скачать книгу бесплатно
Вони зупинилися перед хлопцями.
– Що тут вiдбуваеться? – запитав Станiслав Жолкевський i звернувся до Тараса: – Хто ти?
– Я – Тарас. Принiс вашiй милостi рибу.
– Що ж, учорашня риба панi Регiнi сподобалась. А прiзвище твое?
– Сопоха.
– Це на твою честь назвали село? – весел о поцiкавився третiй, Михайло Хмельницький.[7 - Михайло Хмельницький (? – 1620) – управитель Станiслава Жолкевського, батько Богдана Хмельницького.]
І вiн, i Данилович засмiялися. Жолкевський насупився.
– Я чогось не знаю?
– У сусiдньому селi кажуть, що колись сюди прийшов подорожнiй на прiзвисько Сопоха i заснував двiр. Про нього й стали казати – «Сопошин двiр». Отак Сопошин i залишився…
– Не знав, – зiзнався Жолкевський. – Ти з тих Сопох?
– Так, – вiдповiв Тарас.
При цьому вiн випростав спину, аж чоловiки засмiялися.
– Свята простота! Цей простолюдин вважае, що про нього мае знати весь свiт! – латинською сказав Жолкевський.
– Тату, Тарас хоче вступити до вiйська, – озвався Ян.
Тарас при цьому скромно втупився у землю.
– Хоче сам, чи це ти вирiшив? – допитувався гетьман. – А ти що скажеш?
Тарас продовжував стояти, втупившись поглядом у землю.
– Не знаю…
– Тодi вирiшуй. Воiни менi потрiбнi. Якщо вирiшиш – прийдеш сюди, – сказав Жолкевський i одразу перемiнив тему: – Панi тобi заплатила?
– Ще нi.
– То зараз заплатять, – сказав Хмельницький.
Вiн кивнув на служницю, яка саме пiдходила до них. В однiй руцi вона тримала кошик, iнший кулак був затиснутий.
– Пробачте, пане, iх милiсть передала йому грошi за рибу… – сказала служанка.
– То вiддай! – мовив гетьман.
Дiвчина поставила на землю кошик, поклала у простягнуту долоню хлопця декiлька монет.
– Панi запрошують до столу, – сказала вона.
– Що ж, спробуемо знаменитоi сопошинськоi риби, – мовив Жолкевський. – Передай панi, що ми зараз прийдемо.
Вiн повернувся до Тараса i сказав:
– Іди, хлопче, i серйозно подумай над пропозицiею. Воiни менi будуть потрiбнi. Настають непростi часи.
Тарас поклонився, пiдняв iз землi кошик, на ходу закинув його на наплiчник i попрямував до виходу.
– Скiльки йому рокiв? – запитав Жолкевський сина.
– Каже, що п’ятнадцять, – вiдповiв Ян.
– Виглядае старшим.
– Аркебузу втримае, – впевнено сказав Данилович.
– Якщо прийде – приймемо! – мовив Жолкевський. – Що ж, пiдемо спробуемо риби. Та й не тiльки риби.
У великiй залi слуги накрили довгий стiл, увесь заставлений наiдками й напоями. Коли Жолкевський у супроводi сина, Даниловича й Хмельницьких увiйшли до зали, до них пiдiйшли двое чоловiкiв. Це були архiтектори Павло Щасливий, вiйт Жовкви, та Амвросiй Прихильний,[8 - Амвросiй Прихильний (Ваберене Нутклаус;? – 1611) – украiнський архiтектор iталiйського походження.] його добрий знайомий. Останнього вiйт запросив до Жовкви для допомоги: вiднедавна вiн почувався недужим.
Майже одразу у бiчних дверях з’явилася Регiна Жолкевська. Чоловiки на знак поваги схилили голови.
– Прошу, панове, сiдати! – запросила панi Регiна.
Розсiлися. Гетьман iз дружиною зайняли звичне мiсце на чолi стола, справа сидiв син Ян, злiва – зять Данилович. Навпроти один одного розмiстилися батько i син Хмельницькi та обидва архiтектори.
Пiсля випитого вина присутнi вiдзначили його приемний терпкий смак, спробували рiзнi страви. Богдан найперше накинувся на рибу i вiдзначив, що вона дуже смачна.
Розмова не клеiлася, та й, зрештою, не дуже зручно говорити з ротом, повним наiдками. Коли перший голод дещо вiдступив, Павло Щасливий поцiкавився справами його величностi короля.
– Кажуть, сеймики не дали йому дозвiл на вiйну, – сказав вiн.
– Не дали, – пiдтвердив Жолкевський. – Сеймики, слава Богу, порозумнiшали i вже не пiддаються на чергову авантюру з Московiею.
– Дмитрiй[9 - Димитрiй, Лжедмитрiй ІІ (? – 1610) – самозванець на московський трон у часи Смути.] ще живий? – запитав Данилович.
– Ще живий, але не думаю, що надовго. Вiн уже не задовольняе нiкого: нi його величностi, нi московитiв. Тобто його смерть – лише питання часу.
– А що король?
– А що король! Не дають сеймики вiйська – збере власне вiйсько!
– А ви? – запитав Михайло Хмельницький.
Запитати так вiн мав право. Станiслав Жолкевський практично одразу пiсля смертi короля Стефана Баторiя[10 - Стефан Баторiй (1533–1586) – польський король.] самовiддано служив новому королю Сигiзмунду Третьому Вазi.[11 - Сигiзмунд ІІІ Ваза (1566–1632) – польський король, наступник Баторiя.] Теперiшнього гетьмана можна було бачити то пiд Бичиною, де вiн воював проти Максимiлiана Австрiйського, то у Молдовi, де вiн виступав проти татар, то громив Северина Наливайка. Коли ж два роки тому Зебжидовський посмiв виступити проти короля, Жолкевський у битвi пiд Гузовим розбив заколотникiв. Король Сигiзмунд, хоч i осипав гетьмана щедро i посадами, i землями, але нiколи не пiдпускав його близько до себе. Велика «заслуга» у цьому була генерального старости Яна Потоцького. Взагалi мiж родами Потоцьких i Жолкевських здавна тривала нездорова конкуренцiя за вплив на королiв Речi Посполитоi. Останнiми роками верх взяли Потоцькi – брати Ян та Стефан мiцно обступили короля i не пропускали жодного указу, який би пiдносив становище польного гетьмана. Саме це звання – найбiльше, на що мiг сподiватися Станiслав Жолкевський. Причиною такоi нелюбовi Сигiзмунда ІІІ була незалежна позицiя гетьмана, не завжди спiльна з позицiею корони. Ось i в цьому питаннi – вiйни з Московiею – Жолкевський дотримувався тiеi думки, що нiчого шляхтi лiзти у московськi хащi за всякими самозванцями; нiчого доброго з того не вийде. Сигiзмунд же Третiй Ваза хотiв бачити на московському тронi свого сина Владислава. Здавалося, невдачi обох самозванцiв остудять запал короля, але у лютому московський цар несподiвано запросив для боротьби з Дмитрiем шведського генерала Якуба Делагардi.[12 - Якуб Делагардi (1583–1652) – шведський вiйськовий i державний дiяч, граф, активний учасник подiй Смутного часу.] Оскiльки пiд орудою Дмитрiя перебувало немало посполитоi шляхти, Сигiзмунд розцiнив це як виклик собi. Сам факт запрошення шведiв свiдчив, що ослаблена роками смути Московiя вже не така сильна, як недавно. Виникла можливiсть повернути вiдiбраний 1514 року Смоленськ.
А сеймики вiдмовили у вiйську!
– Я слуга короля, – вiдповiв гетьман. – Запросить – пiду на Москву, хоч це i суперечить моiм принципам. Тому менi й потрiбне вiйсько.
– Ви наберете мiсцевих? – поцiкавився Павло Щасливий.
– Це вас хвилюе?
– Ви заберете чоловiкiв, якi будують костел.
– Всiх не заберу. Хтось та й залишиться. Хоча не думаю, що це затягнеться надовго. Максимум два роки.
Регiна Жолкевська пiдвелася:
– Я хочу поговорити iз нашим зятем про Зоф’ю, – сказала вона.
Іван Данилович пiдвiвся також.
(Дочка подружжя Жолкевських була замужем за Іваном Даниловичем, переiхала з ним в Олеський замок, але сьогоднi до батькiв не прибула: за словами зятя, почувалася недобре.)
– Пробачте, панове, сiмейнi справи, – усмiхнувся Станiслав Жолкевський.
Обидва архiтектори розумiюче закивали головами. Цi слова стали неначе сигналом для хлопцiв. Вони одночасно пiдвелися i попросили дозволу оглянути звiринець, розташований у парку з пiвденноi сторони замку. Отримавши згоду гетьмана, вони також покинули залу.
– З вашого дозволу, пане гетьман, ми також вiдкланяемося, – озвався Павло Щасливий. – Сеньйор Амвросiй запропонував одну цiкаву iдею у плануваннi мiста, i ми ще не встигли ii обговорити.
– Не забудьте розповiсти менi, – нагадав Жолкевський.
– Авжеж!
З цими словами обидва архiтектори залишили Жолкевського з Хмельницьким одних. Їх зв’язувала якщо не давня дружба, то приязнь. Михайло Хмельницький ще з 1594 року перебував на службi спочатку польного гетьмана, потiм львiвського каштеляна Станiслава Жолкевського, а пiсля того, як дочка гетьмана Зоф’я вийшла замiж за воеводу Івана Даниловича i переiхала до Олеська, за ii проханням з нею вiдправилась i сiм’я Хмельницьких. Там Михайло був поставлений на посаду управителя усiх володiнь Даниловичiв. Ця обставина не зашкодила добрим вiдносинам мiж ним та гетьманом.
– Пан воевода вiдбуде з вами? – поцiкавився Михайло.
– Це наша спiльна справа, – вiдповiв Жолкевський. – Хоч у Яна своi проблеми, вiн, безумовно, вiдгукнеться на заклик його величностi. Хоч ви, мiй друже, й не палаете бажанням воювати проти одновiрцiв, все ж знаете, що наше життя вiддане Вiтчизнi. Це честь вiддавати нiкому не гоже, а життя слiд – Вiтчизнi.
– Так. А як ваш Ян?
– Ян поiде зi мною. До наук вiн не надаеться. Напевне, у мене вдався. А коли дiзнався, що на вiйнi буде Владислав, сумнiви вiдпали – тiльки вiйна!
Михайло Хмельницький кивнув головою: вiн уже давно помiтив вiйськовий хист сина гетьмана.
– Тодi i Богдана вiзьму з собою, – сказав вiн.
Хмельницький хвильку подумав, потiм обережно запитав:
– А ви впевненi, що його величнiсть виступить проти Москви? Сеймики все ж не дали згоди на вiйсько.
– Але ще сейм нiчого не сказав, – вiдповiв Жолкевський. – Звичайно, було б добре (i не лише для мене), щоб все-таки король залишився у Варшавi поруч з сином-немовлям, але, боюся, партiя вiйни переможе.
– І що тодi?
– Важко сказати. Менi дуже не хочеться сунутися у московськi хащi, де можуть жити лише ведмедi i самi московити. Ви уявляете, як пiднесуть мою вiдмову воювати за короля тi ж Потоцькi! Та Стефан спить i бачить, як на мене опускаеться королiвська опала. Нi, хоч i не люба менi ця вiйна, вiдмовитися я не можу.
Тим часом за вiкнами раптово потемнiло, i одразу линув дощ.
– Ну от i знайома жовкiвська погода! – усмiхнувся Хмельницький. – Нашi хлопцi змокнуть…
– Ну, це не найстрашнiше для них! Краще рости будуть.
Одночасно з цими словами за дверима почувся шум – це втекли вiд дощу сини.
4
На вiдмiну вiд Яна з Богданом, Тарасовi пощастило менше – дощ застав його на околицi села. Зрозумiвши, що додому вiн не встигне, Тарас побiг у напрямку до колишнього монастиря. Вiн уже минав розваленi ворота, як дощ його накрив повнiстю, i у хатину брата Амвросiя Тарас забiг зовсiм мокрий.
Монах звично сидiв за столом i читав грубезну, ще писану вiд руки книгу. (Вiднедавна у монастирях почали замiняти писанi книги на новi, друкованi. Хоч Амвросiй розумiв необхiднiсть цього кроку, все ж внутрiшньо був проти. У його вiцi змiнювати звичний стан справ важко.)
– Бiдна земля… – озвався Амвросiй, подивившись на геть змоклого до нитки Тараса.
– До чого тут земля? – невдоволено струснув головою хлопець, i краплi води розлетiлися урiзнобiч. – Це я змок як хлющ!
– Ти один раз змок i вже нарiкаеш. А що робити земельцi? Їй уже нiкуди воду дiвати! Та й рiчка бiльше не вбере…
Амвросiй закрив книгу i пiдвiвся.
– Ну, добре, досить теревенити. Роздягайся, трiшки просушишся, а то ще застудишся. Мокрий одяг туди не вiшай – якщо великий дощ, там капае вода.
Тарас зняв промоклу свитину, почепив на спинку единого стiльця.
– Як ярмарок? – поцiкавився Амвросiй. – Багато вторгували?
Тарас задоволено вийняв з кишенi штанiв монети.
– Ось. Це за сьогоднi, а ще й вчора також… – сказав вiн.
– А сьогоднi що?
– Панi Жолкевська вчора у мами замовила нашоi печеноi риби. Цiлих двадцять штук! Я щойно вiднiс до столу гетьмана. Вiн мене похвалив! – гордо закiнчив хлопець.
– Ти бачив пана гетьмана? – засумнiвався брат Амвросiй.
– Не вiрите? Їй-бо, я дiйсно розмовляв iз паном гетьманом! Там iз ним були ще двое поважних панiв i двое хлопцiв – Ян та Богдан. Ян – це син пана гетьмана, – уточнив Тарас.
– Гаразд, вiрю, – примирливо пiдняв руки Амвросiй. – Якщо ти так запросто розмовляв iз польним гетьманом, то чому вiн не запросив тебе до столу?
У голосi монаха чулися глузливi нотки, але Тарас вирiшив не зариватися.
– Я лише принiс рибу, – повторив вiн.
– Бачу, що торг удався. Буде щось на чорний день.
