скачать книгу бесплатно
Проклятi рубiни. Книга друга. Колье Магдалiни
Андрис Лагздукалнс
Льолька, почавши працювати над новим романом, виявляеться втягнутою в розслiдування серii загадкових вбивств членiв старовинного сiмейства iспанських аристократiв i в протистояння з мiжнародною корпорацiею. Щоб захистити себе, друзiв i викрити вбивцю, Льолька мае не тiльки укласти союз з колишнiм супротивником, але й переступити межу закону.
Андрiс Лагздукалнс
Проклятi рубiни. Книга друга
КОЛЬЄ МАГДАЛІНИ
Пролог
Париж, Італiйський бульвар, серпень 2015 року
Похмурого серпневого дня Італiйським бульваром Парижу, тримаючись за руки, йшли хлопець i дiвчина. Ця парочка мало чим видiлялась у бурхливому натовпi, що складався здебiльшого з банкiвських службовцiв, страхових агентiв, продавцiв крамниць i офiсних клеркiв, якi поспiшали використати час обiдньоi перерви з найбiльшою користю для себе.
Пару можна було прийняти за закоханих, якi вирiшили прогулятися вiльного дня, або за туристiв, блукаючих центром Парижа. Хлопець був одягнений в сiрий недорогий костюм, з блакитною сорочкою без краватки. Дiвчинi була одягнута у рожеву спiдницю-кльош в комплектi з блузкою в бiлу та синю смужки. Незважаючи на хмари, якi сiрою ковдрою вкрили небо, парочка ховала очi за склом сонцезахисних окулярiв. Через плече дiвчини був перекинутий ремiнець невеликоi сумочки. Хлопець ховав вiльну руку за спину, мiцно стискаючи готовий до знiмання фотоапарат. Час вiд часу вони перекидалися коротенькими фразами.
– Ти ii бачиш?
– Так. Вона вийшла з ювелiрноi крамницi i йде у напрямку бульвару Осман.
– Може менi пройти вперед?
– Нi. Не варто. Вона нас не бачить i нiчого не пiдозрюе.
– Ти зробив знiмки?
– Так. Двiчi.
– Треба ще.
– Стiй! Повернись до мене.
Хлопець потягнув дiвчину за руку, прямуючи до огорожi, що вiдокремлюе тротуар вiд проiжджоi частини. Поклавши долонi на плечi своему супутнику, дiвчина поцiлувала його в щоку.
– Де вона?
– Зупинилася бiля тютюновоi лавки.
– Знiмай.
Довгий об'ектив фотоапарата зручно влаштувався в дiвчини на плечi. Ледь чутно спрацював затвор у режимi серiйноi зйомки. Шiсть кадрiв додалося в пам'ять цифровоi матрицi.
– Готово. Вона купила цигарки, йде далi.
– Стiй. Не поспiшай.
Зачекавши з пiвхвилини, парочка пiшла слiдом за жiнкою, яка була об'ектом iхньоi пильноi уваги. Пройшовши з десяток метрiв, вони знову зупинилися.
– Нам щастить. Вона зайшла до бiстро.
– Бачу. Вiдвернися.
Дiвчина знову повернулася до хлопця. Повторилася процедура зi швидкiсною зйомкою.
– Поквапся. Що вона робить?
– Присiла за столик. Зробила замовлення.
– Поруч багато людей?
– Немае нiкого.
– Як ти гадаеш, вона на когось чекае?
– Навряд чи. Ми вели ii вiд самого видавництва. Вона нiкому не телефонувала i не вiдповiдала на дзвiнки. Палить, переглядае газету.
– Час. Іншоi нагоди у нас не буде.
– Ти права. Тiльки не зiпсуй все, як минулого разу.
– Я впораюсь.
* * *
Льолька розташувалася за столиком, встановленим на тротуарi бiля дверей невеликого бiстро, неподалiк вiд перехрестя двох вiдомих паризьких бульварiв: Італiйського та Осман. Зробила замовлення. Дiставши з пачки цигарку, закурила i розгорнула газету.
Пiсля зустрiчi з головним редактором видавництва, вона вiдчувала себе настiльки втомленою, що, навiть iсти, не хотiлося. І це незважаючи на те, що зранку у неi в шлунку не було нiчого, окрiм вмiсту двох чашок кави. Глибоко затягнувшись, Льолька випустила дим тонкою цiвкою вгору i почала переглядати столичнi новини. Звичайно ж, як i обiцяв редактор на першiй сторiнцi Le Dauphinе Libеrе, красувався анонс ii нового роману. Щоправда, свiтлина Льольки була торiчна.
Прямуючи до видавництва, Льолька в якостi маскування використовувала сiрий з тонким чорним малюнком «ялинка» капелюх «гаврош» i окуляри в прямокутнiй оправi з простим склом. Журналiсти, дiзнавшись про вихiд нового роману, божеволiли, намагаючись дiстатися до новоi «зiрки» детективного жанру. Усiх вражала мiстична здатнiсть Льольки наперед описувати подii, якi вiдбувалися в реальному життi. Всiм неодмiнно хотiлося дiзнатися, як це працюе та яким чином юна письменниця збираеться використати свiй дар.
Коли Алекс був поруч, то вiн швидко позбавлявся надокучливих «акул пера». Але коли чоловiк був зайнятий, доводилося маскуватися, в надii, що ii не впiзнають.
Почувши звуки крокiв, Льолька вiдiрвала очi вiд газетних рядкiв. До столика пiдiйшли хлопець i дiвчина. Руки хлопець тримав за спиною, а обличчя дiвчини вiдбивало надзвичайну люб'язнiсть i зацiкавленiсть.
– Вибачте, що вiдриваю вас, але ж це ви мадам Деланж?
– Так це я, – ствердно кивнула Льолька. – А в чому справа?
– Я хотiла б поставити вам кiлька запитань.
– То спробуйте.
Дiвчина не передбачала такого розвитку подiй, тож всi пiдготовленi заздалегiдь заперечення, спрямованi на те, щоб умовити Льольку дати iнтерв'ю, змiшалися в головi та ввели ii в стан легкого ступору.
– А що ви тут робите? Обмiрковуете новий сюжет? – мозок видав дiвчинi запитання, яке не було прiоритетним в заготовленому перелiку.
– Нi. Не обмiрковую. На трамвай чекаю, – Льолька бовкнула перше, що спало iй на думку – улюблений жарт студентськоi пори.
– Що перепрошую?
– Чекаю на трамвай. Що тут незрозумiлого?
– Але вибачте… Тут не ходить трамвай. Бульваром, навiть рейки не прокладено, – дiвчина спантеличено глянула на парубка, а потiм на Льольку.
– Ось i я мiркую, що довго менi доведеться на нього чекати. Тому вирiшила поснiдати. Чи вже, мабуть, пообiдати. Їсти будете? – посмiхнулася Льолька.
– Що, перепрошую? – було, схоже, що дiвчина остаточно втратила контроль над мозковим центром, який вiдповiдае за пов'язану людську мову.
– Сiдайте за столик разом з вашим папарацi i замовте iжу. Я пригощаю. Пiд час обiду й поспiлкуемося. Якщо ви i далi будете стирчати поперед мене, наче соляний стовп, то набiжать конкуренти. Тодi ваша прогулянка слiдком за мною вiд дверей видавництва, буде марною тратою часу.
Хлопець з дiвчиною незграбно присiли за стiл. Напружена фiгура й пальцi, що нервово перебирали ремiнець сумочки, вказували на повну розгубленiсть молодоi журналiстки. Вона дiстала з сумочки диктофон, покрутила його в руцi, потiм знову заховала назад.
Згасивши в попiльничцi недопалок, Льолька пiдкурила наступну цигарку. Вiдклавши вбiк газету, вона махнула гарсону, що визирнув з дверей бiстро. Хлопець у мить пiдскочив до iхнього столика. Переглянувши меню, Льолька самотужки вирiшила, чим пригостити несподiваних гостей.
Поки готували обранi нею страви, Льолька придiлила увагу дiвчинi, яка здавалося, остаточно втратила контроль над здатнiстю розмовляти.
– Перше iнтерв'ю?
– Таке серйозне – так, – з полегшенням кивнула дiвчина. – Скажiть мадам Деланж…
– Давайте без мадам. Просто Ольга.
– Скажiть Ольго, чому ви погодилися з нами поспiлкуватися?
– Себе згадала. Я ж теж починала з журналiстики. Працювала в Киевi у мiськiй газетi. Коли ви пiдiйшли, у тебе в очах вiдбивався такий жах, наче, ти потрапила в кiмнату з манiяком-людожером. Ну, вилита я!
– Дякую за розумiння. А ваш новий роман… Кажуть, що ви все це передбачили заздалегiдь? Це дiйсно так i було? З чого взагалi все почалося?
– Вiдразу вiдповiм i зробимо на цьому наголос! Мое вмiння писати наперед, я не можу пояснити нiяк. Інтуiцiя. Збiг. Божий дар. Не знаю! Взагалi це просто звичайна праця письменника. Збiр iнформацii з теми: за людей, за мiста, за компанii та держави, чи то за iхнi стосунки з сусiдами. Крiм цього додайте аналiз, зiставлення реальних подiй i того, що уявляе автор. Це дуже довга й кропiтка праця. Пiдготовка часом займае бiльше часу, нiж робота з текстом рукопису. Коли я закiнчую збирати все, що мене цiкавить, що необхiдно для роботи, то пишу дуже швидко. Текст, вiдразу набираю в ноутбуцi. Папером i ручкою користуюся зрiдка. Зазвичай у дорозi. Все залежить вiд внутрiшнього настрою та вiд iсторii, яку ти розповiдаеш читачам. А в цей раз все почалося…, – Льолька замислилася, зупинивши погляд на попiльничцi. – Почалося все одного прохолодного березневого дня…
Роздiл перший
Париж, штаб-квартира французькоi кримiнальноi полiцii, березень 2015 року
Свiжий весняний вiтер продував наскрiзь набережну Орфевр, змушуючи поодиноких перехожих пiднiмати комiри пальто i ховати руки в кишенях. Вiтер, бавлячись, хапав в урнах смiття, що лежало зверху, обгортки вiд морозива та кружляючи, пiднiмав iх над землею, жбурляючи потiм на лобове скло i дахи автомобiлiв, кидаючи в спокiйну поточну воду Сени. Сонце, спустившись до дахiв будинкiв, пригрiвало вже не так сильно, як у обiд.
Двое чоловiкiв у формi судових приставiв вилiзли з автомобiля, що зупинився, на паркуваннi бiля будiвлi штаб-квартири французькоi кримiнальноi полiцii. Сiрий непримiтний «Пежо Партнер», з налiпками емблеми «Виконавчоi служби Францii» на будцi, нiчим не видiлявся на паркуваннi серед iнших легковикiв, якi доставили до управлiння представникiв рiзних мiських органiзацiй.
Вилiзши з машини, пристави швидким кроком попрямували до схiдцiв, якi вели до одного зi службових входiв будiвлi. Один з чоловiкiв нiс невеликий металевий контейнер, вiд ручки якого вiдходив ланцюжок, що закiнчувався браслетом сталевого наручника, що щiльно охопив зап'ястя його руки. Другий чоловiк, поклавши руку на кобуру пiстолета, йшов, трохи вiдставши вiд свого супутника. Вiн уважним поглядом оглядав вулицю, зустрiчних перехожих i полiцiантiв у формi, якi спускалися сходами iм назустрiч.
Проiжджа частина Набережноi Орфевр у пiсляобiднiй час була майже порожня вiд автомобiлiв i пiшоходiв, що полегшувало його завдання. Кiлька туристiв зупинилися вдалинi, бiля кута будiвлi та почали фотографуватися. Пристав, не зупиняючись, окинув iх поглядом. Не побачивши небезпеки, продовжив свiй шлях. Нiхто з полiцiантiв не звернув уваги на цю пару, що органiчно вписалася в звичайну денну метушню притаманну штаб-квартирi французькоi кримiнальноi полiцii.
Пройшовши всередину будiвлi, чоловiки пiдiйшли до чергового i пред'явивши пластиковi посвiдчення, доповiли про мету свого прибуття – за рiшенням суду здати речовi докази в сховище. Молодий бригадир уважно звiрив фотографii в посвiдченнях з оригiналами.
Той, що нiс контейнер, був повним чоловiком середнiх рокiв. Товстий нiс i пишнi вуса надавали його обрезклому обличчю вигляд втомленого вiд життя батька сiмейства. Незважаючи на досить прохолодний весняний день, чоловiк пiтнiв, постiйно втираючи обличчя хусткою. Жовтуватий вiдтiнок шкiри, наштовхнув чергового на думку про те, що, можливо, у пристава проблеми з печiнкою, або пiдшлунковою залозою. Вiн нагадав йому сусiда. Легкий валлонський акцент доповнив цю подiбнiсть.
Другий чоловiк був молодший за свого напарника. Судячи з вiдсутностi обручки на пальцi, пристав не був обтяжений сiмейними стосунками. Високий, худорлявий, з жорсткою кучерявою шевелюрою вiн був схожий на тисячi молодих парижан, що живуть собi на втiху i вважають, що у них ще все попереду. Єдине, що псувало його привабливе обличчя, це був косий рубець, який починався вiд мочки лiвого вуха та спускався щокою до куточка рота. Перевiривши документи, черговий козирнув вiдвiдувачам i натиснувши на пультi кнопку, пропустив iх усередину.
Пристави пiдiйшли до лiфтових шахт. Дочекавшись, коли вiдкриються стулки вiльноi кабiнки, вони увiйшли всередину. Молодший з чоловiкiв натиснув на кнопку пiдвального поверху. Стулки зiйшлися i, кабiна лiфта опустилася на два рiвнi. Вийшовши з лiфта пристави, повернули лiворуч i через кiлька метрiв пiдiйшли до загратованих дверей. Спалахнуло свiтло. З-за столу, що стояв метрах в п'яти вiд вхiдних дверей неохоче пiдвiвся полiцiант. Здалеку вiн виглядав точною копiею старшого з приставiв. Неквапливо човгаючи пiдлогою пiдошвами формених черевикiв, полiцiант пiдiйшов до дверей i вiдкривши невелике вiконце, вiдкинув металеву пiдставку, на яку зазвичай викладали речовi докази та супровiднi документи.
– Що бажаете мсье? Наскiльки я знаю всi судовi засiдання, призначенi на сьогоднi, вже закiнчилися, – вiн позiхнув, затуляючи долонею рота.
– Нам необхiдно помiстити документи в сховище для особливо цiнних речових доказiв, – пробурмотiв валлонец.
– Менi про це нiчого не вiдомо. Зранку нiхто нiчого не отримував.
– Це документи з залу суду. Якщо ви не в курсi, то саме сьогоднi слухалася справа цього виродка Марiо Белiмо. Прокурор притягнув папери та вiдеозаписи прямо на засiдання. Їх залучили до справи, тож тепер повиннi зберiгати двадцять п'ять рокiв. Саме стiльки йому впаяли.
– Белiмо, Белiмо… Це той наркодилер, якого два мiсяцi тому взяли пiд час стрiлянини в рiчковому порту? – запитально глянув на вiдвiдувачiв полiцiянт.
– Саме вiн. Там ще двое ваших колег постраждали.
– Пам'ятаю. Як же. Хлопцi потiм майже мiсяць провалялися в шпиталi. Гаразд. Давайте вашi касети.
– Не можу. Ти ж знаеш iнструкцiю. Ось супровiдний лист.
Пристав простягнув полiцейському стандартний бланк який прикрашав прямокутний штамп червоного кольору з цифрою «25» посерединi.
– Інструкцii, iнструкцii. Ви спiзнилися на 15 хвилин. У мене теж iнструкцii.
– Слухай-но старий, це не наша провина. Чортiв прокурор, зi своiми помiчницями цiлу годину оформляли папери. Хоча я мiркую, вони там ще й перепихнутися встигли. Дуже в однiеi помiчницi очi блищали, коли вона менi вiддавала супровiдний лист.
– Це вони можуть. І помiчницi iм покладенi, i надбавки за важку працю. Гаразд панове, ласкаво прошу в моi каземати.
Полiцiант закрив вiкно, набрав на пультi комбiнацiю цифр. Клацнув замок i гратчастi дверi вiд'iхала вбiк, пропустивши вiдвiдувачiв. Зайшовши всередину, вони, як i годиться за iнструкцiею зупинилися, чекаючи, поки дверi повернуться на мiсце i тiльки, тодi продовжили рух. Пройшовши вглиб примiщення мiж двома рядами стелажiв, де на полицях лежали стандартнi коробки з бирками, вони впевнено повернули лiворуч i пiдiйшли до стiни.
Стiна, починаючи вiд пiдлоги, до самоi стелi була всiяна прямокутними дверцятами, на зразок тих, що зустрiчаються у вокзальних камерах зберiгання. Поряд з кожними дверцятами був укрiплений стандартний пульт для введення коду, але, крiм цього були й по двi замковi щiлини. Над половиною пультiв горiли червонi вогники, вказуючи, що камери поставленi пiд охорону. Полiцейський пройшов вперед i знайшовши потрiбну комiрку набрав код.
– Давайте ваш ключ мсье, – вiн повернувся до приставiв.
– Матiр Божа! Це що за лайно сидить у тебе на полицi? – злякано вигукнув валлонец.
Пристав, витрiщивши з переляку очi, втупився у щось за спиною полiцiанта. Його напарник, дивлячись в тому ж напрямку, швидко й нiяково зашкрябав пальцями по застiбцi кобури. Полiцейський озирнувся й в ту ж мить отримав у потилицю удару рукiв’ям пiстолета. Крекнувши, вiн знепритомнiв i лантухом звалився на кам'яну пiдлогу.
– Чи не сильно ти йому приклав? – поцiкавився у напарника, що ховав пiстолет в кобуру, валлонец.
– Нi. Тиждень походить з перев'язаною макiтрою i все буде гаразд. Дiставай ключ.
Товстун нахилився й вiдчепивши з пояса ланцюжок з ключем вставив його в замкову щiлину. Його напарник зробив те ж саме зi своiм. Одночасно вони повернули ключi за годинниковою стрiлкою. Клацнув замок i дверцята вiдчинилися. Товстун спритно вiдкрив контейнер. Його напарник дiстав з сейфа двi невеликих прямокутних коробки з сiрого пластика. Вiдiгнувши край однiеi з коробок, вiн зазирнув усередину.
– Вони Рафiк.
Кинувши коробки до контейнера, пристав зачинив дверцята сейфу. Витягнувши ключi, чоловiки перейшли трохи вбiк. Молодий дiстав з кишенi цидулку. Звiряючись iз записами, вiн почав вводити код на наступному пультi. Вставивши ключi, вони повторили операцiю. Так чоловiки розкрили ще п'ять сейфiв, переклавши iх вмiст до контейнера.
– Все! Йдемо.
Схилившись над полiцiантом, чоловiки пiдхопили його пiд пахви та потягли проходом до гратчастоi дверi. Там вони насилу поставили його на ноги. Молодий набрав на замку код i доклав великий палець правоi руки непритомного полiцiанта до сенсорного датчика. Пискнувши, електронний замок клацнув i дверi вiдiйшли в бiк. Обперши полiцiанта лобом у стiну, пристави залишили його там стояти, а самi швидко вийшли в коридор. Дверi зачинилися. Тiеi ж митi почувся глухий звук падiння тiла. Дiйшовши до лiфтовоi шахти, пристави пiднялися на перший поверх i безперешкодно залишили будiвлю штаб-квартири кримiнальноi полiцii. Сiвши в автомобiль, старший рiзко видихнув.
