скачать книгу бесплатно
Восени 2016 р. украiнська телекомпанiя «1+1 Продакшн» розпочала роботу над багатосерiйним фiльмом «Інгiгерда». Цей серiал позицiонують як «Величне столiття» по-украiнськи, де в центрi фiльму е жiнка, що визначае хiд iсторii[82 - https://1plus1.ua/novyny/velicne-stolitta-po-ukrainski-11-media-pocala-robotu-nad-bagatoserijnou-istoricnou-dramou-ingigerda]. Також е проект створення спiльного украiнсько-французького фiльму «Анна Ярославна». Чи дiйде справа до його зйомок – час покаже. А поки там що маемо нещодавно виданий видавництвом «Фолiо» роман Валентина Чемериса «Анна Киiвська – королева Францii»[83 - Чемерис В. Анна Киiвська – королева Францii. – Харкiв: Фолiо, 2016.].
Як бачимо, Ярослав Мудрий знову опиняеться в тiнi iнших. Тепер переважно жiнок.
У 2017 р. iм’я Ярослава Мудрого голосно прозвучало – до того ж на мiжнароднiй аренi. Правда, знову в тiнi його дочки Анни Ярославни. 29 травня, пiд час вiзиту Президента Росii Володимира Путiна до Францii, цей очiльник дозволив собi сказати таке: «Освiчена французька публiка знае про росiйську Анну – королеву Францii. Молодша дочка нашого великого князя Ярослава Мудрого була дружиною Генрiха І i зробила iстотний внесок у розвиток Францii, будучи однiею iз засновниць щонайменше двох европейських династiй – Бурбонiв i Валуа, – одна з яких досi править в Іспанii». У цьому спiчi росiйський президент вирiшив «приватизувати» для росiйськоi iсторii не лише Анну Киiвську, але й ii батька (адже вiн для нього – «наш великий князь»!), а також усю iсторiю Русi. В принципi, нiчого дивного немае. Подiбнi речi робилися задовго до Путiна. Вiн лише в черговий раз озвучив мiфи росiйськоi iмперськоi iсторiографii.
На це висловлювання майже блискавично вiдреагував Президент Украiни Петро Порошенко. Наступного дня пiсля згаданого виступу Путiна вiн, коментуючи ратифiкацiю парламентом Нiдерландiв угоди про асоцiацiю та зону вiльноi торгiвлi Украiни й Євросоюзу, висловився таким чином: «Кремль, уражений хронiчною украiнофобiею, капостив нам на кожному кроцi, i все це робилося з единою метою – унеможливити ратифiкацiю угоди, поховати ii та, вiдповiдно, зупинити курс Украiни на возз’еднання з нашою европейською родиною (маеться на увазi угода про асоцiацiю Украiни з ЄС. – П. К.). Саме возз’еднання, бо iсторично ми були ii частиною. До речi, з часiв давньоукраiнського князя Ярослава Мудрого та його доньки Анни Ярославни, яку вчора Путiн намагався на очах всiеi Європи «вкрасти» до росiйськоi iсторii».
П. А. Порошенко
До цiеi своерiдноi дискусii про Анну Ярославну пiдключилися iншi високi достойники як з украiнського, так i росiйського боку. Мiнiстр закордонних справ Украiни Павло Клiмкiн заявив, що коли Анну Ярославну вважати росiянкою, то тодi треба вважати Олександра Пушкiна украiнським поетом, «адже украiнськi Одеса й Крим неодноразово надихали його творчий генiй». Натомiсть заступник комiтету Совета Федерацii Росii з закордонних справ Андрiй Клiмов в уже звичнiй для росiйських очiльникiв грубiй манерi заявив, що своiм висловлюванням Порошенко виглядае «як iдiот» i таким чином намагаеться пiдтримати «хоч як-небудь антиросiйську iстерiю». А вiдповiдальний секретар Росiйського iсторичного товариства Андрiй Петров вiдзначив, що твердження Порошенка про «викрадення» Путiним Анни Ярославни не вiдповiдае iсторичнiй дiйсностi[84 - https://www.gazeta.ru/politics/2017/06/26_a_10739771.shtml#page2].
Словом, маемо типову боротьбу iсторичних мiфологем, яка вiдбуваеться у сучасному полiтичному контекстi. За великим рахунком, середньовiчна iмперiя, котра звично в нас iменуеться Русь чи Киiвська Русь, це не Украiна, а тим бiльше – не Росiя. Хоча вона мала iсторичний стосунок до становлення однiеi й другоi.
Мiфологеми Киiвськоi Русi вiдiгравали й вiдiграють помiтну роль у сучасних нацiональних дискурсах Украiни й Росii. Якщо провести паралель, то Русь до Росii й Украiни мае приблизно такий стосунок, як Римська iмперiя до Румунii й Італii вiдповiдно. Румуни взяли назву в римлян i вважають себе iхнiми нащадками, хоча терени нинiшньоi Румунii були вiддаленою, «варварською» провiнцiею Римськоi iмперii, куди ледь сягали римськi культурнi впливи. Жителi Апеннiнського пiвострова, який був осердям Римськоi iмперii, зараз називають себе не римлянами, а iталiйцями. Так само з росiянами й украiнцями. Першi виникли на «варварськiй околицi» Русi, але, в силу рiзних iсторичних обставин, присвоiли собi назву Русi й Росii (остання – похiдна вiд Русi). Украiнцi, якi зараз живуть на землях, що були осердям Русi (зрештою, у давнi часи пiд Руссю розумiли переважно землi навколо Росii (остання – похiдна вiд Русi). Украiнцi, якi зараз живуть на землях, що були осердям Русi (зрештою, у давнi часи пiд Руссю розумiли переважно землi навколо Киева), хоча й втратили свою «руську назву», але саме з iхнiх земель «пiшла Руська земля». Вiдповiдно, як iталiйцi мають набагато бiльше прав претендувати на давньоримський спадок, анiж румуни, так само украiнцi мають бiльше прав претендувати на спадок Русi, анiж росiяни.
Нiби арбiтром у спорi президентiв Росii й Украiни щодо того, кому належить Анна Ярославна, став президент Францii Еммануель Макрон. Приймаючи 26 червня у Францii Петра Порошенка, вiн вiдзначив, що президент Украiни вшанував Анну Киiвську, королеву франкiв (малося на увазi те, що той вiдвiдав ii мiсце поховання). І що це е дуже важливо для стосункiв мiж Украiною i Францiею, якi мають давню iсторiю[85 - https://www. youtube.com/watch? v=VJS0W6pvT2A].
Еммануель Макрон
Як бачимо, змагання мiж Росiею й Украiною за Ярослава Мудрого i його спадок тривае. І, схоже, триватиме далi. Виявляеться, занадто важливою фiгурою для украiнськоi i росiйськоi iсторii е цей князь – навiть коли вiн знаходиться в тiнi iнших.
Русь до Ярослава
Чи iснувала Руська держава до Ярослава? А якщо iснувала – то яка?
І в украiнськiй, i в росiйськiй iсторiографiях переважае однозначна вiдповiдь: так, iснувала. Розходження починаються, коли постае питання про природу цiеi держави, зокрема про ii етнiчнiсть.
У росiйськiй iсторiографii домiнуючою е думка, що ця держава була росiйською, чи принаймнi була предтечею Росii. При цьому акцентуеться увага на тому, що нiби, згiдно з лiтописними даними, початки цiеi держави в Новгородi. А Новгород – територiя росiйська.
Натомiсть в украiнськiй iсторiографii акцент робиться на тому, що столицею Русi був Киiв, центральнi ii терени знаходилися в межах нинiшньоi украiнськоi етнiчноi територii. Отже, Русь була державою украiнською.
Собор Святоi Софii. Великий Новгород
Взагалi iсторiя Давньоi Русi ховаеться в «темрявi вiкiв». Головним ii джерелом е лiтописнi оповiдi. На жаль, до нас вони дiйшли не в первiсному виглядi, а в пiзнiших списках. Найдавнiшi з них датуються кiнцем XIV ст., основна ж частина – XV – XVII ст. Це – Іпатiiвська група, до якоi належать списки: Іпатiiвський (початок XV ст.), Хлебнiковський (кiнець XVІ ст.), Погодiнський та Єрмолаiвський (обидва з XVІІ ст.); Лаврентiiвсько-Троiцька група зi списками Лаврентiiвським (кiнець XІV ст.), Радзивiллiвським i Московсько-Академiчним (обидва з XV ст.) та нинi втраченим Троiцьким (XІV—XV ст.); окрему групу становлять списки Новгородського першого лiтопису[86 - Толочко О. П., Толочко П. П. Киiвська Русь. – К., 1998. – С. 14—15; див. також: Толочко П. П. Давньоруськi лiтописи i лiтописцi Х—ХІІІ ст. – К., 2005.].
Проблемною е хронологiя давньоруських лiтописiв[87 - У книзi при посиланнi на давньоруськi лiтописнi джерела використовуеться традицiйне для них лiточислення вiд «початку свiту». Натомiсть паралельно зазначаються роки за лiточисленням «вiд Рiздва Христового».]. Нерiдко в них спостерiгаеться «змiщення дат» на кiлька рокiв, а то й на бiльш значнi перiоди[88 - Кузьмин А. Г. Начальные этапы древнерусского летописания. – М., 1977. – С. 250—257.]. Зустрiчаються й такi випадки, коли лiтописець пiд однiею датою записуе низку подiй, що вiдбувалися в рiзний час.
Звiсно, окрiм лiтописiв, е iншi писемнi джерела, у тому числi зарубiжного походження. Але, на вiдмiну вiд лiтописiв, вони не дають цiлiсноi картини руськоi iсторii. Переважно цi твори стосуються окремих iсторичних моментiв. До того ж такi джерела мають на собi не меншу печать суб’ективiзму, нiж лiтописи. Та й писанi вони часто авторами, якi жили далеко вiд Русi, користувалися iнформацiею з других чи навiть третiх уст, а тому мали не зовсiм адекватнi уявлення про давньоруськi реалii. А раз так, то рiвень довiри до цих авторiв i iхнiх творiв, як правило, не вищий, нiж до наших лiтописiв.
Вважаеться, що найдавнiшi записи, якi використовувалися при укладаннi лiтописних зводiв, з’явилися не ранiше ХІ ст. Отже, говорити, що лiтописцi були свiдками подiй часiв становлення Русi, не варто. Лiтописнi повiдомлення записувалися й переписувалися в рiзний час, зазнаючи iнодi суттевих змiн. На лiтописцiв впливали рiзнi чинники – iдеологiчного, полiтичного й культурного характеру. Все це треба враховувати, використовуючи давньоруськi писемнi пам’ятки.
Певну iнформацiю нам можуть дати археологiчнi джерела. Проте вони допомагають у осмисленнi загальних тенденцiй iсторичного розвитку, «створюють фон» для iсторичних подiй. Варто також враховувати, що «дiапазон iнтерпретацiй» цих джерел часто е достатньо широким. Не слiд забувати й те, що данi археологii при вiдповiднiй подачi використовувалися й використовуються в iдеологiчних цiлях для доведення «правоти» певних концепцiй iсторичного характеру.
Виходячи з вищесказаного, зрозумiлим стае наше звернення до лiтописiв, передусiм «Повiстi минулих лiт» Іпатiiвського списку. Це не значить, що ми будемо слiпо йти за цим джерелом. Однак вважаемо, що воно дае можливiсть простежити головнi моменти в становленнi Русi як державного утворення.
Історики, посилаючись на лiтописнi джерела, витворили «канонiчну» схему становлення Давньоруськоi держави. Якщо вiдкинути деталi, то вона виглядае таким чином.
Перший етап – закликання варягiв.
У «Повiстi минулих лiт» пiд 6370 роком (862-м вiд Рiздва Христового) розповiдаеться: буцiмто мешканцi землi, де проживали iльменськi слов’яни (пiзнiше ця земля почала iменуватися новгородською), спочатку платили данину варягам. Проте вони в якийсь момент вирiшили не давати цiеi данини i вигнали варягiв «за море». «І не було в них правди, i встав рiд на рiд, i були усобицi в них, i воювати вони мiж собою почали. І сказали вони: “Пошукаемо самi собi князя, який би володiв нами i рядив за угодою, по праву”»[89 - Лiтопис руський. – С. 12.].
Археологiчнi дослiдження нiби пiдтверджують цю версiю. Стара Ладога, яку вважають столицею iльменськоi Славii, звiдки закликали варягiв, знаходилася на важливому торговому шляху, котрий вiв iз Балтiйського моря через Волзький водний шлях до багатих мусульманських краiн Азii. Саме цим шляхом у ІХ ст. поставлялося в Європу срiбло, срiбнi монети, якiснi ремiсничi вироби iз Середньоi Азii та Персii, екзотичнi продукти з тих краiн та Індii. Значну частину цього шляху контролювали скандинави-нормани, котрих, вважаеться, на Русi iменували варягами. Нормани для здiйснення прибуткових торгових операцiй створювали корпорацii, якi мали вiйськовий i водночас торговий характер. Варто враховувати, що в той час вiйськова справа тiсно була пов’язана з торговою. Здiйснювати перевезення товарiв (особливо на значнi вiдстанi) без належноi вiйськовоi охорони було неможливо. Водночас торгово-вiйськовi ватаги часто самi здiйснювали напади з метою збагачення.
У Старiй Ладозi, на урочищi Плакун, у 850—925 рр. iснувало окреме скандинавське кладовище, де були й жiночi поховання. Правда, його матерiали загалом скромнi. Тобто можемо говорити, що скандинави становили меншiсть у цiй факторii. Проте це була активна меншiсть, яка в поселеннi утримувала владу. Цiлком могло статися, що бiльшiсть мiсцевих жителiв постали проти цiеi меншостi й прогнали ii. Але, як це часто трапляеться у таких випадках, вождi повсталих не подiлили отриману владу, почали воювати мiж собою. Тому з’явилися охочi закликати правителiв зi сторони. У низцi скандинавських «саг про давнi часи» розповiдаеться про вдалий напад норманiв на Стару Ладогу й захоплення цього мiста[90 - Войтович Л. Княжа доба на Русi: портрети елiти. – С. 199.].
Вiйськово-торговi корпорацii, очолюванi варягами, створювали на торгових шляхах своi факторii. Однiею з них i була Стара Ладога. Такi факторii, як правило, були «космополiтичними» за своiм складом. У них проживало як прийшле, так i мiсцеве населення. Правителi цих факторiй, маючи вiйськовi загони, намагалися мiсцевих людей, що жили в околицях, зробити данниками. Тому можна вважати правдивим лiтописне свiдчення, нiби варягам словени, тобто iльменськi слов’яни, та iншi племена з цих земель платили данину.
У «Повiстi минулих лiт» пiд роком 6370-м (862-м вiд Рiздва Христового) розповiдаеться так про закликання варягiв: «Пiшли вони за море до варягiв, до русi. Бо так звали тих варягiв – русь, як ото однi звуться свеями, а другi – норманами, англами, iншi – готами – отак i цi. Сказали русi чудь, словени, кривичi i весь: “Земля наша велика i щедра, а порядку в нiй нема. Ідiть-но княжити i володiти нами”»[91 - Лiтопис руський. – С. 12.].
Як бачимо, до варягiв-русi звертаеться своерiдний «iнтернацiонал». Це не лише представники слов’янських племен. Це також угро-фiнськi (точнiше – прибалтiйсько-фiнськi) племена.
Щодо слов’янських, то ними були словени й кривичi. Кривичi проживали на теренах верхiв’я Волги, Днiпра й Двiни[92 - Дермант А. Кривичи: (ист.-этногр. очерк) // Предыстория белорусов с древнейших времён до ХІІІ века. – Минск, 2010. – С. 211—241.]. Ймовiрно, це самоназва цього субетносу. Принаймнi вона широко вживалася й використовувалася.
Певнi питання стосуються походження назви словени. Схоже, вона не була «органiчним етнонiмом». Ця назва, радше, вказувала на те, що словени – це пришле слов’янське населення, яке опинилося в регiонi, де проживали угро-фiни[93 - Санкина С. Л. Этническая история средневекового населения Новгородской земли. – СПб., 2000.]. Їм важливо було вказати на свою слов’янську iдентичнiсть. А що така iснувала, свiдчить «Повiсть минулих лiт», де багато говориться про слов’ян, iхнiй етногенез[94 - Лiтопис руський. – С. 2—3.].
Принагiдно варто вказати, що, окрiм iльменських слов’ян, iснуе ще два слов’янськi етноси з подiбними назвами – словени та словаки. Щодо перших, то вони опинилися далеко на Заходi в оточеннi германського й романського населення. Тому слов’янська iдентифiкацiя стала для них важливим чинником етнiчного самозбереження. Приблизно те саме можна сказати про слов’янське населення Центральноi Європи, яке пiдкорили угорцi. Певна його частина, чинячи опiр мадяризацii, iдентифiкувала себе як словакiв.
Пiд чуддю давньоруськi лiтописцi переважно розумiли прибалтiйсько-фiнськi етноси, якi проживали в районi Фiнськоi затоки[95 - Агеева Р. А. Об этнониме чудь (чухна, чухарь) // Этнонимы. – М., 1970. – С. 194—203.]. Поширеною е думка, що це були предки естонцiв[96 - Войтович Л. Княжа доба на Русi: портрети елiти. – С. 264.]. Їх намагався пiдпорядкувати Ярослав Мудрий, про що буде вестися мова далi. Варто говорити про вiдносно високий рiвень iнтегрованостi чудi в руське суспiльство. Михайло Брайчевський вiдзначав, що «власнi iмена з коренем «чуд» мали велике поширення на Русi». «Так, в Киевi, – писав цей iсторик, – вiдомий боярин Чудин мав свiй двiр на територii киiвського Кремля (город Володимира). Цей боярин i його брат Туки вiдiгравали помiтну роль в суспiльному життi Русi ХІ ст. Зокрема, Чудин був одним з укладачiв так званоi «Правди Ярославичiв» – юридичного кодексу другоi половини ХІ ст. Вiдомi топонiми з цим же коренем (Чудинцева вулиця i Чудинцева брама в Новгородi, село Чудин на Житомирщинi, село Чуднiв – там же, село Чудинiвцi – на Вiнничинi i т. п.). Все це свiдчить, що вихiдцi з чудi вiдiгравали певну роль в iсторii Русi не тiльки на пiвнiчно-захiднiй ii околицi, а на корiнних руських землях»[97 - Брайчевський М. Вибранi твори. – К.; Нью-Йорк, 1999. – С. 369.].
Весь – це також фiнське плем’я, що проживало на схiд вiд Фiнськоi затоки – у районi т. зв. Мiжозер’я (озера – Нево, Онега та Бiле). Власне, на цих теренах знаходилася Стара Ладога. Вважаеться, що весь дала початок таким етносам, як вепси й частково карели[98 - Голубева Л. А. Весь и славяне на Белом озере Х—ХІІІ вв. – М., 1973; Голубева Л. А, Кочкуркина С. И. Белозерская весь: (по материалам поселения Крутик ІХ—Х вв.). – Петрозаводск, 1991.].
Отже, незважаючи на мiфiчнiсть лiтописноi оповiдi про «закликання варягiв», маемо в нiй вiдносно адекватне вiдображення ситуацii, яка iснувала на теренах, котрi пiзнiше почали вважатися Пiвнiчною Руссю. Тут живе фiнське й слов’янське населення. Але воно «закликае» до себе правити варягiв. «Пiвнiчна Русь» нiби була конгломератом трьох етнiчних груп – варягiв, якi стали правлячою елiтою, фiнського й слов’янського населення.
«Суспiльства Балтiйського регiону… – писав Омелян Прiцак, маючи на увазi, зокрема, протодержавнi утворення, що виникли на схiд вiд Фiнськоi затоки, – звичайно ж не нацiональноi культури в сучасному розумiннi. Дани, фризи й руси були полiетнiчною, багатомовною, безтериторiальною спiльнiстю морських кочовикiв та жителiв почасти «схiдних», а подекуди полiсних мiст i торговельних поселень. Руси й фризи виступали мiжнародними торговцями, що пiдтверджуе теорiю про створення ринку як економiчноi органiзацii саме торговцями, а не селянами чи ремiсниками. Цей тип спецiалiзованого суспiльства «нижчоi» культури ще не знав лiтератури чи сакральних текстiв – основи культури «вищоi». У мiських торговельних поселеннях користувалися кiлькома мовами залежно вiд функцiй. Мiсцевою спiлкувалися сiм’i чи роди, а двi чи бiльше linguae francae служили для професiйного вжитку. Таким чином, оте професiйне суспiльство типу «нижчоi культури» не було обмежене нi певною конкретною територiею, нi «вищою» релiгiею (священний закон), об’явлення якоi закрiплюеться письмом (писемна мова)»[99 - Прiцак О. Походження Русi. – Т. І. – С. 95.].
В. Верещагiн . Закликання князiв варязьких
Але повернемося до «Повiстi минулих лiт». Пiд тим же роком 6370-м (862-м вiд Рiздва Христового) читаемо далi: «І вибралися трое братiв iз родами своiми i з собою всю узяли русь. І прийшли вони спершу до словен, i поставили город Ладогу. І сiв у Ладозi найстарший [брат] Рюрик, а другий, Синеус, – на Бiлiм озерi, а третiй, Трувор, – в [городi] Ізборську. І од тих варягiв дiстала [свою] назву Руська земля»[100 - Лiтопис руський. – С. 12.].
Цей уривок породив численну лiтературу. Вiн став одним iз головних аргументiв у т. зв. норманськiй теорii, суть якоi зводиться до того, що Киiвську Русь створили скандинави-нормани[101 - Про дискусii мiж норманiстами й антинорманiстами див.: Прiцак О. Походження Русi. – Т. І. – С. 67—71; Клейн Л. С. Спор о варягах. – М., 2009.]. Правда, якщо проаналiзувати наведений фрагмент «Повiстi минулих лiт», то не все так однозначно виглядае. Русь, судячи з цього тексту, трактуеться як одне з племен варягiв, яких нiби можна вважати пiвнiчногерманськими народами. Туди лiтописець вiдносить шведiв, норманiв, англiв та готiв. Бiльше немае нiяких реальних згадок про русь як про скандинавське плем’я. Тому закономiрно виникае питання, звiдки воно взялося?
Князь ладозький
До того ж ще за десять рокiв до закликання варягiв-русi сам лiтописець говорить, що iснувала Руська земля. І цю землю вiн пов’язуе з Киiвщиною, там, де жили поляни. «В лiто 6360 [852], iндикта 15, – читаемо в «Повiстi минулих лiт», – коли почав царювати Михайло, почала прозиватися Руська земля»[102 - Лiтопис руський. – С. 11.]. Тут же довiдуемося, що при цьому царевi «приходила Русь на Царгород, про що пишеться в грецькому лiтописаннi; так от вiд цiеi дати почнемо i вiдлiк зробимо…»[103 - Там само.]
Пiсля цього запису даеться детальна хронологiя – скiльки лiт минуло вiд Адама до потопу, вiд потопу до Авраама, вiд Авраама до Мойсея, вiд Мойсея до Давида, вiд Давида до ерусалимського полону, вiд цього полону до Олександра Македонського, вiд Олександра Македонського до Рiздва Христового, вiд Рiздва Христового до iмператора Костянтина, вiд iмператора Костянтина до iмператора Михайла.
Отже, згадавши основнi подii бiблiйноi, античноi та вiзантiйськоi iсторii, лiтописець саме вiд iмператора Михайла ІІІ (840—867) веде мову про руських князiв, вписуючи iх у цей хронологiчний ряд. І в цьому хронологiчному ряду не знаходить мiсця для варязького князя Рюрика. А це показово!
Рюрик дозволяе Аскольду i Дiру вiдправиться iз походом на Царгород.
Радзивiллiвський лiтопис
Першим руським князем вiн називае Олега[104 - Лiтопис руський. – С. 11.]. Цей фрагмент «Повiстi минулих лiт», котрий важливий не стiльки в планi iсторичному, як iдеологiчному, вказуе на те, що лiтописець, який писав свiй гранд-наратив у ХІІ ст., не сприймав Рюрика як засновника Давньоруськоi держави. Це не значить, що в iсторичнiй пам’ятi Рюрик не iснував. Про таку пам’ять свiдчить як Рюрикова легенда, наведена в лiтописi, так i те, що окремi князi «Володимирового племенi» мали iм’я Рюрик. А якщо так, то це iм’я сприймалося як князiвське, переходячи з поколiння в поколiння в представникiв руськоi аристократii.
Повiдомлення «Повiстi минулих лiт» вiд 852 року суперечить Рюрикiвськiй легендi, про яку вже йшла мова. Якщо в першому випадку чiтко сказано, що саме 852 року земля почала iменуватися Руською, то в Рюрикiвськiй легендi, яка зафiксована лiтописцем пiд 862 роком, маемо твердження, нiби якась частина варягiв iменувалася Руссю i саме цю частину закликали княжити в Старiй Ладозi.
Князь Олег.
Радзивiллiвський лiтопис
Звiсно, немае пiдстав заперечувати, що т. зв. варяги вiдiграли певну роль у економiчних i суспiльно-полiтичних процесах Давньоi Русi. Особливо це стосуеться пiвночi, де вони намагалися контролювати торговi шляхи з Балтiйського моря по Днiпру й по Волзi. Важливим осередком на цьому шляху, як вiдзначалося, була Стара Ладога, де нiби й став правити Рюрик. У цьому, а також деяких iнших осередках землi iльменських слов’ян археологами знайденi свiдчення про перебування тут представникiв скандинавських народiв[105 - Див.: Прiцак О. Походження Русi. – К., 2003. – Т. ІІ. – С. 561—562.]. Хоча, з iншого боку, навiть прихильники норманськоi теорii змушенi визнати, що скандинавського археологiчного матерiалу на Пiвночi Русi не так i багато.
Лiтописнi варяги – це не обов’язково скандинави (шведи, норвежцi, датчани). З цього приводу варто звернутися до мiркувань Омеляна Прiцака. Вiн вважав, що вiкiнги й варяги, якi мало чим рiзнилися мiж собою, були професiйними воiнами, котрi забезпечували охорону морськоi та рiчковоi торгiвлi. «Марно, – писав цей дослiдник, – намагатися визначити нацiональнiсть вiкiнгiв i варягiв. Вони ii не мали. Це були просто професiонали, готовi стати на службу до будь-кого, кому потребувалося iхне вмiння i хто мiг платити за роботу»[106 - Його ж. Походження Русi. – Т. І. – С. 90.].
Звiсно, таку точку зору можна сприймати як крайнiсть. Все-таки вiкiнги й варяги були вихiдцями з певних етнiчних середовищ (переважно пiвнiчногерманських), якi хоча б частково продовжували зберiгати свою iдентичнiсть. Однак не можна заперечувати й того, що серед них було й чимало представникiв захiднослов’янських етносiв, якi осiли на пiвденному узбережжi Балтiйського моря.
У цьому сенсi вартими уваги видаються мiркування Петра Толочка: «Аналiз археологiчних матерiалiв показуе, що в VIII—X ст. у балтiйському регiонi сформувалася своерiдна культура, у створеннi якоi зробили свiй внесок нормани, сакси, каролiнги i слов’яни». Історик, посилаючись на археологiчнi матерiали мiст, якi були включенi в балтiйську торгiвлю, показуе, що в них, поряд з германським населенням, було представлене також населення слов’янське. Водночас, звертаючись до нiмецьких писемних джерел, вiн говорить, що середньовiчнi хронiсти вели мову про слов’яно-скандинавський характер населення багатьох пiвденнобалтiйських торгових мiст – Хайтхабу, Рерiка, Старигарда, Волiна, Зеебурга, Щецiна та iнших. Тому, «тiсна i тривала взаемодiя скандинавiв (датчан та шведiв) i захiдних слов’ян неухильно вела до певного iх етномовного зближення, а, може, й до асимiляцii на переважаючiй етнiчнiй основi. Вражаючий феномен вживання вже першого поколiння варягiв на Русi не може знайти задовiльного пояснення, якщо не припустити, що iще до приходу на береги Волхова i Днiпра вони були вже значною мiрою слов’янами»[107 - Толочко П. Киiвська Русь. – К., 1996. – С. 43—45.].
Поширення серед вчених набула думка, що лiтописний Рюрик – це данський вiкiнг Рорiк, який жив у серединi ІХ ст. (помер орiентовно в 876—882 рр.). Вiн мав рiзнi володiння на теренах Данii, зокрема в 857 р. володiв датським узбережжям Балтiйського моря[108 - Про це бiльш детальнiше див.: Пчелов Е. В. Происхождение династии Рюриковичей //Труды Историко-архивного института. – Т. 34. – Вып. 1. – М., 2000. – С. 158—173.]. Саме в той час Рорiк мiг оволодiти Ладогою, прибувши сюди на запрошення мiсцевих жителiв. Не виключено, що вони намагалися запросити «близьких» варягiв, серед яких були б представленi й слов’яни.
Данцi стали найближчими сусiдами пiвнiчно-захiдних слов’ян i пiдтримували з ними постiйнi контакти. Наприклад, вони були пов’язанi зi слов’янським князiвством руян на островi Рюген, що знаходиться поряд iз сучасною Данiею. Руянськi князi, якi вiдомi ще з Х ст., брали участь у полiтичнiй боротьбi Данii[109 - Херрман Й. Ободриты, лютичи, руяне // Славяне и скандинавы. – М., 1986. – С. 338—359.]. На островi Рюген iснували топонiми з коренем «рус». Чи не звiдти в Схiдну Європу «примандрував» цей етнонiм?[110 - Про можливi зв’язки Рюгена й Новгородськоi землi див.: Кралюк П. Язичницька Аркона // День. – 2012. – № 149—150; № 159—160.]
Король Рорiк
Правда, щодо походження етнонiма «рус» чи «русь» iснують рiзноманiтнi теорii. Сумнiвно, що це питання буде розв’язане. Адже вiдсутнiсть належного комплексу джерел не дае змоги це зробити, породжуючи найрiзноманiтнiшi iнтерпретацii.
Існують певнi археологiчнi матерiали, керамiчнi комплекси т. зв. балтiйського типу, якi засвiдчують зв’язок Новгородськоi землi з пiвнiчно-захiдними слов’янами. На цей зв’язок також вказують данi лiнгвiстики, що фiксують захiднослов’янськi елементи в новгородському дiалектi[111 - Северная Русь и её соседи в эпоху Раннего Средневековья. – Ленинград, 1982. – С. 44, 158.].
Князi, якi приходять з Новгородськоi землi й пiдкорюють Пiвденну Русь, здебiльшого, приносять iз собою язичництво. Наприклад, це стосувалося князiв Олега й Володимира. Також з великими труднощами в Новгородi утверджуеться християнство. Новгородськi волхви пiднiмають повстання, противлячись християнiзацii[112 - Хабергаев Г. А. Этнонимия «Повести временных лет». – М., 1979. – С. 108—115.].
Звiсно, Новгородська земля i економiчно, й культурно була пов’язана з Балтiйським регiоном. На жаль, цi моменти не е належним чином вивченi й осмисленi. Особливо це стосуеться релiгiйно-культурноi сфери. Якщо прослiдкувати iсторiю Новгородськоi землi дохристиянського перiоду, то бачимо, що вона виступала як один iз найпотужнiших осередкiв язичництва.
Чи випадково це? Не забуваймо, що в пiвнiчно-захiдних слов’ян iснувало авторитетне язичницьке святилище на мисi Аркона острова Рюген. Там знаходилася статуя бога Святовита, якiй приносили жертви. Згадане святилище проiснувало аж до 1168 р., коли Аркону захопили данцi й насильно хрестили мiсцеве населення[113 - Ганина Н. А. Аркона, Каренца, Ругард, Ральсвик: о статусе и соотношении рюгенских центров власти // Ранние государства Европы и Азии. – М., 2011. – С. 35—40.]. Мимоволi напрошуються паралелi з Новгородом, де так само хрестили мiсцевих жителiв «мечем i вогнем». Можливо, язичницький вплив Аркони давав знати про себе на Новгородськiй землi – що й пояснюе ii «язичницьку стiйкiсть».
Розповiдаючи про закликання варягiв, лiтописець лише пунктирно описуе дiяльнiсть Рюрика: вiн починае княжити в Ладозi й посилае своiх братiв у iншi важливi стратегiчнi пункти своеi землi. Щодо якихось iдеологiчних заходiв Рюрика, то тут повне мовчання. Це й зрозумiло. Адже твiр писав християнин. І в нього не було нiякого бажання говорити про язичницьку дiяльнiсть князя.
Чи можна вести мову про iснування держави Рюрика в Пiвнiчнiй Русi в ІХ ст.? Принаймнi «Повiсть минулих лiт» на це не вказуе. Про дiяння Рюрика нiчого не розповiдаеться – окрiм того, що вiн осiв у Старiй Ладозi, а його брати в iнших факторiях, Бiлому озерi та Ізборську. Напевно, Рюрик стояв на чолi вiйськово-торговоi корпорацii, яка, з одного боку, займалася торгiвлею мiж краiнами Сходу й Балтикою, а, з другого боку, користаючись вiйськовою силою, визискувала мiсцеве населення, вимагаючи вiд нього данину, частина якоi йшла на власнi потреби варягiв, а частина пускалася в торговий оборот. Ведення торгiвлi вимагало письмовоi фiксацii даних. Тому у варягiв Рюрика мала б iснувати писемнiсть – хай навiть примiтивна. Певно, завдяки цiй писемностi й збереглася пам’ять про цього варязького князя. У корпорацii, на чолi якоi стояв Рюрик та його родичi, можна при бажаннi побачити «початки державностi». Однак ця протодержава, здiйснюючи управлiння певною масою людей, мала на собi помiтну печать тимчасовостi.
По-перше, вона зберiгалася до того часу, поки iснував торговий iнтерес. Його зникнення вело до деградацii цього державного органiзму.
По-друге, ця протодержава «не мала територii». Тобто, звiсно, певна територiя, яку контролював Рюрик та його брати, була. Але для них вона не мала великого значення. Для Рюрика i його клану важливим був торговий шлях, на якому вони мали своi факторii. Землi, якi знаходилися навколо цих факторiй i з яких збиралася данина, мали, радше, другорядне значення. Великих доходiв вони не давали. На них панувало натуральне господарство – у той час як у факторiях бачимо вiдносно iнтенсивнi товарно-грошовi вiдносини.
Із навколишнiх земель варягами бралася хiба що певна продукцiя, що користувалася попитом на ринку. Як правило, нею були мед, вiск, хутро, а також раби. Але щоб це взяти, треба було застосувати вiйськову силу. Це не завжди давало належну вiддачу – особливо, коли доводилося здiйснювати походи на значнi вiдстанi. До того ж мiсцеве населення нерiдко чинило протидiю варягам, якi збирали данину.
Ім’я ruRikr на фрагментi рунiчного каменя, використаного для будiвництва церкви Норрсунде (Norrsunda), Уппланд, Швецiя
По-трете, така протодержава мала «розмите етнiчне обличчя». У факторiях жили представники рiзних племен-етносiв. Часто це були активнi елементи, якi вiдривалися вiд свого етнiчного корiння, такi собi космополiти епохи Середньовiччя. Цих людей еднав «голий iнтерес», нажива. Вiдсутнiсть етнiчноi едностi, а, вiдповiдно, й спiльних свiтоглядних, передусiм релiгiйних, уявлень робило таку протодержаву нестiйкою.
Хоча проблемно вести мову про «державу Рюрика», все ж росiйська iсторiографiя та й загалом росiйська «iсторична пам’ять» ведуть початки своеi державностi вiд цього князя. Чому так? Щоб зрозумiти це, необхiдно звернутися до реалiй становлення Росiйськоi iмперii.
Батьком цiеi держави був Петро І, який став на шлях модернiзацii Росii. Вiн зробив ставку на залучення iноземних, передусiм нiмецьких спецiалiстiв. Вихiдцi з Нiмеччини зайняли вищi державнi посади в iмперii. Особливо засилля нiмцiв спостерiгалося в часи правлiння iмператрицi Анни Іванiвни. Онiмечилася навiть правляча династiя Романових.
Такий стан речей потребував iдеологiчного виправдання. У Росiйськiй академii наук почала розроблятися так звана норманська теорiя. Вперше ii оприлюднив для широкоi публiки офiцiйний iмперський iсторiограф, нiмець Гергард Фрiдрiх Мiллер (1705—1783) у 1749 р., виступивши з доповiддю «Походження племенi та iменi росiйського». Основна думка, що прозвучала в цiй доповiдi, така: початки держави росiйськоi сягають 862 р., коли предки новгородцiв закликали варягiв Рюрика, Синеуса й Трувора[114 - Прицак О. И. Происхождение названия Rus/Rus // Вопросы языкознания. – 1991. – № 6. – С. 115.]. Щоправда, Мiллер не був тут першим. Певнi напрацювання в цьому планi були зробленi його попередником Готлiбом Зiгфрiдом Байером (1694—1738). Певно, далеко не випадково ця теорiя була оприлюднена саме за часiв правлiння Єлизавети Петрiвни. Ця iмператриця обмежила вплив нiмцiв при царському дворi. Натомiсть тут все бiльшу роль почали вiдiгравати слов’янськi елементи, в т. ч. вихiдцi з Украiни. Вiдповiдно, нiмцям треба було захистити своi позицii, зокрема в планi iдеологiчному. Адже норманська теорiя «науково доводила» значення германського елемента в росiйському державотвореннi. Якщо спроектувати цю теорiю з минулого на iмперськi реалii Росii XVIII ст., то випливало, що без нiмцiв росiйським самодержцям аж нiяк не обiйтися. Однак теорiя Мiллера про норманське походження Русi викликала вкрай негативну реакцiю тодiшнiх росiйських вчених. Тому «батьковi норманiстiв» довелося вiдступити.
І все ж у росiйськiй iсторiографii з часом утвердилася норманська теорiя. Вона фактично стала офiцiйною. Їi так чи iнакше визнавали стовпи росiйськоi iсторiографii – Василь Татiщев, Микола Карамзiн, Михайло Погодiн, Сергiй Соловйов, Василь Ключевський та iншi. Хоча ця теорiя мала антислов’янський i, зрештою, антиросiйський характер. Адже з неi випливало, що слов’яни нездатнi створити свою державу. Для цього iм треба закликати варягiв, сирiч нiмцiв.
Л. А. Серяков. С. М. Соловйов
В. О. Ключевський
Однак, незважаючи на антислов’янськiсть чи навiть антиросiйськiсть, норманська теорiя виявилася прийнятною для росiян у iхнiх змаганнях з украiнцями за спадщину Давньоi Русi. Адже з неi випливало, що Русь пiшла iз земель, якi в часи Середньовiччя належали Новгородськiй республiцi. Ця територiя вважалася росiянами «споконвiчно росiйською», великоруською. Недаремно пам’ятник «Тисячолiття Росii» з’явився не в Киевi, а в Новгородi. До того ж у 1862 р., коли виповнилося 1000-лiття закликання варягiв. Хоча, якщо керуватися лiтописними свiдченнями, Руська держава, яка розкинулась на схiдноевропейських просторах, виникла в 882 р., коли князь Олег, вирушивши з пiвнiчних земель, завоював мiста на Поднiпров’i, в т. ч. Киiв, де став княжити, назвавши цей град «матiр’ю городiв руських». Проте Киiв не удостоiвся честi стати мiсцем для монументу Тисячолiття Росii. Удостоiвся, як бачимо, Новгород. Найсмiшнiше в цiй iсторii те, що встановлення пам’ятника «Тисячолiття Росii» було примiтивною фальсифiкацiею iсторii. Адже Новгорода в часи «закликання варягiв» просто не iснувало. Варягiв Рюрика кликали в Стару Ладогу. І це чiтко простежуеться в «Повiстi минулих лiт». Там говориться про те, що через два роки пiсля закликання варягiв померли Синеус i Трувор. І тодi «Рюрик узяв волость усю один». Далi вiн пiшов до Ільменського озера й поставив тут город над рiчкою Волховом, назвавши його Новгородом, де нiбито й почав княжити[115 - Лiтопис руський. – С. 12.]. Уже сама назва цього града говорить, що вiн був новим мiстом – у порiвняннi зi старими мiстами, наприклад Ладогою.
Однак ще е питання, чи Новгородська земля в давнi часи вважалася Руссю i е «питомою росiйською землею». І на перше, й на друге питання, радше, вiдповiдь негативна, анiж позитивна. Якщо звернемося до «Повiстi минулих лiт», то бачимо, що в цьому лiтописному зводi Руссю переважно iменувалася Киiвська земля. І лише з часом це полiтичне поняття, яке трансформувалося в етнонiм, «перейшло» на iншi «руськi землi», у т. ч. й на землi Великого Новгорода[116 - Плохiй С. Походження слов’янських нацiй. Домодернi iдентичностi в Украiнi, Росii й Бiлорусi. – К., 2015. – С. 9—92.]. Також не можна сказати, що на теренах Новгородськоi землi були поширенi топонiми з коренями «рос» чи «русь» – на вiдмiну вiд украiнських земель.
У цьому планi варто звернутися до спостережень i мiркувань Михайла Брайчевського:
«Давно вже помiчено, що термiн «Русь» в давньоруських джерелах виступае в двох значеннях: вузькому та широкому… В загальному планi Русь – це територiя Киiвськоi держави i, вiдповiдно, ii населення (включаючи всi групи племен, у т. ч. i деякi неслов’янськi). Щодо цього всi частини тоi держави е Руссю – i Новгород, i Залiсся, i Галич, i Киiв, i Тьмуторокань, i т. д., i т. п.
