скачать книгу бесплатно
Смок Беллю. Смок i Шортi
Джек Лондон
Зарубiжнi авторськi зiбрання
Збiрки оповiдань «Смок Беллю» та «Смок i Шортi» розповiдають про пригоди двох друзiв – шукачiв золота. Випробування, що випадають на долю Кiта Беллю – мазунчика-письменника, який мандруе на Клондайк за новими враженнями, повнiстю змiнюють його. Свое життя в жорстких умовах Пiвночi вiн вважае справжнiм на противагу рознiженому та метушливому життю у Сан-Франциско. Саме тут вiн знаходить щирих друзiв. Джек Шортi не лише бере участь в авантюрах Смока, безумовно пiдтримуючи й допомагаючи йому, але й готовий ризикувати власним життям заради нього. Численнi пригоди, якi часто межують мiж життям i смертю, призводять Смока Беллю до висновку, що найдорожчим скарбом для людини е кохання.
Джек Лондон
Смок Беллю. Смок i Шортi
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
?
СМОК БЕЛЛЮ
СМАК ВЕДМЕДИНИ
І
Спочатку вiн був Крiстофер Беллю. Згодом, коли вчився в коледжi, вiн став Крiстом Беллю. Пiзнiше, помiж богеми Сан-Франциска його назвали Кiт Беллю. І кiнець кiнцем нiхто не знав його пiд iншим iм’ям як Смок Беллю. Ця iсторiя еволюцii його iменi е iсторiя його власноi еволюцii. Нiчого б цього не трапилося, якби вiн не мав матерi, що безмежно його любила, i суворого, залiзноi вдачi дядька, та якби не одержав листа вiд Джiлета Беламi.
– Допiру я переглянув число «Xвилi», – писав Джiлет iз Парижа. – Звичайно, О’Тарi пощастить iз нею. Але дечого бракуе.
Далi були подробицi щодо удосконалення новонародженого тижневика.
– Пiди та побалакай iз ним. Тiльки так, нiби це ти сам вiд себе. Не треба, щоб вiн знав, що це моя думка. Бо як дiзнаеться, то схоче, щоб я був його паризьким дописувачем. Але я не можу, бо одержую готiвку за свою писанину в товстих журналах. Передусiм не забудь зробити йому нагiнку за того дурня, що веде вiддiл критики музики та мистецтва. До речi, Сан-Франциско мало завжди свою власну, своерiдну лiтературу. Проте не мае ii тепер… Скажи йому, хай мотнеться навкруги та знайде якогось писаку, що гнатиме йому жвавi статтi та поверне минулу славу i барви Сан-Франциска.
Кiт Беллю одвiдав контору «Хвилi» i сумлiнно виконав доручення. О’Тара уважно вислухав. О’Тара сперечався. О’Тара погодився. О’Тара нагнав дурня, що писав критику. Далi О’Тара взявся до Кiта, i з Кiтом трапилося те, чого так боявся Джiлет у далекому Парижi. Коли О’Тара домагався чого-небудь, нiхто iз приятелiв не мiг одмовити йому. Вiн був такий приемно та непереможно настирливий. Не встиг Кiт Беллю вислизнути з контори, як зробився спiввидавцем, погодився писати щотижня кiлька стовпцiв критики, поки не знайдуть пристойного спiвробiтника, та зобов’язався постачати щотижня частину десяти тисяч слiв хронiки мiсцевого життя Сан-Франциско – i все це задурно.
– «Xвиля» ще не може платити, – пояснив О’Тара, одночасно додавши, що тiльки одна людина в Сан-Франциско здатна писати, i що ця людина – Кiт Беллю.
– Який же я дурень! – бурмотiв потiм Кiт, сходячи вузькими схiдцями.
З цього почалася його панщина в О’Тари, що для нього вiн заповнював ненажерливi шпальти «Хвилi»
Тиждень у тиждень сидiв вiн у конторi, витримував наскоки кредиторiв, лаявся з друкарями та вигонив двадцять п’ять тисяч слiв у всiх галузях щотижнево. Праця його не легшала. «Хвиля» мала надто великi претензii. Для неi потрiбнi були iлюстрацii, а витрати на них були величезнi. Нiколи не вистачало грошей, щоб заплатити Кiтовi Беллю. Через це саме й не було змоги оплатити збiльшений штат спiвробiтникiв.
– Ось що означае бути добрим хлопцем, – пробубонiв одного дня Кiт.
– Дяка Боговi за добрих хлопцiв, коли так! – зi слiзьми на очах скрикнув О’Тара, стискуючи Кiтовi руку. – Ви врятували мене, Кiте! Ще трохи, друже, i вже буде легше.
– Нiколи не полегшае, – жалiбно вiдповiв Кiт. – Я добре бачу свою долю. Я буду тут завжди.
Трохи згодом йому здалося, що вiн знайшов спосiб визволитися. Одного разу, скориставшись iз присутностi О’Тари, вiн спiткнувся на стiлець. Кiлька хвилин пiзнiш вiн наскочив на рiжок конторки й тремтячими пальцями перекинув слоiк клею.
– Пiзно лягли? – запитав О’Тара.
Кiт доторкнувся руками до очей i, ранiш, нiж одповiсти, злякано подивився навкруги.
– Нi, не те. Щось з очима. Вони, здаеться; вiдмовляються служити менi. Оце й усе.
Кiлька днiв вiн спотикався та налiтав на конторськi меблi, але серце О’Тари не пом’якшало.
– Знаете, що я вам пораджу, Кiте? – сказав вiн одного дня. – Пiдiть ви до окулiста. Є тут такий лiкар Гесдепл. Вiн дуже добрий спец. І це не буде вам нiчого коштувати. Ми можемо заплатити йому оповiстками. Я з ним побалакаю особисто.
І вiрний своему слову, вiн вирядив Кiта до окулiста.
– Нiчого не дiеться вашим очам, – сказав лiкар, пiсля довгого огляду. – Справдi, у вас чудовi очi – одна пара на мiльйон.
– Тiльки не кажiть цього О’Тарi, – попрохав Кiт. – І дайте менi чорнi окуляри.
Наслiдком цього було те, що О’Тара почав спiвчувати йому i з запалом говорити про той час, коли «Хвиля» зiпнеться на власнi ноги.
На щастя свое Кiт Беллю мав власнi кошти. Хоч невеликi вони були у порiвняннi з iншими, але ж iх вистачало на те, щоб належати до кiлькох клубiв та утримувати студiю в Латинському кварталi. Щоправда, з того часу, як вiн став спiльником О’Тари, його витрати значно поменшали. Йому нiколи стало витрачати грошi. Вiн тепер нiколи не заглядав у студiю, не частував мiсцевоi богеми славетними гарячими вечерями. Проте вiн нiколи й не мав тепер грошей, бо «Xвиля» завжди забирала iх дочиста, висмоктуючи не тiльки його мозок, але й кишеню. Були iлюстратори, якi перiодично вiдмовлялися iлюструвати, друкарi, якi перiодично вiдмовлялися друкувати, та конторськi спiвробiтники, якi частенько вiдмовлялися виконувати своi обов’язки. У такому разi О’Тара тiльки дивився на Кiта, а Кiт робив решту.
Коли пароплав «Екселсiор» прибув з Аляски i привiз новини про Клондайкськi розсипи, що звели з глузду всю краiну, Кiт зробив цiлком легковажну пропозицiю.
– Слухайте, О’Таро, – сказав вiн. – Це захоплення золотом буде зростати. Повернуться днi 49-го року. А що, як я чкурну туди, за матерiалом для «Хвилi»? Я сам покрию своi витрати.
О’Тара похитав головою.
– Не може контора обiйтися без вас, Кiте. До речi, ще нема й години, як я бачив Джексона. Вiн позавтрому вирушае до Клондайку i згодився надсилати нам щотижня дописи та свiтлини. Я не пустив його, поки вiн не дав цiеi обiцянки. А найкраще те, що це нам нiчого не коштуватиме.
Того самого дня Кiт ще раз почув про Клондайк, коли забiг до клубу, i в однiй iз нiш книгозбiрнi здибався зi своiм дядьком.
– Здоровi були, дядю! – привiтався Кiт, кидаючися в шкiряне крiсло та простягаючи ноги. – Призволяйтеся, коли хочете!
Вiн замовив коктейль, але дядько задовольнився слабим нацiональним питвом – кларетом, який вiн завжди пив. Вiн глянув iз гнiвливим докором на коктейль та на обличчя свого небожа. Кiт побачив, що дядько збираеться його картати.
– Менi лишаеться тiльки хвилинка, – сповiстив вiн похапливо. – Я збираюся до Кiзу на виставку Елерi, про яку мушу дати пiв шпальти!
– Що з тобою? – запитав дядько. – Який ти блiдий! Страхiття, та й годi!
Кiт у вiдповiдь тiльки застогнав.
– Я матиму приемнiсть ховати тебе. Я це бачу.
Кiт сумно похитав головою.
– Тiльки не на iжу гробакам. Дякую. Лiпше спалiть мене.
Джон Беллю походив зi старого, суворого та загартованого поколiння, що об’iздило волами рiднi рiвнини ще в п’ятдесятих роках. І в ньому була ця сама витривалiсть та мужнiсть, з дитинства ще змiцнена упокоренням новоi краiни.
– Ти не живеш, як слiд, Кристофере. Менi соромно за тебе.
– Веселе життя, чи не так? – Кiт переривисто засмiявся.
Старий чоловiк знизнув плечима.
– Не печiть мене так очима, дядю. Я хотiв би, щоб це було вiд веселого життя. Але це все вiдпадае. Я не маю часу.
– Що ж тодi?
– Праця над силу.
Джон Беллю рiзко та неймовiрно засмiявся.
– І чесна?
Вiн знов засмiявся.
– Людина – це вирiб свого оточення, – проголосив Кiт, показуючи на дядькову шклянку. – Ваша веселiсть рiдка та гiрка, як i ваше питво.
– Праця над силу, – глузував той. – Ти за життя свое нiколи й цента не заробив.
– Б’юсь об заклад, що заробив. Тiльки я нiколи не отримував свого заробiтку. Я заробляю п’ять сотень на тиждень саме тепер i працюю за чотирьох.
– Малюнки, що нiхто не хоче купувати, чи може ще якась нiкчемна робота такого ж гатунку. Умiеш ти плавати?
– Так що, й умiв.
– А сидiти на конi?
– І це доводилося!
Джон Беллю з огидою чмихнув.
– Я радий, що твiй батько не дожив, щоб бачити тебе в усiй славi твого занепаду, – сказав вiн. – Твiй батько був, що не цаль, то справжнiй чоловiк. Ти розумiеш це? Чоловiк, а не баба. Я гадаю, вiн вигнав би всi цi музичнi та артистичнi дурощi з тебе.
– О, це днi виродження, – зiтхнув Кiт.
– Я мiг би зрозумiти й терпiти ще, – люто наступав дядько, – якби тобi велося в цьому. Проте ти за життя свое нiколи й цента не заробив, нiколи не зробив хоч найменшоi, чоловiка гiдноi роботи.
– Гравюри, малюнки, вахляри, – додав Кiт, протестуючи.
– Ти недолуга i ялозник. Якi ти малюнки малював? Поганенькi акварелi та жахливi афiшi! Їх нiколи не приймали на виставу навiть тут, у Сан-Франциско.
– Ви забули. Тут е мiй малюнок, у залi цього самого клубу.
– Грубий кардан. Музика? Твоя дурна мати витрачала сотнi на твое навчання. Проте нiчого путящого з тебе не вийшло. Ти нiколи навiть не заробив п’яти доларiв, акомпануючи на концертi. Твоi пiснi? Безглуздi дурницi, що iх нiколи не друкували, та й спiвають iх тiльки помiж тоi поганоi богеми.
– Я надрукував одного разу книжку. Тi сонети, пригадуете? – лагiдно зауважив Кiт.
– Скiльки це тобi коштувало?
– Лише двi сотнi.
– Що ти ще зробив?
– Я ставив п’есу в лiтньому театрi.
– Що ти отримав за неi?
– Славу.
– І ти умiв плавати, i тобi доводилося iздити верхи! – Джон Беллю стукнув склянкою об стiл. – На що у свiтi ти здатний? Ти був добре розвинений фiзично. Проте, навiть в унiверситетi ти не грав у футбол. Ти не веслував на водi. Ти не…
– Я боксував та фехтував.
– Коли ти боксував востанне?
– Не дуже давно. І мене визнали за доброго знавця. Тiльки я був…
– Ну, кiнчай!
– Невитриманий.
– Ти хочеш сказати, ледачий?
– Я б нiколи не вжив такого слова.
– Мiй батько, сер, ваш дiд, старий Ісаак Беллю убив кулаком чоловiка, коли йому було шiстдесят дев’ять рокiв.
– Чоловiковi?
– Нi, дiдовi, безсоромний ти блазню! Але ти не уб’еш навiть москiта, коли тобi буде шiстдесят дев’ять рокiв.
– Часи змiнилися, дядечку! Тепер за вбивство людей кидають до в’язницi.
– Твiй батько проiхав верхи сто вiсiмдесят п’ять миль, не спавши в дорозi, та загнав трое коней.
– А якби вiн жив тепер, то мiг би зробити всю цю подорож у Пульманi та ще й добре виспатись.
Старий задихався вiд безмежноi лютi, але здолiв ii та запитав:
– Скiльки тобi рокiв?
– Гадаю, що…
– Знаю. Двадцять сiм. Ти закiнчив коледж, маючи двадцять два. Ти мазав, та грав, та бив байдики п’ять рокiв. Скажи перед Богом i людьми, яка з тебе користь? Коли я був у твоему вiцi, я мав тiльки одну пару бiлизни. Я гонив товар до Колузи. Я був мiцний, як скеля, i мiг спати на скелi. Живився я в’яленим м’ясом та ведмединою. Та й зараз фiзично ти, рiвняючи до мене, баба: важиш щось зi сто шiстдесят п’ять фунтiв. Я можу хоч зараз тебе побороти або збити з нiг кулаком.
– Не можна зробитися силачем, спорожнивши склянку коктейлю, – з жалем пробурмотiв Кiт. – Хiба ви не бачите, дядю, що часи змiнилися? До того ж я не маю справжнього виховання. Моя люба, дурна мати…
Джон Беллю сердито засовався.
– Так ви самi назвали ii … Була занадто добра до мене. Тримала мене у ватi й таке iнше. Якби я ще юнаком зробив, як ви, кiлька таких подорожей, що змiцнюють енергiю та мужнiсть… Мене дивуе, чому ви нiколи не закликали мене? Ви брали Гела та Роббi iз собою в мандрiвки до Оiери та Мехiки.
