скачать книгу бесплатно
– Даю i обiцяю, бгате! – каже Черевань, смiючись: рад був, що розважив Шрама.
Тут вони саме прибули до братства, що на Подолi.
– Ходiмо ж, – каже Шрам, – да помолимось, щоб Господь допомiг нам у нашому доброму дiлi.
V
Рiдко, може, есть на Вкраiнi добра людина, щоб iзжила вiк, да не була нi разу в Киевi. А вже хто був, то знае братство на Подолi, знае ту високу з дзигарками дзвiницю, муровану кругом ограду,[62 - Йдеться про Киево-братський Богоявленський чоловiчий монастир в Киевi на Подолi, вiдомий ще як училищний. Заснований у ХVI ст., у 1620 роцi Феофан заснував тут братство, тому вiн i називаеться братським, i училище, яке перетворено у 1634 роцi Петром Могилою на колегiум. На мiсцi Богоявленського собору зараз знаходиться один з корпусiв Киево-Могилянськоi академii…] ту п'ятиголову, пишно, з переднього лиця, розмальовану церкву, тii високi кам'яницi по боках. Отже рокiв за двiстi назад, тодi, як отой-то Шрам був у Киевi, все те було iнше. Тодi ще стояла дерев'яна церква гетьмана Петра Сагайдачного; i ограда, i дзвiниця, i всi братськi школи, – усе те було дерев'яне. У серединi в монастиревi стояв тодi густий старосвiтський сад. Була то колись благочестива панi Ганна Гулевичiвна,[63 - Ганна Гулевичiвна – Гулевичiвна Єлизавета (Галшка) Василiвна (1575–1642), дружина киiвського воеводи Степана Лозки. Вiдiграла значну роль у заснуваннi Киiвського братства, монастиря i школи при ньому. В 1615 р. подарувала братству садибу на Подолi з усiма ii прибутками.] що подаровала на братство свiй двiр iз садом; i на тому-то дворi гетьман Сагайдачний церкву збудовав i монастир братський з школами устроiв, щоб тее братство дiтей козачих, мiщанських i всяких учило, людям у темнотi розуму загинути не давало.
Постоявши прочане нашi в церквi, подали срiбла панотцям братським на школи i прогаялись геть-то, оглядуючи монастир. А було тодi на що там задивитись. Придавсь один чернець на мальованне i пообмальовував не то церкву, да й саму ограду округи братства, що вже де на яку дивовижу, а в братство миряне йшли дивитись на мальованне. Що тiлько в Бiблii прописано, усе чернець той мов живе списав скрiзь по монастиревi. То ж святе саме по собi, а то таки й наше козацьке лицарство було там скрiзь по оградi помальоване, щоб народ дививсь да не забував, як колись за батькiв та за дiдiв дiялось.
Був там намальований i Нечай, i Морозенко.[64 - Нечай Данило (? – 1651), герой народно-визвольноi вiйни 1648–1654 рр., сподвижник Богдана Хмельницького. Морозенко – популярний герой народноi думи.] Круг його горять костьоли й замки, а вiн сiче-рубае, топче конем ляхiв з недоляшками. Іще й пiдписано: «Лицар славного вiйська Запорозького»; а над ляхами: «А се проклятущi ляхи». Знаете, тодi ще Хмельнищина тiлько що втихла, так любив народ, дивлячись, споминати, як нашi за себе оддячили. А ченцi собi любили мирянам у голову задовбувати, що нема в свiтi ворога над католика. Пали, рубай його, вивертай з коренем, то й будеш славен i хвален, як Морозенко.
Був там i козак Байда, що висiв ребром у туркiв на гаку, а не зламав своеi вiри. Так i те все там помальовано, щоб усяке знало, якi-то колись були лицарi на Вкраiнi.
Був i Самiйло Кiшка,[65 - Кiшка Самiйло (? – 1602) – гетьман реестрових козакiв (1599–1602). У 70-х роках XVI ст. потрапив у турецький полон.] що й досi про його спiвають кобзарi, як вiн попавсь у турецьку неволю i п'ятдесят чотири роки був на галерах у кайданах, за замками, як йому Господь допомiг i себе, i товариства пiвчвартаста визволити i як, узявши ту галеру, приплив до козакiв i корогви хрещатi давнi у кишенi козакам привiз – не зневажив козацькоi слави.
Дивляться нашi на тii намальованi дива, доходять уже до дзвiницi, аж слухають – за оградою щось гуде, стугонить, наче грiм гримить оддалекй, i музики грають.
– Се, – каже ченчик, що проводжав iх по монастиревi, – се добрii молодцi-запорожцi по Киеву гуляють. Бачте, як нашi бурсаки-спудеi[66 - Бурсаки-спудеi – учнi середнiх i молодших класiв Киiвськоi академii.] бiжать за ворота? Жодною мiрою не вдержиш iх, як зачують запорожцiв. Бiда нам iз сими iскусителями! Наiдуть, покрасуються тут, погуляють; дивись – половина бурси i вродиться за порогами.
Тим часом музики, галас i тупотня пiдходили все ближче. Люде один одного пхае та бiжать дивитись на сiчових гуляк. Тiлько й чути: «Запорожцi, запорожцi з свiтом прощаються!»
Що ж то було за прощанне з свiтом? Була то в запорожцiв гульня, на диво всьому мировi. Як доживе, було, которий запорожець до великоi старостi, що воювати бiльш не здужае, то наб'е черес дукатами, да забере з собою приятелiв душ тридцять або й сорок, да й iде з ними в Киiв бенкетовати. Дома, у Сiчi, ходять у семряжках да в кажанках,[67 - Кажанек – хутряна або шкiряна куртка.] а iдять мало не саму соломаху,[68 - Саламаха, соломаха – рiдка страва, приготована зi завареного на водi борошна, переважно гречаного.] а тут жупани на iх будуть лудани,[69 - Жупани-лудани – жупани з блискучоi матерii або вишитi золотом. (прим. авт.)] штани iз дорогоi саети,[70 - Саета – англiйське сукно. (прим. авт.)] горiлка, меди, пива так за iми в куфах[71 - Куфа – бочка.] i iздять, – хто стрiнеться, усякого частують. Тут i бандури, тут i гуслi, тут i спiви, й скоки, i всякi викрутаси. Отее одкуплять, було, бочки з дьогтем да й розiллють по базару: одкуплять, скiлько буде горшкiв на торгу, да й порозбивають на череп'е; одкуплять, скiлько буде маж iз рибою, да й порозкидають по всьому мiсту: «iжте, люде добрii!»
А погулявши недiль iзо двi да начудовавши увесь Киiв, iдуть, було, вже з музиками до Межигорського Спаса.[72 - Йдеться про Межигiрський Спасо-Преображенський монастир, що знаходився в урочищi Межигiр’я (нинi – бiля села Новi Петрiвцi Киiвськоi областi), був релiгiйним центром Запорiзького козацтва, вiйськовим монастирем. Повнiстю зруйнований 1935 року.] Хто ж iде, а хто з прощальником танцюе до самого монастиря. Сивий-сивий, як голуб, у дорогих кармазинах, вискакуе, попереду йдучи, запорожець; а за ним везуть боклаги з напитками i всякi ласощi. Пий i iж до своеi любостi, хто хочеш.
А вже як прийдуть до самого монастиря, то й стукае запорожець у ворота.
– Хто такий?
– Запорожець!
– Чего ради?
– Спасатися!
Одчиняться ворота, вiн увiйде туди, а все товариство i вся суета мирськая, з музиками i скоками, i солодкими медами, останеться за ворiтьми. А вiн, скоро ввiйшов, зараз черес iз себе i оддае на церкву, жупани кармазиновi з себе, а надiне волосяну сорочку, да й почав спасатись.
Так-то розказують старi люде про тих прощальникiв.
Отже й тепер, перед Шрамом да Череванем, висипали вони з улицi, як iз рукава, танцюючи. Чуприндирi такi, що любо глянути. Ідучи мимо церкви, покладали хрести, били поклони, да знов, схопившись, навприсядки, да через голову, да колесом! А бурсаки, повибiгавши за ограду, дивляться на iх да й плачуть.
– Не плачте, дурнi! – кажуть iм запорожцi. – Днiпро тече просто до Сiчi…
Дома в себе вони, кажу, ходять, було, у дьогтяних сорочках да в дiрявих кожухах-кажанках, а тут повбирались у такi жупани, що хоть би й гетьмановi, – i все, щоб тiлько показати перед миром, що запорожцю тii сукна й блаватаси все одно, що й семряга.[73 - Блапатас – тканина, синiй шовк; семряга – верхнiй селянський одяг з домотканого грубого нефарбованого сукна.] Зараз, чи калюжу вбачить де на дорозi, так у калюжу й лiзе в кармазинах; чи ширiтвас[74 - Ширiтвас – невисока бочка. (прим. авт.)] дьогтю зуздрить, так i вскочить туди з сап'янцями. Химерний дуже був народ!
Шрам хоть i сердивсь на запорожцiв, да й сам не постерiг, як задививсь на них. Добрii молодцi багато iнколи дiяли людям шкоди по Вкраiнi, да, мимо того, якось припадали до душi всякому. Не раз доводилось менi самому слухати, як iнший дiд, споминаючи iх пакостi, зачне, було, iх коренити, а далi, як заговориться, як забалакаеться про iх звичаi да ходи, то й сам не знае, чого йому й жаль стане сiромах, i зачне сива голова гуторити про них, як про своiх родичiв. Чим же то, чим тii запорожцi так припадали до душi всякому? Може, тим, що вони безпечне, да разом якось i смутно дивились на Божий мир. Гуляли вони i гульнею доводили, що все на свiтi суета одна. Не треба було iм нi жiнки, нi дiтей, а грошi розсипали, як полову. Може, тим, що Запорожже iспоконвiку було серцем украiнським, що на Запорожжi воля нiколи не вмирала, давнi звичаi нiколи не забувались, козацькi предковiчнi пiснi до послiду дней не замовкали, i було те Запорожже, як у горнi iскра: який хоч, такий i розiдми з неi огонь. Тим-то, мабуть, воно й славне помiж панами й мужиками, тим воно й припадало так до душi всякому!
Черевань, дивлячись на тii скоки й викрутаси, аж ногою притупував, узявшись у боки.
– От, бгате, – каже Шрамовi, – де люде вмiють жити на свiтi! Коли б я був не жонатий, то зараз би пiшов у запорожцi!
– Не знать, що ти провадиш, свате! – дав йому одвiт Шрам. – Тепер чесному чоловiковi стид мiшатись мiж сi розбишаки. Перевернулись тепер уже кат знае на що запорожцi. Поки ляхи да недоляшки душили Украiну, туди втiкав щонайкращий люд з городiв; а тепер хто йде на Запорожже? Або гольтяпака, або злодюга, що боiться шибеницi, або дармоiд, що не звик заробляти собi насущного хлiба. Сидять там окаяннii в Сiчi да тiлько п'янствують, а очортiе горiлку пити, так i ще в городи да тут i величаеться, як порося на орчику. Цур iм iз iх скоками! Поiдьмо боржiй у Печерський, а то не застанем на службу.
Коли ж тут хтось iз-за плечей:
– Овва!
Обернувсь Шрам, аж у його ззаду стоiть запорожець у кармазинах; стоiть i смiеться.
– Овва, – каже, – i оце б то наче й правда, а воно зовсiм брехня.
– Іроде! – не стерпiвши, гукнув на його Шрам; да, схаменувшись, де вiн, зараз i перемiг себе. – Цур тобi, – каже, – опрiч Божого дому!
Да скорiй до коня, да й поiхав. Черевань iз Петром за ним.
Череваниха теж поспiшала до ридвана, бо до запорожця пристав другий братчик, i хоть нiчого iй не сказали, да поглядали на Лесю так хижо, як вовки на ягницю.
Первий запорожець був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонцi; сам опасистий; довга, густа чуприна, пiднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кiнська грива; уси довгi, униз позакручуванi, аж на жупан iзвисали; очi так i грають, а чорнi густii брови аж геть пiднялись над тими очима, i – враг його знае – глянеш раз: здаеться, супиться; глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз i пiднiме тебе на смiх. А другий був молодий високий козак, тiлько щось азiатське; зараз i видно, що не нашого поля ягода, бо до Сiчi сходились бурлаки з усього свiту: прийде турок – i турка приймають; прийде нiмець – i нiмець буде запорожцем, аби перехрестивсь да сказав: «Вiрую во Христа Ісуса, рад воювати за вiру християнську».
Зрадовалась Череваниха, як наздогнала своiх, мов слобонилась од якоi напастi. От i поiхали всi через Верхнiй город, а далi Михайлiвською стежкою через Євсiйкову долину, на Печерську гору. А по Печерськiй горi росла тодi скрiзь дика пуща. Дорога через ту пущу була дуже трудна: то крутилась помiж деревом, то спускалась у байраки, то обходила кудлатii кучугури. Ридван, що дальш, усе одставав од верхових; а Петро, пiсля тих чудних Череванишиних речей, не державсь уже жiночого боку. Остались нашi прочанки тiлько з Василем Невольником.
Аж ось з обох бокiв дороги закопотiли конi, затрiщало сухе гiлле пiд копитами, i показались крiзь зелену лiщину кармазини. Їх наздогнали запорожцi, – тих двое, що одрiзнились коло братства од прощальникiв.
Череваниха з дочкою самi не знають, чого злякались. Бо сi гультяi iдуть не по-людськи: не глядять i дороги, а так куди здря i мчаться по гаю; тiлько все крутяться помiж деревом коло ридвана; не попереджують i ззаду не остаються. А конi наче знають, чого сим шибайголовам хочеться: скачуть, як кози, то сюди, то туди помiж кущами. Аж страшно було дивитись, як та дика степова животина дряпаеться копитами на кручу, то отее з кручi кинеться в провалле, i не видно ii стане, тiлько глухо тупотить i хропе у байрацi. Нашi не раз уже думали, що кiнь перекинувсь назад i задавив iздця пiд собою; аж ось iздець, як вихор, вискочить знов на кучугуру да й заграе на сонцi кармазинами.
Так, поринаючи да крутячись, мов не перед добром, запорожцi перекликались через дорогу, як хижii орли, i повели таку розмову, що в наших прочанок i душi не стало.
– От, брате, дiвка! – гукне один. – Нехай я буду шмат грязi, а не лицар, коли я думав, що е на свiтi таке диво!
– Еге, е сало, та не для кота! – озветься другий через дорогу.
– Чом же не для кота? Хочеш, зараз поцiлую!
– А як поцiлують коло стовпа киями?
– Що менi киi! Та нехай мене хоч зараз рознесуть на шаблях!
Леся боялась, щоб справдi вiн не напавсь на неi; аж тут на дорозi байрак. Запорожцi так i кинулись туди, як тii демони.
– Василю! – каже тодi Череваниха. – Куди отее ми заiхали? Що отее з нами буде?
– Не бiйся, панi, – каже, всмiхнувшись, Василь Невольник. – Добрi молодцi тiлько жартують. Вони зроду дiвчат не займають.
А Череванисi щось дуже сумно. Звелiла iхати швидше, щоб наздогнати своiх. Як ось запорожцi знов по боках дороги. Жупани позабризкували в грязь у байрацi, да iм про те байдуже.
– Гей, брате Богдане Чорногоре! – гукне знову старший. – Знаеш, що я тобi скажу?
– І вже!.. Путнього не скажеш, прилипнувши до баби.
– Отже почуеш од мене таке, що аж оближешся!
– Ого!
– І не ого! Ось слухай. Хоч Сiч нам i мати, а Великий Луг батько, та для такоi дiвчини можна покинути i батька, й матiр.
– Чи вже б то?
– А то що хiба?
– Куди ж тодi?
– Овва!
Тут запорожцi знов iзчезли, як мара. Мати й дочка думали, що в iх i справдi щось недобре на думцi; а Василь Невольник похитав головою да й каже:
– Що за любий народ оцi братчики! Ох, був i я колись таким вигадчиком, поки лiта не приборкали та проклята неволя не примучила! Гасав i я, як божевiльний, по степах за кабардою;[75 - Кабарда – iсторична область на Пiвнiчному Кавказi.] вигадував i я усякi вигадки; знали й мене у городах i на степах, знали мене шинкарi й музики, знали пани й мужики, знало лицарство й хлiбороби!
– Ще я не таке скажу тобi! – гукнув, як iз бочки, запорожець.
– Було б з тебе й сього, – одвiтовав другий, – якби почув батько Пугач: од бив би вiн у тебе хутко до баб охоту!
– Нi, таки справдi, Богдане. Який враг шутковатиме, як увiп'ються чорнi брови, наче п'явки, у душу? Хоч так, хоч сяк, а дiвчина буде моя! Чи знаеш що?
– А що?
– Подивитися б, що там у вас за гори!
– Отакоi!
– Такоi, брате! Нехай не дурно запрошував ти мене до своiх воювати турка. Коли хоч, ухопимо дiвойку, тай гайда в Чорну Гору!..[76 - Чорна Гора – Чорногорiя, краiна на заходi Ватiканського пiвострова]
– І ти оце по правдi говориш?
– Так по правдi, як я Кирило Тур, а ти Богдан Чорногор. З такою дiвкою за сiдлом помчався б я хоч i к чорту в зуби, не то до чорногорцiв.
Отак тii каверзники змовлялись уочевидьки на гвалтовний учинок, i нiхто не розiбрав би, що справдi в iх на думцi. Шалений був народ! Усе йому дурниця: чи жити, чи вмерти – йому байдуже; що людям плач, те йому iграшка. Тим-то Череваниха й боялась, щоб лукавий не пiдкусив паливод на яку пакость. Аж ось стали наздоганяти своiх. Запорожцi бачать тодi, що ба! Да й зникли з очей, як той сон, що чоловiк жахаеться, мучиться, коли ж гляне – аж i нема нiчого.
VI
Хто б то мав таке слово пишне да красне, щоб так, як на картинi, змалював той монастир Печерський?[77 - Йдеться про Киево-Печерську лавру.] Щоб хто й не був iзроду в Киевi, так щоб i той, читаючи, мов бачив на своi очi тii мурованi огради, ту височенну дзвiницю, тii церкви пiд золотом та пiд скульптурою? Се ж то воно так тепер; а рокiв двiстi назад треба було слова тихого, понурого, щоб розказати, як тодi знаходивсь монастир Печерський. Далось i йому взнаки батиiвське лихолiтте. Велика церква, що прописана в лiтописях «небесi подобою», зруйнована була по вiкна. Хоть же князь Олелькович Симеон[78 - Олелькович Симеон – киiвський князь XV ст. за часу литовського панування в Украiнi. Походив з династii Ольгердовичiв.] пiдняв ii знов iз руiн,[79 - У 1470 роцi Семен Олелькович (1418–1470) – останнiй киiвський князь, вiдновив Печерський монастир пiсля набiгiв татар.] тiлько далеко iй було до стародавньоi лiпоти. Не було нi срiбла, нi золота, що тепер сiяе по Лаврi всюди; усе було тодi убогенько.
Е, да були скрiзь по стiнах у Великiй церквi помальованi князi, гетьмани, воеводи благочестивii, що тую церкву боронили й пiдпирали. Тепер би дорого дали ми, щоб iх узрiти! А внизу, поуз стiн, скрiзь були надгробки тих великих людей, того лицарства православного. І того нiчого вже немае!..
Вистоявши службу, Шрам ходив iз своiми од одного надгробка до другого. Тут читав, що отакий-то «Симеон Лико, муж твердий вiрою i хоробрий, почив по многих славних подвигах». А там – буцiм озивавсь до його з того свiту пишний князь золотими словами: «Многою сiяв я, – каже, – знатностiю, властiю i доблестiю, а як умер, так з убогим старцем зрiвнявся i за широкi своi лани сiм ступнiв землi взяв. Не дивуйся, – каже, – тому, читачу, бо й тобi те ж буде: нерiвними на свiт народжаемось, а рiвними вмираемо!» А там iще який-небудь пан просить, хто читатиме пiдпис, то промов, каже, iдучи мимо, благе слово: «Боже! Милостив буди душi раба твоего». Хто б i не письменний був, так, дивлячись тiлько на тi шаблi, на тi панцирi, бунчуки i всякi клейноди, перемiшанi з кiстками, з Адамовими главами,[80 - Адамовi глави – горельефи або статуi Адама (самого чи з Євою), на саркофагах, у входах до церков тощо.] що повироблювано горорiзьбою з мiдi да з каменю понад тими надгробками, хто б, кажу, був i неписьменний, так i той би догадавсь, против чого-то воно так викомпоновано: усяке багатство, усяка слава – усе воно суета сует: i шабля, й булава з бунчуком, i горностайова кирея поляжуть колись поруч iз мертвими кiстками.
Отже й Шрам, розглядаючи ту горорiзьбу да читаючи епiтафii,[81 - Епiтафiя – намогильний напис.] засмутився душею да й каже:
– Колико-то гробiв, а всi ж то тii люде жили на свiтi i всi пiшли на суд перед Бога! Скоро й ми пiдем, де батьки i дiди нашi.
Да погадавши так, вийняв iз-за пазухи щирозлотий обушок,[82 - Щирозлотий – з чистого золота, обушок – вид холодноi зброi.] що од бив колись на войнi у лядського пана чи в недоляшка, да й повiсив на ризi в Богоматерi.
Із Великоi церкви повернули нашi прочане до печер, коли ж дивляться – iде з печер против iх хтось у дорогих кармазинах, високий i вродливий; а по кармазинах скрiзь комiр i поли гаптованi золотом;[83 - …гаптованi золотом… – вишитий шовком, вкритим тонким шаром золота.] зверху кирея,[84 - Кирея – верхнiй довгий суконний одяг iз вiдлогою; кобеняк.] пiдбита соболем; пiдпиравсь срiбною булавою. А за ним купа людей чимала, все в кармазинах да в саетах. Ченцi iх проводжали. Шрам аж затремтiв, як глянув.
– Боже мiй! – каже. – Да се ж Сомко!
А той собi зрадiв, побачивши Шрама.
Обнялись, поцiловались i довгенько держали один одного, обнявшись.
Далi привiтавсь гетьман i з Череванем.
Черевань так зрадiв, що нiчого й не змiг сказати на гетьманське привiтанне, да вже обнявшись, промовив тiлько:
– А, бгатiку мiй любезний!
Череваниху назвав гетьман, вiтаючись, рiдною ненею. Вона аж помолодшала i вже нащебетала йому всячини.
– А ось i моя наречена! – сказав Сомко, обернувшись до Лесi. – Вам, ясная панно, чолом до самих нiжок!
І взяв ii за руку i поцiловав як дитину.
– Давно ми, – каже, – не бачились за вiйськовими чварами, да ось немов Господь нас iзведе навiки докупи.
Леся почервонiла, да аж нахилилась, як повна квiтка в травi, i пригорнулась до матерi, обнявши ii руку.
Тут-то вже Петро мiй догадавсь, що за гетьман снився Череванисi. У iх, мабуть, давно вже було з Сомком поладжено. Дивно тiлько здалось йому, що Черевань про те анi гадки; да, видно, се така була панi, що справлялась i за себе, i за чоловiка.
Тепер уже нiчого було думати про Лесю Петровi. Хоть вiн був i значний козак, да не против гетьмана; хоть вiн був юнак уродливий, да не проти Сомка. «Сомко був воiн уроди, возраста i красоти зiло дивноi» (пишуть у лiтописах); був високий, огрядний собi пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вiнку; очi яснi, веселi, як зорi; i вже чи ступить, чи заговорить, то справдi по-гетьманськи. Так куди вже iз ним мiрятись Петровi!
Не пустив Шрама Сомко у печери, завернув до себе з усiма на козацьке подвiр'е. А козацьке подвiр'е було не вкупi з монастирем; бо мирянам здумаеться гримнути iнодi й лишнiй раз кубком або загомонiти буйними речами; так щоб не вводили братii в iскушенiе, стояв на одшибi про такий случай хуторець. Туди Сомко повiв своiх гостей.
Увiйшли у свiтлицю, а там уже все готове на столi до обiду.
Шрам iще раз обняв Сомка.
– Сокiл мiй, – каже, – ясний!
– Батьку мiй рiдний! – каже Сомко. – Я здавна привик звати тебе батьком!
Тодi Шрам сiв конець стола, пiдпер руками сиву голову i гiрко заплакав.
Усi засмутились. Здивовався гетьман. Знав вiн Шрамову тугу натуру; сам був притомен, як принесли до Шрама козаки сина, сiм раз наскрiзь пробитого кулями. Старий попрощавсь iз мертвим тiлом мовчки i без плачу й жалю поблагословив на погреб. А тепер ось iллеться сльозами, мов на похоронах у Хмельницького, на тих смутних похоронах, що три днi гримали самопали, три днi сурмили смутно сурми, три днi лились козацькii сльози.
– Батьку мiй! – каже гетьман, приступивши до Шрама. – Що за бiда тобi склалась?
– Менi! – каже, пiднявши голову, Шрам. – Я був би баба, а не козак, коли б заплакав од свого лиха.
