скачать книгу бесплатно
«Адже мене король французький свата,
І як на це погодиться наш тато,
То доведеться iхати в Париж!
А це для мене наче гострий нiж!
Там нi кравцiв, нi крамарiв путящих,
Доми холоднi, вулицi бруднi.
Та ще вовки десь поряд виють в хащах,
Нi хлiба гарного, нi меду, нi блинiв,
Не кажучи уже про кавуни»[48 - Кочерга І. Вибранi твори. – С. 230.].
Зараз цi слова можна сприйняти як пародiю. Але в той час такi слова сприймалися радянськими людьми цiлком поважно.
Ярослав Мудрий у драмi Кочерги суворий, але справедливий. У його образi мимоволi простежуються «сталiнськi риси». Вiн не щадить ворогiв. Але його треба зрозумiти. Адже князю доводиться воювати не лише з ворогами зовнiшнiми, а й внутрiшнiми. Останнi творять рiзнi змови, якi можуть знищити Руську державу.
Анна Ярославна
Єлизавета Ярославна
А цiллю князя саме i е благо своеi краiни. Звертаючись до доньки Єлизавети, вiн каже:
«…мудрий лад
Не насадити кроткими руками,
Немов троянд i лiлiй тихий сад.
Як дикий лiс мотиками, роками
Державне поле треба корчувать,
Щоб виросла на ньому благодать.
Да буде мир! І Богом я клянусь,
Що кожного вразить моя сокира,
Хто збаламутить Киiв наш i Русь,
Хто осквернить насильством справу миру…»[49 - Кочерга І. Вибранi твори. – С. 225.]
Рефреном у драмi е слова «ранiш закон, а потiм благодать». Це нiби апеляцiя до вiдомого «Слова про Закон i Благодать» Іларiона Киiвського. Насправдi ж у згаданому «Словi…» маемо зовсiм iнше трактування протиставлення закону й благодатi, а також iншу iнтерпретацiю цих понять. Для Іларiона (про це буде йти далi) закон – то Старий Завiт. А благодать – Завiт Новий. У драмi Кочерги поняття «закон i благодать» отримують трактування в дусi сталiнiзму. Закон – жорсткий порядок. Благодать – то благоденство, щасливе життя, яке мае наступити у перспективi. Ярослав (чи то Сталiн) через установлення закону веде свiй народ до благодатi. Вiн каже:
«Береться мудрiсть не iз заповiтiв,
А iз шукань i помилок гiрких.
А щоб людей добру призвичаiти,
Чимало князь голiв стинае злих…
Бо кроткий вiк без кровi не создать, —
Ранiш закон, а потiм благодать.
Людей учу я страхом i книжками…»[50 - Там само. – С. 211.]
Те, що «Ярослав Мудрий» Кочерги – не скiльки реконструкцiя iсторii, як використання iсторii для потреб дня сьогоднiшнього, розумiли i навiть говорили сучасники драматурга. У коректнiй формi про це сказав Максим Рильський. «Кочерга, – вказував вiн, – драматург-мислитель, драматург-новатор. Вiн дивиться на життя своiми очима, а це означае – художник… Можливо, що iсторичний Ярослав був не таким, яким його малюе тов. Кочерга. Навiть напевне. Але це – постать мудрого полiтика, проводиря для вiдображення якого дае всi пiдстави iсторiя. П’еса Кочерги – проекцiя минулого в сучасне…»[51 - Барабан Л. І. М. Т. Рильський та І. А. Кочерга // Радянське лiтературознавство. – 1984. – № 8. – С. 62.] Хоча правильнiше було б сказати: сучасного – в минуле.
Такий сталiнський «Ярослав Мудрий» не користувався великою популярнiстю. З часом про цю п’есу забули. На сьогоднi вона цiкава переважно фаховим лiтературознавцям.
Загалом iдеологiчний проект радянського агiтпропу «Ярослав Мудрий» виявився не дуже ефектним. Проте подii, пов’язанi з вийнятими iз поховання останками князя, були досить цiкавими.
1940 р. вивезенi кiстяки iз саркофага Ярослава Мудрого були повернутi до Киева. Існують про це офiцiйнi акти. Останки зберiгалися у фондах музею Софii Киiвськоi. Тут вони перебували й пiд час нiмецькоi окупацii мiста.
Собор Святоi Софii Киiвськоi
У пiслявоенний перiод у середовищi украiнськоi дiаспори набула поширення версiя, що кiстяк Ярослава Мудрого вивезли з Киева в 1944 р. 1954 р. Іван Огiенко (митрополит Іларiон) надрукував у Вiннiпегу замiтку пiд назвою «Де останки великого князя Киiвського Ярослава Мудрого?». У нiй вiн писав про те, що в 1944 р. «нiмцi, виходячи з Киева, дозволили забрати – на прохання декого з украiнцiв – i останки великого князя Ярослава. Цi останки разом з Чудотворним образом св. Миколая т. зв. Мокрого (пам’ятка ХІ вiку) опинилися в руках однiеi особи. Коли цю особу 1952 р. запитано, де вона подiла останки великого князя Ярослава i де Чудотворний образ святого Миколая, вiдказала: «Схованi на емiграцii в добрих руках». Особа ця живе тепер у Нью-Йорку, i зовсiм не ясно, чому вона ховае великi й святi пам’ятки всеукраiнського значення… Це ж пам’ятки всього украiнського народу, а не окремоi особи».
Радянськi спецслужби уважно слiдкували за украiнською емiграцiею. Тим паче в полi iхнього зору була така фiгура, як Огiенко. Його повiдомлення про перебування останкiв Ярослава Мудрого в Пiвнiчнiй Америцi виглядало аж нiяк не фантастично. Адже iкона Миколая Мокрого опинилася в Сполучених Штатах. Там могли опинитися й останки князя Ярослава Мудрого, вивезенi украiнськими емiгрантами. Зараз ця iкона знаходиться в церквi Святоi Трiйцi в Бруклiнi (Нью-Йорк). Можливо, тут перебувають i останки киiвського князя.
Окрiм публiкацii Огiенка, з’явилися й iншi повiдомлення в украiнськiй емiграцiйнiй пресi про те, що кiстяк Ярослава Мудрого знаходяться в Америцi. Це питання широко обговорювалося в середовищi украiнськоi дiаспори.
Очевидно, щоб припинити цi «iнсинуацii украiнських буржуазних нацiоналiстiв», було вирiшено кiстяки, якi свого часу були забранi iз саркофага Ярослава Мудрого, повернути з фондiв на мiсце. Сталося це в 1964 р. Тодi були складенi вiдповiднi документи. А туристам, що вiдвiдували Софiю Киiвську, екскурсоводи говорили, що в саркофазi е останки Ярослава Мудрого. Говорилося про це й, звiсно, представникам зарубiжних туристичних делегацiй, котрi спецiально вiдвiдували Софiйський собор.
І. І. Огiенко
Якраз у цей час, у 1962—1968 рр., Павло Загребельний почав писати роман про Ярослава Мудрого «Диво»[52 - Загребельний П. Твори: в шести томах. – К., 1979. – Т. 2. – С. 5—575.]. У 1968 р. твiр побачив свiт. Загребельний, як вiдомо, мав добрi стосунки з вищим компартiйним керiвництвом Украiни, зокрема Володимиром Щербицьким. Зрештою, вiн сам належав до високих функцiонерiв Спiлки письменникiв Украiни – органiзацii, яка прискiпливо контролювалася компартiйними структурами.
П. А. Загребельний
У романi три сюжетнi лiнii, якi часом пересiкаються. Це – лiнiя сучасна, де дiють професори Гордiй Отава та його син Борис. Пiд час нiмецькоi окупацii Киева Гордiя хоче використати штурмбанфюрер Адальберт Шнурре. Пропонуе йому реставрувати фрески Софii Киiвськоi.
Друга сюжетна лiнiя – iсторiя будiвничого Софii Киiвськоi Сивоока, який був таемно похований пiд плитами побудованого ним храму. Мимоволi тут простежуеться паралель iз похованням Ярослава Мудрого в саркофазi в Софii Киiвськiй.
Ця лiнiя протиставляеться княжiй лiнii – iсторii Ярослава Мудрого. Не князь створюе Софiю Киiвську, а Сивоок. Проте Ярослав наказуе знищити пергамент, у якому було написано про Сивоока, i написати новий, де говорилось би, що саме вiн, князь, заклав храм Софii. У цьому ж храмi пiсля його побудови Ярослав стае уже не князем, а кесарем.
Не виключено, що Загребельному порекомендували написати «правильний» роман про Ярослава Мудрого, де би проводилася думка, що цей князь створив цiннi культурнi релiквii, якi хотiли забрати нiмецькi окупанти, але iх все ж вдалося врятувати.
У романi «Диво» маемо типове протиставлення в дусi народництва елiти, представником якоi е Ярослав Мудрий, та народу, яскравим репрезентантом котрого е робоча людина, будiвельник Сивоок. Це протиставлення простежуеться навiть на «мiстично-сакральному рiвнi». Прах Сивоока (позитивного героя, «праведника») таемно схований у Софiйському соборi, де вiнчався на царство князь (персонаж, радше, негативний), який часто творив недобрi й негiднi вчинки. Це нiби натяк на те, що останки Ярослава Мудрого, захованi в саркофазi Софii Киiвськоi, не мають великоi цiнностi. Цiннiсть мае прах простолюдина пiд плитами храму-дива.
Сама ж Софiя Киiвська представлена в романi не стiльки як християнське культове примiщення, а як витвiр народного духу: «Цей собор вже з першого дня його iснування, певно, мало хто вважав за житло для Бога – вiн сприймався як надiйний притулок людського духу, тут вiдразу задомовився дух громадянства i мудростi тих, хто вибудовував державнiсть Киiвськоi Русi, може, тому й не боялися звинувачень у богохульствi усi тi хани, князi, королi, що налiтали в рiзнi часи на Киiв i найперше плюндрували собор Софii, i кожен намагався зiтерти його з земноi поверхнi, але собор стояв уперто, несхитно, вiчно, так нiби не будований був, а вирiс iз щедроi киiвськоi землi, став ii продовженням, гучним ii криком, ii спiвом, мелодiею, барвою»[53 - Там само. – С. 293.].
У контекстi iсторii зникнення останкiв Ярослава Мудрого iз Софii Киiвськоi для нас цiкавi не стiльки сюжетнi лiнii Ярослава Мудрого й Сивоока в романi «Диво», скiльки сюжетна лiнiя батька й сина Отав. У одному мiсцi твору Адальберт Шнурре говорить професору Гордiю Отавi:
«Так от: Украiна повинна буде стати для нас постачальником хлiба, сировини i рабiв. Життя аборигенiв, якi тут вцiлiють, буде зведено до однозначностi, до примiтиву. Нiякоi iсторii, нiяких спогадiв про минулу велич. Тiльки гонитва за шматком хлiба щоденного, тiльки праця».
Далi цей герой роману розповiдае про план вивезення культурних цiнностей з Киева: «Вашого народу вже немае. Украiна вся завойована вiйськами фюрера… Може, я навмисне згустив фарби, щоб вас налякати. Може, занадто далеко зазирнув у майбутне. Нас ждуть справи невiдкладнi. Саме провидiння послало мене, щоб не тiльки порятувати вас од простого фiзичного знищення, а ще й дав можливiсть реабiлiтацii духовноi. Вiдкрию вам ще одну велику таемницю, про яку тут не може знати нiхто. Ми органiзовуемо небачено великий музей свiтовоi культури на батькiвщинi фюрера, в мiстi Лiнц. Там буде зiбране все, створене в високостях германського духу, i всi лiпшi здобутки варварiв. Двi або три найпоказнiшi фрески Софiйського собору ми теж вмiстимо в музеi…»[54 - Загребельний П. Твори: в шести томах. – С. 287.]
Як бачимо, в романi «Диво» робився вiдвертий натяк на те, що нiмцi планували вивозити iз Софii Киiвськоi цiнностi. В iншому фрагментi твору маемо твердження, що вони дещо iз собору таки вивезли:
«– Так от, – сказав Отава, бо Шнурре мовчав, вдавав, нiби весь заполонений музикою, насправдi ж вистежував кожен Отавин порух i, весь внутрiшньо напружившись, ждав, що той скаже, – я оглянув собор…
– І! – не витерпiв усе-таки Шнурре.
– В самому соборi нiчого не поруйновано i не зачеплено, але пропали…
– Ви про деякi речi, що там зберiгалися? – перебив його Шнурре. – Ми iх просто заховали в надiйному мiсцi…
Отава не став уточнювати, яке те «надiйне мiсце», бо й так добре знав, та й не про це йому йшлося»[55 - Там само. – С. 298.].
Дiалог занадто промовистий. Особливо вказiвка, що з собору нiмцi вилучили деякi речi й сховали в «надiйному мiсцi». Звiсно, все це можна списати на авторську фантазiю: мовляв, чого лише не здатний вигадати письменник. Однак складаеться враження, що Загребельний знав: останкiв Ярослава Мудрого в Киевi нема, iх вивезли. На це вiн «передбачливо натякав». А сам твiр, схоже, писався, щоб «реабiлiтувати» iхне зникнення. Принаймнi це могло бути одне iз завдань роману.
Цiкаво, що «Диво» писалося в той самий час, що й «Собор» Олеся Гончара. Цi два романи навiть побачили свiт одного й того самого року – 1968-го. Загребельний та Гончар, будучи «лiтературними генералами» в Украiнi, спiлкуючись, могли знати творчi плани один одного. Так, на перший погляд, твори мало схожi мiж собою. Однак основний «персонаж» i «Собору», й «Дива» – храм. І в одному, й другому творi маемо дещо схожу апеляцiю до минулого. В певному сенсi, це були твори-конкуренти, як i конкурентами на нивi лiтератури були Загребельний i Гончар.
Незадовго пiсля публiкацii «Дива», в 1973 р., в СРСР був опублiкований ще один iсторичний роман про часи Ярослава Мудрого. Це – «Анна Ярославна – королева Францii»[56 - Ладинский А. Исторические романы. – М., 1989. – С. 177—475.] Антонiна Ладинського (1896—1961). Твiр з’явився пiсля смертi автора. Сам же роман був написаний (чи дописаний) у 1960 роцi.
Взагалi постать Ладинського доволi цiкава. Про його життя можна писати авантюрний роман. Учасник Бiлого руху, денiкiнець, який опинився в Грецii, потiм на Близькому Сходi, зрештою у Францii, де жив у мiжвоенний перiод i пiзнiше, аж до 1950 р. Писав поезiю, iсторичну белетристику. Пiд час Другоi свiтовоi вiйни став членом органiзацii «Союз росiйських патрiотiв», яка створена була не без пiдтримки СРСР. Імовiрно, Ладинський спiвпрацював iз радянськими спецслужбами. Тим паче, що його молодший брат, який жив у Радянському Союзi, став полковником КДБ. У 1946 р. Ладинський прийняв радянське громадянство. У 1950 р. його змусили покинути Францiю, запiдозривши в роботi на радянськi спецслужби. У 1950— 1955 рр. вiн жив у НДР, в Дрезденi, а пiзнiше до самоi смертi в Москвi. Причому там втрапив у пiкантну iнтимну iсторiю: переманив молоду дружину брата-кегебiста, на квартирi якого мешкав.
Ладинського прийняли до Спiлки письменникiв СРСР, що можна сприймати як визнання його письменницьких заслуг. В останнi роки життя вiн працював над великою iсторичною трилогiею про Киiвську Русь. До ii складу ввiйшли романи «Коли впав Херсонес…» про князя Володимира Святославича (цей твiр письменник опублiкував, перебуваючи ще на емiграцii), згадуваний роман «Анна Ярославна – королева Францii», а також «Останнiй шлях Володимира Мономаха».
Звiсно, у «Аннi Ярославнi…» Ладинський не мiг обiйти постать Ярослава Мудрого. Останнiй постае як книжник-iнтелектуал, який розумно здiйснюе управлiння своею державою. У романi князь пригадуе про своi дiяння при читаннi книжок. «Ярослав, – пише Ладинський, – не мiг спати i, щоб скоротити нiчнi години, читав книжки, лежачи в постелi, i це ввiйшло для нього у звичку. Адже скiльки хотiлось довiдатися з повiстей, що на це не вистачало би часу вдень, коли треба було радитися про державнi справи, розбирати судовi справи, бути присутнiм на богослужiннях, виiжджати на лови звiрiв. Так вiн полюбив книжне читання бiльше життя…»[57 - Там само. – С. 195.] Цi слова можна сприймати як вiльну iнтерпретацiю автором лiтописного тексту, де говориться, що Ярослав Мудрий багато читав, у т. ч. i вночi. Правда, цей князь не е головним героем твору. Тут вiн «губиться» в тiнi своеi дочки.
Те саме можна сказати про радянський фiльм «Ярославна, королева Францii», при написаннi сценарiю якого використовувався згадуваний роман Ладинського. Фiльм був знятий на кiностудii «Ленфiльм» i вийшов на екрани в 1978 р. Автором сценарiю був Володимир Валуцький, головним режисером – Ігор Масленнiков. Фiльм не розповiдае нi про Русь, нi про давню Францiю. У ньому йдеться про далеку дорогу, яку довелося здолати Аннi Ярославнi вiд Киева до Парижа[58 - https://www. youtube.com/watch? v=-_3MwoWEFvY].
Якщо в цьому фiльмi князь Ярослав фактично е епiзодичним персонажем, то цього не скажеш про iнший радянський фiльм – «Ярослав Мудрий», знятий на Киiвськiй кiностудii iменi Олександра Довженка та кiностудii «Мосфiльм». На екрани вiн вийшов у 1981 р. Сценарiй фiльму написали Павло Загребельний, Михайло Вепринський i Григорiй Кохан. Останнiй же був i головним режисером. Фiльм замислювався як епiчний твiр, що мав на метi показати велич Русi. Подiбнi епiчнi твори були притаманнi радянському кiнематографу епохи «застою».
Хоча у фiльмi нiби показуеться Киiвська Русь, насправдi ця Русь виявилася занадто русифiкованою. Одяг дiйових осiб був стилiзацiею одягу московiтiв допетровського перiоду. Мовою фiльму була мова росiйська, де поняття руський i росiйський звучали iдентично, наприклад, «русская земля». Росiйською мовою цитувалися й руськi лiтописи. Глядач, дивлячись цей фiльм, мимоволi сприймав Киiвську Русь як Росiю.
«Ярослав Мудрий» мав двi серii. У першiй розповiдалося про дитинство, молодiсть i непростий шлях князя до влади. У другiй йшлося про дiяльнiсть Ярослава, коли вiн оволодiв киiвським престолом.
Завершуеться фiльм епiчним гепi-ендом: пiд стiнами Киева русичi, чи то – «русские», вщент розбивають печенiгiв. Пiсля чого Ярослав виголошуе патрiотичну промову про могутнiсть Русi[59 - https://www. youtube.com/watch? v=0azmkU4hM7A].
Складно говорити про захоплюючий динамiчний сюжет фiльму «Ярослав Мудрий». Чимось вiн нагадував барвистий патрiотичний лубок – особливо це стосувалося другоi серii. У нiй показано, як князь Ярослав займаеться державними справами, розбудовуе свою столицю – Киiв, переймаеться питаннями культури, примiром, вiдвiдуе школу, де суворий вчитель, що не жалiе для своiх учнiв букiв, змушуе iх писати «Печенiг – ворог русича». Ну, чим не радянська контрпропаганда часiв «застою»!
Фiльм «Ярослав Мудрий» так i не став помiтним явищем у радянськiй кiнематографii. На це була низка причин. Художньо фiльм вийшов слабким. Не мав вiн чiткоi сюжетноi лiнii. Чимало сцен виглядали як надуманi. Зрештою, надуманим була й епiчнiсть фiльму. Сумнiвно, що вiн мiг пробудити тодi в радянських людей сильнi патрiотичнi почуття. Адже вийшов цей кiнофiльм на екрани у пiк «застою», коли вiдчувалася невiдповiднiсть декларованих «партiею й урядом» цiнностей i життевих реалiй. Тому апеляцiя до «величi в минулому» на фонi соцiальноi й економiчноi деградацii не викликала захоплення – радше, байдужiсть чи навiть роздратування.
Цiкавi метаморфози з образом Ярослава Мудрого вiдбулися в пострадянський перiод, коли Росiя й Украiна стали окремими державами. Можна говорити, що мiж цими краiнами було i е змагання за князя Ярослава Мудрого та його спадок. І вiдбуваеться воно в рiзних формах.
Зокрема, це змагання знайшло певний вияв у сферi науковоi та науково-популярноi лiтератури. Так, книг, якi б широко висвiтлювали бiографiю Ярослава Мудрого, нi в царськiй Росii, нi в Радянському Союзi не було. Але вони почали з’являтися останнiм часом i в Украiнi, i в Росii. Передусiм варто вiдзначити виданi в 1996 та 2002 роках монографii Петра Толочка, де вiн подав наукову бiографiю князя[60 - Толочко П. П. Володимир Святий. Ярослав Мудрий. – К., 1996; Його ж. Ярослав Мудрий. – К., 2002.]. У 2009 р. з’явилася науково-популярна книжка про Ярослава Мудрого, випущена видавництвом «Фолiо» в серii книг про видатних украiнцiв[61 - Духопельников В. М. Ярослав Мудрый. – Харьков: Фолио, 2009. —128 с. – (Знаменитые украинцы).]. Науково-популярною е книга професора Нацiонального юридичного унiверситету Григорiя Демиденка «Ярослав Мудрий – великий князь Русi»[62 - Демиденко Г. Г. Ярослав Мудрий – вeликий князь Русi: наук.-попул. нарис. – 3-те вид., допов. i змiн. – Харкiв, 2015.], яка мала кiлька видань. Автор цiеi книжкивважае, що в iснуючих «життеписах великого князя авторська увага зосереджена головним чином на аналiзi рiзних джерел, вiдображеннi в них окремих бiографiчних фактiв, спiрних питаннях iхнього трактування, що безперечно важливо, але за якими губляться факти життя, особистiсть, задуми й вчинки великого киiвського князя, його полiтика, законотворчiсть, без чого нашi уявлення про нього залишаються неповними та спрощеними». Цi гранi його образу Демиденко вважае визначальними i намагаеться iх осмислити[63 - Демиденко Г. Г. Ярослав Мудрий – вeликий князь Русi: наук.-попул. нарис. – 3-те вид., допов. i змiн. – С. 4.]. Автор ставить перед собою надзавдання – створити «справжнiй» образ Ярослава Мудрого. Питання, правда, в тому, наскiльки ця «справжнiсть» сприймаеться читачами, зокрема фахiвцями-iсториками.
Також своiм завданням Демиденко бачить те, щоб розвiнчати рiзнi публiкацii, в яких компрометуеться Ярослав Мудрий[64 - Там само. – С. 5.]. І справдi, останнiм часом як в Украiнi, так i в Росii з’явилися публiкацiй такого типу. Це не лише згадуванi роботи, в яких «доводиться», нiби Ярослав Мудрий вбив Бориса й Глiба, а публiкацii, де пiддаеться сумнiву те, що цей князь наказав побудувати Софiю Киiвську. Одним iз таких «розвiнчувачiв» був скандальний проросiйський публiцист Олесь Бузина[65 - Див.: Бузина О. Тайная история Украины-Руси. – К., 2007. – С. 56—60.].
П. П. Толочко
Цiкавим, на нашу думку, е погляд на Ярослава Мудрого вiдомого украiнського вченого-сходознавця, професора Гарвардського унiверситету Омеляна Прiцака (1919— 2006). Вiн не присвятив постатi цього князя якогось спецiального дослiдження. Але в його фундаментальнiй працi «Походження Русi» висловлено низку важливих концептуальних положень щодо дiяльностi Ярослава Мудрого. Саме цього князя (а не Рюрика, Олега чи Володимира) вчений вважае творцем Руськоi держави.
Оскiльки мiркування Прiцака видаються нам дуже важливими, звернемо на них бiльше уваги. Передусiм вчений вважав, що держава, як органiзацiйна структура, може запозичуватися народом у iнших народiв, де вона iснуе. Вiн писав: «Держава е однiею з найвизначнiших iдей i найвищих досягнень розвинутоi урбанiстичноi цивiлiзацii. Вона виникае не спонтанно, а запозичуеться у народiв, у яких уже iснуе. Переймання такоi iдеi народами, якi не витворили власноi держави, обумовлене розумiнням ii важливостi й доцiльностi, тому тi народи добровiльно пiддаються пiд провiд досвiдчених iноземних навчителiв»[66 - Прiцак О. Походження Русi. – К., 1997. – Т. І. – С. 31.]. Русь, судячи з мiркувань Прiцака, це якраз такий випадок, коли вiдбувалося «державне запозичення».
Учений розглядае Руську державу як кагант, вказуючи на схiднi, хозарськi запозичення «державноi iдеi». «Історiя каганату Русiв, – пише вiн, – складаеться з трьох фаз: волзького перiоду (бл. 839—930), днiпровського (бл. 930—1036) та киiвського (1036—1169). Протягом двох перших – руси володiли переважно торговими шляхами й племенами, а не територiями. У разi потреби вони знищували суперникiв (таких як полоцькi Ільфiнги), збирали данину й контролювали торжища уздовж двох основних торгових шляхiв: волзько-двiнського, важливого протягом ІХ i першоi половини Х ст., з його двома вiдгалуженнями до мусульманських торговельних центрiв – Булгарii та Ітиля, i днiпровського торговельного шляху Х ст., з варяг, через Киiв, до грецького Константинополя, згодом мiжнародного економiчного центру. Третiй, киiвський, перiод знаменував собою початок культурноi консолiдацii Русi й спробу ii “нацiоналiзацii”»[67 - Прiцак О. Походження Русi. – Т. І. – С. 99.].
Із цiеi схеми випливало, що Ярослав Мудрий започаткував перiод «культурноi консолiдацii Русi», власне, коли Русь стала державою. Прiцак дав таку характеристику дiяльностi цього князя:
«У 1036 роцi Ярослав…, новгородський правитель, який щойно затвердився в Киевi, розгромив печенiгiв (кочових спадкоемцiв хозарiв) i утвердив свiй варiант Римськоi iмперii, iдеологiчним центром якоi був Софiйський собор у Киевi, а пiдгрунттям – система новгородських законiв. Безперечно, що це певною мiрою пiдштовхнуло його до введення як сакральноi (священноi) й законноi мови його володiнь саме церковнослов’янськоi, яка пiсля занепаду Дунайськоi Болгарii знову втратила свого власника.
Ярослав також почав перетворювати Русь у територiальну спiльнiсть шляхом осадження княжоi мандрiвноi дружини на киiвськiй, чернiгiвськiй та переяславськiй землях. Як результат таких дiй назви «Русь» i «Руська земля», що засвiдченi в другiй половинi ХІ ст. i побутували в ХІІ ст., вживалися тепер у новому значеннi, а саме виключно щодо Пiвденноi Русi (нинiшня Украiна). І лише тодi почала вiдбуватися культурна революцiя. Вiдштовхуючись вiд полiетнiчноi, багатомовноi й безтериторiальноi спiльностi з культурою «нижчого» рiвня, Киiвська Русь почала досягати рiвня новоi, «вищоi» культури, оволодiвши писемною й правовою слов’янською мовою.
Зростання Киiвськоi Русi як полiтичного i релiгiйного центру – закономiрне, бо, якщо зважити, занепад незалежноi болгарськоi держави на Дунаi залишив церкву i слов’янський обряд, з його вiдносно цiлiсним зведенням духовних i державно-полiтичних текстiв, без господаря; саме це дало можливiсть Киiвськiй Русi оволодiти цiею культурою без загрози втрати власноi самобутностi. Таким чином руський обряд, руський «язик» впровадився через слов’янську священну мову й кирилицю. Слов’яно-руська духовнiсть стала основою для злиття слов’янських полян i неслов’янських елементiв Русi у едину «Руську землю». Територiя киiвського, чернiгiвського й переяславського князiвств, якi пiзнiше утворили Центральну Украiну, була обрана мiсцем постiйного заселення досi мандрiвноi Русi.
Доти «Русь» представляла собою iноземну правлячу верхiвку з примiтивною соцiально-полiтичною органiзацiею, складену iз морських i рiчкових кочовикiв, котрi перiодично збирали данину (полюддя) для своiх князiв, однак не були пов’язанi нi з якою конкретною територiею. Для висвячення династii Ярослава у християнськiй легiтимностi потрiбно було створити культ його двоюрiдних братiв Бориса i Глiба, синiв болгарськоi княжни. Вони були канонiзованi киiвським митрополитом Іоанном, болгарином за походженням, вiдразу по iхнiй смертi (бл. 1020 р.), хоча й загинули вони у звичайнiй боротьбi за владу. Властивий фундатор руськоi династii, Ярослав, успiшно створив собi образ доброго брата, який помщаеться за смерть безвинно забитих (хоча, можливо, й сам був причетний до iхньоi загибелi), а також присвоiв собi й своiй династii харизму святих Бориса й Глiба».
Далi Прiцак веде мову про значення борисоглiбського культу, Киево-Печерського монастиря, укладання лiтописiв у релiгiйно-культурнiй консолiдацii Русi. «Саме тодi, – робить висновок вчений, – пiд час Киiвського перiоду, з появою власноi iсторичноi свiдомостi й почала поставати Русь як законна iсторична сутнiсть»[68 - Прiцак О. Походження Русi. – Т. І. – С. 100—101.].
І. Бiлiбiн. Святi Борис та Глiб на кораблi
Можна не погоджуватися з окремими мiркуваннями Прiцака, вказувати йому на деякi неточностi, однак, на нашу думку, вiн вiрно вказав основнi тенденцii державотворення Давньоi Русi. Варто з ним погодитися i в тому, що саме за часiв Ярослава Мудрого Русь вiдбулася як повноцiнна держава.
На жаль, мiркування Прiцака щодо формування Руськоi держави практично «не були помiченi» в украiнськiй iсторiографii, представники якоi в переважнiй бiльшостi й далi дотримуються поглядiв Михайла Грушевського, розглядаючи Киiвську Русь як украiнську державу.
Пiсля розпаду Радянського Союзу не лише в Украiнi, а й в Росii з’явилися науковi й науково-популярнi роботи про Ярослава Мудрого. Зокрема, це монографiя Олексiя Карпова, що вийшла у вiдомiй серii «Жизнь замечательных людей», витримавши кiлька видань[69 - Карпов А. Ю. Ярослав Мудрый. – 3-е изд., испр. и доп. – М., 2010.]. У 2012 р. «Императорским Русским историческим обществом» видана нова книга про великого князя аматора-iсторика Вiктора Торопа[70 - Тороп В. Ярослав Мудрый. – Быково, 2012.].
У незалежнiй Украiнi маемо певне шанування пам’ятi князя Ярослава. У низцi украiнських мiст е вулицi, названi на його честь. Є така вулиця в Киевi, де вона, як уже говорилося, iснувала з царських часiв. У 1955 р. у цьому мiстi ще з’явився провулок, названий iменем цього князя. Вулицi Ярослава Мудрого е у Львовi, Харковi, Бiлiй Церквi, Васильковi, Жидачовi, Мостиськах, Борщовi, Тлумачi, Кам’янцi-Бузькiй, Лубнах, Петропавлiвськiй Борщагiвцi, Роздiльнiй. У 2007 р. у Харковi на його честь названий був навiть майдан. Також Нацiональний юридичний унiверситет, який е в цьому мiстi, носить iм’я Ярослава Мудрого. Нацiональна парламентська бiблiотека Украiни змiнила свою назву i вiд 14 грудня 2016 р. iменуеться «Нацiональна бiблiотека Украiни iменi Ярослава Мудрого». У деяких украiнських мiстах поставленi пам’ятники цьому князю. Це – Киiв, Харкiв i Бiла Церква. Також йому встановлений бюст у Полтавi.
Пам’ятник Ярославу Мудрому в Харковi
Пам’ятник Ярославу Мудрому в Киевi
Погруддя Ярослава Мудрого бiля Полтавського юридичного iнституту НЮУ
У Росii пам’ятник Ярославу Мудрому е в Ярославлi. Адже вважаеться, що це мiсто ним було засноване. Щоправда, перша згадка про Ярославль вiдноситься до 1071 р. i стосуеться подiй, якi вiдбулися пiсля смертi Ярослава Мудрого. Зараз же вважаеться, нiби мiсто заснували в 1010 р., хоча ця дата документально не пiдтверджена. Саме цей рiк нiби був останнiм роком княжiння Ярослава Мудрого в Ростовськiй землi, на теренах якоi й знаходиться нинiшнiй Ярославль. 2010 р. офiцiйно було вiдзначено 1000-лiття з часу заснування цього мiста[71 - https://ru.wikipedia.org/wiki/Ярославль]. До цiеi дати росiяни зняли художнiй фiльм «Ярослав. Тисячу рокiв тому» (автор сценарiю – Марина Кошкiна, головний режисер – Дмитро Коробкiн). Хоча фiльм позицiонували як «бiографiю», насправдi в ньому вiд реальноi бiографii князя мало що лишилося. Сюжет кiнотвору базувався на фантазiях та легендарнiй основi. Там йдеться про боротьбу Ярослава з работоргiвцями, про його любовну iсторiю з донькою вождя племенi «ведмедiв» Райдою, про об’еднання племен навколо Ростова й поширення християнства. І, звiсно, про заснування Ярославля на мiсцi язичницького капища племенi «ведмедiв».
Фiльм «Ярослав. Тисяча рокiв тому» не мав комерцiйного успiху. Касова виручка вiд його прокату становила менше третини витрат на нього. Радше, фiльм мав значення пропагандистське. Вiн був показаний у Ярославлi у зв’язку зi святкуванням 1000-лiтнього ювiлею мiста. Показали його й на сторожовому кораблi «Ярослав Мудрий», який входить до Балтiйського флоту Росii[72 - https://ru.wikipedia.org/wiki/Ярослав._Тысячу_лет_назад].
Ярославль – мiсто в Росii
Ще одним об’ектом пам’ятi в Росii про Ярослава Мудрого варто назвати Новгородський унiверситет, який носить iм’я цього князя[73 - https://ru.wikipedia.org/wiki/Новгородский_государственный_университет_имени_Ярослава_Мудрого].
Ярослав Мудрий удостоiвся зображень i на грошових знаках. Його портрет е на украiнських банкнотах. У 2001 р. Нацбанк Украiни випустив срiбну монету iз портретом цього князя номiналом 10 гривень. Також на росiйськiй купюрi номiналом 1000 рублiв зображене мiсто Ярославль i скульптура легендарного засновника мiста – Ярослава Мудрого[74 - https://ru.wikipedia.org/wiki/Ярослав_Владимирович_Мудрый].
Загалом, якщо порiвнювати шанування Ярослава Мудрого в Украiнi й Росii, то видаеться, що лiдером е Украiна.
23 серпня 1995 р. Указом Президента Украiни Леонiда Кучми для нагородження громадян за видатнi особистi заслуги перед Украiнською державою в галузi державного будiвництва, змiцнення мiжнародного авторитету Украiни, розвитку економiки, науки, освiти, культури, мистецтва, охорони здоров’я, за благодiйну, гуманiстичну та громадську дiяльнiсть було засновано орден князя Ярослава Мудрого 5-ти ступенiв. Схоже, iнiцiатором заснування цього ордена був тодiшнiй глава президентськоi адмiнiстрацii Дмитро Табачник. Принаймнi вiн мав вiдношення до цiеi справи.
Орден князя Ярослава Мудрого І ступеня
Табачник також забезпечив перемогу Ярослава Мудрого в телепроектi каналу «Інтер» «Великi украiнцi», який реалiзовувався з 16 листопада 2007-го по 16 травня 2008 р.[75 - https://uk.wikipedia.org/wiki/Ярослав_Мудрий] Звiсно, Ярослав Мудрий не займав i не займае помiтне мiсце в iсторичнiй свiдомостi украiнцiв. Сумнiвно, що за нього масово голосували пiд час проведення телепроекту. Тому Табачник вдався до «накручування» голосiв. Робилося це ним, зокрема, для того, щоб не допустити перемоги Степана Бандери. Для Табачника, як для проросiйського полiтика, важливо було, щоб переможцем у телепроектi став не нацiоналiст, а iсторичний персонаж, прийнятний як для украiнцiв, так i для росiян. На його думку (чи на думку його кураторiв?), для цього непогано надавався саме Ярослав Мудрий, який мае стосунок i до украiнськоi, i до росiйськоi iсторii.
Попри це «накручування», яке скомпрометувало проект i завершилось скандалом, вихiд на перше мiсце Ярослава Мудрого мав для украiнцiв певнi позитиви, котрi не були поцiнованi. По-перше, ця «перемога» вказувала на те, що украiнцi сприймають Киiвську Русь як свiй iсторичний спадок, свою державу. По-друге, на перше мiсце вони поставили князя, який фактично прославився розбудовою державних структур, вiдзначався конструктивною дiяльнiстю в сферi права, культури. Це нiби свiдчило про високу державницьку свiдомiсть наших громадян.
Отакий парадокс – неблагi намiри нiби дали благий результат.
«Змагання» за Ярослава Мудрого в Украiнi спостерiгалося не лише в сферi полiтичнiй, але й церковнiй. 9 березня 2004 р. Священний синод Украiнськоi православноi церкви (УПЦ), яка знаходиться в пiдпорядкуваннi Московського патрiархату, у зв’язку з 950-лiттям з дня смертi цього князя благословив внести в святцi УПЦ та встановити день пам’ятi Ярославу Мудрому в день його упокоення 5 березня (20 лютого за старим стилем)[76 - http://www.mgarsky-monastery.org/kolokol/877]. Передбачалося, що цей князь шануватиметься як небесний покровитель державних дiячiв, юристiв, прокурорiв, будiвничих храмiв, бiблiотекарiв, наукових працiвникiв, учителiв, студентiв тощо[77 - http://orthodoxy.org.ua/data/svyatiy-pokrovitel-ukrayinskih-studentiv-i-prezidentiv.html]. Тут, певно, теж не обiйшлося без Табачника, який почав себе позицiонувати вiрним УПЦ.
Згодом, у 2008 р., майже таке «дзеркальне рiшення» щодо Ярослава Мудрого прийняв помiсний собор Украiнськоi православноi церкви Киiвського патрiархату. У зв’язку з 1020-лiттям хрещення Русi вiн благословив приеднати благовiрного великого князя Киiвського до лику святих для загального церковного шанування i занести його iм’я в православний церковний календар. Пам’ять про нього було визначено святкувати 4 березня (20 лютого за старим стилем)[78 - https://risu.org.ua/ua/index/resourses/church_doc/uockp_doc/34661/]. У невисокосний рiк дата святкування припадала на 5 березня[79 - http://www.archangel.kiev.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1100: sviatyi-blahovirnyi-velykyi-kniaz-yaroslav-mudryi&catid=19&Itemid=37].
Хоча УПЦ е фiлiею Росiйськоi православноi церкви, проте вона мае деяку самостiйнiсть. Інiцiатива цiеi церковноi структури вплинула на Московський патрiархат. Зрештою, встановлення шанування киiвським патрiархатом Ярослава Мудрого як святого змусило вищу iерархiю Росiйськоi православноi церкви вдатися до вiдповiдних крокiв. 8 грудня 2005 р. з благословення московського патрiарха Алексiя ІІ 5 березня (20 лютого) було внесено в мiсяцеслов як день пам’ятi благовiрного князя Ярослава Мудрого. А 3 лютого 2016 р. визначенням архiерейського собору Росiйськоi православноi церкви встановили його загальноцерковне шанування[80 - http://www.patriarchia.ru/db/text/4367765.html].
Ще одна резонансна iсторiя, пов’язана з Ярославом Мудрим, це виявлення зникнення останкiв князя iз Софiйського собору. 10 вересня 2009 р. саркофаг князя було вiдкрито з метою вивчення його вмiсту. Проте там виявився лише жiночий скелет. Чоловiчого не було.
Де зараз перебувають останки князя Ярослава – достеменно не вiдомо[81 - Куковальська Н. Таемницi саркофага Ярослава Мудрого // http://www. istpravda. com. ua/articles/2013/09/30/137267/]. А сама iсторiя iз його зниклим скелетом набрала мiстично-детективного характеру.
Розповiдi про перебування останкiв Ярослава Мудрого за кордоном не е безпiдставними. Керiвництво Нацiонального заповiдника «Софiя Киiвська» за пiдтримки державних структур спробувало дiзнатися, де вони знаходяться, й повернути iх на батькiвщину. На жаль, цi дii не дали потрiбного результату.
Хоча вiдкриття саркофага в 2009 р. стало поганою новиною щодо збереження останкiв Ярослава Мудрого, але мало воно й позитивний аспект. Знайдений в ньому скелет виявився жiночим. На думку дослiдникiв, це були останки дружини Ярослава Мудрого – Інгiгерди. Проведена експертиза встановила, що череп належав жiнцi вiком 45—55 рокiв, яку за комплексом кранiологiчних ознак можна вiднести до пiвнiчних европеоiдiв. Правда, дослiдження скелета викликало низку питань. Експерти вiдзначили невiдповiдностi мiж будовою черепа i кiсток. Отже, цi останки потребують подальшого дослiдження.
На основi черепа був реконструйований вигляд Інгiгерди. І ми тепер знаемо, як виглядала дружина Ярослава Мудрого.
