скачать книгу бесплатно
Перша iн’екцiя була випробовуванням. Вiн часто допомагав медсестрам, але зараз усе довелося робити самому… Мiняти постiль, жити в цьому пеклi, а тепер от ще й робити iн’екцii… Утримати хлопця, який кидаеться у вiдкрите вiкно, – це вже неабищо, – думав вiн, готуючи шприц. А ще мити йому зад, нюхати сморiд, а тепер колоти його – куди вiн уплутуеться?
Все пройшло не так уже й страшно. Пiдперши крiслом дверну ручку, щоб нiхто часом не зайшов, Альберт старанно розрахував дозу (вона мала би спiввiдноситися з наступною, яку зробить уже медсестра).
– От i добре, тепер тобi стане набагато легше…
І справдi, йому полегшало. Едуард розслабився i заснув. Навiть поки той спав, Альберт продовжував з ним говорити. А ще думав про той примарний трансфер. І прийшов до висновку, що треба дiяти з самого початку, себто пiти в кабiнет персоналу.
– Коли ти заспокоюешся, – говорив вiн сплячому товаришу, – мене це навiть дивуе. Але я не впевнений, що ти будеш розсудливим…
Йому нiчого не залишалося, як знову прив’язати Едуарда до лiжка.
Покинувши палату й оглядаючись, вiн уздовж стiни кинувся бiгти в розвiдку, щоб якомога менше часу бути вiдсутнiм.
– Оце так заявочка! – сказав капрал.
Його звали Гросжан. Кабiнет персоналу був маленькою кiмнаткою з крихiтним вiконцем. Тут було повно шаф, якi ламалися пiд вагою тек на зав’язках. А за одним iз двох столiв, потопаючи в документах, списках, звiтах, сидiв пригнiчений капрал Гросжан.
Вiн вiдкрив грубезну реестрову книгу, вказiвним пальцем, жовтим вiд тютюну, пройшовся по списку i пробурчав:
– Скiльки поранених у нас тут – можеш собi уявити?…
– Можу.
– Що можеш?
– Можу уявити.
Гросжан пiдвiв голову вiд своеi книги i прискiпливо на нього подивився.
Альберт подумав, що бовкнув зайве, i як тепер виправдатись? Але Гросжан знову потонув у своiх паперах.
– Чорт, я його знаю… Перiкур?
– Точно, – сказав Альберт.
– Та знаю, що точно, але де вiн, той клятий…
Раптом вiн вигукнув:
– Є!
Щойно вiн здобув перемогу – це вiдразу було видно.
– Едуард Перiкур! Я чув про нього! От! Я його знав!
Вiн розвернув книгу до Альберта, пiдкреслюючи товстим пальцем рядок унизу сторiнки. Йому хотiлося довести, що вiн таки мае рацiю.
– І що? – спитав Альберт.
– Ну от, твiй малий е в реестрi.
Вiн зробив натиск на словi «реестр». У його вустах це звучало як вердикт.
– Те, що я тобi й казав! Я знав, я все пам’ятаю, чорти б усе це взяли…
– І що?
Капрал заплющив очi вiд задоволення i вiдкрив iх знову.
– Вiн тут зареестрований, – постукуючи пальцем по книзi, казав вiн, – значить, мае бути i направлення на транспортування.
– А куди воно йде, те направлення?
– У вiддiл логiстики. А вже вони вирiшують там iз машинами…
Альбертовi тепер треба було навiдатись у вiддiл перевезень. Вiн уже був там двiчi. Але не було там нi реестрацiйноi картки, нi направлення, жодного документа, який би стосувався Едуарда, – це вже було дивним. Вiн подивився на годинник. Решту вiн зробить потiм, треба повернутися до Едуарда, напоiти його (йому ж треба багато пити, так казав лiкар). Вiн розвернувся, але щось його зупинило. Чорт, лайнувся вiн. А може…
– Ти вiдносиш направлення логiстикам?
– Так, – ствердив Гросжан. – Або хтось за ними приходить – по-рiзному бувае.
– А тi, що стосувалися Перiкура, хто забирав, не пам’ятаеш?
(Але вiдповiдь йому вже була вiдома.)
– Так, звичайно. Якийсь лейтенант, не знаю, як його звати…
– Такий високий i худий…
– Точно!
– …iз блакитними очима?
– Саме так!
– Покидьок…
– Ну, цього я тобi вже не можу сказати…
– А оте направлення можна ще раз зробити?
– Це називаеться дублiкатом…
– Гаразд, отой дублiкат довго робити?
Гросжан був справдi на своему мiсцi. Вiн присунув чорнильницю, узяв ручку i, пiднявши ii догори, сказав:
– Його можна зробити отак…
У палатi тхнуло гнилою плоттю. Едуарда справдi треба було термiново забрати. Стратегiя Праделя працювала. Вiн вирiшив позбутися проблеми по-своему. Для Альберта було недостатньо, що вiн мало не опинився перед военною радою. А от Едуард уже був майже на цвинтарi. За кiлька днiв вiн би просто згнив. А Праделю не потрiбнi зайвi свiдки його «героiзму».
Альберт сам передав дублiкат у центр логiстики. Йому сказали, що сьогоднi вже запiзно.
Час тягнувся безкiнечно.
Молодий лiкар пiшов iз лiкарнi. І невiдомо, хто прийде на його мiсце. Залишалися хiрурги, iншi медики, яких Альберт не знав. Один з них зайшов у палату, трохи постояв i пiшов, нiби тут уже все було ясно.
– Коли його заберуть? – спитав у Альберта.
– Якраз вирiшуеться, це все через направлення. Його було зареестровано, але…
Лiкар рiзко обiрвав його:
– Коли? Бо якщо так i далi буде…
– Менi сказали – завтра…
Той скептично пiдняв очi до стелi. Лiкар усякого надивився за свое життя. Вiн розумiюче схилив голову. Гаразд, ще не все втрачено. Вiн обернувся до Альберта, поплескав його по плечу.
– І провiтрiть палату, – сказав вiн виходячи, – тут можна задихнутись!
Наступного дня вiд самого свiтанку Альберт уже чергував бiля логiстичного бюро. Найбiльше вiн боявся, що по дорозi зустрiне лейтенанта Праделя. Той уже зашкодив транспортуванню Едуарда – вiн на все здатен. Не слiд привертати увагу – от що найважливiше. Треба, щоб Едуард якнайшвидше поiхав.
– Сьогоднi? – спитав Альберт.
Його вiдданiсть розчулювала. Працiвник контори захоплювався тим, як Альберт турбувався за товариша. Усiм тут зазвичай було на все начхати – бiльшiсть оберiгали тiльки свiй зад. А оцей… Нi, не сьогоднi. Завтра.
– А о котрiй годинi?
Працiвник довго розглядав своi графiки.
– Ти мусиш зрозумiти – ми заiжджаемо у багато мiсць збору, – вибач, але так у нас це називають, – сказав вiн, не пiднiмаючи очей. – Санiтарна машина мае бути тут десь вiдразу по обiдi.
– Це вже точно?
Альбертовi захотiлося сподiватись. Добре, що вже завтра. Вiн i сам собi дорiкав: ну чому вiн такий повiльний i ранiше не здогадався? Стiльки часу втрачено… Едуарда вже могли давно перевезти, якби вiн не був таким придурком.
Завтра.
Едуард бiльше не спав. Вiн сидiв на лiжку, пiдпертий подушками, якi Альберт позбирав для нього з усiх сусiднiх палат, i годинами гойдався, важко стогнучи.
– Тобi боляче, так? – спитав Альберт.
Але Едуард не вiдповiдав. Бо не мiг.
Вiкно постiйно було трохи вiдкрите. Альберт завжди спав поруч у крiслi, пiдставивши ще одне пiд ноги. Вiн багато курив, щоб не заснути i наглядати за Едуардом, а ще щоб перебити запах.
– Ти втратив нюх i навiть не уявляеш, як тобi пощастило…
Чорт, а як же вiн смiятиметься? Людинi без щелепи, швидше за все, не доведеться постiйно реготати, але все ж таки… – непокоiвся Альберт.
– Лiкар… – ризикнув вiн почати.
Була друга чи третя година ночi. Трансфер був запланований на наступний день.
– Лiкар казав, що там тобi поставлять протез…
Вiн не дуже уявляв, що це змiнить, говорити про протез нижньоi щелепи зараз, може, i недоречно.
Але цi слова нiби розбурхали Едуарда. Вiн мотнув головою, пролунав якийсь вологий, схожий на булькання, крик. Пiдняв лiву руку. (Альберт якось не помiчав, що той шульга. Переглядаючи потiм малюнки з його течки, вiн наiвно себе запитував: як можна так малювати лiвою рукою?)
От що треба було йому запропонувати – його папку.
– Хочеш малювати?
Едуард поглянув на нього: так, вiн хоче папку, але не для того, щоб малювати.
Дивною була ця сцена посеред ночi. Погляд Едуарда був таким чiпким, живим i до божевiлля виразним на скалiченому опухлому обличчi. Це було моторошно. Альберта вражало це видовище.
Тримаючи зошит з ескiзами на лiжку, Едуард невмiло дряпав якiсь великi нечiткi карлючки. Вiн настiльки знесилiв, що, здавалося, бiльше не вмiв писати, а олiвцем водила по паперi його затятiсть. Альберт подивився на букви, верхiвки яких виступали за межi сторiнки. Дуже хотiлося спати, це все тривало надто довго. Едуард виводив букву за буквою з нелюдським зусиллям, а Альберт намагався зрозумiти хоч щось. Намагаючись вкласти всi наявнi сили, вiн малював ще одну букву, iще одну. Але одним словом послання не напишеш, треба пояснити, про що йдеться. Це тривало довго, до божевiлля, i виснажений Едуард здався. Але вже через годину вiн знову пiдвiвся, узяв зошит, нiби нагальнiсть штовхала його проти власноi волi. Альберт скинув з себе дрiмоту, полишив крiсло i запалив сигарету. Треба прочуматися i продовжити гру у загадки. Лiтера за лiтерою, слово за словом…
І десь пiд четверту годину ранку Альберт мав вiдгадку:
– Значить, ти не хочеш повертатися в Париж? Але куди ж ти тодi поiдеш?
Ну що ж, продовжимо. Едуард почав злитися, вiн нервував, i лiтери на сторiнках його зошита стали такими великими, що iх ще важче було розгадати.
– Заспокойся, – сказав Альберт, – не переживай, щось придумаемо.
Але вiн у цьому зовсiм не був упевнений, бо все те виглядало страшенно складно. Вiн вiдкинувся на спинку. Ну от, на свiтанку перед вiдправкою вiн дiзнався, що Едуард не хоче повертатися у Париж! Чи не так? Едуард написав у зошитi «так».
– Але ж це зрозумiло! – заспокоював його Альберт. – Спочатку не хочеться, щоб тебе бачили в такому станi. Усiм нам якось не по собi, так i е. От я, наприклад, навiть коли повернувся поранений з Сомми, також думав якийсь час, що Сесiль вiдвернеться вiд мене. Чесно, так i думав! Але батьки ж тебе люблять, вони не перестануть тебе любити, хоч тебе й потовкло добряче – не треба так нервуватися!
Але замiсть того щоб заспокоiти, його надокучливiсть ще бiльше роздратувала Едуарда. З горла його вирвався киплячий вулкан, i вiн почав так смикатись, що Альбертовi довелося пригрозити, що вiн його прив’яже. Едуард трохи притих, хоч так само був схвильований i знервований. Вiн рiзко вихопив зошит iз рук Альберта, як оту скатертину зi стола пiд час сварки, i знову зайнявся калiграфiею. Альберт закурив ще одну сигарету i задумався над його реакцiею.
Якщо Едуард не хоче, щоб близькi бачили його в такому станi, то, може, i в нього е кохана дiвчина? Вiдмовлятися вiд цього – то вже занадто, Альберт цього не розумiв i обережно висловив свое припущення.
Зосереджений над своiм аркушем, Едуард вiдкинув його гiпотезу, як нав’язливу муху. Нiякоi дiвчини.
Але ж у нього е сестра. Треба буде ще бозна-скiльки часу витратити, щоб розпитатися про сестру. Ім’я прочитати неможливо. То й нехай – це ж не так уже й важливо.
Хоча справа i не в сестрi зрештою.
Власне, не такi вже й поважнi причини в Едуарда, треба спробувати достукатися до здорового глузду.
– Я тебе розумiю… – повернувся до свого Альберт. – От сам побачиш – з протезом все буде по-iншому…
Едуард знову нервуе, весь його бiль виходить на поверхню, вiн вiдкидае спробу порозумiтися i починае ревти, як божевiльний. Альберт стримуеться, поки може, вiн уже сам на межi власних сил, але потiм здаеться i робить йому укол морфiну. Едуард починае дрiмати, за останнi днi вiн прийняв багато доз. Якщо витримае, то його органiзм направду сталевий.
