скачать книгу бесплатно
Пирхнувши з переляку, Одноокий вiдскочив назад, причаiвся на снiгу i грiзно загарчав на незбагненне страхiття. Вовчиця ж спокiйно вийшла наперед, пiдготувалася до стрибка i раптом пiдскочила. Вона сягнула високо, але не так, щоб упiймати скакунця, i тiльки клацнула зубами. Тодi плигнула вдруге, втрете.
Поволi випроставшись, Одноокий стежив за вовчицею. Роздратований ii невдалими спробами, вiн сам зробив розкiшний стрибок угору i, схопивши зайця зубами, опустився з ним на землю. Але тiеi митi збоку почувся пiдозрiлий трiск, i приголомшений хижак побачив, що прямо на нього падае молода ялина. Щелепи його розтулилися i випустили здобич. Рятуючись вiд загадковоi небезпеки, Одноокий вiдскочив убiк. Вiн люто оскалився, з горла вихопилося гарчання, кожна шерстина стала дибом вiд страху. А ялина струнко випрямилась, i заець знову затанцював десь у повiтрi.
Вовчиця розгнiвалася не на жарт i спересердя куснула друга. А вiн, i так уже наляканий, не розумiючи цього нового нападу, люто огризнувся й розпоров вовчицi морду. Вона ж нiяк не сподiвалася такоi зухвалоi вiдсiчi й обурено накинулася на старого. Тодi вiн втямив свою помилку й почав ii умилостивлювати. Але вона все гризла його й гризла. Нарештi вiн облишив марнi спроби зласкавити ii i покiрно закрутився коло неi, одвернувши голову i пiдставляючи iй лише спину.
Тим часом заець продовжував танцювати у них над головою. Вовчиця присiла на снiгу, а Одноокий, боячися своеi повелительки ще бiльше, нiж загадковоi сосни, знову зробив стрибок. Опускаючись на землю iз здобиччю в зубах, вiн не зводив ока з пiдступноi сосни. А вона, як i ранiш, пригнулася слiдом за ним. Вовк закляк, чекаючи удару, весь настовбурчився, але зайця не випускав. Та деревце не вдарило його. Воно тiльки схилилося над звiром. За кожним його рухом воно рухалося теж, i вiн гарчав крiзь стиснутi зуби. Коли ж вiн сидiв спокiйно, воно не гойдалося, i вiн вирiшив, що краще вже не ворушитися. А тепла кров зайця в ротi припала йому до смаку.
Із скрути його вивела подруга. Вона вихопила в нього зайця, i, хоч сосна грiзно хиталася над нею, спокiйно вiдгризла йому голову. Ялина одразу ж випросталась i, облишивши своi погрози, стала гарненько й рiвно, як велить природа. Тодi вовчиця й Одноокий подiлили мiж собою здобич, яку для них впiймало таемниче деревце.
У тому лiсi були ще дорiжки, де в повiтрi висiли зайцi, i вовча пара обстежила iх усi. Вовчиця незмiнно бiгла спереду. А Одноокий, iдучи слiдом за нею, запопадливо вчився грабувати капкани, неначе знав, що ця наука стане йому у великiй пригодi.
ІІ
Лiгво
Два днi вовчиця й Одноокий бродили коло iндiанського табору. Вiн весь час непокоiвся i чогось побоювався, але його подругу так вабило туди, що вона не могла рушати в подальшу путь. Та одного ранку повiтря прорiзав лункий пострiл, i прямо над головою Одноокого у дерево вп’ялася куля. Умить вовки великими стрибками помчали геть i невдовзi опинилися за кiлька миль вiд небезпеки.
У дорозi пробули вони недовго – два-три днi. Вовчиця ще завзятiше продовжувала своi пошуки. Вона дуже обважнiла за цi днi й бiгла вже поволi. Якось, надумавши впiймати зайця, що звичайно iй було за iграшку, вона враз спинилась i лягла вiдпочити. Одноокий пiдiйшов до неi i любовно ткнув ii мордою в шию. Але вона так люто огризнулася, що з несподiванки старий упав на спину. Ну i кумедно ж вiн рятувався вiд ii зубiв! У неi за останнiй час норов зробився ще крутiший, а вiн став особливо терплячий i запопадливий.
І ось, нарештi, вона знайшла те, чого шукала. Вони йшли вздовж невеликоi рiчки, яка влiтку впадала в Мекензi, а тепер промерзла аж до кам’янистого дна. Це була мертва бiла гладiнь вiд верхiв’я до гирла. Вовчиця втомлено тюпала за своiм самцем. Коли вони порiвнялися з високо навислим глинястим схилом, вона звернула вбiк. Веснянi бурi й тала вода пiдмили берег i з вузькоi розколини утворили маленьку печеру.
Вовчиця зупинилася коло печери i пильно оглянула схил. Потiм оббiгла з обох бокiв високу стiну берега аж до того мiсця, де вiн раптом уривався. Тодi повернулась i полiзла у вузький вхiд до печери, iй довелося трохи проповзти, а далi стiни роздалися, пiднялись угору, i вона опинилась у круглiй заглибинi. Головою вона майже торкалася верха печери. Тут було сухо й затишно. Вовчиця уважно озирнулася навколо, а Одноокий стояв на входi й терпляче стежив за нею. Вона опустила голову i, встромивши нiс у землю, повернулася кiлька разiв на мiсцi. Потiм не то iз стомленим зiтханням, не то з гарчанням витягла лапи й лягла головою до входу. Одноокий, вiд цiкавостi наставивши вуха, засмiявся до неi, i на фонi бiлоi плями вона бачила, як вiн добродушно помахував хвостом. Вона вмостилася ще зручнiше i, прищуливши кiнчики вух, благодушно висунула язик, немов хотiла висловити цiлковите задоволення.
Одноокого мучив голод. Вiн лiг бiля входу в печеру й заснув, але сон його був тривожний. Крiзь дрiмоту вiн прислухався до яскравого свiту, на снiговiй поверхнi якого вже грало квiтневе сонце. У його соннi вуха прокрадався ледве чутний шепiт прихованих пiд снiгом струмкiв, i, весь нашорошившись, вiн прокидався. Сонце знову з’явилося на небi, i розбуркана природа пiвночi кликала звiра. Усе вiдроджувалося. У повiтрi вчувався повiв весни, пiд снiгом зароджувалося життя, дерева наливалися соком, бруньки скидали з себе крижанi пута.
Старий вовк схвильовано поглядав на свою подругу, але в неi, видно, не було нiякого бажання рушати з мiсця. Раптом перед його очима пролетiла зграйка снiголюбiв. Вiн схопився, але, глянувши на вовчицю, знову лiг i задрiмав. Над вухом у нього щось тихесенько гуло. Спросоння вiн почухав морду i прокинувся. Перед самiсiньким його носом дзижчав самотнiй комар. Комар був великий. Цiлу зиму вiн провiв у якiйсь колодi, а тепер сонце вивело його з зацiпенiння. Вовк бiльше вже не мiг не вiдгукнутися на поклик природи. До того ж вiн був голодний.
Вiн пiдповз до вовчицi й почав умовляти ii пiдвестися. Але вона лише гарчала. Тодi вiн вийшов сам на яскраве сонячне свiтло. Снiг уже розм’як, i бiгти було важко. Вовк подався замерзлою, затiненою деревами рiчкою, де снiг був iще твердий. Вiн ганяв годин вiсiм i, коли смеркло, зголоднiв ще дужче. Дичина траплялася, та вiн нiчого не пiймав. Ще б пак! Зайцi легко скакали по пiдталiй снiжнiй корi, а вiн раз-у-раз провалювався.
Пiдiйшовши до печери, вiн так i прикипiв на мiсцi, охоплений раптовою пiдозрою. Звiдти долинали якiсь невиразнi чуднi звуки. Вони не були схожi на голос вовчицi, але колись давно вiн наче чув щось подiбне. Вiн обережно поповз усередину, але вовчиця грiзно загарчала. Це його нiяк не збентежило, хоч далi вiн усе ж не полiз. Йому тiльки цiкаво було, що воно там так тихенько схлипуе.
Вовчиця сердито загарчала на нього, i вiн згорнувся коло входу клубком i заснув. Коли настав ранок i в лiгвi засiрiло, Одноокий знову почав шукати, звiдки беруться тi чуднi, знайомi йому звуки. У гарчаннi вовчицi забринiла ще якась нова ревнива нотка, i вiн обачно тримався на безпечнiй вiдстанi. Проте вiн розгледiв пiд животом своеi подруги п’ять чудних крихiтних живих грудочок. Вони були дуже кволi, дуже безпораднi, жалiсно попискували i не розплющували на свiтло очей. Старий вовк украй здивувався. На його довгому й щасливому вiку така подiя траплялася частенько, але щоразу була для нього чимось новим i несподiваним.
Вовчиця стурбовано дивилася на нього. Вона весь час потихеньку гарчала, а коли iй здавалося, що вiн пiдступае занадто близько, гарчання робилося загрозливим. Не досвiд з власного минулого, а iнстинкт, що його вона дiстала у спадщину вiд безлiчi матерiв-вовчиць, нагадував iй про батькiв, що пожирали свое новонароджене безпомiчне потомство. І, охоплена безмежним страхом, вона не пiдпускала Одноокого до малят, яким вiн дав життя.
Але iм не загрожувала небезпека. Одноокого теж охопило могутне почуття, що передалося йому вiд багатьох поколiнь батькiв-вовкiв. Вiн не питав себе, що воно значить, не роздумував над ним. Воно заполонило всю його iстоту. І, цiлком природно пiдкоряючись душевному пориву, вiн повернувся хвостом до своеi родини i подався добувати для неi iжу.
Миль за шiсть вiд лiгва рiчка роздiлялася на два рукави, що пiд прямим кутом повертали до гiр. Завернувши лiворуч, Одноокий натрапив на недавнiй слiд. Понюхавши, вiн побачив, що слiд зовсiм свiжий, i, причаiвшись, поглянув у той бiк, де вiн пропав. Тодi спокiйно повернувся i пiшов праворуч. Вiдбитки лап були далеко бiльшi, нiж у нього, i вовк знав, що тут йому навряд чи пощастить чимось поживитися.
Пробiгши з пiвмилi правим рукавом рiчки, вiн почув, наче хтось поблизу щось гризе. Вiн пiшов на звук i побачив дикобраза, який стояв на заднiх лапах коло дерева й точив об кору зуби. Одноокий обережно пiдповз до нього, дарма що не сподiвався на успiх. Вiн знав, що це за звiр, хоча так далеко на пiвночi не бачив його ще нi разу. Йому зроду не доводилося куштувати м’ясо дикобраза. Але зi свого досвiду вiн переконався, що е на свiтi i щастя i везiння. Тож вiн продовжував пiдкрадатися. Хто його знае, що може трапитися.
Дикобраз згорнувся клубком, вистромивши на страх ворогам своi довгi гострi голки. Ще в раннiй молодостi Одноокий якось обнюхав зблизька отаку на вигляд невинну шпичкувату кульку, а вона його як лусне хвостом по мордi! Одна голка застряла у нього в носi i кiлька тижнiв пекла його вогнем, аж поки сама не вийшла. Отож на цей раз, зручно умостившись на снiгу, вiн тримав свiй нiс не менше як за фут вiд небезпечного хвоста. Лежав собi i спокiйно чекав. Як знати? Усяко бувае. Може, дикобраз i розгорнеться. Тодi спритним ударом лапи вiн так i розпоре йому нiжний незахищений живiт.
Та через пiвгодини вiн пiдвiвся, злiсно загарчав на нерухомий клубок i пiшов геть. У минулому вiн надто часто й надто марно чатував на дикобраза, щоб гаяти час нинi. І вiн побiг далi правим рукавом струмка. День минав, а вiн нiчого не вполював.
Пробуджений iнстинкт батькiвства владно гнав його вперед. Вiн будь-що мусив знайти поживу. Нарештi вiн наскочив на тетерю. Вiн вийшов з лiсу i несподiвано наткнувся на дурнуватого птаха, що сидiв на пнi перед самим його носом. Вони глянули одне на одного. Птах злякано стрiпнувся, але вовк ударом лапи збив його на землю i схопив, не давши йому й крилами змахнути. Уп’явшись у нiжне м’ясо i хрусткi кiсточки, вiн несвiдомо почав iсти. Та раптом щось згадав i помчав до печери, звiсно, з тетерею в зубах.
Вiн, як тiнь, легенько бiг по снiгу своею оксамитовою ходою i по дорозi пильно дослiджував усе нове. За милю вiд розгалуження рiчки вiн знов натрапив на вiдбитки широких лап, якi бачив уранцi. Слiди йшли в тому ж напрямi, де була й печера, i за кожним закрутом рiчки вiн сподiвався зустрiти невiдомого звiра.
Висунувши голову з-за скелi, де рiчка круто завертала, вiн бистрим оком угледiв щось таке, що враз присiв. Там був той звiр, що залишив слiди, – величезна самиця-рись. Вона так само, як i вiн кiлька годин тому, лежала, причаiвшись, перед туго згорнутим клубком колючок. Якщо до того вовк скрадався, як тiнь, то тепер вiн, наче привид тiнi, обiйшов навколо нерухому нiму пару, щоб опинитися з завiтряного боку вiд неi.
Поклавши коло себе птаха, вiн залiг у снiгу i крiзь хвою низькорослоi сосни стежив за грою не на життя, а на смерть. Завмерлi у чеканнi рись i дикобраз однаково хотiли жити. І така курйозна була iхня гра! Змагаючись за життя, одному треба було з’iсти другого, а другому опинатися, щоб його не з’iли. Старий одноокий вовк, приникши у своему захистку, теж узяв участь у змаганнi. Вiн сподiвався, що примхливе щастя допоможе i йому урвати добрий кусень м’яса, так нинi потрiбний йому.
Минуло пiвгодини, спливла й година. Нiщо не змiнилося. Шпичастий клубок лежав непорушно, мов камiнь. Рись застигла, як вирiзьблена з мармуру. Старий вовк неначе вмер. А справдi усi трое були напруженi до болю i нiколи ще життя в них не буяло так потужно, як тепер, коли вони здавалися зацiпенiлими.
Раптом Одноокий посунувся i ще пильнiше придивився до звiрiв. Щось сталося. Дикобраз, мабуть, подумав, що ворог вiдступив. Поволi, обережно почав вiн розгортати свiй неприступний панцер. У нього не ворухнулося нiяке передчуття. Помалу-малу колючий клубок розпростувався й витягався. В Одноокого аж вогко стало в ротi i покотилася слина. Живе м’ясо слалося перед його очима, немов само просилося в пащу.
Дикобраз майже зовсiм розгорнувся, як раптом помiтив ворога. У ту ж мить рись ударила його. Удар той був швидкий як блискавка. Лапа з твердими зiгнутими кiгтями рвонула нiжний живiт дикобраза i вмить вiдсмикнулася. Коли б дикобраз розгорнувся до кiнця або не вгледiв ворога за якусь чверть секунди до нападу, лапа була б неушкоджена. А так вiн устиг одним змахом хвоста загнати в неi своi гострi голки.
Усе якось сталося враз – удар, ще один удар у вiдповiдь, одчайдушний зойк дикобраза, верещання здоровенноi кiшки вiд болю i подиву. Одноокий аж пiдвiвся вiд хвилювання, прищулив вуха i витяг тремтячий хвiст. Рись розлютувалась. У нестямi вона кинулася на звiра, що заподiяв iй бiль. Але дикобраз, стогнучи й виючи, вибиваючись з останнiх сил, щоб згорнути свое напiврозiрване тiло в неприступний клубок, ще раз шмагнув ii хвостом. Величезна кiшка знову заверещала вiд болю й подиву. Вона вiдскочила назад i зачхала. Нiс у неi був так густо утиканий колючками, мов якась дивовижна подушка для шпильок. Щоб спекатися жалких стрiл, вона чухала морду лапами, встромляла ii в снiг, терлася нею об сучки й гiлки. Не тямлячи себе вiд муки й жаху, вона металася й скакала, як скажена.
Рись довго ще чхала й одчайдушно била обрубкуватим хвостом. Нарештi вона перебiснувалася i на хвилину притихла. Вовк не спускав з неi ока. Але навiть i вiн здригнувся й наiжився, коли рись з протяжним жахливим зойком несподiвано пiдскочила вгору й помчала геть, супроводжуючи кожний свiй стрибок пронизливим вищанням.
Коли вже рисячий лемент завмер десь удалечинi, Одноокий зважився вийти з засiдки. Вiн iшов так обережно, наче весь снiг дикобраз усiяв своiми голками, що були ладнi щохвилини встромитися в м’якi його лапи. Коли вiн наблизився до дикобраза, той люто заскiмлив i клацнув довгими зубами. Бiдолаха примудрився знову згорнутися клубком, але зовсiм не так туго, як ранiше. Пошматованi м’язи надто вже ослабли. Вiн був роздертий майже пополам i сходив кров’ю.
Одноокий набрав повну пащу просякнутого кров’ю снiгу, жував його, смакував i ковтав. Це тiльки збуджувало апетит i збiльшувало голод. Але вовк був надто старий, щоб забути осторогу. Вiн мiг i зачекати. Вiн лежав на снiгу й вичiкував. Дикобраз скреготав зубами, стогнав i скиглив. Через певний час Одноокий помiтив, що голки в клубку хиляться вниз i весь вiн страшенно дрижить. Але враз дрижання припинилося. Востанне злiсно клацнули довгi зуби, голки опустилися, тiло витяглося й завмерло.
Боязким рухом лап Одноокий розпростав дикобраза на всю його довжину й перекинув на спину. Нiчого не трапилося. Дикобраз таки справдi був мертвий. Вовк з хвилину пильно дивився на нього, потiм обережно взяв його в зуби i подався вздовж рiчки. Вiн i нiс i волiк свою здобич, одвернувши голову, щоб не настромитися на колючки. По дорозi вiн щось згадав, поклав на землю свою ношу i побiг туди, де залишив тетерю. Тепер вiн уже не вагався й хвилини. Вiн знав, що йому робити, i швиденько з’iв птаха. Тодi повернувся i потяг дикобраза далi.
Коли Одноокий приволiк у печеру добич щасливих ловiв, вовчиця оглянула ii i, повернувшись мордою до старого, легенько лизнула його в шию. Але до вовченят вона його не пiдпустила, хоч загарчала вже не грiзно, а якось поблажливо. Страх перед батьком ii дiтей уже вщух, бо вiн поводився так, як годиться справжньому батьковi-вовку, i не виявляв нечестивого бажання зжерти крихiтнi створiння, яких вона зродила на свiт.
III
Сiре вовченя
Воно дуже вiдрiзнялося з-помiж своiх сестер i братiв. У них шерсть мала червонястий вiдтiнок, як у матерi, i тiльки воно вдалося в батька. В усьому виводi це було едине сiре вовченя. Воно народилося справжнiм чистокровним вовком, точнiсiнько таким, як сам Одноокий, тiльки мало не одне око, а два.
Очi в сiрого вовченяти тiльки недавно розплющилися, а воно вже добре бачило. І навiть коли очi в нього ще були слiпi, воно сприймало все на дотик, нюх i смак. Воно добре знало обох своiх братiв i двох сестер. Незграбно гралося з ними i навiть гризлося, а коли розпалювалося, з його крихiтного горла вихоплювалися якiсь смiшнi верескливi звуки – провiсники майбутнього гарчання. Ще задовго до того, як очi в нього розплющилися, воно на дотик, смак i нюх навчилося пiзнавати свою матiр – джерело теплоти, iжi й нiжностi. У неi був приемний ласкавий язик, i коли вона проводила ним по м’якенькому крихiтному тiльцю вовченяти, воно пригорталося до неi й засинало.
Отак воно проспало майже весь перший мiсяць свого життя. Але тепер воно вже добре бачило, подовгу гуляло i починало вивчати навколишнiй свiт. Його свiт був похмурий, та вовченя цього не помiчало, бо не знало iншого свiту. Тут було напiвтемно, але його очi не знали ще сонця. Його свiт був дуже тiсний, замкнений стiнами лiгва; але вовченя й гадки не мало про далекi широкi свiти, через те його не пригнiчували вузькi межi iснування.
Проте воно рано помiтило, що одна стiна його свiту зовсiм не схожа на iншi. Це був вихiд з печери, i звiдти йшло свiтло. Воно помiтило цю рiзницю ще тодi, як не мало нiяких думок i нiяких свiдомих бажань. Ця стiна непереможно вабила його, перш нiж воно розплющило очi i угледiло ii. Свiтло з неi било в його напiвстуленi повiки, i його зоровi нерви тремтiли вiд маленьких, як iскри, теплих i дивно приемних вiдблискiв. Життя його тiла й кожноi його клiтинки, життя, що було його суттю, яка не мала нiчого спiльного з його особистим життям, прагнуло свiтла i поривало до свiтла його тiло, так само як хитромудрi хiмiчнi процеси в рослинi поривають ii до сонця.
Ще не зазорiла в ньому свiдомiсть, а воно вже повзло до виходу з печери. Повзли туди i брати його й сестри. А ось у темнi закутки лiгва нiхто з них не лiз. Вони тяглися до свiтла, мов квiти. Хiмiчнi життевi процеси в них потребували свiтла як умови для iснування, i iхнi крихiтнi тiла слiпо повзли до нього, як вусики виноградноi лози, не роздумуючи, iнстинктивно. Пiзнiше, коли в кожному з них прокинулися своерiднi пориви й свiдомi бажання, потяг до свiтла тiльки збiльшився. Мати гнала iх вiд виходу, а вони безперестанку лiзли й лiзли до нього.
Тодi сiре вовченя довiдалося, що в його матерi е не тiльки ласкавий м’який язик. Уперто лiзучи до свiтла, воно познайомилося з ii носом, яким вона давала йому прочуханки, i з лапою, що швидким спритним ударом умiла притиснути його до землi i перекотити в куток. Так воно вперше пiзнало бiль i невдовзi навчилося уникати болю – стереглося, щоб не наразитися на небезпеку, а наразившись, ухилялось вiд удару i тiкало. Це вже були свiдомi його вчинки, наслiдки його перших висновкiв. Спочатку воно iнстинктивно уникало болю, так само як i повзло до свiтла. А згодом воно рятувалося вiд болю вже тому, що знало бiль.
Сiре вовченя уродилося люте. Такi ж росли його брати i сестри. Та iнакше й бути не могло. Воно ж було хижою твариною, з породи м’ясожерiв. Його батько й мати живилися самим лише м’ясом. Молоко, що його ссало вовченя при перших проблисках свого життя, теж вироблялося з м’яса, i дарма, що воно прожило на свiтi якийсь там мiсяць i тiльки тиждень тому розплющило очi, а вже й само iло м’ясо, напiвперетравлене й виригнуте вовчицею для п’ятьох вовченят, що вже попiдростали i тепер не могли наiстися ii молоком.
З цiлого виводка сiре вовченя було найлихiше. Своiм гарчанням воно заглушало гарчання своiх братiв i сестер, i напади лютi були в нього страшнi. Воно перше навчилося спритним змахом лапи качати по землi братiв. Перше почало хапати iх за вухо i, тягаючи по печерi, сердито гарчало крiзь зцiпленi зуби. І, звiсно, матерi, занепокоенiй, що вовченята раз-у-раз лiзуть до виходу з лiгва, найбiльше доводилось морочитися з сiрим.
З кожною дниною сiре вовченя гострiше вiдчувало чари свiтла. Воно раз-у-раз пускалося в мандри на цiлий ярд до виходу, i завжди мати вiдтягала його назад. Воно не знало, що то був вихiд. Воно взагалi нiчого не знало про виходи з одного мiсця в друге. Воно не знало нiякого iншого мiсця, крiм свого, отже, й гадки не мало йти кудись. Для нього вихiд з печери був лише стiною – стiною свiтла. На його крихiтнiй землi ця стiна була сонцем. Вона вабила його, як свiчка вабить нiчного метелика. Воно весь час силкувалося дiстатися до неi. Життя, яке так швидко розквiтало в ньому, тягло його до стiни свiтла, бо то був единий шлях, яким йому судилося пiти. Хоч саме вовченя цього не знало. Воно не знало навiть, що за стiнами лiгва щось е.
Одне тiльки в стiнi свiтла здавалося йому чудним. Його батько (воно вже знало батька, як схожого на матiр мешканця його оселi, який спить коло самого свiтла й приносить м’ясо) звичайно йшов прямо в далеку бiлу стiну й щезав. Для сiрого вовченяти це було загадкою. До бiлоi стiни мати його не пускала, a коли воно наближалося до темних, то натикалося нiжним носом на щось тверде. Це було боляче, i пiсля кiлькох невдалих спроб воно припинило своi розвiдки. Не роздумуючи над цим, воно вирiшило, що зникати в стiнi – це особлива властивiсть батька, так само як властивiсть матерi – молоко й напiвперетравлене м’ясо.
Сiре вовченя не вмiло думати, принаймнi так, як думають люди. Його мозок працював тупо. Але висновки його були такi ж швидкi i яснi, як у людини. Воно сприймало враження, не питаючись, чому це i для чого. У нього був свiй спосiб визначати явища. Йому було байдуже, чому щось трапилось, а досить було знати як. Отже, ударившись кiлька разiв об задню стiнку носом, воно зрозумiло, що не може щезнути крiзь неi, а от батько може. Але його зовсiм не мучило бажання довiдатися, яка ж рiзниця мiж ним i батьком. Логiка й фiзика недоступнi були його мисленню.
Як i всi сини пустелi, воно рано пiзнало голод. Настав час, коли не те що м’яса, а навiть i молока не стало в його матерi. Спочатку вовченята пищали й скiмлили, але здебiльшого дрiмали. Незабаром iх обгорнула голодна сплячка. Минули днi завзятоi гризнi й бiйок. У лiгвi не лунало бiльше молоде гарчання. Скiнчилися й мандрiвки до далекоi бiлоi стiни. Вовченята спали, i життя в них поволi завмирало.
Одноокий був у розпачi. Вiн далеко бiгав на лови i мало спав тепер у лiгвi, де стало так тихо й сумно. Вовчиця теж залишала своiх дiтей i виходила в пошуках iжi. В першi днi пiсля народження вовченят Одноокий не раз навiдувався до iндiанського табору i обкрадав капкани на зайцiв. Та коли станув снiг i скресла на рiчцi крига, iндiанцi подалися далi, i для вовка урвалося джерело легкоi здобичi.
Коли сiре вовченя повернулося до життя i знову зацiкавилося далекою бiлою стiною, воно помiтило, що мешканцiв у його оселi стало обмаль. У нього лишилася тiльки одна сестра, а друга сестра i брати десь зникли. Коли в нього з’явилися сили, воно змушене було гратися само, бо сестра вже не пiдводила голови й не рухалася з мiсця. Його маленьке тiло покруглiшало вiд м’яса, яке вiн знову iв, але для неi iжа прийшла занадто пiзно. Вона спала без просипу; в ii крихiтному, обтягнутому шкiрою тiльцi життя ледве мерехтiло, поки не згасло зовсiм.
А згодом сiре вовченя перестало бачити й батька. Вiн бiльше не зникав i не з’являвся в бiлiй стiнi, не спав на порозi лiгва. Це трапилося в кiнцi другого, вже не такого тяжкого, голодування. Вовчиця знала, де дiвся Одноокий, та хiба вона могла розповiсти сiрому вовченятi те, що бачила? Шукаючи якось поживи вздовж лiвого рукава рiчки, де жила рись, вона побiгла по слiдах Одноокого i знайшла його, певнiше те, що лишилося вiд нього. Вона побачила ознаки минулого поединку i слiди рисi, яка, перемiгши, подалася до себе в нору. Перше нiж пiти додому, вовчиця розшукала й цю нору, але всередину ввiйти не наважилася, бо бачила з усього, що рись там.
Пiсля того вовчиця стала обминати лiвий зарiчок. Вона дiзналася, що в рисячiй норi е рисенята. Та й без того iй було вiдомо, що рись – лихий та лютий звiр i на диво страшний супротивник. Шiсть вовкiв, звiсно, можуть загнати рись на дерево – хай там наiжуеться i шипить! А от зустрiтися з риссю вiч-на-вiч, та ще коли в неi за спиною цiлий виводок голодних кошенят – то вже не жарт.
Та пустеля – завжди пустеля, а мати – завжди мати, однаково ревний захисник своiм дiтям i в пустелi i не в пустелi. Тож настав день, коли вовчиця заради свого сiрого вовченяти поборола страх перед лiвим зарiчком, перед норою в скелях i перед люттю рисi.
IV
Стiна свiту
На той час, коли вовчиця стала покидати печеру й бiгати на лови, вовченя вже добре засвоiло закон, що забороняв йому наближатися до виходу. Мати промовисто напоумляла його й лапою i носом, але в ньому заговорив iще й iнстинкт страху. За свое коротеньке життя в печерi воно ще жодного разу нiчого не злякалося. Проте страх жив у ньому. Вiн перейшов до нього вiд далеких предкiв через тисячу тисяч життiв. Вовченятi передали його Одноокий i вовчиця; самi ж вони дiстали цей дар вiд безлiчi вовчих поколiнь. Страх! Цiеi спадщини пустелi не може позбутися жодна тварина.
