скачать книгу бесплатно
І знову хочеться вiдзначити небанальне коло читання дiвчинки Лiни – Амброз Бiрс. Американський класик кiнця XIX – початку ХХ столiття. В СРСР вiн видавався не часто i був не на найкращому рахунку, адже погляди мав не такi лiвi, як у шанованiших бiльшовиками Джека Лондона i Ептона Синклера. 1926 року у виданiй в СРСР книжцi Синклера «Мистецтво Мамони: Досвiд економiчного дослiдження» Бiрса було жорстко розкритиковано в нарисi «Знаменитий веселун»… Дуже цiкавий i смисловий контекст згадки Бiрса саме в цьому фрагментi спогадiв Костенко. Адже американець був вiдомий не тiльки як «веселун», сатирик-гуморист, але i як один iз засновникiв «горору», автор «страшних» оповiдань. Його загадкова смерть – 1913 чи 1914 року вiн безслiдно зник пiд час мексиканськоi громадянськоi вiйни, ймовiрно, був кимось розстрiляний – зробила вагомiшою другу шальку терезiв його творчостi. І в цьому смислi безiменний червоноармiець, який помер у будинку Лiниноi тiтки, мовби повторив долю Бiрса. Асоцiативне мислення великого поета. Навiть в iнтерв’ю, пiдсвiдомо, але Костенко назвала зовсiм не випадкового учасника… І в «Записках самашедшого» (2010) вона вiдтворить одну з найстрашнiших сцен «несмiшного» Бiрса – смертельне борiння людини з невидимим чудовиськом на вiвсяному полi. Це здасться iй найточнiшою метафорою актуальноi полiтичноi ситуацii в Украiнi.
Переступивши через Днiпро, фронт вирушив далi. Батько потрапив у котел пiд Лохвицею. Шпиталь, у якому вiн був iнтендантом, розбомбили. Його командир – застрелився. А батько повернувся до сiм’i.
У нiмецьку окупацiю жилося важко, голодно. Були то на Трухановому островi, то в Ржищевi. Часто доводилося ходити по селах, мiняти речi на iжу. Ось вiрш, бiографiчно цiнний точною географiчною прив’язкою. Корчувате – село на березi Днiпра. Але лiтературно – ще цiннiшою психологiчною напругою. І тут теж е нудьгуючий окупант зi зброею в руках.
У Корчуватому, пiд Киевом,
рiк сорок другий, ожеледь, зима.
Маленький цуцик п’ятами накивуе.
Знiчев’я нiмець зброю пiднiма.
І цiлиться. Бо холодно i нудно
йому стоять, арiйцю, на посту.
А навкруги безсмертно i безлюдно,
бо всi обходять нiмця за версту.
Лишае мить у пам’ятi естампи.
Ворона небо скинула крильми.
Вже скiльки снiгу i подiй розтануло
там пiсля тоi давньоi зими!
Вже там цвiли i квiти незлiченнi,
вже там i трасу вивели тугу.
…А все той нiмець цiлиться знiчев’я.
…А все той песик скiмлить на снiгу[38 - Костенко Лiна. Неповторнiсть: Вiршi, поеми. К.: Молодь, 1980. С. 109.].
Крижаний холод зими, крижаний страх вiйни. Цiлиться нiмець знiчев’я. Але не стрiляе (все ж Третiй рейх першим iз краiн свiту ухвалив закон про дбайливе ставлення до тварин). І ось ця пауза, це пiдмерзле питання (вистрiлить? нi?) тримае в напрузi бiльше, нiж можлива сумна iсторiя про застреленого песика.
І ще один поетичний трилер – «Смертельний падеграс». Описавши широкими, космiчного розмаху мазками рiзнi види танцiв, поетеса пiдходить до сутi. Теж вселенськоi, тому що життя кожноi людини дорiвнюе всесвiту.
…Дорiг вiйни смутнi подорожани,
ми знали iнший – танець бездорiж.
Десь труп коня вмерзае в сизу осiнь.
І смерть впритул до мене пiдступа.
А я iду. А я роблю наослiп
на мiннiм полi обережнi па.
Пiвкроку вбiк – i все це пiде прахом.
І цiлий всесвiт вмiститься в сльозу.
Дрiмотнi мiни – круглi черепахи —
в землi шорсткiй ворушаться, повзуть.
О пiруети вимушених танцiв!
Хто йшов по полю мiнному хоч раз,
той мимохiть i на паркетних глянцях
пригадуе смертельний падеграс[39 - Костенко Лiна. Триста поезiй. К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012, С. 85.].
Знову – напруження вищого гатунку. Тепер – дзвiнкий страх зробити невiрний рух. І знову ми мерзнемо разом iз героiнею. Холодна пiзня осiнь. Просто фiзично хочеться зiгрiтись.
Автор даруе нам цю можливiсть у вiршi, що починався так сумно i темно.
Колись давно, в сумних бiженських мандрах,
коли дитям я ледве вже брела,
старi хатки в солом’яних скафандрах
стояли в чорних кратерах села
<…>
Чужi оселi… Темний отвiр хати.
Ласкавий блиск жiночоi коси.
А потiм довго будуть затихати
десь на печi дитячi голоси.
Уже сидиш зi жменькою насiння.
Уже привiтно блима каганець.
Уже в такому запашному сiнi
в твiй сон запрiгся коник-стрибунець!
І нiч глуха. І пес надворi вие.
І свiт кривавий, матiнко свята!
Чужа бабуся ковдрою укрие,
свое розкаже, ваше розпита.
І нi копiйки ж, бо не вiзьме зроду,
бо що ви, люди, на чужiй бiдi?!.
А може, то в душi свого народу
я прихилила голову тодi?[40 - Костенко Лiна. Неповторнiсть: Вiршi, поеми. К.: Молодь, 1980. С. 172.]
Спокiйний нiчлiг i жменька насiння – межа мрiянь для дитини у военну пору. Втiм нi, бували i вищi сильнi мрii: «Всi ми про щось мрiяли у дитинствi. / Хто про iграшку, хто про казковi пригоди. / А я – щоб мати до ранку не збожеволiла. / Вперше казку про Попелюшку я почула на попелищi»[41 - Костенко Лiна. Всi ми про щось мрiяли у дитинствi. URL: https://www.rulit.me/books/lina-kostenko-poeziya-read-410864-38.html].
З цього обпаленого вогнем дитинства у Лiни залишилося ще одне дивовижне враження. Полум’я над палаючими хатами – високе, створюе шалене завихрення, як те, що пiзнiше вона побачить над кипарисами, якi так любив зображувати Ван Гог[42 - Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 155.].
Бiлий Фенiкс, неспалимi риси!
Тiльки – бомба з думкою вiдра.
…В пам’ятi вогненнi кипариси
хиляться у сторону Днiпра.
Через два роки фронт повернувся до Днiпра. І коли вiн покотився далi на Захiд, на землю ii дитинства знову прийшли мирнi днi. Але потрiбно було ще вижити, не потрапити пiд залiзний каток фронту.
«Танки одгуркотiли. Ми не знали, чи вже виходити з пiдвалу, чи ще не виходити. І раптом почули над собою музику. І то не яку — акорди “Мiсячноi сонати” Бетховена. Я вбiгла в будинок. У кiмнатi за пiанiно сидiв молодий лейтенант. Це грав вiн. Я, зачудована, зупинилася. Вiн повернув голову й усмiхнувся»[43 - Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 153.].
А де жити? Що там на улюбленому Трухановому островi? Гармонiя «Киiвськоi Венецii» розвiялася чорним димом. Коли 1943 року Червона армiя поверталася до Днiпра, Гiтлер дав команду кожен оборонний рубiж тримати на смерть. А Днiпро – рiка широка, тому для захисних рубежiв – зручна. Готуючись до оборони, нiмецьке командування вирiшило зачистити Труханiв острiв, якiй мiг стати зручним промiжним плацдармом при штурмi Киева. Так 27 вересня 1943 року острiвне робiтниче селище перестало iснувати. Нiмцi наказали всiм жителям переiхати на правий берег Днiпра. Кiлькох людей, якi вiдмовилися це робити, розстрiляли. А спорожнiле селище спалили…
І ось воно – закiнчення вiрша про «Киiвську Венецiю»:
