скачать книгу бесплатно
До побачення там, нагорi
П'ер Леметр
Роман П’ера Леметра мае назву «До побачення там, нагорi» – це останнi слова розстрiляного за дезертирство, а згодом реабiлiтованого солдата Першоi свiтовоi. Але насправдi багатьох героiв (якщо можна так сказати про персонажiв, мертвих ще до початку розповiдi) нам багаторазово доведеться побачити в книзi. Нi, це не iсторiя про примар або воскресiння з мертвих, хоча в певному сенсi там е i те, й iнше: у центрi сюжету – надзвичайна махiнацiя з перепохованням загиблих. Автор неймовiрно елегантно поеднуе комiчний i винахiдливий механiзм детективного сюжету з гуманiстичним пафосом, зображуючи вiйну як «морально-патрiотичну», а насправдi цинiчне й комерцiйне по сутi перегрупування мерцiв – справжнiх, майбутнiх i навiть колишнiх. Роман вiдзначений Гонкурiвською премiею.
П’ер Леметр
До побачення там, нагорi
Паскалiнi
Моему синовi Вiктору – з любов’ю
«Призначаю тобi зустрiч на небi, де, сподiваюся, Господь об’еднае нас. До побачення нагорi, дорога моя дружино…»
Останнi слова, написанi в листi Жаном Бланшаром 4 грудня 1918 р.
Листопад 1918 р
1
Той, хто думав, що ця вiйна скоро закiнчиться, вже давно загинув. І, звичайно, загинув на цiй вiйнi. В жовтнi Альберт так само скептично ставився до чуток про перемир’я. Вiн вiрив iм не бiльше, нiж пропагандi, яка спочатку розказувала про м’якi кулi бошiв, що мали б розвалюватися перестиглими грушами вiд одного дотику до унiформи i цим смiшити французьких воiнiв. За наступнi чотири роки Альберт побачив чимало тих «померлих вiд смiху» з нiмецькою кулею в серцi.
Звичайно, вiн розумiв, що його сумнiви про наближення перемир’я, – це така собi безнадiя щодо чуда: чим бiльше сподiваешся на мир, тим менше ти довiряеш новинам про його наближення, так нiби боiшся наврочити. Але звiдусiль день за днем накочувались щоразу бiльшi хвилi цих чуток, аж поки всi довкола не заговорили про те, що вiйна скоро закiнчиться. Навiть з’явилися неймовiрнi статтi про необхiднiсть демобiлiзувати найстарших вiком солдатiв, що скнiли на фронтi роками. Коли ж перемир’я виявилося iмовiрною перспективою, сумнiви щодо того, чи всi виживуть, вже почали точити найзатятiших песимiстiв. Отож майбутнiй наступ вже нiкого не тiшив. Казали, що 163-тя дивiзiя пiхоти спробуе форсувати протилежний берег рiчки Мез. Хтось ще говорив про можливе повторне вогнище фронтiв, але загалом, на думку низiв, таких, як Альберт та його товаришi, пiсля перемоги союзникiв у Фландрii, звiльнення Лiлля, вiдступу нiмцiв та капiтуляцii туркiв люди були не так гаряче налаштованi, як командування. Успiх в iталiйському проривi, взяття англiйцями Турне, американцями Шатiйону – все вело до скорого завершення. Бiльшiсть формувань тягли час, i постала чiтка лiнiя розмежування мiж тими, якi, як-от Альберт, волiли б чекати кiнця вiйни, сидячи на своiй амунiцii, курити чи писати листи – та тими, якi горiли бажанням ще всипати як слiд бошам, користаючись з останнiх днiв.
Така ж розмежувальна лiнiя чiтко вiдповiдала тiй, яка роздiляла командування та решту людей. Нiчого нового, казав собi Альберт. Командири хочуть захопити якомога бiльше територiй, показати себе з позицii сили за столом переговорiв. Для цього вони навiть переконуватимуть, що завойованi тридцять метрiв територii можуть наблизити перемогу, а померти сьогоднi для солдатiв ще важливiше, нiж померти напередоднi.
До цiеi категорii належав i лейтенант д’Олней-Прадель. Говорячи про нього, всi пропускали його iм’я з часткою «д’Олней» i казали просто «Прадель», знаючи, що це доводило його до сказу. І користувались можливiстю робити це безкарно, бо той аристократ нiколи не подавав виду. Дворянський вишкiл. Альберт його не любив. Можливо, через те, що той був красень. Високий, худорлявий елегантний шатен iз густим хвилястим волоссям, прямим носом та чудово окресленими тонкими губами. І темно-синiми очима. Як на Альберта – вiдразлива пика. А ще у нього був постiйно озлоблений вигляд. Вдача у хлопця – без розмiреноi крейсерськоi швидкостi: вiн або бiжить, або гальмуе – чогось середнього не дано. Вiн наближався iз виставленими наперед руками, нiби збирався пересувати меблi, наскакував на когось iз розмаху i рiзко сiдав – то був звичайний для нього ритм. Ця сумiш видавалась навiть якоюсь цiкавою, з його аристократичною поставою вiн здавався воднораз i цивiлiзованим, i брутальним. Так як i ця вiйна. Напевне, тому вiн себе так звично тут почував. Та i його мiцна постава вiд занять греблею та тенiсом пiдходила для цього.
Що ще Альберт не любив – так це його волосся. Чорне волосся молодика росло по всьому тiлу аж до фаланг пальцiв, проступало кущиками з-пiд комiрця пiд борлаком. У мирний час йому довелось би напевне голитися кiлька разiв на день, щоб не виглядати, як ведмiдь. Є, звичайно, жiнки, на яких отака зарослiсть справляе враження – ознака самця, дикуна, зрiлостi або якогось iспанського типу. На всiх, тiльки не на Сесiль. Зрештою, навiть без думки про Сесiль Альберт терпiти не мiг лейтенанта Праделя. Властиво, вiн йому не довiряв. Бо той любив давати накази, iти в наступ, атакувати, захоплювати – йому це насправдi подобалося.
Але вiд недавнього часу той був якимось пригнiченим. Було видно, що можливiсть перемир’я зводила його моральний дух нанiвець, збивала його патрiотичний порив. Сама думка про кiнець вiйни вочевидь пригнiчувала лейтенанта Праделя.
Вiн виявляв пiдозрiлу нетерплячiсть. Його дивувала вiдсутнiсть запалу у пiдлеглих. Коли вiн крокував по траншеях i звертався до солдатiв, то мусив вкладати в своi слова увесь можливий ентузiазм, на який лише був здатний, говорити якомога презирливiше про бошiв, для яких «великою честю» буде отримати останнiй гарматний удар. Але у вiдповiдь чув лише невиразне бурмотiння, солдати мовчки погоджувалися, розглядаючи носи своiх черевикiв.
Це був не просто страх померти – то була думка про смерть саме зараз. Померти останнiм, думав Альберт, – це те ж саме, що й померти першим, – що може бути безглуздiшим?
Зрештою, саме так i мало статися.
Якщо досi в очiкуваннi перемир’я днi минали досить спокiйно, то раптом все закрутилося. Згори прийшов наказ пiдiйти до бошiв ближче, щоб розвiдати ситуацiю. Зрештою, не треба бути генералом, щоб зрозумiти, що вони роблять те саме, що й французи, – себто чекають кiнця вiйни. Але нiчого не залишалось, як iти в розвiдку. З цього моменту нiхто не мiг передбачити перебiгу наступних подiй.
Для того щоб наповнити цю мiсiю значущiстю, лейтенант Прадель невiдь-чому вибрав Луi Терйо i Гастона Грiзонье – молодого i старого (можливо, як союз мужностi та досвiду). У всякому разi, отi iхнi чесноти були зайвими, бо прожили вони не бiльше, нiж пiвгодини пiсля призначення. Вони не повиннi були вiдходити надто далеко. Слiд було пробратися вздовж пiвнiчно-схiдноi лiнii, прорiзати в кiлькох мiсцях колючий дрiт, доповзти до наступного ряду загороджень, окинути поглядом територiю i повернутися назад, щоб повiдомити, що все спокiйно. Всi ж бо були переконанi, що н?чого там видивлятися. Обидва солдати зовсiм не боялися отак наближатися до ворога. Беручи до уваги статус-кво останнiх днiв, навiть якщо iх i помiтять, бошi дозволять iм роздивитися i повернутися назад, – це мало би бути просто вилазкою, розвагою. Але як тiльки нашi розвiдники поповзом наблизились – iх розстрiляли, як зайцiв. Почулися пострiли – тричi, а потiм глуха тиша. Для ворога справа вже завершилась. Коли потiм нашi хотiли роздивитися, як це сталося, то через вiдхилення на пiвнiч визначити мiсце, де вони загинули, було неможливо.
Довкола всi затамували подих. Потiм почулися крики: нiкчеми! Бошiв нiчого не змiнить – вони так i залишились покидьками! Варвари i т. д. Ще й до того ж, молодий i старий! Це нiчого не мiняло, але у всiх на думцi було, що бошам мало було вбити двох французьких солдатiв – разом з ними вони знищили нiби два символи. Одне слово, справжнiй жах.
У наступнi хвилини, зi швидкiстю, на яку вони, здавалося, навiть не були здатнi, артилеристи накрили гарматними обстрiлами 75-ту нiмецьку висоту, можна тiльки здогадуватися, звiдки вони дiзналися.
А далi – загострення.
Нiмцi вiдповiли. З французького боку не треба було багато часу, щоб усiх зiбрати. Зараз ми покажемо тим покидькам! Це було 2 листопада 1918 року. Нiхто ще не знав, що до кiнця вiйни залишилось якихось десять днiв.
Ще й до всього, вони кинулись в атаку в День усiх святих. А традицiй треба дотримуватися.
Ну от ми i в повнiй готовностi, подумав Альберт, щоб пiднятися на ешафот (так вони, маючи на увазi сумну перспективу, називали сходинки, якими вибиралися з окопiв) i кинутися в бiк ворога. Всi солдати один за одним, були напруженi, як натягнутi луки, так що нiхто не наважувався навiть слину проковтнути. Альберт був на третiй позицii за Беррi та малим Перiкуром, який обернувся до нього, нiби щоб перевiрити, чи всi на мiсцi. Їх погляди зустрiлися. Перiкур йому посмiхнувся, як хлоп’як, що задумав вдалий жарт. Альберт спробував посмiхнутися у вiдповiдь, але не встиг. Перiкур повернувся на свою позицiю. Всi чекали наказу атакувати, напруга вiдчувалася гранична. Французькi солдати, шокованi поведiнкою бошiв, тепер зосередились на своiй злостi. А над ними снаряди вже креслили небо в обох напрямках i стрясали землю аж до окопiв. Альберт виглянув з-за плеча Беррi. Лейтенант Прадель, пiднявшись на невеличкий форт-пост, уважно оглядав через бiнокль ворожi позицii. Альберт знову зайняв свое мiсце в лiнii. Якби не такий гуркiт, вiн би задумався про те, що його бентежило: пронизливий свист повторювався, його переривали звуки вибухiв, якi змушували тремтiти вiд голови до п’ят. Спробуй-но зосередитись у таких умовах.
Поки хлопцi чекали наказу наступати, е можливiсть краще роздивитися Альберта, себто Альберта Майяра. Це – худорлявий скромний хлопець iз дещо флегматичним характером. Говорив мало, зате добре вмiв рахувати. До вiйни вiн працював касиром у банку Унiон Паризьен. Робота не дуже йому подобалася, але залишився там через наполягання матерi. Панi Майяр мала единого сина i мрiяла, що вiн стане директором. І тому, звичайно, уявивши свого Альберта банкiром, вона тут же з ентузiазмом взялася за справу, переконана, що з «таким розумом» вiн швидко досягне вершин. Цей погострений смак до влади був успадкований вiд ii батька – заступника керiвника адмiнiстрацii мiнiстерства пошти, який вважав iерархiю своеi адмiнiстрацii зразком свiтового устрою. Мадам Майяр обожнювала усiх керiвникiв без винятку. Незважаючи на iх чесноти чи походження. Вона зберiгала фото Клемансо, Морраса, Пуанкаре, Жореса, Жофре, Брiана… Вiдтодi, як вона втратила чоловiка, який керував командою одягнутих в унiформу наглядачiв музею Лувру, видатнi дiячi викликали у неi неабияке захоплення. Альберт не був у захватi вiд роботи в банку, але не перечив, бо з його матiр’ю так було простiше. Та все ж вiн наважився i на своi плани. Вiн хотiв пiти з роботи, плекав досить розмитi бажання податися в Тонкiн. У будь-якому разi – покинути роботу касира i зайнятися чимось iншим. Але Альберт не був надто поворотким типом – йому на все був потрiбен час. А потiм з’явилась Сесiль i захопленi думки про неi: очi Сесiль, уста Сесiль, посмiшка Сесiль, а згодом, уже пiзнiше, – груди Сесiль, сiдничка Сесiль (як можна, скажiть, будь ласка, думати про щось iнше?).
Як на сьогоднi, Альберт Майяр не здавався би надто високим на свiй зрiст у метр сiмдесят три сантиметри, але на тi часи цього було досить. Дiвчата звертали на нього увагу. Особливо Сесiль. Насамкiнець… Альберт довго задивлявся на Сесiль, i через деякий час вона таки помiтила його присутнiсть i також поглянула на нього (бо як же iнакше, якщо на тебе постiйно отак витрiщаються?). Вигляд його обличчя розчулював. Пiд час подiй на Соммi куля зачепила йому праву щоку. Вiн дуже налякався, але згодом лишився лише шрам у виглядi дужки, який трохи розтягував йому повiку, що надавало йому героiчного вигляду. З його дозволу мрiйлива i мила Сесiль погладила шрам кiнчиком вказiвного пальця, що дуже пiдбадьорило його. Дитиною Альберт мав маленьке, блiде, майже кругле личко з важкими повiками, що надавало йому вигляду сумного П’еро. Мадам Майяр вiдмовляла собi в усьому, щоб годувати його бiфштексами (бо була впевнена, що в нього недокрiв’я). І хоч Альберт пояснював iй тисячу разiв, що це з ним не мае нiчого спiльного, мати не звикла так просто мiняти свою думку – вона постiйно знаходила приклади, шукала причини. Боячись схибити, у своiх листах вона знов поверталася до речей, якi вiдбувалися давним-давно, i це було жахливо. Можливо, саме тому Альберт i записався добровольцем на вiйну одразу пiсля ii початку. Коли мадам Майяр про це дiзналася, то почала ридати так, як могла ридати лише така любителька ефектiв, як вона (хоча зрозумiти, чи вона вiдчувае жах, чи грае роль – було неможливо). Вона завивала, рвала на собi волосся, але швидко взяла себе в руки. Бо мала дуже приблизне уявлення про вiйну i тому переконала себе, що Альберт «зi своiм розумом» незабаром прославиться, досягне високого звання. Вона вже бачила, як вiн кинеться в атаку в перших рядах. У ii думках вiн робив якийсь героiчний вчинок, незабаром ставав офiцером – капiтаном чи командиром або навiть генералом. Так люди уявляли вiйну. Альберт дав iй виговоритись, пакуючи свою валiзу.
З Сесiль все було iнакше. Вiйна ii не лякала. На ii думку, це був, насамперед, «патрiотичний обов’язок» (на подив Альберта, який нiколи не вживав таких слiв). Вона вважала, що в нього немае нiяких причин боятися, – це ж бо чиста формальнiсть. Усi так кажуть. Сам Альберт трохи сумнiвався, але Сесiль в цьому була чимось схожа на мадам Майяр. Зрештою, в неi також була своя iдея-фiкс. Їi послухати – то з наступу бошiв нiчого не вийде. І Альберт iй майже вiрив, що б Сесiль не пояснювала Альберту своiми рухами i своiм ротиком, та й усiм зрештою, – вона могла говорити будь-що, i вiн ii слухав. Неможливо було iй протистояти, думав Альберт. Для всiх ця Сесiль була просто гарненькою дiвчиною – i нiчого бiльше, а для нього – зовсiм iнша рiч… Кожна клiтинка ii тiла значила для нього щось особливе, ii подих мав особливий запах. Їi блакитнi очi для вас нiчого не означали б, а для Альберта вони були безоднею, прiрвою. Подивiться на ii вуста й уявiть себе на мiсцi нашого Альберта. З цього ротика на нього сипались такi гарячi та нiжнi поцiлунки, що все у нього всерединi завмирало, його розривало на частки, вiн вiдчував, яка на смак ii слина, i пив ii з неймовiрною пристрастю. Вона була здатна на такi дива, що дiвчина ставала для нього вже не просто Сесiль. Що й казати, вона була… надзвичайною.
І раптом вона пiдтримала вiйну – отак зразу. А що Альберт? Вiн так мрiяв виправдати надii Сесiль… Сьогоднi, звичайно, вiн думав зовсiм iнакше. Вiн знав, що вiйна е нiчим iншим, як жорстокою лотереею зi смертельними кулями, i вижити в нiй протягом чотирьох рокiв – то вже було справжнiм дивом.
Бути заживо похованим пiд кiнець вiйни – оце так удача…
Але саме так воно i сталося.
Заживо похованим – саме так, Альберте…
Мама сказала б, що тiльки вiн на таке i здатен.
Лейтенант Прадель повернувся до свого пiдроздiлу, окинув пильним поглядом справа i злiва першi ряди, з яких солдати дивилися на нього, як на месiю. Вiн опустив голову i зiтхнув.
Кiлька хвилин по тому пiд дощем куль та гарматних снарядiв, якi свистiли над головою, втягнувши голову в плечi, трохи згорблений Альберт важко бiг кудись свiт за очi, щосили стискаючи в руках зброю. Ноги грузли в болотi, бо напередоднi йшли ряснi дощi. Кидаючись в атаку, однi лементували, як божевiльнi чи п’янi, – нiби так iм додавалося вiдваги. Іншi, як-от Альберт, наступали зосереджено, з втягнутими животами та пересохлими губами. Вони кинулися на ворога, охопленi нестримною злiстю та прагненням помсти. Можливо, це був якийсь неочiкуваний наслiдок оголошеного перемир’я. Вони так настраждалися, що не могли прийняти такий кiнець вiйни, – коли стiльки товаришiв загинуло, а ворогiв навпаки – вижило. Єдине бажання рухало ними вперед: покiнчити раз i назавжди з усiм цим. Покiнчити жорстоко i криваво.
Навiть Альберт, який страшенно боявся смертi, в цей момент був здатен порiшити першого-лiпшого. Та через захисну лiнiю оборони вiн мусив пiд час наступу вiдхилитися вiд заданого лейтенантом курсу. Спочатку дотримувався визначеного напрямку, але через зливу куль та снарядiв вiн був змушений рухатися зигзагами й перемiстився значно правiше. Та ще й Перiкура, який рухався якраз перед ним, щойно скосило кулею прямо Альберту пiд ноги. Той спiткнувся, втратив рiвновагу, пробiг ще кiлька метрiв i натрапив на тiло старого Грiзонье, чия неочiкувана смерть стала поштовхом для цiеi гекатомби.
Не зважаючи на свист куль, Альберт раптом зупинився, побачивши розпластане тiло.
Грiзонье легко було впiзнати: на комiрi шинелi той носив щось схоже на червону стрiчку, якою хвалився, як вiдзнакою «Почесного легiону». Вiн нiколи не був надто делiкатний. Вiн був вiдважним чоловiком, якого любили всi. Без всякого сумнiву, то був вiн. Його велика голова потонула в болотi, а все тiло було безладно розкидане. А зовсiм поруч Альберт упiзнав молодшого – Луi Терйо. Той лежав, поспiль заляпаний болотом, а його зiщулене тiло нагадувало зародок. Як прикро загинути таким молодим i в такiй безпораднiй позi…
Щось пiдштовхнуло Альберта (можливо, iнтуiцiя) торкнутися плеча старшого i перевернути його. Труп важко похитнувся i завалився на живiт. Альберту вистачило кiлькох секунд, щоб зрозумiти, що насправдi сталося. До нього дiйшло: коли йдеш обличчям до ворога, неможливо, щоб тебе застрелили двома кулями в спину.
Вiн переступив через труп, зробив ще кiлька крокiв, нахилився, сам не знаючи чому (куля ж бо знайде тебе – випрямлений ти чи схилений – це вже рефлекторно), нiби зменшуючи площу попадання, ти – солдат, i тому боiшся небесного гнiву за всю цю вiйну. І ось вiн уже бiля тiла Луi. Який же вiн молодий, цей хлопчина, що стиснув отак кулачки перед своiм обличчям, як це жахливо – отак померти в двадцять два роки… Альбертовi не видно було його обличчя, заляпаного болотом. Йому видно лише спину. Ще одна куля. З двома у спинi старого – всього три. Усе i зiйшлось…
Альберт пiдвiвся, приголомшений цим вiдкриттям. І тим, що все це може означати. За кiлька днiв до перемир’я хлопцi не поспiшали кидатися на розбiрки з бошами. І единим способом розворушити iх треба було розiзлити iх. Але де ж був Прадель у той момент, коли цим двом нещасним стрiляли в спину?
О Господи…
Вражений побаченим, Альберт розвернувся i помiтив за кiлька метрiв того ж таки лейтенанта Праделя, який кинувся на нього так хутко, як тiльки йому дозволяла амунiцiя.
Його намiр був зрозумiлий, а на обличчi викарбувалась рiшучiсть. Альберт вловив цей прямий i злiсний погляд лейтенанта, який тепер був здатен на все. Все стало зрозумiлим, як ясний день.
У цю мить Альберт збагнув, що це – кiнець.
Вiн спробував зрушити з мiсця. Але нi мозок, нi ноги його не слухались. Все вiдбулося надто швидко. Однак Альберт, як ви вже зрозумiли, був не з метких. Три кроки вистачило Праделю, щоб наблизитись. А позаду була глибока вирва вiд вибуху снаряда. Вiд мiцного удару плечем у груди Альбертовi забило подих. Вiн утратив рiвновагу, спробував утриматися, але впав навзнак у яму, розкинувши руки.
І вже в ямi, потопаючи у грузькому болотi, вiн побачив, як вiддаляеться, нiби в сповiльненому русi, Прадель. Вiн устиг помiтити лише його обличчя i отой погляд, в якому читалися самовпевненiсть, рiшучiсть та виклик.
На днi ями Альберт скоцюрбився, ледве утримуваний своiм наплiчником. Заплутавшись ногами в ременi гвинтiвки, вiн трохи змiг пiднятися i притулитися до похилоi стiни, як ото спиною пiдпирають дверi, коли бояться бути почутим чи заскоченим. Ковзаючи по глинистому, нiби мильному грунтi, непевно стоячи на ногах, вiн спробував перевести подих. Короткi, хаотичнi думки крутилися в його головi та знов поверталися до крижаного погляду лейтенанта Праделя. Там, нагорi, запеклий бiй ще тривав, небо осявали феерверки. Молочний небосхил висвiчувався жовтавими та помаранчевими спалахами. А снаряди лiтали туди й сюди з безперервним суцiльним гуркотом, здавалося, звiдусiль гримiло, свистiло й вибухало. Альберт пiдвiв погляд. Там, нагорi, нiби вкопаний у землю, на краю вирви ангелом смертi височiв силует лейтенанта Праделя.
Альберту здавалося, що його падiння тривало вiчно. Насправдi мiж ними було щонайбiльше якихось два метри. А може, й менше. Але в тому-то й рiзниця: офiцер Прадель стояв там, нагорi, мiцно розставивши ноги, руки впевнено трималися на ременi. А довкола тривав безперервний бiй. Вiн незворушно огледiв дно ями. Із глузливою посмiшкою вiн дивився прямо Альбертовi в очi. І не мав жодного намiру витягти його звiдти. Альбертовi забракло повiтря, кров шалено вирувала в скронях, вiн схопив рушницю, посковзнувся, втратив рiвновагу, а коли нарештi змiг прицiлитись, навести рушницю на край ями, там уже нiкого не було.
Альберт залишився наодинцi.
Вiн вiдкинув гвинтiвку i спробував вiддихатись. Треба якнайшвидше вибратися по похилiй стiнi вирви. Вiн дожене цього негiдника Праделя, вистрелить йому в спину, схопить за горло. Або повернеться до своiх, все iм розкаже, чи краще кричати, треба щось робити, але що – вiн не знав. Почував лише, що страшенно втомився. Накотилася хвиля виснаження. Все це було так безглуздо. Нiби повернувся додому пiсля довгоi подорожi i поставив у дверях валiзу.
Треба будь-що вибратися нагору, але на це забракло сил. Вiн був за два кроки вiд кiнця цiеi вiйни, i от знову яма. Сiвши в болото, Альберт обхопив голову руками. Треба подумати, проаналiзувати ситуацiю, та на це не вистачае духу. Все тане, як цитриновий шербет, той, що так любить Сесiль. Альберт згадав, як вона по-котячому надкушувала його маленькими шматочками, а йому в цей момент хотiлося пригорнути ii до грудей. Сесiль уже не так часто пише йому – коли це прийшов останнiй лист? Це також виснажуе. Нема з ким поговорити, iще й листи Сесiль стають все коротшими. Вiйна скоро закiнчиться, от вона i пише листи так, нiби все вже завершилося, i вже нi про що й говорити. В iнших е родини, до них постiйно приходять листи, а от у Альберта нiкого, крiм Сесiль, нема… Є ще, звичайно, мама. Але вона втомлюе бiльше, нiж всi решта. Їi листи схожi на ii балачки, коли вона могла все за нього вирiшувати… Усе це виснажувало, гризло, а що вже казати про загиблих товаришiв – про них Альберт прагнув не думати, а воно думалось. Вiн уже переживав моменти зневiри, але такого, як оце зараз, ще не було. Саме тодi, коли йому треба було зiбрати всю свою енергiю. Вiн не знав, чому, але всерединi щось обiрвалося. Це схоже було на важку, як камiнь, втому. Уперта нехiть, пасивна байдужiсть. Так нiби вже ось вiн – кiнець. Коли вiн у це вплутався, то думав, що в час небезпеки можна вдати загиблого. Вiн просто впаде, можливо, зарепетуе вiд удаваного болю, скорчить мiну, нiби поранений у серце. А потiм треба лише полежати нерухомо i зачекати, поки все стихне. А вже вночi можна буде пiдлiзти до тiла мертвого товариша (насправдi мертвого) i забрати його документи. А потiм знову обережно, по-пластунськи, годинами, затамовуючи подих вiд найменшого звуку, вiн рухатиметься далi, поки нарештi не знайде дорогу, якою вирушить на пiвнiч (чи на пiвдень – залежно вiд ситуацii). А дорогою вивчить напам’ять всi данi нових документiв. А тодi натрапить на якийсь вiддалений загiн, де командир буде такий високий тип… Одне слово, як на банкiвського касира, Альберт мав геть романтичне мислення. І причиною цього, безперечно, були фантазii панi Майяр. Ще на початку збройного конфлiкту це наiвне бачення було у всiх. Вiн уявляв довкола стрункi загони в червоно-синiй унiформi, вони йшли бойовими порядками на охоплену панiкою ворожу армiю. Солдати шарпалися серед густого диму вiд снарядiв, виставивши вперед блискучi багнети на ворога, що панiчно тiкав. Альберт попрямував на цю вiйну нiби з книжок Стендаля, а опинився серед жахливого мiсива, де за день гинули тисячi, i так – упродовж чотирьох рокiв. Щоб це зрозумiти, треба було лише трохи пiдвестися i подивитися довкола ями. Тодi було б видно землю, геть позбавлену будь-якоi рослинностi, посiчену тисячами осколкiв, всiяну сотнями напiврозкладених трупiв, нудотний сморiд вiд яких супроводжував увесь день. Як тiльки довкола все стихало, з’являлися зграi здоровезних, як зайцi, пацюкiв, щоб вiдвоювати у мух поточенi хробаками рештки. Альбертовi все це було дуже добре знайомо, бо вiн сам був санiтаром в Еснi. Там вiн не лише розшукував поранених за стогонами та виттям, але й збирав рештки загиблих у рiзних стадiях гниття. Вiн на цьому знався. Невдячна то справа, особливо для такого чутливого, як Альберт.
Окрiм того, як повний невдаха, що незабаром буде присипаний землею, вiн ще й страждав на клаустрофобiю.
Ще змалку, як тiльки мати збиралася закрити за собою дверi, йому вiдразу ставало погано. Вiн нiчого не казав, лише лежав мовчки в своему лiжечку, щоб не дратувати маму, яка й так мала купу клопотiв. Але вночi темрява його лякала. Та навiть згодом, коли вiн опинявся з Сесiль в лiжку пiд простирадлом, то йому вiдразу бракувало повiтря, i починалась задуха. А ще Сесiль полюбляла затиснути його ногами i притримати, щоб подивитися на його реакцiю. Коротше, померти вiд такоi задухи – то було не найстрашнiше. На щастя, вiн тодi про це не думав, затиснутий мiж нiжками Сесiль, навiть повнiстю вкритий простирадлом – йому б те здалося наймилiшою смертю. А насправдi його чекало iнше. Якби вiн це знав, то сам би тодi захотiв померти, наш бiдолашний Альберт.
Проте все мало скiнчитися, але не вiдразу. Зараз, коли останнiй снаряд вибухне за кiлька метрiв вiд його схованки i пiднiме високу, як мур, хвилю землi, i ця хвиля накрие його з головою, йому недовго залишиться жити. Але цього буде достатньо, щоб зрозумiти, що насправдi з ним сталося. Аж тодi Альберт вiдчуе дике бажання вижити, як це вiдчувають лабораторнi пацюки у клiтцi, коли iх беруть за заднi лапки, або свинi, яких збираються заколоти, чи корови, яких пустять пiд нiж. Його охопить той-таки одчайдушний спротив… Але цього ще треба дочекатися. Його легенi жадiбно хапатимуть рештки повiтря, аж поки його тiло втомиться в безсилiй спробi вибратися, i голова його от-от вибухне божевiллям, поки…
Але не станемо випереджати подii. Альберт роззирнувся, востанне подивився нагору – не так воно вже й високо. Але для нього точно зависоко. Вiн спробував зiбратися з силами i заставити себе думати лише про порятунок, про те, як би вибратися з вирви. Поправив свiй наплiчник, гвинтiвку i, переборюючи втому, спробував вилiзти по схилу. З бiса важко. Ноги ковзали по мокрiй глинi, не знаходячи опори, але йому навiть не вдавалося схопитися пальцями за землю чи носаками видовбати заглибину в похилiй стiнi вирви. Нiчого не виходить… Альберт знову впав. Вiн зняв наплiчник i зброю. Навiть якби треба було роздягтися догола, вiн би зробив це. Потiм притулився животом до стiни i ще раз спробував повзти догори. Як бiлка в клiтцi, вiн хапав ротом повiтря i знову сповзав на те саме мiсце. Вiн кректав, стогнав i вив – його охопила панiка. Вже полилися сльози, вiн товк кулаками кляту глиняну стiну. Край уже близько, чорти б його взяли! Ось же вiн – на вiдстанi витягнутоi руки! Але пiдошви ковзали, i все треба було починати знову. «Я мушу вибратися з цiеi чортовоi ями!» – кричав вiн сам собi. Йому це вдасться. Колись треба буде померти, але ж не зараз – це занадто по-дурному, отак померти! Вiн вибереться звiдти i знайде лейтенанта Праделя, навiть якщо треба буде розшукати його серед бошiв. Знайде i вб’е. Думка покiнчити з цим мерзотником додавала йому вiдваги.
На якусь мить жахна думка блискавкою пройняла його – адже бошi не змогли вбити його протягом останнiх чотирьох рокiв, а от французький офiцер це зробить.
От дiдько…
Альберт опустився навколiшки i розв’язав свiй наплiчник. Вiн вийняв усе i виклав собi пiд ноги. Зараз вiн розтягне свiй плащ по схилу i мiцнiше втисне в глину, щоб зробити наче сходинки. Але якраз тоi митi, коли вiн це намiрився, нагорi за кiлька метрiв до нього вибухнув той злощасний снаряд. Альберт здригнувся, пiдняв голову. За чотири роки вiн навчився вiдрiзняти за звуком снаряди сiмдесят п’ятого калiбру вiд дев’яносто п’ятого, сто п’ятого, сто двадцятого… А тут задумався. Можливо, через глибину ями чи через дистанцiю, цей снаряд звучав якось iнакше – це був водночас глухий i м’який звук, а потiм – приглушений скрегiт якогось надпотужного свердла, що врiзався десь поруч. Альберт лише встиг на мить задуматися. Такого сильного вибуху йому ще не доводилося чути. Земля здригнулася i важко застогнала вiд удару, а потiм пiднялася вулканом. На враженого i збитого з нiг Альберта раптом насунулося чорне небо. Нi, це було не небо – це десятки метрiв землi над його головою пiднялися, нiби в сповiльненому русi. Це була величезна хвиля коричневоi землi, а ii вигнутий хребет уже сипався дощем в його бiк i от-от мав поглинути його. Повiльна, якась нiби лiнива злива з камiння, шматкiв землi та ще чогось передувала цьому поглинанню. Альберт зiщулився та затримав подих. Вiн робив не так, як слiд було б, треба було навпаки витягтись на весь зрiст якомога бiльше – хто був засипаний землею, сказав би це вам. А потiм було ще кiлька секунд, коли Альберт спостерiгав за завiсою землi, що нiби вибирала мiсце падiння.
Ще трошки, i ця завiса важко впаде на нього i накрие з головою.
Зазвичай, Альберт був дуже схожий на персонаж з картини Тiнторетто. У нього були риси страждальця з чiтко окресленим ротом, широким пiдборiддям, очима, кола пiд якими здаються ще чiткiшими через дуги темних брiв. Але в цей момент, коли вiн дивився в небо, звiдки мала прийти смерть, вiн був схожий на святого Стефана. Його обличчя витягнулося, i в ньому було стiльки болю та страху, нiби Альберт звертався до неба з молитвою. Але за життя вiн нiколи i нi в що не вiрив. А зараз це було не тiльки зайве – на це йому просто не вистачило б часу.
З приголомшливим звуком завiса впала на нього. Гадаете, вiд удару Альберта отак просто вбило? Усе було набагато жахливiше. Камiння i груддя продовжувало падати на нього, потiм посипалася земля, вона спочатку оповила його, але ставала все важчою i важчою. Тiло Альберта придавило до дна.
А земля все сипалась i сипалась на нього, його щiльно затиснуте тiло сковувало i притискало до дна ями.
Потiм зникло свiтло.
Зникло все.
Настав новий порядок у свiтi – без усього, без Сесiль.
Найперше, що вразило саме перед тим, як його охопила панiка, – зник гуркiт вiйни. Нiби все раптово вмовкло, нiби Бог, як арбiтр, дав свисток про кiнець матчу. Звичайно, якби вiн зосередився, то зрозумiв би, що насправдi нiчого не скiнчилося, просто звуки були йому майже нечутнi, приглушенi шаром землi, що накрила та стиснула його. Але поки що Альбертовi було не до звукiв, вiн не думав про те, чи закiнчилась вiйна, бо для нього вона вже закiнчилася.
Як тiльки гуркiт припинився, Альберту стало все зрозумiло. «Я – пiд землею», – сказав вiн собi, i це було досить абстрактною думкою. Але коли вiн усвiдомив, що закопаний заживо, тiльки тодi до нього дiйшов увесь жах ситуацii.
Роздумуючи над масштабами катастрофи, над тим, як вiн помре, вiн починав нарештi розумiти, що помре вiд задухи, вiд асфiксii. Ця думка доводила його до божевiлля, до сказу. В головi все перемiшалось, вiн завив i на крик витратив дещицю кисню, якого йому й так бракувало. «Я – похований…» – повторював вiн собi, i в його свiдомiсть так врiзалось це жахливе вiдкриття, що йому навiть на думку не спадало розплющити очi. Треба спробувати хоч трохи порухатися. Панiка перетворила рештки сил у вiдчайдушне напруження м’язiв. І вiн кинувся у боротьбу з неймовiрною енергiею. Але ж даремно.
Раптово вiн зупинився.
Вiн зрозумiв, що може рухати руками – трохи, але може. Вiн затримав дихання. Падаючи, глиниста i мокра земля сформувала довкола нього на рiвнi рук, плечей та потилицi щось на зразок мушлi. Свiт, у якому вiн, здавалося, скам’янiв, дарував йому кiлька сантиметрiв то тут, то там. Зрештою, над ним не було вже так багато землi. Альберт знав це. Може, якихось сорок сантиметрiв. Але вiн же пiд цiею землею, i цього досить, щоб спаралiзувати, скувати його рухи i приректи на смерть.
А довкола двиготить земля. Там, нагорi, десь далеко, тривала вiйна, снаряди продовжували падати та врiзатися в землю, струшуючи все.
Альберт спробував обережно розплющити очi. Темно, але не пiтьма. Можна було помiтити слабкi слiди свiтла, якi проникали згори. Дуже бляклi, нiби з iншого свiту.
Вiн пробував дихати маленькими порцiями. Розсунув лiктi на кiлька сантиметрiв, змiг трохи витягнути ноги, утрамбував трохи землю з iншого боку. Дуже обережно, переборюючи власну панiку, спробував звiльнити обличчя, щоб вдихнути. Нiби мильнi бульбашки, розсипалася купа землi. Рефлекторно вiн вiдразу напружувався, тiло розгиналося. А потiм – нiчого. Скiльки часу в такiй непевнiй позi вiн пробув – невiдомо. Але поки повiльно закiнчувалося повiтря, вiн уявляв, як наближаеться смерть, як йому забракне повiтря, як по однiй трiскаються, як кульки, вени, як вилазять у пошуках свiтла очi. Силкуючись дихати та думати якомога менше, вiн розпрямляв мiлiметр за мiлiметром руки, промацуючи простiр перед собою. І от вiн уже щось вiдчував пiд своiми пальцями. Блiде свiтло ледь дозволяло роздивитися те, що робилося довкола. Його пальцi торкнулися чогось – не землi й не глини – чогось шовковистого, трохи шорсткого.
Альберт не зразу зрозумiв, що це було.
Помалу роздивившись, вiн виявив перед собою двi величезнi губи, з яких витiкала в’язка рiдина, гiгантськi жовтi зуби та осклiлi синюватi очi.
Це була величезна, як у чудовиська, бридка кiнська голова.
Альберт не втримався i сахнувся назад, голова вдарилась об свою мушлю, а земля знову посипалася за комiр, змушуючи його пiдняти плечi для захисту i завмерти, просто дихати. Так минуло кiлька довгих секунд.
Коли снаряд пробивав землю, то вирив звiдти одну iз численних здохлих шкап, якi вже розкладалися на полi бою. Саме ii голова i знайшла нашого Альберта. І от вони одне навпроти одного мало не злилися в поцiлунку – хлопець i мертва коняка. Зрушена земля дозволила Альберту трохи вивiльнити руки, але вона була така важка, що йому здавлювало груди. Вiн помалу вiдновив уривчасте дихання – легенi вже не витримували. Виступили сльози, йому ледве вдавалося iх стримувати. Йому здавалося, що коли зараз заплаче, то так змириться зi смертю.
А може й не витримати, бо так довго тривати не може…
Кажуть, що в момент смертi все наше життя пропливае перед очима за одну мить. Щодо образiв – так. Давнi образи особливо. От вiн ясно бачить свого батька – так чiтко, нiби той зараз тут, пiд землею. Може, тому, що вони скоро побачаться. Вiн бачить його молодим, напевне, у своему теперiшньому вiцi. Йому десь тридцять рокiв з гаком, от цей гак i важить. Батько вбраний у свою музейну унiформу, у нього напомадженi вуса, i вiн не посмiхаеться, як на тiй фотографii на буфетi. Альберт задихаеться. Йому болить у легенях, його стрясають конвульсii. Треба думати. Але нiчого не вдiеш, – зневiра бере свое, жах смертi наростае. А з очей ринуть сльози. Панi Майяр поглядае на нього з докором, бо Альберту точно нiколи не вдасться вибратися. Як можна було додуматися впасти в яму й отак померти саме перед завершенням вiйни? Ну, нехай це по-iдiотськи, але нехай уже, а бути засипаним, отак от, у позi вже померлого? О, це так схоже на Альберта, у нього завжди як не в людей, завжди все навпаки. Якби вiн не загинув на вiйнi, що би з ним було, з цим хлопцем? Панi Майяр нарештi до нього посмiхнулася. Адже мертвий Альберт – це ж герой у родинi, а це вже щось важить.
А тим часом обличчя Альберта вже майже посинiло, у скронях невгамовно гупало так, нiби всi вени вже полопалися. Вiн кликав Сесiль, вiн хотiв, щоб вона стиснула його ногами щосили, але образ Сесiль не з’являвся, так нiби вона була задалеко, щоб прийти до нього. І що йому найбiльше болiло, то це, що ii зараз немае поруч, що вона не приходить попрощатися. Залишилося тiльки iм’я – Сесiль, бо свiт, який його забирае, – не мае тiл, у ньому залишились лише слова. Вiн би благав ii пiти з ним, бо йому страшенно лячно помирати. Але це зайве – вiн помре сам, без неi…
Ну що ж, прощавай – до побачення там, нагорi, моя Сесiль…
А зараз помалу i саме iм’я Сесiль вiдходило так само, як i все iнше. Але повернувся образ лейтенанта Праделя з його нестерпною посмiшкою.
Альберт смикався з останнiх сил, легенi наповнювалися все менше, нарештi замiсть подиху почулося хрипiння, кашель. Вiн втягнув живiт. Повiтря закiнчилось.
Вiн схопив кiнську голову, намацав товстi губи, що розповзалися пiд його пальцями, ухопив гiгантськi жовтi зуби та з надлюдською силою розчепив рота коневi, щоб вдихнути смердючий запах на повнi груди. Так йому вдалося виграти кiлька секунд, але його шлунок стиснувся, i вiн виблював, а все тiло забилося в корчах, наступна спроба розвернутися i знайти хоч краплю кисню була марною.
Земля ставала все важчою, свiтла вже зовсiм не видно, ще хiба останнi зсуви грунту вiд снарядiв, якi все ще продовжували падати градом. А потiм усе стихло. Все зникло. Тiльки хрип.
Затим прийшов спокiй. Чоловiк заплющив очi.
Серце стихало, свiдомiсть розчинилася i знесилено вiдiйшла.
Альберт Майяр, солдат французькоi армii, помер.
2
Лейтенант д’Олней-Прадель, людина рiшуча, дика та брутальна, рвався у напрямку ворожоi лiнii з рiшучiстю бика. Його безстрашнiсть вражала. Насправдi, в ньому не було багато вiдваги, принаймнi менше, нiж здавалося. Вiн не вдавав з себе героя, зовсiм нi, просто вiн дуже швидко зрозумiв, що вiн тут не помре. Вiн був упевнений, що ця вiйна не покликана його вбити – вона покликана дати йому новi можливостi.
У цiй неочiкуванiй атацi 113-i висоти його дика рiшучiсть полягала не лише в тому, що вiн безмежно, майже метафiзично ненавидiв нiмцiв, але також у тому, що все йшло до кiнця, i йому залишалося все менше часу, щоб устигнути скористатися з отакого зразкового конфлiкту, щоб такий чоловiк, як вiн, отримав шанс просунутись.
Як Альберт, так i iншi солдати вiдчували, що вiн – збiднiлий шляхтич. За три попереднi поколiння через бiржовi оборудки та невдачi його династiя втратила все, що мала. Вiд колишньоi слави предкiв залишилося лише зруйноване родинне гнiздо в Салев?ерi. Єдине, що йому залишилося, це престиж, ще кiлька далеких родичiв, кiлька сумнiвних зв’язкiв та жага знайти в цьому свiтi свое мiсце. Вiн дуже потерпав через свою ситуацiю, яку сприймав як дуже несправедливу, i його основною метою було вiдновити свое мiсце в аристократичному свiтi. Це було нав’язливою iдеею, i вiн заради неi був готовий на все. Батько його вистрелив собi в серце в невеличкому будинку десь у провiнцii, перед тим благополучно процвиндривши все, що мав. Була ще вигадана iсторiя про те, як рiк по тому з туги за чоловiком померла мати. Вiн залишився одинаком, без брата чи сестри, тому д’Олней-Прадель вiдчував себе останнiм представником роду, i це змушувало його поспiшати. По ньому – нiкого. Безславний кiнець батька переконав його в тому, що вiдновлення роду лягае лише на його плечi, а бажання i талантiв для цього йому не бракувало.
До того ж, вiн неабиякий красунчик. Окрiм краси, в ньому шукати нiчого, але жiнки його прагнули, а чоловiки заздрили, i це було визначальним фактором. Будь-хто вам скаже, що з такою зовнiшнiстю й таким iменем бракуе лише грошей. І вiн теж був такоi думки, i це був його единий план.
Тепер стае зрозумiлiше, чому вiн iз таким завзяттям кинувся виконувати доручення генерала Морiйо. Генштаб дуже дратувала ця 113-та маленька висотка, i що з цим поробиш.
Лейтенант Прадель не був одержимий цiею iдеею, але висота 113 для нього також була бажаною, бо чим ближче до кiнця, тим менше шансiв у нього просунутися вгору, де зараз вiн займае найнижчий щабель, а через кiлька тижнiв уже буде запiзно. За три роки вiн став лейтенантом – а це вже незле. А тепер от i раптове досягнення мети – вiн демобiлiзуеться вже капiтаном.
Прадель був собою задоволений. Щоб мотивувати своiх людей до штурму висоти 113, треба було холоднокровно переконати iх, що саме бошi прикiнчили тих двох товаришiв. І це була едина можливiсть викликати в них шалену злiсть та бажання помсти. Це насправдi було генiальною iдеею.
