скачать книгу бесплатно
– І отее такий жвавий козарлюга, да ще й отаман, ради жiнки покине товариство?
– А чом же? Та для такоi кралi можна покинути й усе на свiтi, не то що товариство.
– Ну, куди ж би ти потяг своi тенети? Кирило Тур засмiявсь.
– Ти-бо вже, пане ясновельможний, хочеш усю правду разом випитати. Не хочеться тобi й признаватись, не хочеться й брехати.
– Бо ще, кажеш, iзроду не брехав? – додав, шуткуючи, Сомко.
– Не збрешу й тепер, – каже Кирило Тур. – Дайте тiлько гортань промочити.
Да й кашлянув, випивши кубок, i поглянув по всiх гостях, розгладжуючи вуси.
– Треба, – каже, – вам, панове, знати, що Чорна Гора те ж святе, що й наша Сiч, тiлько що там не цураються бабського роду. А то i подiлена так, як у нас: у нас куренi, а в iх братства, i над усяким братством обирають отамана. А що вже воювати з бусурменами, так хоч щодня. Та як у iх воюють, коли б тiлько ви знали! Як зачне розказувати мiй побро, то аж душа вгору росте. Побро мiй, знаете, забрiвши на Вкраiну, скучив без своеi Чорноi Гори i вже давно зазива мене в гостi. І то сказати: чом не погуляти козаковi по свiту? Чом не подивитись, як живуть iншi язики?
Всi слухають, до чого вiн доведе свою рiч. Очаровав усiх запорожець.
– «Добре, – кажу, – поiдьмо, покажем твоiм землякам козацьке лицарство; нехай i нас там знають!» – Ото ж i побратавсь я з ним у братствi, так уже, щоб у нас не було се мое, а се твое, а все укупi: щоб помагать один одному у всякiй пригодi, щоб менший старшому був вiрним слугою, а старший меншому рiдним батьком. Воно б i добре, та як побачив я отсю кралю, так душа й дала сторчака. – «Як хочеш, – кажу, – побро, а я без сеi дiвойки не пощу з Украiни!» Не бабак же й мiй побратим. – «Море! – каже. – У нас як кому припаде до душi руса коса, то вхопить, як сокiл чайку, та й до попа».
– Се вже по-римськи! – каже, смiючись, Сомко. – А як же в тоi чайки есть брати-орли або родичi-соколи?
– Тим-бо й ба, що юнаки знають i сьому лиху запобiгти. Тiлько натякни, то самi визвуться! «Гайде, море! Да тi отмемо дiвойку!» Себто по-нашому: «Гайда, однiмем тобi дiвчину!» От i збереться чоловiк десять тих отмичарiв;[88 - Отмичар – серб. похититель.] спорядяться як на вiйну, i вже, як попадуть у своi лапи русу косу, то хоч голови положать, а не впустять родичам. Пек його матерi! Такий звичай по смаку менi! І вже хiба не я буду, щоб я не доказав такого ж отмичарства. Вони беруть однiею хистю, а в нашого брата про запас i характерство[89 - Характерник – чаклун, чарiвник.] есть!
– Що за баляндрасник отсей прудуус! – каже, смiючись, Сомко. – Мабуть, у вас в Сiчi тiлько й роботи, що потiшати один одного вигадками.
– Е, пане гетьмане! Нашi братчики, що в Бога день, виробляють такii чудасii, що не треба й вигадок. То вже знаю, що пани-молодцi не почують луччоi, як я сьогоднi викину. Ще такоi чудасii зроду нiхто не чував.
– Що ж то буде за чудасiя?
– Так, нiчого: пiдхоплю тiлько на сiдло отсю кралю, та й шукай вiтра в полi. Махнем з побратимом навпростець до Чорноi Гори. Ох, да дiвчина ж гарна! – додав Кирило Тур, поглянувши вовчим поглядом на Лесю.
Леся вже давно була сама не своя од страху. Зроду вона нiкого так не боялась, як сього запорожця. Крiпилась, однак же, сердешна, сидячи за столом. Як же поглянув вiн отак на неi, то наче аж до серця досяг iй очима. Злякалась голубонька, як дитина, i заплакала з ляку. Затулила руками очi, а сльози мiж пучки так i капотять. Мати собi стривожилась, устала з-за столу i одвела ii в кiмнату.
А козакам i байдуже, тiлько смiялись.
– О, вражий ти комишнику, – каже Шрам, – бач до чого добалакавсь! Ізлякав справдi бiдну дитину.
Череваниха вже не вернулась до столу; однак нiхто пiсля обiд не догадавсь довiдатись, чи не занедужала з переполоху Леся. Тодi ще козак мало зважав на жiноче серце. Жiночi сльози й печаль не скоро проймали йому душу.
Уставши з-за столу, Кирило Тур подякував за хлiб, за сiль по-своему:
– Спасибi Богу та менi, а господарю нi: вiн не нагодуе, то другий нагодуе, а з голоду не вмру, – да й потяг iз подвiр'я з побратимом, не сказавши нiкому й «прощайте», наче з свого куреня. Тiлько чутно було, як виспiвував за ворiтьми:
Журба мене сушить, журба мене в'ялить,
Журба мене, моя мати, скоро з нiг iзвалить.
– Чи чуеш? – каже тодi Шрамовi гетьман. – Нiхто не розбере, чим дише низовець, поки сам себе не виявить. Отже я знаю, що в сього Кирила Тура щось на душi важке лежить. Удае вiн iз себе паливоду, а постерiгав не раз я, куди прямуе сей юрода. Дивно во очiю, а так воно есть, що вiн тiлько й живе душi спасенiем.
– Ледачу ж вибрав вiн дорогу! – каже Шрам.
– На яку натрапив, таку й вибрав, батьку! Сотворив себе буiм i безумним для Бога. От воно що! Господь його знае, куди вiн зайде; а бачив я раз, як Кирило Тур, молячись серед ночi Богу, обливавсь гарячими сльозами, i нехай би пустинник знiс таку молитву до Бога, як сей гульвiса! Прислухавшись, я сам… Да що про те розказовати? То дiла Божi. Одкрию тобi, панотче, чого отее я в Киевi. Не сватанне в мене на думцi. Повiнчаеш ти мене, одiгнавши ляхiв до Случi, щоб моя жiнка була гетьманша на всю губу. А тепер перед вiйною треба нам поставити у Киевi твердо ногу, понасипати горлахи пашнею, припасти доволi пороху i вiйськовоi зброi да ще спорядити одно дiло. Ось ходiмо лиш до архимандрити, до нашого порадника. Гiзель,[90 - Гiзель Інокентiй (бл. 1600–1683) – один з найосвiченiших церковних i освiтньо-громадських дiячiв на Украiнi в XVII ст., архiмандрит Киево-Печерськоi лаври, ректор Киево-Могилянськоi колегii.] батьку, тепер у нас такий головатий чоловiк, як колись був Могила.[91 - Могила Петро Симеонович (1597–1647) – полiтичний, церковний та освiтнiй дiяч Украiни, митрополит Киiвський i Галицький (з 1632 p.), засновник Киево-Могилянськоi колегii.] Поговоримо з ним де про що з Гадяцьких пунктiв.[92 - «Гадяцькi пункти» – угода І. Виговського iз польсько-шляхетським урядом 1658 р. про скасування возз'еднання Украiни з Росiею та вiдновлення в Украiнi польсько-шляхетськоi влади.] Не дурень був Виговський, що написав iх, тiлько дурень, що з'якшавсь iз ляхами. З ляхами в козакiв вовiки-вiчнi ладу не буде. Чи гаразд, чи негаразд, а з москалем нам треба укупi жити. Се вже так, батьку!
– Ой, синку! – каже Шрам. – Рознюхали ми тепер добре бояр да воевод московських!
– Се, батьку, як до чоловiка! А москаль нам рiднiший од ляха, i не слiд нам од його одриватись.
– Бог його знае! – каже, здихнувши, Шрам. – Може, воно так буде й лучче.
– Уже ж бак не гiрше, батьку! Бо тут усi слухають одного, а там, що пан, то й король, i всяке ледащо норовить, як би козака в грязь затоптати.
– Не дiждуть вони сього, невiрнii душi! – каже Шрам, ухопившись за уса.
– Отже, щоб не дождали, батьку, так треба нам з москалем за руки держатись. Се ж усе одна Русь, Боже мiй милий! Коли в нас заведеться добро, то й москалю буде лучче. Ось нехай лиш Господь нам допоможе зложити докупи обидва береги Днiпровi, тодi ми позаводимо усюди правнii суди, школи, академii, друкарнi, пiднiмемо Вкраiну вгору i возвеселим душi тих великих киiвських Ярославiв i Мономахiв.
Розмовляючи про такi речi, пiшли до отця Інокентiя удвох чи втрьох, а деякi розiйшлись по монастиревi.
Що ж дiялось iз Лесею? Вона, голубонька, справдi рознемоглась. Не жартами здавались iй химернi речi запорожця: вона боялась, щоб не вхопив вiн ii, як шуляк, i просила матерi позащiпати кругом дверi. Чого вже не робила мати, щоб ii заспокоiти! Сердешному дiвчатi так i стояв перед очима страшенний запорожець. Уже й Черевань, увалившись у кiмнату, пробував ii уговорювати, щоб не лякалась не знать чого: разiв зо два назвав, забувшись, аж бгатiком; далi бачить, що нiчого з нею не врадить, махнув рукою да й лiг одпочити; проспав, неборак, аж поки задзвонено до вечернi.
Пiсля вечернi знов позбирались усi у козацьке подвiр'е. Гетьман i Шрам вернулись iще веселiшi, пили за здоров'е великоi, одностайноi Украiни, пили й за царя православного i праведного, которий нi для кого в свiтi душею не покривить, не так як той король, що оддав козакiв магнатам на поталу. Од щирого серця празниковали. Черевань собi був рад, що Шрам повеселiшав, i все тiлько вигукував за кубком:
– Щоб нашим ворогам було тяжко!
І весь же той гармидер чинивсь через стiну од Лесi. Лежала вона зовсiм мов недужа, а про неi нiхто й не спогадав. Сказано – козаки: байдуже iм про жiнок, як заходяться з вiйськовими речами. Отже, хоч небожата-жiноцтво вже i знали i корились своiй долi, да защемiло серденько в моеi Лесi од того занедбання; жаль iй було не помалу на свого ясного жениха, на Сомка Якима. Лицар над лицарством, вродливий над вродливими, да, видно, тiлько в його i думки, що про гетьманськi порядки. А дiвочому серцю що i молодецька краса, що i козацька слава, коли до неi козак не горнеться?
Леся полюбила Сомка iще тодi, як вiн, було, носить ii на руках i даруе iй то золотi сережки, то добре намисто. Іще тодi звав вiн ii своею судженою i зложив з Череванихою руки. Череваневi здавалось жартами таке залицянне, а вони з Череванихою не жартують словами. З щирого серця зове вiн ii своею ненею, з щирого серця зове вона його своiм зятем. І зросла Леся, його кохаючи, кохаючи щиро дiвочим серцем. Що тiлько в пiснях виспiвують про те коханне, усе вона складала у своему серцi. Отже зове вже вiн ii своею й молодою, тiлько все воно вийшло не так, як то вона собi компоновала. Про iншii речi клопочеться вiн iз старим Шрамом, про iншii речi широко розмовляе, а ii мовби нема йому й на свiтi. Защемiло горде дiвоче серденько, да мовчала небога, не сказала й матерi.
А що ж Петро? Петро зараз пiсля обiд узяв рушницю i пiшов у гай, нiби на полюванне. Проблукав сердега по гаю до самого вечора. Вернувсь на подвiр'е, аж там усi веселяться. Гомiн справили такий, мов справдi на бенкетi. Іншi й до нього присiпались iз кубком, а йому притьмом прийшлось так, як спiвають у пiснi:
Чомусь менi, братцi, горiлка не п'еться:
Коло мого серця мов гадина в'еться!
Сiли за вечерю, аж ось iзнов iде Кирило Тур, тiлько вже без побратима.
Леся не вийшла вечеряти. Розгорiлась i рознемоглась сердешна дiвчина, що притьмом мусила Череваниха посилати у хутiр до чернечого пасiчника по шептуху. Прийшла шептуха i наварила якогось зiлля, щоб напоiти на нiч, да й сама бабуся осталась ночовати на подвiр'i. Надвечiр ублагала була мати Лесю роздягтись да лягти спать; як же почула Леся Кирила Тура голос, то так i затрусилась; i вже шкода було й казати iй про сон! Боялась заснути, щоб не вхопив той пугач ii сонну. Не вонтпила вона, що сей пройдисвiт не своею силою дише, бо не раз чувала про запорозьке характерство.
А Кириловi Туру, мабуть, були жарти з того дiвочого жаху. Сiв за вечерю да зараз i почав викидати.
– Ну, панове, – каже, – тепер я вже зовсiм налагодивсь у дорогу.
– У яку се? – питае Сомко.
– Та в Чорну ж Гору.
– Усе-таки туди? Ти не покинув своеi думки?
– Коли ж се бувало, пане гетьмане, щоб нашi братчики, задумавши що-небудь, покинули свою думку, мов яку химеру? Про що iншому i згадати страшно, те низовець, сидячи над широким морем-лиманом, викомпонуе, вимiзкуе i вже хiба лусне, а не покине своеi гадки. Так отее й менi прийшлось, бачу, або луснути, або доказати слави, бо вже не дурно щось мою Турову голову так заморочили дiвочi очi.
– І тобi отее, запорожцевi, отшельниковi, не сором признатись? – каже Шрам, бо й вiн, старий, розвiшав ушi, як понiс той своi баляндраси. – А що скаже товариство, як дочуеться, що курiнний отаман так осрамив своiх братчикiв?
– Нiчого не скаже, бо я вже тепер вольний козак.
– Як то тепер вольний? А перше ж хiба був невольний?
– У нас, панове, поки козак не випишеться з коша чи з куреня, то слухай сiчовоi старшини, так як iгумена. Знюхайсь тодi, коли хоч, з бабою, то знатимеш, почiм кiвш лиха! Тiлько наш чернечий устав кращий од монастирського. У нас, скоро чоловiка спантеличить мирська суета, то в куну або до кози не саджають, а зараз – iди собi к нечистiй матерi! Вибрикайсь на волi, коли дуже розжирiв на товариському хлiбi! І чи раз же то траплялось, що сердешний сiромаха попогасае по городах, ухопить, як там кажуть, шилом патоки та, побачивши на власнi очi, що чортмае в свiтi нiчого путнього, покине жiнку й дiтей, вернеться в курiнь: «Ей, братчики! Примiте мене знов мiж товариство! Чортма на свiтi добра! Не стоiть вiн нi радостi, нi печалi»! А братчики тодi: «А що, ледащице! Ухопив шилом патоки? Бери лишень коряк та випий з нами сiеi дури, то, може, порозумнiшаеш!» От бiдолаха сiдае мiж милим товариством, п'е, розказуе про свое городове житте з жiнкою та дiтьми; а тii слухають, кепкують з його, як iз блазня, та тiлько за боки беруться. Так i мiй покiйний панотець, – нехай царствуе, – iздячи колись iз прощальником по городах, натрапив на такi очi, що й товариство йому стало не миле – замутив зовсiм лукавий йому голову. Ну, виписавсь iз куреня, сiв хуторком десь коло Нiженя, i господарство, i худобчину завiв, i дiток сплодив двойко – карапуза-хлопчика та скверуху-дiвчинку. Тiлько рокiв через п'ять, чи що, так йому обридло все в господi i в полi, як приборканому степовому птаху. Сумуе та й сумуе козак; бо чи статечна пак рiч – iсповнити козацьку душу жiнкою-квочкою та дiтьми-писклятами? Козацькоi душi i весь свiт не сповнив би: увесь свiт вона прогуляла б i розсипала, як таляри в кишенi. Тiлько один Бог може ii сповнити…
– Що ж сталось iз твоiм батьком? – спитав Сомко. – Ти-бо вже коли говориш, то говори одно; а то разом хочеш буть i за попа, i за дяка.
– Із моiм батьком? – каже Кирило Тур, мов крiзь сон, бо звернув свою розмову на такий лад, що й голову понурив… – Еге! Я ж кажу, що мiй батько, скоро розчовпав, що пожививсь як собака мухою, та й заскучав по братчиках. Уже не раз казала йому моя мати, так як та жiнка в пiснi:
Що ти, милий, думаеш-гадаеш?
Мабуть, мене покинути маеш:
Рано встаеш, коня напуваеш,
Жовтенького вiвса пiдсипаеш,
Зеленого сiнця пiдкладаеш;
В сiнечки йдеш – нагайки питаеш,
В комору йдеш – сiдельця шукаеш,
Дитя плаче – ти не поколишеш;
Все на мене важким духом дишеш!
Тiлько батько мiй не пускавсь у такi жалiбнii розмови, як той козак iз своею жiнкою, а надумавшись сам собi, сiв на коня, ухопив на сiдло карапуза-синка свого, себто мене, ледачого, та й гайда на Запорожже. Не вибiгала ж за ним услiд моя панiматка, як у тiй пiснi, не хапала за стремена, не прохала вернутись, напитись варенухи, прибратись у голубий жупан та хоч раз iще подивитись на свою милу. І жупани, i худобу покинув вiн iй на прожиток, а сам у семрязi убравсь за границю бабського царства. Отже й менi, бачця, доведеться йти батькiвським слiдом!
– Ну, бери ж кубок, – каже гетьман, – да пiдкрiпись на дорогу. До Чорноi Гори не близький свiт. Ось i ми погладимо тобi дорогу.
– Дякуемо тобi, пане гетьмане! – каже Кирило Тур, кланяючись низенько. – Уже коли ти й сам гладиш менi дорогу, то будь певен, що я свою кралю перевезу гарненько в Чорну Гору.
– Що ти думаеш, синку? – каже нишком гетьмановi Шрам. – Ти знаеш, що за божевiльнi люде сi комишники: не розбере iх i сам нечистий. Не вiр, бо то звiр, хоть не вкусить, то злякае! Держи, синку, в головi сю пословицю. На юродивих iнодi справдi находить безумiе.
– І-i, батьку! – каже, смiючись, Сомко. – Добре я знаю сього юроду. Нема, може, i в свiтi такоi щироi душi до мене. Як проганяв я ляхiв з Украiни да одбивавсь од Юруся, то вiн зi своiм нiмим чорногорцем визволяв мене не раз iз великоi бiди. Служив вiн менi за язика, за шпига, за сердюка – i все тiлько ради доброго слова да ковша горiлки. Не раз я насипав йому шапку талярами, так iдучи й витрусить на порозi. «Звiдки, – каже, – се такого смiття набралось?» Такий химера! Було, кажу: «Кириле, скажи, Бога ради, чим менi тебе наградити? Ти ж не раз слобоняв мою голову од смертi!» – «Не тобi, – каже, – награждати мене за се!» От воно що, батьку!
– Справдi, – каже Шрам, – се золото, а не козак! Пане отамане, – до Кирила Тура, – ходи сюди, дай я обнiму тебе да поцiлую.
– За що се така ласка?
– Ходи, менi то вже знати, за що.
Да й обняв i поцiлував запорожця.
– Да наградить же, – каже, – тебе Господь за твоi лицарськii вчинки!
– Е, батьку! – каже запорожець. – То ж iще дурниця, да так мене голубиш; що ж ти скажеш тодi, як украду з-пiд поли гетьмана молоду?
Черевань бiльш од усiх уподобав Кирила Тура; усе реготав iз його вигадок.
– Враг мене вiзьми, – каже, – бгатцi, коли я бачив такого жвавого молодця! Душа, а не запорожець! Іди, бгатку, й до мене, i я тебе поцiлую!
– От добрi люде! – каже Кирило Тур. – У iх крадеш, а вони тебе цiлують! Їй-богу, добрi люде! Шкода, що вже бiльш не побачимось! У Чорну Гору ворон i кiсток ваших не занесе. Ну, прощайте ж тепер, панове громадо! Дякуемо за хлiб та за сiль! Прощайте! Час лагодитись у дорогу.
І, виходячи з дверей, розпростер руки да й каже:
– Дверi одмикайтесь, а люде не прокидайтесь! Дверi одмикайтесь, а люде не прокидайтесь!
– Що за неподобна голова в сього Кирила Тура, – смiючись, каже Сомко. – Себто вже ворожить, характерствуе.
VIII
Не довго в нiч гуляли нашi козаки: поблизу святого мiста гуляти довго не годилось. Іще не дiйшло й до пiвночi, а вже всi давно спали. Хропли козаки на весь двiр, од самоi свiтлицi, де спочивав гетьман iз Шрамом, да аж до станi; там спав Василь Невольник при Череваневих конях. Іншi лягли пiд чистим небом, i хоть уночi надворi було не душно, да тому черствому, гарячому людовi байдуже було про холод. Здорово було гулякам надворi, як травi, що прив'яла вдень на сонцi. Кругом по гаю щебечуть солов'i, аж луна розлягаеться; деколи й пугач скаже свое смутне «пугу!». Козацьке сонце високо пiдбилось угору; зорi вкрили все небо, як ризу.
Не нiме було козаковi те небо, i мiсяць, i зорi: чи погляне на мiсяць, на його плями, чи погляне на зорi, то й серце, i думка його розжеврiе, як од Божого слова. Чого на мiсяцi тii плями? Вiн знав, чого. То ще як Каiн убив Авеля, то Бог назнаменав на мiсяцi той грiх своею рукою: «Дивiтеся, – каже, – люде: так як сей Каiн довiку-вiчного нестиме на плечах мертве братне тiло, так усякий душогубець носитиме до вiку до суду тяжкий грiх свiй». А зорi? То людськi душi. Як засне грiшне тiло, добрi душi, покинувши землю, зносяться до Господа Бога, купаються, обливаються у небесному свiтi, пiдслухають, що говорять на небi ангели. Як же часом покотиться по небу i погасне ясна зоря, козак перехреститься i помолиться за усопшую душу. Іншi зорi щастять у його на врожай, iншi на скот, а Вiз – чумацька щаслива зоря.
Ясна, пишна була нiч над Печерським, да один тiлько чоловiк дививсь на ii дива; не спав, дививсь i нiчого не бачив. Вже ж не хто сей один, як той сердега Петро Шраменко. Кому сон, а йому туга, да жаль, да досада. Довго вiн ворочавсь на своiй бурцi; далi встав, натяг жупан да й вийшов у гай хвiрточкою.
Бiдний козак таiвсь од усiх iз своiм коханнем, бо всяк тiлько б iз його насмiявся. Козаки не дуже вдавались у любощi; знали сю немiч найбiльш дiвчата да молодицi; вони-то поскладали й отi пiснi, отi нiжнii розмови козака з дiвчиною або милого з милою, що слухаеш i не наслухаешся.
Коли б у Петра була ненька рiдненька або сестра-жалiбниця, може б, iм розказав вiн про свое лихо. Бо хоть як не гордуе, було, козак любощами перед товариством, а як вернеться до господи, як зачне коло його упадати ластiвкою мати, як стане голубити сестра, розчiсуючи йому кучерi, розпитуючи про далекi сторони, про козацькi пригоди, то й тверде, як залiзо, серце пом'якшае, i що тiлько важке есть на душi, усе козак своiм щирим жалiбницям розкаже. На бiду, в Петра не було нi сестри, нi матерi; мав вiн за порадникiв тiлько старого грiзного панотця да жартiвливе товариство.
Ходить вiн, сновидае по гаю i сам не знае чого. Мiсяць став уже на небi нижче; свiтить навскось по травi, по кущах, по березах. Нiч уже на iсходi. Як ось чуе Петро – тупотять конi… Усе ближче, ближче. Розпiзнае нешвидку ристь двох ступакiв. Звернув з дорiжки за кущ, щоб нi з ким не зустрiтись. Як ось чуе й людську мову. По зорi усяке слово доходить до його чисто. Зараз пiзнав Кирила Тура голос, а по чорногорському бре да море пiзнав його побратима.
Кирило Тур говорить:
– Що то, брате, скажуть вашi отмичаре про запорозьку хисть, як ми пiдхопим оцю дiвойку.
А Чорногор йому:
– Бре, побро! Менi усе здаеться, що ти тiлько морочиш мене. Не впевнюсь, поки не побачу дива на своi очi!
– Мiсяць не скоро зайде, – каже запорожець, – побачиш, не повилазять.
– Як же ти отмеш дiвойку, не наробивши гвалту?
– Еге-ге, пане брате! Чи такi ж дива чинили на свойому вiку запорожцi? Хiба ж я дармо заворожив усi дверi?
– Море! – каже Чорногор. – Ти б уже хоч мене своiм характерством не морочив!
– Що за дурна в тебе голова, брате, – каже Кирило Тур. – А за що б же мене обрали отаманом? Хiба за те, що добре горiлку лигаю? Є в нас на се дiло iще луччi мистецi, а характерникiв не багато знайдеш.
Тим часом од'iхали вони далеко, i не стало чути iх розмови.
Тепер Туровi речi за вечерею не здавались уже Петру жартами: мабуть, справдi скрутивсь од жиру запорожець! Спершу був кинувсь Петро до гостиницi будити козакiв, далi зупинивсь.
– Чого я, – каже, – бiжу? Чи видане дiло, щоб украсти дiвчину з-посеред миру? Запорожець сказивсь, а я й собi бiжу, як божевiльний.
Да й пiшов тихою ступою.
«Треба ж отак iз юродства да зайти в голову! – думае, йдучи, Петро. – Отее не удавай iз себе химородника, не бурли, як кабан у коритi!.. Рад би я був, коли б Сомко за сей жарт звелiв, жартуючи, погрiти йому киями плечi!»
Пройшовши з гони, став так iще думати:
«А що, як справдi вiн характерник? Чував я не раз од старих козакiв, що сi бурлаки, сидючи там у комишах да в болотах, обнюхуються з нечистим. Викрадали вони з неволi невольникiв, да й самих туркень, iнодi так мудро, що справдi мов не своею силою. Не дурно, мабуть, iде мiж людьми поголоска про iх характерство… Утiкае од татар, розстеле на водi бурку да й попливе, сидя, на другий берег… Ну, то вже дурниця, що ляхи з переполоху провадять, буцiм запорожцi ростуть у Великому Лузi з землi, як гриби, або що в запорожця не одна, а дев'ять душ у тiлi, що поки його вб'еш, то вбив би дев'ятеро простих козакiв. Може, не зовсiм правда й про бурку. А що запорожцевi вкрасти, що задумае, то мов iз гамана тютюну дiстати. Вони напускають ману на чоловiка…»
