скачать книгу бесплатно
Рiч у тiм, що у дитинствi Олег любив птахiв i залюбки колекцiонував пташине пiр’я. І поштовхом до його лiтературноi творчостi став – ви правильно подумали – гордовитий рудий пiвень, що самостверджувався у дворi, проголошуючи ранок i наводячи порядок помiж мешканцiв двору – гусей, качок, iндикiв, котiв, собак… Але про це пiзнiше.
На шостому роцi життя сталося феноменальне. Хлопець, не iнакше як iз батькiвських переказiв про те, що Кандиби е нащадками славного козацького роду, в якому були славнi козацькi полковники Федiр та Андрiй Кандиби, написав п’есу на три дii з козацьких часiв, i сам же ii проiлюстрував!
Дружина Ольжича згадувала, що, коли вона якось у розмовi зi свекором не повiрила цьому – як, у п’ять рокiв написати п’есу? – той «по-молодечому зiрвався i, ходячи по кiмнатi, захоплено переконував не тiльки мене, але й цiлий свiт:
– П’еса на три дii. Так! Так! З козацьких часiв. Три дii. Навiть iлюстрацii намалював!..»
Який жаль, що ii не розшукали дослiдники. Намальованого хлопчиною Пiвня розшукали, а драму, написану шестирiчним Олегом, так i не знайшли…
Але ясно одне. Батько, називаючи сина «лелеченьком довгоногим», прилучав хлопчину до мистецтва, намагався розвивати його лiтературнi здiбностi. І, як вiдгомiн його дитячих спогадiв, той пiдписував своi першi надрукованi твори псевдонiмом «Лелека»…
* * *
Дитинство «лелеченько» провiв у киiвському передмiстi Пущi-Водицi, де мати викладала французьку у школi, а батько, який закiнчив Харкiвський ветеринарний iнститут, iз жовтня 1909-го i до початку 1919-го року працював (тiльки уявiть собi!) ветеринаром на Дарницькiй скотобiйнi. Можна припустити, що це вiн зробив, аби прогодувати родину, бо на грошi вiд власних поезiй не проживеш, та й друкуватися украiнською було непросто. Напевне так i було.
Та ось перед нами згадки про цю агонiю самого поета-лiрика: «В атмосферi кривавого пару, хрипiння й агонii конаючих тварин довелось менi продовжувати лiтературну роботу… Робив я спроби знайти iншу працю, але з тих або iнших причин зробити це не вдавалось…»
А вже пiзно увечерi, ледь одiйшовши вiд кошмарноi працi, народжував своi небеснi пiснi. У 1919 роцi, покiнчивши, зрештою, з ветеринарною роботою, цiлком присвятив себе поетичнiй творчостi на благо вимрiяноi незалежностi Украiни:
«Як прекрасна царiвна у казцi старiй,
Заворожена вiдьмою злою,
Спить нетлiнная роки в могилi сирiй
І нетлiнною сяе красою.
Так i ти, Украiно, лежиш у трунi,
І заклята навiк, i забута,
Без жалю за щось у кайдани страшнi
Закула тебе мачуха люта.
Але явиться лицар колись молодий,
Вирве з рук тебе в мачухи злоi,
І тебе поведе вiн у день золотий,
Як царiвну, до долi ясноi»
Батько уявляв свого сина в образi цього молодого рицаря. І таки побачив його таким, але це сталось пiзнiше.
* * *
Коли ж замайорiв «небесно-золотий прапор украiнськоi державностi», Олександр Олесь гаряче в неi повiрив i, готуючи сина до самостiйного життя, на сторожi поставив слова:
«Воскресла! Воскресла! Хай душi радiють,
Хай сонця усмiшку пiймають уста,
І нею всю землю, весь свiт обцiлують,
Се друге ясне воскресiння Христа!»
У липнi 1917 року Олександр Олесь гаряче вiтав проголошення Украiнськоi Народноi Республiки:
«Незалежне життя – ось де справжня мета,
Тiльки вiльний орел вiльним птахом лiта,
Тiльки вiльний орел свое щастя куе,
Тiльки вiльний народ i бере, i дае.»
І це не абстрактне славослiв’я украiнськiй незалежностi. Романтично налаштований Олесь радiсно зустрiв проголошення самостiйностi Украiни i, переживаючи драматичнi перипетii цього процесу, включився в ii розбудову, мрiючи про славне мистецьке майбутне «вiльного орла» Олега на теренi вiльноi Украiни, готуючи його до нього.
Та недовго тривала iдилiя нацiонального вiдродження Украiни. Пiд час перипетiй, коли змiнювалися влади i кожна з них провадила арешти, розстрiлювала тих, кого вважала за ворогiв, iнакомислячих, iнколи – просто випадкових людей, яких пiдозрювала у ворожих намiрах, траплялось i таке, це напряму зачiпало сiм’ю Кандиб. У лютому 1918 року Олеся заарештували, i вiн дивом не потрапив пiд розстрiл. У 1919 роцi був розстрiляний брат Вiри Антонiвни Кандиби…
Разом iз вiдступаючими петлюрiвцями змушений був покинути територiю Украiни i Олександр Олесь. І не просто покинути: зовсiм не випадково у листопадi 1919 року уряд УНР призначив Олеся культурним аташе при консульствi УНР у Будапештi, де вiн провадив дипломатичну роботу зi змiцнення авторитету молодоi украiнськоi держави на мiжнароднiй аренi.
А на родину чекала тривала розлука. Марно було сподiватися, що радянська влада так просто надасть вiзу для возз’еднання сiм’i петлюрiвця за кордоном. Мати викладае у середнiй школi в Пущi-Водицi. Олег вчиться у тiй же школi, пише вiршi, малюе. Вiн швидко зростае, мужнiе, починае орiентуватися у ситуацii, яка склалася в його життi i яка не обiцяе нiякоi прихильностi.
Сiм’я важко переживае вимушену розлуку. Участь батька у державотворчому процесi Украiни, його вимушена емiграцiя, звiсно, не сприяли доброзичливому ставленню бiльшовицького оточення до матерi i сина Кандиб. Вони опинилися у вимушенiй iзоляцii. Все це вело до певного усамiтнення Олега, його вiдособлення вiд славослiв’я радянськiй владi, яке звучало тодi на кожному кроцi, проте водночас сприяло розвитковi його спостережливостi та навичок самостiйного аналiзу ситуацii, в якiй опинилась розлучена родина. Розчаровуючись у людях i обставинах, вiн створюе свiй власний внутрiшнiй свiт.
І дiлиться своiми переживаннями з батьком, з яким був цiлком вiдвертим. Ось що пише тринадцятирiчний син у листах до батька, з яким перебував у розлуцi:
– «взагалi я тепер у школi зневiрився i в людях також, але все-таки хочеться вiрити, що е й гарнi…»
– «боляче… Я таки завзятий песимiст у шкiльних справах, крiм того, перший бунтар. Страйкуемо, бунтуемо. Кричимо, щоб вчили нас…»
– «учнi не хочуть працювати, учителi – робити з них людей. Агонiя…»
– «читаю ба: хочу читати, щоб бути освiченим, а нащо бути, iй-Богу, не знаю…»
Озираючись навколо, Олег i на собi вiдчув, що радянська влада принесе украiнцям голод i злиднi. Згадуючи тi часи i себе у тi часи, з гiркотою i проблисками надii писав:
«Отак мiй край лежить ввi снi —
Мiй край, покинутий синами,
Край, де панують вороги,
Катують, глумляться над нами.
В тяжкiм ярмi народ мовчить,
І тiльки вибухи повстання
Посвiдчують, що вiн не спить,
І пророкують час свiтання…»
Так, iз юностi вiн жив надiею i сподiваннями, що часи «панування ворогiв» – це не вiчне:
«Не зiрвеш сонця, кат, з небес,
Не зiрвеш з Украiни стяга»
Разом iз тим, скучивши за батьком, вiн спiшить порадувати його головним – своiми першими лiтературними спробами.
У листi вiд 25 лютого 1922 року: «Написав вiрш про Шевченка…»
У листi вiд 26 березня 1922 року: «Посилаю тобi два оповiдання, вони потрапили до шкiльного журналу…»
У листi вiд 25 травня 1922 року нудиться оточуючим свiтом: «Неначе душа замурована в якiсь мiцнi, невидимi мури, не пропускають до мене нi свiту, нi гомону життя, i зосталися тiльки двi маленькi щiлинки проти моiх очей, через котрi можна бачити тiльки наше нудне буденне життя. Вони гнiтуть, не дають спокою, не дають волi мрiям…»
А ось i його мрii:
– «хотiв би буть i фiлософом, i письменником, i художником так палко»
– «як би я хотiв з тобою ходити по музеях, дивитися на статуi i картини, iншi вироби мистецтва. І балакав, балакав…»
Батько пiдбадьорюе сина надiею на недалеку зустрiч, пiдтримуе його мистецькi поривання: «Не кидай писати! З тебе вийдуть люди!»
А вкрай сувора дiйснiсть диктуе свое. У грудневому за 1921 рiк листi дружини до чоловiка зринае образ його сина, якого в сiм’i називали то «Лютиком», то «Лелекою». І мати iз сльозами на очах пише: «Наш Лютик, нiжна квiтка (ти пам’ятаеш, який вiн був ранiше!) у великих чоботях (добре, що хоч вони е!) складае гiльйо в лiсi, тягне з деревнi мiшок з борошном, пiдсипае рельси на залiзницi.) Може, й нечасто, але скуштував всього – заробiтку ради!»
Так, за вiдсутностi батька Олег взяв на себе функцii постачальника продуктiв сiм’i. Мати i син потерпають у голодi й злиднях. Якось у голодну зиму 1919 року в черговий раз зiбрався пiти з товаришем у село, щоб помiняти одяг на iжу. Але iх вчасно попередили: «Тiкайте, тут людей iдять». Дякувати Богу, вдалося втекти…
Тим не менш Олег багато читае i, дослухаючись до себе, пробуе писати власнi твори.
І… доглядае за «братами нашими меншими». Нi, не для споживання, як це роблять зазвичай, але задля догляду над ними, порятунку iх вiд голодноi смертi. Розводить у клiтках кроликiв та курчат. Особливо опiкуеться рудим пiвнем, розмовляе з ним, граеться, малюе його…
Батько надсилае сiм’i грошовi перекази, але вони не доходять, домагаеться через Мiжнародний Червоний Хрест дозволу на виiзд дружини i сина за кордон – безуспiшно… Спiлкування з батьком стае можливим тiльки за допомогою листування. Можна хоча б вiдвести душу…
* * *
Чому я, спитаете ви, присвятив так багато уваги сiм’i Ольжича? Це для мене принципово. Переконаний: саме сiмейне виховання визначае подальшу долю дитини. А вже далi саме життя корегуе поведiнку вихованоi у люблячiй сiм’i молодоi людини.
…Невеликий вiдступ… Суджу по собi. Бабуся менi заповiдала: «Хочеш зробити кар’еру – ставай комунiстом. Хочеш залишитися людиною – уникай цього». Батько додавав при цьому: «Ставай фахiвцем у обранiй справi життя, i будеш завжди запитуваним». Я не став комунiстом. Мама, захоплена моiми широкими мистецькими уподобаннями, скеровувала мене: «Не обирай вузькоi спецiальностi, займайся мистецтвом – в ньому широке поле розгортання твоiх талантiв». І я займався i займаюся режисурою, театральною педагогiкою, пишу книжки з iсторii театру, поезii, живопису, фiлософii…
Проникливий поет-лiрик Олександр Олесь виховував сина як майбутнього поета, у нацiонально-патрiотичному дусi. Поет-лiрик, вiн прагнув зробити украiнську поезiю зброею. Рiдне слово мае стати для ворога гострим, як меч, а для рiдного краю – сонцем. І синовi, у якого рано виявились творчi здiбностi, вiн заповiдае бути вiрним своiй нацii.
Його «Юнацька пiсня», написана у 1915 роцi, як передбачення падiння росiйськоi iмперii, була присвячена восьмирiчному синовi, якому ось-ось належало обирати свiй життевий шлях:
«Земля розступилась. І з праведних трун
Виходить Хмельницький, Мазепа, Богун.
І з Волi знiмають кайдани мiцнi,
І слiзьми спiвають щасливi пiснi.»
І взагалi це рiдкий випадок, щоб у сiм’i видатного поета зростав син, у майбутньому теж видатний поет.
Поезiя Олександра Олеся, якою вiн навiювався iз дитинства, ще з материнських колискових на батьковi слова, напевне спонукала Олега до самостiйноi поетичноi творчостi. Причому вiн пройшов шлях вiд юнацького захоплення лiрикою Олеся до вiдштовхування вiд неi, коли Олег став на шлях самостiйноi творчостi, у запалi вважаючи батьковi вiршi, створеними «для гiмназисток i телеграфiсток». А батько, в свою чергу, обурювався, як йому здавалось, оспiвуванням насильства i кровопролиття у вiршах сина. Доходило до того, що вони якийсь час не розмовляли, а спiлкувалися за допомогою листiв i записок. Але то були творчi суперечки, насправдi ж вони не уявляли собi життя один без одного.
При цьому, виховуючи сина, мати не була спостерiгачем його зростання i змужнiння. Драматизм ii положення стае очевидним зi слiв, якi вона, як, напевне, кожна любляча украiнська мати…
Стоп! У жилах матерi текла украiнська, бiлоруська i грецька кров. Сама ж вона, викладаючи французьку мову, не дуже вправно володiла украiнською…
А втiм, чому «стоп»? Приналежнiсть до нацii визначаеться не стiльки за складом кровi, скiльки за самовiдчуттям i самоусвiдомленням людини.
Так от, продовжу думку. Драматизм положення матерi Олега стае очевидним з листа до чоловiка, коли синовi виповнилось чотирнадцять, у тривожному передчуттi його долi: «Ах, породивши дитину, роби з неi що захочеш. Виховуй хоч француза, хоч зулуса, хоч негра, аби не украiнця. Бо тодi ти прирiкаеш дитину на Голгофу, на загибель заради Украiни». І тим не менш, як i батько, вона виховувала Олега як сина украiнського народу…
Говорячи про сiмейне виховання, як не згадати, що батьки Олега Кандиби товаришували iз сiм’ею батька украiнськоi археологii, дослiдника пам’яток трипiльськоi культури i в майбутньому автора першого закону УНР про охорону пам’яток iсторii, культури i мистецтва Миколи Бiляшiвського. Вони не раз виiжджали на Княжу Гору пiд Киевом – напевно, разом iз маленьким сином – для допомоги у вiдшуканнi археологiчних скарбiв лiтописного мiста Родень[1 - Iншi назви – Роден, Родня.]. І при зустрiчах родин Олеся i Бiляшiвського – а Олег, вражений несподiваною для нього дивовижнiстю стародавнього украiнського життя, напевно ставав зацiкавленим спiвбесiдником – центральне мiсце займали враження вiд археологiчних знахiдок. Романтика археологiчних вiдкриттiв, спроба заглянути у далеке минуле своiх предкiв полонила його на все життя. І з часом змусила всерйоз замислитись над iсторiею створення украiнськоi держави.
Отже, сам собою напрошуеться багатозначний висновок: життя Ольжича було визначене наперед саме сiмейним вихованням. А воно полягало у тому, що його життевий шлях визначився у дусi любовi:
– до поневоленоi Батькiвщини, до ii iсторii i боротьби за незалежнiсть,
– до археологiчноi працi, яка доводила iсторичну значущiсть украiнськоi нацii,
– до поетичноi творчостi, яка оспiвувала героiчний характер украiнця,
– нарештi, до своеi сiм’i, яка дала йому належне виховання i визначила вузловi орiентири у самостiйному життi.
Самовизначення. У колi емiграцii
Все менi ти снишся, мiй маленький
сину,
Що з тобою полем, степом iдемо,
Що б’емось за нашу бiдну Украiну,
Розриваем пута, вiкове ярмо…
Олександр Олесь – синовi
Перед довгоочiкуваною зустрiччю зi сiм’ею Олесь складае iз себе повноваження представника УНР у Будапештi. Й услiд за цим кидае навздогiн образливе, чого вiд нього, певне, нiхто не чекав:
Чи не мати для нас i для всiх УНР,
Монархiст ти чи правий есер,
Друг чи ворог ти – мiра одна,
І стоiть УНР як корова дурна…
Досi не можуть знайти цьому розумного пояснення. Чи то був емоцiйний виплеск власного розчарування у полiтицi УНР, що призвела до ii поразки? Чи, може, аргумент на користь звiльнення сiм’i вiд радянського полону, адже поема «Перезви», звiдки взятi цi рядки, була надрукована у радянськiй Украiнi пiд назвою «Емiгрантськi перезви»[2 - Перезва – частина украiнського весiльного обряду.]? Нiбито виiздовi сiм’i за кордон сприяла пiдтримка радянських високопоставлених чиновникiв, якi прихильно ставилися до поета Олеся пiсля виходу у свiт його «Перезв», де у гострiй сатиричнiй формi висмiювалася дiяльнiсть постпетлюрiвськоi емiграцii?..
Сприймемо факт, яким вiн е: п’ятнадцятирiчний Олег разом iз сорокадвохрiчною матiр’ю, зусиллями сорокап’ятирiчного батька, нарештi, виiздять iз радянськоi Украiни. Спочатку – до Берлiна, де батько iх зустрiв. Потiм переiздять до Праги, де Олег завершуе середню освiту, складае на вiдмiнно iспити в украiнськiй школi. Згодом родина оселяеться у селi Горнi Черношiце, що у 50 км вiд Праги.
Невипадково оселяються саме там.
Це незвичайне село, бiльшiсть жителiв якого складали украiнцi, стало осередком украiнськоi полiтичноi i мистецькоi емiграцii по втратi украiнськоi державностi 1917–1921 рокiв i за сприятливого ставлення до них чехословацькоi влади. Тут живуть украiнськi культурнi дiячi, серед яких знаходимо видатнi iмена – актора, режисера i органiзатора театральноi справи Миколи Садовського, поета, прозаiка, драматурга Спиридона Черкасенка… Тут оселяються й молодi митцi-початкiвцi i лiтератори. Олександр Олесь там навiть органiзовуе клуб украiнських письменникiв i журналiстiв. А згодом завдяки його iнiцiативi тут створюеться «Товариство молодих украiнських викладачiв». Ця мiсцевiсть мае увiйти в iсторiю Украiни, як один з визначних осередкiв украiнськоi науковоi i мистецькоi емiграцii по втратi украiнськоi державностi 1917—1920-х рокiв…
Цим я хочу сказати, що, вимушено покинувши Украiну, Олег Кандиба не розчиняеться у зарубiжному просторi, але продовжуе перебувати у вишуканому товариствi украiнськоi iнтелiгенцii. І не просто перебувати, але й виховуватись в украiнському дусi.
Насамперед вiн стае членом украiнського «Пласту», найбiльшоi неполiтичноi масовоi молодiжноi скаутськоi органiзацii, яка виховувала свiдомих, вiдповiдальних за своi вчинки украiнських громадян, якi опинилися у зарубiжжi. Нагадаю, що Степан Бандера бiльше 8 рокiв, вiд 1914-го до 1921-го року, гартував свiй характер у «Пластi», пластуном був i ровесник Ольжича, в майбутньому головнокомандуючий УПА (Украiнськоi повстанськоi армii) Роман Шухевич…
Подумалося, що в радянськiй Украiнi молодь виховували пiонерськi та комсомольськi органiзацii у дусi марксизму-ленiнiзму, а в емiграцii?.. Дивiться самi.
Герб украiнського «Пласту» – трилиста лiлiя, мистецьки вплетена у Знак Княжоi Держави Володимира Великого. Серед «14 точок пластового закону» було додержання:
1. Тiлесного здоров’я, тобто невживання алкоголю i палiння цигарок, обов’язкова ранкова руханка, зайняття спортом, вiдмови вiд статевоi розпусти…
2. Духовного здоров’я, тобто виховання в собi рис украiнського громадянина, борця за майбутне нацiональне визволення Украiни, готового пiти для цього на смерть…
Одухотворений вiрш «Пластовий капелюх» взiрця 1934 року – таким був поетичний вiдгук Ольжича на вступ до цiеi органiзацii. Вiн звучить як бадьорий заклик до життетворення юнака, який тiльки вступав у доросле життя:
Вiн висить у мене в хатi на стiнi,
Широкополий, трошечки прим’ятий,
І ось, здаеться, нинi вже вдесяте
Кивае i всмiхаеться менi.
Вiн оптимiст, яких е мало в свiтi,
І стоiка такого не знайти.
Ось i тепер: попробував би ти
Шiсть мiсяцiв так на цвяху чипiти!
