скачать книгу бесплатно
Бiле iкло
Джек Лондон
«Бiле iкло» – пригодницька повiсть вiдомого американського письменника i громадського дiяча Джека Лондона (англ. Jack London, 1876-1916). *** Це iсторiя одомашненого вовка, що показана очима братiв наших менших. Постiйна змiна господарiв Бiлого Ікла лише пiдтверджуе рiзноманiття людських характерiв. Іншими видатними творами Джека Лондона е «Любов до життя», «Поклик предкiв», «Пригода», «До Адама», «Гра», «Залiзна п'ята», «Час-не-чекае» i «Дочка снiгiв». Джек Лондон став автором численних «пiвнiчних» романiв, що оповiдають про долю суворих мешканцiв Аляски з iх життествердним оптимiзмом i вiрою в майбутне.
ДЖЕК ЛОНДОН
БІЛЕ ІКЛО
ЧАСТИНА I
РОЗДІЛ I – ПОЛЮВАННЯ НА ЗДОБИЧ
Темний ялинковий лiс похмуро насувався обабiч замерзлоi рiчки. Вiтер оголив дерева, зiрвавши з них бiлий крижаний покрив i, здавалося, вони хилилися один до одного, чорнi та зловiснi, в похмурому свiтлi. Безкрайня тиша панувала в цих краях. Це був пустельний, застиглий, без ознак життя край, настiльки похмурий та холодний, що дух, який витав тут, не можна навiть було назвати смутком. Тут наче було чути смiх, але смiх, який вселяв бiльше жаху, анiж туга – смiх, позбавлений радостi, подiбний до смiху сфiнкса, який лякав своею байдужiстю та був холодний, наче студiнь. Тут панувала мовчазна мудрiсть вiчного буття, яка насмiхалася над нiкчемнiстю життя та над спробами зберегти його. Господинею тут була дика природа, лютий, безжальний дикий Пiвнiчний край.
Та все-таки десь на цих землях бунтувало життя. По замерзлiй рiчцi важко пробиралася упряжка iздових собак. Жорстке хутро на них вкрилося крижаною кiркою. Їхнiй подих миттю замерзав, щойно виривався назовнi рiзким потоком пару, осiдаючи на хутрi та перетворюючись на крижанi кристали. На собаках була шкiряна упряж, а шкiрянi посторонки крiпили ii до саней, що волочилися позаду. Упряжкою нiхто не керував. Сани були виготовленi з мiцноi берести i, не маючи полозiв, плавно пливли по снiгу. Передок саней загинався догори, що не дозволяло iм перекинутися пiд великим напливом м’якого снiгу, що хвилями здiймався попереду. На санях, надiйно закрiплений, лежав довгий, вузький ящик. Там були й iншi речi – ковдри, сокира, кавник, сковорiдка, але найбiльше мiсця займав довгий, вузький ящик.
Попереду собак, важко прокладаючи собi шлях, йшов чоловiк на снiгоступах. За саньми, тяжко ступаючи, слiдував другий. А на санях, в ящику, лежав третiй, страждання якого скiнчилися, – чоловiк, який був зборений дикою природою, зломлений нею та позбавлений можливостi йти вперед чи боротися далi. Рух в дикiй природi завжди зустрiчав опiр. Життя порушуе цей закон, адже життя е уособленням руху, а природа завжди прагне стати йому на завадi. Вона вкривае рiчку кригою, перешкоджаючи ii плину до моря, гонить сiк по деревах, доки вони не промерзають аж до самiсiнькоi мiцноi серцевини, але найбiльш за все спрямовуе вона свою лють та жорстокiсть на людину, примушуючи ii скоритися – людину, в якiй полум’я життя палае яскравiше, анiж в будь-чому iншому, яка невтомно повстае проти заяви про те, що будь-який рух е кiнечним.
Однак попереду та позаду упряжки, зусиллям волi, безстрашно та затято прокладало свiй шлях двое людей, в яких ще досi жеврiли iскри життя. На них був одяг з хутра та дубленоi шкiри. Їхнi вii, щоки та губи вкрилися кришталиками льоду вiд замерзлого подиху, котрi ховали пiд собою iхнi обличчя. Здавалося, наче на них були вдягненi примарнi маски, а самi вони збиралися хоронити привида в нереальному свiтi. Та насправдi вони були людьми, якi ступили на пустельнi землi, котрi лиш насмiхалися над ними i не пропонували нiчого окрiм тишi; вони були змученими шукачами пригод, якi забажали грандiозноi авантюри та кинули виклик довершеностi цього свiту, котрий здавався iм таким же далеким, чужим та байдужим, як космiчна безодня.
Вони йшли мовчки, зберiгаючи сили для дороги. Навкруги не було чути анi звуку, i ця тиша тиснула на них гнiтом своеi присутностi. Вона дiяла на них так, як на водолаза дiе тиск води на великiй глибинi. Вона тиснула на них тягарем нескiнченностi та незмiнностi свого закону. Вона уривалася у вiддаленi куточки iхньоi свiдомостi, витягуючи з них, мов сiк з винограду, увесь хибний ентузiазм, захоплення та надмiрну самовпевненiсть людського ества, примушуючи вiдчути кiнечнiсть життя, свою мiзернiсть, вiдчути себе мошками, якi незграбно та слiпо прокладають свiй шлях помiж дii та взаемодii могутнiх, невидимих сил природи.
Минула година, за нею – друга. Коли похмурий день став помалу хилитися до ночi, в застиглому повiтрi раптом ледь чутно пролунало виття. Воно стрiмко набирало сили, виявляючи несамовите збудження та, досягнувши найвищоi ноти, хвилюючи деякий час повiтря тремтячою напругою, повiльно стихло. Його можна було б прийняти за стогiн заблудлоi душi, якщо б в ньому не вчувалася понура лють та нестерпний голод. Чоловiк, котрий йшов попереду, обернувся та зустрiвся поглядом з тим, який йшов позаду та вiд якого його вiддiляв довгий, вузький ящик. Вони кивнули один одному.
Знову почулося виття, пронизуючи собою тишу, мов голками, i люди зрозумiли звiдки воно лунало. Виття чулося позаду, десь в заснiжених просторах, там, де вони нещодавно проходили. У вiдповiдь йому розкололо тишу трете мисливське завивання, знову позаду, злiва вiд попереднього.
– Вони йдуть по нашому слiду, Бiлле, – промовив чоловiк, котрий йшов попереду.
Його голос звучав хрипко та наче не належав йому. Здавалося, йому було важко говорити.
– Навряд чи iм щастить тут на здобич, – вiдповiв його товариш. – Я вже декiлька днiв заячих слiдiв не зустрiчав.
Люди стихли, хоча продовжували прислуховуватися до виття, яке лунало позаду.
Щойно стемнiло, вони повернули собак до купки ялинок, що росли на березi рiчки та зупинилися на привал. Труна, яку вони поставили бiля вогнища, слугувала iм за лаву та за стiл. Їздовi собаки, якi скупчилися на протилежному боцi бiля вогнища, гарчали та билися мiж собою, але не виявляли анi крихти намiру вiдбитися вiд стаi та втекти у темряву.
– Генрi, менi здаеться вони пiдiйшли до вогнища ближче, анiж зазвичай, – примiтив Бiлл.
Генрi, присiвши бiля вогнища, готував каву, ставлячи кавник зi шматочком льоду на вогонь, та лиш кивнув у вiдповiдь. Вiн не вимовив жодного слова, доки не сiв на ящик та не почав iсти.
– Собаки знають, де iхнi шкури у безпецi, – сказав вiн. – Тут iхнi черева ситi, а втечуть – стануть поживою диким звiрям. Вони не дурнi, цi собаки.
Бiлл похитав головою:
– Ну не знаю, не знаю.
Його товариш зацiкавлено глянув на нього.
– Вперше чую, щоб ти сумнiвався в iхнiй розумностi.
– Генрi, – вiдповiв той, задумливо пережовуючи боби, – ти помiтив, як собаки скублися, коли я iх годував?
– Вони хулiганили бiльше анiж зазвичай, – погодився Генрi.
– Скiльки у нас собак, Генрi?
– Шiсть.
– Однак, Генрi… – Бiлл на мить запнувся, обдумуючи його слова. – Я хотiв сказати, Генрi, у нас шiсть собак. Я дiстав з мiшка шiсть рибин. Дав по однiй рибi кожному собацi та, Генрi, одному собацi риби не вистачило.
– Ти невiрно порахував.
– У нас шiсть собак, – знову спокiйно повторив Бiлл. – Я дiстав шiсть рибин. Одновухому риби не вистачило. Я повернувся та дiстав з мiшка ще одну рибину.
– У нас всього шiсть собак, – сказав Генрi.
– Генрi, – продовжував Бiлл. – Я не стверджую, що всi вони були собаками, але сiм iз них отримало по рибинi.
Генрi припинив жувати та поглянув поверх багаття, щоб порахувати собак.
– Зараз iх шестеро, – промовив вiн.
– Я бачив як один втiкав геть, – заявив Бiлл зi спокiйною впевненiстю. – Їх було сiм.
Генрi спiвчутливо глянув на свого товариша та промовив:
– Я буду вкрай щасливий, коли ця подорож завершиться.
– Що ти маеш на увазi? – спитав Бiлл.
– Я хочу сказати, що вантаж, який ми веземо, дiе тобi на нерви i тобi мариться всiляка маячня.
– Я про це думав, – понуро вiдповiв Бiлл. – Та ось тiльки, коли вiн втiкав, я помiтив його слiди на снiгу. Я перерахував собак i знову налiчив шестеро. Слiди залишились там, на снiгу. Хочеш поглянути на них? Я покажу тобi.
Генрi нiчого не вiдповiв, а тiльки продовжував мовчки жувати, доки не доiв свою вечерю, запивши ii кавою. Вiн витер рота тильною стороною долонi та промовив:
– Ти хочеш сказати, що то був… – Його мову перебило протяжне, вiдчайдушно-тужливе завивання, яке пролунало з темряви. Вiн зупинився, щоб прислухатися, а потiм, махнувши рукою в той бiк, звiдки почулося виття, закiнчив, – один з них?
Бiлл кивнув.
– Схоже на те. Іншого пояснення цьому немае. Ти ж сам помiтив, який шум здiйняли собаки.
Один за одним лунало виття, за ним чулися завивання у вiдповiдь, перетворюючи тишу на божевiлля. Виття лунало звiдусiль i собаки виказували свiй страх, тулячись один до одного. Вони пiдiбралися до вогнища настiльки близько, що жар вiд полум’я обпалював iм шерсть. Бiлл пiдкинув у багаття хмизу та закурив люльку.
– Менi здаеться, ти трохи духом занепав, – промовив Генрi.
– Генрi… – Бiлл задумливо потягнув люльку, а потiм продовжив. – Генрi, я думаю, йому пощастило бiльше, анiж нам з тобою.
Вiн дав зрозумiти, що говорить про третього чоловiка, показавши великим пальцем донизу на ящик, на якому вони сидiли.
– Ми з тобою, коли помремо, Генрi, будемо щасливчиками, якщо поверх наших останкiв покладуть достатньо каменiв, аби собаки не розтягли нас по шматочкам.
– Твоя правда, немае у нас анi прислуги, анi грошей, як у нього, – погодився Генрi. – Нiхто не захотiв би везти ховати нас так далеко, не отримавши за це гарноi плати.
– Чого я нiяк не можу збагнути, Генрi, так це навiщо цьому молодому чоловiку, будучи лордом, чи ким би вiн не був у себе на батькiвщинi, котрий нiколи не мав пiклуватися про кусок хлiба чи ковдру, навiщо йому знадобилося тягтися у забуте богом мiсце на краю свiту – ось що не вкладаеться у моiй головi.
– Вiн мiг би дожити до сивоi старостi, якби лишився вдома, – погодився Генрi.
Бiлл хотiв був щось сказати, але передумав. Натомiсть вiн вказав на стiну мороку, яка насувалася на них з усiх бокiв. В непрогляднiй темрявi не можна було розгледiти силует, але було видно пару очей, якi свiтилися у темрявi, мов палаючi вуглини. Генрi кивнув головою на другу пару очей, потiм на третю. Палаючi вогники з’являлися повсюди, оточуючи iх. Час вiд часу пара очей рухалась або щезала, щоб за мить з’явитися знов.
Хвилювання собак все зростало та, охопленi панiкою, вони купчилися бiля самiсiнького вогнища, тулилися, i пiдповзали до нiг людей. В спробi пролiзти, один собака впав на палаючi вуглини, пiсля чого почулося скавучання вiд болю та переляку, а в повiтрi потягло смаленою шерстю. Метушня на якусь мить спричинила навколо них тривожне метання палаючих очей i навiть примусила iх трiшки вiдступити, але вони знову заспокоiлися, щойно собаки стихли.
– Генрi, набоi нам би зараз стали у пригодi.
Бiлл докурив люльку та заходився допомагати товаришевi розстеляти хутро та ковдри на ялинкових гiлках, якi вiн настелив на снiгу перед вечерею. Генрi охнув та почав розшнуровувати мокасини.
– Скiльки ти сказав набоiв у тебе лишилося? – спитав вiн.
– Три, – почулося у вiдповiдь. – І хотiлося б менi, щоб iх було триста. Тодi б я дав iм пороху понюхати, чорт би iх подрав!
Вiн сердито помахав кулаком у бiк палаючих очей i заходився ставити мокасини перед вогнищем.
– І хотiв би я щоб скiнчилося нарештi це раптове похолодання, – продовжував вiн. – Уже два тижнi як температура тримаеться на мiнус п’ятидесяти. А ще, Генрi, я взагалi жалкую, що вирушив у цю подорож. Не подобаеться менi все це. Менi якось не по собi. І якщо вже я заговорив про бажання, то скажу, що мрiю, щоб ця подорож скiнчилася i щоб ми з тобою прямо зараз сидiли бiля камiну в Форт-МакГеррi, та грали в крiббiдж – ось чого б менi хотiлося.
Генрi охнув та поповз на постiль. Коли вiн вже задрiмав, його розбудив голос товариша.
– Ось скажи, Генрi, чому собаки пiдпустили чужака i дозволили йому з’iсти рибу? Це мене турбуе.
– Ти занадто багато турбуешся, Бiлле, – почулося у вiдповiдь. – Ти ранiше таким не був. Полиш цi балачки та лягай спати, а вранцi ти знову будеш у чудовiй формi. У тебе печiя, вона тебе i турбуе.
Важко дихаючи, вони спали плiч-о-плiч, накрившись однiею ковдрою. Вогнище згасло, i палаючi очi, котрi металися туди-сюди, пiдiбралися ближче до подорожнiх. Наляканi собаки скупкувалися i раз у раз погрозливо ричали, щойно помiчали поряд пару палаючих очей. Коли злякавшись, вони заричали занадто голосно – Бiлл прокинувся. Вiн обережно вилiз з-пiд ковдри, намагаючись не розбудити свого товариша, i пiдкинув у вогнище хмизу. Вогонь знову почав розгоратися та змусив вiддалитися очi, якi iх оточили. Вiн мимохiдь поглянув на собак, що збились докупи. Потерши очi, вiн придивився пильнiше. Потiм поповз назад на ковдри.
– Генрi, – промовив вiн. – Ей, Генрi.
Прокидаючись, Генрi невдоволено простогнав:
– Ну що знов трапилось?
– Нiчого, – почулося у вiдповiдь, – ось тiльки iх знову семеро. Я тiльки-но рахував.
У вiдповiдь Генрi забурчав i незабаром почулося його хропiння, яке свiдчило про те, що вiн знову поринув у сон.
Вранцi Генрi прокинувся першим та збудив свого товариша. До свiтанку ще залишалося три години, хоча годинник вже показував шiсть i Генрi мотався туди-сюди, готуючи снiданок, поки Бiлл збирав ковдри i готував санi та упряж у дорогу.
– Скажи-но, Генрi, – раптом спитав вiн, – скiльки ти казав у нас було собак?
– Шiсть.
– А ось i невiрно, – сповiстив Бiлл з трiумфом.
– Знову сiм? – поцiкавився Генрi.
– Нi, п’ять. Одна зникла.
– Дiдько! – розлючено вигукнув Генрi, полишаючи готування, щоб пiти порахувати собак.
– Твоя правда, Бiлле, – сказав вiн. – Феттi зник.
– Вiн завжди бiгав швидше за блискавку. Його вже й слiд запав.
– У нього не було жодного шансу втекти. – дiйшов висновку Генрi, – вони проковтнули його живцем. Я впевнений, що вiн ще скавчав, коли вони пожирали його, чорт би iх забрав!
– Вiн завжди був дурним псом, – сказав Бiлл.
– Та навiть дурний пес не став би втiкати, прирiкаючи себе на вiрну смерть.
Вiн окинув задумливим поглядом собак, якi залишилися, поспiхом визначаючи якостi кожноi з них.
– Готовий закластися, цi собаки такого не втнуть.
– Та iх вiд вогнища i палкою не вiдженеш, – погодився Бiлл. – Як би там не було, я завжди вважав, що з Феттi щось негаразд.
Такою була епiтафiя собацi, який загинув серед пiвнiчних снiгiв, – менш образлива, нiж бiльшiсть iнших епiтафiй не лише собакам, а й людям.
РОЗДІЛ II – ВОВЧИЦЯ
Поснiдавши i прив’язавши мiзернi пожитки для привалу до саней, люди лишили позаду привiтне вогнище i, поринувши у морок, вирушили у дорогу. Вiдразу ж тишу порушило пронизане вiдчайдушним смутком виття, якому у темрявi та холодi вторили завивання у вiдповiдь. Ополуднi небо на пiвднi забарвилося у рожевий колiр, позначивши здимання земноi кулi, котре звело бар’ер мiж полудневим сонцем та пiвнiчним краем. Але рожевi кольори незабаром щезли. Похмурий день, котрий тривав до третьоi години, змiнився у полярну нiч, яка огорнула мороком пустельний та мовчазний край.
З приходом темряви мисливське завивання, котре лунало з усiх бокiв, чулося все ближче i ближче – настiльки близько, що декiлька разiв воно переполохало собак, якi бiгли в упряжцi.
Коли зчинилося чергове таке сум’яття, Бiлл, котрий разом з Генрi знову вишикував собак в упряжцi, сказав:
– Хотiв би я, щоб вони знайшли кого-небудь iншого для своiх мисливських забавок i полишили нас у спокоi.
– Вони страшно дратують, – м’яко погодився Генрi.
Вони не промовили бiльше нi слова доти, доки не зупинилися на привал.
Генрi, нахилившись, додавав льоду в казанок з бобами, що кипiв на вогнищi, коли раптом здригнувся, зачувши звук вiд удару, крик Бiлла та пронизливе скавучання звiдти, де стояли собаки. Вiн випростався та встиг побачити темну фiгуру, яка втiкала у темряву. Генрi поглянув на Бiлла, який стояв бiля собак, наполовину трiумфуючий, наполовину збентежений – в однiй руцi у нього була палка, а в iншiй – залишок вiд хвоста в’яленого лосося.
– Вiн ухопив половину рибини, – сповiстив Бiлл, – але я теж у боргу не лишився. Ти чув як вiн заскавчав?
– Як вiн виглядав? – поцiкавився Генрi.
– Не змiг розгледiти. У нього чотири лапи, паща, вiн вкритий хутром i схожий на собаку.
– Схоже на прирученого вовка.
– Цей клятий ручний вовк, чи ким би вiн не був, приходить пiд час годiвлi собак та отримуе свою порцiю риби.
