скачать книгу бесплатно
– А iншими мовами?
– Іншими мовами нявкае. І коли хоче iсти або гуляти, каже «Маааха». Тобто я.
– Ох! Чудеса виявилися поряд! – вигукнув радiсно Гнат. – Ходiмо швидше, Маха. Ти – просто скарб. Аська зрадiе, а то менi до унiверу треба iхати. У мене лекцiя.
– Лекцiя? Ти вчишся? Нi? – Маруся зупинилась. – Я не бачила тебе… вас в унiверситетi. Викладаеш…те?
– Ага. Викладаеште, – Гнат засмiявся. – Та кiлька годин у мене. Аспiрант… ми. Звичайно, ти не бачила. Ганяеш, задерши носа, з почтом залицяльникiв i друзiв, де тобi мене побачити. А ось я тебе бачив. І не раз. Ходiмо швидше.
Гнат пхикнув, не приховуючи задоволення, що Маруся зайшлася вiд смiху, задираючи колiна, нiби конячка в галопi.
– Ось тут, – показала Маруся будинок, – жила моя найкраща подруга Мiрочка. Вона зараз в Ізраiлi вчиться. І збираеться йти до армii служити. Дуже цим пишаеться. А це старе дерево, слива-угорка – наш iз Мiрочкою штаб.
– Ааа, штабик! Хлопчики в дитинствi так називали секретнi своi мiсця.
– Велике дiло, штабик. Та ми з Мiркою державнi, нi, всепланетнi проблеми вирiшували он там, на тiй гiлцi. Сидiли… Як два горобцi…
Дорогою вони обдерли нiчийну, а отже, спiльну черешню.
– А що ти викладаеш? – спльовувала Маруся кiсточки в кулак i з задоволенням зауважила, що Гнат також не плюеться на всi боки, а збирае кiсточки в долоню.
– Історiю стародавнього свiту i археологiю.
– Та невже?! Овва! Правда? Чесно-чесно? А сюди чого переiхав?
– Та якось… Батьковi клiмат не пiдходив у мiстi. Вiн астматик. А тут у вас, в сiльськiй мiсцевостi… точнiше, тепер уже в нас, добре. Тато в архiвi працюе. Вже тиждень. Директором.
– В архiвi? – Маруся зупинилася, практично на однiй нозi завмерла, тримаючи перед собою кулак iз черешневими кiсточками. – Нi, правда, в архiвi?!
– Ну правда, звичайно. Навiщо ж менi вигадувати. А що в цьому такого? Ти чого зупинилась у позi журавля? Ходiмо. Слууухай, а що це в тебе з обличчям?
– А що? – йой! – Маруся згадала, що вийшла кудлата, вii… та немае, як iй здаеться, у неi жодних вiй, так, сама назва, щiтка облiзла. Пiсля прибирання навiть не вмилася, так i вибiгла, як дурепа якась, в чому була, на перший поклик першого ж незнайомця, забувши, чого навчали батьки та школа. Мама ii, Оленка, якось привезла з Голландii олiвець. З тих, що в школi роздають дiтям. На олiвцi було написано: «Say no to stranger» (Не розмовляй iз незнайомцем), але хто ж маму слухае в дев’ятнадцять рокiв?
– У мене на обличчi? Де? – Маруся тильним боком долонi заходилася витирати щоку.
– Нi, на носi в тебе, тут, – Гнат тицьнув вказiвним пальцем собi в нiс. – На перенiссi. Що це? В клубi побилася? По деревах лазила? Котопес Луша дряпнула?
– Ну, ти й скажеш таке! – Вона знову полегшено зайшлася смiхом, Гнат iз задоволенням загиготiв i собi. – Книга впала. З полицi. Уявляеш? Просто на перенiсся. Ребром. Важка. Альбом iз репродукцiями. Малi голландцi.
– О! Добре, що малi, а не великi.
Обидвое знову з готовнiстю зареготали.
– Боже мiй, як я люблю смiятися. Вiд цього в мене частенько неприемностi. Якщо раптом смiшно стае на парi або, як тато часто застерiгае: «Не смiй смiятися в ута… уста… установах» (ох!), – витираючи сльози, зiзналася Маруся.
– І я теж такий смiшливий! – у вiдповiдь зiзнався Гнат i заразливо посмiхнувся.
Гнат iржав безпардонно, радiсно й оглушливо, закинувши голову до неба, на очах у всiеi маленькоi вулички, дуже симпатичний, щиро кажучи, навiть вродливий. Маруся зi здивуванням – адже лише щойно познайомилися – реготала у вiдповiдь. Обидвое були страшенно задоволенi одне одним. На них радiсно озиралися поодинокi перехожi.
– Та годi тобi! А хочеш правду? Це було ще взимку. Я хворiла на грип, такi сни були страшнi, боялася спати, ну… хотiла одну книгу з шафи дiстати, але слабка була i не втримала. Такий гуркiт був. Нiс синiй взагалi. Соромилася потiм з дому вийти.
Вiдсмiялися пiсля реплiки про «великих голландцiв», Маруся, чомусь одразу зметикувавши, що Гнат у курсi, що за голландцi, що за альбом, оцiнила, що вiн також не переймаеться розтлумаченням, певний, що Маруся зрозумiе його жарт.
– То ви, матiнко, може, i книги читаете? – з пiдвиванням, театрально заламавши руки, басом проказав Гнат.
– Читаю-читаю, батечку, аякжеж! – кисленько пропищала Маруся гидким голоском i присiла в кнiксенi.
– А вiршi? – серйозно зазирнув вiн у вiчi. – Любиш?
– Любиш, – згодилася Маруся. І знiяковiла чомусь. Й опустила очi. І заходилася себе подумки картати. Коза така. Зашарiлася. От же ж дурна. І кудлата, в старих шортах, вii не нафарбувала. Коза, достеменно коза.
Так, захоплено перебираючи назви книжок i дивуючись збiгам, дiзнаючись, що обое полюбляють каву з пiнкою, що не люблять зрiзаних квiтiв, що дрiбний дощ, коли ти безтурботний турист або гiсть у чужому мiстi чи у чужiй краiнi, – це прекрасно i дуже важливо для душi, – вони, ще мить тому зовсiм не знайомi люди, а зараз, здаеться, вже друзi, широко крокуючи, забiгаючи одне перед одним, високо i недбало розмахуючи руками, прийшли до нових сусiдiв Добровольських на подвiр’я. Гнатова сестра Ася вийшла на порiг, смiшна, також дуже вродлива, смаглява, тонка, гнучка, нiжна дiвчинка в завеликiй, як на неi, чи то Гнатовiй, чи то батьковiй картатiй сорочцi, що дуже доладно й навiть елегантно на нiй сидiла, посмiхнулась, як i брат, вiдкрито, на весь рот, i коли Маруся привiталася й сказала: «Я – Марiя», знову пригадавши, що вбралась, як опудало (коза, достеменно коза), вона, замiсть того, щоб манiрно простягти й потиснути руку, вчинила цiлком правильно, спонтанно, щиро та смiшно. Вона нахилилася до Марусиного плеча, потерлась об нього, немов кошеня, i сказала:
– Няу.
Всi трое, i гостя, й Ася, i ii симпатичний брат Гнат, ну достоту симпатичний i милий братчик-Гнатчик, ох-ох! – весело засмiялися, просто день смiху якийсь.
* * *
Контакт iз Асею було встановлено миттево. По-перше, вона була схожою на Гната, одне обличчя, лишень дiвчинка. І iй це обличчя личило ще бiльше.
Маруся тодi ось що зауважила i досi це бачить: що Гнат i Ася, безумовно щирi, чеснi та вiдкритi люди, нiколи не робили й не роблять двозначних лицемiрних вчинкiв, не говорять зайвих дурних слiв i терпiти не можуть загальних дурнуватих ритуалiв. Одне слово, вони виявилися цiлковито Марусиними людьми.
– Яка ж ти Марiя? Ти не Марiя зовсiм. Ти… – Ася високо-високо звела й без того високi брови та негайно отримала вiд брата: «Не морщ лоба!» – Ти – Маруся, типова Маруся. Зараз-зараз. Зараз зрозумiеш. Ходiмо.
– Менi також батьки нагадують: «Не морщ лоба!» – А як його не морщити?
– І я кажу. Звiдкiля менi знати, морщу я лоба чи нi…
– «Коли побачите першi зморшки у двадцять п’ять рокiв, тодi зрозумiете», – так каже моя мама.
Ася, безтурботно чалапаючи босими нiжками, побiгла в дiм.
Маруся з Гнатом пiшли слiдом. Увiйшли до прохолодного, духмяного, з добротним запахом дерева та свiжого ремонту будинку. На дверях Асиноi кiмнати висiла табличка: «Бейкер-стрит, 221В».
– До Аськи не заходь! – попередив Гнат. – У неi завжди свинарник.
– Оце сказав! – звiдкись iз глибини своеi кiмнати глухо пробуркотiла Ася. – У мене творчий безлад! Перформанс.
– Ну, – знизав плечима Гнат. – Я бачу свинарник, ти бачиш перформанс.
– Так. Я художник. Я так бачу! – Ася надулася на брата Гната. – Цiкаво, а що побачить Маруся? Заходь, – дiвчинка, прочинивши дверi, широко повела рукою, запрошуючи Марусю до своеi кiмнати.
Як на Марусине недосвiдчене око, п’ятнадцятирiчна Ася виявилася непоганим художником. Стiни було оздоблено ii малюнками, начерками, акварелями. Щоправда, висiло це все без рамок, неоформлене, прикноплене, пришпилене, прилiплене скотчем абияк, налiзало одне на одне. Але в цьому всьому була якась дивовижна краса, чарiвнiсть, iронiя. Якийсь безладний лад, з котрим легко було погодитися та примиритися. Так само, як iз Асиною гiгантською картатою смiшною сорочкою. Помiж малюнкiв на стiнах було чимало портретiв: i олiвцевi начерки iз зображенням брата, кумеднi шаржi, й один дивовижний начерк, де Гнат витрiщився з картини просто на глядача, здивований, радiсний i водночас знiчений, немов дитина. Нiби як: ой, ти хто, дiвчинко, га?
Марусi здалося, що вона дуже довго стояла, як вiслюк, нi, як баран, непристойно розглядаючи цей портрет, i ледве змусила себе вiдвести погляд.
– А як ти знаходиш тут те, що тобi потрiбно? – запитала вона обережно, поглядаючи на купу речей, з явним поспiхом звалених на диван, на стiл та в куток, скорiш за все, ще не розкладених пiсля переiзду. Запитала, щоб не мовчати. І щоб знову не витрiщатися на Гнатiв портрет.
– А дуже просто. Я вмикаю в собi Шерлока Холмса. – Ася з ногами залiзла в крiсло i вже черкала щось у блокнотi. Вправно шарудiла олiвцем, по-пташиному крутила головою, дрiбно поглядаючи. Маруся, як перед фотографуванням, пригладила волосся i знову пошкодувала: «От дурна! Ну хто заважав затриматися, вмитися i вii пiдфарбувати!»
– А Шерлок Холмс думае, кх-кх! – провадила Ася. – If I were Asya Dobrovolsky, where I could put the thing I was looking for? А ось якби я був Асею Добровольською, куди б я мiг покласти ту рiч, що ii я шукаю? І вiдразу знаходить. Тобто я знаходжу. – Ася рвучко видерла аркуш з блокнота, звiдкiлясь виловила кольорову яскраву кнопку, застрибнула на стiлець i помiстила Марусин портрет на стiну поряд iз отим портретом Гната.
Ох, Маруся навiть заплющила очi вiд знiяковiння, засоромилася, знiтилася, розгубилася, i що там iще кажуть у таких випадках. А Гнат раптом кашлянув, суворо зиркнув на Асю, одразу ж заходився збиратися, швидко попрощався i пiшов. Нi, ну нормально? Марусi навiть здалося, що аж надто вiн запоспiшав i попрощався сухо. Щойно гиготiли, немов ситi гуси пiд чиiмсь плотом, а зараз випростав спину, такий поважний, – викладач, аспiрант, можна сказати, просто аспiрантисько.
«Ну ось… – подумала вона тодi i скисла. – Ще цього менi бракувало!» А чого саме, вона собi боялася зiзнатися. Але неначе всю накопичену за цi пiвгодини, чи скiльки там, зiгрiту сонцем короткоi прогулянки радiсть зi смаком краденоi черешнi, усi збiги та влучностi, усе це нiби забрали в Гнатовому дурнуватому портфельчику, немовби ii, цiеi радостi, й не було, а все iй просто здалося, вигадалося. «Ну i зрештою, чого я хочу?» – думала вона. Кудлата, ненафарбована, в старих шортах, якась одна з тисячi студенток унiверситету.
І хоча Маруся серйозно засмутилася, не зiзнавалася собi в цьому, намагаючись не показувати цей смуток кумеднiй i чарiвнiй Гнатовiй сестричцi, того ж дня вона познайомила Асю зi своiми друзями, iз сусiдами, а заочно – з Мiрочкою та ii сестрою Раюнею, майбутнiми лiкарями, котрi виiхали разом iз батьками до Ізраiлю. Показала квартиру, де вони жили, стiл пiд виноградом, де всi разом сидiли – грали, читали, iли. Познайомила i зi своею сливою-угоркою. Вони з Асею навiть залiзли туди i трохи посидiли серед гiлок. Втiм, розмовляти Марусi хотiлося тiльки про те, про що нiкому говорити було не можна. А сестрi Асi й поготiв.
«Втелющилась я, одне слово. Мiцненько втелющилась, – констатувала подумки Маруся. – Невже закохалася? Коза».
Видiння
…а закiнчилося його велике i страшне життя за мить до сходу сонця.
На свiтаннi, коли жiнки вирушали по воду до джерела, Равке зайшла до покоiв, побачила його, нерухомого, закривавленого, i зрозумiла одразу, що вiн не дихае. А вiрила ж ранiше, що безсмертний, всемогутнiй, безстрашний, повновладний повелитель свiту. Збагнула одразу, що пiзно його повернути, воскресити: нi живою водою, нi кров’ю людською, нi соком гiрким полиновим, нi словами втiшними та лагiдними, нi замовляннями, нi бурмотiнням чаклунським не пiдняти. Нiщо вже не допоможе. Вона, годувальниця його престарiла, що мала славу вiдьми степiв та пустель, немов ковила, моталася свiтом за божеством своiм, безпритульна, брудна, у дрантi з пiр’ям i в лахмiттi зi смердючих шкур – непристойно вбрана, – що iла вона, що пила, нiхто не знае, чим животiла, коротаючи ночi бiля порога його, годувальниця його Равке. Вона хрипко заревла, заверещала, застогнала, видираючи сплутанi сивi коси, що нiколи не бачили гребеня, сто рокiв тому дрiбно й туго заплетенi, звитi, скрученi, немов змii, по всiй худiй маленькiй головi, почала завивати, дряпаючи зморшкувате, немовби глиною вкрите обличчя, закинувши голову, розхитуючись, мукаючи, переступаючи з ноги на ногу, витанцьовуючи безглуздий, страшний, дикий божевiльний танець, приказуючи:
– Аииииии! Аииии! Змовкни все! Цаааря-ааа убито! Вбито! Дитяааа! Божество наше! Життя мое! Помер! Що ж ти накоiв, мiй хлопчику?!
З лютим галасом, б’ючи в панiцi крилами, злетiли сотнi крукiв, каркаючи гортанно, оглушливо. Равке раптом застигла, дивлячись перед собою, не витираючи мокрого вiд слiз обличчя i не бачачи нiчого скляними очима, випростала вперед повiльно руку, обвiшану моторошними гримучими браслетами зi шкiри змiiноi, з чиiхось кiсток та зубiв, скерувала свiй кiгтявий палець на молоду дружину вождя Ют, кiлька разiв тицьнула ним в обличчя дiвчини, котра смиренно сидiла бiля ложа чоловiка, сяяла в тьмянiй iмлi ясним бiлим лицем i срiблястим, з мiсячним вiдливом, волоссям, сидiла, покiрно обiйнявши колiна, i чекала вирiшення своеi долi. Охорона миттево, за нiмим повелiнням, пiдхопила i повела Ют до жiночого шатра, слiпо пiдкорившись вiдьмi Равке, не розбираючись, повела на розправу до iнших дружин царя. Жерцi, що супроводжували Ют, перейшли в це поселення разом зi своею панею з-за тихоi чистоi молодоi рiчки Борейон, котра народилася i побiгла з веселим блиском, рукавом вiд Істра, жерцi, незворушнi добрi мудрi люди, що носили на плечах бiлi нетутешнi м’якi шкури, жерцi, що виростили дiвчинку i виховали справжню принцесу германську, навчили ii як жiночих, так i чоловiчих мов багатьох племен та народiв, жерцi вiдданi, перевiренi неодноразово, авгури, якi вмiли передбачати майбутне, спостерiгаючи за польотами та поведiнкою птахiв, звiздарi, здатнi за свiтилами читати прийдешне, знахарi, готовi зцiлювати недужих, хто б вони не були, – вони, жерцi, не зумiли i не встигли врятувати свою господиню, позаяк, едине, чого не вмiли, – битися i вбивати. На знак скорботи за своею принцесою Ют жерцi порiзали собi обличчя. Чоловiки – щоки. Жiнки – перенiсся. Над поселенням, немов чорнi низькi грозовi хмари, нависли зойки, ридання i густе тваринне нелюдське виття. Нiхто не очiкував, що щасливоi своеi шлюбноi пори з безцiнною жаданою юною дружиною вiн загине раптово. Миттево.
Немае царя, отже, i царства не стало. Вiн був – царство. Царство – був вiн. Загинув вождь, розпалась iмперiя. Як i чим було жити тепер його народовi? Цар завжди вирiшував за них. Вiн думав за них. Вiн годував iх. Вiн давав iм вiйну, щоб у народiв його було золото, вдосталь iжi, жiнки та конi. Вiн навчав iх ненавидiти i бути щасливими вiд своеi ненавистi. Вони не вмiли бiльше нiчого, вони не озиралися навколо, дивилися лише вперед. Попереду завжди був вiн, вождь, цар. І ось його не стало. Нiхто не розповiдав iм, як горювати i жалiти. Вiд цього сила несподiваноi скорботи була такою великою, важкою, незнаною ранiше, що люди, враженi звiсткою про загибель вождя, падали замертво.
Тi з охорони, хто за наказом радникiв царя, ске-рованi вказiвним кiгтем вiдьми Равке, вранцi прийшли за юною покiрною мовчазною дружиною його Ют, аби вiддати ii на поталу в жiноче шатро, тi, що вели ii, знiтившись, тримаючи ii бiлi небаченi шовковi руки та плечi, були згодом убитi. І слiдом за замордованою Ют було вбито всiх дружин вождя. Вбили i тих, хто вбивав катiв його юноi дружини. Всiх, хто готував iз сердечною тугою в грудях поховання вождя, також було вбито. Всiх, хто побачив вождя в ранок його смертi, вбитого так непристойно, на ложi подружньому, а не в бою чи поединку зi звiром, убили. Тих двох хлопчикiв-рабiв iз германського племенi, котрi розчiсували, заплiтали гриву i чистили норовливого царського коня, що плакав людськими сльозами, i пiдвели його до господаря, полеглого в останнiй битвi з вiчнiстю, також було зарiзано. І жеребця його, тонконогого дивовижного молодого жвавого красеня, котрий так само сильно вiдрiзнявся вiд бойових приземкуватих коней, як колишня принцеса, рабиня Ют, вiд iнших втомлених, спрацьованих, змучених смаглявих чорнокосих рабинь, – коня його також закололи. Всi, хто бачив кри-ваве поховання вождя, були вбитi. Їхнi передсмертнi сльози, iхня невинна кров залишилася на золотi, на коштовностях, на мечi легендарному, на луках, стрiлах та буденних речах, необхiдних у посмертнiй подорожi душi царя та життя в iншому свiтi.
Равке перепорпала все, оглянула кожну рiч, що ii поклали вождевi iз собою в далеку путь, нишпорила, принюхуючись, шумно i часто втягуючи носом, крутячи головою, як щур, обмацувала чутливими своiми пальцями складки одягу. Що вона шукала? Знаходила непотрiбне, струшувала з рук куди прийдеться. Що розшукувала? Нiкому не було вiдомо. Голосила страшно, захлиналася, та пошукiв не припиняла. Рухалася дедалi повiльнiше i важче, а згодом, вiдчувши щось нездоланне, фатальне, схопилася з ii единою дорогоцiнною любов’ю, з дитятком ii, з Молодшим, потяглася другою рукою до нього зi смердючого крикливого натовпу, не дотягнувшись, пройшла на негнучких невiрних ногах, закричала: «Камiiiiнь, Хлопчик! Зник камiнь, Хлопчик!», раптом легко зiтхнула, тихо та нiжно засмiялася своiм дивовижно нiжним дитячим смiхом, який нiби нiкому не належав i був занесений випадково пiвденним вiтром, промовила здивовано й смиренно: «Як же не знайшла? Як же не встигла?», та й упала замертво, одразу ж почорнiвши на обличчi ще бiльше, втупившись порожнiми очима в байдужi до неi, незнайомi з нею, здивованi старi небеса.
Епоха лютого божевiльного вождя скiнчилася. За його злочини розплатився його народ. Своiм життям розплатився, проклятий свiтом, господарем якого вiн хотiв себе вважати, народ, що довiрливо йшов за своiм царем до пекла, народ по сутi своiй невинний, проте дикий та неосвiчений, народ, котрий не вмiв нiчого, крiм як слiпо вiрити вождевi, йти за ним, грабувати, вбивати i гинути.
Тих, хто вцiлiв, охопив спершу вiдчай, страх, а потiм апатiя та зацiпенiння. І втратили силу колишнi воiни божевiльного лютого царя. І невдовзi вони зникли, нiби iх i не було. Однi пiдпалили поселення i випили отруту. Іншi, боягузливi, тi, що не прийшли на похорон, забрали своiх дiтей та худобу, втекли разом, бiгли затятою галасливою зграею, втрачаючи дорогою майно, людей, але потiм заспокоiлися i розповзлися рiзними землями, розповсюджуючи легенду про меч бога Ареса. Про меч всевладдя, здатний захистити господаря вiд кого завгодно, вiд чого завгодно, крiм хiба що пiдступностi коханоi жiнки. Легенду про меч, що його – за iхнiми розповiдями – якраз i шукала всюди напiвмертва вiдьма Равке, що явно втратила, разом iз загибеллю Молодшого, своi сили. І мало хто почув та розiбрав, що саме кричала Равке, прощаючись iз вождем в останнi своi хвилини. І мало хто знав, що зовсiм не меч шукала древня степова шептунка. І мало хто знав про камiнь, а хто знав, намагався забути, цю таемницю запечатавши в собi на вiки вiчнi. Мало хто. Залишилося неподалiк вiд пожежi i таемного глибокого захоронення лише декiлька вцiлiлих у сум’яттi жерцiв нещасноi принцеси Ют, котрi заприсяглися берегти у вiках i передавати з поколiння в поколiння таемницю походження та причину шрамiв на iхнiх обличчях. Через багато рокiв на мiсцi згорiлого поселення було збудовано нове, вiдтак, ще через кiлька десяткiв рокiв, нащадки жерцiв вигнали найманцiв i почали самi вчитися воювати й звели навколо поселення дерев’яну фортецю. Коли правнуки жерцiв Ют утомилися вiдновлювати дерев’янi укрiплення через частi набiги та пожежi, вирiшено було будувати кам’яну фортецю. За якоюсь негласною згодою назву поселення та фортецi не змiнювали. Навiть на перших картах, що збереглися в музеях та архiвах, ii було означено як Аргiдаву.
Роздiл п’ятий
Ася
Маруся з друзями – Смiтом, Настею, Іваном, Женею – покликали дiвчинку Асю з собою на рiчку, i там народилася гра «Де дитина», бо всi друзi вже були студентами, закiнчували унiверситети, а дiвчинка Ася ще навчалася в школi. І час вiд часу хтось кепкував з Асi реплiками: «Нагодуйте дитину», «Дитино, iди в затiнок», «Дитино, вийди з води», «Дитино, не морщ чоло». Собака Луша всiм зазирала в обличчя, вклонялася, нявкала й освiдчувалася в коханнi. Ася реготала, морщила чоло i малювала, малювала всiх нових знайомих, i Лушку, i рiчку, й очерет, i старий паром, i дiдуся-поромника Матвiйовича. Паромника Матвiйовича всi знали з дитинства, усе невелике старовинне мiстечко його знало. Здаеться, вiн, дiд Матвiйович, легендарний, навiть таемничий, був тут завжди, вiчнiсть. Усi, хто йшов на прогулянку, на пляж, на пiкнiк, тягли для Матвiйовича з дому пирiжки, котлети та яблука, бо вiн служив на поромi з восьмоi ранку до восьмоi вечора. І жодних грошей за перевезення не брав. Просто мiсто платило йому зарплатню. А Матвiйович приймав шанобливi пiднесення, як вiн казав, i радiв гостинцям. І самогоночкою не гребував. Але й не зловживав. Перевозив на iнший берег людей, що йшли з базару, пляжникiв, рибалок i туристiв, котрi прямували в гори, на озера i в села за рiчкою. Адже мостiв тут не було через частi повенi, а якщо й були, то пiдвiснi, котрi вода також не оминала.
Вручивши дiдусевi Матвiйовичу його портрет, Ася миттево завоювала його серце, вiн, розчулений, – нi щоб вiдпочити, полежати в затiнку в очiкуваннi пасажирiв, – возив Асю саму через рiчку то до одного берега, то до другого, частував цукерками i розповiдав про свое довге життя на оцьому поромi. Аська махала друзям долонею, посмiхалась ясно, чисто, розкiшно й бiлозубо. А поромник Матвiйович iй казав:
– Та встигнеш ти, доню, до своiх хлопцiв, давай ще покатаю тебе на поромi, подихай повiтрям, бо он ти яка худенька. Редиску будеш з хлiбом? Будеш? Знаменита редиска! – Матвiйович iз захватом дивився, як дiвчинка з хрускотом розгризае редиску, i пiдсовував iй огiрочок, молодий, колючий, з пухирцями. – А портрет цей, – дiдусь враз спохмурнiв, – скажу бабi своiй, щоб менi на пам’ятник зробила. Такий хороший портрет у тебе вийшов.
До слова, друг Женя стояв на березi i пильно дивився з-пiд руки в бiк порому, спостерiгаючи за Асиною мандрiвкою через рiчку.
– А що ж, вона ж iще маленька, на поромi, сама, треба ж комусь дивитися за… за… дитиною.
Хорошi люди, Марусинi друзi. Все розумiють. Нiхто не глузував, не кпинив. Лише перезирнулися, а Луша осудливо фиркнула Смiтовi в обличчя, вiдчула щось i спроквола, потерпаючи вiд спеки, солiдарно всiлася поряд iз Женею на самому сонцi. І ось так, склавши йому компанiю, сидiла поряд, стиха скавулiла i примовляла-пiдвивала: «Айлав’ю, айлав’ю», зазирала Женi в обличчя, мовляв, правильно я кажу, людський хлопчику, про ту дiвчинку на поромi, правильно, еге ж? Ти ж айлав’ю? Айлав’ю, так? Женька нiяковiв, не дивився на собаку, але на знак згоди гладив ii величезну розумну хутряну довбешку i все намагався перетягти ii в затiнок.
Ася повернулася радiсна, збуджена. Поромник дiдусь Матвiйович вiдпустив ii лише тому, що до протилежного берега рiчки пiд’iхав довгий кортеж, ошатний, весь у стрiчках, квiтах, повiтряних кульках, якi лопалися лунко вiд спеки, а попереду машина з нареченим i нареченою. Хтось iз супроводу показав поромнику на годинник, пританцьовуючи, мовляв, швидше-швидше, на вiнчання спiзнюемося. І дiд Матвiйович з гiднiстю, перебираючи по тросу, натягнутому через рiчку вiд мiцного стовпа на одному березi до мiцного стовпа на iншому, спецiальними великими дерев’яними гаками, повiв пором через iскристу лiтню теплу рiчку назустрiч щастю молодих.
– А потiм… – наближаючись разом зi своiми охоронцями Женею та Лушею до мiсця, де розташувалася компанiя, продовжувала захоплено розповiдати Ася, – вiн дременув з дому, бо вiтчим його нещадно бив. І заховався десь неподалiк фортецi, в якомусь чи то пiдвалi, чи то пiдземеллi. Друг носив йому туди хлiб та воду. Часом i молоко. І йому там не було нi страшно, нi самотньо. Дiд Матвiйович сказав, що всiм нам треба вчитися бути самотнiми. І що ранiше, то краще. Навiщо вiн так сказав? – Ася подивилася Женьцi в обличчя, а той знизав плечима i знiтився.
– І якось вiн виявив, що звiдти, з того пiдвалу, йде кудись пiдземний хiд. Коли Матвiйович i його друг були вже майже дорослi, вони вирiшили повернутися туди, бо ходили якiсь чутки, що в цьому старовинному пiдземеллi чи то турки, чи ще хтось, вiдступаючи, сховали все награбоване золото, щоби потiм повернутись. І ось вони взяли смолоскипи – лiхтарики ж тодi були на вагу золота – i прокралися до пiдземелля. І знаеш що? Вони пройшли декiлька кiлометрiв. Дiд Матвiйович нiчого, а друг його ледь не помер. Просто там. Майже задихнувся.
– Метан, напевне… – припустив хтось.
– Метан вони б одразу вiдчули i змогли б втекти. То був CO, страшний газ. Без кольору, без запаху, мабуть, просотався з карстових печер… Так бувае, коли пiдземелля глибоке, i багато рукавiв та вiдводiв, – авторитетно заявив Смiт, студент хiмiчного факультету.
А Женька кивав, нiчогiсiнько не розумiючи, просто слухав голос Асi, як слухають музику, з насолодою, навiть не думаючи, що вiн зараз може мати смiшний, наiвний, дурнуватий вигляд.
– А ходiмо до фортецi, Марусь? Я не була ще там? Пiдемо? – Ася склала долоньки молитовно. – Няу!
– Няааау! – вiдгукнулася Луша, метляючи хвостом.
– Це дуже менi цiкаво! Дуже. Те, що ти розповiдала. Дивовижно… Пiдземний хiд веде, виявляеться, до фортецi. Пiдемо, пiдемо обов’язково, – пообiцяла Маруся, занепокоено клацаючи пальцями перед Жениним обличчям. Чи то перегрiвся мрiйливий хлопчик, чи…
