скачать книгу бесплатно
Помiж двох орлiв
Петро Михайлович Лущик
Петро Лущик народився 1963 року на Львiвщинi. Закiнчив фiзичний факультет Львiвського державного унiверситету iм. Івана Франка. Працюе вчителем фiзики та iнформатики у Сопошинськiй школi. Лауреат конкурсiв «Коронацiя слова» 2003, 2014, 2015 i 2017 рокiв.
У видавництвi «Фолiо» вийшли друком романи письменника «Тамплiери короля Данила», «Ратники князя Лева», «Настане день, закiнчиться вiйна…», «Отроки княжича Юрiя». Бажаючи позбутися «опiки» ненависного управителя, п’ятнадцятирiчний Тарас зголошуеться пiти у вiйсько гетьмана Станiслава Жолкевського. Сам гетьман усупереч своiм переконанням змушений брати участь у московськiй вiйнi. Доля зводить Тараса з iще юним Богданом Хмельницьким, а одного разу вiн навiть рятуе вiд неминучоi смертi майбутнього гетьмана Украiни.
Чим далi просуваеться польське вiйсько в глиб Московii, тим ближчий Тарас до здiйснення заповiтноi мрii – стати крилатим гусаром. Коли ж, здавалося, мета досягнута, вiн повертаеться додому…
Петро Михайлович Лущик
Помiж двох орлiв
1
«Написано в церквi втечi Пресвятоi Богородицi до Єгипту монастиря святих Отцiв Василiан пiд Жовквою року Божого 1609».
Брат Амвросiй поставив крапку, вiдклав убiк перо й побожно перехрестився. Погортавши щойно закiнчену працю, вiн задоволено усмiхнувся. Хоч уже й очi погано бачать, i рука вже не така тверда, але почерк, здавалося, не змiнився вiдтодi, як вiн написав свое перше «Житiе святих». Гай-гай, невже минуло аж п’ятдесят рокiв? Десятки разiв замерзала мiсцева рiчка i стiльки ж скресала ii крига, щоб десь у березнi-квiтнi затопити низовину, що вiддаляла село вiд новозбудованого мiста.
Чесно кажучи, брат Амвросiй дещо злукавив. Немае вже монастиря бiля Сопошина. Давно вже нема. І братii також нема. Вiн залишився сам-один.
Монах важко зiЯтхнув. Так, один. Іншi або похованi на мiсцевому цвинтарi, або переселилися у Крехiв. І досi як чуе про печери Крехова, у старого ченця щемить серце. Нi, вiн, звичайно, радiе вiд того, що на цю землю спустилася благодать Божа, що монахи святого Печерського монастиря оселилися тут, започаткувавши особливе служiння й завидну смиреннiсть. Амвросiй нiколи не бачив цих двох ченцiв, хоч вiдтодi, як вони з’явилися тут, минуло вже чотирнадцять рокiв. Спочатку Сильвестр та Йоiль – так звали прибулих – поселилися у двох печерах на узлiссi. Одна з них служила за житло, а iншу, бiльшу, пристосували пiд церкву. Хто вони були – не знав нiхто. Хтось казав, що ченцi прибули з Киева, хтось переконував, що принаймнi Йоiль прийшов iз Грецii, можливо, навiть iз самого Афону. Нiхто не знав, а монахи не спiшили розповсюджуватися на цю тему.
Вiстка про особливу благодать поширилася навколишнiми селами, як весняна повiнь. Десь через рiк до ченцiв приедналися першi послушники – жителi найближчого села. І тодi неначе прорвало! Ченцi iз численних монастирiв, що iснували сотнi рокiв, просили у своiх iгуменiв благословення приеднатися до святих монахiв. Це прагнення особливо пiдсилилося тодi, коли до братiв дiйшла звiстка про пiдписання у Берестi унii з папським престолом. Ченцi вважили, аби захистити вiру потрiбен значно бiльший подвиг, анiж той повсякденний, який вони здiйснювали. І печери Крехова – саме те мiсце, куди варто прагнути. А десять рокiв тому перший брат, Симеон, залишив стiни цього монастиря. За вiсiм рокiв у нову обитель перебралися майже всi.
Останнiм монастир покинув iгумен. Амвросiй пам’ятав розмову з братом Порфирiем, неначе це вiдбулося вчора. Тодi кожен з них залишився при своiй думцi: iгумен так i не зумiв переконати його послiдувати за iншими братами, адже вiн залишиться один в спорожнiлому монастирi; Амвросiй же даремно просив Порфирiя не покидати мiсце, на яке ще сто двадцять рокiв тому спустилася благодать Божа. Єдине, що змiг добитися брат Амвросiй, – так це благословення свого iгумена, щоб залишитися тут. Розумiючи, що старому ченцю буде важко призвичаiтися до нових порядкiв, вiдмiнних вiд уже звичних (воiстину, не йти ж у чужий монастир зi своiм статутом!), Порфирiй виконав прохання старця.
– Що ж, – сказав Амвросiй на прощання. – Напевне, це дiйсно Божий промисел, щоб першого i останнього ченця звали однаково.
І ще одне попросив вiн iгумена. Щоб той дозволив йому використати папiр, який у невеликiй кiлькостi тут зберiгався. Знаючи нахил Амвросiя до лiтопису (адже з-пiд його пера вийшов не один життепис святих), Порфирiй дозволив.
Вiдтодi минуло два роки. Спочатку ченцi провiдували його досить-таки часто, потiм вiдвiдини стали рiдшими, вряди-годи, а за останнi пiвроку не було нiкого. До Амвросiя доходили чутки про дiяльнiсть, котру розгорнули монахи у Креховi. Ще ранiше поруч печер, якi десяток рокiв були прихистком Йоiлю та Сильвестру, завдяки старанням i допомозi людей з навколишнiх сiл постала церква. Коли ж мiсцевий дiдич дозволив спорудити ще один храм, стало зрозумiло, що Амвросiй так i залишиться останнiм монахом у колишньому монастирi.
Чернець кинув оком на отвiр у стiнi, який колись був вiкном. Недавно пiд час небувалоi бурi вiтер розбив скло, а поставити нове у нього не було нi сил, нi коштiв. Добре, що зараз травень, тепло, а потiм можна щось придумати.
«Якщо менi ще буде потрiбне згодом тепло…» – подумав Амвросiй.
Важкi темнi свинцевi хмари, здавалося, надовго зачепилися за густi верхiвки модринових велетнiв гори Гарай. З власного досвiду брат Амвросiй знав, що це вiрна ознака погiршення погоди. Далебi, цьогорiчна весна, здавалося, вилила на землю всю воду, яку тримала на небi; земля вже не могла прийняти у себе бiльше; мiсцева рiчка розлилася, десь там нижче за течiею затопила луги, а дощ хлющив мало не щодень.
Амвросiй подумки подякував Боговi за мудрiсть першого iгумена монастиря: вiн поклав звести обитель на високому лiвому березi рiчки. Внизу, хоч i ближче до мiстечка Винники, замiсть того, щоб кожну хвилину вiддавати Боговi, довелося б боротися за земне iснування…
За дверима келii почулося кряхтiння. Амвросiя не здивували цi звуки. Вiн знав, кому вони належать. Лише одна людина скрашувала його самотнiсть протягом останнього року.
Клацнула дерев’яна клямка, заскрипiли давно не змащенi дверi, i у келii одразу стало тiсно. Високий юнак iз кучмою кучерявого чорнявого волосся поставив на стiл поряд зi списаними аркушами вузлик. Привiтався.
– Я не чекав, що ти прийдеш сьогоднi, – озвався Амвросiй.
– Ось, мати приготувала… – замiсть вiдповiдi сказав юнак.
Вiн розв’язав вузлик, i чернець побачив двi великi рибини й буханець чорного хлiба.
– Тарасе! – захоплено вигукнув Амвросiй. – Звiдкiля таке багатство?
Юнак задоволено усмiхнувся.
– Вчора наловили з хлопцями, – пояснив. – На мочарах. Стрвиня розлилася аж до горбiв, там води лише по колiна, рибу можна ловити руками. Наловив аж вiсiм. Двi ось принiс вам.
– Оце спасибi тобi! Що ж, сiдай, пообiдаемо разом.
– Нi, я не буду, – вiдмовився Тарас. – Кажу ж, наловив вiсiм. Ми з мамою заледве з’iли чотири. Їжте самi. Я ще наловлю. Риби цьогорiч багато.
Вiн сiв навпроти старого ченця i мовчки дивився, як той iсть. Амвросiй обережно, лише одними кiнчиками пальцiв, розпотрошив ще теплу рибину, витяг кiсточки, i захоплено вiдправив шматок до беззубого рота, смачно при цьому прицмокуючи.
Ось уже другий рiк Тарас кожного дня приходить у келiю до Амвросiя. Мати спочатку противилася цим вiдвiдинам, адже син – единий чоловiк у сiм’i, але побачивши, що Тарас став спокiйнiшим, уже не пропадае десь iз шибайголовами, заспокоiлась. А коли дiзналася, що старий Амвросiй вчить сина грамоти, передала ченцевi iжу.
Так сталося, що Тарас Сопоха залишився без батька ще немовлям. П’ятнадцять рокiв тому пiд час татарського набiгу вбили його тата, який разом з iншими чоловiками села спробував завадити ордi робити свою чорну справу. Вiдтодi вдова Марiя жила сама. Татари спалили ii хату, що дiсталася покiйному чоловiковi вiд його батькiв. Марiя перебралася жити в убогу хатину, яка стояла пусткою пiсля того ж таки набiгу. Малий Тарас цiлими днями гасав десь з однолiтками, а пiзно ввечерi приходив додому замурзаний, голодний. Мати вже почала переживати за сина, але якось хлопець зустрiв монаха Амвросiя. Важко сказати, як таке сталося, але Тарас прикипiв до старого. Амвросiй, побачивши допитливу натуру хлопця, вирiшив навчити його грамотi.
– Я бачу, ви вже закiнчили… – порушив мовчанку Тарас, взявши в руки два списанi аркушi.
– Так, дякувати Богу!
Амвросiй витер рукавом губи, перехрестився.
– Вже й забув, коли так наiдався… – сказав монах.
Хоч так вiн говорив кожного разу, як Тарас приносив iжу, хлопець припрошував ще.
– Та iжте все. Я ще наловлю…
– На сьогоднi вистачить, – сказав монах. – Менi, старому, бiльше не можна. А другу рибину з’iм завтра. Тому можеш не трудити ноги.
– Та чого там, я принесу… – повторив Тарас. – Менi не важко…
Вiн заглибився у читання, ворушачи губами, як звичайно роблять тi, хто ще не твердо читають. Монах не став заважати хлопцевi, а зiбрав риб’ячi кiстки у купку, щоб потiм нагодувати бездомного кота. Цей приблуда скрашував самотню старiсть монаха, причому вiдвiдини Тараса i кота нiколи не збiгалися. Амвросiй пiдозрював, що вони якось все-таки зустрiлися, i ця зустрiч для кота принаймнi лишалася пам’ятною.
– І що далi? – запитав Тарас, дочитавши до кiнця.
– Попрошу брата Порфирiя, щоб вiн у себе в Креховi переплiв усе в книгу.
– Це було б добре, – згодився хлопець. – Але як це зробити, адже звiдтам вже рiк нiкого не було.
– Дасть Бог, хтось навiдаеться, – вiдповiв старий. – Скажи краще, що у свiтi робиться. А то я нiчого не знаю.
– Кажуть, до Жовкви повертаеться польний гетьман.
– Польний? – перепитав монах. – А коли вiн став польним?
– Та вже давно. Не знаю точно.
Станiслав Жолкевський[1 - Станiслав Жолкевський (1547–1620) – польський державний i вiйськовий дiяч.] вперше з’явився у Винниках одразу ж пiсля останньоi татарськоi навали. Нелюбимий королем Сигiзмундом, вiн, тим не менше, пiдтримував останнього завжди, i пiсля того, як 1596 року розбив повстанцiв Северина Наливайка, отримав привiлей побудувати власне мiсто i назвати своiм iменем. Вибiр впав на село Винники, що розкинулося на лiвому березi мальовничоi рiчки Стрвини неподалiк родинного маетку гетьмана у Туринцi. Облюбувавши високий правий берег, Жолкевський заклав замок.
З’являючись епiзодично у Жовквi, власник мiста все ж постiйно контролював будiвництво, запросивши для цього з Італii вiдомого архiтектора Паоло де Дукато Клеменсi.[2 - Паоло де Дукато Клеменсi (Павло Щасливий; пом. 1610 р.) – львiвський будiвничий доби Ренесансу.] Схиблений на Леонардо да Вiнчi, Павло Щасливий (так стали називати iталiйця, замiнивши iм’я, що важко вимовлялося, а ще важче запам’ятовувалося) переконав Жолкевського побудувати мiсто. Бажаючи вразити, а то й досадити численним недоброзичливцям, Станiслав Жолкевський згодився. Тепер архiтектору вже нiщо не заважало працювати так, як йому хотiлося. Мало того, що прискореними темпами будувався замок-резиденцiя Жолкевських, одночасно зводилася оборонна стiна, окреслюючи цим межi майбутнього мiста.
Коли ж у 1603 роцi король надав Жовквi нiмецьке право, сюди перебралася дружина Регiна з синами. Цим же указом мiсту дозволили проводити чотири ярмарки. Завтра якраз вiдкриваеться другий у цьому роцi, станiславський.
– Завтра ярмарок, – нагадав Амвросiй. – Пiдеш?
– Звичайно, – вiдповiв Тарас. – Ще до вечора наловлю риби, мати напече. Буде що продавати.
– А Мошко вiдпустить?
Тарас насупився. Згадка про управителя села завжди псувала йому настрiй. Ще 1560 року тодiшнiй власник Винникiв i навколишнiх сiл Андрiй Висоцький дарував iх белзькому воеводi Станiславу Жолкевському, батьковi гетьмана. Новi власники спочатку батько, а за ним i син, постiйно перебуваючи у походах (то короля потрiбно рятувати, то Наливайка упокорювати, то зi Швецiею воювати), у своiх володiннях з’являлися нечасто i всю владу над селами вiддали в руки управителiв, в основному, жидiв. Тi, вiдчуваючи тимчасовiсть своеi посади i бажаючи урвати вiд неi ласий шматок, вичавлювали з селян усе: якщо пан встановлював один тиждень панщини, то управителi збiльшували ще на сiм днiв особисто для себе. Тому селяни змушенi були майже пiвроку працювати на панiв. І це не рахуючи повинностей, як-от робота на будiвництвi замку. Мiсцевий управитель Мошко (взагалi-то його звали Іцхаком, але прiзвисько так мiцно причепилося до нього, що нiхто й не згадав би справжнього iменi) помiтно вирiзнявся навiть серед своiх одновiрцiв. Вiн заставляв селян працювати на себе коли йому заманеться, вiдправляв у Жовкву на будову найбiльше хлопiв. Особливо розперезався Мошко пiсля того, як мiсцевий монастир покинули монахи. Вiн вiдiбрав у мiсцевого священика ключi вiд староi дерев’яноi церкви, i тепер, щоб охрестити, повiнчатися, поховати чи просто вiдправити службу, потрiбно було йти до жида за дозволом i ключами. (Звичайно, йти не впорожнi, бо вiн може i вiдмовити.)
Тарас особливо потерпав вiд управителя. Те, що Марiя була вдовою, не звiльняло ii вiд повинностей. Спочатку Тарасова мати вiдробляла панщину сама, а коли хлопець пiдрiс, черга дiйшла i до нього (причому Мошко зробив по-своему: не зменшивши норму матерi, встановив таку ж ii синовi). Крiм того, час вiд часу хлопець вiдробляв i у мiстi. Замок вiн будувати не встиг, а от парафiяльний костел вже пам’ятае його муки.
– А що Мошко? – знизав плечима хлопець. – Ярмарок встановив сам ясновельможний король, i нiхто, навiть Мошко, не може його вiдмiнити.
– Послухай, Тарасе, що я тобi скажу, – мовив Амвросiй. – Що робиться на руськiй землi, – сам бачиш. З кожним роком все гiрше i гiрше. Сьогоднi жиди не дають нам молитися так, як ми звикли. Завтра заставлять взагалi вiдмовитися вiд своеi вiри. Та де, вже заставляють. Я вже мовчу про те, що за цей час встигнуть здерти з нас не те що три – сiм шкур. Треба щось робити…
– А що робити? – здивовано запитав Тарас.
Вiн був спантеличений цими словами монаха.
– Не забити ж управителя, врештi-решт!
– Боже борони! – перехрестився Амвросiй. – Це грiх, хлопче, навiть думати про таке.
– Тодi де ж вихiд?
– У церквi.
– Та вона ж закрита, i ключi у того ж таки Мошка!
– Я маю на увазi не церкву, побудовану людьми, але створену Господом, – вiдповiв старець i, побачивши, що хлопець не зрозумiв, додав: – Твое спасiння у чернецтвi.
– Ви пропонуете менi стати монахом?
– Спочатку, звичайно, послушником, а потiм уже й ченцем.
– Але я й не думав про це! – вiдказав Тарас.
– На все воля Божа… – вiдповiв монах. – П’ятдесят рокiв тому я також i гадки не мав, що прийму постриг. А воно бач, як склалося.
Тарас задумався, осмислюючи щойно почуту пропозицiю.
– Невже Мошко мене вiдпустить? – засумнiвався вiн.
– На це – так. В усякому разi, можна звернутися з проханням до гетьмана. Гадаю, вiн ще не забув, що походить з руського роду. Принаймнi саме цим я пояснюю його рiшення сприяти розбудовi монастиря в Креховi.
Тарас повертався додому i був спантеличений розмовою зi старим ченцем. Йому, звичайно, дуже хотiлося вирватися з-пiд влади Мошка, але залишати заради цього матiр i натягнути на себе до кiнця життя чернечу рясу хлопець ще не був готовий.
2
Серед усiх ярмаркiв, котрi вiдбувалися у Жовквi, саме весняний був найбiльшим i бiльш бажаним. Мало того, що вiн вiдбувався пiсля Великодня, коли люди дозволяли собi не лише скоромне, вiн був першим пiсля пiврiчноi перерви. Ярмарок у травнi припадав на день святого Станiслава – покровителя ясновельможного гетьмана, тому був особливо урочистим. Цього дня усi торговцi, котрi знали про нього, де б вони не були, старалися прибути до Жовкви, бо знали, що у мiсто збереться чимало народу.
Розумiючи, що вибирати буде з чого, адже про ярмарок знали люди не лише з Жовкви та навколишнiх сiл, але й iз далеких краiв, потенцiйнi покупцi, у свою чергу, сподiвалися зекономити на покупках. Минулого ярмарку, на святого Мартина, свiй крам виставив кушнiр з Белза. Його товар був значно кращий вiд мiсцевого, тож жовкiвськi майстри залишилися у програшi.
Якщо торговцi сподiвалися продати дорожче, а покупцi купити дешевше, то мiсцевi злодii потирали руки вiд майбутнього улову: роззяв на таких збiговиськах завжди вистачало.
Не бажав залишатися без прибутку i мiсцевий уряд. У такi днi вже впродовж декiлькох останнiх рокiв податок на дозвiл торгувати зростав, що приносило вiдчутний прибуток у мiську казну.
Тобто у мiстi i навколишнiх селах всi з нетерпiнням чекали восьмого травня.
Сопошинцi мали на ярмарковiй площi, яка розкинулась якраз навпроти головних ворiт замку, свое вiдведене мiсце. Це мiсце, рiвно ж як i право торгувати, сопошинцям надав колишнiй власник Винникiв, i нiхто не те що намагався вiдтiснити iх iз «хлiбного» мiсця, але навiть не помишляв цього.
Звичайно, своiм скромним, в основному, рибним крамом вони поступалися iншим, багатшим селам, а приiжджим купцям – i поготiв, але це був стабiльний, хоч i невеликий набуток.
Тарас iз матiр’ю прибули у Жовкву ще вдосвiта, але вже з самого ранку площа була заповнена народом. Розклавши на дерев’яних столах запечену вночi рибу, вiд якоi поширювалися неймовiрно смачнi пахощi (мати не стала пекти рибу звечора, як бiльшiсть односельцiв, а зробила це вночi, щоб була свiжою, до того ж заправляла ii своiми «таемними» спецiями), Тарас трохи вiдiйшов убiк. Справжнiй базар розпочнеться десь за годину, хлопцевi залишаеться годинка на вiдпочинок. Вiн усю нiч допомагав матерi пекти рибу, отож дуже хотiлося спати. Побачивши, що син ледве тримаеться на ногах, Марiя дозволила йому прилягти. Тарас примостився бiля воза зi свiжою травою, що його привiз сусiд Зосим, i майже одразу ж заснув.
Здавалося, щойно стулив повiки, а вже його термосить старий Зосим.
– Ану вставай, сонько! Ай-ай, хiба це торговець! Ще трохи, i мати весь крам попродае.
Тарас миттю схопився. Дiйсно, базар вирував у повну силу. За той час, поки вiн, Тарас, куняв, вже дехто встиг i спродатися, i щось купити. Тарас пiдiйшов до матерi. Вона вже встигла продати двi рибини i стояла задоволена. День обiцяв принести якусь копiйчину у хату.
– Вiдпочив?
Тарас кивнув i пiд смiх односельцiв струсив рукою стебла трави з голови.
– Я не торговець, – вiдказав Тарас.
Дiйсно, хлопець не надавався до торгiвлi. Мати, бувало, побачить, як незграбно торгуе син, i вiдправить до iншоi роботи. А Тарас i не проти. Йому милiше ловити рибу, навiть допомагати ii приготувати, але аж нiяк не торгувати.
– Іди, сину, роздивися там. Може, щось приглянеш собi, – сказала мати.
Останне було сказане так, для годиться, адже що можна приглядати, якщо у тебе у кишенi немае навiть шельняга,[3 - Шельонг, солiдус, шеляг – найдрiбнiша монета Польщi.] а якби б i був, однаково вiддав би матерi. Їй краще знати, що купити в першу чергу, хоч, якщо чесно, купити потрiбно все.
Але у цьому е навiть свiй позитив. Не маючи нi шеляга, не варто боятися, що його обчистить якийсь злодюжка, що, наче мухи, злетiлися звiдусюди на жовкiвський базар.
А базар вирував. Тарас походжав помiж рядiв з рiзноманiтним крамом i ковтав слинку. Не лише iжа приваблювала хлопця, хоч i не кожен день йому доводилося iсти м’ясо чи молочне. Тараса бiльше цiкавили вироби мiсцевих цехiв: шевцiв, кушнiрiв чи ткачiв. Були тут i своi шапкарi, поясники i римарi. Але все це забулося одразу, як тiльки хлопець опинився перед виробами з недалекого Глинська. Тарас двiчi бував у цьому селi, коли з матiр’ю ходив до монастиря, i завжди захоплювався гончарами, що, здавалося, робили з глини неймовiрне. Ось i сьогоднi на землi розставленi глечики, миски, якийсь чудернацький посуд, про призначення якого Тарас не мав нiякого уявлення. Але навiть не це привернуло увагу хлопця. Працюючи на будiвництвi костьолу, Тарас дiзнався вiд тамтешнього мешканця, що ii милiсть панi Регiна захотiла, аби у замку печi були з глинського зеленого кахля.
А ось i вiн… Тарас зачаровано зупинився перед купами знаменитого кахлю. Як йому хотiлося, щоб i в iхнiй убогiй хатинцi була така пiч! Вiн розумiв, що це лише красива, але на жаль, нездiйсненна мрiя; всiеi риби у Стрвинi не вистачить хоча б на пару таких кахель, не те що на цiлу пiч.
Настрiй одразу зiпсувався, Тарас поволi почалапав до мiсця, де торгували сопошинцi. Вiн навiть не став пiдходити до приiжджих жидiв чи вiрмен, котрi торгували над рiчкою, там, куди стiкалися багатi мiстяни. Хотiлося одразу покинути це торжище, де кожен якщо не вкаже тобi на твое мiсце, то принаймнi подумае. Краще вже посидiти у келii Амвросiя та послухати його iсторii про святих…
Мати здивувалася, що син повернувся так швидко, але нiчого не запитала. Сама вона бiльше нiчого не вторгувала, але не переймалася цим: базар тiльки починався.
Тарас стояв осторонь рядiв i лише спостерiгав за торгiвлею. Саме вiн перший запримiтив, як iз ворiт замку вийшли три жiнки. Попереду йшла висока струнка лiтня жiнка, а двi iншi, молодшi, несли великi кошики. Тарас швидше вгадав, анiж упiзнав, що це вийшла за покупками дружина власника Жовкви.
Хоч жiнка могла купити будь-що i за будь-яку цiну, вона, тим не менше, одразу попрямувала до рядiв, якi займали сопошинцi. Було зрозумiло, що жiнку цiкавить риба. Панi Регiна пройшла мимо кiлькох торговцiв i зупинилася коло Тараса з матiр’ю. Хлопець про себе усмiхнувся: спецii матiнчинi привертали увагу…
