скачать книгу бесплатно
Да й згадав, як у старого Хмельницького сидiв у глибцi такий, що ману напускав. «Що ви, – каже, – що мене стережете? Як схочу, то лиха встережете мене! Ось зав'яжiть мене в мiшок». Зав'язали його да й притягли за трямки, аж вiн i йде з-за дверей: «А що, вражi дiти! Встерегли?»
«Що ж, – думае, – як i се такий химородник? Пiду скорiш, щоб справдi не вкоiв вiн якого лиха».
Да ступивши швидкою ходою ступнiв з десяток, зупинивсь iзнов, наче об стiну вдаривсь.
«Що, – каже, – я за куряча голова! Кого я йду рятовати? Хiба в неi нема жениха боронити? Що я за вартовий такий? З якоi ласки не спати менi по ночах, щоб який опияка, пiдкравшись, не злякав гетьманськоi молодоi? Коли ти йдеш за гетьмана, то нехай поставить тобi на всiх дверях i воротях варту; а менi яке дiло? Хоч нехай усiх вас перехапають сi розбишаки!.. Бачу я тебе заздалегiдь, ясновельможний пане, як ти довiдаешся, що вкрадено в тебе з-пiд поли молоду! Бачу й тебе, горда панiматко: чи так поглядатимеш звисока i тодi на нашого брата, як твiй гетьман iз сонцем на лобу проспить молоду, незгiрш од iншого гультая! Бачу й тебе, ясная крале, як замчить тебе отсей шибайголова мiж чорногорцi. Там жiнкам не дуже догоджають. Скакатимеш ти через шаблю в сього дикого Тура; не раз згадаеш пiсню:
Любив мене, мати, запорожець,
Водив мене босу на морозець…
Мiзкуе так собi Петро, аж ось iзнов закопотiли конi. Слухае, i сам собi вiри не йме.
«Невже таки справдi сей запорожець знаеться з нечистою силою? – думае вiн. – Да постiй, чи не самi вони вертаються?… Нi, справдi везуть!.. Проклятий! Мчить, як вовк овечку!»
Конi над'iхали ближче. Дивиться Петро – Кирило Тур держить перед собою Лесю на сiдлi, як дитину. Аж сумно йому стало. Леся була зовсiм як очарована. Сидить, голубонька, схиливши голову, а рукою держиться за плече запорожцю. А той одною рукою пiддержуе бранку, а другою править коня. Сердешна стогне, мов увi снi щось страшне бачить. Щось неначе й говорить, да за солов'ями не можна розiбрати: солов'i перед свiтом саме розщебетались.
Жаль Петру стало Лесi; уже хотiв вийти з-за куща, заступити отмичарам дорогу да й битись, не вважаючи нi на якi чари; да вхопивсь, аж при йому нема шаблi. Уже вони й обминули його, а вiн iще стоiть, не знаючи, що чинити. Аж ось Леся зразу закричала, мов прокинувшись. По гаю пiшла луна, а голос ii так i пройняв мого Петра до самого серця. Бiгом кинувсь вiн до подвiр'я, ухопив шаблю, допавсь коня, скочив на нього охляп. Василь Невольник, прокинувшись, думав, чи не цигане пораються коло коней, да пiдняв гвалт.
– Не кричи, Василю, – каже Петро, – а буди козакiв: украдено Череванiвну з покоiв!
Василь Невольник пiдняв iзнов галас на весь двiр; а Петро, не слухаючи його, виiхав у хвiрточку, схилившись, да й помчавсь, як вихор.
Тим часом отмичари держали свою дорогу, поспiшаючи вибратись за ночi з киiвськоi околицi. Бiдна Леся, мабуть, добре ковтнула знахорчиного зiлля од переполоху: хилялась, як п'яна, i нiчого не знала, що з нею дiеться; прокинулась тiлько, як пройняв ii холодний вiтер з поля. Гляне, аж вона серед пущi, на руках у страшного запорожця. Спершу думала небога, що се iй сниться, далi крикнула, да задармо. Розбишаки тiлько зглянулись та всмiхнулись мiж собою. Почала була благати, щоб не погубляли ii, щоб пустили; так Кирило Тур тiлько реготався.
– Що за дурний, – каже, – розум у сих дiвчат!.. Щоб оце я, пiсля такоi працi, випустив iз рук самохiть свою здобич! Нi, голубонько, сього в нас не бувае. Та й чого тобi убиватись? Хiба я не зумiю кохати тебе так, як i хто iнший? Не плач, мое серденько: привикнеш, дак житимеш за мною незгiрш, як i за гетьманом. Дiвка, кажуть, як верба: де посади, там i прийметься.
Не дуже вгамовалась Леся од такого розважання; рвалась, кричала, здiймала до неба руки.
– Мое ти коханне! – каже тодi, одмiнивши голос, Кирило Тур. – Не кричи, коли не нажилась на свiтi. Ти думаеш, як нас наздоженуть, дак я тебе живу випущу з рук? Чорта з два кому пiсля мене дiстанешся! Цить, кажу! Ось бач, яка цяця?
І блиснув iй перед очима турецьким запоясником; а очi так поставив проти неi, що сердешне дiвча й помертвiло од страху.
Виiхали з пущi на поле, аж уже на сходi сонця зоря перемагае мiсяць. Почервонiло небо; починае на свiт займатись. Дорога то спускалась униз, то знов пiдiймалась угору. З'iхавши на високий кряж, озирнувсь Кирило Тур, аж iз-пiд гаю хтось мчиться навзаводи на сивому конi. Вiн зупинивсь да й каже:
– Не буду я Кирило Тур, коли оцей iздець не за нами! І коли хочеш знати, чи бистре в мене око, то скажу тобi й хто се. Се молоде Шраменя. Пiшло по батьковi, як орля по орловi. Враг мене вiзьми, коли я не догадуюсь, який заряд iмчить так швидко сю кулю!
– Море, драгий побро! – крикнув Чорногор. – Чого ж ми гаемось? Утiкаймо!
– Не такий, брате, в його кiнь, щоб утекти нам iз отмицею. Тайна що воно здасться? Нi, лучче станьмо та даймо бiй по-лицарськи.
– Бре, побро! Що ж iз того буде? Нас двое, стрiляти нам проти його не приходиться, а на шаблях Шраменковi не врадиш ти нiчого. А хоч i врадиш, то нехутко, ще надбiжать та й однiмуть дiвойку.
– Знаю я, брате, – каже Кирило Тур, – як Шраменко рубаеться; тим-то й не хочу у такому разi показати йому свою спину. Поглянь, поглянь, як махае шаблею! Мов запрошуе добрих приятелiв у гостi. Нехай я буду казна-що, а не запорожець, коли сьогоднi з нас один не достане лицарськоi слави, а другий лицарськоi смертi!
– Дак ти хочеш, побро, один на один битись?
– А то ж як? Лучче менi промiняти шаблю на веретено, анiж напасти вдвох на одного!
Тим часом Петро над'iжджав усе ближче да ближче, а як побачив, що Леся махае хусткою, то ще бiльш почав гнати коня.
Запорожцi тiлько що перехопились через узенький мiсток над проваллем, що промила вода з одного байрака в другий. Кирило Тур спустив бранку додолу i передав побратимовi, а сам злiз iз коня, розiбрав ветхий мiсток i покидав пластини в провалле. А на днi в проваллi рине й реве вода, пiдмиваючи крутii береги.
– Що оце ти твориш, побро? – питае Чорногор.
– Те, щоб Шраменя перш доказало, що згiдне воно битись iз Кирилом Туром.
– Бре, побро! Коли думаеш, що через провалле йому не перескочити, покиньмо його, а самi доберемось скорiш до тайника.
– Еге! Може, у вас у Чорнiй Горi так роблять, а в нас над усе – честь i слава, вiйськова справа, щоб i сама себе на смiх не давала, i ворога пiд ноги топтала. Про славу думае лицар, а не про те, щоб цiла була голова на плечах. Не сьогоднi, дак завтра поляже вона, як од вiтру на степу трава; а слава нiколи не вмре, не поляже, лицарство козацьке всякому розкаже!
Тим часом, як низовий розбишака мiзковав про лицарську славу, Петро мчавсь на його з шаблею. Уже близько. Як ось кiнь – тиць! Зупинивсь над проваллем, уперсь переднiми ногами да аж захрiп, настороживши ушi.
– Ге-ге-ге! – каже по другий бiк, смiючись, запорожець. – Мабуть, не по нутру тобi такi ярки!
– Іродова душа! – крикне йому Петро. – Так-то оддячив ти пану гетьману за гостину!
– За гостину? – каже. – От велике диво! У нас у Сiчi приiжджай хто хоч, устроми ратище в землю, а сам сiдай, iж i пий хоч трiсни – нiхто тобi ложкою очей не поротиме. А сi городовi кабани усе мають за власне, що першi забрались у баштан!
– Юда ти беззаконний! – кричить Петро. – Тебе обнiмають i цiлують за вечерею, а ти умишляеш iзраду!
– Га-га-га! – зареготав Кирило Тур. – Хто ж iх, дурнiв, силовав мене цiловати? Я iм кажу у вiчi, що вкраду притьмом панночку, а вони здуру мене обнiмають. Да що про те балакати? Ось лучче перескоч через рiвчак, то ми з тобою покажемо отсьому юнаковi, як б'ються козаки!
Обернув Петро коня, розiгнавсь – думав якраз перемахнути, – а кiнь iзнов зам'явсь. Заглянувши в провалле, як там рине вода, аж затрусивсь да й посунув назад, жарко хропучи i водячи очима.
А вражий запорожець аж за боки береться, регочучи.
– Ото проява, а не лицар! – гукае. – Подивiться на такого лицаря! Дiвка ось на конi вдвох iзо мною перескочила через рiвчак, а вiн прибiг та й задумавсь!
– Я б тобi швидко заткнув пельку, – каже Петро, – якби не забув ухопити пiстолi.
– Зроду я не пiйму вiри, – одвiтовав Кирило Тур, – щоб син старого Шрама бивсь по-розбишацьки, маючи в руках чесну панну шаблюку! Може б, i я зумiв би зсадити тебе з коня кулею, та, отже, жду, поки ти надумаешся, чи скакати, чи додому вертатися.
– Проклята шкура! – каже Петро, зскочивши з свого коня. – Вовки б тебе iли! Обiйдусь я й без твоiх нiг!
Да й одiйшов назад, щоб розiгнатись. Догадавшись, що вiн задумав, Леся затулила од страху очi i молилась Богу, щоб допомiг йому. Тiлько задарма вона лякалась. Хто б не споглянув на його високий зрiст, на тонкий да хисткий стан, хто б не завважив молодецьку силу у руках i в ногах, усяк би сказав, що не зовсiм iще лихо. Справдi, розiгнавшись, скакнув Петро i якраз досяг до другого берега. Аж тут берег пiд ним – хруп! Одколовсь, i вже козак похиливсь назад. Загув би якраз головою в саме провалле, да Кирило Тур прискочив i вхопив його за руку.
– Мистець, братику, iй-богу, мистець! – каже весело шибайголова. – Не дармо йде про тебе лицарська слава. Ну, тепер я рад з душi стукнутись iз тобою шаблями.
– Слухай, приятелю, – каже, дишучи важко, Петро, – не буду я з тобою битись; тепер моя рука на тебе не пiднiметься.
– Як се? Ти одступаешся од бранки?
– Нi, одступлюсь перше од душi!
– Дак якого ж гаспеда ти од мене хочеш?
– Оддай, брате, менi ii без бою. Не будем марно кровi проливати.
– Га-га-га! – зареготав запорожець. – Ото ще чудасiя! Богдане, чи чуеш? Курячий же в тебе, пане Петре, мозок: не зовсiм ти пiшов по батьковi. Який би враг примусив мене жартовати iз гетьманом, коли б сам куций дiдько не засiв менi в серце? Нi, пане-брате, полягти од твоеi шаблi байдуже, а оддати бранку – ой-ой-ой!.. Шкода й казати! Годi дармо балакати! Стукнемось так, щоб аж ворогам було тяжко, i нехай лучче про нас кобзар спiвае пiсню, анiж розiйтись чортзна по-якому!
Та й вийняв з пiхви свою довгу важку шаблюку:
– Ой панночко, – каже, – наша панночко шаблюко! З бусурманом зустрiвалась, та й не двiчi цiлувалась; поцiлуйся ж тепер iз оцим козарлюгою так, щоб запорожцям не було сорому перед городовими, а чорногорцi щоб не величались своiми юнаками!
– Так ти справдi не оддаси ii без бою? – питае ще Петро.
– Не йме вiри вразьке Шраменя! – каже Кирило Тур. – Щоб же я на Страшний суд не встав, коли ти до ii доторкнешся, поки в мене голова на плечах! Буде з тебе, чи, може, вкроiти тобi жупана?
– Нехай же нас Господь розсудить, – каже Петро, – а мене простить, що знiмаю на тебе руку!
Да й собi вийняв шаблюку.
– Коханий побро, – каже тодi Кирило Тур чорногорцевi, – коли я не встою на ногах, не борони йому бранки. Махай у Чорну Гору та скажи там своiм щурам-чорногор-цям, що й на Вкраiнi рубаються незгiрше. Що ж ти, козаче, не нападаеш? – обернувсь вiн до Петра. – Твое дiло нападати, а мое боронитись.
Петро почав козацький грець.[93 - Петро почав козацький герць… – бiй, поединок.]
Ще, може, звiку не сходились на сих полях такii два рубаки, одноi сили, одноi хистi, одного завзяття. Чи встоiть же Петро против здоровенного, широкоплечого козарлюги Кирила? Той-бо стоiть, як буiй тур, вкопавши ноги в землю. Тiлько ж i Петро був козак не дитина: мав батькову постать i силу, ворочав важкою шаблюкою, як блискавкою, а хисткий i проворний, як сугак на степу.
Забряжчали, задзвонили шаблюки страшно. Що один рубне, то другий одiб'е, аж iскри летять. Леся сама себе не пам'ятала од жаху. Той стук, те звяканне, тii блискавицi понад головами – усе те дiялось, мов у неi в серцi. А чорногорець аж на конi не всидить, дивлячись на ту мономахiю. Мистець вiн був у лицарському дiлi, так йому страшенна сiча побратима з Петром Шраменком була не герцем, а справдi iгрищем.
А вони спершу повагом складали шаблюки, мов тiлько примiрялись; а потiм усе скорiш, усе з бiльшим притиском давали один одному маху. То приступали, то одступали, то розмахувались з усiеi сили, що аж шабля свище; то знов один одного тiлько манили, а самi чигали, як би рубонути да й закiнчити зразу. І так же то обидва знали тую шермицерiю, що нi той того, нi той того не зможе зачепити – одвiчають самi шаблi. Тим часом у обох очi вже йграють, як у звiрюки; щоки горять; на руках жили понабрякали, як вiрьовки, i вже б'ють козаки напропаще; iскри сипляться густо, i от-от комусь погибель! Аж зразу черк! – Пополам обидвi шаблi. Козаки з досади покидали об землю й хрести.
– Ну, як же нам скiнчити? – каже Петро: розгарячивсь i вже забув про мирову. – Давай боротись або стрiлятись на пiстолях. Нехай менi нiхто не доказуе, що я не справивсь iз запорожцем Туром!
– К нечистому з боронням! – важко дишучи, каже запорожець. – Хлоп'яча забавка! Да ти ж мене й не брязнеш так об землю, щоб тут менi й со духи. А вже раднiший я пiти до чорта в зуби, нiж оддати тобi бранку. К нечистому й пiстолi! Не велике диво просадити кулею чоловiковi голову. А е в нас, коли хочеш, турецькi запоясники, кинджали, однакi завдовжки i одного майстра. Схопимся за руки по стародавньому звичаю, та й нехай нам Господь милосердний одпуска нашi грiхи!
Узяв у чорногорця булатний запоясник, примiряв до свого i подав Петровi. Потiм схопились лiворуч та розчали знов грець, лютий, страшнiший первого.
– Ей, драгий побро! – крикне чорногорець. – Кiнчай боржiй, бо вже онде погоня!
– Не бiйсь, – каже Кирило Тур, задихавшись, – поки пiдоспiе, закiнчаемо дiло!
– О Боже, Спасителю! Се нашi iдуть! – закричала Леся, глянувши на дорогу. А то стояла все, мов нежива, коло чорногорця, дивлячись на страшне одноборство.
Справдi, по полю мчались козаки. Поперед усiх поспiшав Сомко; на ним паволоцький Шрам; за ними ще з пiвдесятка комонникiв.
Скоро виiхали з гаю, зараз загледiли на узгiр'i наших рубак. Небо вже на сходi сонця почервонiло, i шаблюки блищали здалеку, як краснi блискавицi. Не вонпив старий Шрам, що його Петро укладе Тура, дармо що Тур такий коренастий. Як же покидали козаки шаблi да взялись за запоясники, так у нього й в душi похолонуло: не раз-бо в такому одноборствi падали перед iм обидва разом. Так же й тут сталось. Доскакуе Сомко iз Шрамом до провалля, аж Кирило Тур iз Петром дали один одному в груди так щиро, що й повалились обидва, як снопи.
IX
Чорногорець зараз кинувсь до свого побратима, а Леся до Петра. Забула сердешна на той час i стид, i дiвоцький сором: затулила йому хусткою глибоку рану, а сама так i впала на його; плаче, голосить, серденьком називае. Що iй тепер i той ясний жених, i те гетьманство? Гаряча кров б'е з рани в Петруся, промочила хустку, обмивае iй руку. Якби воля, оддала б тепер Леся душу, аби оборонити од смертi козака, що так щиро одважив за неi свою жизнь. Уже й Шрам iз гетьманом, об'iхавши байрак, прискочили до того бойовища, а iй байдуже: вона плаче, вона вбиваеться над своiм Петрусем.
– Годi, доню! – каже Шрам. – Слiзьми рани не залiчиш. Дай лиш ми перетягнем ii поясом. Ще, може, не зовсiм лихо.
А Сомко, щоб помагати Шрамовi або лютовати на комишникiв, вiн, замiсть того, сам давай рятовати од смертi Кирила Тура.
– Бiдна, – каже, – Турова голово! Я думав, ти тiлько жартуеш iзо мною по-давньому, аж тебе справдi заморочив нечистий! Лучче б менi довiку не женитись, нiж отее бачити тебе без пам'ятi i гласу!
А про те йому й байдуже, що молода його розливаеться слiзьми над iншим та взивае серденьком.
– Не знаю, пане гетьмане, – каже Шрам, – яке в тебе й серце, щоб возитись коло сього собаки!
– А що ж, батьку? Хiба так отее його й покинути?
– Да нехай би пропадав ледащо, як заслужив!
– Нi, батьку, вiн не так думав, виручаючи з бiди мою голову.
– Виручаючи з бiди голову! А тепер трохи не згубив тобi молодоi!
– Молода, батьку, знайшлась би й друга, а Кирила Тура другого не буде.
Леся дослухалась до його мови. «Дак от як вiн мене любить!» – подумала собi небога, i серце ii навiки од Сомка одвернулось.
Шрам тож посупивсь. Хоть i не сказав, да подумав: «Йому жаль сiчового розбишаки, а що мiй Петро лежить без пам'ятi, про те йому й байдуже».
А Сомку не байдуже було й про Петра. Упоравшись коло запорожця, кинувсь i сюди:
– Що пан Петро? Чи есть надiя? – питае в Шрама. – Вiзьмiть мою опанчу та припнiть мiждо коней.
– Гледи вже, пане гетьмане, свого запорожця, – каже понуро Шрам, – а в пана Петра есть батько.
Та знявши з себе рясу i прип'яв до коней. Положили на рясу мiждо двох коней Петра да й повезли до подвiр'я, придержуючи.
– От де, синку, довелось менi колихати тебе у козацькiй колисцi! – каже, йдучи позад його, старий батько. – Не судив тобi Бог заквiтчатись смертними ранами за Вкраiну, а доскочив iх за чужу молоду!
Сомко хотiв положити в таку колиску й Кирила Тура, – не пожаловав своеi саетовоi опанчi,[94 - Саетовий – зроблений з саету – гатунок тонкого англiйського сукна; опанча – старовинний верхнiй одяг, що мав вигляд широкого плаща.] як тут де не взялось двое запорожцiв. Наскочили i зараз розпiзнали, що сталось; не розпитували довго.
– Що це, – кажуть, – панове, ви хочете робити з нашим братчиком? Невже вiн такий сирота, що якби не городовi козаки, то отут би й оставсь на степу, звiрю та птицi на поталу? Нi, панове! Ще зроду братчик братчика у чужих руках не кидав. Оддайте нам його! Є в нас своi лiки – зараз поставимо його на ноги.
Да, не дожидаючись довго, моргнули чорногорцевi, схопили Кирила Тура, один за плечi, другий за ноги, положили поперек коней перед собою да й помчались, як тii демони. Богдан Чорногор слiдом за ними.
А Петра везли тихою ступою, з обережнiстю.
Сомко повiв за руку Лесю, про здоров'я питав, голубив; да вона вже до його була не та: за жалем да за тугою нi слова йому не промовить.
Пройшли за ярок, аж ось i Череваниха ще назустрiч. Василь Невольник, не жалуючи, поганяе коней. Зрадiла мати, як побачила свою Лесю, що вже й казати!
А Шрам смутно привiтав Череваниху:
– Бач, – каже, – нене, чого твоя дочка наробила! Уже де замiшаеться ваш жiночий рiд, то добра буде мало.
Посумовавши Череваниха над Петром, розпитавши в дочки, як що було, аж сплакнула да й каже:
– Уже ж, панотченьку, коли таке лихо склалось через мою Лесю, то ми з нею мусимо й запобiгти сьому лиху. Везiть пана Петра до нас у Хмарище. Не будемо ночей досипати, а вже його на ноги поставимо. Я на своему вiку доволi попов'язала ран козацьких, да й Леся моя до сього дiла здатна. Немов Господь нам i поможе!
Шрам iзгодивсь, щоб везти Петра просто до Хмарища, а Черевань запросив гетьмана i всiх при йому значних козакiв до себе в гостi.
