Епоха слави і надії

Ніхто не знає, де точно знаходиться центр Агарти, але підлеглі їй простори тягнуться під землею по всій планеті. Іноді траплялося таке, що деякі племена і народи, опускалися вниз і поверталися назад, несучи з собою секрети Підземного Світу. В одній з легенд сказано, що, коли монголи зруйнували Лхасу, один з їх загонів, що діяли в південно-західному гірському районі, проник на околиці Агарти. Там вони осягнули ази таємного знання і принесли їх на землю. Зараз це плем'я славиться, як майстерні чародії і провісники.

А зі східних районів у Агарту проникло плем'я темнолицих людей, що залишилися там на багато століть. Проте, врешті-решт їх вигнали із царства, і племені довелося повернутися на землю, куди вони принесли мистецтво ворожби по лініях руки и на травах. Це плем'я звуть циганами…

– Ці племена досі існують. – Здивувався Дітар. – Виходить, що під землею є все, тоді як на поверхню просочилося лише крапля.

Чернець йшов поряд зі своїм вчителем і все більше і більше переймався його знаннями і мудрістю. Воістину, навіть мала кількість часу, проведеного з мудрою і духовною людиною, прискорює твій прогрес.

– Тут також важливо було зрозуміти сенс існування цього народу, його духовні цінності, його прагнення до ідеалу. Тому вони весь час удосконалювалися. Агартці дуже сильні і могутні. Вони в змозі підірвати земну кору, можуть випарувати моря, затопити сушу і спорудити гори серед піщаної пустелі, але робити цього не стануть: зло не властиве мудрим і жалісливим. Саме з цієї причини правитель Агарти носить титул Царя Світу.

– Я прочитав багато книг, і тепер можу цілком припустити, що древні ченці ховали в печерах щось пов'язане не з твердю земною, а з височінню небесною. – Припустив Дітар.

– Можливо. – Погодився з ним Авраал. – Я впевнений, що пройде час, і гора Кайлас відкриє свої секрети. І тоді ми зрозуміємо загадкові слова тибетських святих: "Діставшись до вершини гори – продовжуй йти далі".

Нарешті їм відкрилося світло в кінці тунеля. Ворота в Агарту були в двох кроках. Дітар призупинився. Поряд з ним вже була Тарсіша і Агіас. Всі разом дісталися до мети, разом вони впоралися, труднощі залишилися позаду. Місяці поневірянь добігли кінця. Всі зітхнули з полегшенням. Несподівано, на самому верху, за їх спиною почулися кроки і дивні звуки, немов би хтось потирав на ходу руки. Брязкіт сталі об підлогу, і постукування залізних обладунків створювали луну.

– Не смій! Не обертайся, це смерть! Біжи вперед.

Маркус почав спускатися в Підземний Світ. Його наближення можна було відчути спиною і потилицею. Нутро стискалося від однієї думки про цю людину. Кинувши його на розтерзання смерті, він сам став нею. Ченці могли тікати, але не могли сховатися. Він знайде їх скрізь, навіть під землею.

Настала тиша, що порушувалася лише потріскуванням вогню у смолоскипах і шурхітом підошв об камені. Братство бігло. Бігло до нового життя, намагаючись вирватися з лап смерті.

Глава 68

"Ченця, який втрачає свою віру, врятує віра жінки, що вірить в нього". Заповідь Шістдесят восьма. Кодекс Братства тибетських ченців.

Ченці зупинилися в великому місті. Після довгого переходу через засніжені гори, це місто здавалося дуже затишним. Будинки розташовувалися на невеликій відстані один від одного, створюючи маленькі вулички між ними. Дорога, викладена з граніту, була дуже міцною і зручною. Ноги мандрівників звикли прокладати собі шлях через замети, і зараз йти по вулицях приносило задоволення. Пройшовши вглиб, вони знайшли будинок, в якому можна було переночувати і відпочити.

Авраал розпорядився для Іраель, щоб вона нагодувала всіх і на кухні почалася метушня. Господар будинку надав частину свого провіанту ченцям, взявши за це не малу плату. Різні овочі, зелень, кілька видів м'яса, різні спеції, борошно і вино. Все це пішло в хід, коли Іраель взялася за готування. Жінки швидко освоїлися на кухні і вже за годину, ароматні запахи стали наповнювати приміщення. Коли все було готово, голодні і втомлені втікачі заповнили зал, розсівшись у стін на підлозі, і взялися за їжу. Розмов практично не було.

Багатьох хилило в сон і вони, доївши свою порцію, засинали на тому ж місці. Поступово весь будинок був оповитий сном. Довгий шлях, що забрав життя багатьох, був закінчений. Звиклі бігти, вони не могли повірити, що їх подорож закінчилася. Можна втекти від того, що є зовні, але від того, що в середині, втекти не вийде. Страх, що оселився в їх головах, подорожував разом з ними. В них були вагомі причини боятися, тому що Маркус все ще йшов за ними.

Ханой і Авраал з ченцями попрямували ло в'язниці Аркади. Дуже давно Ханой прощався там з Сатаною.

– Пройшло стільки часу, а ці будівлі зовсім не змінилися. – Думав засновник, звернувши увагу, що все тут саме таке, яким він це залишив. Люди на вулиці віталися з ним, і він був здивований. Ханой думав, що вони обізналися і сплутали його з кимось іншим. Він йшов містом і все більше і більше заглиблювався в свої спогади. Лише голоси Дітара, Агіаса та Авраала втримували його в реальності.

– І ось, коли ти опускаєшся в самий низ, на саме дно, з'являється людина, яка витягне тебе звідти. – Говорив Агіас своєму другу.

– А якщо не з'являється?

– Завжди з'являється.

– Ну а якщо ні? – Наполягав Дітар.

– Гм, – замислився чернець. – Якщо ні – одже ти ще не на самому дні.

Дітару дуже сподобалася відповідь Агіаса. Його настрій був дуже гарним. Знаходитися в тому місці, про яке стільки читав і не міг повірити, було дивом для ченця.

– Ось воно! – Думав про себе Дітар. – Я тут – і це зовсім не сон.

– Після стількох неприємностей, ми вийшли сухими з води.

– Люди часто прагнуть вийти сухими з води, забуваючи про те, що з води потрібно виходити чистими. – Поправив Авраал свого учня, але Агіаса це анітрохи не зачепило.

Ханой слухав їх розмову і не втручався. Зараз вони прямують до Сатани, або до того, що від нього залишилося. Він не бачив його стільки років … все змінилося. Сатанаель знайшов щось таке, за що і поплатився своєю свободою. А вчинив ще більше, за що розплата попереду.

Ченці прийшли. Ця будівля виглядала, як справжнісінька в'язниця. Брудна підлога, товсті стіни з грубого каменю, залізні грати на вікнах. Вони йшли невеликими кроками по коридору, намагаючись нічого не торкатися. Пройшовши до самого кінця, вони зупинилися біля великих дверей. У них було невелике вікно з іржавими гратами. Дітар, Агіас, Авраал і Легеза уважно спостерігали за Ханоєм. Той підійшов впритул і заглянув середину. Ханой був не впевнений, чи хоче він бачити його живим, або виявити скелет свого колишнього друга.

Тиша нагнітала момент і напруга зростала. Погляд Ханоя проник в камеру і побачив чоловіка, що сидів прямо посередині. В нього був розірваний одяг, а шрами по всьому тілу говорили про його часті бійки і битви. Голова була низько схилена, волосся брудне і зліпле, а на обличчі сяяла божевільна посмішка. Він вселяв страх і жах в душі людей, але Ханоя, який прийшов виключно за ним, він не лякав.

– Сатана. – Лише вимовив він і обернувся обличчям до ченців.

Всі, як один завмерли. Голос Ханоя був тихим, але в тиші тюремного приміщення він здавався гуркотом.

– Сатанаель – означає "світлоносець". Є легенда, що ранішня зірка – остання із зірок спостережуваних удосвіта, немов кидає виклик висхідному Сонцю, через що і виник переказ про бунтівний дух.

Ханой так близько підійшов до дверей, що вони злегка похитнулися і грати, що на кріпленнях, видали звук. Сатана повернув голову і кинув погляд з-під чола.

– Ти щось забув? Я ж тобі все сказав. – Крикнув полонений.

Ханой був здивований, не менше ченців. Він був не просто живий, а такий же молодий, як і раніше.

– Мене не було більше ста років. – Розгублено заговорив Ханой.

– Ні, десять днів це максимум. – Сатана розгорнувся і подивився на своїх відвідувачів. – Я не бачу Ануш.

– Ось твоя фляга. – Лише відповів Ханой і кинув йому за грати флягу, яка з гуркотом впала до його ніг. – Вона мертва, як і наша донька.

Сатана мовчав. Зовні він не зронив ні слова, але в середині він тріумфував. Його план вдався. Він не був до кінця впевнений, що все спрацює. Тиша, що повисла, нервувала всіх крім в’язня. Він насолоджувався.

– Я думаю, ти мене розумієш… – Посміхнувся Сатана і розреготався, порушивши спокій.

Він сміявся так голосно, що не чув слова Ханоя, який проклинав його. Сміх Сатани відбивався від стін, і створювалося відчуття, що таких як він, в цій камері, кілька і всі вони сміються, як гієни.

Тарсіша перервала його регіт:

– Хто ви?

Він витер рукавом слину навколо рота.

– В мене багато імен, але всі вони не мають значення, тому називай мене, як побажаєш. Як буде для тебе зручніше?

– Смерть! – Чітко вимовила дівчина.

Вона відчувала якийсь зв'язок з ним. Ніби він грає якусь важливу роль в її житті і, швидше за все, саме це почуття і притупило страх в її душі.

– Нехай буде смерть. – Чемно відповів в'язень.

Зараз його зовнішній вигляд і його манери викликали протиріччя. Лахміття, що були на ньому, надавали йому образ останнього бродяги, причому не найудачливішого. Але його голос і його рухи, притягували та вабили.

– Ти вбив Ануш? – Запитала Тарсіша.

– Я її не вбивав, це правда. – Відповів Сатана. – Але, я став причиною її смерті.

– Ти був сильною, могутньою і впливовою людиною і ризикнув всім заради того, щоб вбити людину? – Не повіривши, крикнула Тарсіша.

Ханой втрутився і зупинив дівчину, що скипіла :

– Він може прочекати ціле життя, щоб знайти ідеальну можливість помститися.

Сатанаель сів біля стіни закинувши ногу на ногу, і окинув поглядом всіх присутніх. Тут він був хазяїном, а вони гості. Ченці самі до нього прийшли, а він просто дозволив їм себе бачити. Він давав їм це зрозуміти кожним словом, і кожним своїм поглядом.

– Ти хочеш сказати, що готовий все забути? – Звернувся ув’язнений до свого колишнього друга.

– "Намагатися забути – означає постійно пам'ятати", а я не хочу забувати, я хочу пам'ятати.

Сатана облизнув губи і прикрив очі.

– Я, як зараз пам'ятаю її обличчя і ніжне тіло.

Ханой стримував свій гнів, а його друг продовжував:

– Нам звучали гучні фанфари. Всі навкруги вважали нас кращою парою в світі. На всі вечори ми приходили разом, і погляд людей приковувався до нас. З'явився ти і все змінилося. "Нам розлучитися потрібно" – сказала вона мені. Я прийняв, але не забув. Я теж пам'ятаю, Ханой. І теж не забуду!

– Я минув безліч жіночих поглядів, але під її загинув! – Крикнув йому Ханой. – Не моя провина, що Ануш вибрала мене! Мені вистачало б того, що вона про мене дізналася, але все склалася по-іншому.

– Чому ти тут? – Запитав його Сатана. – Можливо, просто побоявся жити без Ануш.

Ханой не зміг відповісти йому. Сатана піднявся на ноги і підійшов до грат. Його голос став тихим, і ці слова почув тільки Ханой:

– Вона була дуже гарна. Ануш любила мене, як ніхто, ну а я ж любив і інших. Багато разів вона присягалася мені у вірності. Я таких клятв дати не зміг. Але пройшов час, і вона мене забула, викинула зі свого життя, а я ні.

Ханой дивився прямо в очі Сатані і мовчав. Той посунувся ще ближче:

– З ким найбільше воюєш – це той, хто найбільше схожий на тебе. Ми з тобою однакові, якщо ненавидиш мене, то і себе любити не смій!

– О ні, друг. – Відповів йому Ханой. – Я і є шторм!

Хазяїн камери обернувся спиною і плавно пішов на своє місце, роблячи вигляд, що цієї розмови і зовсім не було.

– Тортури обіцяли зупинити, якщо я розповім де еліксир безсмертя. – Спокійно продовжив бесіду Сатанаель.

– Ти знаходитимешся тут вічно. – Крикнув йому Ханой і стукнув по гратах.

– Доки не скажу, де джерело. – Посміхнувся Сатана.

– Його не існує. – Протестував Ханой. – Агарта – і є безсмертя.

Сатана ствердно захитав головою.

– Тобі знадобилося сто років! – Глузував з Ханоя в’язень. – Джерело життя, сховано в центрі планети. Воно діє на жителів Підземного Світу на генетичному рівні, по максимуму активізуючи потенціал. Знаходитися в Агарті – це і означає бути безсмертним. – Сатана посміхався широкою посмішкою. – Що означає "життя" і "смерть" для того, хто пам'ятає саме народження світу.

Ханой втратив терпіння. Він звернувся до Дітара.

– Приведи когось. Треба відкрити грати, і я його вб'ю.

Дітар дивився на Сатану і не міг відірвати погляд. В Монастирі вони вивчали історії про Підземний Світ, а зараз він тут. Щоденникам Ханоя майже сто років, а тут, неначе пройшло пару тижнів. Чернець обтрусив голову, відв'язавшись від думок.

– Мене Ашока чекає! Я йому обіцяв! Нам швидше треба назад. – Дітар панікував. Він дав слово цареві, а сам пропав без вісті в світі, де час рухається не зрозуміло як.

– Скільки часу вже пройшло? – Думав чернець. – Я дав слово. Ашока на мене розраховує.

Ханой сердито вдарив по гратах, і дзвін заліза пролунав на всю в'язницю:

– Мені треба відкрити грати!

Ханой не встиг договорити. Сатана, встав з місця і вже через мить був прямо перед обличчям Дітара :

– Ти думаєш, я багато людей вбив?

Чернець трохи розгубився, від такої різкої появи Сатани перед ним.

– Я не знаю. – Видавив з себе Дітар.

– Відповідай! – Сатана схопив його за мантію і потягнув на себе до грат. – Скільки?

– Відпусти мене! – Крикнув йому чернець.

– Скільки? – Продовжував запитувати ув’язнений.

Сатана відпустив Дітара. Потім, згорбившись, він важко зітхнув.

– Одже, ти не знаєш, скількох я вбив? – Тихо вимовив він. – А, якщо я скажу тобі, що я ніколи не вбивав! За все життя я не вбив жодну людину!

– Але… – Вирвалося у ченця від здивування.

– Я ніколи не вбивав людей. – Знову повторив Сатана. – Навіщо мені це, якщо ви самі вбиваєте один одного. Заради золота, через злість і ненависть, а іноді заради забави. Я багато разів бачив подібне. Коли вам нудно ви влаштовуєте війни і вбиваєте один одного тисячами. Я думаю, вам це подобається. Ви насолоджуєтеся видом чужої крові. І найогидніше в цьому те, що ви не можете собі в цьому зізнатися! Вам простіше звинуватити в усьому мене! – Він ненадовго замовк. Його емоції почали брати гору, але він вчасно зупинився і знову заговорив спокійно.

– Раніше я був іншим. Я був хорошим, але вони зробили мене старшим у загоні "48 воїнів влади". Мене зробили карателем! Хіба я просив про це? Подивися, що зі мною стало! – Останні слова він вигукнув, зірвав порвану сорочку і показав свої шрами. Багато ран було свіжих. – Це результати тортур.

Перед очима Дітара з'явилося жахливе обличчя, але найстрашнішими були очі. Абсолютно вицвілі, нічого не виражаючі очі, втупилися на Дітара.

– Подивися на кого я перетворився! А знаєш чому? – Він зробив крок.

– Ні. – Стиснувшись під його пильним поглядом, хитнув головою Дітар.

– Звичайно, не знаєш! – Посміхнувся Сатана. – Це ви зробили мене таким! Я бачив, як мати вбиває своїх дітей, я бачив, як брат вбиває брата, я бачив, як чоловік за один день може вбити сто, двісті, триста людей! – В’язень показав головою в бік Ханоя. – Я ридав, дивлячись на це, я вив від нерозуміння, від неможливості того, що відбувається, я кричав від жаху.

Очі Сатани заблищали.

– Я впевнений, що ти мене розумієш. Ти поміняв свій гарний наряд на цей чорний одяг, щоб на ньому не було видно крові людей, яких ти "проводжав". Ти надів капюшон, щоб люди не бачили твоїх очей. Ти мене розумієш, більше інших. Ви перетворили мене на монстра. А потім звинуватили мене в усіх гріхах. Звичайно, це ж так просто. – Він дивився на Ханоя, не кліпаючи. – Я проводжаю вас, я вказую шлях, але я не вбиваю людей. Ви це чудово робите і без мене.

Легеза весь час чекав зручного моменту, його терпіння закінчувалося. В руці він стискав один з тих дев'яти мечів, що викував Мріадр. Потужним ударом він розрубав грати. Ще раз замахнувшись, він завдав удару і ті впали. Ханой миттєво забіг в середину і схопив Сатану, притиснувши його руками до стіни. Ноги Сатани повисли в повітрі, і він відчув, як рука стискає його шию. Легеза ввійшов до камери, не опускаючи свій меч. Він хотів накинутися на невільника і відразу його заколоти, але не міг вирішитися. Чи то страх, чи то ненависть заважала йому просто вбити. Стільки років він чекав цього моменту, а коли час настав, він розгубився.

– Я Легеза. Син Азазель. І я тут, щоб вбити вас обох!

Ханой і Сатана дуже сильно здивувалися, почувши ці слова. Не стільки від самої загрози, а швидше від моменту, коли вони були сказані. Ханой і Сатана не з тих, кого можна просто злякати. Те, через що вони пройшли, було за межами уяви людей. Сатана насолоджувався виставою.

– Де Дарина? – Хрипко запитав Сатана в Легези.

Ханой продовжував його тримати за горло, але теж не міг його вбити.

– Я не знаю де вона. – Відповів розгублено Легеза, явно не чекаючи такого питання.

– Ну як же. Якщо ти син Азазель ти повинен знати. Вона має бути в твого батька.

Ханой, почувши ці слова, випустив Сатану і той, взявшись за горло, відкашлявся.

– Де твій батько? Де "Влада"?

– Маркус вбив їх всіх. І зараз йде сюди, за мною.

Сатана сів на свою лавку. Поправив одяг, потім своє волосся. Він поводився, як справжній хазяїн.

– Заспокойся. – Засміявся він. – Ти нікому не потрібний. Він йде за нею.

Сатана сів зручніше. Він розставив руки, сперся спиною на стіну, і оглядав всіх від ніг до голови. Трохи примружився, і своїм хитрим поглядом він подивився на Тарсішу, а потім перевів свій погляд на Надішу. За спиною Авраала непомітно ховалася Іраель, яка теж потрапила під пильний погляд Сатани.

Ящери змогли викрасти доньку Царя Світу – Дарину. Соломон дав наказ Сатані відшукати її. Цар Світу був готовий заплатити за неї викуп, тому корабель був забитий золотом. Сатана на кораблі "Ковчег" поплив через Підземне Море, на інший берег до людей – ящерів. Ці води не були милостиві. Урагани і стометрові хвилі пожирали мореплавців. Підводні скелі і величезні чудовиська часто ставали причиною загибелі корабля. Цар Світу міг доручити це тільки найкращому капітанові – Сатанаелю!

Він обходив рифи і скелі, відводив корабель від небезпеки і смрямовував у потрібний бік. Будь-який напад він відбивав, і вся його команда і вантаж залишалися в повній цілісті та безпеці. Вже на самому березі на них напали люди – ящери. Вся палуба корабля була заповнена ворогами, його люди билися до останнього, повергаючи супротивників одного за іншим. Битва тривала багато годин. Коли бій закінчився, він підрахував свої втрати: на полі бою залишилися лежати близько п'ятидесяти його чоловік. Зате мертвих ворогів налічили більше двохсот.

Всі, хто вижив, були готові піти в вогонь за свого капітана.

Сатана згадував зараз ці події. На що він був готовий заради порятунку дівчинки. Скільки зусиль було докладено для цього, і що він отримав у результаті. Життя у в'язниці і регулярні тортури.

– Я приплив на той берег моря, щоб зустрітися з Сарафом. Ми довго пливли, а потім, ще довше билися з рептиліями. Мені дивом вдалося залишитися в живих, я сховався під трупами своїх вбитих друзів і дочекався ночі. Коли вороги пішли, поранений і без сил, я попрямував в головний палац людей – ящерів. Саме там ми і домовилися, що я заберу Дарину, а натомість віддам йому всю Агарту, весь Підземний Світ. Соломон хотів, що б я її врятував, і я це зробив.

Розповідь Сатани була перервана. До них доносилися звуки. Шум кроків у коридорі відвернув ченців і змусив в’язня замовкнути. Гості переглянулися один з одним, а потім подивилися на невільника. Сатана був спокійний, але здивований. Ханой же продовжував дивитися на свого старого друга, не випускаючи його з поля зору.

Цар Світу вже був обізнаний про появу Ханоя і знав де його шукати. Зустріч з ним була лише питанням часу. Варта просувалася вздовж коридору за ченцями Братства і їх засновником.

Агіас подивився на Надішу, а Дітар на Тарсішу. Розповідь Сатани свідчила про те, що дівчинка залишилася жити, тобто вона потрапила в Братство. Нею могла бути хто завгодно. Легеза задивився на всіх трьох і зупинив свій погляд на Іраель. Весь цей час вона могла бути поруч, а вони не підозрювали про це. Питань ставало тільки більше. Ханой і Сатана вдивлялися в довгий коридор, чекаючи появи солдатів Царя Світу. Вони були вже близько.

Глава 69

"Те, що не можна змінити, давно пора відпустити".

Заповідь Шістдесят дев'ята. Кодекс Братства тибетських ченців.

Авраал, Агіас і Дітар йшли слідом за Ханоєм. Дівчата йшли за ними, а в самому кінці плентався Сатанаель. Варта йшла по боках. Їх обладунки виблискували чистотою і були зроблені із сталі, якої ченці раніше не бачили. В них були довгі списи і щити, начищені до блиску. Це були не прості солдати, а особиста гвардія Царя Світу.

– Куди нас ведуть? – Поцікавився Агіас.

Це питання було в голові у всіх. Ханой був спокійний, він точно знав відповідь.

– До нього. – Відповів Ханой.

– До кого? – Продовжив запитувати Агіас.

Дітар, дивлячись на варту, зрозумів, що їх прислав не простий полководець.

– Мабуть ми удостоїлися зустрічі з Царем Світу. – Відповів Дітар на питання друга.

– Сподіваюся, він нас запросив, а не взяв в полон. Не хочеться псувати їм такі красиві обладунки. – Агіас кивнув головою в бік стражників. Ті робили вигляд, що не чують.

– Гадаю, це не знадобиться. – Сказав Дітар, сам не до кінця впевнений у своїх слова.

– Ворота, що ведуть до Агарти, відкриті в обидві сторони – вступив в діалог Авраал. – Сам Цар Світу зрідка піднімається на поверхню. Згідно з легендами, правитель Агарти п'ять разів з'являвся серед смертних. Те, що ми зможемо побачити його особисто, говорить про багато що. Нам нічого боятися.

Вони підійшли до палацу, який своїм сяйвом нагадував сонце. Фортеця Білокам'яного, здавалася просто сторожовою будкою порівняно з цим замком. Дітар оглядав архітектуру і відмітив, що багатьма деталями, з малюнків Ханоя, він скористався при перебудові Монастиря. Він ще раз переконався, що ті знання, що вони використали на поверхні, дійсно прийшли до них з-під землі.

Величезні білі ворота відкрилися, і вони ввійшли на територію фортеці. Двері були, як товщина стіни, а стіна, як товщина будинку.

– Таку стіну Андрогін би не зміг пробити жодною своєю катапультою. – Знову подумав Дітар, захоплюючись будовою.

Дорога була вимощена з невідомого чорного каменю, схожого на метеорит. Він укладався великими валунами і так щільно один до одного, що не було видно щілин. Вся дорога виглядала, як один шматок скелі. Пройшовши ще одні ворота, вони потрапили до внутрішньої частини замку. Це був гарний сад: розкішні стежини і альтанки, фонтани і водоспади, різні дерева, кущі і квіти. Рослини були схожі на ті, що бачили ченці на поверхні, але були і зовсім невідомі їм види. Навіть колір у них був іншим.

Їх листя покривалося золотим пилком, і вони виблискували особливим зеленувато-синім відтінком.

– Як вони ростуть без сонця? – Подумав Авраал. – Звідки вони беруть енергію?

Відповіді на ці питання він не міг знайти в своїй голові. Іноді і не треба розуміти щось, досить насолоджуватися цим. Просуваючись далі, вони зупинилися біля головного входу. Ворота були не такі високі, як попередні, але ці були з білого золота. Дітар бачачи їх, відразу подумав:

– Якщо б такий палац був на поверхні, на нього неможливо було б подивитися – тільки осліпнути.

Двері відчинилися, і вони зробили перші кроки до палацу. Дуже довгий коридор вів удалину, розгалужуючись у різні боки. В середині замок був менш сяючим, але не менш розкішним. Дійсно, внутрішній інтер'єр вражав своєю красою, в якій би кімнаті не опинялися гості. В багатьох з них можна побачити крісла і стільці, виконані з дорогоцінних порід дерева і обиті шовковою тканиною, захоплювали своєю красою спальні, яких в замку досить багато і призначалися вони, як для гостей, так і для власників палацу.

Картини і фрески, статуї і килими, розкоші було стільки, що все побачене здавалося уявою. Довгий коридор добіг кінця, і двері відкрилися, засліпивши ченців яскравим жовтуватим кольором.

Великий зал вміщував більше трьохсот людей, сто з яких, були солдати Царя Світу. В центрі залу був величезний стіл, за яким трапезували високі чини Підземного Царства. Ханой зайшов першим, а за ним Дітар і інші. Варта залишилася по той бік дверей, а в залі їх зустріла людина, яка проводила до столу. Ченці сіли. Останнім часом вони жили як дикуни, і знаходитися в такому місці було для них вкрай незатишно. Їх брудний, частково рваний одяг, який зігрівав у переході через гори, зараз викликав незручність.

Але, що дивно, на них ніхто не звертав уваги. Люди сиділи і спілкувалися один з одним, неначе крім них у цьому залі нікого не було. Дітар прислухався.