скачать книгу бесплатно
Перед тим як кинутися в атаку, вiн доручив унтер-офiцеру командування першоi шеренги. Пiд приводом останнiх пiдготовок i перед тим як приеднатися до свого вiддiлення, сам вiн дещо затримався. А трошки пiзнiше повернувся до лiнii зiткнення, перегнавши решту завдяки неабиякiй фiзичнiй пiдготовцi, та долучився до перших рядiв, щоб уже спокiйно з Божою помiччю давати бошам прочухана.
Даючи своiм людям команду до пiдготовки, сам вiн знаходився на досить вiддаленiй дистанцii, так, щоб солдати не вiдхилялися вiд курсу. Кров ударила йому в голову, коли вiн побачив отого (як його?) хлопця з сумним обличчям та вiчно зашморганим носом, ага, Майяра, чому вiн зупинився там, праворуч, як вiн, нiкчема, сюди потрапив i чому вийшов з окопу?
Прадель бачив, як Майяр завмер, повернувся назад, зацiкавлено опустився на колiна та перевернув тiло старого Грiзонье.
Саме це тiло i цiкавило Праделя вiд початку атаки, вiн не спускав з нього очей i мав дiстатися туди першим i зробити так, щоб воно зникло. Саме для цього вiн i затримався. Щоб бути спокiйним.
А тут отой придурок зупиняеться на ходу й оглядае два трупи – старого i молодого.
Скажу вам, Прадель уже летiв, як той розлючений буйвол. У цей момент Альберт Майяр якраз пiдводився, шокований знахiдкою, i побачив Праделя, який летiв на нього. Зрозумiвши, що зараз iз ним буде, Майяр хотiв утекти, але страх скував його так само, як лейтенанта охопила злiсть. За якусь секунду Прадель уже був на мiсцi. Одним сильним ударом плеча вiд вiдкинув солдата на дно найближчоi ями, виритоi снарядом. Там тоi глибини десь зо два метри, але не так-то вже й легко звiдти вибратися, на таке треба сил, а тим часом Прадель розбереться з тим клопотом.
Нема проблеми – то й нема про що говорити.
Прадель стояв на краю вирви i дивився на солдата там, на днi. Сумнiви не давали йому прийняти рiшення, але згодом, заспокоiвшись, вiн повернувся i вiдiйшов на кiлька метрiв. Лейтенант умiв використовувати час, а вiн у нього був. Тому вiн ще повернеться.
Старий Грiзонье лежав на спинi, вигляд мав якийсь упертий. Добре, що, перевертаючи труп, Майяр пiдсунув його до iншого, до Луi Терйо, i тепер це полегшувало завдання. Окинувши поглядом все довкола, щоб переконатись, що його нiхто не бачить, Прадель побачив перед собою справжню бiйню. Ясно було, що ця атака дорого обiйдеться, втрат буде багато. Але це – вiйна, i нiчого фiлософствувати. Лейтенант Прадель зняв кiльце з гранати та поставив ii мiж двома тiлами. Як тiльки вiн знайшов схованку за якихось тридцять метрiв i закрив вуха долонями, пролунав вибух, i вiд мертвих тiл нiчого не залишилось.
Мiнус двое мертвих у Великiй Вiйнi.
І плюс двое безвiсти зниклих.
А тепер треба зайнятись тим придурком з ями. Прадель вийняв свою другу гранату. На цьому вiн знаеться. Якось вiн зiбрав зо два десятки полонених бошiв, поставив iх здивованих у коло. І одним розрахованим кидком якраз за двi секунди до вибуху кинув у центр кола гранату. Робота спецiалiста. Щоб ви зрозумiли, на це пiшло чотири роки тренувань. А про точнiсть i говорити зайве. Коли полоненi зрозумiли, що мае з ними статися, вони вже були на шляху до Вальгалли. Нехай тепер цi покидьки потiшать валькiрiй.
Ця граната була останньою. Бiльше нiчого кидати в нiмецькi траншеi. Шкода, але нiчого не поробиш.
Тiеi ж митi вибухае снаряд, величезна стiна землi пiднiмаеться в небо i падае на землю. Прадель пiдводиться у сховку, щоб роздивитися. Яма повнiстю засипана.
Ущерть. А той – у ямi. Ну й дурень.
А Праделю того i треба було, ще й гранату зекономив.
І вiн знову з нетерпiнням кинувся на передову. Швидше, треба ж i з бошами поквитатися. Вiн приберiг iм «подаруночок» на прощання.
3
Перiкура поранили на ходу. Куля вразила його в ногу. Вiн заревiв, як тварина, i впав у болото, бiль був неймовiрний. Вiн корчився i крутився на всi боки, продовжуючи волати. Не маючи змоги оглянути ногу, вiн стискав обома руками стегно i боявся, щоби ii лишень не вiдiрвало снарядом. Коли, зробивши безнадiйну i дуже болiсну спробу, вiн ледь пiдвiвся, то трохи заспокоiвся, бо нога таки залишилася цiлою. Роздивившись, вiн прийшов до висновку, що його покалiчено десь пiд колiном – звiдти кровоточило. Поворухнути ногою йому вдавалося, хоча було дуже боляче, але, слава Богу, можна. Вiн не зважав на гул, свист куль, шрапнелi, на думцi було одне: «я зберiг ногу». І вiд цього зробилось легше, бо стати калiкою йому не хотiлося.
Про нього казали «малий Перiкур», щоб пiдкреслити протилежне, бо, як на хлопця 1896 року народження, вiн був велетенського зросту – метр вiсiмдесят три – уявiть собi. А ще до того ж i худющий на вигляд. Таким вiн був уже в п’ятнадцять рокiв.
В iнститутi товаришi називали його «гiгантом» – не надто приемно (та його не дуже-то й любили).
Едуард Перiкур був щасливчиком.
Вiн навчався з такими ж, як i вiн, дiтьми багатiiв, а з такими нiчого поганого не трапляеться. Такi впевнено iдуть по життю, мають стабiльну основу, закладену з дiда-прадiда, – ще попереднiми поколiннями iм прищеплюеться вiра в себе. Правда, в Едуарда все складалось не так гладенько, бо, крiм усього iншого, вiн був ще й везунчиком. А вибачити якось можна все – багатство, талант, але не везiння – це вже занадто. Таке не вибачаеться, це вже несправедливо.
Та насправдi його везiнням було неймовiрне вiдчуття самозбереження. Коли справа була аж занадто загрозливою своiми наслiдками, вiн нiби був уже попереджений, нiби мав якiсь локатори, i робив усе, щоб вийти сухим iз води. Звичайно, розпластаного отак у багнi 2 листопада 1918 року, та ще й iз покалiченою ногою, – важко назвати везучим – здавалося, доля вiдвернулася вiд нього. Але не так-то все й кепсько, бо ногу вiн таки зберiг. Може, шкутильгатиме до кiнця своiх днiв, але ж на своiх двох.
Вiн зняв ремiнь i зробив з нього джгут, сильно затягнувши його, щоб погамувати кровотечу. Утомлений попереднiми зусиллями, вiн розслабився i лiг. Бiль помалу вгамовувався. Вiн, напевне, так якийсь час i пролежав, хоч ця поза була вимушена. Бо був ризик, що першим же снарядом його поцiлить, або й ще гiрше… Ходили чутки, що вночi нiмцi вилазять зi своiх окопiв, щоб добивати поранених ворогiв.
Щоб розслабитися, Едуард опустив голову в калюжу. Вiн вiдчув трохи прохолоди. А те, що вiдбувалося за спиною, тепер вiн мiг бачити догори дригом. Нiби на вiдпочинку за мiстом лежиш собi пiд деревами. З дiвчиною. Власне, цього у нього ще нiколи не траплялося, щоб iз дiвчиною. Йому зустрiчалися тi, що з борделiв коло Академii мистецтв.
У нього не було часу заглибитися у спогади, бо вiн помiтив довгу високу постать лейтенанта Праделя. За кiлька секунд до цього, коли вiн падав i корчився на землi вiд болю, останне, що йому запам’яталось, – як усi кинулись у бiк нiмецькоi лiнii. А тут раптом лейтенант Прадель за десять метрiв од нього – стоiть собi, нiби вiйна вже закiнчилася.
Едуард бачив його оддалiк, догори дригом i збоку. Руки у нього лежали на ременi, i вiн роздивлявся землю пiд ногами. Можна було подумати, що то якийсь ентомолог спостерiгае за мурашником. Вiн, як олiмпiець, незворушно стояв посеред гуркоту битви. Отак, нiби все це вже взагалi його не стосувалося. Але, видно, огляд було закiнчено, бо вiн кудись щез. Офiцер, який зупинився посеред битви, щоб роздивитися своi ноги, – то було таким дивним, що Едуард навiть на мить забув про свiй бiль. Це було чимось незвичним. Вже те, що Едуарда поранило, – це вже було дивно, адже вiн пройшов усю вiйну без жодноi подряпини. А тепер от лежить, прибитий до землi, з посiченою осколком ногою. Щось тут не те. Але, зрештою, вiн залишаеться солдатом i як солдат бере участь у кровопролитному бойовиську. Бути пораненим – це якось зрозумiло. А от офiцер, який зупиняеться пiд снарядами, щоб роздивитися своi ноги…
Перiкур розслабив м’язи, перевернувся на спину, спробував вiддихатись. Його руки стиснули колiно якраз над iмпровiзованим джгутом. Минуло кiлька хвилин, вiн не витримав i знову вигнувся, щоб подивитись на те мiсце, де щойно стояв лейтенант Прадель. Нiкого. Офiцер зник. Лiнiя атаки ще перемiстилася вперед – вибухи тепер було чутно на десятки метрiв далi. Едуард мiг тепер зайнятися своею ногою. Просто подумати: чи чекати допомоги, чи все ж таки спробувати повзти назад? Натомiсть вiн вигинався, як риба без води, затискуючи собi стегно i втупившись в те кляте мiсце…
Нарештi, вiн наважився. Але було дуже важко. Пiднявшись на лiктях, вiн почав рухатись назад по-пластунськи. Права нога не слухалася, тягла, як колода, все навантаження випало на передплiччя, а от лiвою ногою можна було трохи вiдштовхуватися. Кожен метр давався неймовiрними зусиллями. Важко пояснити, навiщо вiн це робив. Можливо, тому, що той Прадель був дуже сумнiвним типом – всi його терпiти не могли. Вiн був iз тих офiцерiв, для яких вiйськове пiдпорядкування було важливiшим, нiж атака на ворога. Як на рядового, Едуард не був втаемниченим в iерархiю всiеi системи, та чуття йому пiдказувало, що так воно i е.
Але його намiр було рiзко обiрвано. Вiн заледве подолав сiм чи вiсiм метрiв, не бiльше, як зовсiм поряд розiрвався снаряд надпотужного калiбру i прибив його до землi. Власне, лежачи на землi, сильнiше вiдчуваеш детонацiю. Вiн напружився, витягнувся, як стрiла, але права нога не слухалася нiяк. Лежав, як епiлептик, скований судомою. Погляд Едуарда все ще був прикутим до того мiсця, де ще недавно стояв Прадель. Раптом величезна стiна грунту, як потужна штормова хвиля, здiйнялася в небо. Невже вiн надто близько пiдповз, i його зараз накрие землею? Все обвалювалося з жахливим гуркотом, страшним ревом якоiсь потойбiчноi iстоти. Вибухи i свист куль, пострiли, якi висвiчували небо, в порiвняннi з тiею стiною землi були просто нiчим. Здерев’янiлий, вiн заплющив очi, пiд ним двигтiла земля. Притиснувшись до землi, вiн старався не дихати. А коли прийшов до тями, то зрозумiв, що все ще живий, i це було просто дивом.
Як тiльки земля осипалась, вiн iз подвоеною енергiею траншейного пацюка знову кинувся повзти на спинi туди, куди чомусь кликало його серце. І лише згодом вiн зрозумiв, чому: там, куди щойно звалилася купа землi, з-пiд насипаного грунту виглядало невеличке сталеве вiстря. Усього кiлька сантиметрiв. Вершечок багнета. Тепер усе ясно. Там, унизу, засипало солдата.
Порятунок засипаних – це нiби проста справа для того, хто знае, як. Але сам вiн нiколи цього не робив. Там, де вiн служив, сапери часто вiдкопували лопатами чи заступами отаких от засипаних хлопцiв. Але, на жаль, викопували запiзно, i, закiнчивши справу, iх виймали з-пiд завалiв уже посинiлих, iз страхiтливо виряченими очима, що вилiзли з орбiт. Раптом згадка про Праделя наздогнала Едуарда, i вiн кинувся до роботи.
Дiй! Швидше!
Вiн перевернувся на живiт, але пошкоджена рана на нозi тут же дала про себе знати. З глухим стогоном вiн усе ж таки рив зiгнутими, як граблi, пальцями. Поганий iнструмент, якщо хлопцевi там унизу вже бракуе повiтря. Едуардовi не треба було багато часу, щоб це зрозумiти. На якiй глибинi той знаходиться? Якби ж то було чим копати! Перiкур роззирнувся. Вiн кинув погляд на тiла вбитих, але при них не було нiчого такого, щоб можна було використати, – жодного iнструменту, нiчого. Єдине, що можна зробити, – витягти той багнет i длубатись ним, але це забере чимало часу. Йому здалось, що той, унизу, покликав. Звичайно, навiть якщо вiн десь неглибоко, при такiй гуркотнявi неможливо було це почути, навiть якби той кричав. Це була лише бурхлива Едуардова уява, бо вiн розумiв, наскiльки це термiново. Або ви рятуете заваленого якнайшвидше, або викопаете його вже мертвим. І поки вiн пальцями вигрiбав землю довкола багнета, сам себе запитував, чи вiн хоч знае того засипаного? Прiзвища солдатiв з його загону, iхнi обличчя проскакували в його думках. Це так недоречно було зараз… Але йому хотiлось би врятувати товариша, i щоб це був хтось знайомий, з тих, хто йому подобався. Це надихало працювати швидше, поглядом вiн усе ще шукав, чим би собi допомогти. Але нiчого не знаходив, а пальцi вже задерев’янiли. Йому вдалося розкопати десь сантиметрiв двадцять землi довкола багнета. Але коли вiн спробував зрушити його, нiчого не вийшло – багнет тримався, як мiцний зуб, i це знесилювало. Скiльки вiн отак уже рие, двi чи три хвилини? Той бiдолаха уже напевно мертвий. Згорблене тiло Едуарда почало вже болiти, нiмiли плечi. Вiн так довго не витримае. Його брали сумнiви вiд знесилення, рухи втомлювали все бiльше. Йому важко було дихати, м’язи вiдмовляли, судома охопила його тiло, i вiн що сили вдарив кулаком об землю. Аж раптом щось у вiдповiдь ворухнулось – невже? У нього ринули сльози, вiн ухопив обома руками металеве вiстря багнета i щосили потягнув на себе, рукавом витираючи сльози, що вперто текли по обличчю. Далi раптом пiшло легше. Вiн спробував засунути руку углиб, щоб витягти багнет повнiстю. І нарештi переможний крик вирвався з його грудей – ура, багнет пiддався! Вiн вийняв його, здивовано роздивляючись, нiби не повiрив своiм очам, тодi роздратовано застогнав вiд безсилля i почав кулаками гатити по землi. Накресливши широке коло затупленим рiзаком, вiн став лезом пiднiмати землю i вiдкидати ii обома руками. Невiдомо, скiльки це забрало у нього часу. Бiль у нозi посилювався. І нарештi, щось е – вiн намацав тканину, гудзик. Як божевiльний чи мисливська собака, Едуард кинувся знову копати, обома руками. Земля почала просiдати пiд ним у яму, вiн знов щось намацав, що це? Ось його руки вiдчули гладеньку поверхню каски, ii контури вiдчувались кiнчиками пальцiв. Це – вiн! Сльози знову потекли рясно, й одночасно вiн закричав, а його знесиленi руки з нелюдською силою продовжували роботу, дико розгрiбаючи землю. Нарештi з’явилася голова солдата. Вiн був на глибинi не бiльше тридцяти сантиметрiв, i здавалось, нiби заснув. Вiн його упiзнав! Як же його звати? Але вiн мертвий… Ця думка була така болюча, що Едуард зупинився i подивився на свого товариша, який лежав тут, пiд ним. Вiн вiдчував себе таким же мертвим, бо дивився на свою смерть, i це його просто вбивало.
Схлипуючи, вiн продовжував розгрiбати землю довкола тiла. Тепер пiшло швидше, от уже видно плечi, торс до пояса. Але перед обличчям солдата лежала голова мертвоi коняки… Дивно, що вони тут зустрiлися отак пiд землею – одне навпроти одного. Крiзь сльози вiн уявив, що з цього вийшла би химерна картина. Все вдавалось би швидше, якби вiн тiльки мiг пiдвестися чи змiнити позу. Але навiть так у нього щось виходить. Вiн говорив уголос якiсь дурницi. «Не переживай», – схлипуючи промовляв вiн, нiби той його чув. Йому хотiлось притиснути загиблого до себе, вiн говорив таке, що соромно було би сказати при комусь, бо насправдi вiн оплакував самого себе, свою смерть. Вiн також плакав вiд того, чого так колись боявся (тепер вiн може собi в цьому зiзнатись). Уже два роки вiн страшився померти, а тут плакав над солдатом, який загинув, а вiн же тiльки поранений! От-от – кiнець вiйнi, i сльози, якi вiн лив над своiм товаришем, були сльози за його молодiстю, сльози за його життям. Але й сльози свого везiння. Покалiчений, вiн тягатиме за собою ногу до скону. Чудова перспектива. Але вiн – живий! Вiн хутко розкопав усе тiло.
Аж тут вiн згадав прiзвище – Майяр! А от iменi вiн не знав, бо того хлопця завжди звали лише Майяром.
І нiби у божевiльнiй надii, вiн нахилився до Альбертового обличчя, i в цей момент йому захотiлося, щоб увесь свiт, що вибухав довкола, замовк. Вiн хоче почути, чи таки той i справдi помер? Нехай вiн полежить бiля нього, хоча це дуже незручно. Едуард раптом штурхонув щосили голову Майяра – вона вiдхилилася без жодного спротиву. Але цим нiчого ще не доведено. Нехай це була лише слабка надiя, що той ще живий, – хоча дуже болiсна. Але якщо надiя е, треба ж переконатися, перевiрити, як би це безглуздо не виглядало. Може, йому хочеться кричати: годi, ти зробив усе можливе? Може, йому хочеться взяти нiжно його руки в своi долонi, щоб припинити робити це, припинити переживати? Може, треба до нього промовити тi слова, якi кажуть дiтям, що б’ються в iстерицi, i казати доти, поки тi не заспокояться? Зрештою, хоча б заколисати? (Але довкола не було нiкого – нi мене, нi вас, нiкого, хто б пiдказав йому, як дiяти.) А в його головi вже зажеврiв сумнiв, чи Майяр насправдi помер. Едуард уже колись таке бачив (чи то йому хтось розказував iсторiю з фронту). Нiхто того не бачив на власнi очi – iсторiю про солдата, якого всi вважали померлим. Але коли його взялися реанiмувати, серце знову запрацювало.
Думати про все це, коли бiль ставав усе нестерпнiшим, було позбавлене сенсу. Але Едуард обiперся на здорову ногу, тягнучи за собою поранену. Вiн навiть не помiчав цього в якомусь туманi болю, виснаження та безнадii.
Йому лиш на мить забракло сил.
Але наступноi митi вiн, стоячи на однiй нозi, як бусол, ледве зберiгаючи рiвновагу, кинув погляд собi пiд ноги i рiзко вдихнувши, з усiеi сили i всiею вагою тiла впав на груди солдатовi.
Почувся глухий трiск потрощених ребер, а затим… хрип! Земля пiд ним наче перевернулася, вiн сповз нижче, нiби звалився з крiсла. Але це не земля перевернулася – то Альберт перевернувся. З рота в нього потекло блювотиння, а з горла вирвався кашель. Едуард не повiрив своiм очам… Звiдкись ринули сльози. Таки правда, вiн – щасливчик! (Скажiть-но, що це не так!) Альберт натужно блював, а Едуард легенько постукував його по спинi, плакав i смiявся водночас. Ну й картина: ось вiн тут, на спустошеному полi бою, поруч кобиляча голова, а вiн – iз пораненою ногою, весь у кровi, виснажений до знемоги. А поруч – цей оббльований хлопець, що повернувся з царства мертвих!
Як на кiнець вiйни – то це щось неймовiрне. Чудова картина. Але не остання. Поки Альберт надриваючись повiльно приходив до тями, Едуард пiдвiвся на здорову ногу i послав у небо прокльони – нiби пiдпалив запал динамiту!
І в цю мить поруч просвистiв осколок вiд снаряда завбiльшки iз тарiлку… Досить великий i з шаленою швидкiстю.
Вiдповiдь богiв? Безперечно.
4
Обое чоловiкiв вибиралися з халепи кожен по-своему.
Альберт, який щойно повернувся з того свiту, – вибльовував своi нутрощi. Вiн важко приходив до тями, сприймаючи небо у спалахах пострiлiв, як знак того, що життя до нього таки повернулося. Вiн ще не знав, що завдання, покладене на Праделя, вже по сутi було виконане. Зрештою, висота 113 була захоплена досить легко. Пiсля енергiйного, але короткого спротиву ворог здався (себто з полоненими). З самого початку й до кiнця той бiй був лише формальнiстю: тридцять вiсiм загиблих, двадцять сiм поранених та двое безвiсти зниклих (без врахування втрат нiмецькоi сторони). Тобто результат – чудовий.
Коли санiтари забирали поранених з поля бою, Альберт тримав на колiнах голову Едуарда Перiкура, приколисуючи його в станi, який рятувальники квалiфiкували як галюцинаторний. Його ребра були геть потовченi, але легенi лишилися цiлими. Йому було дуже боляче, власне, то було ознакою, що вiн таки живий. Виглядав вiн кепсько, але при всьому бажаннi мусiв вiдкласти на потiм роздуми про те, що з ним сталося.
Наприклад, з якого дива (чи з чиеi вищоi волi, чи завдяки якому чудовому випадку) його серце зупинилось на частку, мiлiсекунду перед тим, як солдат Перiкур кинувся реанiмувати його в такий дивний спосiб? Єдине, що вiн зрозумiв, – його машинерiя запрацювала з великими потугами, спазмами i стрибками, але ж запрацювала!
Медики наклали йому мiцну пов’язку i сказали, що далi наука безсила, його поклали у велику загальну палату, де, крiм нього, лежали чи помирали солдати – важкопораненi i покалiченi. Тi, якi були в кращому станi, не зважаючи на бинти та шини, грали в карти, роззираючись поверх пов’язок.
Пiсля взяття 113-i висоти польовий шпиталь, притихлий за останнi тижнi в очiкуваннi перемир’я, знову повернувся до своеi роботи. Атака не була аж такою складною, тому робота тривала в нормальному ритмi, чого не спостерiгалось протягом останнiх чотирьох рокiв. Медсестри навiть мали час напоiти вмираючих вiд спраги поранених. Лiкарi не вiдмовлялися надавати допомогу солдатам аж доти, поки тi не вмирали. А хiрурги не спали по три доби, iхнi спини вже не гнулися бiльше, отерплi вiд перепилювання стегнових, плечових кiсток чи гомiлок.
Вiд самоi госпiталiзацii Едуард перенiс уже двi складнi операцii. Його права нога була зламана в кiлькох мiсцях (тепер через порванi сухожилля вiн усе життя шкутильгатиме). Найскладнiша операцiя полягала у тому, щоб зашити рани на обличчi i вийняти всi осколки не в найкращих умовах польового шпиталю. Було проведено вакцинацiю, зроблено все необхiдне для вiдновлення дихальних шляхiв та запобiгання ризику газовоi гангрени. Щоб не виникло зараження, рани лишили вiдкритими, решту мав би взяти на себе краще оснащений тиловий шпиталь. А вже потiм пораненого вiдправлять до спецiалiзованоi лiкарнi (якщо, звичайно, вiн залишиться живим).
Допоки очiкували виконання наказу термiново транспортувати Едуарда, Альбертовi доручили чергувати бiля лiжка свого друга, а його дивовижна iсторiя переповiдалася, набираючи все бiльшого розмаху та деталей. На щастя, була нагода помiстити пораненого в iндивiдуальнiй палатi окремого вiддiлення пiвденного корпусу, де не було чути стогонiв помираючих.
Альберт залишався безпорадним, споглядаючи, як Едуард важко вибирався зi свого стану. Це було важкою i виснажливою справою, а найгiршим було те, що вiн нiчого в цьому не розумiв. Інколи йому здавалося, що вiн починае розумiти мiмiку чи бажання юнака, але цi прояви зникали ще до того, як Альберт знаходив iм чiтке пояснення. (Слiд нагадати, що Альберт нiколи не був кмiтливим, i той прикрий випадок, що з ним стався, нiчого змiнити не змiг.)
Едуард страшенно мучився. Вiн стогнав i корчився так сильно, що довелося прив’язати його до лiжка. Аж тодi Альберт зрозумiв, що окрема палата була надана iм не для зручностi пораненого, а для того, щоб iншi не страждали впродовж цiлого дня вiд його постiйних стогонiв. Чотирьох рокiв вiйни було недостатньо, щоб подолати його безмежну наiвнiсть.
Альберт ламав собi руки, слухаючи, як його товариш страждае, а його крики, стогони та зойки за цей час проходили цiлу гаму вiдтiнкiв, яку тiльки може виявляти людина на межi мiж болем та божевiллям.
Колись нездатний вiдстояти свою думку перед шефом у банку, Альберт раптом перетворився на палкого захисника. Йому вдалося переконати персонал, що пошкоджене снарядом обличчя – це вам не дрiбницi. Йому ж то вдалося легко вiдбутися, тому й хотiлося самому стати корисним. І справдi, вiн змiг переконати без зайвоi патетики молодого хiрурга, що в очiкуваннi транспортування Едуарду все ж треба приписати морфiн, щоб полегшити його страждання (за умови регулярного дотримання постiйно зменшуваноi дози). Хто б мiг подумати, що Едуарду доведеться залишитися тут i надалi, адже його стан вимагав негайного i спецiалiзованого догляду, а отже – термiнового трансферу.
Саме завдяки морфiну повiльне видужування Едуарда було не таким болючим. Його першi вiдчуття були суперечливими: холод або тепло, важкi для сприйняття звуки, незнайомi для розпiзнавання голоси. Але найбiльше виснажували болi у верхнiй частинi тiла, що хвилями прокочувалися вiд грудей, викликаючи серцебиття та перетворюючись на справжню муку вiдповiдно до того, як закiнчувалася дiя морфiну. Голова його була, як резонаторна коробка, а кожна хвиля закiнчувалася важким i глухим ударом, схожим на звук, з яким причалюе до берега корабель, ударяючись бортом об пристань.
Права нога, покалiчена смертоносною кулею, також давала про себе знати, вона ще бiльше постраждала тодi, коли вiн рятував Альберта. Але i цей бiль приглушувався дiею наркотикiв. Вiн нiби вiдчував, що нога е, – не цiла, але вiд якоi ще можна чекати такоi-сякоi функцii, враховуючи, що вона побувала в жахливiй бiйнi. Сприйняття реальностi ще довго було туманним, з якимись пливкими образами. Едуард жив у цьому хаотичному, маячливому свiтi, де чергувалася сумiш почутого, побаченого чи пережитого ним колись.
Його розум змiшав реальнiсть та картини так, нiби життя було ще одним витвором, рiзновидом мистецтва в його уявному музеi. Швидкоплиннi образи з картин Боттiчеллi, жах заскоченого укусом ящiрки хлопчака Караваджо, а за ними – обличчя продавщицi овочiв з вулицi Мартiр, чия поважнiсть так колись вразила Едуарда, або невiдь-чому – ледь рожевуватий накладний комiрець його батька…
А з-помiж усього цього рiзноманiтного видовища, повсякденних банальностей, голих або войовничих персонажiв Босха нав’язливо вривалося «Походження свiту». Вiн бачив цю картину крадькома лише один раз, в одного друга сiм’i. Це було ще до вiйни, коли йому ледь минуло одинадцять чи дванадцять рокiв. Вiн тодi ще навчався в школi Св. Клотильди. От уже хвойда вийшла, та Клотильда, донька Гiльперiка i Агрiппiни! В яких тiльки позах Едуард ii не малював: i пригрiту своiм дядьком Годегiзелем, i осiдлану Хлодвiгом. А от вона, десь у 493 роцi, тiшить короля Бургундii та треться сiдничкою коло Ремi, епископа Реймса. (За що його втрете i вже остаточно вигнали.) Всi потай визнавали, що для його вiку – це таки дуже вдалi малюнки, але ж кого вiн узяв у якостi моделей, та ще й усi оцi шокуючi деталi… Батько, який сприймав подiбне «мистецтво» як збочення або рiзновид сифiлiсу, лише зцiпив зуби. Що ж, навчання в попереднiх школах закiнчувалось для Едуарда однаково. Та ще й iз таким батьком.
Власне, Едуард завжди виражав себе в малюнку. В кожнiй школi на кожного викладача рано чи пiзно з’являлася карикатура з метр завбiльшки на чорному тлi. Та ще й пiдписана своiм iм’ям – Перiкур, якому було на все начхати. Роками його натхнення, сконцентроване на життi шкiл, куди його батько влаштовував завдяки своiм зв’язкам, збагачувалося новою тематикою.
Згодом почався так званий «святий перiод» його творчостi. Вiн завершився сценою з панною Жюсте, вчителькою музики, яку вiн зобразив iз заповзято виставленою головою Олоферна (напрочуд схожою на голову вчителя математики, пана Ляпурса). Усi знали, що мiж тими двома щось е. До самого iх розриву, символом якого i стала ця мила сцена обезголовлення, завдяки «хронiсту» Едуарду на стiнах чи аркушах паперу з’являлися малюнки ризикованих епiзодiв (якi вилучали та потай захоплювалися самi викладачi, перед тим як передати iх пану директору). Нiхто не полишав нагоди дошкулити нудному математику саркастичним зауваженням щодо його завидноi чоловiчоi гiдностi. Едуардовi тодi було лише вiсiм рокiв. Ця сцена коштувала йому виклику до директора. І «бесiда» нiчим не допомогла. Бо, коли керiвник престижного закладу, вимахуючи малюнком, наполегливо бентежив дух Юдiфi, Едуард зробив побiжне зауваження, що молода жiнка дiйсно тримае вiдрубану голову за волосся. Але сама голова лежить на тацi, i точнiше було б зобразити Саломею з головою св. Іоанна Хрестителя замiсть Юдiфi з головою Олоферна. Едуард до всiх своiх доброчинностей був ще неабияким педантом (з рефлексами дресированого собаки, що ще бiльше дратувало).
Безперечно, найплiднiший час його творчостi (можна сказати, момент розквiту) почався в перiод мастурбацiй, коли його картини показували всю безмежнiсть його уяви та винахiдливостi. Едуардовi «фрески» зображали життя працiвникiв школи аж до прислуги, яка таким чином удостоiлася честi стати персонажами поряд iз викладацьким складом в його композицiйно багатих творах, де велика кiлькiсть персонажiв дозволяла показувати весь спектр найоригiнальнiших сексуальних конфiгурацiй. Глядачi смiялись, бо, оглядаючи цi еротичнi фантазii, вони мимоволi задумувались над своiм життям, бо найбiльш розсудливi виявляли дивну схильнiсть (як би делiкатнiше сказати) до сумнiвних зв’язкiв.
Едуард постiйно малював. Його витвори називали богохульством, бо вiн обожнював шокувати i не пропускав жодноi можливостi. Але той сюжет зi святою Клотильдою в содомii з реймським епископом справдi став ганьбою для школи (i для його батькiв також). Це вже було занадто. Батько, звичайно, чимало заплатив, щоб уникнути скандалу. Але залагодити конфлiкт повнiстю не вдалось. Содомський грiх вибачати не можна. Проти Едуарда ополчились усi, окрiм кiлькох друзiв та сестри Мадлен, яких це просто смiшило. Мадлен смiшило не тiльки те, що епископ товче Клотильду – це давно вiдома iсторiя. Вона уявила, з яким обличчям на це подивився директор, отець Губер, – оце справдi було щось. Мадлен також училася в школi Св. Клотильди в дiвчачому корпусi i прекрасно все розумiла. Мадлен дуже смiшила вiдвага Едуарда, його вiчнi кпини, вона тодi нiжно куйовдила його волосся. Однак треба було, щоб вiн правильно усе розумiв. Бувши набагато молодшим, нiж вона, вiн уже був такий метикований… Вона смикала його за чуба так енергiйно, що вiн смiючись мусив просити пощади. Але усе те тато не мав би бачити.
Попри все те, Едуард успiшно закiнчив навчання, бо його батьки були багатими. Правда, часом усе вiдбувалось не так гладко. Пан Перiкур перед вiйною заробляв шаленi грошi, вiн був iз тих, якi вмiли заробити на кризi (нiби для таких, як вiн, цi кризи i виникали). З мамою про грошi нiколи не говорилося, це було зайвим, це як питати про те, звiдки в морi сiль. Але мама померла молодою через хворобу серця, i тато залишився сам за штурвалом. Заклопотаний своiми справами, вiн делегував виховання своiх дiтей престижним школам, вчителям та наставникам. Одне слово – персоналу. Едуард був дуже обдарованим хлопцем, це було очевидно усiм. Його надзвичайним вродженим талантом до малювання були враженi навiть викладачi Академii мистецтв (а додайте до цього ще його надзвичайне везiння). Що ще треба? Можливо, тому вiн постiйно тримався так виклично. Знав-бо, що нiчим не ризикуе, i все буде залагоджено. Така самовпевненiсть розбещуе, бо можна говорити все, що хочеш, i як хочеш. І це додае впевненостi – чим бiльше ризикуеш, тим бiльше вивчаеш можливостi своеi протекцii. Пан Перiкур i справдi витягував свого сина зi всiх складних перипетiй, але вiн це робив для себе самого, адже потерпав за свое незаплямоване iм’я. І це не було так легко, бо Едуард був ходячим лихом, вiн провокував скандали. Все закiнчилось тим, що батько повнiстю втратив iнтерес до синовоi долi та майбутнього. Едуард скористався цим, щоби вступити до Академii мистецтв. З люблячою i дбайливою сестрою, впливовим батьком, який вiдхрещувався вiд нього на кожному кроцi, та беззаперечним талантом у Едуарда було все необхiдне для успiху. Зрозумiло, що все сталося зовсiм не так, але на кiнець вiйни ситуацiя була саме такою.
Окрiм сильно пошкодженоi ноги, Альберт про все це нiчого не знав, хоча днював i ночував над ним, мiняв бiлизну. Єдине, що йому було вiдомо, – це те, що яким би усе не було до того, але траекторiя орбiти Едуарда Перiкура рiзко змiнилася 2 листопада 1918 року.
А ще Альберт розумiв, що Едуардова права нога стане незабаром його власною морокою.
Отже, Альберт проводив увесь свiй час поруч iз товаришем, добровiльно допомагаючи медсестрам. Їхнiм завданням було запобiгти ризику зараження, а ще – годування через зонд (йому можна було давати сумiш iз молока, збитих яець або м’ясного бульйону). Решту робив Альберт сам. Коли не треба було витирати чоло вологим рушником або поiти Едуарда з ювелiрною точнiстю, вiн його перебинтовував (зцiпивши зуби та затиснувши носа, дивлячись кудись вбiк, знаючи, що вiд цiеi роботи може залежати майбутне товариша).
Отож його увага цiлком i повнiстю була поглинута тим, як знайти спосiб дихати так, щоб не рухалося жодне пошкоджене ребро. А ще пильно доглядати за товаришем, очiкуючи на приiзд машини для транспортування.
За такими заняттями вiн повсякчас згадував, як раптом побачив Едуарда Перiкура, що майже лежав на ньому, коли сам вiн воскресав iз мертвих. А нав’язливим i страхiтливим спогадом була зловiсна тiнь клятого лейтенанта Праделя. Вiн годинами уявляв, що зробить iз ним, коли той постане на його шляху. Вiн знову бачив, як Прадель штовхае його до вирви на полi бою, майже фiзично вiдчуваючи, як та вирва вiд снаряда поглинае його. Йому ще важко було надовго зосередитися, бо його думки ще не могли прийти до нормального ритму.
Потроху повертаючись до життя, вiн дiйшов висновку, що той його намагався вбити.
Це звучало в головi якось дивно, але небезпiдставно, адже свiтова вiйна – це назагал спосiб масового винищення континенту.
Але усе це начебто не було адресоване спецiально йому. Спостерiгаючи за Едуардом Перiкуром, Альберт iнколи знову переживав гострi моменти, коли повiтря бракувало, а злiсть починала наростати. (Ще два днi по тому вiн сам був готовий вбивати. По чотирьох роках вiйни такий час настав.)
На самотi вiн часто думав про Сесiль. Вона якось вiддалилась. Інтенсивнiсть недавнiх подiй перенесла Альберта в iнше життя. Але нiяке життя для нього не мало сенсу без Сесiль, вiн повсякчас повертався до неi в своiх спогадах. Або роздивлявся на фото кожну дорогу для нього рисочку – повiки, нiс, губи, пiдборiддя, отой неповторний ротик – як вона без нього може iснувати? Їi в нього точно вiдберуть. Якось хтось прийде i вкраде ii. А може, вона пiде й сама. Бо зрозумiе, що Альберт не е зрештою чимось особливим. А от дiвчина з такою вродою… І цi думки вбивали. Вiн тодi переживав дуже тяжкi години. І все через свою невдатнiсть. Тодi вiн виймав аркуш паперу та пробував написати iй листа. Може, все розповiсти? Але вона, мабуть, хоче единого: щоб ця вiйна нарештi закiнчилася, i щоб про неi перестали навiть говорити.
Коли вiн думав про те, що напише Сесiль або своiй матерi (спочатку, звичайно, Сесiль, а потiм, якщо буде час, – матерi), коли вiн не виконував обов’язкiв медбрата, Альберт знову поринав у тяжкi спогади.
Наприклад, згадував кiнську голову, поруч з якою був у завалi. Дивно, що згодом вона перестала здаватися йому такою страшною. Навiть нестерпний сморiд вiн неi, який вiн востанне вдихнув, щоб вижити, вже не здавався йому таким гидким та нудотним. Зловiсна тiнь Праделя, що височiв над ним на краю вирви, поставала чiткою, як на фотографii. Натомiсть стиралися та розмивалися риси кiнськоi голови (а вiн чомусь хотiв зберегти iх). Попри всi його зусилля, ця картина зникала, викликаючи в Альберта тривожне почуття втрати. Час пiдсумкiв ще не настав, але вже прийшло розумiння, що багато чого не повернути. Всi цi чоловiки, що чотири роки скнiли пiд пострiлами, так i не зможуть в прямому значеннi слова пiднятися на повен зрiст. Вони ходитимуть довiку зiгнутими пiд цим невидимим тягарем на своiх плечах. Як i вони, Альберт вiдчував, що певних речей вже нiколи не повернеш, як не повернеш i спокою. Вже кiлька мiсяцiв, з часу першого поранення при Соммi, вiдтодi, коли вiн, будучи санiтаром, безкiнечними ночами збирав на полi бою поранених i горбився, боячись випадковоi кулi, i зараз, повернувшись з того свiту, вiн майже постiйно вiдчував безкiнечну вiбрацiю моторошного страху, який у ньому поселився. То були й виснажливi наслiдки завалу. Щось iз ним сталося ще там, пiд землею. Його тiло нiби вибралося на поверхню, але частина його самого – полоненого та присипаного землею – залишилася заблокованою внизу. Це було видно по його тiлу, iз жестикуляцii, читалось в його поглядi. Тривожно висунувшись з кiмнати, вiн прислухався до звуку крокiв, завжди завбачливо просовував голову в дверi перед тим, як iх вiдкрити, ходив, тримаючись ближче до стiни. Йому постiйно здавалося, що хтось за ним стежить, вiн придивлявся до спiврозмовникiв, готовий вiдразу ж утекти, якщо раптом щось пiдозрiле… Його насторожений погляд постiйно бiгав. Бiля Едуарда йому хотiлося дивитися крiзь вiкно, бо атмосфера палати його пригнiчувала. Вiн завжди був в очiкуваннi небезпеки, нiкому i нiчому не вiрив. І знав, що вiдтепер так буде завжди. Тепер вiн так i житиме з почуттям тваринного страху, нiби упослiджена людина, яка раптом зрозумiла, що з цiею новою хворобою доведеться спiвiснувати. І це його найбiльше гнiтило.
На друга морфiн подiяв, навiть його регулярно зменшуванi дози. Едуарда кололи кожнi п’ять-шiсть годин. Вiн бiльше не корчився вiд болю, а палата не звучала бiльше, як резонатор скиглiння вiд дикого болю та стогонiв, вiд яких холоне кров. Коли не дрiмав, вiн нiби був у забуттi, але його i надалi прив’язували, щоб часом вiн не спробував торкатися вiдкритих ран.
Альберт i Едуард нiяк не спiлкувалися, вони бачили одне одного, погляди перетиналися, Альберт iнодi посмiхався до друга, але не бiльше. Едуард Перiкур був таким же страждальцем, як i iншi, нiби й близький, але i невiдомий. А зараз для Альберта вiн був суцiльною дивною загадкою.
Наступного дня пiсля iхнього прибуття Альберт завважив, що речi Едуарда лежать бiля дерев’яноi шафи, дверi якоi поскрипували та вiдкривалися вiд найменшого протягу. (Будь-хто мiг зайти i що-небудь поцупити.) Альберт вирiшив iх сховати. Схопивши торбу, де мали бути його особистi речi, Альберт усвiдомив, що не стримався би перед спокусою заглянути всередину. Вiн не зробив цього з поваги до Едуарда. Але була й iнша причина. Це нагадало б йому звичку власноi матерi. Панi Майяр постiйно копирсалася в його речах. У дитинствi Альбертовi доводилося завбачливо приховувати своi малi секрети та скарби. Але панi Майяр рано чи пiзно знаходила iх i, вимахуючи знайденим, виливала на малого весь тягар своiх докорiв. Якесь фото велосипедиста, вирiзане з «Ілюстрасiон», чи вiршики, переписанi з антологii, чотири квитки i камiнець, вигранi в Субiз пiд час перерви, – кожен «секрет» вона сприймала як злочин. А коли у неi було до того особливе натхнення, то вона, вимахуючи якоюсь поштiвкою з зображенням дерева Робiнзона в Тункiнi, подарованою Альберту приятелем, могла безперервно i гаряче проголошувати монолог про невдячних дiтей, про егоiзм свого власного сина та ii гаряче бажання якнайшвидше приеднатися до свого бiдолашного чоловiка, щоб iй нарештi стало легше. (Далi можете здогадатися самi.)
Цi гнiтючi спогади випарувалися вмить, лиш Альберт вiдкрив торбу. Вiн натрапив на скрiплений шпилькою зошит iз потертою обкладинкою, з великою кiлькiстю малюнкiв, виконаних олiвцем. Вiд подиву Альберт аж присiв навшпиньки там, де й стояв, загiпнотизований сюжетами. Деякi з них були просто накресленi, деякi добре опрацьованi, з темними тiнями, замальованi тонкими, як рясний дощ, штрихами. Загалом там була десь сотня рисункiв, намальованих там, на фронтi, в окопах. Скажiмо, рiзноманiтнi повсякденнi сюжети: ось солдати пишуть листи, ось один iз них запалюе люльку, тут вони смiються з якогось жарту, ось готуються до атаки, а тут просто iдять i п’ють. Поспiхом накреслена лiнiя перетворювалася на виснажене обличчя молодого солдата. А тут ось уже не якась лiнiя, а чиесь пригнiчене обличчя з тугою в очах… Це було вражаюче. Легко, нiби побiжно, найменший штрих олiвця схоплював основне: страх, знесиленiсть, очiкування, зневiру i виснаження. Цей зошит був нiби манiфестацiею фатальностi.
При його переглядi в Альберта стискалося серце. Бо серед усього цього не було жодного мертвого, жодного пораненого, жодного трупа. Лише живi. Найстрашнiше було те, що цi малюнки кричали: на всiх цих людей чекае лише одне – смерть…
Вiн прибрав, ледь переглянувши, Едуардовi речi.
5
Молодий лiкар наполiг на зменшеннi дози морфiну, бо так не можна було далi продовжувати. Цей наркотик викликае звикання, i це неминуче спровокуе ускладнення. Отже, треба припиняти. Наступного дня пiсля операцii вiн зменшив дозу.
Едуард, який трохи приходив до тями, починав жахливо страждати при кожному пробудженнi. Альберт не мiг зрозумiти, чому його товариша досi не транспортували до Парижа.
Молодий лiкар, до якого Альберт звернувся iз цим запитанням, безсило махнув рукою, а потiм пошепки сказав:
– Я теж не розумiю, його мали би вiдправити вже три доби тому. Певна рiч, у нас постiйнi проблеми з транспортом. Але це недобре, що вiн тут залишаеться…
У нього був дуже заклопотаний вигляд. Вiдтодi Альберт зосередився на единiй метi: будь-якою цiною пришвидшити вiдправку товариша.
Вiн розривався, випитуючи медсестер, якi крутилися, як бiлки в колесi, хоч у шпиталi було вже загалом спокiйнiше. Його спроби нi до чого не призводили, бо це був вiйськовий шпиталь (тобто мiсце, де щось знати наперед практично неможливо, навiть те, хто там керуе).
Вiн знов повертався до Едуардового лiжка, чекаючи, коли той засне. Решту часу ходив по кабiнетах, вештався бiля головного корпусу, навiть ходив у мерiю.
Одного разу, повернувшись, вiн застав у коридорi двох вiйськових. Нова унiформа, чисто поголенi обличчя, впевненi рухи – то вочевидь прийшли з генерального штабу. Один iз них вручив Альберту лист iз печаткою, а другий, певно, щоб надати ситуацii бiльшоi ваги, виразно поклав руку на свiй пiстолет (у цей момент Альберт подумав, що для його постiйноi тривоги таки е причини).
– Ми заходили, – сказав перший i показав пальцем на iхню кiмнату. – Але потiм вирiшили зачекати ззовнi. Бо той запах…
Альберт зайшов у палату i кинув листа, якого вiн вже почав вiдкривати. Спершу треба оглянути Едуарда. Уперше пiсля прибуття хлопець лежав майже з вiдкритими очима, зiпершись на двi подушки, якi, напевне, йому поклала пiд спину мимохiдь сестричка. Із схованими пiд покривалом прив’язаними руками, вiн ритмiчно похитував головою i видавав звук, схожий на глухе гарчання, що завершувалось булькотiнням. При такому описовi, можливо, i не скажеш, що його стан покращився. Але досi Альберт спостерiгав лише тiло, яке стогнало в спазмах болю або провалювалося в напiвкоматозний стан. Те, що вiн бачив тепер, виглядало вже краще.
Важко сказати, який таемничий зв’язок виник мiж двома чоловiками за цi останнi днi, поки Альберт спав у крiслi поруч. Але як тiльки Альберт поклав руку на край лiжка, Едуард рiзко витягнувся в своiх ременях та змiг ухопити його за руку i стиснути ii з неймовiрною силою. В цьому русi було стiльки всього, що важко передати. У ньому змiшалися i страх, i полегшення, i запитання, i вiдповiдi двадцятитрирiчного юнака, пораненого на вiйнi, невпевненого в своему станi й такого стражденного, що неможливо було визначити, що його болить найбiльше.
– Ну от ти й прокинувся, старий, – сказав Альберт, вкладаючи в слова якомога бiльше пiдбадьорення.
Голос за спиною змусив його сiпнутися:
– Треба iхати…
Альберт обернувся.
