скачать книгу бесплатно
– Я гадав, що ти занадто Лорд Фаунтлеiрой…
– Ваша провина, дядю, i моеi любоi та дур… матерi. Як я можу тепер бути витривалим? Я був тiльки дитиною. Що менi лишалося, як не гравюри, малюнки та вахляри? Хiба я винний, що я нiколи не працював?
Старий подивився на свого небожа, не ховаючи вiдрази. У нього не ставало терпцю до цих теревень.
– Добре. Я знов збираюся iхати в одну з таких подорожей, що, як ти кажеш, змiцнюють мужнiсть. А що, як я запропоную тобi поiхати зi мною?
– Трохи пiзненько, мушу сказати. А куди ви iдете?
– Гел та Роберт збираються до Клондайку. Я хочу провести iх через Протоку до Озер, а тодi повернутися…
Вiн не докiнчив, парубок стрибнув наперед та схопив його за руку.
– Визволителю мiй!
Джон Беллю зараз же зробився обережним. Вiн не сподiвався, що запросини буде прийнято.
– Ти ще обмiркуй собi цю справу, – сказав вiн.
– Коли ви iдете?
– Це буде важка подорож! Ти нам заважатимеш!
– Та нi. Я працюватиму. Я навчився працювати з того часу, як потрапив до «Хвилi».
– Кожний мусить узяти з собою запас харчiв на цiлий рiк. Там буде така метушня, що iндiяни-носii не упораються з усiм. Гел i Роберт переноситимуть свое начиння самi. Отож я iду, щоб допомогти iм. Якщо ти поiдеш, то робитимеш те саме.
– Випробуйте мене!
– Ти не зможеш носити кладь, – була вiдповiдь.
– Коли ви iдете?
– Завтра.
– Тiльки ви не робiть висновку, що це на мене вплинула ваша лекцiя про витривалiсть, – сказав Кiт на останок. – Менi хотiлося вислизнути якось вiд цього О’Тари.
– Хто це О’Тара? Японець?
– Нi, вiн iрландець, погонич невiльникiв i мiй найлiпший приятель. Видавець «Хвилi», власник та великий гнобитель. Усе, що вiн каже, виконуеться. Вiн навiть мертвого на ноги поставить.
Цього вечора Кiт написав О’Тарi: «Це тiльки вiдпустка на кiлька тижнiв. Вам доведеться спiймати якогось писаку замiсть мене. Шкода, товаришу, але мое здоров’я вимагае цього. Коли я повернуся, то мотатимуся вдвiчi бiльше.»
II
Кiт Беллю зiйшов на берег у Дайi серед божевiльноi метушнi збитого докупи люду, тисячного натовпу з тисячофунтовим вантажем. Цю безмiрну силу речей та харчу вивантажували з пароплавiв, нагортаючи на березi цiлi гори. Звiдси все це починало повiльно текти в долину Дайi та через Чiлькут. Переносити все це треба було за двадцять вiсiм миль i тiльки на людських спинах. Індiяни-носii збiльшили платню за перенесення з восьми центiв за фунт до сорока i, не зважаючи на це, вони були переобтяженi роботою. Можна було сподiватися, що не встигнуть перенести всiеi клади, як западе зима.
Найслабшим з-помiж слабих на ноги був Кiт. Як i сотнi iнших, вiн мав при собi величезного пiстоля, що почепив собi на поясi, з патронами. У цьому був також винний його дядько, що пам’ятав ще старi днi сваволi в цих мiсцях. Проте Кiт Беллю був романтиком. Його заслiпила ця гонитва за золотом, що вабило далеким блискучим маревом, i на життя, що клекотiло навколо нього, вiн дивився очима артиста i не ставився до нього поважно. Як вiн казав на пароплавi, це ще не був його похорон. Вiн мав тiльки вiдпустку i хотiв «кинути оком» на все, а тодi повернутися.
Облишивши своiх на березi, де вони чекали вантажу, Кiт почвалав угору, де була стара торговельна комора. Вiн не бундючився та не вихилявся, йдучи, дарма, що так робили iншi, що теж були озброенi пiстолями. Стрункий, шiсть футiв на зрiст iндiянин пройшов повз нього, несучи дуже важкий пакунок. Кiт пiшов слiдом за ним, захоплюючися дебелими литками iндiянина i тим, як зграбно i легко вiн переступав пiд своiм тягарем. Індiянин скинув свiй пакунок на ваги проти комори, i Кiт прилучився до гурту захоплених шукачiв золота, що оточили iндiянина. Пакунок важив сто двадцять фунтiв. Це викликало навколо вигуки здивування. Кiт i собi дивувався та мiркував, чи змiг би вiн хоч пiдняти таку вагу, а не те, що йти з нею.
– Йдете, товаришу, до озера Лiндерман iз цим? – запитав вiн.
Індiянин, надимаючись вiд гордощiв, пробубонiв, що так.
– Скiльки ви отримаете за цей пакунок?
– П’ятдесят доларiв.
Тут Кiт припинив розмову. Йому впала в очi молода жiнка, що спинилася у дверях. Вона не мала на собi нi куцоi спiдницi, нi кольорового одягу, як тi жiнки, що зiйшли з пароплава, а була одягнена, як звичайно вдягаються жiнки в дорогу. Що його вразило – це доцiльнiсть ii присутностi тут. Почуття, що вона якось пасуе, належить до цього оточення. Над усе, вона ще була молода та гарна. Блискуча краса i нiжний колiр ii овального обличчя захопили його. І вiн дивився дуже довго, дивився доти, поки вона не вiдчула його погляду, i ii темнi очi з довгими вiями глянули «на нього з байдужою цiкавiстю». Вiд його обличчя вони з виразною веселiстю перейшли до величезного пiстоля за поясом. Тодi вона знов глянула йому в обличчя, i в ii очах промайнула весела зневага. Це дуже вразило його. Вона ж обернулася до чоловiка, який стояв бiля неi, i показала на Кiта. Чоловiк подивився на нього з такою самою веселою зневагою.
– Чечако, – сказала дiвчина.
Чоловiк, що скидався на мандрiвного робiтника у своiх дешевих широких штанях та благенькiй вовнянiй куртцi, засмiявся, глумливо вишкiривши зуби, i Кiт знiяковiв, сам не знаючи чому. «Проте однаково, вона надзвичайно гарна дiвчина», – подумав вiн, коли вони обое пiшли. Вiн звернув, увагу на ii ходу, i йому здалося, що вiн пiзнав би ii по ходi й через тисячу рокiв.
– Бачили ви цього чоловiка з дiвчиною? – схвильовано спитав Кiта його сусiд. – Ви знаете, хто вiн?
Кiт похитав головою.
– Карiбу Чарлi. Менi допiру його показали. Йому добре пощастило на Клондайку. Вiн здавна у цих краях. Був на Юконi з дванадцять рокiв. Оце допiру з’явився тут.
– Що означае «чечако»? – запитав Кiт.
– Ви – чечако, я – чечако, – була вiдповiдь.
– Можливо, я i чечако. Але ви повиннi пояснити менi, що воно значить.
– Мазунчик.
Повертаючися до берега, Кiт на всi лади обмiрковував цей вираз. Його схвилювало, що вона, цей нiжний зародок жiнки, назвала його мазунчиком.
Ідучи помiж куп поклажi (у його уявi ще зберiгся образ iндiянина з превеличезним пакунком), Кiт схотiв випробувати свою власну силу. Вiн вибрав мiшок iз борошном, що, як вiн знав, важив сто фунтiв, став, розкарячивши ноги, бiля нього, нахилився i спробував скинути його собi на плечi. Його перший висновок був, що сто фунтiв реальна вага. Другий – що його спина не витримае. А третiй – вiн вилаявся, коли пiсля п’яти хвилин зусиль сам звалився на тягар, що його вiн даремно намагався пiдняти. Вiн обтер чоло i за купою мiшкiв iз харчами угледiв Джона Беллю, що уважно стежив за ним з виразом глуму в очах.
– Боже! – проголосив цей апостол витривалостi. – Яке охляле поколiння вийшло з наших чересел! Коли менi було шiстнадцять рокiв, я жартома пiдiймав такi речi.
– Ви забули, дядю, – швидко зауважив Кiт, – що я не рiс на ведмединi.
– Я жартома пiдiйматиму iх i в шiстдесят рокiв.
– Ви мусите це менi показати.
Джон Беллю показав. Йому було сорок вiсiм рокiв. Проте вiн нахилився над мiшком, схопив його рукою, розгойдав, швидко пiдкинув i випростався, перекинувши мiшок iз борошном собi на плечi.
– Спритнiсть, мiй хлопче, спритнiсть. Та ще мiцний хребет.
Кiт iз пошаною зняв свого капелюха.
– Ви, диво, дядю, блискуче диво. А як ви гадаете, чи зможу я навчитися цiеi спритности?
Джон Беллю знизав плечима.
– Ти накиваеш п’ятами ранiше, нiж ми звiдси вирушимо.
– Не бiйтеся, – простогнав Кiт. – Там О’Тара – лев лютий. Я нiколи не повернуся назад, поки маю снагу.
III
З першим пакунком Кiтовi повелося добре. До мiсця iм пощастило найняти iндiянiв, щоб перенести двi тисячi п’ятсот фунтiв поклажi. Проте, починаючи з цього мiсця, мусили працювати iхнi власнi спини. Вони надумали просуватися вперед щодня на одну милю. Це здавалося легким на паперi. Джон Беллю лишався в таборi куховарити, а тому не мав змоги перенести бiльше за одного випадкового пакунка на день. Тож на долю кожного iз трьох молодих хлопцiв припадало нести вiсiмсот фунтiв щодня, посуваючись на одну милю вперед.
– Якщо робити п’ятдесятифунтовi пакунки, то вийде щоденна прохiдка на шiстнадцять миль iз поклажею, та п’ятнадцять миль порожняком, бо останнiй раз ми не вертатимемося, – зробив Кiт приемний винахiд. – Вiсiмдесятифунтовi пакунки потребуватимуть щоденноi прохiдки у дев’ятнадцять миль, а стофунтовi тiльки в п’ятнадцять.
– Я не охочий ходити, – сказав Кiт. – Тому я носитиму по сто фунтiв.
Вiн зловив неймовiрну посмiшку на дядьковому обличчi й швидко додав:
– Звичайно, я буду до цього привчатися. Навчаються ж люди ходити на кодолi та робити фокуси. Я почну з п’ятдесяти.
Вiн почав i, весело смiючись, побiг пiдтюпцем уздовж шляху. Скинувши мiшок на першому привалi, вiн повернувся назад. Це було легше, нiж вiн думав. Проте двi милi вже стерли тоненький покрiвець його сили й оголили кволiсть, що ховалась пiд ним. Його другий пакунок важив шiстдесят п’ять фунтiв. Це було набагато важче, i вiн уже не бiг. Кiлька разiв, наслiдуючи звичай усiх носiiв, вiн сiдав на землю, спираючись пакунком на скелю або на пень. За третiм пакунком вiн зробився зовсiм смiливий: пiдв’язав ременями дев’яностоп’ятифунтовий мiшок iз бобами i вирушив. Пройшовши сто ярдiв, став себе почувати знесиленим. Сiв i обтер пiт з обличчя.
– Невеличкi переходи i невеличкi вiдпочинки, – пробубонiв вiн. – Так буде лiпше.
Інодi вiн не мiг зробити й сотнi ярдiв, i щоразу з великим зусиллям спинався на ноги для другого невеликого переходу. Його пакунок виразно важчав. Вiн засапався, i з нього струмками стiкав пiт. Не пройшовши й чверть милi, зiдрав iз себе вовняну сорочку i почепив ii на дерево. Трохи далi скинув свого капелюха. Доходячи пiв милi, вiн гадав, що йому кiнець прийшов. Нiколи у своему життi вiн не напружував так своiх сил i знав, що тут йому край. Коли сiв вiддихати, його уважний погляд спинився на величезному пiстолi та важкому поясi з патронами.
– Десятифунтове опудало! – глузливо посмiхнувся вiн, вiдстiбуючи пояса.
Не потурбувався навiть повiсити це на дерево, а шпурнув у чагарник. І коли повiльний потiк носiiв проплив повз нього, вiн помiтив, що й iншi «чечако» почали кидати своi пiстолi.
Його невеличкi переходи все меншали. Часом вiн не мiг проволоктися бiльше, як сто футiв, i тодi зловiснi удари серця, що вiддавалися у вухах та колiнах, що тремтiли вiд знесилля, примушували його вiдпочивати. А вiдпочинки раз у раз бiльшали. Проте розум його працював. Перенесення було двадцять вiсiм миль, i воно займало так багато днiв. І все ж таки, як-не-як, а це була найлегша частина дороги.
– Почекайте, як дiстанетеся до Чiлькута, – казали йому iншi, коли вони, спочиваючи, розмовляли, – то там дряпатиметесь i руками, i ногами.
– Не буде нiякого Чiлькута, – вiдповiв Кiт. – Принаймнi для мене. Ще задовго до того я спочиватиму в моiй маленькiй домовинi пiд мохом.
Вiн пiдковзнувся, i страшне зусилля утриматися на ногах злякало його. Вiн вiдчув, наче щось у серединi йому вiдiрвалося.
– Якщо я впаду з цiею поклажею на спинi, я пропав, – сказав вiн одному носiевi.
– Це ще нiчого, – була вiдповiдь. – Почекайте, ще попадете до Каньйону. Вам треба буде переходити через бурхливий потiк по шiстдесятифутовiй соснi. Нема нi кодол, що за них можна було б триматися, нiчогiсiнько. А вода клекоче, а дерево угинаеться пiд вашими ногами. Як упадете там iз поклажею, то не визволитеся з ременiв. Так i потонете.
– Добра менi потiха, – вiдповiв вiн, але був такий знесилений, що зрозумiв ледве половину того, що чув.
– Там щодня тонуть по трое та по четверо, – запевнив його той. – Я якось допомiг витягти з води нiмця. Вiн мав при собi чотири тисячi грошей банкнотами.
– Весело, мушу сказати, – вiдповiв Кiт i, хитаючись, пiшов своею дорогою.
Вiн та його мiшок iз бобами зробилися якоюсь мандрiвною трагедiею. Вiн усе згадував морського дiда, що сидiв на шиi у Синбада. «І це одна з подорожей, що змiцнюють мужнiсть», – мiркував вiн собi. Рiвняючи до неi, навiть служба в О’Тари була дитяча забавка. Знову i знову його спокушала думка кинути мiшок iз бобами в кущi, прокрастися поза табором до берега та повернутися якимсь пароплавом до цивiлiзацii.
Проте вiн цього не зробив. Десь у ньому ще жеврiла спадкова витривалiсть, i вiн казав собi без перестанку, що те, що iншi люди роблять, може й вiн робити. Це стало в нього якимось кошмарним приспiвом, i вiн мимрив його всiм, хто на шляху проходив повз нього. Іншим разом, вiдпочиваючи, вiн стежив заздрiсно за малорозумними iндiянами з мiцними, наче у мулiв, ногами, що чалапали пiд своiми важкими пакунками. Вони нiколи, здавалося, не вiдпочивали, а все йшли вперед та вперед з витривалiстю та певнiстю, що йому здавалися страшними.
Вiн сiв та почав лаятися (iдучи, вiн не мав на це сили) й боротися зi спокусою втекти назад до Сан-Франциска. Залишалося ще пройти милю, вiн перестав лаятись i почав плакати. Цi сльози були сльози знесилля та огиди до самого себе. Якщо був коли чоловiк розбитий та знесилений украй, то це вiн. Коли нарештi вiн побачив мiсце, де вони спинялися, то з одчаем напружив усi своi сили, доплентався туди й впав ницьма на землю з бобами на спинi. Це не вбило його, але вiн лежав п’ятнадцять хвилин, поки змiг зiбратися iз силою, щоб визволитися вiд ременiв. Тодi вiн знов зробився смертельно слабим, i таким його застав Роббi, що перетерпiв тi самi муки, що й вiн. Сталося так, що слабiсть Роббi надала йому бадьоростi.
– Що роблять iншi люди, те ми теж можемо робити, – сказав Кiт, хоч у душi не був певний цього.
IV
– І менi двадцять сiм рокiв, i я справжнiй чоловiк – часто казав собi Кiт наступними днями. У цьому була потреба. Хоч вiн i спромагався щодня переносити своi вiсiмсот фунтiв, проходячи милю на день, але наприкiнцi тижня виявилося, що вiн загубив п’ятнадцять фунтiв своеi власноi ваги. Його обличчя зробилося худе та похмуре. Вiн бiльше не йшов, а чалапав. І повертаючись назад порожняком, вiн майже так само волiк ноги, як коли нiс тягар.
Вiн зробився робочою твариною. Вiд надмiрноi втоми вiн засинав над iжею, а його сон був важкий, як у тварини, за винятком тих ночей, коли вiн прокидався, стогнучи вiд болю, що корчив йому ноги. Кожна частина тiла йому болiла. Ноги були вкритi болючими пухирями, але це ще було нiщо, у порiвняннi зi страшними порiзами та синцями на ступнях вiд обточених водою каменiв Дайськоi Долини, через яку пролягав його шлях на двi милi. Цi двi милi являли собою насправдi тридцять вiсiм миль. Вiн мив тепер обличчя тiльки раз на день i нiколи не чистив своiх поламаних, з болючими задирками нiгтiв. Плечi та груди вiн натер собi до живого тiла ременями мiшкiв, i тодi вiн згадав про коней, що iх вiн бачив на вулицях мiста, i вперше зрозумiв iхнi муки.
Справжньою тортурою для нього, що майже зруйнувала його нанiвець, була на початку iжа. Надмiрна праця вимагала надмiрного харчування, а шлунок його не звик був до такоi величезноi кiлькости сала та грубих, дуже шкiдливих, темних бобiв. Кiнець кiнцем його шлунок перестав травити, i протягом кiлькох днiв бiль, роздратування та ще й голод мало не звалили його з нiг. І аж тодi настав той радiсний день, коли вiн мiг iсти, наче ненажерлива тварина i з голодними, як у вовка, очима просити ще iжi.
Перетягши свою кладь через гирло Каньйону, вони змiнили свiй план. Через Протоку дiйшла звiстка, що бiля озера Лiндерман до останнього повирубувано всi придатнi на човна дерева. Обидва брати з великими пилками та iншим знаряддям, з вовняними ковдрами й харчем на спинах вирушили вперед, залишивши решту кладi на Кiта й на дядька. Тепер Джон Беллю куховарив разом iз Кiтом, i обидва вони несли кладь плiч-о-плiч. Час минав, i на верхах випав перший снiг. Якщо зима застукала б по цей бiк протоки, то довелося б сидiти тут цiлий рiк.
Отож старий чоловiк пiдставив свою залiзну спину пiд стофунтову кладь. Кiта це вразило, але, зцiпивши зуби, вiн приладнав ремнями сто фунтiв до своеi власноi спини. Це було важко, але вiн уже трохи звик, i тiло його, втративши нiжнiсть i жир, почало гартуватися та набувати м’язiв. Вiн також спостерiгав i робив висновки. Звернувши увагу на ременi, що iх носили iндiяни на головi, вiн приладнав такi самi собi, як додаток до наплiчних ремнiв. Вiд цього полегшало, i вiн почав класти ще зверху легкi, але громiздкi речi. Незабаром вiн мiг вже йти, маючи сто фунтiв на ременях, а ще п’ятнадцять або двадцять лежало зверху поклажi, спираючись йому на шию; сокиру або пару весел вiн тримав в однiй руцi, а в другiй – вкладенi один в один дорожнi казанки.
Проте тяготи iхньоi працi все бiльшали. Шлях ставав нерiвний, пакунки якось важчали. Що не день, гiрська снiгова смуга нижчала, спускалася додолу, а платня за перенесення пiдскочила аж до шiстдесяти центiв за фунт. Вiд братiв iз того боку не доходило нi слiвця, дарма, що добре вони знали, що тi мусили валити дерево та розпилювати його, щоб обшити човна.
Джон Беллю почав турбуватися. Перехопивши гурт iндiян, що поверталися вiд озера Лiндерман, вiн умовив iх взяти iхню кладь. Тi запросили тридцять центiв за фунт, щоб перенести це до верхiв’я Чiлькута, i така цiна дуже вразила старого. Проте як нiяк, а ще залишилося щось iз чотириста фунтiв мiшкiв з одежею та дорожнiм багажем. Вирядивши Кiта разом з iндiянами, старий залишився, щоб посувати все це наперед. На верхiв’i Чiлькута Кiт мав чекати на дядька, поволi посуваючи свою кладь, поки той дожене його, а дядько запевняв, що не дуже забариться зi своiми чотирма сотнями фунтiв.
V
Кiт волiкся шляхом зi своiми iндiянами-носiями. Зважаючи на те, що це мав бути довгий перехiд просто до верхiв’я Чiлькута, його власний пакунок важив тiльки вiсiмдесят фунтiв. Індiяни важко переступали пiд вантажем, але це була хода швидша за ту, якою вiн iшов. Вiн не почував уже свого звичайного страху, а щодо витривалостi, то мало не рiвняв себе до iндiян.
Пройшовши чверть милi, йому захотiлося вiдпочити, але iндiяни йшли вперед, i вiн iшов iз ними нарiвнi. Пройшовши пiв милi, вiн переконався, що неспроможний iти далi, але, зцiпивши зуби, тримався свого мiсця, а доходячи до кiнця милi, дивувався, що ще живий. Тодi повiяло, як то кажуть, iншим вiтром, i друга миля була легша за першу. Пiсля третьоi милi вiн був ледве живий. Проте напiвпритомний вiд болю й утоми, вiн усе ж таки не нарiкав. І тодi, коли вiн вiдчув, що мусить справдi знепритомнiти, прийшов вiдпочинок. Замiсть того, щоб сидiти в ременях, як то був звичай у бiлих носiiв, iндiяни скидали iх iз плiч i голови i лежали цiлком вигiдно та спокiйно, розмовляючи й палячи люльки. Минуло сповна пiв години поки вони знов рушили. На диво собi, Кiт почував себе свiжою людиною, i «довгi переходи та довгi вiдпочинки» зробилося його найновiшим гаслом.
Верхiв’я Чiлькута цiлком опанувало його уяву, i часто доводилося йому дряпатися i ногами, i руками. Проте коли вiн досяг верхiв’я в люту снiговицю у товариствi своiх iндiян, його таемна гордiсть була в тому, що, йдучи з ними, вiн жодного разу не пристав i не нарiкав. Бути таким, як iндiяни – ось яке було його нове палке прагнення.
Коли вiн розплатився з iндiянами, i вони собi пiшли геть, запала грозова темрява. Вiн залишився сам на хребтi гори, на тисячу футiв вище смуги лiсiв. Мокрий по пояс, голодний та виснажений, вiн вiддав би рiчний заробiток за вогонь та шклянку кави. Проте натомiсть вiн з’iв шестеро холодних оладок i заховався у бганки не зовсiм розгорнутого намету. Коли вiн уже засинав, у головi промайнув спогад про Джона Беллю, i вiн зловтiшно посмiхнувся, уявляючи, як енергiйно буде той перетягати своi чотириста фунтiв на Чiлькут. Хоча самому йому залишалося тягти двi тисячi фунтiв, але ж вiн знав, що доведеться тiльки спускатися з гори.
Уранцi, ще не вiдпочивши гаразд вiд своеi працi та задубiлий вiд морозу, вiн вилiз iз брезенту, з’iв пару фунтiв невареного сала, прив’язав ремнями сто фунтiв кладi й почав сходити скелястим шляхом. За кiлька сотень ярдiв нижче шлях iшов через маленький льодовець i спускався до озера Кратера. Іншi люди йшли також iз кладдю через цей льодовець. Весь цей день вiн переносив своi пакунки до верхнього краю льодiвця, а що цей перехiд був короткий, то вiн навантажував стоп’ятдесят фунтiв за раз дивуючись, як це в нього вистачае сили носити такий тягар. За два долари вiн купив в iндiянина три морськi сухарi, що скидалися бiльш на пiдметку, та кiлька разiв поснiдав, щоразу досхочу наiдаючись сала. Намерзшись, у мокрому вiд поту одязi, вiн спав i другу нiч у брезентi.
Рано-вранцi вiн розiслав брезент на кризi, навантажив його трьома четвертинами тонни й почав тягти. Коли поверхня льодiвця стала стрiмкiша, його брезент пiшов швидше i нарештi, випереджаючи, пiдбив його так, що вiн опинився зверху i разом iз ним почав швидко котитися донизу.
Сотня носiiв, що зiгнулися пiд своiми пакунками, спинилися, стежачи за ним. А вiн верещав застереження усiм, хто траплявся йому назустрiч, i всi швидко вступалися, даючи йому дорогу.
Унизу, на нижньому краi льодiвця стояв маленький намет. Здавалося, що нiби той намет, пiдстрибуючи, несеться йому назустрiч – так швидко вiн бiльшав. Залишивши утоптану стежку – шлях носiiв, що ухилявся лiворуч – Смок врiзався в незайманий снiг. Це збило навколо нього морозну куряву, але загальмувало його швидкiсть. Вiн знов побачив намет саме тодi, як наскочив на нього, знiс скрепи на рiжках, ударився в лицьову полу намету i в’iхав у саму середину його, сидячи на брезентi, помiж своiх мiшкiв iз харчами. Намет загойдався, наче п’яний, i в морознiй парi Смок опинився вiч-на-вiч зi зляканою молодою жiнкою, що сидiла на вовняних ковдрах, тiею, що назвала його в Дайi «чечако».
– Бачите, як вiд мене курить1? – запитав вiн весело.
1 «Did you see my Smoke?» (Смок – з англiйськоi «обкурений», звiдси i прiзвисько героя.
Вона глянула незадоволено на нього.
– Кажiть менi тепер про чарiвнi килими-лiтуни, – провадив вiн.
– Чи не хочете ви зсунути цей мiшок iз моеi ноги? – запитала вона холодно.
Вiн подивився i швидко встав.
