Ярослав Мудрий

скачать книгу бесплатно

Ярослав Мудрий
Петро Михайлович Кралюк

Великий науковий проект
(Великий наук. проект) ISBN 978-966-03-8088-2. У пропонованiй книзi йдеться про одного iз найвiдомiших князiв перiоду Давньоi Русi – Ярослава Мудрого (983/987— 1054). Автор показуе, що саме цей князь створив повноцiнну Руську державу як середньовiчну iмперiю на теренах Схiдноi Європи. Саме за його часiв остаточно утвердилося християнство на руських землях, була створена Киiвська митрополiя, iнтенсивно розвивалася освiта й книжнiсть, здiйснювалася грандiозна розбудова Киева як столичного мiста, почало утверджуватися письмове право замiсть традицiйного усного. Також у роботi показано, як iнтерпретувалася дiяльнiсть Ярослава Мудрого в украiнськiй та росiйських культурах i як велася та ведеться «боротьба» за цього князя мiж росiянами й украiнцями. К77

Петро Кралюк

Ярослав Мудрий

У тiнi iнших

Не можна сказати, що постатi Ярослава Мудрого придiлено мало уваги в лiтературi й мистецтвi. Про нього написано чимало статей, а останнiм часом з’явилися про цього князя й монографiчнi дослiдження, книжки. Вiн е героем художньо-лiтературних творiв i навiть художнiх фiльмiв. Йому поставленi (хай i поодинокi) пам’ятники.

Однак коли порiвняти те, що зробив князь Ярослав Мудрий, яку роль вiдiграв вiн у iсторii Давньоi Русi, з пам’яттю про нього, то кидаеться в очi певна невiдповiднiсть.

Саме Ярослав Мудрий створив Русь як державний органiзм. Закладенi ним пiдвалини руськоi державноi традицii зберiгалися не одне столiття в перiод Середньовiччя, зазнавши трансформацii в ранньомодернi часи. Проте на це чомусь (?) не звертаеться увага. Ярославу Мудрому тут вiдведена роль на задньому планi.

Фундатором Русi традицiйно вважаеться варяг Рюрик. Хоча те, що ми знаемо про цього князя, е, радше, плодом мiфологii, а не вiдображенням iсторичних реалiй. «Походження i дiяльнiсть князя Рюрика дослiджуеться протягом останнiх трьох столiть i продовжуе залишатися однiею з найбiльш дискусiйних проблем»[1 - Войтович Л. Княжа доба на Русi: портрети елiти. – Бiла Церква, 2006. – С. 196.], – зазначае вiдомий iсторик, що вивчае давньоруськi князiвськi роди, Леонтiй Войтович. Зрештою, говорити про створення Рюриком державного органiзму Русi дуже проблематично.

Рюрик. Мiнiатюра з «Царського титулярника». VII ст.

Безперечно, бiля витокiв Руськоi держави стояв батько Ярослава Мудрого – Володимир Святославич. За його часiв Киiв утверджуеться як столиця цього державного органiзму. Нагадаймо, що батько Володимира, Святослав, мав план перенести свiй стольний град на Дунай. Говорив вiн матерi Ользi й боярам своiм: «Не любо менi е в Киевi жити. Хочу жити я в Переяславцi на Дунаi, бо то е середина землi моеi»[2 - Лiтопис руський / за Іпатiiвським списком переклав Л. Махновець. – К., 1989. – С. 39. Тут i далi цитати з «Повiстi минулих лiт» даються в перекладi Леонiда Махновця. Це обумовлено тим, що книга мае науково-популярний характер. Цитування в оригiналi давньоруського лiтопису створило би деякi труднощi для певноi групи читачiв. Так само в перекладi сучасною украiнською мовою цитуються iншi давньоруськi тексти.]. Дунай же в тi далекi часи трактувався як слов’янська рiка. У «Повiстi минулих лiт» сказано, що «по довгих же часах сiли слов’яни по Дунаевi, де есть нинi Угорська земля i Болгарська. Од тих слов’ян розiйшлися вони по Землi i прозвалися iменами своiми…»[3 - Там само. – С. 2.].

Дунай як «головна рiчка» часто фiгуруе в украiнському фольклорi, чого не скажеш про Днiпро. Перша пiсня, записана розмовною украiнською мовою, починаеться словами «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?»[4 - Франко І. Зiбрання творiв: у 50 т. – К., 1984. – Т. 42. – С. 55.]

Тому можна зрозумiти князя Святослава, який хотiв облаштувати столицю на Дунаi. Це була «його земля». І на цiй землi, у Придунав’i, вiн прагнув творити свою iмперiю. «Держава Святослава» не було утворенням з усталеними державними iнституцiями. Це була вiйськово-торгова корпорацiя, яка жила з вiйськовоi здобичi та торгiвлi. Для цiеi корпорацii територiя не мала особливого значення. Значення мали передусiм торговi шляхи, якi давали прибуток. Тому центр цiеi «держави» мiгрував, переходив iз одного мiсця на iнше.

Князь же Володимир, «розвернув» творення iмперii, зробивши своею столицею Киiв на Днiпрi, на шляху iз «варяг у греки». Вiн також здiйснив певнi кроки для християнiзацii Русi. У той час як його батько, Святослав, ладний був творити язичницьку iмперiю.

Володимир зробив спробу полiтичного освоення теренiв Схiдноi Європи, пославши в ii землi княжити своiх синiв. Таким чином закладалися основи для патронiмiчноi держави-федерацii. Недаремно в перiод Середньовiччя й ранньомодернi часи схiдноевропейськi князi в своiх генеалогiях намагалися вивести свiй рiд вiд Володимира Святославича або його нащадкiв, репрезентуючи себе як «Володимирове плем’я». Термiн же Рюриковичi – це вiдносно пiзне творiння новочасноi росiйськоi iсторiографii. І вiн мав певний полiтичний пiдтекст.

Княжий знак-тризуб великого князя Киiвського Володимира Святославича

Володимир Святославич на пам’ятнику «Тисячолiття Росii» у Великому Новгородi

Однак, незважаючи на заслуги князя Володимира, загалом складно говорити, що за його правлiння сформувалася Руська держава. Не встановив цей князь i порядку престолонаслiдування, що е важливим елементом патронiмiчних держав (хоча певнi спроби в цьому планi робилися). Також, наскiльки можемо судити, Християнська церква на Русi за Володимирових часiв була слабо структурованою. Немае однозначностi щодо того, чи iснувала у перiод правлiння Володимира Киiвська митрополiя. За часiв Ярослава Мудрого вона вже iснувала, а резиденцiею киiвських митрополитiв стала Софiя Киiвська.

Пiсля Володимира Русь як держава могла вiдбутися, але й могла не вiдбутись. Образно кажучи, вiн створив можливiсть для iснування держави. А чи ця можливiсть стане дiйснiстю – вже залежало вiд його нащадкiв.

Ярослав Мудрий зробив цю можливiсть дiйснiстю. За часiв його правлiння Русь вiдбулася як держава-iмперiя – остаточно й безповоротно. І для цього треба було прикласти чималi зусилля.

Однак, з рiзних причин, це не було належним чином оцiнено. «Історична справедливiсть» – рiч дуже вiдносна.

Ярослав Мудрий. Портрет iз «Царського титулярника». ХVII ст.

Ярослав Мудрий нiби опинився в тiнi iнших можновладцiв Давньоi Русi. Передусiм затiнив його батько – Володимир Святославич. Постать Ярослава Мудрого губилася й у тiнi ще одного Володимира, його внука – Мономаха, котрий уславився як своiми походами, так i державотворчою дiяльнiстю. Якщо брати церковний вимiр, то тут Ярослав Мудрий затiнюеться не лише постатями Володимира й Ольги, що вважаються хрестителями Русi, а й своiх братiв – Бориса та Глiба, котрi однi з перших серед руських князiв були зарахованi до сонму святих. Навiть дiти Ярослава Мудрого затiнюють його. Наприклад, iнодi про нього згадують як про батька Анни Ярославни – королеви Францii.

Що е причиною такоi «затiненостi»? За великим рахунком, у цьому був винен сам Ярослав Мудрий. У його особi маемо в дечому нетипового для Середньовiччя правителя. Вiн не вiдзначився вiйськовими походами, не був щедрим, роздаючи грошi дружинникам – як це робили iншi князi. Ярослав, говорячи сучасною термiнологiею, належав до державних менеджерiв. Його дiяльнiсть, на перший погляд, не виглядала ефектно. Вiн пiклувався про культуру, книжникiв, дбав про розвиток Церкви, розбудовував Киiв та мiста своеi держави. Така робота не особливо цiнувалася сучасниками. Це ми спостерiгаемо на прикладi «Повiстi минулих лiт», де загалом стримано описуються дiяння цього князя. Проте з яким захопленням лiтописець пише про Ярославового брата-конкурента Мстислава, котрий передусiм прославився своiми блискучими вiйськовими походами. Ось як у цьому лiтописному зводi характеризуеться цей князь: «Був же Мстислав дебелий тiлом, рудий лицем, мав великi очi. [Вiн був] хоробрий у бою, i милостивий, i любив дружину велико, i не жалiв [для неi], нi питва, нi iжi не боронив»[5 - Лiтопис руський. – С. 87.]. Чогось подiбного, коли заходила мова про Ярослава Мудрого, лiтописець не демонстрував.

Також Ярослав Мудрий буцiмто не дуже займався, кажучи по-сучасному, само-пiаром. Зате пропагував дiяння свого батька i своiх братiв. Не без його сприяння з’явилося вiдоме «Слово про Закон i Благодать» Іларiона Киiвського, де маемо апологiю князя Володимира. Мав вiн, певно, причетнiсть i до появи творiв про князiв-страстотерпцiв – Бориса й Глiба, якi були канонiзованi. Хоча не виключено, що Ярослав, прославляючи свого батька й братiв, прагнув «погрiтися» в променях iхньоi слави.

Звiсно, Ярослав Мудрий фiгурував у рiзноманiтних лiтературних творах, що з’явилися в перiод Середньовiччя. Вiн е одним iз персонажiв вiдомого «Житiя Бориса i Глiба». Цей твiр користувався популярнiстю в середньовiчнi часи, а канонiзованi князi Борис та Глiб стали знаковими фiгурами в руському православ’i. Зберiглося понад 170 спискiв цього житiя, найдавнiшi з яких приписуються преподобному Нестору-лiтописцю та Якову Мнiху. Дослiдник «Житiя Бориса i Глiба» Борис Успенський так писав про вплив цього твору на руську свiдомiсть: «Історiя Русi мислиться як iсторiя християнськоi краiни, i Борис та Глiб як першi руськi святi знаменують початок цiеi iсторii: вони освячують цю краiну, е ii покровителями i в певному сенсi виправдовують ii iснування; тому, власне, вони й сприймаються як апостоли»[6 - Успенский Б. А. Борис и Глеб: восприятие истории в Древней Руси. – М., 2000. – С. 42.].

Правда, в «Житii Бориса i Глiба» Ярослав Мудрий – персонаж другого плану. Вiн посилае гiнця до князя Глiба, аби попередити його про небезпеку: «Не йди, брате (маеться на увазi те, щоб той не вiдходив вiд Смоленська, куди прибув. – П. К.), отець твiй помер, а брат е вбитий вiд Святополка»[7 - Хрестоматiя давньоi украiнськоi лiтератури. – К., 1967. – С. 57.].

Персонажем другого плану е князь Ярослав i у згадуваному творi Іларiона Киiвського «Слово про Закон i Благодать». Тут вiн «губиться» на фонi свого батька Володимира, постаючи продовжувачем його справ:

«Вельми добрий i вiрний, покiрний твiй син Георгiй (Ярослав Мудрий у цьому мiсцi називаеться своiм християнським iменем. – П. К.), якого Господь настановив наступником пiсля тебе, наслiдником твоеi влади.

Не порушуе вiн твоiх уставiв, а утверджуе iх, не поменшуе набуткiв твого благовiр’я, а примножуе iх, не говорить, а дiе, i що не докiнчене тобою – докiнчуе, як Соломон пiсля Давида. А ще дiм Божий Святоi Премудростi поставив на святiсть i посвячення мiста твого, яке прикрасив всiлякою красою – золотом i срiблом, i камiнням коштовним, i посудом священним, якими церква величаеться i славиться по всiх околичних краiнах, бо ж iншоi такоi не знайдеться на всiй пiвночi земнiй вiд сходу до заходу. І славний город твiй Киiв величчю як вiнцем увiнчав, а людей твоiх i город святий всеславний доручив скорiй на помiч християнам Святiй Богородицi, iй же i церкву на великих воротах спорудив на честь першого Господнього празника – Святого Благовiщення, аби благословення, яке архангел дав дiвицi, було i городу сьому»[8 - Тисяча рокiв украiнськоi суспiльно-полiтичноi думки: у дев’яти томах. – К., 2001. – Т. 1. – С. 213.].

Хоча, як бачимо, на адресу Ярослава Мудрого тут сказано багато хороших слiв, але всi його дii – це нiби вiдблиск великих справ Володимира, який утвердив християнську вiру на Русi.

У такому ж ключi трактуються дiяння Ярослава Мудрого в «Повiстi минулих лiт» (за Іпатiiвським списком). Там спецiально звертаеться увага на те, що Ярослав значно посприяв християнiзацii руськоi землi: «І при нiм стала вiра християнська плодитися в Русi i розширятися…» Далi в цьому текстi говориться, що за часiв правлiння цього князя з’явилися монастирi, почала зростати кiлькiсть ченцiв. Сам же Ярослав любив священнослужителiв, церковнi устави тощо. Любив i церковнi книги. Наказував iх перекладати з грецькоi мови на слов’янську, переписувати iх[9 - Лiтопис руський. – С. 89.].

Таке славослiв’я на адресу Ярослава е зрозумiлим. Лiтописи, як правило, укладали люди церковнi. Для них речi, якi стосувалися релiгiйних справ, стояли на першому мiсцi. Вiдповiдно, християнiзацiя Русi сприймалася цими людьми як чи не найбiльша заслуга цього можновладця. Проте, попри всi Ярославовi заслуги щодо християнiзацii, цей князь постае лише як продовжувач справ свого батька: «Бо як ото хто-небудь землю зоре, а другий засiе, а iншi пожинають i iдять поживу вдосталь, – так i сей. Отець бо його Володимир землю зорав i розм’якшив, себто хрещенням просвiтив, а сей великий князь Ярослав, син Володимирiв, засiяв книжними словами серця вiруючих людей, а ми пожинаем, учення приймаючи книжнее»[10 - Там само.].

У лiтописi Ярослав представлений як книжник. Вiн не лише «списуе» книги, тобто наказуе iх переписувати, але й даруе цi книги в церкви[11 - Там само. – С. 91.]. Хоча в лiтописних оповiдях нерiдко говориться про те, як руськi князi допомагали церквi, священнослужителям, проте вказiвки на книжнiсть правителя – це не стiльки правило, як виняток. Книжником був Володимир Мономах, який навiть залишив пiсля себе твори, передусiм вiдоме його «Поучення» своiм дiтям[12 - Там само. – С. 452—464.]. Також «Галицько-Волинський лiтопис» говорить про книжника-фiлософа, князя Володимира Васильковича, котрий так само, як i Ярослав Мудрий, не лише кохався в книгах, але й органiзовував iхню переписку й дарував iх монастирям i церквам[13 - Про князя Володимира Васильковича див.: Кралюк П. Любомудри Володимирii. – Луцьк, 2010. – С. 3—92.].

Дiяння князя Ярослава Мудрого щодо християнiзацii Русi не могли бути не помiченi й належним чином не поцiнованi. І все ж такi справи не викликали захоплення лiтописцiв. Захоплення викликали iншi речi – переможнi битви, звитяги полководцiв. Можна в цьому побачити парадокс християнськоi свiдомостi (хоча, власне, не тiльки християнськоi): декларованi вищi цiнностi часто сприймалися як iдеал, до якого треба рости й рости. І такi цiнностi нерiдко iгнорувалися в життевих реалiях. Натомiсть цiнувалися справи конкретнi, часто кривавi. Тому саме життевiсть, «кров» викликали зацiкавленiсть i, як правило, «врiзалися в пам’ять».

У цьому – «несправедливiсть iсторii». «У Церквi, як i в миру, – вiдзначав Петро Толочко, – перевагу мають не послiдовнi праведники, а грiшники, що розкаялись i навернулися до новоi iстини, мученики й страстотерпцi, якi без спротиву й особливоi користi вiддали свое життя, й навiть юродивi. Ярослав не грiшив i не каявся, як це було з Ольгою та Володимиром, не помер мученицькою смертю, як Борис i Глiб чи Михайло Чернiгiвський, але вiрою i правдою служив своiй батькiвщинi впродовж усього життя. Коли б вiн не вiдзначився нiчим iншим, крiм будiвництва храму Софii, то й тодi заслуговував би на вiчну пам’ять нащадкiв»[14 - Толочко П. Ярослав Мудрий. – К., 2002. – С. 11.].

Звiсно, можна розмiрковувати про цю «несправедливiсть», дошукуватися ii причин. Можливо, та «несправедливiсть» обумовлена передусiм нашими неадекватними уявленнями про iсторичний процес. А можливо, якимись потаемними речами, котрi приховала вiд нас iсторiя. Але не будемо про це. Краще сприйматимемо «несправедливiсть iсторii» як данiсть.

Ярослав Мудрий став не лише героем давньоруських творiв. Вiн фiгуруе в скандинавських сагах пiд iменем Ярiцлейва – конунга Гольмгарда, тобто правителя Новгорода. Таким вiн е в «Сазi про Еймунда». У цьому творi розповiдаеться про те, що варяг Еймунд разом iз воiнами був найнятий Ярiцлейвом. Останнiй воюе iз конунгом Бурiцлавом. У сазi Бурiцлава позбавляють життя варяги, пiдiсланi Ярiцлейвом[15 - Сказание об Эймунде Ринговиче и Рагнаре Агнаровиче, скандинавских витязях, поселившихся в России в начале ХІ века / перевел с исландского и критически объяснил О. Сенковский. – СПб., 1834.].

Дехто з дослiдникiв, використовуючи спiвзвучнiсть iмен, почав вважати, нiби пiд Бурiцлавом розумiеться князь Борис[16 - Див.: Котляр М. Ф. Чи Святополк убив Бориса i Глiба? // Украiнський iсторичний журнал. – 1989. – № 12. – С. 110—123; Його ж. Князь Окаянный? Был ли Святополк убийцей своих братьев Бориса и Глеба // Родина. – 2000. – № 12. – С. 35—39; Филист Г. М. История «преступлений» Святополка Окаянного. – Минск, 1990.]. А раз так, то виходить, що вбивцею Бориса був Ярослав. І що вiн спецiально, аби приховати цей злочин, вирiшив приписати вбивство князевi Святополку, який через своi злодiяння отримав прiзвисько Окаянний. Насправдi, вважають опоненти цих дослiдникiв, аналiз саги не дае пiдстав так твердити. Тут пiд Бурiцлавом, ймовiрно, розумiеться князь Святополк, який разом iз польським королем Болеславом воював проти Ярослава. Творцi саги, варiант якоi дiйшов до нас iз ХІІІ ст., не особливо орiентуючись у руських реалiях, поеднали iмена союзникiв, у результатi чого вийшов Бурiцлав[17 - Толочко П. П. Дворцовые интриги на Руси. – СПб., 2003. – С. 40—53.].

У «Сазi про Еймунда» Ярослав, чи то Ярiцлейв, постае переважно в негативному свiтлi. Вiн, будучи скупим, постiйно торгуеться з хоробрими вiкiнгами, не хоче давати iм грошi. Зрештою, тi йдуть вiд нього до iншого князя – Вартiлава.

Ця сага також представляе Ярiцлейва як не дуже розумного правителя, котрий не вмiе прорахувати наперед своi кроки. Розумнiшою е навiть його дружина – Інгiгерда, донька шведського короля Олафа. У такому «пiдняттi» Інгiгерди над Ярiцлейвом можна побачити не лише вияв «скандинавського нацiоналiзму». Водночас це було й приниження Ярiцлейва. У тi далекi патрiархальнi часи жiнки в планi iнтелектуальному, як правило, ставилися нижче чоловiкiв. Тут бачимо ситуацiю зовсiм iншу.

«Сагу про Еймунда» варто розглядати як твiр, що компрометував Ярослава Мудрого. Для норманiв, якi йшли на службу до киiвського князя, вiн був чужаком. І якихось сентиментiв вони до нього не мали – тим паче, що той не належав до щедрих «роботодавцiв».

У ранньомодернi часи, коли представники украiнських елiт, наприклад князi Острозькi, витворюючи своi мiфiчнi генеалогii, зверталися до давньоруського спадку, на постать Ярослава Мудрого увага майже не зверталася. Як правило, на першому планi фiгурували iншi князi – Володимир Святославич, Володимир Мономах й Данило Романович[18 - Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: iсторичний портрет у галереi / предкiв i нащадкiв. – К., 2012. – С. 63—110.]. У популярнiй на той час «Хронiцi европейськоi Сарматii» полонiзованого iталiйця Олександра Гваньiнi (1534/38—1614) Ярослав Мудрий згадуеться епiзодично, переважно коли йдеться про вiйни короля Болеслава Хороброго з цим князем. Причому вiн тут представлений як антигерой, що зазнае поразок вiд польського можновладця[19 - Гваньiнi О. Хронiка европейськоi Сарматii Ю. Мицика. – К., 2007. – С. 82, 84, 403, 458.]. У принципi, це зрозумiло. Адже «Хронiка…» представляла польську вiзiю подiй. І в цiй вiзii Ярослав не мав особливих шансiв постати в образi героя позитивного.

У «Хронiцi з лiтописцiв стародавнiх» Феодосiя Софоновича (?—1677) хоча постатi Ярослава Мудрого й придiлено чимало уваги, однак автор далекий вiд того, щоб звеличувати цього князя. Правда, звертае увагу, як i давньоруськi лiтописцi, на те, що Ярослав зробив чимало для християнiзацii Русi, побудував Софiйський собор, прикрашав церкви тощо[20 - Софонович Ф. Хронiка з лiтописцiв стародавнiх / пiдготовка тексту до друку, передмова, коментарi Ю. А. Мицика, В. М. Кравченка. – К., 1992. – С. 69—74.]. Тобто Феодосiй Софонович загалом йшов за руською лiтописною традицiею в представленнi Ярослава Мудрого.

Микола Карамзiн.

Портрет кiстi В.А. Тропiнiна (1818)

Саме в ранньомодернi часи за пiклування в поширеннi християнства цей князь удостоiвся наймення «Мудрий». І заслуга тут належала Росiйськiй православнiй церквi[21 - Толочко П. Володимир Святий. Ярослав Мудрий. – К., 1996. – С. 126.]. Правда, Феофан Прокопович (1681 – 1736), якого варто вважати iдеологом Росiйськоi iмперii, iменував Ярослава… Хоробрим. Подаючи генеалогiю руських князiв та описуючи iхнi дiяння, про цього князя вiн говорив дуже коротко. Не звертав увагу на його християнське просвiтництво, а лише на те, що Ярослав перемiг польського короля Болеслава й зробив собi покiрними грекiв, тобто вiзантiйцiв[22 - Прокопович Ф. Фiлософськi твори: в трьох томах. – К., 1981. – Т. 3. – С. 317.]. Взагалi такий пiдхiд Прокоповича видаеться дивним. Адже цей дiяч займав високе становище в iерархii Росiйськоi православноi церкви, намагався реформувати ii. І тому, здавалось би, мав би придiлити увагу християнському просвiтництву Ярослава Мудрого.

Не придiлялася велика увага цьому князю i в росiйськiй iмперськiй iсторiографii ХІХ ст. Вiдомий iсторик Микола Карамзiн (1766—1826) коротко говорить про правлiння Ярослава Мудрого. Називае його «монархом всiеi Росii», вказуючи, що той володарював «вiд берегiв моря Больтiйського до Азii, Угорщини й Дакii». Серед заслуг Ярослава Карамзiн називае його перемогу над печенiгами, у результатi упорядкування та переклад з польськоi чого «Росiя назавжди звiльнилася вiд iхнiх жорстоких нападiв». На честь цiеi перемоги, вказуеться, Ярослав побудував Софiю Киiвську. Вiдзначае iсторик також релiгiйнiсть князя, майже повторюючи слова давньоруського лiтописця: «Цей государ… дуже любив церковнi статути, духовних пастирiв i особливо чорноризцiв; не менше любив вiн i книги божественнi: велiв iх перекладати з грецькоi на слов’янську мову, читав iх день i нiч, багато iх переписав i наказав покласти в церквi Софiйськiй для народного вжитку»[23 - Н. М. Карамзин об истории государства Российского. – М., 1990. – С. 53.].

Ось i майже все. Карамзiн у розповiдi про Ярослава близько половини тексту присвячуе його дочкам – Єлизаветi, Аннi й Анастасii, якi вийшли замiж за iноземних монархiв. Історик дае панегiричну характеристику князю – в дусi роялiстськоi лояльностi, але без якогось захоплення: «Ярослав заслужив у лiтописах iм’я государя мудрого; не здобув зброею нових земель (насправдi цей князь завоював новi землi й пiдпорядкував iх Руськiй державi. – П. К.), але повернув утрачене Росiею в бiдах мiжусобиць; не завжди перемагав, але завжди показував мужнiсть; заспокоiв вiтчизну i любив свiй народ»[24 - Там само. – С. 55.].

«Історiя…» Карамзiна мала великий вплив на росiйське суспiльство в першiй половинi ХІХ ст., зрештою – i в наступнi часи. Цей твiр значною мiрою визначив уявлення росiян на свою iсторiю в «еру нацiоналiзму». Однак у цiй iсторii Ярославу Мудрому вiдводилося загалом скромне мiсце. Вiн всього лише продовжувач справ свого батька – Володимира. Нових земель не завоював – а це для тогочасноi росiйськоi свiдомостi було мiнусом. До видатних полководцiв не належав. Сумнiвно, що такий персонаж мiг стати знаковою фiгурою для росiйського нацiоналiзму, викликати зацiкавлення в iсторикiв та письменникiв.

Не придiляе постатi Ярослава Мудрого багато уваги й Сергiй Соловйов (1820 – 1879) у своiй «Історii Росii з найдавнiших часiв» – першому гранд-наративi росiйськоi iсторii. Вчений цiлком справедливо вказав на те, що Ярослав «не заслужив такоi приемноi пам’ятi в народi, як його батько; незважаючи на це, його дiяльнiсть мае важливе значення в нашiй iсторii»[25 - Соловйов С. М. Сочинения: в 18 кн. – М., 1988. – Кн. 1, т. 1. – С. 210.]. Це значення Соловйов бачив передусiм у тому, що Ярослав сприяв утвердженню християнства на Русi. Але вiн звертав увагу ще на один момент: «…Ярослав не був князем лише в значеннi вождя дружини, який прагнув у далекi сторони за завоюваннями, славою та здобиччю; Ярослав, як бачимо, був бiльш князем-урядником краiни»[26 - Там само. – С. 211.]. Із таким пiдходом вченого до оцiнки цiеi iсторичноi постатi варто погодитися.

С. М. Соловйов

Соловйов звертав чимало уваги на моменти державотворення в дiяльностi правителiв Русi. Стосувалося це й Ярослава Мудрого. І тому iсторик вважав, що народ Ярославову дiяльнiсть по достоiнству не оцiнив.

Звiсно, Ярослав Мудрий трактувався в росiйськiй iмперськiй iсторiографii як персонаж росiйськоi нацiональноi iсторii, яка нiби мае витоки в давньоруських часах. Тому в царськiй Росii зустрiчаемося з фактами вшанування пам’ятi цього князя. У 1838 р. у Киевi на його честь назвали вулицю[27 - https://uk.wikipedia.org/wiki/Ярослав_Мудрий]. Цей князь був зображений i на вiдомому пам’ятнику 1000-лiття Росii, поставленому в Новгородi[28 - https://ru.wikipedia.org/wiki/Тысячелетие_России.].

Ярослав Мудрий на пам’ятнику «Тисячолiття Росii» у Великому Новгородi

Були також спроби з боку представникiв украiнськоi iсторiографii вписати особу Ярослава Мудрого в контекст украiнськоi нацiональноi iсторii. Постатi цього князя придiлив певну увагу видатний iсторик, один iз активних дiячiв украiнського «нацiонального вiдродження» середини ХІХ ст. Микола Костомаров (1817—1885). Вiн е автором нарису «Киiвський князь Ярослав Володимирович»[29 - Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. – К., 1989. – С. 203—212.]. Правда, цей нарис мае «двоякий» характер. Історик веде мову про Ярослава Мудрого як про руського князя. Багато хто, читаючи цей текст, сприймав його як персонажа росiйськоi iсторii. І не враховував те, що Костомаров вiв мову про двi Русi. Одна Русь – пiвденна, котра пiзнiше стала Украiною. Саме ця Русь i е першопочатковою. Є й iнша Русь, що виникла на пiвнiчному сходi давньоруських земель i дала початок Росii. Фактично це нова Русь, що бере початок вiд староi, першопочатковоi Русi[30 - Його ж. Двi руськi народностi. – К., 2012.].

Для Костомарова Ярослав Мудрий передусiм персонаж пiвденноруськоi, тобто украiнськоi, iсторii. Хоча цей князь, вважав вчений, мав стосунок i до iсторii росiйськоi, чи великоросiйськоi. Даючи загальну характеристику цьому дiячевi, Костомаров писав: «Княжiння Ярослава може видатися продовженням княжiння Володимира, як у стосунках киiвського князя з пiдкореними землями, так i щодо сприяння поширенню на Русi нових начал життя, принесених християнством»[31 - Його ж. Исторические произведения. Автобиография. – С. 203.]. Оповiдаючи про дiяння князя, iсторик звертав увагу на те, що цей князь переважно займався внутрiшнiм облаштуванням держави. І що «часи Ярослава ознаменувалися поширенням християнськоi релiгii по всiм руським землям»[32 - Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. – С. 211.]. Микола Костомаров спецiально вказував на поширеннi християнства на всi руськi землi. Зокрема, звертав увагу на придушення Ярославом язичницьких бунтiв на теренах Суздальщини, яка стала «колискою» для росiйськоi народностi.

М. І. Костомаров

Але якщо Костомаров вписував Ярослава Мудрого й загалом iсторiю давньоi Русi в контекст iсторii украiнськоi, здiйснюючи це в прихованiй формi, то Михайло Грушевський (1866—1934) це зробив у формi вiдкритiй. Такий пiдхiд бачимо в його «Нарисi iсторii украiнського народу», де була представлена схема iсторii Украiни, що брала свiй початок з часiв Киiвськоi Русi[33 - Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. – К., 1990. – С. 15—65.]. Ця концепцiя реалiзовувалася в гранд-наративi Грушевського «Історiя Украiни-Руси». Уже назва твору багато про що говорила. Із неi випливало: Украiна е продовженням Русi. Тому в назвi на перший план був поставлений термiн «Украiна», що набув у той час значного поширення. Але та сама «Украiна» трактувалася як «актуальна Русь».

Ярослав Мудрий у цьому творi постае персонажем украiнськоi iсторii. Грушевський загалом стримано ставився до особи цього князя, даючи йому таку характеристику: «Для князювання, що тяглося без малого 40 рокiв (рахуючи вiд смерти Володимира), що було останнiм «единовлаством» на Руси, i полишило справдi важнi слiди в житю схiдно-словянських земель, се, безперечно, не бога-то. Сама фiгура Ярослава виступае досить слабо; iндивiдуальних прикмет його в нашiй традицii ми не маемо майже зовсiм. Очевидно, в його особi, в характерi не було прикмет визначних, незвичайних, що могло б зворушити фантазiю сучасникiв, вiдбитися в памяти суспiльности i викликати перекази, легенди, анекдоти, як то було з Володимиром. Воно й зрозумiло, що зручний, обережний полiтик, любитель книжного почитания i монашого жития – Ярослав i не мав чим заiнтересувати суспiльнiсть…»[34 - Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: в одинадцяти томах, дванадцяти книгах. – К., 1992. – Т. ІІ. – С. 43.]

М. С. Грушевський

З такою характеристикою патрiарха украiнськоi iсторiографii можна посперечатися. По-перше, дивно звучить, що майже сорок рокiв перебування на княжому столi – це небагато. І в тi часи, i в наступнi – то немалий строк для правителя. За цей час змiнюеться майже два поколiння. По-друге, дивно також читати, що в характеристицi Ярослава Мудрого в творах давнiх авторiв не зустрiчаемо «iндивiдуальних прикмет». Вони е! І про них ми далi будемо вести мову. Було б лише бажання iх пошукати.

На адресу Ярослава Мудрого Грушевський висловив чимало претензiй. Були це й претензii специфiчнi, викликанi тими умовами, в яких довелося жити й дiяти iсторику. Наприклад, вiн закидав киiвському князевi те, що той допомагав польському князю Казимиру Вiдновителю, зокрема посприяв у завоюваннi Мазовii. «Сим Ярослав, – писав iсторик, – дуже сильно помiг Казимирови в вiдбудуванню Польщi i тим, розумiеться, зробив тим лиху прислугу своiй державi на пiзнiше»[35 - Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: в одинадцяти томах, дванадцяти книгах. – Т. ІІ. – С. 24.]. У цих мiркуваннях маемо вiдверту проекцiю сучасноi для iсторика ситуацii на подii давно минулих днiв. Грушевський, коли писав цi слова, працював професором у Львiвському унiверситетi, викладаючи украiнську iсторiю. У той час i в унiверситетi, i на Галичинi було засилля польськоi шляхти, яка утискала украiнцiв. Тому украiнцi, зокрема представники украiнського нацiонального руху, до якого належав Грушевський, вбачали в поляках своiх ворогiв.

Казимир I Вiдновитель

Грушевський, як вiдомо, належав до народницького напрямку в украiнськiй iсторiографii. І вiд нього годi було чекати високоi оцiнки Ярослава Мудрого як державного дiяча (цей момент мало цiкавив iсторика).

Дещо iнакше до оцiнки постатi Ярослава Мудрого пiдходили прихильники державницькоi школи в украiнськiй iсторiографii. Один iз найбiльш яскравих ii представникiв Дмитро Дорошенко (1882—1951) вiдзначав, що Ярослав «заокруглив межi своеi держави», повернувши не лише втраченi пiсля смертi князя Володимира землi, а й пiдпорядкував низку фiнських племен[36 - Дорошенко Д. Нарис iсторii Украiни. – Львiв, 1991. – С. 52.]. Говорив вiн також про те, що «сформування й об’еднання такоi держави було дiлом не тiльки щасливих походiв, але й зручноi дипломатii»[37 - Там само. – С. 53.]. Звертав увагу i на династичнi зв’язки князя.

При цьому Дорошенко вiв мову також про слабкi сторони держави Ярослава. Вона «не була така сконсолiдована й сильна всерединi, як це могло здаватися. Партикуляризм окремих схiднослов’янських племен, опертий на рiзнi умови географiчно-етнографiчного характеру, помалу почав переходити в сепаратизм окремих земель. Цей сепаратизм знову ж знайшов собi опору в стремлiннi княжоi династii до якнайбiльшоi децентралiзацii й вироблення собi якнайбiльшого обсягу влади, в ролi намiсникiв великого князя Киiвського. Власне, цьому сприяла сама система управлiння, яка полягала в тому, що князь-батько роздавав своiм синам окремi землi в управу. Коли помер в 1054 р. Ярослав, то бачимо, що його держава була подiлена на сiм частин в руках його синiв, котрi негайно почали змагатися за киiвський престол»[38 - Там само. – С. 53—54.].

«Пропольська» дiяльнiсть Ярослава Мудрого сприймалася Грушевським як явище негативне. При цьому не особливо враховувалися реалii далекого ХІ столiття. Зрештою, iсторик чомусь «забув» «антипольськi заслуги» Ярослава Мудрого – адже цей князь здiйснював походи на терени Польщi, завдаючи полякам вiдчутних ударiв.

Якщо в росiйськiй та украiнськiй нацiональних iсторiографiях було намагання привласнити спадок Киiвськоi Русi, зробити його своiм, то радянська iсторiографiя спробувала тут знайти «компромiсну» формулу. Радянським вченим, який обгрунтовував концепт давньоруськоi народностi, був Володимир Мавродiн (1908— 1987). Йому належить низка робiт, зокрема «Утворення Давньоруськоi держави та формування давньоруськоi народностi», де вiн проводив iдею iснування такого етносу[39 - Мавродин В. В. Древняя Русь: (Происхождение русского народа и образование Киевского государства). – М., 1946; Його ж. Образование Древнерусского государства и формирование древнерусской народности. – М., 1971 та iн]. Такий концепт вiдповiдав «iнтернацiональнiй формулi» радянськоi держави, котра трактувалася як «добровiльний союз народiв».

Представлення Киiвськоi Русi як «колиски» росiян, украiнцiв та бiлорусiв збереглося i в постсталiнський перiод[40 - У нинiшнiй час концепт давньоруськоi народностi не користуеться популярнiстю, зокрема в Украiнi. Та все ж е його адепти. Наприклад, це стосуеться Петра Толочка. Див.: Толочко П. Древнерусская народность. Воображаемая или реальная. – К., 2010.]. Правда, в ньому акцент робився на «росiйськостi» Русi. Дослiдження давньоруського спадку було прерогативою переважно росiйських радянських iсторикiв, якi, вiдповiдно, в проросiйському дусi iнтерпретували середньовiчну iсторiю. Через те в радянськiй iсторiографii Русь сприймалася передусiм як Росiя.

В iсторii цiеi «русифiкованоi» Русi певне мiсце вiдводилося й князю Ярославу Мудрому. Вiн, щоправда, за часiв СРСР не дочекався спецiального монографiчного дослiдження. А ставлення метрiв радянськоi iсторiографii, якi займалися проблемами Киiвськоi Русi, до нього було стримане. Наприклад, Борис Греков (1882— 1953) вважав, що об’ективно боротьба Ярослава Мудрого вiдповiдала iнтересам едностi держави, але досягнення ним «самовладдя» не обiйшлося без моральних втрат[41 - Греков Б. Д. Киевская Русь. – М., 1953. – С. 483—486.]. Приблизно таке ставлення зустрiчаемо i в Бориса Рибакова (1908—2001). Хоча Ярослав Мудрий, на його думку, заслужив на урочистий запис про «успение царя нашего», зроблений у Софii Киiвськiй, проте в життi вiн не був прикладом бездоганного лицарства. Багато чого позитивного в образi цього князя, на думку iсторика, варто вiднести на рахунок придворних лiтописцiв[42 - Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ—ХІІІ вв. – М., 1982. – С. 414—416.]. Не будемо дискутувати, наскiльки така оцiнка е справедливою. Вiдзначимо лише, що в радянськiй iсторiографii нерiдко спостерiгалося моралiзаторство при оцiнцi дiячiв минулого.

Історики перiоду сталiнiзму почали розглядати давню Русь як «колиску трьох братнiх народiв» – росiйського, украiнського та бiлоруського. Вiдповiдно, вважалося, що iснувала едина давньоруська народнiсть.

По-своему цiкавою е характеристика Ярослава Мудрого, подана у восьмитомному гранд-наративi украiнськоi радянськоi iсторiографii «Історiя Украiнськоi РСР». Тут, безперечно, був представлений офiцiйний погляд. Украiна в цiй працi трактувалася передусiм як УРСР, чи точнiше – частина СРСР, а iсторiя цього квазi-утворення «поширювалася» не лише на радянський перiод, а й «проектувалася» на подii дорадянського минулого. Правда, цiннiсть iсторii дорадянського перiоду була «нижчоi проби». Але навiть у цiй «низькопробнiй iсторii» спостерiгалося намагання знайти «iдеологiчно правильнi моменти». Наприклад, коли йшла мова про Ярослава Мудрого,то зверталася увага на те, що вiн забезпечив Киiвськiй Русi, начебто далекiй предтечi радянськоi держави, авторитет у мiжнародних стосунках. Там читаемо: «У галузi зовнiшньоi полiтики Ярослав, як i його батько, бiльше покладався на дипломатiю, нiж на зброю (у той час Радянський Союз вступив у т. зв. «перiод розрядки», коли його керiвники прагнули зменшити протистояння iз краiнами Заходу й розв’язувати проблеми мирним шляхом. – П. К.)». Ярослав Мудрий, читаемо далi, «зумiв забезпечити для Киiвськоi Русi визнання й високий авторитет на мiжнароднiй аренi. Мiжнародне становище тоi чи iншоi краiни в епоху Середньовiччя нерiдко визначалося династичними зв’язками. Чим вище становище займала держава i чим бiльшим авторитетом користувався ii володар, тим бiльше було бажаючих серед iноземних правителiв порiднитися з ними. Королi майже всiх захiдних держав вважали за честь вступити у династичнi зв’язки з Ярославом Володимировичем»[43 - Історiя Украiнськоi РСР: у восьми томах, десяти книгах. – К., 1977. – Т. 1, кн. 1. – С. 323.]. В «Історii Украiнськоi РСР» також звертаеться увага на широку будiвельну дiяльнiсть Ярослава Мудрого, поширення ним християнства, його вклад у розвиток культури й права[44 - Там само. – С. 324—325.].

Попри загалом стримане ставлення радянськоi iсторiографii до особи Ярослава Мудрого, його образ став вiдносно популярним у драматургii, лiтературi й кiнематографii. Митцi побачили в цьому киiвському князевi «перспективного персонажа». Його особа почала позитивно трактуватися в радянському iдеологiчному дискурсi у часи сталiнiзму, а потiм уже й у постсталiнськi часи.

У зв’язку з цим вiдбулася цiкава iсторiя з останками Ярослава Мудрого. Вони знаходилися в спецiальному саркофазi, що, очевидно, був привезений iз Вiзантii. Протягом столiть ця релiквiя перебувала в Софiйському соборi i нiхто не чiпав ii. Однак у 1934 р. це культове примiщення стало музеем, а з 1935 р. собор був вiдкритий для вiдвiдувачiв. 1936 р. саркофаг Ярослава Мудрого вiдкрили. Зрозумiло, такi дii санкцiонувалися вищим радянським керiвництвом. У 1939 р. останки iз саркофага перевезли до Ленiнградського iнституту етнографii та антропологii, де з них склали два скелети – чоловiчий i жiночий. Проведена там експертиза цих останкiв дала пiдстави вважати, що чоловiчий скелет належав Ярославу Мудрому. Щодо жiночого кiстяка, то експерти його не iдентифiкували.

М. М. Герасимов

Використовуючи чоловiчi останки, росiйський радянський антрополог i скульптор Михайло Герасимов (1907—1970) вiдтворив ймовiрний портрет Ярослава Мудрого. Зазначимо, що цей скульптор створив низку портретiв знакових фiгур росiйськоi iсторii – Андрiя Боголюбського, Івана Грозного, Федора Ушакова. Саме в цей перiод у Радянському Союзi активно переписувалася iсторiя. І здiйснювалося це переважно в проросiйському нацiональному дусi. Творилася iконографiя росiйських нацiональних героiв. Деякi роботи Герасимова якраз перебували в цьому трендi. Тому можна зрозумiти вилучення останкiв Ярослава Мудрого iз саркофага. Потрiбен був автентичний портрет цього князя, який мав бути долучений до пантеону «видатних росiян». Створений Герасимовим портрет Ярослава Мудрого став канонiчним. Вiн зображуеться в рiзних книгах, пiдручниках… Навiть на украiнськiй купюрi номiналом у двi гривнi.

Ярослав Володимирович Мудрий. Реконструкцiя

2 гривнi (2003)

І все ж Ярослав Мудрий не став помiтною фiгурою в радянському мистецтвi. Пiд час Другоi свiтовоi вiйни бiльш затребуваними для радянського агiтпропу виявилися iншi iсторичнi персонажi, наприклад Богдан Хмельницький, що воював з поляками (нагадаймо: Друга свiтова вiйна почалася з нападу нацистськоi Нiмеччини та Радянського Союзу на Польщу), або Олександр Невський, який отримав перемогу над нiмецькими рицарями. «Історичний багаж» Ярослава в той перiод виявився не дуже актуальним. Хоча насправдi Ярославовi Мудрому довелося повоювати з поляками. І такi «польськi сюжети» при бажаннi можна було б використати для створення вiдповiдних пропагандистських художнiх творiв.

Однак все ж пiд час Другоi свiтовоi вiйни з’явився один вартий уваги художньо-лiтературний твiр, присвячений цьому дiячевi. Належить вiн перу Івана Кочерги (1881—1952), письменника працьовитого й талановитого, який зумiв пристосуватися до реалiй доби сталiнiзму. Маеться на увазi його драма «Ярослав Мудрий»[45 - Кочерга І. Вибранi твори. – К., 2005. – С. 185—296.]. Писався згаданий твiр у перiод нiмецькоi окупацii Украiни, коли Кочерга виiхав до Уфи (до того мiста в той час перебралися радянськi украiнськi столичнi iнституцii). Завершена драма була в 1944 р., пiсля повернення письменника в Киiв. Того ж року твiр опублiкували в журналi «Украiнська лiтература». У 1946 р. з’явилося окреме його видання.

Драма «Ярослав Мудрий» вважалася (й загалом справедливо) одним iз найкращих творiв Кочерги. Вона ввiйшла в радянський канон украiнськоi лiтератури й вивчалася в школах.

І. А. Кочерга

Не будемо аналiзувати сюжетнi лiнii твору – це справа лiтературознавцiв. Вiдзначимо лише: твiр писався в перiод, коли в СРСР з’явився гострий запит на патрiотичнi твори, в т. ч. на такi, якi зверталися до героiчних сторiнок минулого Росii та iнших народiв СРСР. Вiдповiдно, вони потрiбнi були для мобiлiзацii народних мас в умовах военного лихолiття.

У 1944 р. драму «Ярослав Мудрий» поставили в Харкiвському академiчному украiнському драматичному театрi iм. Тараса Шевченка. У 1947 р. ця постановка була удостоена Сталiнськоi премii. На той час це була найвища державна нагорода в СРСР.

Головний герой драми «Ярослав Мудрий» пiклуеться про еднiсть своеi держави – Русi, про ii оборону вiд чужоземних загарбникiв. Тут напрошувалася паралель iз подiями Другоi свiтовоi вiйни. Є в творi й iншi военнi алюзii. Так, у «Ярославi Мудрому» чимало уваги придiлено варязькiй темi. Варяги – це германцi, тобто близькi до нiмцiв. Т. зв. норманську теорiю, згiдно з якою варяги були засновниками Русi, використовували нацистськi пропагандисти. У «Ярославi Мудрому» спецiально акцентуеться увага на тому, що Русь – слов’янська держава. І хоча в жилах Ярослава нiби тече частка варязькоi кровi, вiн iдентифiкуе себе як русина-слов’янина:

«…З усiх небесних благ
Найвищим благом кров я цю вважаю (тобто кров слов’янську. – П. К.),
Що е з народом вiрний мiй зв’язок.
Менi не треба пишних тих казок,
Що предкiв нам шукають десь за морем.
Народ мiй тут, на рiдних цих просторах,
Вiд Киева до Ладоги живе.
І не заброд Ісландii суворих, —
Мене своiм вiн предком назове»[46 - Кочерга І. Вибранi твори. – С. 239.].

Свою дружину, шведку Інгiгерду, Ярослав закликае «русифiкуватися», вважати себе руською княгинею. Коли жiнка в суперечцi з ним використовуе скандинавськi назви руських мiст, вiн кидае iй:

«Гольмгарда я не вiдаю, жона!
Є Новгород – i час би пам’ятати
Княгинi руськiй славнi iмена!»[47 - Там само. – С. 238.]

Варяги в творi загалом зображенi негативно: вони знущаються над русичами, плетуть iнтриги. Навiть Інгiгерда готуе змову проти свого чоловiка. Чи не единим позитивним персонажем-варягом у драмi е норвезький витязь Гаральд, що сватаеться до Єлизавети, доньки Ярослава.

Загалом для твору характерне антизахiдництво.

Монета, яку чеканив Гаральд, з його зображенням

Наприклад, донька Ярослава Анна, яку вiддають замiж за французького короля, сприймае це негативно.

Для неi Францiя – варварська краiна. Ось що вона говорить, не бажаючи iхати на Захiд: