скачать книгу бесплатно
За словами Костенко, краса «трьох принцес» була дуже рiзною: «Одна епiчна красуня, важкувата i волоока, за деяку манiрнiсть ii в нас називали “Пуркуа". Друга — весела, жвава й дотепна, працювала на телефоннiй станцii. Третя — класичний тип Попелюшки, тиха i непомiтна, красуня, коли придивишся»[18 - Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 124.].
Була, щоправда, i четверта сестра, Сусанна. Про неi Лiна Василiвна згадувала рiдше i окремо вiд «трьох кузин», по-перше, тому що жила вона в Киевi i приiжджала до Ржищева тiльки влiтку, по-друге, бо загинула пiд час вiйни. Але в дитинствi ця кузина теж справляла величезне враження на дiвчинку – адже Сусанна була художницею! Вона ставила в саду мольберт i писала акварелi – бузок, троянди: «Виходила вранцi в туманi — вся в бузковому мiж бузкiв. Я залягала в травi й чекала, коли вона з’явиться. Це називалося — побачити тiтку в туманi. У мене збереглася одна ii акварель»[19 - Там само.].
Забiгаючи наперед. Шестирiчною Лiна з бабусею переiде жити до мами з татом до Киева. Але влiтку, на канiкули, вона часто навiдуватиметься до Ржищева. І ось поки мама говорила про щось iз сестрою, дев’ятирiчна Лiна брала з припiчка бiля печi й читала зовсiм вже дорослi книжки: «З того всього я мало тодi розумiла, хiба що вкрай здивувалася, чому Д’Аннунцiо подобалися жiнки з низьким лобом. А з Фройда нiяк не могла втямити, що таке “тотем” i “табу”»[20 - Там само.].
Зупинимось i замислимося. Нас дивував факт, що п’ятирiчна дiвчинка читала Брема. А як вам те, що в дев’ять дитина читае Фройда i д’Аннунцiо?! Нехай навiть, що природно, мало що розумiла з прочитаного. Але щось найпростiше все ж розумiла. А якщо i не розумiла, то все одно – засвоювала, «записуючи» в пiдсвiдомостi, «на пiдкiрцi». Важливо розумiти, що це не казус, не курйоз, а дуже важливий факт для розумiння умов становлення особистостi Костенко.
За наведеним спогадом навiть можна вiдновити, якi книжки «пiдчитувала» дiвчинка за кузинами. Що стосуеться Зигмунда Фройда, – це «Тотем i табу»[21 - Фрейд Зигмунд. Тотем и табу: Психология первобытной культуры и религии. Пер. с нем. М. В. Вульфа. М.—Пг.: ГИЗ, 1923.] (перше видання нiмецькою – 1913 року). У цiй працi мислитель-психолог розвивае свою теорiю походження релiгii та моралi. І вже якщо Лiна каже, що нiяк не могла зрозумiти, що таке «тотем» i «табу», то значить, ЩОСЬ вона все-таки зрозумiла. Спробуемо припустити, що могло привернути увагу дитини в цiй книжцi. Найiмовiрнiше – ii остання третина, де багато говориться про дитячу психологiю, про спостереження дитини за домашнiми тваринами: кiньми, собаками, кiшками, а також – мешканцями курника (курка, пiвень, курча). Там у Фройда, до речi, миготять i такi рiднi слова – «три кузини». Безсумнiвно, якийсь слiд у пам’ятi таке читання все ж залишало – розумiння того, яким е складним i цiкавим навколишнiй свiт. Свiт, у якому навiть за такими буденними кицями та курчатами криються якiсь не цiлком iще зрозумiлi глибини. Не так вже й важко iдентифiкувати i читаний школяркою Лiною твiр Габрiеле д’Аннунцiо. Це роман «Насолода» (1889). Дiвчинка дивувалася, що автор iз захопленням описуе «жiнку з низьким чолом». Ось цi рядки в романi д’Аннунцiо: «Воiстину, вона була ще спокусливiша, нiж тодi. Якась пластична таемниця ii краси стала ще темнiшою та захопливiшою. Їi голова з низьким чолом, прямим носом, дугоподiбними бровами, вiдзначалася таким чистим, таким строгим, таким класичним окресленням»[22 - Д’Аннунцио Габриеле. Наслаждение. Пер. с итал. Е. Р. Под ред. Ю. Балтрушайтиса, 1908. URL: http://az.lib.ru/d/d_annuncio_g/text_0040.shtml]. Вона – це Єлена, не просто кохана головного героя роману, естета графа Андреа Спереллi, але жiнка уславлювана i шанована ним.
У переказi це чимось схоже на дешеве базарне чтиво (в такому дусi, до речi, Петро Чардинiн зробив дореволюцiйну екранiзацiю «Хтивостi» у 1915 роцi). Але тут мова йде про лiтературу зовсiм iншого гатунку! «Насолода», перший роман д’Аннунцiо, написаний ним у 25-рiчному вiцi, став ключовим текстом iталiйських декадентiв, естетичним манiфестом декадентства. Звичайно, дев’ятирiчна дiвчинка не могла по-справжньому зрозумiти й оцiнити декадентський роман д’Аннунцiо. Але, з iншого боку, так само безсумнiвно, що опорнi смисли цiеi книжки у неi в душi залишилися – повага до жiнки, культ краси, захоплення вiчним Римом (який до речi, вiдiграватиме таку велику роль у життi ii дочки й онучки).
Звiдки ж узялися такi книжки у тiточок? «Може, зi старих, недознищених радянською владою бiблiотек»[23 - Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 125.], – припускае Костенко. Але хай там як, нам варто окремо усвiдомити, осмислити сам факт наявностi такоi бiблiотеки в будинку, де виховувалася Лiна; саме коло ii спiлкування – три тiтоньки, якi читають такi книжки; всю ii в широкому значеннi сiм’ю, в якiй не боялися зберiгати такi видання. І все це – не забуваймо! – в серединi страшних для Украiни 30-х рокiв, адже для радянськоi влади того часу Фройд i д’Аннунцiо були украй сумнiвними авторами.
Для початку зазначимо, що батьки Зигмунда Фройда мали пряме вiдношення до Украiни. Сiм’я його батька до переiзду у Вiдень жила в Галичинi, мати народилася в Бродах, зросла – в Одесi (в тому ж «Тотемi й табу», наприклад, е достатньо лiкарських випадкiв iз Одеси). Радянська влада спочатку позитивно ставилася до теорiй Фройда, вбачаючи в них матерiалiстичне пояснення поведiнки людини. Фройдизм намагалися схрестити з марксизмом. У краiнi вiдкривалися вiдповiднi науковi пiдроздiли (психоаналiтичне товариство при Наркомосi, психоаналiтичний унiверситет). Але пiсля широкоi дискусii в серединi 20-х рокiв теорii Фройда оголосили iдеалiстичними, несумiсними з марксизмом, а психоаналiз було розгромлено.
У чомусь схожою була доля i спадщини д’Аннунцiо. Перш за все, варто вiдзначити, що до його творчостi з великим iнтересом ставилася Леся Украiнка. Вона ще 1899 року пiдготувала для засiдання Киiвського лiтературно-артистичного товариства глибоку доповiдь «Два напрямки в новiтнiй iталiйськiй лiтературi (Ада Негрi i д’Аннунцiо)». Наступного року статтi Украiнки, зробленi на основi цiеi доповiдi, вийшли вiдразу в декiлькох журналах. По сутi, бiля витокiв «д’аннунцiоманii», що сколихнула Росiйську iмперiю i тривала до початку 1920-х рокiв, стояла саме Леся Украiнка. І вже пiсля неi хвиля ця захопила росiйських поетiв – Брюсова, Блока, Цветаеву. Показово, що коли Лев Троцький того ж 1900 року по теплому слiду викривав сумнiвну сутнiсть iталiйця (стаття «Дещо про фiлософiю “надлюдини”»), вiн посилався саме на матерiал i переклади Лесi Украiнки.
Ставлення до д’Аннунцiо за радянськоi влади теж було неоднозначним. Наприклад, чутливий Маяковський ще 1919 року розкусив його i затаврував, написавши в «Советской азбуке»: «Фазан красив. Ума ни унции. / Фиуме спьяну взял д’Аннунцио» (Республiка Фiуме – сепаратистське утворення, що iснувало кiлька мiсяцiв у мiстi Рiецi, д’Аннунцiо був його диктатором). Але, з iншого боку, в першiй половинi 1920-х д’Аннунцiо ще сприймався багатьма як вiйськовий герой, бунтар i навiть, узагалi революцiонер. Лише десь iз 1925 року в СРСР остаточно розiбралися, що це не та революцiя, не «червона», а «чорна». Пiсля чого поета-письменника i недовгочасного диктатора було надовго затавровано як чорносорочечника, фашиста, i майже забуто – аж до початку 1990-х.
Два тiльки iменi, Фройд i д’Аннунцiо, але наскiльки ж вони поглиблюють розумiння того, в яких умовах росла i розвивалася Лiна Костенко! 1930-тi роки. Радянська влада все жорсткiше брала пiд контроль письменство i книговидання. Пiсля створення 1934 року Спiлки письменникiв СРСР контроль цей став абсолютним. А маленька Лiна тим часом росла в дещо iншому свiтi посеред iншоi лiтератури, у родинi украiнських iнтелiгентiв, чие становлення вiдбувалося на хвилi «украiнського вiдродження», украiнiзацii 1920-х рокiв. Це люди, що в ринковi непiвськi роки купували та зберiгали не простенький маслiт, якихось «Мiсс Менд» i «Острiв Ерендорф», а лiтературу вищого зразка – як художню, так i, говорячи сучасною мовою, non-fiction. Люди, що не боялися тримати i читати таку лiтературу в роки страшних репресiй. Аж до 1939 року, коли iх читала 9-ти рiчна дiвчинка!
…Але повернiмося до маленькоi Лiни, ii «чарiвних декорацiй» – принцесиних квiтiв i казкових садiв. Тiтоньчин сад, за ii словами, «був найтаемничiшим»: «Там були хмари бузку i неймовiрнi троянди. Наймолодша з принцес… кохалася у трояндах, виписувала новi сорти, а може, сама й давала iм iмена – “Мона Лiза”, “Цариця Тамара”, “Анна Каренiна”. Навiть варення варили з троянд»[24 - Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 124.]. Чи не правда, пiсля цього зрозумiлiшим стае буяння цвiту (не тiльки кольорiв, а й квiтiв) у ii поезii. Троянди, бузок, айстри – не злiчиш iх!
Але не забуваймо i про бабусин сад. Прагматичнiший, бо в ньому бiльше фруктiв. Вишнi, яблука, грушi рiзних сортiв, у рiзну пору – цвiтiння, дозрiвання, опадання листя. Ними теж наповнена поезiя Костенко. «Стояла груша, зеленiв лiсочок. / Стояло небо, дивне i сумне. / У грушi був тоненький голосочок, / Вона в дитинство кликала мене»[25 - Костенко Лiна. Сад нетанучих скульптур: Вiршi, поема-балада, драматичнi поеми. К.: Радянський Письменник, 1987. С. 23.].)
Однак при цьому в розмовi з дочкою Костенко уточнювала, що квiтковий «Бузиновий цар» iз вiрша, який дав назву всiй дитячiй збiрцi 1987 року, жив усе ж таки не в тiтоньчиному, а саме в бабусиному саду – в найгустiших заростях, куди iй забороняли ходити. Але вона ходила i бачила – по-справжньому бачила! – його очi, що свiтилися з пахучого бузку.
У садочку-зеленочку
Ходить вишня у вiночку.
Хтось ?й грае на дуду,
Подивлюся я пiду.
Баба каже: – Не ходи!
Темнi поночi сади.
Там, де вiтер шарудить,
Бузиновий цар сидить.
Брови в нього волохатi,
Сивi косми пелехатi.
Очi рiзнi, брови грiзнi,
Кiгтi в нього як залiзнi,
Руки в нього хапуни —
Так i схопить з бузини!
Я кажу ?й: – Бабо, нi!
Очi в нього не страшнi.
На пеньочку, як на тронi,
Вiн сидить собi в коронi.
Грае в дудку-джоломiю,
Я заграв би, та не вмiю.
А навколо ходять в танцi
Квiти – всi його пiдданцi.
Є оркестри духовi,
Равлик-павлик у травi.
Є у нього для настрашки
Славне во?нство – мурашки.
Три царiвни бузиновi
Мають кожна по обновi.
Невсипущi павуки
Тчуть серпанки i шовки.
На царевiй опанчi
Зорi свiтяться вночi.
Вiн сидить у бузинi,
Усмiхаеться менi![26 - Костенко Лiна. Бузиновий цар. URL: https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5639]
Коментуючи iншi своi рядки «А в снi далекому, туманному, не похиляючи траву – / Дюймовочка в листочку капустяному, – / я у життя iз вiчностi пливу», поетеса пояснювала, що магiя цього вiдчуття – едностi дитини, новоi душi, що з’явилася на свiт, iз усiм свiтом природою – особливо гостро проявляеться, якщо «дитина виростае там, де все росте, цвiте, де все циклiчно змiнюеться». (І далi в своему дiалозi мати i дочка, Костенко i Пахльовська, помiтили, як iз «надднiпрянських садiв» Лiни виростають фiлософськi сади Лiни Василiвни. Грецький сад, як мiсце Аристотелевих дiалогiв, барочнi iталiйськi сади та французькi сади Ле Нотра зi «Снiгу у Флоренцii», збiрка «Сад нетанучих скульптур» (1987), зрештою – вавилонськi «сади Семiрамiди» iз «Записок самашедшого».)
Завершуючи тему «магiчного реалiзму». Ржищiв став для Костенко асоцiюватися з Макондо в першу чергу завдяки бабусi, що вмiла витончено опредметнити казку, зробивши ii частиною життя. «Ішла Киця по водицю» та провалилася в колодязь у сусiдському саду; «Ходив Гарбуз по [бабусиному] городу»; «Коза-дереза», що iсть, як виявилося, не тiльки кленовi листочки, а й книжковi аркушики; «Брехунчик», що живе, як пояснила бабуся, на потилицi i починае ворушитися, коли дiвчинка говорить неправду, – для Лiни тодi це все були реальнi iстоти, а не абстрактнi образи. Поетична магiя життя.
Але були в украiнському Макондо i своi страхи, жахи, невiдомi колумбiйцям. 1933—1934 роки, Голодомор. У Ржищевi було легше – це все-таки не село, а мiстечко, тут були якiсь пiдприемства, а значить – бiльше шансiв вижити. Але далi – на дорогах до Киева, лежали i вмирали вiд голоду люди, украiнськi селяни. Лiна Костенко вiдтворила цю картину, описану ii матiр’ю, в «Марусi Чурай»: «Лежать пiд лiсом люди на травi, / на грудях склавши руки восковi, / лицем до неба, тьмою оповитого, / напiвукритi хто сачком, хто свитою, – / чи вже умерли, чи iще живi?»[27 - Костенко Лiна. Маруся Чурай: Іст. роман у вiршах. К.: Радянський письменник, 1979. С. 136.].
Мама, тато, бабуся i Киiвська Венецiя
Лiна народилася в сiм’i вчителiв. Батько ii, Василь Григорович, хоч i був молодим, працював директором школи №55 у Киевi на Шулявцi. Але його за рознарядкою вiдправили директорувати на Луганщину, в Кам’яний Брiд (нинi – Кам’янобрiдський район Луганська). Вiн викладав там iсторiю i математику (якi рiзнi предмети!), його дружина викладала там само. Жили разом в кiмнатцi при школi.
Уперше на батька донесли 1930 року. Пiсля згортання полiтики украiнiзацii, яке почалося 1929 року, нацiональна iнтелiгенцiя була пiд особливою пiдозрою. Чоловiк начитаний, знае багато мов, гострий на язик, вiн якось грав у шахи з одним знайомим. Граючи, i про життя говорив, набалакав на тi часи зайвого. Пiсля чого до батька прийшли з обшуком i допитом. Пiд час обшуку енкавеесники шукали, де пiдозрюваний «зберiгае зброю». «Ось моя зброя!», – сказав Василь, показавши на колиску з семимiсячною дочкою. (Як, проте, пророче вийшло – просто за Лесею Украiнкою: «Вигострю, виточу зброю iскристу, / Скiльки достане снаги менi й хисту». Саме такою зброею, вiдточено-гострою, стала згодом поезiя Лiни Костенко.) «Вы издеваетесь над нами», – сказали чекiсти. «Це ви знущаетеся з мене», – вiдповiв Василь. «Його забрали. В рiк мого народження, менi було мiсяцiв сiм. Вважаеться, що 37-й був роком арештiв, насправдi ж арешти почалися значно ранiше»[28 - Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 135.], – сумно резюмуе поетеса.
Через тринадцять мiсяцiв Василя вiдпустили. Вiн, уже мiчений владою, насилу змiг знайти роботу, а 1937 року через свою «неблагонадiйнiсть» знову ii втратив. Пiсля цього, на щастя, йому вдалось улаштуватися плановиком-економiстом в облнаросвiту, де його за любов до шахiв прозвали Ботвинником. Лiна згадувала, що в тi часи близьким приятелем батька був Олекса Повстенко (1902—1973), архiтектор, iсторик, мистецтвознавець. Вiн приходив до них додому на Труханiв острiв грати в шахи.
Повстенко вiдомий тим, що 1941 року врятував вiд руйнування Софiю Киiвську. Коли радянськi мiнери приiхали, щоб закласти вибухiвку пiд святиню, вiн керував тодi цим об’ектом i сказав, що пiд храмом немае пiдвалiв. Часу було обмаль, i мiнери поiхали, не перевiривши його слова. 1944 року, пiд час вiдступу нiмцiв, Повстенко поiхав до Словаччини, потiм до Нiмеччини. І 1949-го перебрався до США, де, до речi, брав участь у добудовi Капiтолiю. А також написав видатну книгу «Катедра св. Софii у Киевi».
1930 року побувати на допитах довелось i матерi, Зiнаiдi Юхимiвнi. Допитували ii за звичайною чекiстською методою. З яскраво палаючою лампою, спрямованою у вiчi… Не заарештували. Однак iз такими хвилюваннями мама вирiшила вiдправити Лiну вiд грiха подалi – до бабусi, у Ржищiв.
Мама Лiни, як i батько, теж була неординарною людиною, жiнкою, «зiтканою з поезii, з музики». Вона закiнчила Ржищiвську гiмназiю. Збереглося фото з ii викладачами: елегантнi вчительки, чоловiки всi у краватках, деякi з метеликами. Розглядаючи його, Зiнаiда Юхимiвна плакала – бiльшiсть iз цих людей було репресовано.
Вони з батьком познайомились у Ржищевi, в аматорському театрi, де разом грали.
«Мама за природою своею була гуманiтарiем, любила лiтературу, мистецтво <…> Хотiла вступати на фiлологiчний. Але батько iй не порадив, сказав, щоб вибрала фах якийсь далекий вiд iдеологii, бо його рано чи пiзно посадять, а в неi дитина — то щоб могла вижити. Так i вийшло. То мама пiшла на хiмiю, бо там уже вчився ii брат, згодом доктор хiмiчних наук, до вiйни жив i працював у Харковi. Надсилав мамi своi науковi працi, вона iх читала, вона добре знала хiмiю. Але любила лiтературу»[29 - Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 130—131.].
Важлива деталь. Мама iнодi брала Лiну з собою до унiверситету. І та на все життя запам’ятала, що викладачi, професори говорили украiнською мовою. Так, у найтемнiшi сталiнськi часи – i украiнською. І нiкому це не видавалося дивним. Хоча вже в школi на Трухановому островi, де навчалася Лiна, ситуацiя була iншою. Вчителi говорили украiнською, дiти на уроцi – теж. Але на перервах учнi в основному «балакали» росiйською…
Труханiв острiв i… школа? Так. Нинiшнiй Труханiв (який у Киевi завжди на виду) настiльки не схожий на те, що було там до вiйни, що потрiбно зробити невеликий iсторичний екскурс.
У другiй половинi XIX столiття на вигiдно розташованому Трухановому островi з’явилися майстернi пароплавного магната Давида Марголiна. Люди, якi працювали на них, селилися поблизу. Будинки в основному були дерев’яними, i лише зрiдка – кам’яними. На найвищому пагорбi острова поставили церкву Святоi Єлизавети i училище, побудованi коштом освiченого промисловця. Із 1918 року почали облаштовувати пляжi за европейською модою, першими – кайзерiвськi солдати, що увiйшли до Киева за держави гетьмана Скоропадського.
Головна змiна, що принесла на Труханiв острiв радянська влада, – це занепад церкви (а потiм – ii розбiр на камiння) i реорганiзацiя училища в школу з гарним номером 100 (саме в неi пiде семирiчна Лiна). У другiй половинi 30-х острiв являв собою окреме автономне мiстечко навпроти великого Киева, що зовсiм недавно став столичним. Пiшохiдного моста не було, з Киевом острiв’ян з’еднував старий кораблик на ймення «Парубок» i власнi човни, якi були практично в кожнiй родинi. Коли лiд був невеликим, його ламав невеликий криголам. А в надiйний льодостав на лiд кидали дошки i так ходили.
Пiд час повеней острiв заливало – часом пiд самi дахи (спецiальна червона позначка нагадувала про найсильнiшу повiнь 1931 року). Тому будинки ставилися на палях, щоб бути вищими. Так складався особливий мiський пейзаж двоповерховоi дерев’яноi днiпровськоi Венецii. У пору повенi сусiди з нижнiх поверхiв iз найцiннiшими речами тимчасово переселялися на верхнiй. У «високу воду» до школи дiтей звозили човнами, часто кооперуючись. В умовах сезонних катаклiзмiв у жителiв селища вироблялося особливе «вiдчуття лiктя». Сьогоднi ти комусь допомiг, завтра – тобi допоможуть. При всьому тому i курортна складова з Труханового острова не зникала. У вихiдний день вiдпочити на тутешнiй пляж приiжджали i кияни. А у труханiвцiв вiн завжди був «пiд рукою».
Тож уявiть собi цю атмосферу. «Усе махало крилами i веслами». Рiчка, пляж, романтичне вiдчуття острова, але при цьому – близькiсть столицi. Незвичайний мiський пейзаж селища – з палями, мiстками, галерейками i терасами. Життя в бiологiчних ритмах природи – льодостав i льодохiд, паводки i повенi. Почуття небезпеки, яке лоскоче i в той же час – еднiсть iз природою Днiпра. Тож не дивно, що Костенко згадуе про Труханiв острiв iз винятковою нiжнiстю: «Це був дивовижний острiв, весь — як у срiбному перснi, обнятий двома рукавами Днiпра. Тодi там береги були чистi, пiсок перемитий повенями, ми жили на вулицi Набережнiй, вiзавi з Киевом. Перед очима був князь Володимир з хрестом»[30 - Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 123.].
І ось тiльки тепер ми можемо зрозумiти всi деталi картини, промальованоi Костенко у вiршi «Я виросла у Киiвськiй Венецii». (До речi, в «Насолодi» у д’Аннунцiо Венецii немае, але е Венецiанська площа – одне з найкрасивiших мiсць вiчного мiста.) Так, це був дивовижний украiнський варiант Венецii, хай не такий багатий i аристократичний. Зате – молодецький i вiдчайдушний, що вмiе i попрацювати, i вiдпочити. А ще – дае вiдчуття свободи, окремостi, таке рiдкiсне в умовах радянськоi влади кiнця 30-х – початку 40-х.
Я виросла у Киiвськiй Венецii.
Цвiли у нас пiд вiкнами акацii.
А повiнь прибувала по iнерцii
i заливала всi комунiкацii.
Гойдалися причали i привози.
Свiтилися кiоски, мов кiотики.
А повiнь заливала верболози
по саме небо i по самi котики.
О, як було нам весело, як весело!
Жили ми на горищах i терасах.
Усе махало крилами i веслами,
i кози скубли сiно на баркасах[31 - Костенко Лiна. Вибране. К.: Днiпро, 1989. С. 71.].
«О, як було нам весело, як весело!» Легко i весело. Дружби, дражнилки, сварки, бiйки. Перше освiдчення – коли красень Женя i товстий Юра, що сидiли на заднiй партi прислали спiльну записку: «Лiно, ми тебе любимо!» І дитяча мрiя про полiт. Одного разу вона обернулася стрибком iз великоi вишки: так, як це робили досвiдченi стрибуни-плавцi, склавши руки перед собою. Того разу Лiна мало не потонула, вже i рiзнокольоровi кола перед очима попливли. Але нiчого, обiйшлося – випiрнула.
Іншим разом мрiя про полiт поедналась iз пропагованими можливостями технiки – лiтаки, парашути. Стрибок iз парашутом? Чом же не спробувати! Лiна взяла стару мамину парасольку. Але одразу зрозумiла, що вигляд у неi неправильний – чорний. А парашути, як усiм вiдомо, бiлi! Тодi обiдрала непотрiбну чорну тканину i обшила каркас бiлим простирадлом. Тепер порядок. Забралася на горище i стрибнула вниз… Забилася, звичайно, сильно. Але не плакала. Адже бабуся вчила, що прийде дiд Ревило, сховае в торбу та понесе.
Так Лiна, бешкетниця i читачка, все росла, росла…
І на човнах, залитими кварталами,
коли ми поверталися зi школи,
дзвенiли смiхом, сонцем i гiтарами
балкончикiв причаленi гондоли.
І слухав мiсяць золотистим вухом
страшнi легенди про князiв i ханiв.
І пропливав старий рибалка Трухан.
Труханiв острiв… острiв Тугорханiв…[32 - Там само.]
(Так, згiдно з легендами, у острова була давня iсторiя. За однiею з версiй, назва його – вiд половецького хана Тугорхана (Тугоркана). Начебто тут наприкiнцi XI столiття була резиденцiя його дочки – дружини киiвського князя Святополка Ізяславича.)
Але це лiтнiй пейзаж острова. А ось вам зимовий:
Труханiв острiв. Крига, крига, крига.
Напровеснi дрейфуючий Днiпро.
Дитячий спорт – хто далi переплигне
по тих крижинах. І нi думки про
якийсь там страх. Це нам було театром.
Який глядач, поглянувши, не зблiд?
Веселий час – мiж кригою i катером,
коли вже рушив непорушний лiд.
О небезпека, програна, як гами!
Чим не фiгурнi танцi на льоду?
І голос мами, тоскний голос мами.
І мiй дзвiнкий, розхристаний: – Та йду!..[33 - Лiна Костенко. Мадонна перехресть. – К., Либiдь, 2012.]
Дитячi iгри, вiдчайдушнi, безрозсуднi. Стрибки – страшнiшi, нiж iз парасолькою-парашутом. Невiра в те, що в свiтi е смерть. А тим часом ii залiзне колесо знову наближалося до Днiпра.
Весна 1941 була прекрасною. На день народження Лiнi подарували гiтару, красиво зав’язану, як годиться, оксамитовим рожевим бантом. Вона так мрiяла навчитися грати на нiй (як там – «дзвенiли смiхом, сонцем i гiтарами»), i навiть починала вже щось бринькати. Лiто теж починалося чудово. Особливо 22 червня – якраз у мами день народження. Бабуся (вона теж переiхала до Киева, продавши хатку в Ржищевi) збиралася пекти традицiйний високий пирiг у «чудi»[34 - Як пояснюе далi Костенко, чудо – «це така висока кругла форма для тiста».]. І раптом – новина про вiйну. Лiна принесла ii вiд сусiдiв, куди побiгла до подружки. Батько спочатку не повiрив, розсердився – думав, дурнi жарти. Взяв вiдро нiби по воду, пiшов до колонки, перевiрити ще раз. Повернувся похмурий. Усе правда – вiйна.
Вiйна – попелище для Попелюшки
Тiльки Лiна не злякалася. Дитяча рiшучiсть вимагала виходу, негайного рiшення, прямоi дii на вiдплату. «Не бiйтеся. Я сяду в лiтак, полечу до Берлiна, прив’яжу до шворки чорнильницю <…>, та як розгойдаю ii над Гiтлером, як розмахнусь! І прямо йому в лоб. І закiнчиться вiйна»[35 - Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 130.], – втiшала Лiна рiдних. Але в життi все було навпаки – нiмецькi лiтаки летiли i летiли. Фронт швидко йшов до Киева, до Днiпра…
Батька мобiлiзували вiдразу. Старше начальство облнаросвiти евакуювалось. У сiм’i Костенка теж був шанс, але… Приятелевi, колезi батька видiлили машину на двi сiм’i. А той чи забув похапцем, чи то вирiшив не морочитися (це ж Труханiв острiв – поки туди доберешся), але за Костенками нiхто не прийшов, не заiхав.
Є дивовижнi за своею кiнематографiчною виразнiстю опису спогади цих перших мiсяцiв вiйни: «Менi було одинадцять. Ішов бiй за Днiпро. Ми сидiли в окопi. Все гримiло i сипалося. Нiмцi гатять по Днiпру, радянськi по нiмцях, а все летить над головами у нас. По радiо передають, що боi йдуть на бiлоцеркiвському напрямку, а нiмцi вже за горою <…> А менi ж нудно. Сидиш мiж дорослих, хтось плаче, хтось молиться, хтось дрiмае <…> Темно. Намацала якусь галузочку i вожу нею по стiнi, пишу…» Через роки Лiна Василiвна не могла точно пригадати, що вона писала, але з вражаючою силою передала тi вiдчуття.
Мiй перший вiрш написаний в окопi,
На тiй сипкiй од вибухiв стiнi,
Коли згубило зорi в гороскопi
Мое дитинство, вбите не вiйнi.
Лилась пожежi вулканiчна лава,
Стояли в сивих кратерах сади.
І захлиналась наша переправа
Шаленим шквалом полум’я й води.
Був бiлий свiт не бiлий вже, а чорний.
Вогненна нiч присвiчувала дню.
І той окопчик —
Як пiдводний човен
У морi диму, жаху i вогню.
Це вже було нi зайчиком, нi вовком —
Кривавий свiт, обвуглена зоря!
А я писала мало не осколком
Великi букви, щойно з букваря.
Менi б ще гратись в пiжмурки i в класи,
В казки лiтать на крилах палiтур.
А я писала вiршi про фугаси,
А я вже смерть побачила впритул.
О перший бiль тих не дитячих вражень,
Який вiн слiд на серцi залиша!
Як невимовне вiршами не скажеш,
Чи не нiмою зробиться душа?!
Душа в словах – як море в перископi,
І спомин той – як вiдсвiт на чолi…
Мiй перший вiрш написаний в окопi.
Вiн друкувався просто на землi[36 - Костенко Лiна. Над берегами вiчноi рiки. К.: Радянський письменник, 1977.].
Одного разу вночi Лiна вийшла з окопу i побачила багнетний бiй. Як люди в мовчазнiй лютi б’ються лицем до лиця, б’ють один одного в груди, в живiт, вивертаючи живу плоть. Видовище не для 11-рiчноi дитини. Ще через кiлька днiв – знову «смерть впритул», але вже трохи iнакше. Вони тодi дiсталися Ржищева. Пiд час найважчих боiв ховалися в льосi. А коли шум бою затих, вийшли нагору.
«Я забiгла в дiм моеi тiтки, якраз тiеi, у якоi читала Амброза Бiрса. У них завжди було дуже чисто, i в кухнi пахло сушеними грушами. Я зайшла в кухню — а стiна бiла-бiла, i на нiй вiдбитки закривавлених пальцiв [червоноармiйця]. Якось так — вище i вище, нiби вiн iшов уже на небо. Я зрозумiла, що солдат був поранений, увiйшов навзгинцi, намагався пiднятись i тримався руками за стiну <…> А у дворi вже грав на губнiй гармошцi нiмець. А другий сидiв навпочiпки серед гарбузiв, i на тому гарбузi, що ходив колись по городу i питався свого роду, вирiзав ножиком iм’я своеi дiвчини: BERTA»[37 - Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. C. 150—151.].
