скачать книгу бесплатно
Тiеi ночi, коли вони сидiли бiля вогнища на довгому ящику, потягуючи люльки, то помiтили, що палаючi очi пiдiбралися до них ближче, анiж зазвичай.
– От би тут з’явилося стадо лосiв або якихось iнших звiрiв, тодi б вони вiдправились полювати на них, – промовив Бiлл.
Генрi хмикнув i дав зрозумiти, що не налаштований на бесiду та чверть години вони сидiли мовчки: Генрi спостерiгав за полум’ям, а Бiлл за колом очей, якi оточили iх та блискотiли у темрявi поблизу вогнища.
– От би ми зараз заiжджали до МакГеррi, – почав вiн знову.
– Вгамуй вже свое «якби та якби», – сердито накинувся на нього Генрi. – То печiя тебе турбуе. З’iж ложку соди i тобi стане краще та компанiя з тебе буде приемнiша.
Вранцi Генрi прокинувся вiд потоку прокльонiв та лайок Бiлла. Вiн пiдвiвся на лiкоть, щоб поглянути, що сталося i побачив свого товариша, котрий стояв посеред собак бiля розпаленого багаття – його руки закинутi догори, а обличчя скривлене вiд гнiву.
– Ей! – вигукнув Генрi. – Що знову трапилося?
– Фрог зник, – почулося у вiдповiдь.
– Не може бути.
– Кажу тобi, його немае.
Генрi вистрибнув з-пiд ковдр та кинувся до собак. Вiн ретельно iх перерахував, пiсля чого заходився, як до цього робив його товариш, проклинати сили дикоi природи, що вкрали у них ще одного пса.
– Фрог був найсильнiшим в зграi, – врештi сказав Бiлл.
– А ще вiн нiколи не був дурним псом, – додав Генрi.
І такою була друга епiтафiя за два останнi днi.
Поснiдавши в похмурому настроi, люди запрягли в упряжку чотири собаки, якi у них залишилися. Цей день нiчим не вiдрiзнявся вiд попереднiх. Люди мовчки пробиралися по вкритих кригою землях. Тишу порушували завивання iх переслiдувачiв, котрi шли по iхньому слiду.
Незабаром пiсля полудня стемнiло, i виття вовкiв стало чути ближче, коли вони за своею звичкою почали пiдбиратися до них. Виття зчиняло хвилювання та переполох серед собак, це збивало iхнiй бiг та пригнiчувало людей.
– Ось так, тепер не втечете, дурнi створiння, – задоволено промовив того вечора Бiлл, коли випроставшись, оглядав свою роботу.
Генрi полишив готувати, щоб пiти поглянути. Його попутник не просто прив’язав собак, вiн прив’язав iх так, як це робили iндiйцi – до палок. На шию кожноi собаки вiн зав’язав у вузол шкiряний ремiнь. До нього, так близько до шиi, щоб собака не змогла дiстати ii зубами, вiн прив’язав мiцну палку довжиною в чотири чи п’ять футiв. Іншу сторону палки вiн закрiпив шкiряним ременем до забитого у землю кiлка. Собацi не вдавалося прогризти ремiнь у себе на шиi. Палка ж у свою чергу не давала iх добратися до шкiряного ременя, яким вона була прив’язана з iншого боку палки.
Генрi схвально кивнув головою.
– Це едина хитромудра штуковина, яка зможе утримати Одновухого, – сказав вiн. – Вiн розгризае шкiряний ремiнь, наче ножем рiже i у половину швидше. Вранцi всi вони будуть на мiсцi, цiлi та неушкодженi.
– Готовий закластися, що так i буде, – погодився Бiлл. – Якщо бодай одна пропаде, я вирушу в дорогу, не випивши кави.
– Вони знають, що у нас немае набоiв, щоб вiдстрелити iх, – вiдзначив Генрi, лежачи пiд ковдрою та говорячи про коло палаючих очей, яке iх оточило. – Якщо можна було б вистрелити в них декiлька разiв, вони б нас тодi бiльше боялися. Кожноi ночi вони пiдбираються дедалi ближче. Придивися у темряву – он туди! Бачив його?
Деякий час люди дивувалися, спостерiгаючи за рухом силуетiв бiля вогнища. Вони вдивлялися у темряву, туди, звiдки на них блискала пара палаючих очей та помалу обриси тварини приймали форму. Часом було навiть помiтно, як вони рухались.
Увагу людей привернув гамiр серед собак. Завиваючи, Одновухий поривався з прив’язi у темряву i раз у раз розлючено накидався на палку зубами.
– Поглянь туди, Бiлле, – прошепотiв Генрi.
У свiтлi багаття, безшумно пiдкрадалася схожа на собаку тварина. В ii рухах водночас вбачалася недовiра та рiшучiсть; краем ока спостерiгаючи за людьми, свою увагу вона зосередила на собаках. Одновухий поривався з прив’язi у бiк незваного гостя та нетерпляче завивав.
– Не сказав би я, що цей дурень наляканий, – понизивши голос, сказав Бiлл.
– Це вовчиця, – прошепотiв Генрi у вiдповiдь, – i тепер зрозумiло, як зникли Феттi та Фрог. Вона принада. Вона виманюе собаку, а там вже решта поспiвае та з’iдае пса.
Вогнище ожило. Дровина розкололася навпiл та гучно затрiскотiла. Зачувши трiскотiння, чужак вiдскочив назад у темряву.
– Генрi, менi здаеться, – сказав Бiлл.
– Що?
– Менi здаеться, це я ii палицею вiдлупцював.
– Не маю у цьому жодного сумнiву, – вiдповiв Генрi.
– І треба сказати, – продовжував Бiлл, – те, що ця тварина впевнено пiдходить до вогнища, викликае пiдозри.
– Очевидно, що iй вiдомо бiльше, анiж звичайнiй дикiй вовчицi, – погодився Генрi. – Вовк, котрий розумiе, коли прийти до собак, щоб його нагодували, видко робив так не раз.
– У старого Вiллена був собака, який втiк разом з вовками, – розмiрковував вголос Бiлл. – Я мав би здогадатися. Я застрелив його, коли натрапив на зграю вовкiв на лосиному пасовищi, поблизу Лiтл-Стiк. І старий Вiллен плакав, наче дитя. Вiн тодi сказав, що не бачив його три роки. Весь цей час Бен жив з вовками.
– Я гадаю, що в твоему припущеннi е сенс, Бiлле. Це не вовк, а собака i вiн iв рибу з рук людини багато разiв.
– І якщо трапиться нагода, я його пристрелю, – заявив Бiлл. – Ми не можемо дозволити собi втратити ще одного собаку.
– Але ж у тебе всього три набоi. – вiдказав Генрi.
– Я дочекаюсь слушноi нагоди, – сказав Бiлл.
Вранцi Генрi розпалив багаття i приготував снiданок, слухаючи як хропить його товариш.
– Ти так мiцно спав, – розбуркуючи його до снiданку, сказав Генрi. – Не хотiлося тебе будити.
Бiлл сонно заходився iсти. Помiтивши, що в його кухлi немае кави, вiн заметушився у пошуках кавника. Але кавник стояв бiля Генрi i йому було не дiстати до нього рукою.
– Ей, Генрi, – м’яко докорив йому Бiлл, – ти нiчого не забув?
Генрi акуратно озирнувся навколо i похитав головою. Бiлл пiдiйняв свiй пустий кухоль.
– Кави ти не отримаеш, – заявив Генрi.
– Невже закiнчилася? – занепокоiвся Бiлл.
– Нi.
– Думаеш, вона шкодить моему шлунку?
– Нi.
Обличчя Бiлла почервонiло вiд гнiву.
– Тодi будь ласкавий поясни, в чому справа i не дратуй мене, – сказав вiн.
– Спенкер зник, – вiдповiв Генрi.
Бiлл помалу повернув голову з виглядом людини, яка змирилася з зрадливiстю долi i не пiдiймаючись з мiсця, перерахував собак.
– Як це сталося? – сухо спитав вiн.
Генрi знизав плечима.
– Не знаю. Може Одновухий перегриз його ремiнь. Сам вiн цього точно не змiг би зробити.
– Шолудивець, – протянув понуро Бiлл, стримуючи гнiв, що кипiв у нього всерединi. – Свiй ремiнь перегризти не змiг, так перегриз ремiнь Спенкера.
– Що ж, у будь-якому разi неприемностi Спенкера скiнчились. Я думаю, що до цього часу вiн уже перетравився та пiдскакуе у черевi двадцятьох вовкiв по околицi, – пролунала з вуст Генрi епiтафiя останньому зниклому псу.
– Випий кави, Бiлл.
Та Бiлл похитав головою.
– Ну ж бо, давай кухоль, – попросив Генрi, пiдiймаючи кавник.
Бiлл вiдсунув кухоль в бiк.
– Хай мене дiдько забере, якщо я випью кави. Я ж сказав, що якщо якась iз собак зникне, то не буду пити, то не буду.
– Кава напрочуд смачна, умовляв його Генрi.
Але Бiлл не пiддавався i з’iв снiданок всухом’ятку, раз по раз проклинаючи Одновухого за його витiвку.
– Сьогоднi ввечерi я прив’яжу iх так, щоб вони не дiстали один до одного, – заявив Бiлл, коли вони вирушили в дорогу.
Вони проiхали трохи менше ста ярдiв, коли Генрi, який йшов попереду, пiдiбрав предмет, на котрий натрапив снiгоступом. У темрявi вiн не змiг його розгледiти, але на дотик зрозумiв, що було у нього в руках. Вiн жбурнув його назад i, вдарившись об сани, предмет поскакав прямо пiд ноги Бiллу.
– Може це тобi ще знадобиться, – сказав Генрi.
Бiлл скрикнув. Все що лишилось вiд Спенкера – палка, до якоi вiн був прив’язаний.
– І шерстинки не лишили, – повiдомив Бiлл. – Вони навiть ременi з палки зжерли. Вони страшенно голоднi, Генрi, i боюсь вони зжеруть нас ще до того, як ми доберемося до мiсця.
Генрi зухвало засмiявся.
– Вовки мене ще нiколи не переслiдували, але менi доводилося потрапляти i не в такi халепи, з яких я виходив цiлим i неушкодженим. Бiлл, друже, купка нодоiдливих iстот, це ще не привiд для хвилювань.
– Не знаю, не знаю, – з ноткою очiкування недоброго у голосi, пробуркотiв Бiлл.
– Що ж ти про це дiзнаешся напевне, коли ми приiдемо в МакГеррi.
– Менi б твоеi впевненостi, – iз сумнiвом твердив Бiлл.
– Ти просто не в формi, ось i непокоiшся, – категорично заявив Генрi. – Тобi потрiбен хiнiн, i я збираюся нашпигувати тебе ним пiд зав’язку, коли ми доберемося до Мак Геррi.
Бiлл зiтхнув, виказуючи тим самим незгоду з поставленим йому дiагнозом i притих. Цей день нiчим не вiдрiзнявся вiд попереднiх. О дев’ятiй годинi розвиднiлося. О дванадцятiй горизонт на пiвднi оживився промiнням прихованого вiд очей сонця, а по полудню все навкруги огорнув сiрий морок, котрий через три години змiнився у нiч.
Щойно першi сонячнi променi з’явилися на горизонтi, Бiлл вийняв iз саней рушницю i сказав:
– Йди далi, Генрi, а я погляну, що менi вдасться розвiдати.
– Не вiдходь вiд саней, – заперечив його товариш. – У тебе всього три набоi i невiдомо, що на тебе там чекае.
– І хто тепер бурчить? – з трiумфом заявив Бiлл.
Генрi нiчого не вiдказав, i важко ступаючи, побрiв далi на самотi, хоча продовжував озиратися та кидати тривожнi погляди на сiру пустелю, в якiй зник його товариш. Минула година, перш нiж Бiлл повернувся, зрiзавши шлях.
– Вони розосередилися, – сказав вiн, – вiд нас не вiдстають, i водночас шукають чим би поживитися. Вони впевненi в тому, що доберуться до нас, от тiльки знають, що треба вичекати, а до тих пiр розшукують по дорозi будь-яку iстiвну живнiсть.
– Тобто ти вважаеш, вони впевненi в тому, що доберуться до нас, – несхвально пiдкреслив Генрi.
Але Бiлл його проiгнорував.
– Я бачив декiлькох – шкiра та кiстки. Менi здаеться, вони кiлька тижнiв вже нiчого не iли, не рахуючи Феттi, Фрога та Спенкера, а багатьом певне i того не дiсталося. Вони страшенно худi. Їхнi ребра схожi на пральнi дошки, а черева наче поприлипали iм до хребтiв. Повiр менi, вони у вiдчаi. Рано чи пiзно вони оскаженiють i тодi бережись.
Декiлька хвилин потому Генрi, який тепер йшов позаду, тихо та застережливо просвистiв. Бiлл повернувся подивитися у чому справа, а потiм повiльно зупинив собак. Позаду, там, де вони щойно проходили, прямо по iхнiх слiдах скрадаючись бiг худий, вкритий хутром звiр. Вiн принюхувався до слiду i бiг легкою риссю. Коли вони зупинилися – зупинився i вiн. Пiднявши голову, вiн пильно на них поглянув, при цьому рiзко смикаючи нiздрями та вивчаючи iхнiй запах.
– Це вовчиця, – вирiшив Бiлл.
Собаки лягли на снiг, i вiн пiшов повз них до свого товариша, котрий стояв бiля саней. Разом вони спостерiгали за дивним звiром, який переслiдував iх багато днiв i вже розправився з половиною iхнiх собак.
Уважно вивчивши iх, звiр пiдбiг риссю на декiлька крокiв. Так вiн зробив декiлька разiв, доки мiж ними не лишилось якихось сто ярдiв. Вiн зупинився бiля купки ялинок, що росли поряд, пiдняв голову i почав принюхуватися та розглядати спорядження людей, якi за ним спостерiгали. В його поглядi читався незбагненний смуток з яким дивиться собака, але смуток цей не нагадував собачоi прив’язаностi. Цей смуток породжував голод, такий же жорстокий, як i його власнi iкла, такий же безжалiсний, як студiнь.
Тварина була занадто великою як на вовка, ii зморене голодом тiло видавало риси однiеi з найбiльших особин свого виду.
– Вона мае бiля двох футiв у плечах, – вiдмiтив Генрi. – І готовий закластися, що ii довжина сягае майже п’яти футiв.
– Який дивний у неi окрас, хiба у вовкiв такий бувае? – з сумнiвом промовив Бiлл. – Я ранiше нiколи не бачив рудого вовка. Як на мене так у неi хутро якогось коричнево-червоного кольору.
Звiр безумовно не був коричнево-червоного кольору. У нього була справжня вовча шерсть. Його хутро було переважно сiрого кольору, але все ж таки був присутнiй i рудуватий вiдтiнок, цей вiдтiнок змiнювався, вiн то з’являвся, то зникав, i створювалося враження оптичного обману: ось здавалося, що хутро сiре, беззаперечно сiре, а потiм з’являлися ледве помiтнi вiдтiнки рудого, i хутро набувало невизначеного кольору.
– Схожа на iздову лайку, – сказав Бiлл. – Я б не здивувався, якщо б вона зараз замахала хвостом.
– Ей ти, лайка! – гукнув вiн. – Іди-но сюди, як там тебе звати.
– Нiскiлечки тебе не боiться, – засмiявся Генрi.
Бiлл пригрозив рукою та гучно закричав, але тварину це зовсiм не налякало.
Єдине, що вони помiтили, так це те, що звiр ще бiльше нашорошився. Вiн як i ранiше дивився на них з безжальним голодним смутком. Вони були здобиччю. А вiн був голодним, i якби йому трапилась нагода вiн не вагаючись накинувся б на них i поживився.
