скачать книгу бесплатно
– Дивись, Генрi, – вимовив Бiлл, несвiдомо понизивши голос до шепоту, коли дещо надумав. – У нас е три набоi. Звiдси пострiл буде вiрним. Не схибимо. Вона виманила трьох наших собак, треба покласти цьому край. Що ти на це скажеш?
Генрi кивнув на знак згоди. Бiлл обережно витягнув з саней рушницю. Вiн вже майже приклав рушницю до плеча, як раптом вовчиця вiдскочила вiд дороги i зникла за деревами.
Товаришi глянули один на одного. Генрi протяжно i з розумiнням просвистiв.
– І чого я вiдразу не допетрав, – вголос сварив себе Бiлл, вкладаючи рушницю назад. – Звичайно ж вовк, який знае, коли треба прийти, щоб покормитися разом з собаками, знае, що таке рушниця. Повiр менi, Генрi, цi тварюки причина усiх наших проблем. У нас зараз було б шiсть собак, замiсть трьох, якщо б не вона. І ось що, Генрi, я збираюсь добратися до неi. Вона занадто розумна, щоб пристрелити ii вiдкрито. Я нападу на неi зненацька, влаштую iй засiдку. Я буду не я, якщо не пристрелю вовчицю.
– Надто не захоплюйся, – застерiг його товариш. – Якщо зграя нападе на тебе, тодi три набоi здадуться простим свистом – вiд них буде мало користi. Цi звiрi страшенно голоднi i, напавши, вони без сумнiву доберуться до тебе, Бiлле.
Тiеi ночi вони рано зупинились на привал. Три собаки не справлялися в упряжцi так, як справлялось шестеро. Вони тягли санi повiльнiше i швидше вибивалися iз сил. Люди рано лягли спати. Перед сном Бiлл прив’язав собак подалi один вiд одного, упевнившись, що вони не перегризуть один одному ременi.
Та вовки осмiлiли i люди декiлька разiв прокидалися. Вовки пiдбиралися настiльки близько, що переполоханi собаки здiймали гвалт, i доводилося час вiд часу пiдкидати хмизу у багаття, щоб тримати осмiлiлих хижакiв на бiльш безпечнiй вiдстанi.
– Колись моряки розповiдали, як акули переслiдують корабель, – зауважив Бiлл, забираючись назад пiд ковдру, пiсля того, як в черговий раз пiдкинув хмизу у вогнище. – Що ж, цi вовки – тi ж самi акули, тiльки на сушi. Вони знають свою справу краще за нас, i вони бiжать за нами не для того, щоб поправити здоров’я. Вони доберуться до нас, вони, без сумнiву, доберуться до нас, Генрi.
– Вони вже до тебе майже добралися, якщо ти ведеш такi розмови, – рiзко заперечив Генрi. – Хто пороття боiться, той напевне битим буде. А у тебе бiльше шансiв пiти вовкам на харч, якщо i далi будеш скиглити.
– Вони вбивали людей кращих за нас з тобою, – вiдповiв Бiлл.
– Ох припини бурчати. Я вже втомився вiд твого скиглiння.
Генрi сердито повернувся на iнший бiк, але здивувався, коли не почув вiд Бiлла обуреноi вiдповiдi. Це було не схоже на Бiлла, адже його завжди було легко розiзлити гнiвними словами. Перш нiж заснути, Генрi ще довго розмiрковував над цим i коли його повiки вже закривалися, в напiвдрiмотi вiн подумав: «Бiлл без сумнiву сильно пригнiчений. Треба буде його завтра пiдбадьорити.»
РОЗДІЛ III – ГОЛОДНЕ ВИТТЯ
День почався вдало. За нiч вони не втратили жодного собаки i з цим вирушили у дорогу, в якiй iх супроводжувала тиша, морок, студiнь та мiстичнi духи пiвнiчного сяйва. Бiлл, здавалося, забув про свое погане передчуття, яке охопило його минулоi ночi, i навiть весело бавився з собаками, коли опiвднi сани перекинулися на несприятливiй частинi iхнього маршруту.
Почався страшенний безлад. Сани лежали дном догори, затиснутi мiж деревом та великим каменем i iм довелося розпрягти собак, щоб розправити сплутану упряж. Люди нахилилися над саньми, намагаючись iх перевернути, як раптом Генрi помiтив, що Одновухий потроху вiдходить вiд них.
– До мене, Одновухий! – закричав вiн, випроставшись та повернувшись до собаки.
Та той кинувся тiкати геть, тягнучи за собою посторонки. І там, де вони недавно проiхали, стояла вона – вовчиця, i чекала на нього. Коли вiн до неi наблизився, то раптово нашорошився. Стривожившись, вiн уповiльнив бiг i покрокував, а потiм зупинився. Вiн нашорошено та невпевнено ii розглядав, але при цьому розглядав iз захопленням. Вона, здавалось, посмiхнулася йому, показавши своi зуби, скорiше заграючи, анiж залякуючи. Вовчиця грайливо пiдiйшла до нього на декiлька крокiв i зупинилася. Нашорошивши вуха та пiднявши хвiст, все ще невпевнено та обережно, Одновухий потягнувся до неi злегка пiднесеною головою.
Вiн спробував обнюхати ii, але вона грайливо вiдскочила назад. Кожного разу, коли вiн пiдступав, вона вiдстрибувала вiн нього. Крок за кроком, вона заманювала його i вiддаляла вiд людей, якi могли захистити. Раптом, наче невиразний сигнал тривоги промайнув в його свiдомостi i, повернувши голову, вiн поглянув на своiх побратимiв та двох людей, якi кликали його.
Та якi б думки не зароджувались в його головi, iх розвiяла вовчиця; приблизившись до нього, вона швидко понюхала його нiс до носа, а потiм знову заходилася грайливо вабити за собою.
Тим часом, Бiлл згадав про рушницю, але вона лежала пiд перекинутими саньми i до того часу, як вони з Генрi дiстали його, Одновухий i вовчиця вже стояли занадто близько один до одного, а вiдстань для пострiлу була занадто великою.
Коли Одновухий усвiдомив свою помилку, було занадто пiзно. Ще не розiбравши як слiд, що вiдбуваеться, люди побачили, як вiн розвернувся i кинувся бiгти назад до них. Наступноi митi вони побачили, як по снiгу мчить дюжина худих, сiрих вовкiв. Вони бiгли перпендикулярно дорозi, вiдрiзаючи Одновухому шлях до вiдступу. Тiеi самоi митi грайливiсть вовчицi розвiялась. Заричавши, вона накинулась на Одновухого. Вiн вiдштовхнув ii плечем i, незважаючи на те, що шлях до вiдступу було перекрито, вiн все-таки намiрявся дiстатися саней, змiнивши свiй курс в надii добiгти до них в обхiдну. Кожноi митi вовкiв з’являлося дедалi бiльше i вони приеднувалися до погонi. Вовчиця бiгла на вiдстанi стрибка вiд Одновухого та не збавляла ходу.
– Куди ти зiбрався? – раптом запитав Генрi, схопивши свого товариша за руку.
Бiлл вирвався.
– Я цього не потерплю, – сказав вiн. – Вони бiльше не отримають жодного нашого собаки, доки я можу цьому завадити.
З рушницею в руцi, вiн кинувся в пiдлiсок, що рiс бiля дороги. Його намiр був досить очевидним. Позначивши сани за центр кола, який долав Одновухий, Бiлл намiрявся захистити його, ставши на шляху його переслiдувачiв. З рушницею в руках, серед бiлого дня, був шанс налякати вовкiв та врятувати собаку.
– Ей, Бiлле! – вигукнув Генрi йому вслiд. – Будь обережним! Не випробовуй долю!
Генрi опустився на сани та почав спостерiгати. Бiльше йому нiчого не залишалось. Бiлл вже зник з очей, а Одновухий то з’являвся, то зникав серед чагарникiв та ялинок, що негусто росли навколо. Генрi подумав про себе, що його вже нiчого не врятуе. Собака гостро вiдчував небезпеку, але оббiгав занадто велике коло, тодi як коло вовчоi зграi було меншим. У Одновухого не було жодного шансу вiдiрватися вiд своiх переслiдувачiв настiльки, щоб встигнути пробiгти повз них, перетнувши при цьому iхнiй шлях, i добiгти до саней.
Всi вони стрiмко наближалися до однiеi точки. Генрi знав, що десь там, у снiгах, невидимi його очам за деревами та чагарниками, вовча зграя, Одновухий та Бiлл ось-ось зiйдуться разом. Тiеi ж митi, набагато швидше, нiж вiн гадав, це трапилось. Пролунав пострiл, за ним послiдувало ще два; всi вони пролунали без затримки, один за одним, i вiн зрозумiв, що у Бiлла, бiльше не залишилось набоiв. Вiн почув ричання та вискiт. Серед шуму, який лунав, вiн змiг розпiзнати вискiт Одновухого, в якому вчувався бiль та жах, почулося також виття вовка, яке видало пораненого звiра. А потiм все скiнчилось. Ричання стихло. Вискiт змовк. Тиша знов вкрила пустельнi землi.
Вiн довго сидiв на санях. Не було потреби йти та дивитися, що там трапилось. Вiн вже й так все знав, наче бачив все, що вiдбулося, на власнi очi. Лише один раз вiн похапцем встав та квапливо витягнув сокиру. Але потiм знову присiв, надовго занурившись в тяжкi роздуми, а два уцiлiлих собаки тремтiли та тулились до його нiг.
Нарештi вiн втомлено пiдвiвся, так, наче твердiсть духу покинула його, та продовжив запрягати собак. Генрi перекинув посторонок через плече i потягнув санi разом з собаками. Вiн не встиг далеко вiдiйти. З першими сутiнками вiн поквапився зробити привал та подбати про те, щоб назбирати побiльше дров для вогнища. Погодувавши собак, вiн приготував вечерю, а повечерявши постелив ковдри поближче до багаття.
Але вiдпочити йому так i не вдалося. Перш нiж вiн змiг заплющити очi, вовки пiдiйшли загрозливо близько. Бiльше не треба було вдивлятися, щоб iх розгледiти. Вони оточили його вузьким колом. І вiн ясно бачив iх у свiтлi багаття – однi лежали, iншi сидiли, повзли до нього на животi або ж походжали взад i вперед. Деякi навiть спали. То там, то тут вiн бачив, як вони дрiмали, згорнувшись у клубок, для нього ж сон тепер був неможливим.
Вiн пiдтримував яскравий вогонь в багаттi, знаючи, що лише вiн i зупиняв вовкiв вiд того, щоб вп’ястися своiми голодними iклами в його плоть. Двi його собаки гавкали та скавчали, не вiдходячи нi на крок, тулячись до нього з обох бокiв в пошуках захисту, а коли вовк пiдходив ближче, анiж зазвичай, вони починали вiдчайдушно гарчати. Зачувши гарчання собак, коло вовкiв оживало i вони, пiдiймаючись на лапи, робили спроби пiдiбратися ближче, нестримно ричали та вили. Потiм коло знову стихало i то там, то тут вовки знову лягали, поринаючи в дрiмоту.
Та iхне коло постiйно звужувалось. Потроху, кожного разу на дюйм. Інколи вовки пiдповзали настiльки близько, що зрештою опинялися майже на вiдстанi стрибку. Тодi вiн брав з багаття головешки побiльше, i щосили жбурляв iх у зграю. Пiсля цього вовки завжди рiзко вiдступали. Їхнiй вiдступ супроводжувався лютим виттям та переляканим ричанням, коли добре нацiлена головешка влучивши обпiкала осмiлiлого звiра.
Ранок Генрi зустрiв втомленим та виснаженим, i силкувався не заснути пiсля безсонноi ночi. Вдосвiта вiн приготував снiданок i зi свiтанком, о дев’ятiй годинi, коли вовча зграя почала вiдступати, вiн став до роботи, котру обмiрковував довгими годинами цiеi ночi. Зрубавши декiлька молодих дерев та прив’язавши iх до ялинкових стовбурiв, що росли поряд, вiн змайстрував помiст. Взявши мотузку вiд саней i перекинувши ii через помiст, з допомогою собак вiн пiдняв труну нагору.
– Вони добрались до Бiлла i можливо доберуться до мене, але вони точно нiколи не доберуться до вас, молодий чоловiче, – звернувся вiн до покiйного, який тепер спочивав у своiй могилi на деревах. Потiм Генрi вирушив у дорогу. Сани, якi тепер стали легшими, пiдстрибували позаду собак, якi бiгли завзято, бо також знали, що опиняться у безпецi лише тодi, коли доберуться до Форт-МакГеррi. Вовки вкрай осмiлiли i тепер бiгли риссю позаду та по обидва боки вiд саней, висолопивши червонi язики та демонструючи схудлi боки, на яких з кожним рухом проступали горби ребер. Вони були страшенно худими, просто костi обтягненi шкiрою з тонкими жилками замiсть м’язiв – такими худими, що Генрi подумав, це диво, що вони ще на ногах тримаються, а не падають прямо у снiг. Вiн побоявся подорожувати до темна. Опiвднi, сонце не тiльки осяяло пiвденний горизонт, а навiть показало на небi свою блiду золотисту верхiвку. Для нього це було попередженням. Днi збiльшувалися. Сонце довше радувало своiм теплом. Але щойно бадьорi променi почали зникати, вiн зупинився на привал. Залишалася ще пара годин згасаючого дня та похмурих сутiнок, i вiн скористався ними, щоб нарубати побiльше дров. Нiч перетворилася на жах. Осмiлiлi вовки та нестача сну позначилися на Генрi. Дрiмота долала його проти волi i вiн, зiгнувшись, сидiв бiля вогнища з накинутими на плечi ковдрами, затиснувши сокиру мiж колiнами, а з обох бокiв до нього тулилися собаки. Одного разу, коли вiн прокинувся, то менше нiж в дюжинi крокiв вiд себе побачив великого сiрого вовка, одного з найбiльших в зграi. І навiть пiсля того, як вiн подивився на нього, той не вiдiйшов, а повiльно розтягнувся, як ледачий пес, широко позiхаючи та уважно поглядаючи на нього, так якби вiн воiстину був просто обiдом, який затримався i який скоро подадуть.
