скачать книгу бесплатно
Олег Ольжич
Ростислав Григорович Коломiець
Знаменитi украiнцi
Олег Ольжич (1907–1943) – велична постать в украiнському громадсько-полiтичному життi, в украiнськiй поезii, в украiнськiй науцi. Видатний археолог iз европейським iм’ям, вiн володiв дев’ятьма мовами, а його дослiдження не втратили сенсу i понинi. Видатний поет – вiн сказав нове слово в украiнськiй лiтературi. Видатний дiяч Органiзацii украiнських нацiоналiстiв – вiн був дiйовою особою в побудовi украiнськоi держави в умовах нацистськоi окупацii територii Украiни.
1943 року Олег Ольжич загинув у концтаборi Заксенхаузен.
Ростислав Коломiець
Олег Ольжич
© Р. Г. Коломiець, 2021
© Є. В. Вдовиченко, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2009
Історичний змiст постатi Ольжича
Перше, що впадае в око при вивченнi епохи боротьби за створення украiнськоi держави у XX столiттi, це те, що ii яскравi постатi:
Симон Петлюра (1879–1926) – видатний театрознавець…
Володимир Винниченко (1880–1951) – видатний драматург…
Михайло Грушевський (1866–1934) – видатний iсторик…
Степан Бандера (1909–1959) – пристрасний публiцист…
Олена Телiга (1906–1942) – видатна поетеса…
Олег Ольжич (1907–1944) – видатний поет…
Творцi. Вони творили украiнську державу у першiй половинi XX столiття. Хтось – помiнявши перо на рушницю. Хтось – не випускаючи з рук пера. Без цих трьох перших постатей не уявити культурного i полiтичного життя украiнськоi нацii у першiй половинi минулого столiття. Не кажучи вже про три останнi постатi, чие життя обiрвали на злетi, у часи Другоi свiтовоi вiйни.
Творцi. Я пам’ятав про це, створюючи монографiю про украiнську Жанну д’Арк Олену Телiгу. Хай цi рядки ляжуть у контекст роздумiв i про Олега Ольжича – одного з яскравих символiв украiнського нацiоналiзму i одного з найпотужнiших украiнських поетiв першоi половини XX столiття.
Постать Ольжича набувае iсторичного змiсту у тому сенсi, що вiн е одним iз духовних лiдерiв молодого поколiння першоi емiграцiйноi хвилi 20-х рокiв XX столiття (як тут не згадати Олену Телiгу, близьку йому в поезii i спiльницю у суспiльно-полiтичному життi), яке спромоглося не лише зберегти, але й примножити пасiонарну енергiю украiнського народу, майже зруйновану у радянськiй Украiнi репресiями, голодомором, вигубленням i спотворенням культури. «Хай воскресне столиця Андрiя, Дух вояцький живе у народi!» – такою метою жив Олег Ольжич.
У своiх роздумах я, звичайно, спирався на незаперечнi факти з життя i творчостi Кандиби, який своi науковi працi пiдписував справжнiм прiзвищем, поезii – псевдонiмом Ольжич, а в пiдпiллi перебував пiд прiзвищем Кардаш. І користувався здобутками «кандибiани», науки, що активно, часом – небезперечно, аналiзуе його життя i творчiсть. Подаю iх не з вагою значимостi, а в порядку власного ознайомлення з ними. Насамперед:
– це i мудрi роздуми над творчiстю Ольжича академiка НАН Украiни Миколи Жулинського;
– це i виваженi оцiнки полiтичноi дiяльностi Ольжича чинного Голови ОУН Богдана Червака;
– це i влучнi спостереження лiтературознавця, поета, перекладача Миколи Ільницького за поезiею Ольжича;
– це i позбавленi наукоподiбностi дослiдження Романа Онишкевича, який точно пiдмiтив, що трагiчна доля Ольжича, як i його спiввiтчизницi Олени Телiги, е «символом трагедii украiнського нацiоналiзму з ii одвiчною боротьбою iз зовнiшнiм ворогом i чварами у власному домi»;
– це i сповненi емоцiй i фантазувань i разом iз тим виваженi роздуми про Ольжича украiнського письменника i громадського дiяча Миколи Краснощока, який, до речi, перебував у Киевi пiд час нiмецькоi окупацii;
– це i щиросерднi, позбавленi полiтичноi кон’юнктури, враження вiд життя i творчостi Ольжича в епоху боротьби за украiнську незалежнiсть, що прозвучали з вуст запорiзькоi вчительки, «всеукраiнськоi домашньоi вчительки з iсторii», як ii з повагою називають, Ганни Володимирiвни Черкаськоi. Вони е переконливим свiдченням того, що життя i творчiсть Ольжича треба починати вивчати ще у середнiй школi;
– це i психологiчний портрет Ольжича у публiкацii «Любов i творчiсть, туга i порив, вiдвага i вогонь самопосвяти» лiтературознавця i письменника Петра Бiлоуса. Це перша i вдала спроба подати нам «живу людину», яка не зiйшла з пам’ятника, а жила серед нас – страждала, кохала, боролась i не зраджувала себе…
У дослiдженнi менi пощастило скористатись безцiнними матерiалами про Ольжича, дбайливо зiбраними i зосередженими в журналi «Украiнський iсторик», який видавався у США, що були пiдготовленi до друку Головою Украiнського Історичного товариства, головним редактором цього единого на Заходi украiномовного науково-iсторичного журналу Любомиром Винарем у 1985 i 1986 роках. Тут i:
– глибокий аналiз поетичноi творчостi Ольжича самого Винара,
– систематизацiя його громадсько-полiтичноi дiяльностi, здiйснена його соратниками.
– спогади дружини Ольжича, ii розповiдi синовi про батька,
– численнi спогади його друзiв.
Цiкаво, що «вороги» взагалi не залишили негативних згадок про Ольжича. Я маю на увазi «ворогiв», якi могли з’явитись у нього в результатi розколу ОУН на мельникiвцiв та бандерiвцiв. Хiба що… А може, у нього й не було ворогiв, адже вiн прагнув до об’еднання зусиль i дiй украiнцiв у боротьбi за нацiональне визволення?..
* * *
Погляд з висоти часу.
Мiж появою на свiт у 1907 роцi у житомирському пологовому будинку у щасливих батькiв малятка i закляклим трупом у камерi концтабору Заксенхаузен у 1943 роцi пройшло 37 рокiв, усього 37 рокiв. Але як сказав сам Ольжич: «Не роки життевою мiрою – змiст».
У цьому щасливо-трагiчному промiжку часу ми зустрiнемо знаменнi часово-просторовi орiентири його життя:
– багато дат – чисел, мiсяцiв, рокiв, якими позначенi ключовi моменти його життя. Скiльки iсторичних подiй вiдбулось у життi борця за незалежнiсть украiнськоi держави, скiльки iсторичних вчинкiв йому належить, i який масштаб i вiдгомiн цих вчинкiв;
– багато мiст, мiстечок i краiн, яких вiн охопив своею громадсько-полiтичною та науковою дiяльнiстю. Вражае навiть не сама динамiка його перемiщень у европейському i американському просторi, але насамперед iнтенсивнiсть його життевиявлення i життествердження.
Постать Ольжича набула iсторичного змiсту у тому сенсi, що вiн е яскравим представником молодого поколiння першоi емiграцiйноi хвилi 20-х рокiв XX столiття, про що ми вже казали. Це поколiння, ягк вiдомо, спромоглося не лише зберегти, але й примножити пасiонарну енергiю украiнського народу, руйновану репресiями, голодомором, спотворенням культури. Ще раз нагадую мету Ольжича:
«Хай воскресне столиця Андрiя,
Дух вояцький живе у народi!»
Моя задача: створити безпафосну репутацiю iсторичноi постатi Ольжича, украiнського державотворця, поета i вченого, у свiй час знецiненого i хибно трактованого радянською iсторiознавчою наукою i все-таки недостатньо точно, часто у загальних фразах, висвiтленого у нашi часи. Пропонована книга мае стати черговою сходинкою на шляху донесення правди про Олега Ольжича.
* * *
Три дороги – наукова, поетична i полiтична дiяльнiсть вiльноi духом натури з поневоленоi Батькiвщини-Украiни поеднались у життi однiеi людини.
Захоплення археологiею, буяння поетичноi творчостi i бурхлива полiтична дiяльнiсть Ольжича переплiтаються в його життi тiсно i невiддiльно, неможливо сказати, що саме передуе. Мабуть, i не треба казати. В одному з листiв до батька Олег Ольжич, може, не дуже зугарно, нi, все-таки образно, називае поезiю i археологiею своiми «Музами», а полiтику – такою собi особою з породи Богiв…
Сьогоднi, з висоти часу постать Ольжича постае в iсторичному вимiрi як провидця майбутньоi вiльноi Украiни як единоi держави. І не просто провидця, але й дiйовоi особи цього процесу, який формував його, перебуваючи в емiграцii.
Судiть самi:
• видатний украiнський вчений-археолог О. Кандиба поставив за мету i зробив ряд крокiв задля створення украiнськоi Академii наук в екзилi, що згуртувала б зусилля украiнських учених у рiзних краiнах, i в майбутньому стала б единою Академiею наук вiльноi Украiни. Пiдписував науковi дослiдження своiм прiзвищем – Кандиба.
• видатний украiнський поет нацiонального героiзму Олег Ольжич об’еднав молодих талановитих лiтераторiв, що перебували в емiграцii, навколо часописiв у Празi, Львовi, Чернiвцях i сприяв створенню «празькоi школи украiнських поетiв» – школи виховання «нового поколiння украiнцiв», борцiв за незалежнiсть Украiни. Пiдписував своi поетичнi твори псевдонiмом – Ольжич, що вiдсилае читачiв до часiв киiвського князя Олега.
• член керiвництва Органiзацii украiнських нацiоналiстiв (ОУН), археолог i поет Кандиба нiколи не вiдкладав надалi справу свого життя. Став органiзатором суспiльного життя i, зокрема, культури Украiни в умовах нацистськоi окупацii, i вже почав його розгортати, мрiючи про Украiну, як вiн писав, «вiд Карпат до Памiру». І все це – перебуваючи в ОУНiвському пiдпiллi, де вiн носив прiзвиська – «Ідеалiст», «Доктор». Символiчнi прiзвиська, якi образно вiдтворюють сутнiсть життя Ольжича.
Вiн ставить свое особисте життя у залежнiсть вiд покладеноi на себе суспiльно-полiтичноi мiсii – перебуваючи у розшуку, робить все, щоб урятувати свою дружину i дитину, на яку вона чекала, вiд арешту, i, не вберiгши себе, таки врятував iх. Себе не вберiг, а сiм’ю врятував.
Ви розумiете, до чого я хилю? Моделюючи книгу про Ольжича, я усвiдомлював умовнiсть розподiлу ii на глави: ви не побачите, де закiнчуеться археолог i починаеться поет, де закiнчуеться поет i починаеться полiтик. Хiба що збагнете, наскiльки все це вплинуло на особисте життя Ольжича.
Сподiваюсь, шановнi читачi, що така форма написання книги буде вам цiкава i допоможе скласти власну думку про особистiсть i дiяння Ольжича. А ви вже самi на свiй розсуд оберiть послiдовний чи паралельний порядок прочитання глав книги.
Основним принципом створення iсторичноi постатi Ольжича було: побiльше неспростовного фактажу, поменше загальних фраз, якими ряснiе «кандибiана», i уникання категоричних оцiнок – тут працюють гiпотези, версii, припущення. А вже оцiнки даватимете ви, шановнi читачi.
А тепер запасiться терпiнням, тому що почнемо ми здалеку.
Народжений в любовi
Спи, дитинонько кохана,
Баю, люлi, бай,
А ти, мiсяцю, до раня
В колисоньку сяй.
Стану я казки казати
Та спiвать пiснi,
Щоб ти щастя мiг зазнати
Хоч в дитячим снi.
Олександр Олесь – синовi
Видатний украiнський поет Олександр Олесь (Кандиба) – батько видатного украiнського поета Олега Ольжича. Рiд Кандиб походить вiд давнього козацького старшинського роду корсунського полковника Федора Кандиби. І дух козацькоi вольницi постiйно був присутнiй у родинi Кандиби.
«Чари ночi» – вiрш, який уславив молодого поета Олеся, був написаний у 1904 роцi. Студент Харкiвського ветеринарного iнституту Олександр Кандиба присвятив своiй коханiй – Вiрi Свадковськiй, доньцi вiдомого лiтературознавця, професора Леонiда Бiлецького, з якою познайомився 1903 року у Слов’янську. В одному з листiв до неi вiн зiзнавався: «Зустрiв тебе, почав писати. І стала поезiя моiм другом, моiм коханням, як тебе, я ii кохав i думав про неi». У квiтнi 1904 року наважився на поiздку до Санкт-Петербургу, де Вiра навчалася на iсторико-фiлологiчному вiддiлi Вищих жiночих, так званих «Бестужiвських» курсах. І навiки завоював ii серце. Ви тiльки послухайте:
Смiються, плачуть солов’i
І б’ють пiснями в груди.
Цiлуй ii, цiлуй ii,
Знов молодiсть не буде…
Так, ця пiсня, як-то кажуть, пiшла в народ i стала народною, як i пiснi iнших поетiв «Дивлюсь я на небо», «Ой, не свiти, мiсяченько», «Нiч яка мiсячна», «Спiвають, плачуть солов’i». Їi виконували уже за радянських часiв Борис Гмиря, Дмитро Гнатюк, Нiна Матвiенко… На музику цей вiрш поклали Анатолiй Кос-Анатольський, Герман Жуковський, Василь Безкоровайний. Звучить вона i сьогоднi, i звучатиме завжди. А Олесь став другим пiсля Шевченка поетом, за кiлькiстю творiв, покладених на музику…
Улiтку 1906 року Олександр iз Вiрою та ii молодшою сестрою Ольгою попрямували до Криму, де в Ялтi сестри опiкувались Олександром, який проходив курс лiкування. Ба нi, швидше за все це була романтична подорож з освiченням в коханнi, в результатi якоi Кандиба складае свою першу книгу «З журбою радiсть обнялась» i вiдкриваеться свiтовi як поет Олександр Олесь.
Наприкiнцi 1906 року почуття молодих кульмiнували. І ось уже 4 сiчня 1907 року вона повiдомляе батькiв: «До Петербургу приiхав Саша, i ми вирiшили, висловлюючись коротко, повiнчатися. Нехай не здаеться це експромтом: усе рано чи пiзно знаходить свiй кiнець. Дуже шкода, що не довелося бачитися з вами, поговорити: не хотiлося б, щоб у душi у вас народилося хоча б найменше почуття невдоволення проти нас, що все нiби зроблено без вашого вiдому i ради. Якби була можливiсть побувати в Житомирi, не проминула б зробити це, тому що дуже люблю всiх вас i засмучувати дорогих людей менi самiй було б занадто боляче».
Дружина нiжно називала свого коханого Олесем, звiдси, непевне, i його псевдонiм – Олесь. Наступного року вiн видав збiрку вiршiв «З журбою радiсть обнялась»:
Те iм’я, що дала менi Ти
У днi, осяянi Тобою,
У снi i вiльне, i крилате.
Лiта хай в’ються надi мною,
Його прийму я в свою душу,
Зiллю з своею кров’ю…
Зрештою, Олександр Кандиба покине нав’язливу службу й присвятить свое життя поезii. Любов спонукала його цiлком вiддатися творчостi, а творчiсть – любовi.
І от 21 липня (8 липня за старим стилем) 1907 року в Житомирi у сiм’i украiнського поета Олександра Івановича Кандиби (за поетичним псевдонiмом – Олеся) i гiмназiйноi вчительки французькоi мови Вiри Антонiвни Свадковськоi сталося очiкуване – народився син. Батьки були православнi, i хлопчику, якого хрестили 13 грудня у храмi Святого Успiння, дали iм’я Олег. Мати почувалася пiсля пологiв зле, iй довелося довго пролежати у пологовому будинку, й тому тiльки через пiвтора мiсяця пiсля народження маленького охрестили. Час ущiльнився: три мiсяцi мати годувала немовля, а потiм, вiдiрвавши його вiд грудей i знайшовши йому годувальницю, поiхала довчатися до Петербургу. Синочка якийсь час дбайливо доглядали бабуся з дiдусем, батьки Вiри…
* * *
Мене зворушили першi фотографii Олега. Символiчнi фотографii, якi так i напрошуються на розшифрування:
• 1914 року, на самому початку Першоi свiтовоi вiйни – семирiчний хлопчик ангельськоi подоби з лiлiею в руках дивиться просто вам в очi, немовби промовляе: «Я прийшов у цей свiт, щоб дарувати вам добро…»
• 1917 року, на самому початку боротьби украiнського народу за свою державу – десятирiчний хлопчина зi своiм другом – улюбленим бойовим пiвнем на руках. Нiби у передчуваннi боротьби.
«Молодий лицар», яким його бачив батько, народився i зростав у люблячiй сiм’i. Вiн з дитинства не мiг правильно вимовити свого iменi «Олег», i зворушенi батьки називали його «Лелеченьком», «Лелекою». Це прiзвисько залишилося за ним надовго, бiльше, стало псевдонiмом його першоi лiтературноi публiкацii.
Батьки його сприймали як дитину надзвичайно обдаровану – обдаровану вiд Бога. Вiн зростав на очах i пiд опiкою люблячих батькiв. І, мабуть, з дитячих рокiв чув удома поетичну мову частiше за прозову.
Та чи могло бути iнакше, коли маля засинало пiд нiжну батькову колискову, якою мати колихала сина… А батько подарував йому бiля 150 колискових, якi згодом читалися i спiвалися по всiй Украiнi.
А вже як тiльки дитя навчилося зрозумiло говорити, починав його вчити грамотi. І як поетично-гумористично вiн це робив!
Й та Е буде Є,
Й та І буде Ї.
Єжачок, пiймавши жабу,
Їжачечку дае лапу…
У 1944 роцi Олесь зiбрав свiй «навчальний посiбник» воедино, назвавши його «Алфавiт вiршами, написаний для сина». Але символiчно: у 1944 роцi сина не стало, а в нього народився свiй син, теж Олег, якого вiн уже не побачив, але якому, напевно, дуже припав до душi «Алфавiт вiршами», написаний дiдусем i читаний його матiр’ю.
Батько невимовно радiв кожному кроку свого первiстка i охоче стимулював його цiкавiсть до навколишнього свiту:
Мiй синочок – розбишака.
Чи то кiнь, чи то собака —
Вiн нiчого не боiться —
Лiзе биться…
Так i напрошуеться продовжити – «лiзе биться» як той пiвник Рудько, який сидить на руках у десятирiчного хлопчини (згадайте фото), i якого Олег, через десять рокiв, зобразить у своему першому прозаiчному творi…
Тож син, за допомогою батька, почав читати вже на четвертому роцi життя.
«Маленький вiдступ. Моему онуку Максиму виповнилось три роки, i я збирають вчити його грамотi у грi-виставi “Алфавiт, написаний вiршами”…»
Не маючи бездоганного голосу, але натомiсть – непоганий слух, згадував батько, хлопчик дуже любив спiвати. Навчився, за допомогою батькiв, грати на пiанiно i скрипцi.
З раннього дитинства почав, знов-таки за допомогою батькiв, вивчати iноземнi мови. І, зрештою, як i батько, став полiглотом: знав iх не менше дев’яти – англiйську, французьку, iталiйську, нiмецьку та низку слов’янських мов. Нiби передчував, що йому доля ляже жити на чужинi. І не просто знав, але й активно використовував iх у подальшому спiлкуваннi з iноземними фахiвцями-археологами, пiд час створення власних наукових праць та у перекладацькiй дiяльностi.
«Так i напрошуеться сказати: а хто з нинiшнiх украiнських лiтераторiв сягнув успiху на нивi полiглота? Це не докiр, а констатацiя факту…»
Але повернемось до часiв дитинства Олега. Поки що зацiкавлений розум хлопчини активно розшукував собi сферу застосування.
І знову пiвень! У п’ять рокiв намалював i розмалював свого друга – рудого пiвня, який бiгав у дворi. Мати пережила i чоловiка, i сина, але альбом з дитячими його малюнками зберiгала до кiнця свого життя, пронiсши його через численнi переiзди сiм’i з мiста у мiсто, з краiни в краiну. У тому альбомi були увiковiченi i хитрий кiт Кирило, i злий собака Сiрко, й «дурнi качки i пихатi iндики». Особливо iй подобався рудий пiвень, намальований сином.
