скачать книгу бесплатно
– Це не мiшок. Це мiй лiкоть. Вибачте.
А проте ця iнформацiя не збентежила ii, а холодний тон звучав, як виклик.
– Треба ще дякувати вам, що не перекинули пiчки, – сказала вона.
Вiн простежив за ii поглядом i побачив залiзну пiчку та кавник, що коло нього поралася молода скво2. Вiн утягнув у себе дух кави й озирнувся до дiвчини.
2 Squaw – жiнка-iндiянка.
– Я – чечако, – сказав вiн. Невдоволений вираз ii обличчя казав йому, що для неi це й без того ясно, але вiн не журився.
– Я кинув моi залiза, цебто пiстолi, – сказав вiн.
Тодi вона пiзнала його, i очi iй заблищали.
– Я нiколи не думала, що ви дiстанетеся аж сюди, – сказала вона.
Вiн знов пожадливо втяг повiтря.
– Як я люблю каву! – сказав вiн, звертаючись просто до неi. – Я дам вам мого мiзинця – вiдрiжте його – i я не скажу нiчого. Я буду вашим рабом хоч рiк, хоч другий або скiльки хочете часу, тiльки дайте менi шклянку кави.
І за кавою вiн сказав iй свое iм’я та довiдався, що ii звуть Джой3 Гастел. Вiн також дiзнався, що вона здавна в цiй краiнi. Вона народилася на торговельнiй стоянцi на Грейт Слейв i ще дитиною перейшла зi своiм батьком через Скелястi Гори та спустилася до Юкону. Тепер вона iздить iз батьком, що затримався у справах у Сiтлi, i пiд час корабельноi катастрофи мало не загинув на нещасливому «Чантерi», але приiхав назад до Гiуджет Савнду на пароплавi, що його врятував.
3 Джой – з англiйськоi «радiсть».
Зважаючи на те, що вона сидiла ще у своiх ковдрах, вiн не затягував розмови i, героiчно ухилившись вiд другоi шклянки кави, витяг з ii намету свою кладь i себе самого. Вiн також звiдти винiс кiлька своiх спостережень, а саме: що мала вона гарне iм’я та гарнi очi, iй було не бiльш нiж двадцять або двадцять два роки, ii батько, певне, був француз. Вона мала сильну волю та палку вдачу i здобула освiту деiнде, тiльки не на кордонi.
VI
Над вiдшлiфованими кригою скелями, вище смуги лiсiв, шлях iшов навкруги озера Кратера та скелястим межигiр’ям, що вело до Щасливого Табору та перших миршавих сосен. Перенесення важкоi кладi цим кружним шляхом взяло б кiлька днiв працi, що надривала серце. На озерi був парусний човен, що можна було найняти для перевозу. Досить було за двi годинi зробити два кiнцi, щоб перевезти ютом його кладь. Але у нього був брак грошей, а перевiзник запросив сорок доларiв за тонну.
– Ви здобули собi в цьому поганенькому човнi золоту копальню, мiй друже, – сказав Кiт перевiзниковi. – Чи не бажаете ви мати ще й другу золоту копальню?
– Покажiть менi ii, – була вiдповiдь.
– Я продам вам ii за цiну перевезення мого вантажу. Це ще не патентована iдея, i ви можете багато доскочити, як тiльки я повiдаю вам ii. Ну що, по руках?
Човняр згодився, i Кiтовi сподобався вираз його обличчя.
– Добре. Ви бачите цей льодовець? Вiзьмiть мотику i попрацюйте нею. За один день ви можете зробити добрячий жолоб зверху до низу. Тепер розумiете? Жолоб, що сполучить Чiлькут з озером Кратера. «Чiлькут-Кратер, транспортне товариство, з обмеженою запорукою». Ви можете брати п’ятдесят центiв за сотню, мати сотню тонн на день i нiчого не робити, як тiльки збирати грошi.
Двома годинами пiзнiше вантаж Кiта було перевезено за озеро, i вiн вигадав собi три днi. А коли Джон Беллю наздогнав його, вiн пройшов далеко вперед, у напрямку Глибокого Озера – другого вулканiчного басейна, повного льодiвцевоi води.
VI
Останнiй перехiд вiд Великого Озера до озера Лiндерман простягся на три милi, i шлях, якщо це можна назвати шляхом, закручувався вгору по тисячофутовому хребтi, падав униз, чiпляючись за слизькi скелi та перетинав широку багнисту просторiнь. Джон Беллю почав умовляти Кiта, коли побачив, що той, опрiч ста фунтiв, що пiдняв на ременi, перекинув ще п’ятдесятифунтовий мiшок iз борошном та умостив його зверху.
– Ходiмо, ви, диво витривалостi, – вiдповiв Кiт. – Ви забули вашу ведмедину та одну пару бiлизни.
Проте Джон Беллю похитав головою.
– Я боюся, що роблюсь застарий, Кристофере.
– Вам лише сорок вiсiм рокiв. А хiба ви забули, що мiй дiд, сер, ваш батько, старий Ісаак Беллю, убив кулаком чоловiка, коли йому було шiстдесят дев’ять рокiв?
Джон Беллю скривився, але змовчав.
– Дядю, я хочу вам сказати щось важливе. Я рiс лордом Фаунтлероем, але я можу тепер бiльше за вас носити та загнати вас у переходах. Можу також покласти вас на лопатки або звалити ударом кулака.
Джон Беллю простяг свою руку й урочисто сказав:
– Кристофере, мiй хлопче, я вiрю, що можеш. Вiрю, що ти можеш це зробити навiть з оцим пакунком на спинi. Ти досяг цього, мiй хлопче, хоча як це неймовiрно.
Кiт робив свою кругову мандрiвку останнього переходу чотири рази на день, себто вiн робив щоденно двадцять чотири милi, дряпаючись на гору, причому дванадцять миль вiн зробив iз поклажею в сто п’ятдесят фунтiв. Вiн був стомлений, але пишався своею витривалiстю. Фiзичний стан його був чудовий. Вiн iв i спав, як не iв i не спав нiколи за свого життя, i коли наблизився кiнець роботи, вiн мало не засумував.
Одна проблема хвилювала його. Вiн знав iз досвiду, що може впасти зi стофунтовим тягарем на спинi й залишитися живим. Проте вiн був певний, що як упаде iз цими додатковими п’ятдесятьма фунтами на шиi, то скрутить собi в’язи. Кожну стежку через болото, що протоптували тисячi носiiв, швидко затягало знов, i вони без кiнця мусили протоптувати собi новi стежки. І саме пiд час прокладання такоi новоi стежки, вiн розв’язав цю проблему зайвих п’ятдесяти фунтiв.
М’яка багнюка пiддалася пiд ним, вiн похитнувся й упав ниць. П’ятдесятифунтовий пакунок удавив його обличчя в болото i скотився геть, не скрутивши йому в’язи. Зi ста фунтами, що залишилися у нього на спинi, вiн зiпнувся на карачки. Проте не просунувся далеко. Одна рука загрузла до плеча, i вiн лiг щокою в болото. Коли вiн витяг цю руку, загрузла друга. У такому станi було неможливо скинути ремнi, а стофунтовий тягар на спинi не давав йому пiднятися. Спираючись на руки та на колiна, загрузаючи то однiею, то другою рукою, вiн напружився, щоб порачкувати до того мiсця, куди впав малий мiшок iз борошном, але знесилив себе, нiтрохи не посунувшись уперед, i так витолочив травою вкриту поверхню, що маленька калюжа води почала утворюватися в небезпечнiй близькостi бiля його рота та носа.
Вiн спробував перекинутися на спину, на свiй пакунок, але загруз обома руками по самi плечi i став вiдчувати, що затопае. З надзвичайною терплячiстю, вiн поволi витяг одну загрузлу руку, а тодi другу i сперся на них пiдборiддям. Тодi вiн почав кликати на помiч. Через деякий час вiн почув звуки крокiв, що чалапали по багнюцi позад його.
– Дайте менi руку, товаришу, – сказав вiн, – або киньте мотузка чи щось iнше.
Вiдповiв йому жiночий голос, i вiн впiзнав його.
– Якщо ви розпустите ременi, я зможу пiдвестися.
Стофунтова кладь чвакнула в багнюку, i вiн поволi встав на ноги.
– Гарне становище, – засмiялася мiс Гастел, побачивши його вкрите болотом обличчя.
– Нiчого, – вiдповiв вiн весело. – Це моя улюблена фiзична вправа, щоб не дуже швидко рости. Спробуйте це коли-небудь. Вона змiцнюе груднi та спиннi м’язи.
Вiн витер обличчя i рвачким рухом струснув бруд зi своеi руки.
– О! – закричала вона, пiзнавши його. – Це ви, мiстер… ах, мiстер Смок4 Беллю!
4 Smoke – з англiйськоi «обкурений».
– Дякую красненько за вчасний порятунок i за це iм’я, – вiдповiв вiн. – Я тепер двiчi охрещений. Вiдтепер я буду завжди вимагати, щоб мене звали Смоком Беллю. Це сильне iм’я, i воно не без змiсту.
Вiн помовчав, а тодi сказав iз раптовою силою в голосi й виразi.
– Ви знаете, що я збираюся зробити? Я повернуся до Сполучених Штатiв. Я одружуся. Я матиму багато дiтей. І тодi, коли впаде вечiрнiй сутiнок, я зберу навколо себе своiх дiток i оповiдатиму iм про страждання й тяготи, що я перетерпiв на Чiлькутському шляху. І якщо вони не заплачуть, кажу вам, якщо не заплачуть, то я з них шкуру спущу.
VII
Швидко настала арктична зима. Снiг укрив землю шаром у шiсть цалiв, i крига почала вiдкладатися на тихих ставках, дарма, що весь час вiяв буйний вiтер. Одного дня надвечiр у перервах дужого вiтру Кiт та Джон Беллю допомагали братам вантажити човна, а потiм стежили, як вiн поволi зникав на озерi за снiговою запоною.
– Тепер переспати нiчку, а рано вранцi вирушати, – сказав Джон Беллю. – Якщо нас не захопить снiговиця на верхах, ми дiстанемося до Дайi завтра ввечерi. А якщо нам пощастить захопити пароплава, ми будемо в Сан-Франциско за тиждень.
– Ви задоволенi вашим подорожуванням? – спитав Кiт неуважно.
Їхнiй табiр останньоi ночi на озерi Лiндерман являв собою сумнi покидьки. Усi потрiбнi речi, разом iз наметом, забрали брати. Дрантивий брезент, напнутий вiд вiтру, лише почасти захищав iх вiд снiгу. Вечерю вони варили просто на вогнi, користуючись якимись двома побитими i непотрiбними дорожнiми посудинами. Все, що залишилося у них, це iхнi вовнянi ковдри та харчi на кiлька днiв.
З того часу, як вiд’iхав човен, Кiт зробився якийсь неуважний та стурбований. Дядько зауважив його стан, але пояснював це тим, що скiнчилася iхня важка праця. Тiльки раз пiд час вечерi Кiт заговорив.
– Дядю, – сказав вiн неуважно, – пiсля цього, я хочу, щоб ви мене звали Смоком. Я таки обкурився за цю подорож, чи не так?
П’ятьма хвилинами пiзнiш вiн зник у напрямку табору, де тулилися пiд своiми наметами шукачi золота, що ще переносилися або будували своi човни. Вiн проходив кiлька годин, а коли, повернувшись, загорнувся у своi ковдри, то Джон Беллю вже спав.
У темрявi буряного ранку Кiт вилiз iз ковдр, висушив на вогнi панчохи, якими вiдiгрiвав своi замерзлi черевики, зварив каву та пiдсмажив сала. Це була мiзерна iжа. Зараз по снiданку вони згорнули своi ковдри. Коли Джон Беллю повернувся, щоб попростувати до Чiлькутського шляху, Кiт простяг йому руку.
– Бувайте здоровi, дядю, – сказав вiн.
Джон Беллю глянув на нього i вiд несподiванки вилаявся.
– Не забувайте мого ймення: Смок, – сказав Кiт.
– Але що ти збираешся робити?
Кiт махнув рукою на пiвнiч у напрямку озера, що хвилювалося вiд бурi.
– Чи варто вертатися назад, коли дiстався так далеко? – спитав вiн. – Мiж iншим, я розкуштував смак ведмедини, i вона менi сподобалася. Я йду далi.
– Ти знесилений, – заперечував Джон Беллю. – Ти не маеш нiчого.
– Я знайшов роботу. Дивiться на вашого небожа Кристофера Смока Беллю! Вiн мае роботу! Вiн слуга джентльмена. Вiн мае роботу на сто п’ятдесят доларiв на мiсяць на хазяйських харчах. Вiн вирушае до Давсону з двома дендi та другим слугою джентльмена за похiдного кухаря, човняра та найголовнiшого попихача. А О’Тара i «Хвиля» хай проваляться до пекла. Бувайте!
Джон Беллю був зовсiм ошелешений i спромiгся тiльки промурмотiти:
– Не розумiю нiчогiсiнько.
– Кажуть, що в Юконському басейнi багато ведмедiв, – сказав Кiт. – У мене тiльки одна пара бiлизни, Тож я ще пiду, пошукаю ведмедини. Оце й усе!
ВЕДМЕДИНА
І
Смок Беллю йшов уздовж берега, хитаючись вiд поривiв дужого вiтру, що вiяв майже ненастанно. У сiрому свiтанку шестеро човнiв навантажували дорогоцiнною поклажею, перенесеною через Чiлькут. Це були незграбнi, саморобнi човни, сколоченi так-сяк людьми, що нiколи до того не будували човнiв, з дощок, що iх вони напиляли iз зелених хвойних дерев. Один човен, уже навантажений, саме вирушав, i Кiт спинився, щоб подивитися.
Вiтер, що був ходовим на озерi, тут вiяв просто на берег, гонячи бруднi хвилi на мiлину. Люди, що мали виiхати човном, бродили по водi у високих гумових чоботях, пiдштовхуючи човна на глибiнь. Вони мусили заходжуватися бiля цього аж двiчi. Поки вони влiзли до човна i взялися за весла, iх винесло назад на берег. Кiт помiтив, що бризки води на боках човна швидко беруться кригою. Третя спроба була трохи вдалiша. Останнi два чоловiки, що влiзли в човна, були мокрi по пояс, але човен зрушив iз мiсця. Вони незграбно налягли на важкi весла i почали повагом вiддалятися вiд берега. Тодi вони приладнали вiтрило, зроблене з вовняних ковдр, але порив вiтру нап’яв його i втрете кинув iх назад на берег, що вже замерзав.
Кiт посмiхнувся сам собi й пiшов далi. Це було те саме, чого i вiн мусив братися, бо у своiй новiй ролi слуги джентльмена мав вирушити таким човном цього самого дня.
Люди всюди працювали, й працювали iз завзяттям. Ось-ось уже насувалась неминуча зима, i нiхто не був певний, чи пощастить йому перебратися через великий ланцюг озер, до того, як вони замерзнуть. Проте, коли Кiт дiстався до намету пана Спрега та пана Стайна, там не було ще руху.
Бiля вогню пiд захистом брезенту сидiв на карачках куций товстий чоловiк та палив цигарку iз темного паперу.
– Здоровi, – сказав вiн. – Це ви новий слуга мiстера Спрега?
Кiт ствердив це. Вiн зауважив, що той якось особливо пiдкреслив слова мiстер та слуга, i був певний, що вiн при цьому застерiгаючи моргнув куточком ока.
– Гаразд. А я слуга мiстера Стайна, – сказав вiн. – Я маю п’ять футiв та два цалi зросту, i мое iм’я Шортi5, Джек Шортi. Інодi ще мене звуть Джонi на мiсцi.
5 Short – з англiйськоi «куций».
Кiт подав йому руку.
– Виросли на ведмединi? – спитав вiн.
– Безумовно, – була вiдповiдь. – Хоч моею першою iжею було буйволяче молоко, скiльки я можу пригадати. Сiдайте та попоiжте трохи. Пани ще сплять.
Кiт, дарма що вже снiдав, сiв пiд брезент i почав залюбки снiдати вдруге. Важка праця протягом кiлькох тижнiв дала йому вовчий шлунок та вовчий апетит. Вiн мiг iсти все та в будь-якiй кiлькостi, не думаючи про те, чи справиться з цим його шлунок. На його думку, Шортi був балакучий, але песимiст. Вiн отримав вiд нього вiдомостi про господарiв та зловiснi вiщування щодо експедицii. Томас Стенлi Спрег був гiрський iнженер та син мiльйонера. Лiкар Адольф Стайн був також син заможного батька. І через своiх батькiв обидва мали пiдтримку синдикату в Клондайському пiдприемствi.
– О, у них стiльки грошей, що вони, певне, iх сами роблять, – оповiдав Шортi. – Коли вони висiли на берег у Дайi, цiна за переноску була сiмдесят центiв, але не вистачало iндiян. Там була партiя зi Схiдного Орегону – справжнi шукачi золота. Їм пощастило найняти гурт iндiян по сiмдесят центiв. Індiяни вже навантажились трьома тисячами фунтiв поклажi, коли прийшли Спрег та Стайн. Вони запропонували вiсiмдесят центiв, дев’яносто, а тодi по долару за фунт. Індiяни порушили умову i взяли iхню поклажу. Спрег i Стайн прибули сюди, хоч це й коштувало iм три тисячi, а орегонцi ще десь там на березi. Вони не виберуться звiдти до наступного року.
О, вони справжнi пройдисвiти, ваш та мiй господарi. Коли iм що перешкоджае, вони сиплють грiшми й нiколи не зважають на почуття iнших людей. Що вони зробили, коли дiсталися озера Лiндерман? Теслi допiру поклали останню дошку на човна, що його вони за шiсть сотень умовилися зробити для партii з Фрiско. Спрег i Стайн всучили iм тисячу, i вони порушили умову. Це дуже добрий човен, але його здобуто, обшахрувавши iнших людей. Тi доставили всю свою поклажу сюди, але у них нема човна, i тут вони застрянуть аж до того року.
Пийте ще другу чашку кави! Майте на увазi, що я не поiхав би з ними, якби не мав такого божевiльного бажання дiстатися до Клондайку. Вони несправедливi. Вони могли б зняти креп iз дверей будинку, де е жалоба, якби це було iм потрiбно для iхнiх справ. Пiдписали ви умову?
Кiт похитав головою.
– Тодi я шкодую вас, товаришу. У краiнi бракуе харчiв. Вони виставлять вас, як тiльки доберуться до Давсона. Там люди цiеi зими помиратимуть через голод.
– Вони погодились… – почав Кiт.
