Епоха слави і надії

– Авраал, Братство тримається на дисципліні, честі і традиції. Тут я не бачу нічого з цього. – Заговорив невдоволений ОльханКарин.

– Авраал точно не винен, у тому, що ви вчинили переворот, і обрали Панадія, якого перетворили на чудовисько, і який не здатний навіть говорити. – Встав на захист Глави Братства Агіас.

– Це його провина, це означає, що він не в силах підтримувати дисципліну. – Не вгамовувався товстун. – Що ти можеш сказати на це? – Цього разу він звернувся безпосередньо до старого Авраала.

– Як Глава Братства, чинний та єдиний, оголошую Панадія, позбавленим права на переобрання.

Обурення ОльханКарина досягло межі. Його обличчя залилося фарбою гніву, і його голос став голосніший, а слова гостріші.

– Ви не можете так зробити! Треба голосування Братства! Рішення має бути одноголосним.

Агіас не витримав такого нахабства.

– Тихо, як ти смієш звертатися до Авраала таким тоном? Хіба він тебе нічому не навчив?

– Ні, мабуть, не навчив. – Відповів за нього Авраал. – Але я правий, і ви повинні змиритися з моїм рішенням.

ОльханКарину довелося проковтнути свою гордість і вгамувати запал. Після подій з переворотом і спробою полонення Дітара, багато ченців тільки сильніше затвердилися в вірності Авраалу і Братству.

– Що робитимемо? – Запитав Агіас старого Авраала.

– Все, що необхідно.

Посвячення в ченці вважалося великою подією в житті кожного чоловіка. Воно означало проходження ініціації і залучення до ченців. А для спійманих на зраді або не дотриманні кодексу Братства, є зворотня сторона ініціації – розжалування. Відбирається священна клятва ченця, і супроводжується вона співом заупокійних молитов – похоронне "відспівування". Кіан виявився негідним носити таке високе і почесне звання і перед тим, як страчувати його розжалують на очах у всіх. Кіана привели на площу.

Він був одягнений в свою мантію ченця і став обличчям до суддів. Запанувала мертва тиша. Люди заворожено дивилися на дію. Світла ставало все менше і менше, і місяць, що зійшов, здавався єдиним джерелом освітлення. Глава Братства зачитав прилюдно вирок, а після цього ченці почали протяжно і тужливо співати.

– Кіан чернець помер, та людина, яка колись присягалася в вірності Братству, залишилася в минулому. – Перша частина ритуалу потрібна для того, щоб попрощатися з ченцем. – Якщо ти став ним, то ти став частиною Братства і той час, який ти присвятив місії, був цінний і Братство вдячне за це. Братство сьогодні втратило ще одного ченця.

Коли спів закінчився, Глава Братства гучним оголосив:

– Кіан став зрадником і вчинив дії проти Братства. Він не гідний чернечого звання і за свої злочини він засуджений на розжалування.

Помічник Глави Братства подав Авраалу чашу з водою, яку як ганебну рідину вилили на голову засудженого. По сивому волоссю вона стікла на одяг і Кіан відчув холод. Двоє кантрі ченців підішли до засудженого і зірвали з нього чернечу мантію, тремтіння промайнуло по його тілу. Його одяг порвали на частини, малюючи на ньому символи безчестя. Кіан не відчував ганьби або провини, він вже давно не вважав себе ченцем і цей ритуал потрібен був для порядку. Коли Кіану дали слово він був не сильно балакучий.

Холод сковував його, і зуби стукали, заважаючи говорити.

– В мить, коли пробачити не можна, згадаєте, скільки вже пробачено вам. – Після цих слів на нього накинули покривало і відвели.

Церемонія була закінчена, і наступне, що чекало Кіана – це страта.

Він знову опинився в тій же камері, на тій же соломі. Ніч він провів без сну, намагаючись зігрітися від холоду та ганьби, він сидів та дивився на двері. Зовсім скоро вони відчинилися і ввійшов Дітар.

– Нам треба пройтися.

– Зараз? – Здивовано запитав Кіан.

– Так, до твоїх улюблених некромантів.

Кіан мовчки, встав і попрямував до виходу.

– Накинь на голову покривало, щоб тебе не помітили. Нам зайві питання ні до чого.

Вони покинули в'язницю і попрямували в таверну. Туди ж некроманти привели Панадія. Кіан з Дітаром зашли до підвальної кімнати. Дітар побачив Панадія і звернувся до нього.

– Ти мене чуєш?

– Так. – Спокійно відповів колишній кат і Глава Братства.

Це було диво. Панадій прийшов до тями і може розмовляти. План Дітара спрацював.

– Ти мене розумієш? – Продовжував питати Дітар.

– Так.

Кіан втрутився.

– Ти знайшов вхід до Підземного Світу? – Швидко заговорив Книготорговець.

Панадій дивився в очі Кіану і не відповідав.

– Ти знаєш де він, ти знайшов його? – Знову запитав Кіан.

– Так. – Відповів той і посміхнувся.

Очі Кіана спалахнули цікавістю.

– Ті мечі… – Заговорив знову Панадій. – Кіан, скажи, де мечі?

– В Легези. – Швидко відповів Кіан і знову запитав вже голосніше. – Де? Скажи мені!

– "Канг Ринпоче". – Прозвучало в таверні і настала гробова тиша.

– Що це означає? – Запитав Дітар у Кіана.

Тепер, Кіан зрозумів, навіщо його зараз привели.

– "Дорогоцінна снігова вершина". – Заворожено сказав Кіан.

– Що це? – продовжив Дітар.

– Йдеться про гору Кайлас. – Видихнув Кіан, розуміючи, що він отримав свої відповіді. – І веде до неї Велика Китайська Дорога. – Підсумував Кіан.

Тепер він знає. Нарешті він знайшов те, що шукав. Всі спогади сьогоднішнього дня вилетіли з його голови. Він забув про своє вигнання з ченців так само, як забув і про свою страту. Смерть завжди дихала йому в потилицю, він вже змирився з цим, і не надавав цьому особливого значення. Його мета була так близько, і ні про що інше він більше не міг думати.

Глава 56

"Чернець завжди відповідає за свої дії ".

Заповідь П'ятдесят шоста. Кодекс Братства тибетських ченців.

Дітар йшов по Білокам'яному селищу. Вечір був чудовою можливістю побути наодинці зі своїми думками. Маленькі вогники мерехтіли у вікнах і пробиралися назовні, освітлюючи вулицю. Повітря ставало прохолодним від сильних поривів вітру, над головою збиралися хмари, Дітар подивився на небо.

– Хоч би не пішов дощ. – Подумав він. – Холодає, потрібно б зігрітися.

В Білокам'яному селищі є вівтар і пам'ятник Ануш. Місце, де шанують і поклоняються всім ченцям, загиблим в ім'я Братства. Сам вівтар виконаний з каменю. Великий валун білого мармуру, обтесаний з одного боку, над яким стояла прекрасна дівчина. Майстер дуже постарався, зображуючи красу Ануш, але все ж, жоден камінь не здатний передати той світ, який вона випромінювала. Перед вівтарем горів вогонь. Сяйво тих вогників життя, що згасли в серцях ченців, які билися до останнього, тепер палають тут. Вони горять і в душі кожного, хто пам'ятає.

Вогонь підтримувався служителями, які з року в рік зберігали його. Вівтар був виконаний з дотриманням всіх стародавніх правил. Свічки, букети і вінки живих квітів, цей вираз безмежної любові жителів до Ануш. Цілодобова озброєна охорона стежила за порядком на площі і біля вівтаря.

Кантрі чернець підійшов до вогню, щоб погрітися і зустрів там Іраель.

– Не один я змерз цього вечора. – Сказав Дітар.

– Вітаю, Дітар. – Вона обернулася і обдарувала Дітара чарівною посмішкою.

Вона була не багатослівна. Було досить темно, вітер ставав сильніше. Вони дивилися на танцююче полум'я і мовчали. Кожен думав про своє. Іноді буває, що найкраще, що можна зробити для людини – це помовчати. Розділити момент, побути поруч, не намагаючись щось вирішувати або говорити. Іраель набрала мішечок землі і тримала його в руках:

– Я була у Оракула. – Заговорила вона. – І вона сказала мені, що я загину. Загину тут, в стінах Монастиря.

Дітар мовчки, дивився на Іраель. Він її розумів, померти на чужині, далеко від будинку, далеко від рідних. Бути наодинці зі смертю, і в останні хвилини життя бачити лише її кістляву руку, яка тягне тебе до могили.

– А ще, Оракул мені сказала, що Авраал назавжди залишиться за межами Братства, тому візьми цю землю для нього. Хочу, щоб з ним завжди було хоч трохи від дому. Це полегшує.

– Добре. – Відповів Дітар, не додавши ні слова.

Дівчина віддалилася, він залишився один перед великим полум'ям вогнища, і мішечком розміром з долоню. Вже було не так холодно, жар зігрівав його, і ставало тепліше. Він роздумував над словами Іраель.

– Оракул ще не помилялася. Дуже дивне пророцтво для жінки, яка жодного разу не покидала Агарію.

Підійшли два стражники і підклали колоди у вогонь. Гул вогнища став сильніший. Тріск деревини порушував нічну тишу. Вже було пізно. Маленькі іскри вилітали з полум'я і з теплим повітрям піднімалися високо в небо. Подивившись на них, Дітар посміхнувся.

– Навіть якщо зірки сховалися за хмарами, завжди можна створити свої власні.

З цими думками чернець повернув додому, а вогонь продовжував горіти, освітлюючи, Велику Ануш, яка хоч і була з каменю, але яскраво світилася і гріла серце.

Наступним ранком Агіас пішов до бібліотеки Білокам'яного, де його чекав Дітар. Те, що нещодавно сталося з Панадієм, і те, що він зміг повідати, було дуже важливо. Вхід у Підземний Світ знайдений, і Кіан теж про це знає. Але Панадій знав ще деякі секрети, які не розповів. Одним з таких секретів був таємних хід у фортецю. Він був знайдений, ще першими ченцями Братства і сполучав підземними ходами фортецю Агарію з Тигровим і Білокам'яним селищами, і як стверджували всі Глави Братства, вихід його був далеко в горах.

Потаємні двері, що ведуть до підземного хіду, знаходилися в стіні бібліотеки.

Агіас застав Дітара за читанням, він шукав хоч щось про гору Кайлас. За його спиною на стіні було зображення чергової історичної події. Згідно з оповідями, Ханой з деякими ченцями, та Ануш з циганами, створили на цьому місці Агарію. Потім явився Азазель, який повинен був виконати волю Сатани. Повернути Ханоя і зброю в Підземний Світ. Перемови були недовгими. Мудрий Ханой запропонував вирішити все без масового кровопролиття, по-чоловічому. Азазель погодився. Поєдинок був призначений на той же день, один на один.

За час бою було зламано багато зброї, обидва воїни отримали безліч ран. Але на кону стояло життя Ануш, так кто ж посміє докорити Ханою, що в поєдинку він використав проти Азазель отруєний меч? Азазель смертельно поранений зник і начебто не вижив. На стіні зображували малюнок перемоги Ханоя над Азазель – на знак того, що чернець захистив свої володіння і своїх людей.

– Твоя ідея з Панадієм спрацювала. Некроманти змогли повернути йому колишній розум. – Відразу переходячи до справи, сказав Агіас.

– Добре, що Панадій знову людина.

– Він щось розповів?

– Так! Він розповів, де вхід у Підземний Світ.

Агіас не зміг приховати свого здивування. Він був явно приголомшений цією новиною.

– Цікаво, і де ж вхід?

Дітар взяв книгу зі столу, повернув відкритою сторінкою та сказав:

– Гора Кайлас.

Нависла тиша. Агіас виглядав спантеличеним. Йому здавалося, що він чує стук, можливо, це стук його серця, але чому тоді такий гучний?

– Ти теж це чуєш? – Запитав Дітар.

Агіас прислухався.

– Схоже на удари. Звук, здається, йде з-за стіни.

Вони мовчали і дивилися на стіну, де була зображена битва Ханоя з Азазель. Дітар почав згадувати, що могло знаходитися по той бік. Але подумати він не встиг – потужний удар вразив зал бібліотеки. Малюнок "Перемоги" репнув. Дітар бачив у своєму житті всяке. Чернець був впевнений, що ніхто і ніщо вже не зможе його здивувати, але коли кольорова штукатурка стіни пішла тріщинами, а потім і зовсім обрушилася, з діри показалася потворна голова Легези. Рот Агіаса відкрився. Історичні факти оживали буквально на очах у ченців.

Легеза вибрався і пройшовся по залу. Він був більше та міцніше Дітара і, незважаючи на вік, виглядав страхітливо.

Легеза явився в Білокам'яне селище через хід, який йому показав Панадій. Він проліз до бібліотеки Білокам'яного селища, немов щур, через підземний хід, створений першими ченцями. Потаємні двері дуже давно заклали кам'яними блоками, залили міцним матеріалом, а поверх оштукатуреної стіни нанесли зображення. Але саме сьогодні вона знову відчинилася, і звідти вивалився Легеза з вискаленим обличчям, а слідом за ним – нечисленна, але добре озброєна охорона.

Дітар і Агіас схопилися за мечі, але "гості" явилися не помирати, а пред'явити вимоги. Дітар тільки хотів заговорити, але Легеза одразу перервав його.

– Пред'явити своє право. – Немов прочитав його питання, сказав розбійник.

Дітар виставив вперед ліву ногу, поклав долоню на рукоять меча і сердито відповів:

– По якому праву ти вломився сюди?

– Праву? – Прохрипів Легеза, витріщив очі і засміявся, одразу зірвавшись на кашель.

Відкашлявшись, він безцеремонно рухнув в улюблене крісло ченця, що тужливо заскрипіло під ним.

Дітар подивився на частину картини, що залишилася. Зображення Азазеля все ще можна було побачити.

– Як це Ханой зумів впоратися з ним, простим мечем, хай і отруєним? – Сказав він сам собі і подивився на Легезу.

– Ну що? – Нарешті не витримав Дітар. – В вас схожі риси обличчя. Ти його син?

– Так. Його син тут, – повільно вимовив Легеза, – він перед вами.

Тиша була така, що можна було подумати, ніби кімната спустіла.

– Коли б не ми, вашого Братства вже не було б, зрозумів, кантрі чернець Дітар?

– Я чогось не знаю? – Спокійним тоном заговорив чернець. – Чи не завгодно поїсти, випити і обговорити всі ваші …

– Наші! – Гаркнув Легеза.

– Добре, наші проблеми, за пляшкою вина?

З'явився Мріадр і Магурана. Вони вилізли з тієї ж діри і розбрелися по кімнаті.

Мріадр поставив ящик вина на стіл, і брязкіт пляшок пролунав у приміщенні.

– Можу собі дозволити. – З посмішкою помітив Легеза.

Мріадр привітався з Дітаром, і разом з Магураною відправився через двері бібліотеки на вулицю, немов виконували завдання. Агіас теж вискочив з бібліотеки. Треба було терміново зібрати ченців. Ситуація дуже серйозна і часу не було.

– Моя склянка не велика, але я п'ю зі своєї. – Сказав Дітар і сів навпроти Легези.

Агіас з ченцями підіймалися сходинками до залу бібліотеки. Їх кроки було виразно чути. В селищі додалося охорони, але це було зроблено непомітно, щоб не злякати ворога і не тривожити мешканців. До кімнати зайшли кантрі ченці і Нісан Авраал, кожен був озброєний мечем і не збирався терпіти витівки розбійника в цьому будинку. Легеза не боявся залишитися один у оточенні таких серйозних супротивників, він не збирався воювати зараз – тільки не мечами.

– Рад всіх вас бачити. – Встав і привітав ченців Легеза. – Сідайте, ви ж у себе вдома.

Ченці пройшли і сіли за стіл.

– Я прийшов поговорити, – чемніше сказав розбійник, – вам не знадобляться ваші залізяки на поясах. Атмосфера повинна відповідати бесіді. Налийте вина, заспокойте нерви.

Повітря в бібліотеці дійсно стало легше після слів Легези. Ченці дістали келихи і налили собі червоний напій з пляшок. Змочивши горло, Агіас заговорив першим.

– Ми тебе уважно слухаємо. Ти прийшов говорити, а ми прийшли слухати.

– Що ж, тут ти правий. – Помітив Легеза і почав свою історію.

– Чуєш, чернець, – і він звернувся до Авраала, – ти вже зрозумів, що повинен мені. Це кровний, родовий борг, його не можна продати або передати. Шістдесят з гаком років назад, Азазель явився до вашого … хто він там був? Засновник Братства? До Ханоя взагалі. Ну ось, до вашого Ханоя і зажадав повернути його в Підземний Світ, але він попросив відстрочення. Ханой тоді вмовив його прийняти золото і коштовні камені, тому що не міг – або не захотів допомогти.

Плата була видана йому за умови, що борг, а саме повернення "Ханойських веж" до Підземного Світу, за вашим Братством зберігається.

– Тобто ніякого поєдинку не було?

– Звісно.

– Так-так-так. Твоя історія, Легеза, признаюся, потішила мене, але без документального підтвердження. – Відповів йому Авраал.

– Та на, подивися! – Роздратовано вигукнув Легеза, і шпурнув на стіл лист старого, жовтого пергаменту.

Авраал швидко схопив його, розгорнув, пробіг очима по рядках. Через хвилину він повернув документ Легезі.

– Що ж, все вірно. Чого ж бажаєте?

– Мені треба в Підземний Світ.

Дітар встав з-за столу розглянути цей документ. Скільки ще сюрпризів нам залишили предки в цих стінах. Нотки сумніву промайнули в голові кантрі ченця, але він їх швидко прогнав.

– А ще я не думав, що ви так добре вмієте підробляти почерк.

– Я його не підробляв. – Гордо заявив Легеза, невдоволений тим, що його звинувачують у брехні.

Чернець підкинув голову, в його погляді читалося здивування, змішане з швидкоплинним захопленням.

– Що ви хочете цим сказати? – Чемно запитав Дітар.

– Що він написав його сам.

– Під диктування вашого батька?

Легеза знизав плечима, як би кажучи, що нічого складного в цьому не було.

Деталі історії мінялися місцями в голові ченця.

–Ханой, Сатана, Кіан, Авраал, Легеза, Панадій… хто є хто? Хто взагалі справжній?

Легеза взяв пляшку і наплескав собі вина в келих. Повернувшись у те саме крісло, він сів і закинув ногу за ногу, зображуючи господаря будинку.

– Це не ти працюєш на Книготорговця. А він на тебе? – Оновивши інформацію в своєму мозку, запитав кантрі чернець.

– Саме.

– Навіщо ти його сюди прислав? Ти ж міг сам його вбити?

– Міг, але в мене немає такої мети. Хочу, щоб він помер тут. Вам це потрібніше.

– Одже, більше тобі він не потрібен?

Лиходій кивнув. Він підніс келих до губ і, не встигнув торкнутися краю, знову заговорив:

– Знаєте, це дуже просто! Набагато простіше, ніж прийнято думати.

– Ти не відчуваєш жалості?

– Я про це не думав. Навіть зараз, це слово мене дратує. – Він грав з вином в келиху, спостерігав, як воно переливається в світі сонця. Подумав про Кіана, він вирішив ще дещо сказати:

– Розвивай в собі здатність бачити з боку, бачити згори. Спостерігати за всім, що відбувається, брати ситуацію під контроль. Коли ти навчишся це робити, тобі легше буде керувати людьми, як маріонетками, застосовуючи ті самі "нитки" для того, щоб привести в рух "ляльку". Вони навіть не помічатимуть цього. А ти, тим самим зможеш їх використати, і вони будуть раді, що ти ними "користувався".

А далі послідувала його розповідь:

– "48 воїнів влади", якими керував мій батько – Азазель, не змогли виконати завдання Сатани. Їм треба було повернути велику зброю, але ні зброя, ні вони самі, не повернулися до Підземного Світу. Сатана віддав новий наказ знайти їх і покарати за зраду. Маркус, цей пес Сатани, отримав наказ вбити всіх до останнього, навіть їх сім'ї. Через двадцять років вони були знайдені. Азазель на той час, обзавівся дружиною і чотирма дітьми. З ними був лікар зі своїм дуже хворим сином.

Легеза прокашлявся і продовжив:

– Азазель до останнього моменту ні про що не підозрював. Коли їх всіх по одному знаходили в різних частинах світу, кожного піддавали тортурам і жорстоким покаранням. Де знаходиться Братство, вони не видали. Їх вбили. Трупи спотворили до повного невпізнання ударами зброї. До мого батька теж дісталися. Того дня вбили всю мою сім'ю і наближених людей. Своїм порятунком я зобов'язаний лікареві – другу сім'ї, що відправив на смерть власного сина, замість мене.

Хлопчик загинув заради того, щоб не засохнула остання гілочка легендарного роду Азазель і пам'яті всього загону "48 воїнів влади". Лікар, йдучи на таку жертву, рятував пам'ять – історію. Його син вже був приречений, але завдяки йому, я залишився живий. Кажуть, що ім'я, дане людині батьком, багато в чому визначає його долю. Чи не це врятувало четвертого і самого молодшого сина Азазель? Ім'я Легеза означає – "повернений до життя". Маркус вбив всіх, кого я любив.

– Я став тим, хто з часом втік від всіх і знайшов притулок у пітьмі. Я майже десять років провів в одиночній камері. Було багато часу для роздумів. Десять років без єдиної книги, так що в мене був час подумати. І ось, що я зрозумів: або ви щасливі, маючи мале, будучи вільним від зайвого, тому що щастя воно в середині вас, або у вас нічого не вийде. Я не виправдовую бідність. Я захищаю помірність.

Коли ви купуєте щось, ви платите за це не золотом, ви платите тим годинником власного життя, який довелося витратити, заробляючи ці монети. І тут ось в чому справа, за ці монети ви ніколи не купите собі життя, а життя проходить. І це просто жахливо витрачати своє життя і свободу таким чином!

– Тому тобі потрібен Сатана. – Підсумував Дітар.

– Адже ви знаєте, що Сатана знайшов місце, де знаходиться джерело безсмертя, але нічого не робите. Чому ви його не шукаєте?

Настала тиша. Легеза пройшов по кімнаті з келихом в руках, з якого так і не відпив ні краплі. Дітар спостерігав за його плавним рухом навколо присутніх. Всі ченці лежали головами вниз на столі. Кантрі чернець злякався, адже він слухав гостя настільки уважно, що і сам не пив.

– Вони мертві? Ти отруїв їх?

Подивившись уважніше, він побачив ознаки дихання і тоді він зрозумів, що в пляшках снодійне. Дітар подивився на свій келих, який стояв поруч наповнений по самі вінця.

– Ти доповнюєш мене. – Почав діалог Легеза.

– Ні. Ти – тварюка, що вбиває людей!

– Не говори, як всі – ти не такий! Хоча і хочеш ним бути. Зараз ти їм потрібен, а набриднеш – вони тебе викинуть. Їх принципи, їх Кодекс, це лише слова, що забуваються при першій небезпеці. Вони такі, якими світ дозволяє їм бути.

Вбивця повернувся до діри і зник за залишком стіни, не обернувшись, пішов тим же ходом, що привів його сюди. Дітар міг тільки спостерігати. Йти за ним самостійно небезпечно і безглуздо. Зараз, важливіше потурбуватися про братів, що позасинали на столі в бібліотеці.

Дітару довелося докласти немало зусиль, що б їх розбудити. Коли всі вже були при свідомості і потирали здивовані очі, забігли дозорні ченці.

– Викрали всі тибетські чаші, і Мріадр щось робив у старій кузні. – Почав говорити перший стражник.

– Магурана викрала Ханойські диски. Три голки дістати вона не змогла, а шістдесят чотири диски вона зняла з голок і понесла з собою. Вислідити їх нам не вдалося. – Додав інший дозорець.

Легеза не міг просто так прийти, це був його план. Розмова з ченцями була лише приводом, що б відвернути їх увагу. Дітар окинув все поглядом. Вони не могли ще толком зрозуміти, що ж сталося, але один з них все розумів ясно і чітко. Авраал зрозумів все, як тільки стражник відкрив рот.

Глава Братства зробив жест рукою і варта віддалилася. Ченці сиділи за столом і мовчали. Тільки що сталося немислиме. В їх будинок увірвалися грабіжники та вбивці, осквернивши своєю поведінкою святе місце. Це була межа, яку нікому не можна було переходити.

Суворий голос Нісана зазвучав у просторі:

– Оскільки вони сіяли вітер, то пожинати будуть бурю. – Він вказав пальцем на діру в стіні, де ще залишалися частини від зображення Ханоя і Азазель. – Склалося так, що в ченців у різний час були різні супротивники, сильні і слабкі, численні і розрізнені, гідні і не дуже. Але далеко не багатьох з них можна було зарахувати до ворогів ченців. Напевно, хтось запитає: "Чим же відрізняється ворог від супротивника"? Супротивника можна поважати, з ним можна домовлятися, він не перейде моральну межу вседозволеності.

Ворогові не можна вірити на слово, його не можна шкодувати або прощати. Ворог, як відомо, не дрімає і завжди, навіть місяць мине чи роки, готовий завдати удару в найнесподіваніший момент, по найціннішому, що має Монастир. Саме тому ворога треба бити. Бити до повного його знищення і ніяк інакше.

Найнебезпечніший – ворог внутрішній. Треба змиритися з простою істиною: щоб протистояти ворогові зовнішньому, необхідно, передусім, навести порядок у своєму "домі". Помилки потрібно виправляти, поки ще є кому. Хтось повинен почати діяти, взяти на себе відповідальність за майбутнє Монастиря. Наша сила в переконанні, що ми йдемо єдиною вірною дорогою, яка неминуче приведе до миру і взаєморозуміння.

Переймаючи на себе всю відповідальність за можливі тимчасові труднощі, які неминуче виникатимуть на шляху поставленої мети, із цього моменту заявляю: Кіан, Легеза і Панадій є нашими ворогами. І та запанує Братство єдине і неділиме. – Закінчивши свою мову, він відразу ж покинув будівлю.

Кантрі ченці були дуже серйозні і мовчазні. Агіас дивився на Дітара. В його погляді читалося, що він щось знав. Ще ніколи пробудження від сну не було таким, що "пробуджує". Дітар занурився в думки намагаючись продумати кроки ворога наперед.

– Він і справді зібрався в Підземний Світ. Хоче помститися за смерть сім'ї, вбити Ханоя, Сатану, Маркуса. Легеза вже давно від Кіана дізнався, що Сатана знає, де еліксир безсмертя… в його договорі, на зворотному боці напис "Кайлас 2805". Висота гори і є вхід у Підземний Світ. Для того, щоб спуститися – спершу треба піднятися. – Дітар згадав будинок Есіна, коли з другого поверху вів хід під землею до кузни.