скачать книгу бесплатно
Лiна Костенко
Олег Вiкторович Кудрiн
Знаменитi украiнцi
Лiна Костенко (1930 р. н.) – видатна украiнська письменниця, лауреат багатьох премiй i вiдзнак, представник поколiння «шiстдесятникiв». Здолавши усi труднощi й заборони, ii твори знайшли шлях до свого читача, назавжди оселилися у його серцi i стали класикою украiнськоi лiтератури.
Попри те, що поезii та проза Лiни Костенко перекладенi багатьма мовами i вiдомi далеко за межами Украiни, про саму письменницю вiдомо небагато, адже вона надае перевагу бiльш усамiтненому способу життя. Ця книжка – спроба глибше пiзнати поетесу як дитину, студентку, дружину i маму, громадянина i патрiота своеi краiни, просто Людину зi своiми думками, хвилюванням, радощами i болем. Це – спроба осягнути ii шлях, щоб краще зрозумiти глибоку суть шедеврiв, створених Лiною Костенко.
Олег Кудрiн
Лiна Костенко
Ржищiв – наш Макондо-на-Днiпрi
Народилася Лiна Костенко в маленькому мiстечку Ржищевi, на пiвдень вiд Киева, на правому березi Днiпра. І одного тiльки ii випадкового зауваження, мовляв, мiсто дитинства схоже на Макондо з маркесiвських «Ста рокiв самотностi», досить для томiв дослiджень. Макондо – вигадане мiсто, що нiколи не iснувало. Але тiльки доти, доки не було описане колумбiйським генiем. А пiсля цього воно – частина реальностi, одна з моделей свiту, в якiй так чи iнакше вiдбиваються iсторичнi подii, долi, люди, архетипи. На пiдтвердження своеi думки про подiбнiсть Ржищева i Макондо Лiна Костенко говорить саме про таких – архетипових – людей i про такi образи: загадкова красуня, описана в ii вiршi, як «ота сама Ївга»; садиба таких собi Главацьких, де вночi нечиста сила кидалася з печi полiнами; баба Мар’юшка, за неперевiреними даними, вiдьма, за якою ходив чорний мiстичний кiт; мертва гадюка, нiби як знайдена бiля вiвтаря занедбаноi церкви.
Лiтературознавцi колись назвали таку прозу «магiчним реалiзмом». Але якщо вiдiрвати це словосполучення вiд смислу, що накопичився за ним, i примiряти до поезii самоi Костенко, то побачимо, як точно воно ii характеризуе. Все реальне i нереальне, магiчно пiдсвiчене якимось вищим смислом, вiд чого здаеться правдивiшим i точнiшим за саму реальнiсть…
Ржищiв – узагалi гарне мiсце для народження одного з украiнських нацiетворцiв. Скiльки в ньому всього вмiстилося – на маленькому просторi мiстечка з населенням до 10 тисяч! Тут вражаюча глибина, не тiльки днiпровська, але й iсторична. Поселення неолiту. Трипiльська культура. На такому тлi Іван-город, згадуваний у лiтописi 1151 року, видаеться юним (хоч i залишилася вiд нього сама тiльки Іван-гора). А далi – руйнування Батиевою ордою, вiдновлення та входження до складу Великого князiвства Литовського, Речi Посполитоi. Магдебурзьке право, отримане вiд короля. І вiйни, повстання – вiд Хмельниччини до Колiiвщини. Але закiнчилося все лише входженням до складу iншоi iмперii – Росiйськоi.
А в лiсi за Ржищевом був давнiй чоловiчий Спасо-Преображенський монастир, до 1794 року – греко-католицький. 1852 року його реформували i зробили жiночий монастир. Кажуть, черницею там була сестра росiйського письменника Миколи Лескова. Інодi вiн приiжджав до неi в гостi та iхав далi, вниз по Днiпру, на могилу Шевченка.
Скiльки надiй нiс вiльний 1917 рiк! Але Украiнська держава не змогла консолiдуватися. Вторгнення Червоноi армii, нав’язана вiйна, поразка УНР. І, як наслiдок, найстрашнiше горе – Голодомор. Ржищiвський район, який тодi iснував, був одним iз найбiльш постраждалих на Киiвщинi. А потiм знову – Велика Вiйна. З величезними жертвами, особливо страшними, тому що втрат не рахували i про те, як iх зменшити, не думали. Жахливий «Киiвський котел» у 1941-му. А в 1943-му – жертовний «Букринський плацдарм» (вiд назви села Букрин, за 20 кiлометрiв нижче по Днiпру). Потiм, уже за часiв «Миру – мир!», затоплення навколишнiх чорноземiв i церков Канiвським водосховищем у 1974—1976 роках…
Маленьке мiстечко, таких тисячi, але язик не повернеться сказати, що вiн на узбiччi свiтовоi iсторii.
Існуе багато версiй походження iменi Ржищева. Вiд злакового «рожище»; вiд згадуваного в лiтописi стародавнього «вжище»; вiд польського «rzesza» – натовп. Але найулюбленiша в народi версiя – легендарна, що виводить Ржищiв од слiв «ржи ще», нiбито сказаних козаком його коню. Існуе кiлька варiантiв цiеi легенди. Лiнi запам’ятався найдраматичнiший iз них.
Пiсля бою конав од ран козак. Та лежав вiн в урвищi пiд Іван-горою так що, не вiдразу знайдеш. Чекаючи допомоги товаришiв, просив свого коня: «Ржи ще, коню, ржи ще!», щоб побратими знали, де шукати. Та, певно, всi загинули, i не прийшла до нього допомога. «Так було чи не так, а менi з дитинства той кiнь iрже i козак умирае пiд Іван-горою. І нема кому його китайкою вкрити»[1 - Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 127.]. Яке напруження – мов у античному мiфi, трагедii, оперi. Щось подiбне характерне i для вiршiв Костенко, присвячених старшим родичам, родоводу. Там трагедii, може, i трохи менше, але пiднесенiсть викладу – приблизно така ж. Хiба що пом’якшуеться самоiронiею, м’яким украiнським гумором.
Наприклад, «Люблю легенди нашоi родини». Це розповiдь про те, як украiнськi жiнки, образившись, умiють на якийсь час замовкнути настiльки вагомо i сильно, що вся сiм’я швидко розумiе, як помилялась, i просто благае перервати мовчання (а в ваших родинах таке бувало, бувае?). З перших рядкiв читача заполоняе епiчний запал, гiдний «Енеiди»:
Люблю легенди нашоi родини,
писати можна тисячу поем.
Коли були ще баба молодими,
вони були веселi, як Хуррем[2 - Костенко Лiна. Неповторнiсть: Вiршi, поеми. К.: Молодь, 1980. С. 178.].
(По-тюркськи «хуррем»— «весела», прiзвисько Роксолани при дворi Сулеймана Пишного. – Прим. авт.).
Розгортаючись у часi та рядках, сiмейна сварка родини Костенко набувае рис усесвiтньоi дисгармонii, вселенського розладу:
Вони не те щоб просто так мовчали, —
вони себе з живущих виключали,
вони робились бiлi, як стiна.
Вони все розумiли, вибачали,
але мовчали, тяжко так мовчали,
неначе в них вселився сатана[3 - Там само.].
Але коли вже читач починае всерйоз хвилюватися – як би не було лиха, Лiна легко i витончено виходить на мирний фiнал, присмачений до того ж появою припасiв i, мабуть, швидкою вечерею:
Коли ж вони вiдходили потроху
i вже од серця зовсiм одлягло,
вони капусту вносили iз льоху,
i бiльш про це вже мови не було[4 - Костенко Лiна. Неповторнiсть: Вiршi, поеми. К.: Молодь, 1980. С. 179.].
«Веселий привид прабаби» теж дещо оманливий за назвою, але вже з протилежним знаком. Пiсля такого заголовка чекаеш продовження теми «веселi, як Хуррем». Але нi, тут усе iнакше: з перших рядкiв – вибачення, що годi й шукати тепер могилу прабабусi, бо в холоднi военнi зими люди порубали хрести на дрова. Потiм ми дiзнаемося, що прабабусi – 110 рокiв. (Отже, спiлкування з нею в днiпровському Макондо було на десять рокiв бiльше, нiж у Маркеса – самотностi). У сорока рядках (поетичнi сороковини?) поетеса викладае життя прабабусi та ii чоловiка, прадiда. Факти цi самi по собi цiкавi (вона – з благородних, вiн – мужик, який украв наречену, i за це його вiддали у миколаiвську солдатчину). Але все це для поетеси лише привiд поговорити про iнше – про зiр, але не звичайний, а душевний: «Коли Ви навiть ослiплi, то Ви не те щоб ослiпли, / а так, – Ви просто не бачили деяких прикрих речей». І в фiналi – вражаючi рядки:
Але Ви таки вставали, хоч як було через силу,
сiдали косу чесати, немов iшли до вiнця.
Кивали пальцем онуцi i тихо ii просили:
– Подивися на мене у дзеркало. Цей гребiнь менi до лиця?[5 - Костенко Лiна. Веселий привид прабаби. URL: https://www.rulit.me/books/lina-kostenko-poeziya-read-410864-14.html]
Не на обличчя мала подивитися правнучка, а в дзеркало, нiби очима самоi прародительки, душевним ii поглядом 110-рiчного вiку. (І це ж – метафора всiеi працi поета, письменника, поводиря – то дивитися чужими очима, то iншим розкривати очi на те, що самi вони побачити не можуть. Внутрiшнiй погляд i водночас – вiддзеркалювання.)
Інша найважливiша «легенда Нашоi родини» – «Храми» про дiда Михайла. Основи його безсрiбницького iснування, планку його вимогливостi, зверненоi на себе, пiднято до бiблiйноi – без перебiльшення – висоти: «Вiн був святий. Вiн жив непогрiшимо. / І не за грошi будував свiй храм».
Мiй дiд Михайло був храмостроiтель.
Возводив храми себто цiлий вiк.
Вiн був чернець, з дияволом воiтель,
печерник, боговгодний чоловiк.
Вiн був самiтник. Дуже був суворий.
Мiж Богом-чортом душу не двоiв.
І досi поминають у соборах:
храмостроiтель Михаiл[6 - Костенко Лiна. Неповторнiсть: Вiршi, поеми. К.: Молодь, 1980. С. 177.].
Дуже показовим е оце «душу не двоiв».Одразу ж пригадуеться Гриць iз «Марусi Чурай», роздвоена душа якого – одна з основних характеристик.
Грицько ж, вiн мiряв не тiею мiркою.
В життi шукав дорогу не пряму.
Вiн народився пiд такою зiркою,
що щось в душi двоiлося йому.
Вiд того кидавсь берега до того.
Любив достаток i любив пiснi.
Це як, скажiмо, вiрувати в бога
i продавати душу сатанi[7 - Костенко Лiна. Маруся Чурай: Іст. роман у вiршах. К.: Радянський письменник, 1979. С. 22.].
Так, «вiд протилежного», двома дзеркальними опозицiями «пiснярка Маруся – грошолюб Гриць», «грошолюб Гриць – храмостроiтель дiд Михайло», Чурай перетворюеться майже на родичку Костенкiв, принаймнi – по духу.
Моральний камертон Михаiла (не архангела, а дiда) i внутрiшнiй погляд прабабусi (згадаемо, що в заголовку – «привид прабаби», тобто натяк на метафiзику) – найважливiша частина спадку, залишеного внучцi пращурами.
До шести рокiв Лiна росла здебiльшого в Ржищевi: «Мати працювала в Киевi, часи були важкi, природно, що вона поiхала народжувати до своеi матерi. Потiм батьки мене забрали, але часи настали ще важчi, i я знову опинилась у бабусi. І от оце вже була казка»[8 - Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 124].
Але перш нiж перейти до казки, подивимося на поетичнi спогади Костенко про те, коли i як вона вiдчула свое «Я» i навколишнiй iй свiт:
Стоiть у ружах золота колиска.
Блакитнi вii хата пiднiма.
Свiт незбагненний здалеку i зблизька.
Початок е. А слова ще нема.
Ще дивен дим, i хата ще казкова,
i ще нiяк нiчого ще не звуть.
І хмари, не прив’язанi до слова,
от просто так – пливуть собi й пливуть.
Ще кожен пальчик сам собi Бетховен.
Ще все на свiтi гарне i мое.
І свiтить сонце оком загадковим.
Ще слiв нема. Поезiя вже е[9 - Костенко Лiна. Триста поезiй. К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012. С. 293.].
І знову – якi спiвзвучнi цi рядки зi словами, укладеним у вуста Марусi Чурай: «Душа летить в дитинство, як у вирiй, бо iй на свiтi тепло тiльки там». Напевно, ще й тому цей роман у вiршах стоiть осiбно у творчостi Костенко: дуже вже багато в ньому особистого, не те що навiть вiдчутого, а того, що глибинно мiститься в особистостi автора.
Звернiть також увагу – «хата ще казкова». Але з iншого боку – i вже казкова. Тому що казка – це надовго, принаймнi – на найближчi роки, якi в дитинствi здаються нескiнченнiстю. І ось дитячий свiт Лiни по-справжньому, усвiдомлено казковий:
У запiчку гномик плямкае.
Цвiркунчик завiв руладу.
Тихенько цокнула клямка —
Бабуся iде iз саду.
Глуха сiнешна акустика.
За лиштву чiпляються айстри.
Бабуся скидала хустку
І ставала бiла, як айсберг.
А я, дiждавшися мужньо,
Не зводжу з неi очей.
А хатка, як бiла мушля,
На самому днi ночей.
Жаринка в печi зачаена,
Снiпка перевесло туге…
Таке все тодi звичайне,
Таке все тепер дороге![10 - Костенко Лiна. Неповторнiсть: Вiршi, поеми. К.: Молодь, 1980. С. 113.]
Зауважте, ця бабуся, порiвняно з «веселим привидом прабаби», молода i сильна – в саду працюе. Але все одно – сива, як айсберг.
Продовжимо, однак, казкову тему, в яку впадае вiчна рiка («рiчка дитинства»), вплiтаеться маленький-великий сад («сади свободи»): «І от це вже була казка. І та “хатка, як бiла мушля, / на самому днi ночей”, i гарбуз, що ходив по городу i питався свого роду… Повенi теж були, але це вже й “садiв квiтучi повенi". У бабусi був сад, невеликий, але для мене, малоi, вiн був дуже великий. Мандрiвка в сад — цiла пригода. То була окрема загадкова краiна. Одна яблуня називалася “заячi мордочки”, iнша – “антонiвка”, ще iнша – “ранет-шатане” або просто “щетина”. Заячi мордочки виглядали з листя, надували щоки, я боялася надкусити яблучко: ще запищить! Сусiдський сад був iще бiльший, такий старий, аж сутенiло вдень. Дiтям не дозволяли туди ходити, там була криниця, де “йшла киця по водицю, та й упала у криницю”. Ми, ясно, прокрадалися, заглядали через цямрину, хотiли врятувати кицю. Усе жило, шелестiло, шарудiло, тьохкало. Їжаки ходили у дикiй морквi. Лелека, який принiс мене, стояв високо на однiй нозi. Я вмiла iмiтувати його голос. Вiн менi вiдповiдав <…> Моя свобода була — цi сади. І рiчка мого дитинства — Днiпро»[11 - Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 124—125.].
Коли дитинство вийшло за межi вiзочка, Лiна виявилася дiвчинкою допитливою, жвавою, непосидющою. І неслухняною – вона весь час намагалася втекти. За це бабуся називала ii «шура-бура». (Це, напевно, та сама «шура-бура», яка «комарика з дуба здула» в жартiвливiй народнiй пiснi. Втiм, цей вислiв цiлком самоцiнний в Украiнi – вiд сусiдiв, тюркського surada-burada, що означае залежно вiд контексту «там i сям», «туди-сюди».)
Одна з таких утеч особливо запам’яталась: «Одного разу я прорвалась на вулицю, рочкiв менi було неповних п’ять. Дорослi за мною, але що бiльше мене доганяють, то далi я бiжу. Вони благають зупинитися, а я – чимдуж. Вискочили маминi кузини i теж за мною. Кричать, гукають, а я вже добiгаю до берега. Якби вони зупинились, може б, i я зупинилась. А вони в жаховi, що дитина втоне, пiдступають ближче, простягають руки, а я вiдступаю у Днiпро. І коли вже вода доходить менi до шиi, я кричу: “Дайте менi свободу хоч тут!”»[12 - Там само. С. 125—126].
Днiпро – як укриття, як прихисток свободи. «Рiчка мого дитинства – Днiпро». Велика рiка Украiни, що дiлить ii навпiл, i цi ж двi половини об’еднуе. У спогадах Лiни Днiпро мае особливу роль. Ось зримо-яскрава, багатобарвна замальовка: маленька – три рочки – дiвчинка на березi великоi рiки, вдень i ввечерi:
В Днiпрi купаеться Купава. Менi ще рочкiв, може, три.
А я чекаю пароплава iз-за трипiльськоi гори.
Мое нечуване терпiння iще нiхто не перемiг,
бо за терпiнням е Трипiлля, а за Чернiговом – Чернiг.
Чернiг страшний, вiн дуже чорний. Як звечорiе на Днiпрi,
Чернiг сiдае в чорний човен i ставить чорнi ятерi.
І тi корчi, i те корiння, розмите повiнню з весни,
i золотаве звечорiння в зелених кучерях сосни.
І тi роки, що так промчали, i пароплав той, i гора…
Це вже невидимi причали в глибокiй пам’ятi Днiпра[13 - Костенко Лiна. Сад нетанучих скульптур: Вiршi, поема-балада, драматичнi поеми. К.: Радянський письменник, 1987. С. 24.].
Вiрш називаеться «Акварелi дитинства» . Однак пейзаж тут не просто по-дитячому яскравий, але i фiлософсько, по-дорослому глибокий. Потiк дитячих спогадiв невiддiльний вiд «глибокоi пам’ятi Днiпра», неквапливоi його течii.
Три кузини, Фройд i д’Аннунцiо
А ось Лiнi – п’ять рокiв. І вона вже не просто шура-бура, а шура-бура, яка вмiе читати!
Бувае часом дивне вiдчуття, —
що час iде, а я собi окремо.
Менi п’ять рокiв. Я iще дитя.
Люблю цукерки i читаю Брема.
Все щось майструю, думаю, дивлюсь,
таке мале, уперте i шалене.
Росту. Смiюсь. Нiчого не боюсь…[14 - Костенко Лiна. Триста поезiй. К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012. С. 294.]
Дiвчинка читае Альфреда Брема. Що саме – не уточнено, але майже напевно це «Життя тварин». Знаючи про це, вже i на попереднiй вiршований фрагмент дивимося iнакше. Так ось звiдки там i лев, i крокодил! І не випадковим словом – а розгорнуто: «Повзе, як спраглий крокодил», «левино-жовтi береги / Лежать, на кiгтi похиливши зелену гриву шелюги».
Брем розширюе ii погляд, ii горизонт, небокрай, роблячи його безкрайнiм. При цьому казка нiби поеднуеться зi строгим знанням (нехай i поданим у науково-популярному виглядi). І ось вже каменi на притоцi Днiпра, Легличi, що тече крiзь Ржищiв, – не просто каменi, а стадо тропiчних звiрiв, яке живе у злагодi з украiнськими волами i лелеками. (Ось тiльки шулiки вбитого шкода.)
Чомусь пам’ятаю, що рiчка звалася Леглич.
Було в нiй камiння – як сто бегемотячих спин.
А той цибатий, на клунi, звався лелечич.
А те запахуще – любидра, канупер i кмин.
Чомусь пам’ятаю – вночi ревли бегемоти.
Виходили з рiчки i дуже чомусь ревли.
І падали грушi, i звались вони бергамоти.
Воли ремигали, i звались вони – воли.
Чомусь бегемоти випивали рiчку щолiта,
І пирхали важко рудими нiздрями злив.
Чомусь пам’ятаю, як плив мiж камiнням шулiка,
Убитий шулiка чомусь мiж камiнням плив…[15 - Костенко Лiна. Триста поезiй. К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012. С. 216.]
Утiм старожили Ржищева розповiдають, що в цьому вiршi справа не тiльки в Бремi та дитячiй фантазii. Лазеньку на березi Леглича поставили бiля порожистого мiсця – там течiя обтесала каменi до гладенькоi округлостi, так що всi, а не тiльки Лiна, називали це мiсце «бегемотиками». Щоправда, у вiршах вони виростають до бегемотiв i оживають: ревуть ночами та випивають рiчку влiтку. Що Лiна Костенко пам’ятае iм’я рiчки, не е дивним. Хата, в якiй вона жила, стояла якраз на березi Леглича. (До речi, Ржищiв за формою схожий на кривувато виписану лiтеру «Т»: вiн витягнутий уздовж рiчок – Днiпра та Леглича, що впадае в нього.)
Одного разу Лiна, ще маленькою дiвчинкою, яка не вмiе плавати, стала рятiвницею. Тонув, як потiм виявилося, сусiдський хлопчик Вiталик, молодший за неi. Але Лiна про все це не знала, коли почула крик листоношi, що йшов повз неi: «Рятуйте дитину!» Не роззуваючись, скотилася по схилу, в бур’янах i колючках, i шубовснула у воду. Згадала (чи вичитала?), що потопельникiв треба хапати за волосся. А вiн-бо стрижений! «Чорнява голiвка то з’явиться над водою, то знову тоне. А в цьому мiсцi глибоко, немае дна пiд ногами. Сама не знаю як, та якось викинулася з ним на берег, щось чула про штучне дихання — тисну на груди, а йому з рота — фонтанчиком вода. То я схопила його i потягла до дорослих»[16 - Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 129.]. Дотягла. Пора була пiд осiнь – прохолодно, вечорiло рано. У двох дворах, рятiвницi та врятованого, розвели багаття, дiтей укрили ковдрами. А якщо вже багаття, жар, то i спекли щось – i вже передають з рук у руки печену кукурудзу та картоплю.
…Але не тiльки Брема читала юна Лiна. У неi була «багатюща дитяча бiблiотека», – вся, як вона каже, тодiшня дитяча лектура. Однак шкода, що одного разу бiблiотеку, пiдвiшену в сараi в кошику, з’iла коза. Лише одну книгу вона вiдмовилася спожити – некрасiвського «Дiда Мазая». Цiкаво, що прочитавши ii, дiвчинка зрозумiла майже все – крiм якихось «дупелiв», яких стрiляв Мазай вже у другому рядку мiнiпоеми. Що цiкаво, три кузини цього слова теж не знали, хоча, як окремо зауважуе Костенко, були начитаними, ерудованими.
«Три кузини», двоюрiднi маминi сестри, взагалi посiдають значне мiсце в ii спогадах. У Ржищевi Лiна була i пiд iхньою, а не лише бабусиною опiкою. Три сестри дуже полюбляли квiти, вирощували iх у саду, тому опис-представлення також стае схожим на казковий:
Немов чарiвнi декорацii —
жасмин, троянди i бузок.
Кузини маминi, три грацii,
як три принцеси iз казок.
Якi ж були вони вродливi,
три Лади-Либедi тодi!
І трiшки-трiшки вередливi,
i дуже-дуже молодi.
До них у гостi ми приходили,
вони жили через город.
О тихий сад мойого подиву,
де сливи звалися ренклод![17 - Костенко Лiна. Триста поезiй. К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012. С. 92.]
