скачать книгу бесплатно
– Тодi я спокiйний за тебе. Давай за це й вип'емо.
Вони торкнулися келихами i зробили по кiлька великих ковткiв коньяку. Потiм розмова перейшла на теми спорту i полiтики. Ближче до опiвночi повернулася Жозефiна з подругами. Жак подав чай. Почалися питання-розмови. Спати вони розiйшлися, коли годинник в кабiнетi пробив половину другоi.
Роздiл четвертий
Середземне море, Гiбралтарська протока, акваторiя Малаги, вересень 1398 року
Галера сарацинського пашi Абдула iбн Гамiда III-го, вже кiлька годин бовталася у водах Середземного моря, неподалiк вiд Гiбралтарськоi протоки. У ранковому серпанку, вдалинi проглядалася берегова лiнiя з рiдкiсними вогнями Малаги. Паша нетерпляче крокував вимитими дошками носовоi палуби. Вiрний слуга Алi, зiтхнувши, прибрав тацю з iжею, повернувши ii до капiтанськоi каюти. Старий паша майже добу нiчого не iв. Тiльки мовчазно на самотi пив чай. Та й воно було i зрозумiло. Пiв року тому единий син пашi – Сулейман, вiдправився на вiйськову службу в Гранадский емiрат. Це був останнiй оплот колись могутньоi арабськоi держави, кордони якоi охоплювали майже весь Пiренейський пiвострiв. Зараз емiрат обiймав високогiрну область Сьерра-Невада i все середземноморське узбережжя вiд мiста Альмерiя до мiста Гiбралтар.
Пiд час одного з боiв Сулейман був важко поранений i потрапив у полон до iспанцiв. Тож зараз паша привiз викуп. Іспанцi призначили йому зустрiч у морi. Галера прибула в умовлене мiсце на кiлька годин ранiше призначеного термiну. Свiжа змiна веслярiв i ходовий вiтер, немов би вiдчули бажання пашi, скорiше обiйняти сина. Корабель стрiмко пролетiв вiдстань вiд Танжера до Малаги i зараз спокiйно гойдався на невеликих хвилях.
Над морем почало сходити сонце. Паша доклав до ока пiдзорну трубу, мiдний корпус якоi був прикрашений золотою iнкрустацiею, навiвши ii на чорну крапку, що з'явилася на обрii. Вiн не помилився. Збiльшувальне скло перетворило ледь помiтну цятку в обриси вiтрильного корабля. Миттево почулася команда. Затьохкав батiг наглядача, пробуджуючи веслярiв. Матроси, схопившись за канати, пiдняли i закрiпили головне прямокутне вiтрило. Пiдкоряючись командi капiтана, кермовий спрямував галеру назустрiч судну.
Приблизно за годину, обидва судна зустрiлися й прибравши вiтрила, зупинилися в кiлькох десятках метрiв одне вiд одного. Трищоглова каракка, венецiанськоi споруди, пiд прапором герцога дель Інфанто височiла своiм бортом над нижчою галерою пашi Абдула iбн Гамiда III-го.
З каракки спустили шлюпку, i незабаром на палубу судна пiднявся iспанська офiцер. Блискучий шолом гостя прикрашала бiла хустка. Привiтавши пашу, вiн назвався переговiрником. Передавши вимоги високоповажного сеньйора Антонiо Фернандеса де Мендози герцога дель Інфанто, офiцер висловив вимогу передати йому рубiни, що призначалися в якостi плати за звiльнення вельможного бранця. За словами офiцера, коли вiн з викупом благополучно досягне палуби iспанського судна, Сулейман, буде доставлений до батькiвськоi галери. Те ж саме було викладено в листi за пiдписом герцога, скрiпленого його особистою печаткою.
Не ставши читати листа, а лише вислухавши офiцера, паша, перебираючи пальцями чорнi кораловi чотки, вiддав розпорядження принести каменi. Алi миттево виконав наказ господаря. Схопивши в капiтанськiй каютi замшевий футляр з коштовними самоцвiтами, вiн пiдтюпцем, повернувся на палубу. Зупинившись перед офiцером, вiдкрив кришку. На синiй тканинi в променях ранкового сонця червоним свiтлом спалахнули чудовi за своею формою i величиною рубiни. Дев'ять з них були розмiром з велику вишню. Вони чудово виглядали б в золотому намистi, але бiльше пiдiйшли б для прикраси рукiв’я холодноi зброi. Три рубiни були бiльшого розмiру й мали iншу форму ограновування. Останнiй з каменiв за величиною дорiвнював перепелиному яйцю. Рубiн вражав своею чистотою i майстернiстю ювелiра, який огранував кристал. Камiнь сяяв подiбно кривавiй зiрцi, вiдкидаючи червонi променi на всi боки.
Оглянувши каменi, офiцер задоволено кивнув. Взявши футляр, вiн спустився до човна. Гребцi опустили весла в воду й за кiлька помахiв досягли борту iспанського корабля. Офiцер пiднявся на палубу. Тiеi ж митi на карацi почулися голоснi команди. З шурхотом впали вiтрила. Прийнявши в себе вiтер, вони запузирилися, спрямовуючи судно, геть вiд галери. Веслярi в шлюпцi обурено загорлали, намагаючись пiднятися на борт. Але всi iхнi спроби були марними. Тодi вставивши весла в кочети, вони що е сил почали гребти геть вiд сарацинськоi галери. На палубi iспанськоi каракки сухо клацнув спуск арбалета i в щоглу корабля пашi встромився дротик з прив'язаним до нього паперовим згортком. Алi пiдскочив до щогли й вирвавши дротик, уклонившись, передав його пашi.
З кам'яним виразом на обличчi Абдул iбн Гамiд III розгорнув послання i прочитав нерiвнi рядки. Закiнчивши читати, вiн рiзким рухом викинув дротик в море.
– Мiй пане! Дати команду почати переслiдування? – лiтнiй слуга з благанням дивився в обличчя пашi. – Вони не повернуть Сулеймана?
– Нi Алi. Не потрiбно переслiдування. Сулейман вже потрапив до Джаннату. Я маю надiю, що Аллах Всемогутнiй гiдно винагородить мого улюбленого сина.
– Його вбили?
– Нi Алi. У полонi вiн захворiв на чорну хворобу i помер. Невiрнi дозволили його супутникам поховати Сулеймана за нашими обрядами.
– А, як же викуп? Ти iм не помстишся? Даси йому ось так пiти, оманою заволодiвши скарбом?
– Мiй старий i вiрний слуга. Це всього лише каменi. Але я передбачив такi наслiдки i покараю iспанського iдальго за оману. Мiй ювелiр на зворотному боцi каменiв вирiзав прокляття для його майбутнiх власникiв. І герцог дель Інфанто i його нащадки будуть вмирати вiд насильницькоi смертi. Кожен камiнь це вирок. Навiть, якщо невiрнi iх роздiлять, закляття не втратить своеi сили. Накажи зiбратися воiнам до читання намазу. Ми повиннi подякувати Аллаха i попрощатися з Сулейманом. А що до помсти, то пiсля молитви я вiдправлю поштового голуба з наказом про виступ. За кiлька днiв, десятки галер з нашими воiнами прибудуть до Малаги. Ми влаштуемо набiг з моря на Валенсiю. Саме там помер Сулейман. Час повернути це мiсто у володiння нашого емiрату. Так невiрнi заплатять за смерть мого сина. Але головне покарання понесуть нащадки вiроломного герцога – поки його рiд назавжди не зникне з лиця землi.
На борту iспанського судна, у своiй каютi дон Антонiо Фернандес де Мендоза герцог дель Інфанто iз захопленням розглядав рубiни.
– Ви, навiть не уявляете капiтане, що це за скарб. Цi рубiни сарацини викрали з храму Озiрiса у Абатонi, в Єгиптi. За них ходять легенди ще з часiв Олександра Великого. Володар цих каменiв за переказами, буде нагороджений довгим i щасливим життям. Його скарби будуть збiльшуватися. В усiх справах його буде супроводжувати успiх. Тут, навiть вирiзанi якiсь письмена, – герцог, узявши лупу, i далi розглядав каменi. – Найбiльший я вважаю, прикрасить перстень. Я пiднесу його в якостi подарунка нашому кардиналу. Цi три, прикрасять колье, яке я замовив для моеi дружини – донни Магдалiни. Що робити з рештою каменiв я вирiшу пiзнiше. Як на мене, вони будуть чудово виглядати в рукiв’ях стилетiв.
Роздiл п'ятий
Котеджне селище, передмiстя Марселя, Францiя, березень 2015 року
Льолька вiдсунула ноутбук. Дiставши з пачки цигарку, вона пiдкурила i пiдiйшла до вiкна. Штормовий вiтер гнав поверхнею бухти короткi злi хвилi, якi бризками розбивалися об кам'янистий берег.
Ось i почалася нова iсторiя. Легенда тринадцяти рубiнiв, дев'ять з яких були вставленi в рукiв’я стилетiв Чезарiо Борджiа, давно не давала iй спокою.
З часу ii перемоги в Мiжнародному лiтературному конкурсi пройшло вiсiм мiсяцiв. За цей час Льолька встигла написати ще два романи на замовлення видавництва, а зараз працювала над третiм. Але думки про рубiни не давали iй спокою. І ось сьогоднi вранцi вона вирiшила виписатися, щоб, хоч трохи розвантажити мозок.
Останнiй роман, залишений редактору на вичитування, розповiдав за операцiю, в якiй брав участь ii чоловiк – комiсар полiцii Олександр Деланж. Операцiя загалом пройшла успiшно, та наприкiнцi виникли обставини, якi призвели до трагiчних наслiдкiв. Разом з одним iз злочинцiв, загинули напарник Алекса – Серж Дюпре i двое офiцерiв управлiння кримiнальноi полiцii Анже. Сам Алекс отримав важку контузiю, кiлька поранень i пiвтора мiсяцi провiв на лiкарняному лiжку.
Два тижнi Льолька не вiдходила вiд чоловiка, спочатку у вiддiленнi iнтенсивноi терапii, а потiм у палатi. Алекс видужував важко. Вiн постiйно переймався через загибель хлопцiв. Але не тiльки це послужило причиною тривалого лiкування.
Три шрами спотворили його обличчя. Два невеликих – вiд металевих кульок, якi вирвали м'язи на пiдборiддi i лiвiй щоцi, i один великий – вiд уламка скла. Шрам починався трохи нижче правоi скронi, проходив щокою i рваною стрiчкою спускався до пiдборiддя. Лiкарi, якi проводили операцiю, насамперед дбали за видалення з ран чужорiдних тiл i зупинцi кровотечi. Краса обличчя пораненого детектива хвилювала iх найменше. Головне для них було врятувати його життя.
Потiм, коли його вже перевели до палати, Алексу запропонували провести пластичну операцiю, але вiн вiдмовився. Вiдкинув вiн, навiть пропозицiю свого друга Крiстiана, який разом з дружиною i мачухою – графинею Луiзою де Фоссе, часто вiдвiдували його у шпиталi. Льолька вважала, що цi шрами вiн залишив на знак нагадування про загиблого друга, хоча смерть Сержа Дюпре нiхто йому в провину не ставив.
Потрапивши з лiкарнi додому, Алекс почав поступово повертатися до життя. Наприкiнцi грудня вони нарештi з'iздили з друзями до Бордо, де до охриплостi горлали на футбольному матчi, що проходив мiж командами: «Бордо» – «Лiон». Пiсля завершення матчу, вони святкували перемогу «Лiона» 5:0, у невеликому шинку. Пили сухе вино з сиром i дивилися повтор матчу на величезному екранi плаского телевiзора, заново проживаючи гольовi моменти.
Алекс був пристрасним уболiвальником. Льолька, не бажаючи вiдставати вiд коханого чоловiка, досконало вивчила правила цiеi гри i з подивом для себе самоi вподобала футбол. Тепер вона знала поiменно всiх гравцiв улюбленоi команди Алекса «Парi Сен-Жермен». Знала тренерiв i головних супротивникiв. Якось раз, вона, навiть зi знанням справи прокоментувала останню гру iхнiх улюбленцiв. Своiми зауваженнями Льолька викликала гучнi оплески вiд друзiв Алекса i палкий поцiлунок вiд вкрай здивованого чоловiка.
Потiм iхнi переваги роздiлилися. Льолька вважала, якщо вони придбали котедж в передмiстi Марселя, то i вболiвати повиннi за «Олiмпiк Марсель». Але Алекс, який народився i бiльшу частину життя прожив у Парижi, вiддавав перевагу своiй улюбленiй командi. Посперечавшись кiлька разiв, вони дiйшли згоди, що коли iхнi команди грали мiж собою, то кожен вболiвав за свою. Коли ж гра проходила з iншими супротивниками, то вони спiльно переживали за своiх улюбленцiв.
Далi краще. Вiардо домiгся повернення Алекса до Парижу, де вiн комплектував нову бригаду в управлiннi кримiнальноi полiцii. Алексу дозволили переведення та надали вiдпустку через поранення.
З свiтанку i до обiду Льолька працювала над рукописом у вiтальнi затишноi паризькоi квартири. Квартира була розташована у 8-му окрузi i залишилася чоловiковi вiд його дiда – вiдомого генерала i героя Францii. Коли напередоднi весiлля Льолька дiзналася, де вони у майбутньому будуть жити, а потiм ще й побачила, то вiд радостi мало не задушила Алекса. Хто б мiг подумати, що з вiкон iхньоi оселi, розташованоi пiд самим дахом шестиповерхового будинку побудованого на початку минулого столiття (iнакше i бути не могло в Льолинiй уявi) буде видно Єлисейськi поля.
Поки Льолька працювала, Алекс заварював iй каву i готував снiданки. Пiдказував з термiнами та пiдправляв дiалоги, додаючи професiйний полiцейський сленг i жаргон злочинного свiту Францii. Потiм вони обiдали у перш-лiпшому бiстро i йшли гуляти мiстом.
Алекс познайомив Льольку зовсiм з iншим Парижем. З Парижем, який звичайному туристу, нiколи не доведеться побачити. Вони уникали гучних вулиць i майданiв, обираючи вузькi вулички, де стiни будинкiв, нiби утворювали ущелини прикрашенi блакитним клаптиком неба, десь там угорi. Зазирнули в нетрi Латинського кварталу. Подовгу гуляли островом Сiте – серцем Парижа.
Вони писали на кольорових аркушах назви музеiв, театрiв i ресторанiв, потiм звернувши iх трубочками, перемiшували у капелюсi. З цим капелюхом Алекс i Льолька чiплялися до випадкових перехожих, просячи витягнути папiрець i допомогти iм з вибором маршруту. Дивлячись на щасливi обличчя молодят, iм нiхто не вiдмовляв.
Та щастя не може тривати весь час. Одного дня, психологи полiцейського управлiння оголосили висновок, згiдно з яким, Алексу наказувалося пройти додатковий реабiлiтацiйний курс. Без цього йому не дозволяли повернутися до оперативноi роботи. Пiсля отриманого на руки висновку, Алекс, який подумки вже бачив себе на новiй посадi, зламався. До того ж зламався миттево, немов суха гiлка пiд поривом буревiю. Вiн виявляв байдужiсть до всього i що було найприкрiше – до Льольки. Навiть спати Алекс перебрався на канапу, встановлену перед величезним пласким телевiзором у вiтальнi. Той воно було зрозумiло – звiдси було найближче до бару зi спиртним.
Льолька невдоволено сопiла, бурчала, лаялася, але все було марно. Їi коханий чоловiк, немов Колобок, котився донизу, втративши зацiкавленiсть до життя, i знаходив лiки вiд усiх негараздiв у пляшках з вином або коньяком.
Жалiючи чоловiка, Льолька намагалася знайти виправдання такiй поведiнцi Алекса. Але це iй мало допомагало. Тому Льолька намагалася зайвий раз не псувати йому та собi нерви, а закрившись у спальнi, цiлодобово не вставала з-за ноутбука.
Льолька розумiла, що вона, з'явившись у життi Алекса всього якихось десять мiсяцiв тому, не могла замiнити йому улюблену працю, на якiй комiсар провiв майже половину свого свiдомого життя. Намагаючись не пiдвищувати голос i не влаштовувати iстерик, вона силкувалася повернути Алекса до мрiй: про будиночок у Провансi, про дiтей, про виноградник. Льолька намагалася донести до Алекса думку, що не тiльки в роботi спiвробiтника кримiнальноi полiцii полягае сенс життя. Алекс погоджувався, обiцяв обмiркувати ii зауваження та поради, але за кiлька днiв все верталося на колишнi рейки. Знову потрапивши до управлiння полiцii, або зустрiвшись з кимось зi своiх колишнiх колег, комiсар, почавши з кави плюс коньяк, до пiвночi потрапляв додому ледве стоячи на ногах.
Весь цей час Льолька ще й писала. Часом вiд перевтоми на неi накочували напади головного болю i нудоти. Разом з ними приходили колишнi страхи, що у неi нiчого не вийде i кар'ера письменницi закiнчиться, так i не розпочавшись. А ще вона дуже боялася втратити Алекса.
Звикнувши жити сама, Льолька, отримавши в особi чоловiка опору i захист вiд усiх життевих проблем, зараз почала панiчно боятися його втратити. Причому вона боялася втратити Алекса не в фiзичному сенсi, а в iхнiх вiдносинах. Пiд час таких нападiв iй хотiлося пригорнутися до нього, немов у дитинствi до татка. Обхопити його сильну руку вiд якоi лине теплом i спокоем. Льолька хотiла, щоб Алекс гладив ii по волоссю, нiжно цiлував в кiнчик носа i в мочку вуха. Тодi всi ii страхи минали, а головний бiль, стихаючи, вiдступав без всяких пiгулок. Але останнiм часом замiсть Льольки, цей бовдур гладив здебiльшого келихи з коньяком i пляшки з вином. Залишившись на самотi зi своiм болем i страхiттями, Льолька тихо плакала, наковтавшись пiгулок i сховавши мокрого носа в подушки.
Однак, старовинна приказка «немае лиха без добра», виявилася в повнiй мiрi застосовна у Льольчиному життi. Через байдуже ставлення до себе коханого чоловiка, у Льольки виходили чудовi тексти. Соковитi дiалоги, уболiвання сердечний бiль героiв, написанi з надривом, викликали захват спочатку в редактора видавництва, а потiм i у читачiв. Але ii це вже не тiшило.
Взагалi iй не сподобалося писати книги «на замовлення». Складалося враження, що вона знову працюе у газетi i пише замовнi статтi. Лише довгi розмови з ii новою вчителькою Луiзою де Фоссе i видавцем Вiктором Наумовичем, допомогли Льолi позбавитися цього почуття.
Старшi друзi докладно роз’яснили, що поки Льолька впевнено не займе мiсце в першiй шерензi свiтових зiрок детективного жанру, iй доведеться забути про те – чого душа бажае писати. Автору детективiв, як i копiрайтеру або журналiстовi, треба було насамперед писати книги, якi будуть продаватися. Усi душевнi та глибокодумнi твори, повиннi були створюватися у вiльний час, або бути вiдкладеними на кiлька рокiв. Постраждавши за звичкою декiлька дiб, i вдосталь пожалкувавши себе кохану, Льолька, зiтхнувши, почала творити. Ось тут iй i допомогли власнi душевнi переймання. Аби дарма не «пиляти» чоловiка, Льолька всi невимовленi слова i обуреннi почуття викладала на сторiнках рукопису. Це допомагало, але на нетривалий час.
Два днi тому, коли пiсля черговоi спiвбесiди з психологами Алекс опiвночi з'явився додому «на рогах», Льолька, зiтхнувши, допомогла йому дiстатися до канапи й роздягнувши поклала спати. Вранцi, привiвши до тями коханого чоловiка за допомогою томатного соку й невеликоi кiлькостi горiлки, Льолька нагодувала Алекса смачним снiданком. За кавою, вона знову спробувала донести до його мозку, що почав прокидатись, своi почуття. Без галасу i без iстерик Льолька розповiла Алексу за те, що переймаеться за нього. Казала, що iй не все одне, як складеться iхне подальше спiльне майбутне, що вона життя без нього не бачить i згодна разом з ним пройти, цей бiсiв курс реабiлiтацii. Нарештi ж – вона й досi у нього закохана!
Життевого досвiду – як вiдвернути коханого вiд спиртного i пробудити у нього цiкавiсть до життя, у Льольки не було. Переглянувши у всезнаючому Google добiрки i поради психоаналiтикiв на тему боротьби з «зеленим змiем», дiвчина зробила висновки, що там теж нiхто нiчого не знае. Тому вона все робила за своiм розумiнням. Робила саме те, що вважала за потрiбне.
Вислухавши красуню дружину, з червоними пiсля безсонноi ночi очима, Алекс погодився з ii умовляннями. Пообiцяв сьогоднi бiльш «Нi-Нi». Наступного дня, вони призначили спiльний похiд до комiсарiату, до старшого психолога управлiння. Заспокоена Льолька вийшла з кухнi. Але не встигла вона дiйти до дверей спальнi, як почула за спиною знайомий звук легкого дзвону скла, коли горлечко пляшки торкаеться краю склянки i нестерпне булькання. Льолька миттево повернулася до кухнi, де зловила Алекса на гарячому.
Злiсть, що нахлинула i миттеве роздратування вилилися в одному словi: – Ганчiрка!
Трохи помiркувавши, Льолька додала стандартну на ii розумiння в таких випадках фразу: – «Якщо не кинеш пити ти, то тодi тебе кину я!». Потiм змiшуючи украiнськi, росiйськi та французькi лайки, Льолька, ридаючи, покидала у валiзу найнеобхiднiшi речi. З валiзою в однiй руцi i з портфелем, у якому вмiстився ноутбук i робочi блокноти, в iнший, вона вискочила з квартири, навiть не зачинивши за собою дверi. Пiймавши на вулицi таксi, Льолька поiхала до Марселю.
Потрапивши до котеджу, вона насамперед вирiшила помститися Алексу i напитися у гiркiй самотностi. Обмiркувавши раптовий порив, Льолька прийшла до висновку, що це потрiбно було робити на очах у коханого чоловiка. А так без головного глядача ця вистава втрачала будь-який сенс. Тому обмежившись легким, але смачним коктейлем, змiшаним з «Мартiнi», грейпфрутового соку i тонiка з льодом, вона розiбрала своi речi та приготувала робоче мiсце у вiтальнi бiля камiна.
Заваривши кави й курячи цигарку за цигаркою, Льолька зателефонувала подрузi Дар’i та хресноi Марго. Не вдаючись у подробицi, вона повiдомила жiнок про те, що перебралася в передмiстя Марселя i в Париж найближчим часом повертатися не збираеться. Тямущi подруги в'iхали в тему з пiвслова. Досить було почути iнтонацii Льольчиного голосу. Дашка дала iй вказiвку пiдшукати мiстечко, де можна буде «погудiти» i вiдiрватися, а Марго повiдомила, що днями збираеться до столицi Францii i неодмiнно завiтае на кiлька дiб до своеi улюбленоi хрещеницi.
З Маргоши, Льолька постiйно дивувалася. Два мiсяцi тому, Марго в своi сорок три, не маючи жодних вагань, народила двiйняток – хлопчика i дiвчинку. Не минуло й двох мiсяцiв, як неспокiйна бiзнес ледi з головою поринула в свiй колишнiй напружений трудовий графiк. Вона, навiть примудрялася годувати немовлят грудьми в своему кабiнетi.
Звичайно, що без допомоги улюбленого Петровича, хрещена б не впоралася. Чоловiк Маргоши узяв на себе всi клопоти пов’язанi з догляданням малечi, категорично вiдмовившись вiд послуг нянi. Пiд час вiдвiдин щасливоi родини, Льолька розчулилася, спостерiгаючи, як Петрович вправно мiняе пiдгузки, купае дiтей у ваннiй, як примудряеться одночасно заколисувати, тримаючи на руках обох малюкiв, наспiвуючи iм тихим голосом пiсеньки. Тому заява хресноi, що вона збираеться до Парижа, Льольку анiтрохи не здивувала. Сусiднiй котедж, що зараз стояв порожнiй, належав саме цiй неспокiйнiй родинi i Льолька була впевнена, що незабаром тиша в будинку буде порушена голосами батькiв i агуканням малюкiв.
Розiбравшись з подругами i заспокоiвши серцевий бiль, Льолька, зручно влаштувавшись на м'якому килимi за низьким журнальним столиком, занурилася в роботу над романом. Спати пiшла лише опiвночi, коли почала тиснути не тi клавiшi на клавiатурi ноутбука.
Прокинувшись на свiтанку, Льолька все ж вирiшила вiдступити вiд початкового плану i почала писати новий роман. Сюжет давно склався у неi в головi. Два робочих блокноти були списанi уривками сцен i дiалогiв. Не вистачало тiльки часу, щоб перенести це на ноутбук, надавши своiм карлючкам вигляд повноцiнноi книги. Докуривши цигарку, вона пройшла на кухню. Швидко заварила каву. Ранок тiльки починався. Вирiшивши сьогоднi весь день присвятити роботi над новим романом, Льолька iз задоволенням випила мiцну каву i повернулася до ноутбука.
Роздiл шостий
Булонський лiс, околиця Парижа, березень 1638 рiк
Вiконт Гунальд ІІІ де Брюссе, що належав до шляхетного сiмейства Гасконського дому, туманного березневого ранку нетерпляче походжав галявиною бiля великого старого дуба, в дальнiй частинi Булонського лiсу.
Пiсля того, як намаганнями короля Франциска I, по завершеннi Сторiчноi вiйни лiс був очищений вiд ватаг розбiйникiв i обгороджений кам'яним муром, його для своiх потреб уподобали дуелянти. Вiконт теж належав до кола цих вiдчайдухiв. Запальний характер i гострий язик, неодноразово примушували його супротивникiв кидати вiконту виклик. Така безглузда поведiнка молодого пройдисвiта, часом, навiть знаходила засудження у дворянському суспiльствi.
Та де Брюссе, попри косi погляди вельмишановного панства, дозволяв собi жити, як заманеться, завдяки майстерному володiнню шпагою та вмiнню надзвичайно влучно стрiляти з пiстоля. Небагато хто з його супротивникiв мав можливiсть згодом розповiсти про те, як проходила дуель. Зазвичай лiкар констатував смерть розпростертого на землi дуелянта, а вiконт святкував чергову перемогу.
Ось i вчора на балу в представництвi iспанського торгового дому сеньйора де Мендоза, вiн пiд час полонезу, танцюючи з герцогинею дель Інфанто, дозволив собi вiдпустити кiлька соромiцьких жартiв на ii адресу. Тiеi ж митi вiн отримав вiд герцогинi ляпасу, а вiд ii чоловiка рукавичку в обличчя. Негайно було обумовлено час i мiсце проведення дуелi. Запрошенi секунданти.
Зараз, вiконт у супроводi двох приятелiв i лiкаря, нервово походжав галявиною вкритою пожухлою травою, подзвонюючи шпорами. Неподалiк двое грумiв, доглядали за запряженою в карету четвiркою коней. Ззаду до карети поводом була прив'язана кобила вiконта.
Нарештi, з боку алеi почувся тупiт копит. У ранковому туманi кiлька разiв блиснули лiхтарi, встановленi на передку карети. Перевалюючись на вибоiнах i розбризкуючи воду з калюж, екiпаж пiд'iхав до iншого краю галявини. Слуга в лiвреi зiстрибнув з зап’яток. Вiдкрив дверцята, вiдкинув сходинки та схилився в чемному уклонi. З карети, на вкриту краплями води траву ступив герцог. Не дивлячись у бiк чоловiкiв, якi чекали його появи, вiн подав руку своiй супутницi. На траву зiйшла його дружина. Слiдом за нею обережно ступаючи сходинками, з карети спустився секундант герцога, теж iспанський гранд.
– Ти побачиш люба, як швидко я розправлюся з цим мерзотником!
Поцiлувавши дружину, герцог рвучко розвернувся i рiшучими кроками попрямував до вiконта. Слiдком, плутаючись в пожухлiй травi, що чiпляла його за франтiвськi чоботи, поспiшав секундант.
Але не встигли вони пройти й п'яти крокiв, як за деревами почувся хвацький свист. Слiдом за свистом пролунали пострiли. До карети пiдбiгли шiсть чи сiм чоловiкiв, з обличчями закритими до половини чорними хустками. Знову пролунали пострiли. Двое слуг i кучер впали мертвi. Поранений секундант, вхопившись однiею рукою за упряж, iншою намагався дiстати пiстолет, але його добили декiлькома ударами палаша.
Герцог, розрядивши в нападникiв обидва пiстолети, поранив одного з них i тепер вiдступав до карети, вiдбиваючи шпагою i кинджалом удари трьох супротивникiв. Вiн зi злiстю викрикував прокльони рiдною мовою на адресу пройдисвiта-вiконта.
Перелякана жiнка кинулася всередину карети, в надii знайти там укриття, але один з чоловiкiв вистрiлив iй в спину. Герцогиня впала. Пострiлом з другого пiстолета, чоловiк влучив герцогу в голову. Іспанець без духу впав на мокру траву. Прибравши пiстолети за пояс, чоловiк став на сходи та нагнувшись над жiнкою перевiрив пульс. Переконавшись, що вона мертва, вiн дiстав з-за пазухи золоте колье i надiв його на шию нещасноi, ретельно застiбнувши замок. Зiстрибнувши на траву, вiн попрямував до вiконта, що стояв бiля дуба.
– Стiйте панове, зупинiться. Ім’ям короля! Наказую зупинитися! – долинув до них вiддалений крик.
Почувся тупiт копит кiлькох коней, що стрiмко наближався. Вiдреагувавши на вигуки, вiконт, немов би прокинувся.
– До бою панове! – подав вiн команду.
Вiконт i його супутники стрiмко вихопили пiстолети. Знову пролунали пострiли. Чоловiки iз захованими за хустками обличчями, снопами повалилися на траву. Їхнiй ватажок розвернувся i щосили кинувся геть, затискаючи долонею поранене плече. Вiконт метнув кинджал. Пролунав зойк i втiкач впав. Вiн спробував повзти, але сили залишили його, i вiн затих.
На галявину вилетiли з десяток вершникiв на змилених конях. Вершники тримали в руках списи, прикрашенi трикутними вимпелами з символами королiвськоi гвардii. Офiцер, зiстрибнувши з коня, пiдбiг до вiконта i його супутникiв. Вiн з жахом озирався на всi боки, намагаючись зрозумiти що сталося.
– Вiконте, у мене лист вiд короля. Вiн просить вас вирiшити все мирним шляхом. Смерть герцога загрожуе нам незворотними полiтичними наслiдками. Пiд загрозою торгiвельна угода.
– Ви спiзнилися офiцере, втiм, як i ми. Якiсь мерзотники напали на карету герцога. Убитий вiн, його дружина i секундант.
– О Боже. Як таке могло статися? І де? У Булонському лiсi.
– Передайте його Величностi королю Францii Людовику XIII Справедливому, моi щирi спiвчуття. Виннi покаранi. Зазвичай, краще було б цих покидькiв четвертувати або повiсити, але ми були в меншостi. Слуги не беруться до уваги. Можна пiдвiсити iхнi тiла на Ринковiй площi. Раптом хтось впiзнае цих пройдисвiтiв. Тодi, король зможе забрати iхнi будинки i худобу до державноi скарбницi.
– Звичайно, я передам вашi слова вiконте, але яка трагедiя. Здаеться, у них у Парижi залишилися дiти.
– Нi, дiти в Іспанii. Мiркую, що родичi подбають про сирiток.
Вiконт пiдiйшов до тiла ватажка нападникiв. Насилу витягнув зi спини кинджал, протер лезо об траву i сховав його в пiхви.
– Я особисто вiдвiдаю начальника мiськоi варти i усе розповiм, – приклавши пальцi до капелюха, вiконт розвернувся i попрямував до карети. Супутники вiконта рушили слiдом.
* * *
Пiзно ввечерi того ж дня в невеликому придорожньому трактирi вiконт зустрiвся з людиною, яка замовила ранкову «виставу». Як i його спiврозмовник, вiконт ховав обличчя пiд каптуром плаща. Сiвши за стiл вiн взяв склянку i зробив пару ковткiв.
– Диявол вас роздери. Так це ж вода! – вiн з огидою сплюнув на брудну пiдлогу трактиру.
– Вiра не дозволяе менi пити вино. Ось плата за вашу послугу, – спiврозмовник пiд столом передав вiконту два мiшечки iз золотими монетами. – Вам i вашим супутникам. Як все пройшло? Звiдки там узялися вiйськовi?
– Король трохи все не зiпсував. Вiн надiслав менi посланця з листом. Просив вирiшити все миром.
– Аллах Всемогутнiй на нашому боцi. Прощавайте вiконте. Бережiть себе. Життя коротке, а на тверду руку, може знайтися бiльш тверда рука.
– Я врахую вашi побажання.
Пiднявшись чоловiки, вийшли з корчми. Вiконт застрибнув у сiдло i вдаривши коня шпорами попрямував до мiста. Карета його спiврозмовника, рушивши з мiсця, попрямувала в бiк Сен-Денi.
Роздiл сьомий
Готель «Святий Франциск», Париж, Францiя, березень 2015 року
Березневий вечiр занурив у сутiнки центр Парижа. Попри сонячний день, до ночi похолодало. Перехожi, що поспiшали пiсля напруженого дня в теплi притулки своiх квартир, куталися в шарфи й пiдiймали комiрки курток i плащiв, щулячись вiд рiзких поривiв пiвнiчного вiтру.
У вiкнах готелю «Святий Франциск», розташованого в декiлькох кварталах вiд Єлисейських полiв, спалахнуло свiтло. Його мешканцi, що здебiльшого складалися з вельможних гостей столицi Францii, теж повернулися у своi тимчасовi притулки пiсля довгого дня.
Невеличкий готель був побудований на початку 19-го столiття. Як i було задумано спочатку, вiн призначався для приймання виключно поважних осiб. Розкiшному умеблюванню готелю мiг позаздрити будь-який з особнякiв паризькоi знатi. Черга на проживання в його номерах, iнодi розписувалася наперед майже на пiв року. Деякi з гостей, не бажаючи вiдмовлятися вiд звичного комфорту та послуг вишколеноi прислуги, вважали за краще мати в готелi постiйно оплаченi апартаменти.
До числа таких мешканцiв належала й родина iспанських грандiв – герцогiв дель Інфанто. З тридцятих рокiв минулого столiття вони приiжджаючи до Францii, постiйно займали оплачений номер, розташований на другому поверсi лiвого крила будiвлi.
В цей час, в апартаментах проживала найстарiша представниця цього вiдомого дворянського роду iспанських грандiв – Каталина Вiкторiя Фернандес де Мендоза, герцогиня дель Інфанто, якiй нещодавно виповнилося 72 роки.
Поховавши минулого року чоловiка, герцогиня займала вiльний час вiдвiдуванням родичiв, яких життя розкидало свiтом. Цей весняний вояж вона почала зi столицi Францii, де мешкали ii двоюрiдна племiнниця з чоловiком i онука з двома дiтьми.
Великого захоплення вiдвiдини лiтньоi жiнки у родичiв не викликали. Бiльш того, вони пiд будь-яким приводом намагалися уникати зустрiчi з нав'язливою старою.
