скачать книгу бесплатно
– Певне, приручений вовк.
– Та ще який приручений, чортяка! Приходить, коли годують собак, i хапае свою частку.
Коли вони, повечерявши, сидiли на довгiй скринi й курили люльки, блискучi очi оточили iх ще вужчим колом.
– Хоч би вже вони натрапили на лосiв i залишили нас, – мовив Бiлл.
Генрi щось муркнув, не зовсiм спiвчутливе, i хвилин п’ятнадцять обидва мовчали. Генрi дивився на вогонь, а Бiлл на коло очей, що свiтилися в пiтьмi одразу ж за вогнищем.
– Невже ми нiколи не доберемося до Мак-Геррi? – знову почав вiн.
– Годi тобi каркати! – скипiв Генрi. – Я ж кажу, що тебе згага дiстала. Ковтни ложку соди й вiдразу полегшае. Та й менi стане з тобою веселiше.
Вранцi Генрi прокинувся вiд лютих прокльонiв, що так i сипалися з уст Бiлла. Генрi сперся на лiкоть i виглянув з-пiд укривала. Вогнище знову палало, а його товариш стояв серед собак з перекошеним вiд гнiву обличчям i обурено вимахував руками.
– Що там таке? – гукнув Генрi.
– Головач утiк, – була вiдповiдь.
– Та не може бути!
– Кажу, що втiк.
Генрi вискочив з-пiд укривала й пiдбiг до собак. Уважно перелiчив iх i почав разом з товаришем проклинати пустелю, що вкрала в них iще одну тварину.
– Головач був найдужчий з усiеi упряжки, – нарештi мовив Бiлл.
– І аж нiяк не дурний, – додав Генрi.
Поснiдавши в похмурому мовчаннi, запрягли вони чотирьох собак у сани й рушили в дорогу. День був такий самiсiнький, як i всi минулi. Люди без слiв просувалися по лону обмерзлоi землi. Тишу порушувало лише виття iхнiх переслiдувачiв, якi, невидимi, бiгли за ними. Коли серед бiлого дня нараз запала нiч, хиже виття, як завжди, залунало ближче; i знов пойнятi жахом собаки плуталися в посторонках, бентежачи й без того пригнiчених людей.
– Ну тепер чорта з два втечете, дурнi тварюки! – з задоволенням вигукнув Бiлл того вечора, пораючись коло собак.
Генрi облишив своi кухарськi справи й пiшов подивитися. Бiлл не просто поприв’язував собак, а зробив так, як це роблять iндiанцi. На шию кожному собацi вiн накинув ремiнь, до якого прикрiпив довгого дрючка так близько до шиi, щоб тварина не могла дiстати його зубами. Другий кiнець дрючка вiн прив’язав ременем до вбитого в землю кiлка. Отже, собаки нiяк не могли перегризти ремiнь коло шиi, а добратися до ременя коло кiлка iм заважав дрючок.
Генрi схвально хитнув головою.
– Тiльки так i можна втримати Одновухого, – сказав вiн. – Вiн рiже ремiнь, як ножем. Уранцi всi будуть на мiсцi.
– За це вже ручуся, – вiдповiв Бiлл. – Коли якийсь зникне, лишиш мене без кави.
– Знають бестii, що нам нiчим стрiляти, – зауважив Генрi перед сном, показуючи на блискучi очi, що оточували iх з усiх бокiв. – Коли б ми могли разiв зо два всмалити по них, то одразу б здобули в них пошану. Щоночi вони пiдкрадаються дедалi ближче. Одвернись вiд вогню й придивися пильнiше. Бачиш он того?
Кiлька хвилин вони з цiкавiстю стежили за невиразними тiнями, що бовванiли в пiтьмi на певнiй вiдстанi вiд вогнища. Що пильнiше вдивлялися вони в якусь пару очей, то виразнiше ставали обриси звiра. Часом навiть видно було, як вiн рухався.
Собаче виття привернуло iхню увагу. Одновухий нетерпляче скавчав, рвався кудись у темряву i зi скаженою впертiстю намагався перегризти дрючок.
– Бiлле, поглянь-но сюди, – прошепотiв Генрi.
Через освiтлене мiсце якось боком прокрадався схожий на собаку звiр. Вiн посувався дуже обачно й водночас смiливо. Зосереджуючи увагу на собаках, вiн пiдозрiло озирався i на людей. Одновухий, шарпаючи за дрючок, поривався до невiдомого гостя i несамовито скiмлив.
– Ну й дурний же цей Одновухий. Нiчого не боiться, – стиха мовив Бiлл.
– Це вовчиця, – пошепки вiдповiв Генрi. – Через неi загинули i Товстун, i Головач. Вона зваблюе собаку, а вся зграя рве здобич на шматки.
У вогнищi затрiщала гiлка i, зашипiвши, вiдкотилась убiк. Звiр злякано пiрнув у морок.
– Знаеш, Генрi, що я думаю?
– А що?
– Що це та сама тварюка, яку я вгрiв дрючком.
– Ну, звiсно, та сама, – вiдповiв Генрi.
– Занадто вже нахабно лiзе вона до вогнища. Це дуже пiдозрiло.
– Та вона знае набагато бiльше, нiж належить вовковi. Позаяк вовк прибiгае до собак саме тодi, як iх годують, значить, вiн уже бувалий у бувальцях.
– У старого Вiллена улюблений собака втiк з вовками, – мiркував уголос Бiлл. – Хто-хто, а я вже знаю цю iсторiю. Я сам пiдстрелив його на лосиному пасовищi, натрапивши на зграю вовкiв. Старий Вiллен плакав, як мала дитина. Вiн три роки не бачив свого пса. А той увесь час ганяв десь з вовками.
– А ти, Бiлле, здаеться, таки вгадав. Це, певно, саме той собака, що не раз, мабуть, iв рибу з рук людини.
– Якщо я матиму нагоду, то цей вовк, чи то пак собака, обернеться в шмат м’яса, – рiшуче сказав Бiлл. – Нам бiльше не можна втрачати собак.
– Але в тебе ж лише три патрони, – заперечив Генрi.
– А я цiлитимуся так, щоб не схибити, – вiдповiв Бiлл.
Уранцi Генрi знову розпалив вогнище i зварив снiданок пiд хропiння товариша.
– Ти так солодко спав, – сказав Генрi, покликавши Бiлла снiдати, – що менi жаль було тебе будити.
Бiлл з сонним виглядом почав iсти. Помiтивши, що його чашка порожня, вiн хотiв налити собi кави. Але кавник стояв далеко вiд нього, коло Генрi.
– Послухай, Генрi, ти нiчого не забув? – сказав вiн з м’яким докором.
Генрi уважно обдивився i похитав головою. Бiлл простяг йому порожню чашку.
– Сьогоднi ти не питимеш кави, – заявив Генрi.
– Невже закiнчилася? – стурбовано спитав Бiлл.
– Нi.
– Може, ти боiшся, що вона погано впливае менi на шлунок?
– Нi.
Бiлл аж почервонiв спересердя.
– Тодi дуже прошу тебе пояснити, в чому справа, – сказав вiн.
– Бiгун пропав, – вiдповiв Генрi.
Не поспiшаючи, неначе заздалегiдь примирившися з лихом, Бiлл повернув голову до собак i полiчив iх.
– Як це сталося? – апатично спитав вiн.
Генрi знизав плечима.
– Не знаю. Мабуть, Одновухий перегриз йому ремiнь. Звiсно, сам вiн не мiг би цього зробити.
– От паскуда! – повiльно й спокiйно мовив Бiлл, нiчим не виявляючи лютi, що клекотiла в ньому. – Свого ременя не дiстав, то удружив Бiгуновi.
– Ну гаразд, Бiгун уже покiнчив з турботами цього свiту. Тепер вiн вариться в шлунках щонайменше двадцятьох вовкiв, – сказав Генрi. – Пий каву, Бiлле.
Бiлл похитав головою.
– Та випий, – умовляв його Генрi, беручися за кавник.
Бiлл вiдсунув вiд себе чашку.
– Нi, я не звик дурно ляпати язиком. Сказав, що не питиму, коли пропаде хоч один собака, i не питиму.
– А сьогоднi така смачна кава! – спокушав його Генрi.
Але Бiлл був непохитний i iв сухий снiданок, присмачуючи його прокльонами на адресу Одновухого, що отаке встругнув.
– Тепер уже поприв’язую iх так, що не дiстануть одне одного, – сказав вiн, коли вони рушили в дорогу.
Не пройшли вони i ста ярдiв, як Генрi, який iшов попереду, об щось спiткнувся. У темрявi нiчого не можна було розгледiти, але на дотик вiн впiзнав, що це таке. Пiднявши свою знахiдку, вiн кинув ii назад. Вона вдарилась об сани й потрапила Бiллу пiд лижу.
– Може, ще тобi знагодиться, – гукнув Генрi.
Бiлл вилаявся. Це було все, що лишилося вiд Бiгуна – дрючок, до якого той був прив’язаний.
– Вони зжерли його разом iз шкурою, – сказав Бiлл. – Навiть ремiнь з дрючка одгризли. Якi ж бо вони голоднi, Генрi! Поки ми доiдемо, доберуться, певно, й до нас.
Генрi зневажливо усмiхнувся.
– Вовки за мною, щоправда, ще нiколи не гналися, але бувало менi набагато скрутнiше, i все ж лишився живий. Нi, Бiлле, якiйсь жменьцi паскудних тварюк я не дамся.
– Це ще хтозна, ой хтозна, – зловiсно мурмотiв Бiлл.
– Ну як дiстанемося до Мак-Геррi, тодi й подивишся.
– Я в це щось не дуже вiрю, – не вгавав Бiлл.
– Ти просто нездужаеш, от у чiм лихо, – заявив Генрi авторитетним тоном. – Тобi потрiбнi лiки. Як тiльки доiдемо до Мак-Геррi, я змушу тебе прийняти добру порцiю хiнiну.
Бiлл, не згодний з цим дiагнозом, щось сердито буркнув i замовк. День був такий самий, як i всi попереднi. Розвиднилось о дев’ятiй годинi, о дванадцятiй обрiй на пiвднi прояснiв вiд невидимого сонця, i зайнявся похмурий день, що його через три години мала поглинути нiч.
Коли сонце зробило марну спробу виглянути з-за горизонту, Бiлл узяв з саней рушницю i сказав:
– Іди вперед, Генрi, а я пiду подивлюся.
– Ти б краще йшов за саньми. У тебе тiльки три патрони, i ти знаеш, що все може трапитися.
– Ну а тепер хто каркае? – задоволено посмiхнувся Бiлл.
Генрi нiчого не вiдповiв i пiшов далi, але раз-у-раз стурбовано вдивлявся в сiру пустелю, де зник його товариш. Ідучи навпростець, Бiлл за годину нагнав сани.
– Вони розбрелись i никають скрiзь, куди не глянь, – сказав вiн. – Шукають якоiсь поживи. Але про нас не забувають. Вони, бач, певнi, що ми вiд них не втечемо, тож терпляче чекають нагоди. А тим часом сподiваються, що по дорозi iм може трапитися щось iстiвне.
– Тобто iм здаеться, що ми вiд них не втечемо, – виразисто мовив Генрi.
Але Бiлл не слухав його.
– Я бачив кiлькох, – казав вiн далi. – Якi ж вони худi! Уже, мабуть, кiлька тижнiв нiчого не iли, крiм наших собак; та iх така сила, що не всiм, видно, й вистачило. Вони страшенно висохли. Свiтять ребрами, а животи попiдтягало до самого хребта. Вони вже дiйшли до краю. Скоро i про страх забудуть. Отодi начувайся!
Через кiлька хвилин Генрi, що йшов тепер за саньми, тихенько застережливо свиснув. Бiлл оглянувся i спокiйно спинив собак. Позаду, зовсiм на виднотi, за поворотом, який вони нещодавно проминули, бiг в’юнкий кудлатий звiр. Уткнувшись носом у слiд вiд саней, вiн бiг пiдтюпцем – якось легко i плавно.
Коли люди спинилися, став i звiр. Пiдняв голову й пильно на них подивився. Роздувши нiздрi, вiн здалеку принюхувався до людського духу.
– Це вовчиця, – сказав Бiлл.
Собаки полягали на снiг, а Бiлл пiдiйшов до товариша. Обидва стежили за чудною твариною, що стiльки днiв гналася за ними i вже встигла знищити половину iхньоi упряжки.
Як слiд обдивившись, звiр зробив кiлька крокiв уперед. Отак потроху наближаючись до саней, вiн нарештi опинився не далi, як за сто ярдiв вiд них. Тодi коло групи сосон вiн знову став на мiсцi i, пiдвiвши голову, вивчав носом i очима людей, якi теж пильно стежили за ним. Звiр дивився на них чудним уважним поглядом, наче собака. Але в цьому поглядi не було собачоi вiдданостi. То була уважнiсть, породжена голодом, хижа, мов звiрячi iкла, й люта, мов мороз.
Як на вовка, звiр здавався надто великим, обриси його худого тiла говорили про те, що вiн належить до найбiльших представникiв вовчоi породи.
– Заввишки футiв зо два з половиною, – зауважив Генрi, – i, запевняю, що не менше, як п’ять завдовжки.
– А яка чудна масть! – сказав Бiлл. – Зроду не бачив рудого вовка. А цей якийсь червонувато-брунатний.
Бiлл помилявся. Шерсть у тварини була справжня вовча. В цiлому вона була сiра, але з ледве помiтним рудуватим вiдтiнком, який то зникав загадково, то знову з’являвся. Це був якийсь обман зору: шерсть звiра то здавалася сiрою, чисто сiрою, то мiнилася чудним червонястим свiтлом.
– Ну до чого ж ця тварина схожа на звичайнiсiнького iздового собаку, – сказав Бiлл. – Здаеться, ось-ось завиляе хвостом. Гей ти, собацюро! – гукнув вiн. – Іди сюди, як там тебе звуть!
– Нiтрохи не боiться тебе, – засмiявся Генрi.
Бiлл насварився на звiра кулаком i покликав його голоснiше, але той не виявив нiякого страху. Вiн тiльки бiльше нашорошився i дивився на них з вiдчайдушною голодною тугою. Вони були м’ясо, а його мучив голод, i, коли б тiльки випала можливiсть, вiн би кинувся вперед i з’iв би iх.
– Послухай, Генрi, – сказав Бiлл, несвiдомо притишуючи голос до шепоту, – у нас лише три патрони. Але зараз можна стрiляти напевне. Нiзащо не схиблю. Ця тварина знищила трьох собак. Треба ж нам покласти цьому край? Як ти гадаеш?
Генрi на знак згоди хитнув головою. Бiлл обережно витяг з саней рушницю, але не встиг вiн прикласти ii до плеча, як вовчиця метнулась убiк i зникла в соснах.
