скачать книгу бесплатно
Бiлий зуб
Джек Лондон
Повiсть «Бiлий зуб» – дивовижна iсторiя братерства людини i вовка, що вже понад сто рокiв захоплюе читачiв рiзних поколiнь. Вона входить до визначноi плеяди «пiвнiчних оповiдань» американського письменника Джека Лондона (1876–1916), яким вiн бiльш за все зобов’язаний своею славою.
У цьому творi йдеться про життя напiввовка-напiвсобаки на прiзвисько Бiлий зуб, про вiддану дружбу цiеi гордоi i волелюбноi тварини з людиною, яка колись врятувала iй життя.
Джек Лондон
Бiлий зуб
Частинa перша
І
Слiдом за поживою
По обидва боки вкритоi кригою рiчки стояв, насупившись, темний сосновий бiр. Вiтер позривав з дерев iхне бiле, виткане з iнею вбрання, i вони схилилися одне до одного, чорнi i зловiснi в примерклому свiтлi сутiнкiв. Навколо панувала глибока тиша. Це був пустинний край, без руху, без життя, такий самотнiй i холодний, що навiть сумом не вiяло вiд нього. Там вчувався прихований смiх, страшнiший за всякий сум, невеселий, як усмiшка сфiнкса, холодний, як мороз, i жорстокий, як неминучiсть. То невимовна мудрiсть вiкiв смiялася з марностi життя й життевоi боротьби. То була пустеля, дика крижана пiвнiчна пустеля.
І все ж там жеврiло занесене з iншого свiту життя й кидало iй виклик. По замерзлiй рiчцi тяглася упряжка iздових, схожих на вовкiв собак. Їхня щетиняста шерсть була вкрита iнеем. З iхнiх пащек клубочився пар i, замерзаючи в повiтрi, осiдав на них льодовими крижаними кристаликами. Упряж на собаках була з ременю, i ремiннi ж посторонки були прикрiпленi до саней, що волоклися позаду. Сани були без полозiв. Зробленi з товстоi березовоi кори, вони всiм сподом лежали на снiгу. Передок саней загинався назад, щоб легше було вiдкидати хвилi м’якого снiгу. На санях стояла мiцно прив’язана вузька довгаста скриня. Там лежали ще деякi речi – укривала, сокира, кавник i сковорода, але насамперед впадала в око скриня.
Попереду собак на широких лижах пробивала дорогу людина. За саньми йшла друга людина. А на санях, у скринi, лежала третя людина, що скiнчила свiй шлях. Пустеля перемогла ii i звалила. Вона не могла вже бiльше нi рухатися, нi змагатися. Пустеля не терпить руху. Життя ображае ii, бо життя – це рух. А пустеля завжди намагаеться знищити рух. Вона обертае в лiд воду, щоб та не текла в море, висмоктуе сiк з дерев, заморожуючи iх до самоi серцевини; але найжорстокiше i найстрашнiше вона катуе i гнобить непокiрну людину – людину, що найбiльше з усiх iстот буяе життям i споконвiку бунтуе проти закону, за яким усякий рух зрештою мусить припинитися.
Проте попереду й позаду саней, безстрашнi й невгамовнi, пробивалися далi крiзь снiг двое людей, що лишилися жити. Вони були загорнутi в хутра i м’якi вичиненi шкури. Вii, щоки й губи в них узялися такою густою намороззю вiд дихання, що облич iхнiх не можна було й розгледiти. Вони нагадували примарних гробарiв на похоронi якогось духа. А втiм, це були живi люди, якi зайшли в край самоти, знущання й тишi, недосвiдченi шукачi щастя, що смiливо вирушили у великi мандри, яким заманулося позмагатися з невiдомим могутнiм свiтом, таким далеким, чужим i бездушним, як безодня.
Вони йшли мовчки, зосереджуючи всi сили на фiзичнiй напрузi. З усiх бокiв iх оточувала гнiтюча нiмота. Ця нiмота тисла iм на серце, як глибока вода тисне на тiло водолаза. Вона гнобила iх своею нескiнченнiстю й непереможнiстю. Проникаючи в найпотаемнiшi куточки iхньоi душi, вона вичавлювала звiдти, як вичавлюють сiк з винограду, всi марнi пориви й захоплення, всю властиву людинi гординю; i мандрiвники побачили, що вони кволi й маленькi, що вони лише крихiтнi порошинки свiту, безсилi й немудрi серед гри величезних слiпих сил i стихiй.
Минула година, минула й друга. Блiде свiтло короткого похмурого дня вже почало пригасати, коли раптом у недвижному повiтрi пролунало невиразне далеке виття. Воно швидко знялося вгору, тремтяче й напружене, i поволi завмерло. Можна було б подумати, що це зойк якоiсь загубленоi душi, коли б у ньому не бринiла люта злiсть i голодна жадоба. Чоловiк, що йшов попереду, оглянувся назад i зустрiвся очима з товаришем. Роздiленi вузькою довгастою скринею, вони кивнули один одному головою.
Невдовзi вони почули виття у вiдповiдь першому, що, наче голкою, пронизало тишу. Люди прислухалися, звiдки йшли цi звуки. Вони линули зi снiгового простору десь позаду. Одразу ж почулося й трете виття, знову позад них, тiльки трохи лiвiше.
– Бiлле, вони женуться за нами, – сказав той, що йшов спереду.
Голос у нього був хрипкий i якийсь неприродний. Видно було, що вiн говорить через силу.
– Шукають поживи, – вiдповiв другий. – Я давно вже не бачив жодного заячого слiду.
Вони знов замовкли, пильно прислухаючись до виття своiх переслiдувачiв.
Коли зовсiм стемнiло, вони завели собак у сосни край рiчки i отаборилися там на нiч. Поставлена коло вогнища труна правила i за лавку i за стiл. Собаки збилися докупи трохи далi вiд огню, гарчали, гризлися, але не виявляли найменшого поруху, щоб утекти в темряву.
– Поглянь, Генрi, як вони туляться до нас, – мовив Бiлл.
Генрi, присiвши навпочiпки, ставив на вогонь кавник з грудками льоду. Вiн лише хитнув головою i не промовив анi слова, аж поки не примостився на трунi й не почав iсти.
– Вони знають, як зберегти свою шкуру, – сказав вiн, – i волiють самi десь поживитися, нiж пiти комусь на поживу. Розумнi тварюки.
Бiлл похитав головою.
– А хто його зна!
Товариш Бiлла здивовано глянув на нього.
– Вперше чую вiд тебе, що собаки не розумнi.
– Генрi, – сказав Бiлл, спокiйно пережовуючи боби, – ти бачив, як вони гризлися, коли я iх годував?
– Гризлися бiльше, нiж звичайно, – погодився Генрi.
– А скiльки в нас собак?
– Шiсть.
– Так, Генрi… – Бiлл спинився на мить, щоб надати бiльшоi ваги своiм словам. – У нас шiсть собак. Я витяг з торби шiсть рибин. Дав кожному собацi по рибинi, i все ж, Генрi, одному не вистачило.
– Значить, погано полiчив.
– У нас шiсть собак, – байдуже повторив Бiлл, – i я витяг шiсть рибин. Одновухому не вистачило. Я вийняв для нього ще одну.
– Та в нас же тiльки шiсть собак, – сказав Генрi.
– Генрi, я не кажу, що там були самi собаки, але семеро з’iло по рибинi.
Генрi перестав жувати, глянув через вогнище на собак i полiчив iх.
– Зараз iх тiльки шiсть.
– Я бачив, як один побiг по снiгу, – зi спокiйною певнiстю вiдповiв Бiлл. – Тодi було семеро.
Генрi жалiсливо подивився на нього i мовив:
– Я буду страшенно радий, коли наша подорож нарештi скiнчиться.
– Що ти цим хочеш сказати? – спитав Бiлл.
– А те, що оцей наш вантаж дiе тобi на нерви i ти вже починаеш маячити.
– Те саме i я подумав, – спокiйно вiдповiв Бiлл. – І коли помiтив, як щось побiгло, подивився на снiг i побачив слiди. Тодi я полiчив собак, i на цей раз iх було шiсть. Слiди на снiгу е й досi. Хочеш подивитися? Ходiмо покажу.
Генрi мовчки жував. Запивши вечерю чашкою кави, вiн обтер рукою губи й сказав:
– То ти гадаеш, що то був…
З темряви долинуло протяжне жалiсне виття, тужливе i люте. Генрi спинився, прислухався i, махнувши рукою в той бiк, звiдки воно чулося, доказав:
– …один з них?
Бiлл кивнув головою.
– Інакше не може й бути. Ти ж i сам бачив, як казилися собаки.
Виття тепер долинало з усiх бокiв, i тиша перетворилася на справжне пекло. Переляканi собаки, збившися докупи, так близько тиснулися до вогню, що аж пообсмалювали собi шерсть.
Бiлл пiдкинув дров i закурив люльку.
– Що це ти сидиш сам не свiй? – спитав Генрi.
– Генрi… – Бiлл у задумi кiлька разiв затягся з люльки. – Генрi, я оце думаю, який вiн щасливий проти нас. – Вiн показав на скриню, на якiй вони сидiли. – Якби пiсля нашоi смертi хтось прикрив нашi тiла вiд собак камiнням, i то було б щастя.
– Звичайно, у нас з тобою немае нi рiднi, нi грошей, як у нього, – вiдповiв Генрi. – Нас нiхто не повезе ховати в таку далечiнь.
– Ось що ти менi скажи, Генрi. Вiн же був у себе в краiнi поважною особою i не мав нi в чому потреби: нi в iжi, нi в одежi. Чого ж його понесло на край свiту? Нiяк не можу цього зрозумiти.
– Коли б сидiв дома, напевне дожив би до глибокоi старостi, – погодився Генрi.
Бiлл хотiв був щось сказати, та роздумав. Вiн мовчки показав рукою в пiтьму, що стiною обступила iх з усiх бокiв. У непрогляднiй чорнотi палала, як жар, пара очей.
Генрi мовчки показав рукою на другу пару i на третю. Палаючi очi мов у коло взяли людей. Вони пересувалися з мiсця на мiсце, зникали i знову загоралися.
Серед собак зростала тривога, i в поривi панiчного страху вони пiдбiгали до самого вогнища й повзали в ногах у людей. Один собака потрапив у вогонь i заскавчав вiд болю й жаху. У повiтрi запахло смаленою шерстю. Коло палаючих очей неспокiйно заворушилося i навiть вiдсунулося трохи далi, але як тiльки собаки вгамувалися, воно знову наблизилося.
– От бiда, Генрi, що нам нiчим стрiляти.
Бiлл докурив люльку й допомiг товаришевi розстелити хутра й укривала на сосновому гiллi, яке вiн розiклав на снiгу ще до вечерi. Генрi щось буркнув i почав роззуватися.
– Скiльки, ти кажеш, лишилося в нас патронiв?
– Три, – вiдповiв Бiлл. – От якби iх було триста! Тодi б я показав тим клятим…
Вiн сердито посварився кулаком туди, де свiтилися очi, i обережно примостив коло вогню своi мокасини.
– Хоч би вже мороз швидше пересiвся, – заговорив вiн знову. – Ось уже два тижнi, як тримаеться п’ятдесят градусiв нижче нуля. Ох, я ж i шкодую, що пустився в цю мандрiвку. Не до душi вона менi. Дорого б я дав, щоб вона вже скiнчилася. Сидiли б ми тепер з тобою коло печi в Мак-Геррi й грали б у карти. Ось чого менi хочеться.
Генрi знову щось муркнув i лiг у свою постiль. Вiн уже задрiмав, як раптом його розбудив голос товариша.
– Слухай, Генрi, коли той зайда прийшов i схопив рибу, чому собаки не кинулися на нього? Ось що не дае менi спокою.
– Ти, Бiлле, став щось надто нервовий, – почув вiн сонну вiдповiдь. – Ранiше я за тобою цього не помiчав. Мовчи й спи, i завтра буде все гаразд. У тебе щось iз шлунком. Ото вiн i не дае тобi спокою.
Невдовзi обидва поснули й важко задихали, лежачи поруч пiд кiлькома укривалами. Вогонь згасав, i кiльце миготливих очей тiснiше оточило табiр. Коли якась пара цих жарин присувалася занадто близько, охопленi жахом собаки тиснулися докупи й люто гарчали. А одного разу вони зняли такий шалений гавкiт, що збудили Бiлла. Вiн обережно, щоб не потурбувати товариша, вилiз iз постелi й пiдкинув у вогонь гiлля. Коли полум’я розгорiлося, коло блискучих очей вiдiйшло далi. Бiлл глянув на собак, протер собi очi й придивився пильнiше. Потiм знову полiз пiд укривало.
– Генрi! – гукнув вiн. – Слухай, Генрi!
Генрi пробубонiв щось спросоння й спитав:
– Ну що там таке?
– Нiчого, – вiдповiв Бiлл, – тiльки iх там знову семеро. Я зараз iх полiчив.
На це Генрi щось промимрив i знову захропiв.
Уранцi перший прокинувся Генрi й розбудив товариша. До свiтанку ще лишалося три години, хоч була вже шоста. У пiтьмi Генрi заходився кухарювати, тим часом як Бiлл згортав укривала й готував у дорогу сани.
– Слухай, Генрi, – раптом спитав Бiлл, – скiльки, ти кажеш, у нас собак?
– Шiсть.
– От i нi, – визивно заперечив Бiлл.
– Невже знову сiм? – здивувався Генрi.
– Нi, п’ять. Один собака пропав.
Генрi вилаявся i, кинувши кухарське начиння, побiг рахувати собак.
– Твоя правда, Бiлле, – сказав вiн. – Товстун зник.
– Раз уже вiдбiг вiд табору, то зник як блискавка. За димом ми його однаково б не побачили.
– Та то вже дарма, – вiдповiв Генрi. – Вони його з’iли живцем. Мабуть, скавчав у них у горлянцi, хай iм бiс.
– Це взагалi був якийсь дурний собака, – зауважив Бiлл.
– Але жоден дурний собака не пiшов би на таке самогубство. – Генрi пильно поглянув на упряж, немов визначаючи особливостi кожноi з тварин. – Ручуся, що жоден з них не зробив би цього.
– Та iх i дрючком не вiдженеш вiд вогню, – погодився Бiлл. – Менi завжди здавалося, що з Товстуном щось негаразд.
II
Вовчиця
Люди поснiдали, прив’язали до саней свою вбогу поклажу i, розпрощавшися з привiтним вогнем, рушили в темряву. І знову залунало тужливо-лихе виття, немов хтось перегукувався крiзь холод i пiтьму. Люди мовчали. Розвиднилось о дев’ятiй годинi. О дванадцятiй небо на пiвднi зайнялося рожевим сяйвом. Але це ясне промiння швидко згасло. Навколо все посiрiло, а о третiй годинi нiмий безлюдний край обгорнула своiм покровом полярна нiч.
Коли смеркло, хиже виття з правого, з лiвого боку i ззаду залунало зовсiм близько, так близько, що на зморених собак раз-у-раз нападав слiпий нестримний жах.
В одну з таких хвилин, коли трохи заспокоених тварин пощастило знову загнати в посторонки, Бiлл сказав:
– Хоч би вже вони натрапили на якусь дичину й дали нам спокiй.
– Та це справдi страшенно впливае на нерви, – спiвчутливо вiдповiв Генрi.
Бiльше вони не перемовилися й словом, аж поки не спинилися на нiч.
Генрi, нахилившись над вогнем, пiдкладав лiд у горщик з бобами, коли раптом здригнувся, почувши звук удару, вигук Бiлла й пронизливе скавчання. Вiн випростався й побачив, як по снiгу промайнула якась тiнь i поринула в морок. Бiлл стояв серед собак i вдоволений, i якийсь приголомшений. В однiй руцi у нього був здоровенний дрючок, а в другiй – хвiст од в’яленоi риби.
– Половину таки вкрав, – сказав вiн. – Зате ж я його i вгрiв! Чув, як заскавчав?
– А який вiн на вигляд? – спитав Генрi.
– Не розгледiв. Знаю тiльки, що чотири ноги, паща й шерсть – зовсiм як у собаки.
