скачать книгу бесплатно
Будучи людьми старшого вiку, емiгранти розумiли важливiсть опiки над молоддю, студентством, iх навчанням, нацiональним вихованням. Уряд УНР у екзилi налагодив тiснi контакти з керiвником «Лугу» Романом Дашкевичем, вбачаючи в цiй органiзацii основу майбутньоi украiнськоi армii.[115 - Лiвицький М. ДЦ УНР в екзилi мiж 1920 i 1940 роками… – С. 26–27.] На Волинi спортивнi товариства «Горинь» у Рiвному, «Стир» у Луцьку, «Гарт» у Здолбуновi виникали й дiяли в межах проурядовоi iдеологii, тому не користувалися авторитетом у молодi, переважна частина якоi подiляла нацiоналiстичну iдеологiю.
До формування та поширення цiеi iдеологii долучився емiгрант Дмитро Донцов, котрий проживав у Львовi, був редактором «Лiтературно-наукового вiсника» (1922–1932), часопису «Заграва» (1923–1924), «Вiсника» (1933–1939), написав низку праць, зокрема «Юнацтво i Пласт», «Патрiотизм», «Нацiоналiзм», якi мали великий вплив на молодь. У згаданi видання дописували емiгранти Самiйло Пiдгiрський, Ігор Лоський, Роман Бжеський.
Нацiоналiсти вбачали в Державному центрi УНР свого основного супротивника, звинувачуючи його у полонофiльствi. Емiграцiя УНР навзаем дистанцiювалася вiд нацiоналiстичних угруповань, категорично засуджувала iхню iдеологiю. Зауважимо, що у другiй половинi 30-х рокiв поширюються симпатii окремих дiячiв УНР до нацiоналiстичноi iдеологii, якi яскраво виразилися пiд час Другоi свiтовоi вiйни (Іван Литвиненко, Леонiд Ступницький, Петро Смородський, Василь Мороз, Олександр Даниленко, Іван Трейко та iн. воювали в УПА).
Основним полiтичним та iдейним суперником Державного центру УНР на емiграцii був гетьманський рух, якому також була притаманна внутрiшня боротьба мiж осередками, що орiентувалися на Павла Скоропадського, Василя Вишиваного, Івана Полтавця-Остряницю. З останнiм було пов’язане формування на Волинi наприкiнцi 1924 р. ІІ Коша Украiнського нацiонального козацького товариства (УНАКОТО) на чолi з колишнiм офiцером армii УНР Іваном Волошиним.[116 - Держархiв Волинськоi обл. – Ф. 46. – Оп. 9-а. – Спр. 105. – Арк. 114.] В УНАКОТО працювали Михайло Богацький, Аркадiй Валiйський, Михайло Душенко, Володимир Савченко-Бiльський, Захар Дорошенко та iншi емiгранти. Запланований осередок УНАКОТО в Галичинi на чолi з генералом Борисом Неiловим (Палiй-Неiло), на той час мешканцем Перемишля, створити не вдалося.[117 - Там само. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 1081. – Арк. 1.]
Як авторитарна органiзацiя монархiчного спрямування УНАКОТО втратило вплив через переслiдування полiцii, плиннiсть кадрiв, малий авторитет серед мiсцевого населення, започаткування «волинського експерименту», виiзду активних дiячiв. З наступником УНАКОТО, створеним у 1935 р. Украiнським народним козацьким рухом (УНАКОР), емiгранти на територii Волинського воеводства не спiвпрацювали, хоча ним також опiкувався Іван Волошин, який ще з травня 1934 р. переiхав до Нiмеччини.[118 - Там само. – Ф. 216. – Оп. 3. – Спр. 1978. – Арк. 207.]
Таким чином, явище украiнськоi емiграцii було невiдокремлюваним вiд полiтичного контексту мiжвоенноi доби. У Захiднiй Украiнi емiгранти позицiонували себе як надднiпрянськi украiнцi, однак бiльшiсть, унаслiдок надднiпрянсько-галицьких суперечностей, намагалася оселитися на Волинi. Економiчнi труднощi, обмеження у свободi пересування, проблеми адаптацii, утиски з боку влади, внутрiшнi суперечностi ускладнювали непросте життя надднiпрянцiв. Однак, оселяючись на територii захiдноукраiнських земель, вони опинялися серед украiномовного середовища, а у випадку Волинi – ще й православних вiруючих, що знiмало гостроту психологiчноi адаптацii та iнтеграцii в суспiльно-громадське життя. Цьому сприяли як допомога мiсцевого населення, так i рiзнi форми самоорганiзацii. Надднiпрянськi емiгранти долучилися до створення низки громадських, культурно-освiтнiх, релiгiйних, мистецьких органiзацiй, що засвiдчуе iхнiй внесок у розбудову полiтичноi системи Другоi Речi Посполитоi. Пошук моделей конструктивного розвитку украiнсько-польських вiдносин змушував частину з них iти на компромiс з владою. Водночас емiгранти нiколи не вiдмовлялися вiд iдеi Украiнськоi держави, послiдовно займаючи антибiльшовицьку позицiю.
Ігор Соляр
Мiж iдеями негацii польськоi держави i здобуття автономii
Ідея автономii як тактичний засiб
Новий мiжнародно-правовий статус Схiдноi Галичини пiсля 14 березня 1923 р. поглибив суперечностi у нацiонально-державницькому таборi Захiдноi Украiни. Украiнськi полiтичнi партii переглянули своi програми, щоб модифiкувати iдеологiю до нових внутрiшньополiтичних та мiжнародних обставин. Найвиразнiше цi процеси виявились в Украiнськiй народно-трудовiй партii (УНТП). На засiданнях Народного комiтету партii (березень – травень 1923 p.), а також на сторiнках преси розгорнулася жвава дискусiя щодо подальшоi тактики УНТП.[119 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 581. – Оп. 1. – Спр. 111. – Арк. 12.]
Першу апробацiю нова полiтична лiнiя партii отримала на засiданнi Народного комiтету 19 квiтня 1923 р. В. Охримович, виступаючи з рефератом про лiнiю УНТП, наголосив: «Засоби легальноi боротьби можуть бути рiжнi – парляментарнi i позапарляментарнi».[120 - Там само. – Арк. 23.] У третьому рефератi «Вiдношення до полякiв» д-р А. Говикович роздiлив цю тему на кiлька питань. Щодо Польщi як держави, то ii, вважав вiн, потрiбно «втягати в такi комбiнацii, якi могли б ii значно ослабити, а тим самим нас змiцнити». У ставленнi до польських партiй обрано позицiю, що уможливлювала б спiвпрацю з окремими з них у вiдповiдний момент для розпаду единого польського фронту. На той час це була партiя «Визволення», яка не мала впливу в Галичинi, але могла допомогти у боротьбi з «П’ястом». Окрiм того, А. Говикович пiдтримав створення спiльноi комiсii з Украiнською парламентською репрезентацiею для вироблення проекту автономii. Розумiючи, що Сейм не сприйме цю пропозицiю, вiн пропонував вийти зi стану пасивностi й стати на шлях легальноi боротьби «чи то через громадську самоуправу, поширення язикових прав i т.».[121 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 581. – Оп. 1. – Спр. 111. – Арк. 17.] Обговорення цих рефератiв засвiдчило, що з багатьох питань тактики керiвництво УНТП не було одностайним.
15 березня 1923 р. пiсля ухвали Ради Амбасадорiв iдею автономii Захiдноi Украiни УНТП розглядала як тактичний засiб. Дiячi партii називали рiзнi причини, серед них: 1) необхiднiсть встановити единий нацiональний загальноукраiнський фронт по захiдний бiк ризькоi лiнii; 2) вироблення спiльноi полiтичноi платформи для всiх украiнських земель, якi перебувають пiд польською владою; 3) проголошення окремими польськими полiтичними колами гасла автономii Схiдноi Галичини; 4) спроба нормалiзувати польсько-украiнськi вiдносини.
На з’iздi УНТП у травнi 1923 р. майбутнiй голова партii В. Охримович запропонував «домагатися повноi територiально единоi автономii для всiх украiнських земель пiд владою Польщi».[122 - Сучасне полiтичне положення й наша тактика: (Змiст реферату д-ра Володимира Охримовича на Народному З’iздi 21 травня 1923) // Дiло. – 1923. – 24 трав.] Подальше дотримання цiеi тактики спричинило критику опонентiв. «Я знаю, що ми цього швидко не осягнемо, може взагалi не осягнемо, – зауважував голова партii, але це гасло буде гаслом найдальшого стану до повного з’еднання з цiлiстю украiнських земель у власнiй державi i одночасно все ж таки близшою, можливiшою для осягнення цiллю».[123 - Там само.]
У пiдсумковiй резолюцii з’iзду зазначено: «В теперiшнiх полiтичних умовах Народний з’iзд стоiть за об’еднання всiх украiнських земель, що найшлися пiд владою Польщi, себто Схiдноi Галичини, Лемкiвщини, Волинi, Холмщини, Полiсся i Пiдляшшя в одноцiльну правно-полiтичну одиницю в повнотi полiтичних прав украiнськоi нацii на своiй землi; натомiсть Народний З’iзд рiшучо протестуе проти т. зв. воевiдськоi автономii».[124 - Народнiй з’iзд. До полiтичних резолюцiй Народнього з’iзду // Дiло. – 1923. – 26 трав.] Позицiю УНТП пiдтримав Народний з’iзд Холмщини, а також голова Украiнськоi парламентськоi репрезентацii (УПР) С. Пiдгiрський у виступi 2 червня 1923 р..[125 - Там само.]
Водночас Володимир Охримович пояснив необхiднiсть гасла нацiонально-територiальноi автономii: «Вiн нам необхiдно потрiбний як максимальний легальний клич для нашоi органiзацiйноi i агiтацiйноi роботи, бо робота нашоi партii, хочемо того – чи нi, мусить бути легальна, а для легальноi роботи нелегальнi засоби е напридатнi […]. Сей клич i сей постулят нацiонально-територiальноi автономii потрiбний нам також як дороговказ до нашоi найвищоi нацiональноi мети, щоби ми прямуючи до неi не заблудили, так як блудили нашi провiдники, що блукаючи мiж Денiкiним i большевиками, мiж Камiнцем Под. [iльським] i Варшавою, мiж Парижем i Москвою – не тiльки найвищоi, але й найближчоi мети не осягнули, аж заблудилися вкiнцi до ухвали Ради Амбасадорiв з 14 березня 1923 р.».[126 - Охримович В. За автономiю (Моя вiдповiдь) // Дiло. – 1923. – 1 лип.]
Резолюцiя Народного з’iзду УНТП (травень 1923 р.) про автономiю спричинила розкол не тiльки в самiй партii, а й у нацiонально-державницькому таборi Захiдноi Украiни. Пiд тиском Незалежноi групи УНТП (перебувала пiд впливом Є. Петрушевича i Закордонноi групи УНТП), iнших полiтичних партiй нацiонально-державницького табору Захiдноi Украiни цю резолюцiю було анульовано з’iздом УНТП у квiтнi 1924 р..[127 - Детальнiше див.: Соляр І. Украiнське нацiонально-демократичне об’еднання: перший перiод дiяльностi (1925–1928). – Львiв, 1995. – С. 4 – 20; Його ж: Консолiдацiйнi процеси нацiонально-державницьких сил Захiдноi Украiни (1923–1928). – Львiв, 2010. – С. 35–59.]
Нову програму партii було затверджено на з’iздi УНТП 21 травня 1923 р. у Львовi. Захищаючи позицiю самостiйностi й соборностi Украiнськоi держави, трудовики висунули «домагання повноi, однопiльноi нацiонально-територiальноi автономii Галичини з Лемкiвщиною, Волинню, Холмщиною, Пiдляшшям i Полiссям з окремим повноправним сеймом i окремою автономною владою цих земель».[128 - Головнi точки програми Украiнськоi Народньоi трудовоi партii. – Львiв, 1923. – С. 4.] Повнiстю порвавши iз закордонним проводом i вiдкинувши iдею «спiльного фронту» украiнських партiй, голова партii В. Охримович заявив: «Треба зiрвати з поглядом одноi тактики для рiжних груп i партiй».[129 - Дiло. – 1923. – 24 трав.] Негативно ставлячись до радянськоi влади в Украiнi й орiентуючись передусiм на власнi сили, партiя таки наполягала: «мусимо орiентуватись на наш нацiональний центр, на Киiв».[130 - Дiло. – 20 трав.]
Украiнська парламентська репрезентацiя також переживала складний процес формування своеi полiтичноi програми. Вiд сiчня до березня 1923 р. украiнськi посли намагались уможливити спiвпрацю з польською владою. Тогочасний прем’ер-мiнiстр Польщi В. Сiкорський обiцяв головi УПР А. Васильчуку поступки для украiнцiв у господарськiй та культурнiй галузях, якщо iхнi посли визнають польську державнiсть i голосуватимуть за державний бюджет. У лютому 1923 р. УПР проголосувала за довiру урядовi В. Сiкорського, однак той не дотримав обiцянок. Дискусii щодо полiтичноi платформи призвели до вiдставки голови УПР А. Васильчука; 22 березня новим головою обрано С. Пiдгiрського.
Новообраний голова висунув таку програму: «1) домагатись практичних результатiв працi по програмi: «Чого хоче список 16»; 2) свою полiтику оперти на потребах широких народнiх украiнських мас та тiсному зближеннi органiзацiй з украiнськими громадянами Галичини; 3) для скрiплення тактичних позицiй поновити еднання з клюбами меншостей».[131 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 392. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 21.]
Налагодження контактiв з Народним комiтетом УНТП, безперечно, було позитивним чинником у розробленнi единоi програми украiнського визвольного руху, однак iншi полiтичнi сили не пiдтримували ii. На засiданнi украiнського сеймового клубу 20 червня Самiйло Пiдгiрський запропонував скликати Нацiональний конгрес усiх украiнських земель пiд Польщею. Незважаючи на вiдмiнностi у партiйних програмах, вiн наголосив: «Нiхто соцiального елементу не затирае i затерти не може, але бiдний i богатий однаково вiдчувають нацiональний гнiт i при цьому всi об’еднаються[…]. Але яке велике моральне значiння, глибоке i iсторичне, буде мати Нацiональний Конгрес, на котрому пiд одним дахом зустрiнеться Коломиець з Пiдлящуком, коли тисячi 2 людей, представникiв всiх украiнських земель пiд Польщею, скажуть свое слово».[132 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 392. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 55.]
Однак польська адмiнiстрацiя, яка бажала зберегти т. зв. сокальський кордон мiж Галичиною i пiвнiчно-захiдними землями та запобiгти вплив на iншi етнографiчнi украiнськi територii, заборонила проведення конгресу. У цей iсторичний перiод дедалi бiльше зростала кiлькiсть полiтичних сил, котрi схилялися до тимчасового примирення з польським режимом, очiкуючи вiд уряду поступок – нацiонально-територiальноi автономii та iн.
Поступово iнiцiативу в полiтичному життi краю захопила Незалежна група УНТП. Бiльш довiрливо поставились до програми Украiнська радикальна партiя (УРП) i група «Заграва». У той час, коли керiвники партiй не змогли зiйтись на спiльнiй платформi, активнiсть у цьому процесi виявили низовi органiзацii. 17 лютого 1924 р. у Станiславовi вiдбувся Мiжпартiйний з’iзд, у якому взяли участь близько 100 делегатiв – членiв Незалежноi групи УНТП, групи «Заграва», Незалежноi робiтничоi групи й УРП, де пролунав заклик створити крайову канцелярiю нацiональноi оборони. Крiм того, засновано Станiславiвську окружну полiтичну раду, до складу якоi увiйшли по два представники УРП, Незалежноi групи УНТП, групи «Заграва» i Незалежноi робiтничоi групи.[133 - Там само. – Ф. 205. – Оп. 1. – Спр. 434. – Арк. 65–66.; Держархiв Львiвськоi обл. – Ф. 1. – Оп. 5. – Спр. 1221. – Арк. 14–14 зв.; Наш прапор. – 1924. – 24 лютого.] Подiбнi з’iзди вiдбулись – у Равi-Руськiй (25 березня 1923 р.), Перемишлi (28 березня), Львовi (29 березня), де також було створено окружнi полiтичнi ради й окружнi канцелярii нацiональноi оборони.[134 - Новий час. – 1924. – 3 квiт.]
На з’iздi трудовики заявили про доцiльнiсть нацiонально-полiтичного представництва за кордоном. На iхню думку, склад цього представництва слiд було обговорити з iншими украiнськими партiями, зокрема з УПР. Щодо Радянськоi Украiни, то, на вiдмiну вiд радикалiв, з’iзд iз задоволенням вiдзначив «великi поступи украiнського народу Надднiпрянщини в напрямi розбудови свойого нацiонально-державного життя i висловив тверду вiру в рiшаючу волю золотоверхого Киева вiдносно долi пошматованих кордонами украiнських земель».[135 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 309. – Оп. 1. – Спр. 2606. – Арк. 1 зв.] Обидва з’iзди продемонстрували спiльнiсть позицiй радикалiв i трудовикiв у питаннях захисту прав украiнського народу перед екстермiнацiйним наступом польського уряду, доцiльностi спiвпрацi украiнських партiй та створення Верховноi ради як координацiйного центру. Однак розбiжностi в iнших питаннях не давали змоги сформувати единоi платформи нацiонально-визвольного руху.
Антиукраiнський наступ польських нацiонал-демократiв
За таких зовнiшньополiтичних умов польський уряд Владислава Грабського (грудень 1923 – листопад 1925 рр.) розпочав безоглядне впровадження польських нацiонал-демократiв концепцii про однонацiональну державу, спрямованоi на закрiплення польського панування у краю, винищення украiнства загалом.
Антиукраiнський наступ польського уряду виявлявся в усiх дiлянках суспiльно-полiтичного, економiчного та культурного життя. Обстоюючи «iнтегральнiсть держави», польський уряд лiквiдував усi мiсцевi органи самоврядування i призначив урядових комiсарiв iз широкими повноваженнями для здiйснення колонiальноi полiтики на цих землях. Зокрема, вiд 1924-го до середини 1926 р. у Львiвському воеводствi було розпущено 35 % сiльських громад, у Станiславiвському – 87, у Тернопiльському – 94 %. Упродовж цього перiоду лiквiдовано 53 % мiських управ у Львiвському, 76 – у Станiславiвському i 57 % у Тернопiльському воеводствах.[136 - Дiло. – 1926. – 15 серп.; 28 верес.; Кугутяк М. В. Галичина: сторiнки iсторii. – Івано-Франкiвськ, 1993. – С. 168.]
У вiдповiдь було створено консолiдацiйну комiсiю, до складу якоi увiйшли вiд Народного комiтету УНТП – С. Голубович, А. Малецький, М. Струтинський; вiд групи «Дiло» УНТП – В. Охримович, Д. Левицький, М. Стефанiвський; вiд Украiнськоi партii нацiональноi роботи (УПНР) – Д. Палiiв, В. Кузьмович, В. Целевич. Цiй комiсii вдалося розробити програму консолiдацii, яку запропоновано й УПР через Михайла Черкавського.[137 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 392. – Оп. 1. – Спр. 47. – Арк. 77.]
Консолiдацiя украiнських центристiв
Щоб подолати розбiжностi у полiтичному таборi Захiдноi Украiни, обидвi групи УНТП, УПНР i УПР iз однодумцями iз Захiдноi Волинi, Холмщини, Полiсся i Пiдляшшя проголосили створення единоi партii – Украiнського нацiонально-демократичного об’еднання (УНДО), узявши за основу органiзацiйнi установи УНТП i пристосувавши програму, тактику й органiзацiйний статут до тогочасних полiтичних умов.
Головою УНДО обрано Д. Левицького, котрий на установчому з’iздi 11 липня 1925 р. закликав до спiвпрацi всiх присутнiх: «Тiльки збiрним зусиллям цiлоi суспiльностi зможемо побороти лихолiття, яке переживаемо. Провiд тiльки тодi зумiе виконати вложенi на нього обов’язки, коли його iнiцiятива в кожнiй справi находитиме широкий вiдгомiн на мiсцях, коли в пiдмурiвок нашоi будiвлi дiячi на мiсцях покладуть якнайбiльшу суму працi i доброi волi». Однiею з передумов успiшноi та результативноi роботи УНДО вiн назвав атмосферу взаемноi довiри, подолання особистих i групових непорозумiнь i ворожнечi.[138 - Дiло. – 1925. – 15 лип.]
У вiдозвi УНДО до украiнськоi громади вiд 11 липня 1925 р. розтлумачено основну полiтичну лiнiю партii – здобуття самостiйноi, соборноi Украiнськоi держави. У зверненнi партiя наголосила, що «вiд нинiшнього дня весь украiнський нацiональний табiр виступае як одна цiлiсть, стае в однiй обороннiй i боевiй лавi, в однiй суспiльнiй фаланзi».[139 - Украiнська суспiльно-полiтична думка в 20 столiттi. – Т. 2. – С. 112.] Створення УНДО як партii демократичного европейського типу змiнило полiтичну ситуацiю не тiльки у краю, а й у всiй Польщi. Для польських правлячих кiл об’еднання нацiонально-демократичних сил краю стало несподiванкою, адже вони все робили для того, щоб запобiгти цьому.
Перша велика полiтична акцiя УНДО – вiчева кампанiя протесту проти колонiзацii та осадництва 11–18 жовтня 1925 р. зняла питання про лiдера в украiнському полiтичному життi Захiдноi Украiни.[140 - Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Odzial Rekopisоw. – Zespоl UNDO. – Mf. 75611. – S. 13.] Вiча у великих мiстах – повiтових центрах Захiдноi Украiни – продемонстрували одностайну пiдтримку населенням краю полiтики нацiонал-демократiв, спрямованою на лiквiдацiю польського панування на украiнських землях, а також закликали украiнське селянство заснувати окружнi та мiсцевi комiтети оборони землi. Польська влада, перелякана органiзацiйним розмахом УНДО, вдалася до тиску й репресiй на мiсцях.
Аби опанувати всiма дiлянками суспiльного життя краю, ЦК УНДО призначив вiдповiдальних за напрями роботи: О. Марiтчак опiкувався закордонними справами; М. Волошин – внутрiшнiми; В. Целевич – органiзацiйними; Ю. Павликовський – економiчними; М. Гаврисевич – фiнансовими; І. Лiщинський – освiтнiми; В. Мудрий – пресою i пропагандою; о. Садовський – справами церкви.[141 - ЦДАГОУ. – Ф. 6. – Оп. 1. – Спр. 41. – Арк. 52.] Це був своерiдний таемний украiнський уряд.
Полiтичнi акцii УНДО засвiдчили, що в регiонi з’явилася консолiдацiйна сила, здатна продовжувати визвольну боротьбу за державнiсть та соборнiсть Украiни, захищати iнтереси краю. Ця нова сила виражала загальнонацiональнi iнтереси, на вiдмiну вiд iнших партiй Захiдноi Украiни. Ідея нацiональноi консолiдацii, пропагована УНДО, мала пiдтримку в повiтах, мiстах i сiлах, адже розпорошенiсть нацiональних сил унеможливлювала рiшучу протидiю польському антиукраiнському наступовi, координацiю полiтичних акцiй.
У постановi ЦК УНДО вiд 13 травня 1926 р. нацiонал-демократи рiшуче виступили за утворення в Захiднiй Украiнi спiльного нацiонального фронту всiх украiнських партiй, щоб розробити й успiшно реалiзувати спiльний план боротьби.[142 - ЦДАГОУ. – Ф. 6. – Оп. 1. – Спр. 168. – Арк. 82.] Однак соцiалiстiв-радикалiв не влаштовувала полiтика УНДО щодо польського уряду, яку Украiнська соцiалiстична радикальна партiя (УСРП) разом iз комунiстичними партiями й органiзацiями назвали «угодовською». У ставленнi до Радянськоi Украiни соцiалiсти-радикали й надалi залишалися на позицiях повного несприйняття полiтики украiнiзацii та iн. Загострення боротьби за «Просвiту», «Луги» та за iншi товариства зробило неможливим створення широкого мiжпартiйного об’еднання чи мiжпартiйноi ради. Іншi державницькi партii потрапляли пiд вплив КПЗУ i КП(б)У.
Наголосимо, що ставлення членiв УНДО до украiнських партiй краю було рiзним. Дiяльнiсть КПЗУ, москвофiльських та угодових партiй вони вважали «шкiдливою» i «протинацiональною». Тому нацiонал-демократи закликали до рiшучiшого iхнього поборювання. Незадоволення виявлялося також в оцiнцi дiяльностi УСРП i Сельсоюзу: «стоячи на виключно клясовому становищi, в останньому часi звертають головну увагу на поборювання нацiонального табору i тому ослаблюють сили украiнськоi партii як цiлости в боротьбi з ворожим наступом».[143 - Там само.] Але саме з цими партiями нацiонал-демократи об’еднувались у боротьбi проти полiтики польських владних структур.
Програму партii затвердив II Народний з’iзд УНДО 19–20 листопада 1926 р. Пiдтвердивши мету нацiонал-демократiв – здобути соборну i незалежну демократичну Украiнську державу, захищати принцип полiтичного самовизначення украiнського народу на захiдноукраiнських землях, сувереннiсть його прав, конституцiйно-парламентський устрiй, програма не передбачала створення мiжпартiйноi ради та порозумiння з iншими нацiональними меншинами, до того ж вилучено пункт, у якому Радянська Украiна розглядалась як промiжний етап до незалежноi Украiнськоi держави. Припускаемо, що це було зроблено з тактичних мiркувань: програма, яка претендувала на платформу консолiдацii всiх нацiонально-державницьких сил, уникала конкретизацii положень iз найгострiш iдеологiчних проблем. Цю функцiю виконували резолюцii Народного з’iзду вiдповiдно до динамiчних змiн полiтичного життя Захiдноi Украiни.
В економiчних питаннях партiя виступала за надання землi без викупу безземельним i малоземельним селянам, за перехiд промислових пiдприемств у власнiсть держави, за розвиток кооперативного руху, дрiбного промислу, ремесел, торгiвлi та за охорону умов працi робiтникiв. Передбачалося створення Головноi економiчноi ради, яка б координувала дiяльнiсть економiчних установ краю: «Центросоюзу», «Маслосоюзу», «Сiльського господаря» та iн.
У питаннях культури нацiонал-демократи виступали за едину трудову украiнську школу, нацiональне виховання, безплатну науку, державну допомогу малозабезпеченiй молодi. Греко-католицьке духовенство, яке мало важливе значення для згуртування населення Захiдноi Украiни, пiдтримало релiгiйну програму УНДО: «Приймаючи засади християнськоi моралi в основу духового розвитку нацii, партiя обстоюе науку i права Греко-католицькоi церкви в Галичинi i православноi на iнших украiнських землях».[144 - ЦДАГОУ. – Ф. 6. – Оп. 1. – Спр. 168. – Арк. 205 зв.]
У резолюцiях другого з’iзду детально викладалися полiтичнi завдання УНДО. Виступаючи проти полiтики польського уряду, Об’еднання закликало всi нацiональнi украiнськi партii до полiтичноi спiвпрацi й боротьби за здiйснення найвищоi нацiональноi мети. Щодо Радянськоi Украiни, то вiдзначено, що украiнське населення, яке перебувае пiд владою Польщi, орiентуеться на ту нацiональну силу i на тi нацiональнi успiхи, що «ростуть» над Днiпром. У полiтичних умовах, що склалися, УНДО своiм обов’язком вважало насамперед захист нацiонально-полiтичних, культурних та господарських iнтересiв i прав населення Захiдноi Украiни.[145 - Черкавський О. Чого хоче Украiнське нацiонально-демократичне об’еднання? Коротке пояснення програми УНДО. – Перемишль, 1928. – С. 31.]
Хоча голова партii Д. Левицький тiльки свою партiю вважав единою сконсолiдованою нацiональною силою, нацiонал-демократи не були полiтично однорiдними. У iхнiх лавах можна вирiзнити три групи: 1) прихильники переговорiв iз польським урядом (В. Бачинський, А. Говикович та iн., згуртованi навколо часопису «Полiтика»); 2) центр, у руках якого було керiвництво об’еднанням (Д. Левицький, В. Целевич, Д. Палiiв, В. Мудрий та iн., котрi зосередились навколо часописiв «Дiло», «Свобода», «Новий час»); 3) прихильники орiентацii на Радянську Украiну (П. Евин, О. Марiтчак, Г. Микитей, Л. Петрушевич та iн., згуртованi навколо часопису «Рада»).
Пiсля з’iзду УНТП (квiтень 1924 р.) нечисленна й маловпливова група В. Бачинського захищала автономiстську позицiю. Однак iнiцiативи порозумiтися з польськими владними iнституцiями восени 1926 р. зазнали краху. 1937 р. Д. Левицький назвав це «другою спробою нормалiзацii».[146 - Левицький Д. Мусимо творити моральнi вартости… // Дiло. – 1937. – 11 лип.] ІІ Народний з’iзд УНДО у листопадi 1926 р. вiдкинув пропозицii В. Бачинського.
На з’iздi виступили права й лiва опозицii. Прихильники В. Бачинського вважали доцiльною т. зв. реальну полiтику, досягнення поступок бодай у поодиноких економiчних i культурних питаннях, але не зрiкаючись державницьких позицiй. Однак ця група становила меншiсть. Щоправда, судячи з пiдпiльного партiйного листування дiячiв КПЗУ, у керiвних колах УНДО обговорювали iдею створити партiю реальноi роботи iз прихильникiв В. Бачинського – членiв УНДО.[147 - ЦДАГОУ. – Ф. 6. – Оп. 1. – Спр. 265. – Арк. 92.] Проте самого Бачинського 12 грудня 1926 р. за порушення статуту партii вiдрахували з УНДО, i ця iдея так i не була реалiзована.
Частина колишньоi Незалежноi групи – радянофiли – рiзко критикували антирадянську спрямованiсть полiтики УНДО та лояльнiсть до Польськоi держави. «Радники» вважали, що Радянська Украiна якраз i е украiнською державою. Однак опозицiя була нечисленною (група «Рада» налiчувала менше нiж десять делегатiв з’iзду, а прихильникiв В. Бачинського було ще менше). Тому з’iзд висловив довiру партiйному керiвництву й рiшуче вiдкинув фракцiйну роботу в партii. Внаслiдок усунення «опозицiонерiв» iз лав УНДО стало бiльш единим i сконсолiдованим.
Парламентськi вибори 1928 року
Вибори 1928 р. – своерiдний iндикатор зрiлостi полiтикiв нацiонально-державницького табору та й усього украiнського населення Захiдноi Украiни. Як i вибори 1922 p., вони мали характер плебiсциту. Для польськоi сторони вибори мали ствердити, насамперед, територiальну цiлiснiсть держави i засвiдчити пiдтримку полiтики уряду Юзефа Пiлсудського. Особливiстю голосування стала участь у ньому населення Схiдноi Галичини на вiдмiну вiд бойкоту 1922 р. Саме в перiод парламентських виборiв консолiдацiйнi процеси у краю досягли пiку.
Польськi владнi структури дуже ретельно готували полiтичну програму до парламентських виборiв. Особливу увагу було звернено на Захiдну Украiну. Завдання польських мiсцевих державних органiв, партiй та органiзацiй полягало в досягненнi максимальноi кiлькостi мандатiв на цiй територii, запобiганнi згуртуванню украiнських партiй. У Варшавi 10 листопада 1927 р. вiдбулася зустрiч К. Свiтальського з головою УНДО Д. Левицьким, на якiй представник уряду запропонував створити в Захiднiй Украiнi спiльний польсько-украiнсько-еврейський блок. Кiлькiсть мандатiв залежала вiд чисельностi нацiональностей, якi населяють край. При цьому було висунуто умову: украiнцi мають пiти в цей блок единим сконсолiдованим табором, iнакше «цiла концепцiя е для нас з практичного боку нереальна». Голова УНДО дав дипломатичну вiдповiдь: «Не можу нiчого сказати вiд iменi УНДО без згоди на це Центрального Комiтету. Сам вважаю таку концепцiю передчасною i для украiнського суспiльства, i для польського». Окрiм цього, Д. Левицький додав, що радикали i сельробiвцi використають це на виборах для «побиття ундовцiв».[148 - Switalski K. Diariuczh. 1919–1935. – Warszawa, 1992. – S. 214.] Однак К. Свiтальський заперечив передчаснiсть такоi акцii, нагадавши, що пiд час виборiв до органiв самоврядування такi компромiси були. До того ж попередив: якщо нацiональнi сили пiдуть за окремим списком, то не вдасться уникнути мiжнацiональних конфлiктiв i гальмування дотеперiшнього процесу укладання modus vivendi в Захiднiй Украiнi.[149 - Там само. – S. 214–215.]
Вiдкинувши пропозицii уряду, украiнськi полiтики визнали актуальною проблему едностi дiй нацiональних полiтичних сил, якi всi без винятку старанно готувалися до виборiв та створення блоку непольських народiв. Доцiльнiсть участi у парламентських виборах населення Захiдноi Украiни один iз лiдерiв УНДО В. Загайкевич аргументував так: «1) щоби перед цiлим свiтом засвiдчити характер украiнських земель пiд Польщею, щоби доказати, що земля, на якiй ми живемо, е украiнською землею; 2) щоби здобути повноправну, нiким незаперечувану, загальним голосуванням вибрану репрезентацiю украiнського народу i щоби здобути вiльну трибуну, з якоi лунало б важне слово в оборонi природних насущних прав украiнського народу, з якоi проголошено би перед цiлим свiтом важне обвинувачення проти нашого поневолення, з якоi падали б зазиви для боротьби за основне право нацii».[150 - Загайкевич В. Одною лавою – спiльним фронтом! – Львiв; Перемишль, 1928. – С. 3.]
У виборах до польського Сейму (4 березня 1928 р.) i Сенату (11 березня) (насправдi не вiльних i не демократичних) украiнське населення виявило неабияку активнiсть. Про це свiдчать такi цифри: у Львiвському воеводствi в голосуваннi взяло участь 75,7 % населення, Станiславiвському – 76,2 %, Тернопiльському – 77,9 %, Волинському – 68,7 %. Шiсть загальнодержавних украiнських спискiв i близько двадцяти локальних (наслiдок розпорошення нацiональних сил) отримали у Схiднiй Галичинi 49,7 % голосiв, на Волинi 50,5 %.[151 - Felinski М. Ukraincy w Polsce Odrodzonej… – S. 68; Зайцев О. Ю. Парламентська дiяльнiсть полiтичних партiй Захiдноi Украiни (1922–1939): автореф. дис… канд. iст. наук. – Львiв, 1994. – С. 15.]
Украiнське населення Захiдноi Украiни продемонструвало високий рiвень нацiональноi свiдомостi, органiзованостi, вiддавши нацiонально-державницьким силам понад двi третини своiх голосiв. Із партiй державницькоi орiентацii найбiльшу кiлькiсть голосiв (601 тис.) отримало УНДО. Комунiсти, «угодовцi», москвофiли беззаперечно програли державницькому таборовi. Зокрема партii комунiстичного табору разом набрали 387 тис. голосiв.[152 - Кугутяк М. Голодомор 1933-го i Захiдна Украiна. – Івано-Франкiвськ, 1994. – С. 10.]
Загалом до польського Сейму обрано 46, до Сенату – 11 украiнцiв. Нацiонально-державницькi сили отримали найбiльше парламентське представництво за всю iсторiю мiжвоенного перiоду: УНДО, Сельсоюз, УСРП i УПП разом мали 35 представникiв у Сеймi та 10 – у Сенатi.[153 - Дiло. – 1928. – 15 берез.] В опозицii до полiтики Польськоi держави нацiональнi сили пiдтримували представники комунiстичного табору (Сельроб, Сельроб-лiвиця), яких нараховувалося 6 у Сеймi та 1 у Сенатi. Спiвпрацю з польським урядом пiдтримували 5 представникiв «угодовського» табору, обраних до сейму (1 – у Галичинi, 4 – на Волинi).
Для пiдтримки програми негацii в украiнському суспiльствi партii розгорнули активну пропагандистську дiяльнiсть. Виступи представникiв УНДО в парламентi й поза ним часто спрямовувались проти держави. На вiчах, з’iздах i нарадах ухвалювали протести щодо полiтики держави, висловлюючи водночас довiру тактицi УПР i ЦК УНДО. У суспiльствi пiдтримували думку, що украiнцi в Польщi покривдженi.[154 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 200. – Арк. 4.] Антидержавнi настроi мас виявилися на початку листопада 1928 р. у Львовi та у Схiднiй Галичинi. Урочистi святкування 10-i рiчницi утворення ЗУНР, у яких члени УНДО брали активну участь, було використано для пропаганди iдеi боротьби за незалежнiсть.[155 - Дiло. – 1928. – 4 груд.]
З одного боку, УНДО ставило за мету розвинути легальний украiнський суспiльно-господарський сектор у Польщi, з другого – не визнавали за останнього права на Захiдну Украiну. ІІІ з’iзд УНДО, що вiдбувся 24 грудня 1928 р., пiдтримав полiтичну лiнiю ЦК, проведену в перiод вiд останнього з’iзду 1926 р. Перебiг нарад мав спокiйний, конструктивний характер. Партiйна преса в коментарях наголосила, що не було висловлено жодного закиду керiвництву партii. За успiх визнано виборення поважноi кiлькостi мандатiв на виборах до органiв мiсцевого самоврядування 1927 р. i до парламенту 1928 року.[156 - Там само.]
У перший день з’iзду вiдбулися вибори керiвництва УНДО i партiйного суду. Головою УНДО залишився Д. Левицький, його заступниками обрали В. Мудрого, о. Л. Куницького, Г. Тершаковця, В. Целевича, С. Хруцького. У ЦК не знайшлося мiсця дiячам, якi вiдповiдали за полiтику порозумiння з урядом, а також двом учасникам рауту в львiвськi воеводи 4 вересня 1927 р. – Д. Лопатинському i А. Говиковичу. Не обрано також В. Охримовича. Усунення цих дiячiв iз ЦК УНДО свiдчило, що партiя вiдкидала можливiсть порозумiтися з урядом. А наявнiсть у ЦК осiб, близьких часописовi «Новий час» (напр. О. Боднаровича), i вибiр генеральним секретарем Л. Макарушку змiцнили радикальну групу на чолi з Д. Палiевим.[157 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 214. – Арк. 16.]
III Народний з’iзд пiдтримав програму, ухвалену 1926 р., а також затвердив низку резолюцiй у полiтичних, економiчних, органiзацiйних, культурно-освiтнiх i самоврядних справах. Новий елемент в ухвалених резолюцiях – критика дiяльностi надднiпрянськоi (петлюрiвськоi) емiграцii. Народний з’iзд акцентував на потребi боротися за украiнське шкiльництво, зобов’язав парламентарiв вiд партii висвiтлювати на мiжнароднiй аренi стан украiнського шкiльництва в Польщi.[158 - Нова ера // Новий час. – 1927. – 17 верес.]
З’iзд закликав утворити Фонд боротьби за школу i Раду оборони, якi б мали пiдтримати нацiональний розвиток. Чимало уваги придiлялося органiзацiйним питанням, вказувалося на потребу внутрiшньоi консолiдацii об’еднання та украiнського суспiльства.
І. Кедрин-Рудницький у спогадах стверджував, що разом iз Д. Левицьким i Д. Палiевим критично ставився до тактики УВО-ОУН на територii Схiдноi Галичини. За його словами, керiвництво УНДО негативно оцiнювало матерiальне узалежнення вiд закордонних чинникiв УВО-ОУН. Представники ЦК УНДО наполягали на потребi органiзувати вiд украiнськоi емiграцii в Пiвнiчнiй Америцi фiнансову допомогу для нацiонального руху.[159 - Кедрин І. Життя – подii – люди. – Нью-Йорк: Червона калина, 1976. – С. 214.]
Офiцiйно з iдеологiею нацiоналiзму на ІІІ Народному з’iздi полемiзував В. Мудрий. Зауважмо, що на першому етапi дiяльностi партii постали два напрями, тiсно пов’язанi з персональними зв’язками: легальний (УНДО) i нелегальний (УВО-ОУН) як складовi украiнського руху. УНДО i ОУН намагалися подiлити ролi на полiтичнiй аренi, змагаючись передусiм за вплив на молодь. Але ця боротьба не мала ворожого характеру. Пiд час пацифiкацii 1930 р. УНДО не проголошувало декларацii проти терористичноi дiяльностi УВО-ОУН. Опозицiйне становище в Сеймi й пiдтримка антидержавних настроiв на посольських вiчах могли свiдчити про скоординовану акцiю пiдпiлля та УНДО, принаймнi наприкiнцi 1920-х – на початку 1930-х рокiв.[160 - Ukraincy // Sprawy Narodowosciowe. – 1927. – № 1. – S. 14.] І. Кедрин-Рудницький, перебуваючи в емiграцii у США, у газетi «Свобода» (13 листопада 1982 р.) пiдтвердив: украiнськi лiдери визнали, що полiтику проти Польщi належало проводити у двох рiвнорядних напрямах – легальному i нелегальному. Пiдпiлля вимагало вiд УНДО охорони i захисту перед полiцiею та в судах.[161 - Кедрин І. Життя – подii – люди. – С. 216.]
Польська полiцiя i воеводський уряд у Львовi достатньо добре орiентувалися у внутрiшнiй ситуацii в УНДО. Зауважмо, що, попри пропаговане гасло нацiоналiстiв «iзолюватися вiд урядових чинникiв», контакти на воеводському рiвнi все ж вiдбувалися, хоча й на дуже обмеженому рiвнi. Це гасло втратило актуальнiсть пiсля виборiв 1928 р., коли члени ундо увiйшли до парламенту й були змушенi у важливих для украiнськоi суспiльностi справах контактувати з мiнiстрами польського уряду. У 1927–1928 рр. спроби украiнсько-польського зближення здiйснював воевода П. Дунiн-Борковський. Достатньо резонансною стала участь членiв УНДО в урядовому раутi 4 вересня 1927 р. з нагоди вiдкриття у Львовi Схiдних торгiв.[162 - Прикрий iнцидент // Дiло. – 1927. – 14 верес.] З украiнського боку в акцii брали участь К. Левицький, А. Говикович, Д. Лопатинський, М. Заячкiвський, О. П’ясецький, М. Рудницький, Я. Колтунюк i Л. Кульчицький. Жорстку критику цих дiячiв розпочав «Новий час» Д. Палiева, назвавши участь дiячiв УНДО «угодовими тенденцiями», що суперечили iдеологii та тактицi об’еднання, i вимагаючи вiдрахування цих дiячiв iз партii.[163 - Кедрин І. Життя – подii – люди. – С. 214.]
Воевода П. Дунiн-Борковський прагнув зближення полякiв i украiнцiв, передусiм на товарисько-приватному рiвнi. На органiзованi зустрiчi (т. зв. «чорнi кави») приходили вiдомi польськi (Голуховський, Г. Дiдушицький та iн.) та украiнськi (Д. Левицький О. Луцький, Ю. Павликовський, І. Кедрин-Рудницький) громадсько-полiтичнi дiячi. «Чорнi кави» давали змогу реально оцiнити вiдносини мiж обома народами в неофiцiйнiй обстановцi. На цих зустрiчах члени УНДО могли зорiентуватися в тому, якi представники польськоi сторони мали реальний вплив на змiну полiтики уряду щодо украiнцiв. Натомiсть польськi дiячi намагалися спiвпрацювати з правим крилом УНДО, що виступало за «реальну полiтику» i, маючи авторитет в украiнському суспiльствi, могло б впливати на зменшення ворожих настроiв щодо держави. Водночас зустрiчi-конференцii, якi почастiшали у 30-х роках ХХ ст., на практицi мали для урядовцiв невелике значення, адже вiдомо, що у них не брали участi головнi дiйовi особи польського полiтикуму.[164 - Кедрин І. Життя – подii – люди. – С. 214.]
Прихильники «реальноi полiтики» в УНДО, якi симпатизували П. Дунiну-Борковському, намагалися використовувати його для залякування уряду так само, як i останнiй використовував воеводу для заспокоення украiнцiв. Варто наголосити, що органiзованi зустрiчi у воеводи загалом сприймали негативно по обидвi сторони: поляки звинувачували П. Дунiна-Борковського та його прихильникiв у «запроданствi украiнцям»; украiнцi критикували дiячiв, котрi зустрiчалися з поляками i «продавали Украiну».[165 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 581. – Оп. 1. – Спр. 109. – Арк. 11.]
Незважаючи на те, що Народний з’iзд 1928 р. свiдчив про необхiдний наступ по всьому фронту нацiонального життя, в УНДО вiдбувалися змiни на користь «реальноi полiтики» i налагодження вiдносин iз польською стороною. Цього потребувала ситуацiя в освiтньо-культурнiй та господарськiй галузях украiнського суспiльства. Виразнiше вимагали цього представники господарських кiл, пов’язаних з УНДО, зокрема Центробанку, Земельного гiпотетичного банку «Сiльський господар», «Днiстра» i «Карпатii», Украiнського педагогiчного товариства «Рiдна школа» i «Просвiти».[166 - Єднiсть думок // Дiло. – 1928. – 22 жовт.]
На цю тему розгорнулися дискусii у Львiвському мiщанському братствi та iнших органiзацiях «легального сектору». Помiркованi дiячi висловлювали незадоволення полiтикою Центрального комiтету. Така ситуацiя склалася в час виборiв 1928 р., однак цi голоси були ще слабкi й поодинокi. Про це, зрештою, свiдчив спокiйний перебiг ІІІ з’iзду, на якому пiдтримано попереднiй полiтичний курс. Серед тих дiячiв, котрi дотримувалися «еластичного» ставлення до польського уряду, можна назвати А. Горбачевського, В. Охримовича, В. Децикевича, А. Говиковича, Д. Лопатинського, О. Луцького, В. Мудрого, С. Бiляка та iн. Проти «реальноi полiтики» та ii прихильникiв рiшуче виступала група на чолi з Д. Палiевим. Молодь, близька Д. Палiевi, припускала можливiсть актiв терору. Доходило навiть до зневаги помiркованих дiячiв. Жертвою побиття став 15 жовтня 1928 р. В. Мудрий.[167 - Дiло. – 1928. – 24 жовт.] Про тих, хто був схильний до «реальноi полiтики», Д. Палiiв говорив так: «Це тi люди з нереальним мисленням. Фантасти, якi живуть духом австрiйських взаемин, i мрiють про т. зв. реальну полiтику у вульгарному значеннi слова. Нехай пам’ятають, що грунт для такоi полiтики перестав давно iснувати i в майбутнiх взаеминах нiколи не заiснуе».[168 - Палiiв Д. Три табори // Новий час. – 1928. – 25 жовт.]
Наприкiнцi 1920-х рокiв ситуацiя ускладнилася у зв’язку з подiями в Радянськiй Украiнi. Змiнилися вiдносини з петлюрiвською емiграцiею. Хоча ІІІ Народний з’iзд вiдзначив факт нацiонального розвитку украiнського народу над Днiпром, однак розкритикував плани полiтикiв надднiпрянськоi емiграцii, якi робили ставку на Польщу та збройну iнтервенцiю на Украiну.[169 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 29. – Арк. 46.]
УНДО критично оцiнювало домовленостi польськоi влади з петлюрiвцями, iз членами емiграцiйного уряду УНР, яких фiнансувала Варшава. Постiйними посередниками мiж емiграцiйним урядом УНР i польським урядом були Р. Смаль-Стоцький i журналiст М. Ковалевський. Посередником з ІІ Вiддiлом Генерального штабу став генерал В. Змiенко, колишнiй заступник шефа штабу в Корпусi сiчових стрiльцiв. Важливу роль у переговорах вiдiграв голова уряду в екзилi А. Лiвицький, який пiдтримував контакти з поляками i галицькими украiнцями, зустрiчався з Л. Василевським, С. Стемповським, Я. Бодун де Куертеном, С. Лосем, С. Папроцьким, Г. Юзерським, С. Бараном, О. Луцьким, В. Кузьмовичем, Д. Левицьким, Є. Коновальцем. У постiйному контактi з ним був І. Кедрин-Рудницький – кореспондент «Дiла» у Варшавi, член клубу парламентських журналiстiв.[170 - Пiд нацiональним прапором // Дiло. – 1928. – 28 груд.]
А. Лiвицький у листi до генерала В. Сальського писав, що 1928 р. розпочав розмови з Д. Левицьким i В. Целевичем, котрi мали приготувати грунт до порозумiння галичан iз урядом. Уряд вимагав вiд Украiнського клубу в Сеймi заяви, де украiнцi б стали на позицii визнання Польськоi держави. Президiя клубу мала висунути низку вимог у господарськiй та культурно-освiтнiй галузях. Пiсля iх виконання Д. Левицький мав розпочати вiдповiднi кроки в межах клубу. Звичайно, розмови членiв УНДО з А. Лiвицьким мали характер полiтичних консультацiй.[171 - Biblioteka Narodowa. – Warszawa, № 70046. – Арк.12.]
Зауважмо, що зв’язки дiячiв УНДО з надднiпрянцями були досить близькими, часто родинними (напр., О. Луцький був швагром Р. Смаль-Стоцького). А Лiвицький писав також, що мiж президiею Украiнського клубу i Безпартiйного блоку спiвпрацi з урядом е деяким чинником порозумiння, який, однак не перешкоджае перебуванню УНДО в опозицii до уряду. Проте до цього твердження, як i до всього листа, можна мати застереження в аспектi його автентичностi. Є й iншi джерела, що пiдтверджують контакти лiдерiв УНДО з представниками урядовоi команди. Вiдомим фактом е зустрiч Д. Левицького з К. Свiтальським 10 листопада 1927 р. у Львовi.[172 - Там само.]
У польських джерелах напередоднi виборiв 1928 р. дискутувалося питання полiтичноi боротьби мiж урядовою командою та опозицiйними польськими партiями на територii Схiдноi Галичини. УНДО мало забезпечити дотримання зобов’язань «очистити» територiю Схiдноi Галичини вiд впливiв польських народно-демократичних i селянських партiй i залишити за собою свободу полiтичноi дiяльностi. Натомiсть украiнцi мали проголосити iз сеймовоi трибуни свою лояльнiсть Польськiй державi.[173 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 1 – 15.]
М. Галущинський мав авторитет у пiслятравневому 1926 р. полiтичному таборi. Начальник вiддiлу нацiональностей МВС Г. Сухенек-Сухецький поважав його як вiдповiдального полiтичного дiяча, iз яким можна пiдтримувати зв’язки. Звичайно, цi контакти мали неофiцiйний статус i без повноважень ЦК УНДО не були обов’язковими. Бiльшiсть розмов лiдерiв УНДО з польською стороною (навiть згодом, коли вже були повноваження ЦК УНДО) були таемними. Учасники розмов зберiгали таемницю, заборонялося друкувати у пресi iнформацiю про цi зустрiчi. Тому оцiнити характер i результати цих розмов складно.[174 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 1 – 15.]
Зусилля уряду щодо пошуку спiвпрацi з УНДО не дали результатiв, хоча пiсля ІІІ з’iзду виразно змiцнiла помiркована група, яка схилялася до проведення «реальноi полiтики». Д. Палiiв називав намагання порозумiтися з урядом виявом легкодумства i надмiрноi довiри. На запитання редактора «Варшавськоi iнформацii пресовоi» у серединi 1929 р. про цiлi та намiри уряду щодо пошуку порозумiння з украiнцями вiн вiдповiв: «Перший раз чую про такi намагання. З дотеперiшньоi полiтики пiслятравневих урядiв заявляю, що таких старань немае. Проте е старання схилити украiнцiв до капiтуляцii. Але вони до цього часу безрезультатнi».[175 - Держархiв Івано-Франкiвськоi обл. – Ф. 2. – Оп. 1. – Спр. 29. – Арк. 4.]
Зростання антирадянських настроiв
Злам 1929–1930 рр., поза складною економiчною ситуацiею, позначився зростанням антикомунiстичних та антирадянських настроiв в украiнському суспiльствi. Восени 1929 р. УНДО провело iнтенсивну вiчеву й призовну кампанiю проти комунiстичного уряду в Харковi та комунiстичного руху в Польщi.[176 - Мудрий М. Становище украiнцiв в СРСР // Дiло. – 1929. – 3 листоп.] Активнiсть у цiй акцii виявила Греко-католицька церква в окремих публiкацiях i пiд час богослужiнь. Вiдповiдно до листа митрополита А. Шептицького до вiрян, який зачитувався на богослужiннях 1930 р., греко-католицькi священики заявляли: «Бог хоче вiйни проти Радянського Союзу» (Ватикан закликав до «хрестового походу» проти Радянського Союзу. Папа Пiй ХІ визнав 1930 р. за слушний момент для початку боротьби проти комунiстичного руху пiд патронатом церкви. У 1937 р. Пiй ХІ видав енциклiку «Про безбожний комунiзм»).[177 - Там само.]
Мiнiстр Г. Юзевський разом iз директором Полiтичного департаменту МВС К. Стамiровським i начальником вiддiлу нацiональностей у цьому департаментi Г. Сухенеком-Сухецьким приiхали до Схiдноi Галичини у травнi 1930 р. У Львовi мiнiстр розмовляв iз митрополитом А. Шептицьким, у Станiславовi – з епископом Хомишиним. Бесiди про проблеми православноi Церкви було використано для ширшоi дискусii про питання украiнсько-польських вiдносин. Розмову з А. Шептицьким згадував Г. Юзевський: «Митрополит порушив проблему стану польсько-украiнських взаемин у Схiднiй Малопольщi. Митрополит признався, що полагодження взаемин вимагае довшого часу i не можна вимагати розв’язання проблеми в цю хвилину! Залишаеться таемницею, чи митрополит виступив у ролi медiатора мiж групою прихильникiв реальноi полiтики (у цьому близькозв’язаними з католицькими дiячами i митрополитом) в УНДО i представниками МВС. Якщо брати пiд увагу рiшучi виступи митрополита на захист УНДО у перiод пацифiкацii в другiй половинi 1930 р., то це припущення не можна вiдкидати».[178 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 35. – Арк. 18.] Однак дii Г. Юзевського не дали очiкуваних результатiв. Провiднi дiячi УНДО не довiряли нi Юзевському, нi Сухенеку-Сухецькому. Польська сторона, оцiнюючи цю мiсiю мiнiстра, заявила, що украiнцi поставилися до неi з «поблажливим зацiкавленням» i вважали це «капризами уряду».[179 - Там само.]
УНДО було зобов’язане спiвпрацювати з польським урядом пiд час парламентських виборiв, пiзнiше – у сеймi. Партiя мала змiцнити структуру органiзацiй «Луг» i «Сiч» як осередкiв пiдготовки офiцерських кадрiв для майбутньоi нацiональноi армii, що змагатиметься за Велику Украiну. Польська преса дуже гостро вiдреагувала на зарахування «Лугу» i «Сiчi» до паралiмiтарних органiзацiй, указавши на ворожу Польщi атмосферу, яка в них панувала. Прихильниками використання цих органiзацiй у майбутнiй вiйнi виступала частина офiцерiв вищого командування Вiйська Польського. Пiдтримував цю iдею генерал М. Карашевич-Токаржевський, котрий виступав за створення у складi Вiйська Украiнського легiону. Таку концепцiю вiн репрезентував І. Кедрину-Рудницькому, який поставився до неi критично. Генерал також вважав, що компетентними в цiй проблемi були б вiйськовi частини з табору петлюрiвськоi емiграцii. У першiй половинi 1930 р., поза розмовами з представниками галицьких украiнцiв, мали вiдбутися зустрiчi з генералом В. Сальським – представником емiграцiйного уряду УНР, про що повiдомляв перемишльський «Украiнський голос».[180 - Кедрин І. Життя – подii – люди. – С. 234.] Цi факти заперечила «Газета польська». Вiдкидаючи факт переговорiв з УНДО, часопис обмежився запереченням описаних вимог у пресi, якi мали «мiжнародний характер».[181 - Держархiв Івано-Франкiвськоi обл. – Ф. 2. – Оп. 1. – Спр. 492. – Арк. 199.]
Пiсля арештiв керманичiв пiд час пацифiкацii i парламентських виборiв восени 1930 р. УНДО опинилося у складнiй ситуацii.[182 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 57.] Бурхливе обговорення тогочасного полiтичного життя вiдбулося на засiданнi Президii ЦК УНДО 13 i 14 жовтня 1930 р. Було визнано, що таким знаком готовностi до змiни могли бути вмiщенi в «Дiлi» статтi, присвяченi проблемi iдеологii, полiтики i тактики УНДО та УПР. Вони мали виявити легальний характер УНДО, його вiдчуття реалiзму, а також виразно окреслити антикомунiстичний i антирадянський характер партii. Порозумiвшись iз М. Галущинським та iншими прихильниками «реальноi полiтики», І. Кедрин-Рудницький, котрий заступив заарештованого В. Мудрого на посадi головного редактора «Дiла», опублiкував цикл статей (21 листопада – 3 грудня 1930 р.) пiд загальною назвою «Украiнська парламентська репрезентацiя на порозi нових завдань».[183 - Кедрин І. Украiнська парламентарна репрезентацiя на порозi нових завдань // Дiло. – 1930. – 21 листоп. – 3 груд.]
У першiй статтi, «Небувале важке становище», вiн схарактеризував ситуацiю, в якiй опинилася партiя, президiя була заарештована, а увесь тягар випав на 10 послiв, котрi перебували на свободi. Перед ними постало складне завдання – визначити полiтичну тактику представництва УНДО в Сеймi. Тi специфiчнi умови, як писав І. Кедрин-Рудницький, фiзична вiдсутнiсть усiх членiв партiйноi влади i неможливiсть провести нормальнi повiтовi та крайовi партiйнi наради зобов’язали новообраних послiв i сенаторiв брати на себе iнiцiативу.[184 - Кедрин І. Небувало важке становище // Дiло. – 23 листоп.] У наступних статтях фахово проаналiзовано парламентську дiяльнiсть представникiв об’еднання. У статтi «Один чи два парламентськi клуби?» автор критично оцiнив подiл украiнського представництва в попередньому Сеймi та обгрунтував потребу в единому клубi украiнських послiв нацiональних партiй.[185 - Кедрин І. Один чи два парламентськi клуби? // Дiло. – 1930. – 25 листоп.]
Хоча ЦК УНДО не зайняв офiцiйноi позицii щодо статей І. Кедрина-Рудницького, цi матерiали стали предметом дискусii на засiданнi 31 сiчня – 1 лютого 1931 р. за участю послiв i сенаторiв. Дебати розгорнулися навколо парламентськоi тактики репрезентацii УНДО. Члени ЦК не мали одностайноi думки стосовно згаданих статей І. Кедрина-Рудницького. Прихильники лiнii Д. Палiева вимагали засудити автора. Голова засiдання – В. Мудрий визнав едине: статтi з’явилися в невiдповiдний час. Офiцiйна резолюцiя ЦК УНДО у справi дiяльностi УПР не вiщувала змiни тактики. Наголошено, що репрезентацiя «виконувала свое завдання захисту найiстотнiших прав свого народу», водночас наказувала «бути в майбутньому непохитною у зайнятих позицiях i гiдно вести цю надзвичайно важливу i вiдповiдальну працю».[186 - Наради // Дiло. – 1931. – 24 сiч.]
Зауважмо, що на початку сеймовоi каденцii окремi посли та сенатори проводили лiнiю прихильникiв «реальноi полiтики». Парламентськi виступи членiв УНДО в Сеймi на початку 1931 р., незважаючи на заяви про брак довiри до нацiональноi полiтики уряду i вiдповiднi голосування проти бюджету, виразно свiдчили про бажання украiнцiв отримати територiальну автономiю. Це питання вперше порушив О. Луцький. У дискусii 9 сiчня 1931 року стосовно бюджету Мiнiстерства внутрiшнiх справ О. Луцький вiд iменi УПР заявив: «Територiальна автономiя е обов’язковим постулатом практичноi полiтики, вiд якоi не вiдступимо».[187 - Дiло. – 1931. – 12 сiч.] Вимогу територiальноi автономii висунув 20 лютого 1931 р. Я. Олесницький пiд час нарад комiсii закордонних справ Сейму. Із такою самою умовою виступив 4 березня 1931 р. на засiданнi сенатськоi комiсii (пiд час обговорення бюджету) i А. Горбачевський.
Осуд пацифiкацii
На початку дiяльностi Сейму другоi каденцii (1931–1932 рр.) найголовнiшим питанням репрезентацii УНДО була справа пацифiкацii. Вiдповiдний законопроект щодо Львiвського, Станiславiвського i Тернопiльського воеводств у вереснi-листопадi 1930 р. оголошено 17 грудня в Сенатi. Документ складався iз 75 сторiнок машинопису, мiстив описи ревiзiй, перелiк зловживань, а також аналiз дiяльностi уряду й вiдповiдних мiнiстерств в украiнському питаннi. Уряд закликано усунути зловживання i покарати винних. Цей документ у формi петицii було надiслано до Лiги Нацiй. О. Луцький у згаданому виступi 9 сiчня 1931 р. висловив чимало претензiй до полiцii та вiйська пiд час пацифiкацii.[188 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 49. – Арк. 24.]
Питання оголошених петицiй украiнцями Польщi в Лiзi Нацiй стало поштовхом до офiцiйних переговорiв уряду з УНДО, що супроводжувалися активними дiями тимчасовоi президii УПР, мета яких – пом’якшити наслiдки пацифiкацii. Президiя УПР звернулася до Т. Голувка i Я. Єнджеевича з проханням скасувати всi репресивнi накази, що й надалi залишалися чинними. У серединi сiчня 1931 р. М. Галущинського й О. Луцького заслухали у справi звiльнення заарештованих послiв УНДО (головно – Д. Левицького) у маршалка Сейму К. Свiтальського. Цi факти використала президiя ББСУ, яка запропонувала розпочати переговори з парламентською репрезентацiею УНДО. Вони мали порушити важливi полiтичнi, господарськi й культурнi питання з метою сприяння покращанню украiнсько-польських вiдносин. Пропозицiю було прийнято в ЦК УНДО, що уповноважив президiю УПР розпочати переговори.[189 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 392. – Оп. 1. – Спр. 17. – Арк. 117.] Громадськiсть цiкавив обсяг повноважень, отриманих президiею УПР для ведення переговорiв. Комунiкат ЦК УНДО, опублiкований у «Свободi» й «Дiлi» в серединi березня 1931 р., уповноважив президiю УПР до початку переговорiв з урядовими чинниками у справi вiдшкодувань для украiнцiв. Проте 17 березня 1931 р. «Дiло» опублiкувало статтю «Як то було насправдi», де йшлося i про повноваження УПР обговорити, як Польща виконуе мiжнароднi зобов’язання щодо украiнцiв.[190 - Там само.]
Переговори розпочали 25 лютого 1931 р. з украiнського боку – М. Галущинський, О. Луцький, В. Загайкевич, з польського – Т. Голувко i Я. Єнджеевич. Украiнцi вимагали звiльнити ув’язнених послiв, вiдкрити лiквiдованi гiмназii, надати фiнансовi державнi субвенцii украiнськiй суспiльностi.[191 - Дiло. – 1932. – 3 берез.]
Пiсля оголошення цих вимог члени президii УПР пропонували створити узгоджувальну комiсiю, до складу якоi б увiйшли посли Украiнського клубу ББСУ та члени уряду. Своею чергою, Голувко i Єнджеевич поставили умову – Украiнський клуб мае оголосити декларацiю лояльностi уряду та вiдкликати петицii з Лiги Нацiй. Однак украiнцi пропозицiй не прийняли.[192 - Там само.]
Для УНДО таемнi переговори мали зондувально-iнформацiйний характер. Умови польськоi сторони не були прийнятними для партii в момент, коли справа пацифiкацii набрала розголосу й мала стати темою дебатiв у Лiзi Нацiй. Ще один важливий привiд – вiдсутнiсть заарештованих керiвникiв партii, без яких прихильники «реальноi полiтики» не могли ухвалювати важливих полiтичних рiшень. У подальших офiцiйних повiдомленнях, президiя УНДО i УПР акцентували на браку доброi волi й небажаннi польськоi сторони реалiзувати оголошенi законопроекти щодо «пацифiкацii».[193 - Свобода. – 1931. – 12 берез.] Т. Голувко писав про спроби порозумiтися з УНДО: «Щире визнання украiнським суспiльством польськоi державностi, визнання польським суспiльством украiнського за спiвгосподаря краю – це платформа польсько-украiнськоi угоди в Схiднiй Малопольщi. Виразом змiни засадничого становища повинна стати заява клубу украiнських послiв про лояльнiсть i активну спiвпрацю».[194 - Biblioteka Narodowa. – Warszawa, № 71016. – Арк. 18–19.]
Інформацiя про переговори у пресi спровокувала атаку на прихильникiв змiни полiтичного курсу УНДО. Проводячи акцii в Лiзi Нацiй, В. Панейко вимагав припинити переговори з поляками, адже iх використовував мiнiстр закордонних справ А. Залевський. Цi переговори могли зашкодити вирiшенню украiнського питання за кордоном. В. Панейко попереджав, що украiнсько-польськi переговори можуть вплинути на рiшення Комiтету трьох, котрий розглядав украiнськi скарги. На повiдомлення про переговори з поляками вiдреагувала украiнська емiграцiя на Заходi, зокрема в США i Канадi.[195 - Генеральний бiй // Дiло. – 1931. – 15 трав.] Їi представники звернулися до М. Галущинського з проханням припинити переговори з урядом. У цiй справi з’явилося чимало листiв i звернень. Зокрема, М. Галущинський i О. Луцький отримали листи з вироками смертi «за своi контакти з ляхами». Критично оцiнювали змiну тактики об’еднання ОУН, УСРП, УСДП. Критична оцiнка лунала в повiтах Схiдноi Галичини у Стрию, вiд якого обрано до Сейму О. Луцького, негативно сприймали спiвпрацю з ББСУ на локальному грунтi, навiть пiд час виборiв до органiв мiсцевого самоврядування.[196 - Biblioteka Narodowa. – Warszawa, № 70049. – Арк. 2.]
У квiтнi 1931 р., щоб не дати пiдстав для подальших звинувачень в угодовствi, президiя ЦК УНДО видала розпорядження утриматись на певний час вiд офiцiйних контактiв з урядовими колами. Водночас 15 квiтня 1931 р. УПР видала комунiкат, знову роз’яснивши питання украiнсько-польських переговорiв (також надiслано до Лiги Нацiй). Ішлося про те, що украiнцi як скривджена сторона розпочали переговори, сподiваючись, що уряд – як iнституцiя державноi влади – конкретними фактами стане на шлях новоi полiтики у ставленнi до украiнцiв. Проте цi надii виявились марними. Украiнськi представники були змушенi вiдкинути умови польськоi сторони щодо ведення переговорiв.[197 - ЦДАГОУ. – Ф. 6. – Оп. 1. – Спр. 167. – Арк. 17–18.] Однак прихильники порозумiння в УНДО наполягали на продовженнi дiалогу з представниками уряду для того, аби знайти вихiд зi слiпого кута в польсько-украiнських вiдносинах.
Новi украiнськi iнiцiативи
На початку червня 1931 р. В. Мудрий iнiцiював створення спецiальноi комiсii, перед якою постало завдання – опрацювати пункти найважливiших украiнських вимог.[198 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 13. – Арк. 76.] Комiсiя досить швидко сформулювала вимоги, а уряд, виконавши iх, висловив добру волю i бажання порозумiтися з украiнцями. Серед вимог – звiльнення пiд заставу до часу суду заарештованих ундовцiв (Д. Левицького, Л. Макарушку i Д. Палiiва); легалiзацiя осередкiв органiзацiй «Лугу» i «Сiчi» за статутами, на якi украiнцi дадуть згоду; вiдкриття закритих гiмназiй у Тернополi, Рогатинi та Дрогобичi; швидке закiнчення судових процесiв над украiнцями; видiлення концесiй украiнським установам (переважно в експортi товарiв); надання субвенцiй культурно-освiтнiм й економiчним товариствам («Просвiта», «Рiдна школа», «Сiльський господар»); заснування кафедри украiнськоi iсторii у Львiвському унiверситетi; створення двох-трьох державних украiнських шкiл; заснування середньоi господарсько-технiчноi школи, перенесення Сiльськогосподарськоi академii з Подебрадiв; призначення квалiфiкованих украiнських полiтикiв до урядiв першоi та другоi iнстанцiй.[199 - Там само.] Опрiч того, провiд УНДО виступив з iнiцiативою сформувати мiжпартiйний Комiтет порозумiння украiнських партiй.
Аналiз внутрiшньоi ситуацii в Польщi, здiйснений на засiданнi екзекутиви ЦК УНДО й УПР 2 липня 1931 р., викликав сумнiви щодо можливостi реалiзувати украiнськi вимоги. За вiдхилення переговорiв з урядом до вересневоi сесii Лiги Нацiй виступила М. Рудницька. Пiд ii впливом вирiшено надiслати петицii до Лiги Нацiй у справi нацiонально-територiальноi автономii. Про скерування такоi петицii до Лiги Нацiй нагадував В. Панейко.[200 - Держархiв Івано-Франкiвськоi обл. – Ф. 2. – Оп. 1. – Спр. 492. – Арк. 92.]
Обговорення 2 липня 1931 р. виявило розбiжностi в керiвництвi УНДО. Група на чолi з М. Рудницькою наполягала на тому, щоб посилити мiжнародну акцiю i не проводити переговорiв (навiть приватних розмов) iз представниками уряду до вересня 1931 р. – вiд часу вiдкриття наступноi сесii Лiги Нацiй. Помiркована група на чолi з М. Галущинським i В. Мудрим не погоджувалася на загострення конфлiкту. Вони вважали недоцiльним надсилати петицii про автономiю i очiкувати рiшення Лiги Нацiй.[201 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 382. – Оп. 1. – Спр. 144. – Арк. 23.] Прихильники «реальноi полiтики» схилялися до проведення переговорiв з урядом, якщо iх пiдтримае польська сторона. Цю позицiю схвалив В. Мудрий пiд час неофiцiйноi розмови з довiреною особою МВС. Водночас вiн застерiгав, що в разi пасивностi уряду в УНДО змiцниться прагнення шукати способи вирiшення украiнського питання на мiжнароднiй аренi. Начальник вiддiлу нацiональностей МВС Г. Сухенек-Сухецький, аналiзуючи ситуацiю в УНДО, визнав, що керiвництво партii зазнало впливу закордонних осередкiв, якi хотiли розв’язати польсько-украiнське протистояння через Лiгу Нацiй. Вiдзначаючи пасивнiсть помiркованоi групи в керiвництвi партii, вiн наголосив, що уряд не мае жодних намiрiв виступати з iнiцiативою безпосередньо порозумiтися з цiею групою.[202 - Там само.]
Зауважимо, що Г. Сухенек-Сухецький не мав авторитету серед украiнцiв, передусiм через свою дiяльнiсть у постпацифiкацiйний перiод. За iнформацiею, поширеною серед украiнцiв, вiн здiйснював спроби схилити заарештованого Д. Левицького (цiною звiльнення) до подальших переговорiв з урядом. Натомiсть голова УНДО вiдмовився це зробити i заявив, що саме уряд повинен виступити з iнiцiативою переговорiв.[203 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 382. – Оп. 1. – Спр. 144. – Арк. 23.]
Начальник вiддiлу нацiональностей МВС покладав надii на розв’язання проблем украiнсько-польських вiдносин саме на Д. Левицького. Для цього було опублiковано документ, де розкривалися зв’язки президii УНДО з УВО-ОУН i нiмцями. «Ілюстрований кур’ер годзiнни» 11 вересня 1931 р. умiстив листи двох урядникiв Мiнiстерства закордонних справ Нiмеччини до генерального консула у Краковi – Клемана. Автори листiв (одним iз них, припускають, був барон ван Гахн) писали про фiнансову й полiтичну залежнiсть украiнського пiдпiлля вiд берлiнського уряду, а також про тiсний зв’язок керiвництва УНДО (тобто й Д. Левицького) з УВО-ОУН. Польська газета зробила закид о. Л. Куницькому, котрий 1926 р. проводив переговори з нiмецьким Мiнiстерством закордонних справ у питаннях спiвпрацi й фiнансовоi допомоги.[204 - Biblioteka Narodowa. – Warszawa, № 70053. – Арк. 11.]
Провiд УНДО 12 вересня 1931 р. опротестував цi повiдомлення. о. Куницький вiдреагував на них листом до редакцii «Ілюстрованого кур’ера годзiнного» у Краковi. Д. Левицький стверджував, що сам факт його розмов iз нiмецьким консулом ще нiчого не доводить, i додав, що iнiцiатором дiалогу була нiмецька сторона, однак змiсту його вiн не пам’ятав.[205 - Левицький Д. Мiж двох сил// Дiло. – 1931. – 12 верес.] На оприлюдненi у кракiвськiй газетi (згодом iх було опублiковано в iнших польських газетах) документи вiдреагувало пресове бюро нiмецького уряду, яке заперечило згаданi контакти з украiнськими полiтичними партiями. Проте пiсля цих публiкацiй у пресi вже 13 вересня 1931 р. нiмецький уряд на певний час припинив фiнансування пропагандистськоi й органiзацiйно-партiйноi дiяльностi УНДО. Офiцiйно у «Свободi» В. Мудрий висловив сумнiв у правдивостi опублiкованих документiв, а також вказав, як негативно вплинули атаки польськоi преси на майбутне польсько-украiнського порозумiння, що вже з другоi половини 1931 р. не видавалось таким близьким.[206 - Свобода. – 1931. – 14 жовт.]
На львiвському рiвнi переговори консультативного характеру iнiцiював П. Дунiн-Борковський. У серединi березня 1931 р. вiдбулося три такi зустрiчi у приватних помешканнях прихильникiв порозумiння (в УНДО iх названо «чорними кавами»). Подiбну зустрiч 13 червня 1931 р. провели у приватному помешканнi Д. Лопатинського. У комунiкатi президii УНДО i УПР вiд 20 червня 1931 р. стверджувалося, що на зустрiчi 13 червня З. Пеленський виступив iз рефератом про економiчну полiтику в Захiднiй Украiнi. У зустрiчi не брали участi керманичi помiркованоi групи УНДО – прихильники порозумiння (М. Галущинського i О. Луцького).[207 - Комунiкат УНДО // Дiло. – 1931. – 22 черв.] І. Кедрин-Рудницький, який присутнiй на цiй зустрiчi як звичайний член ЦК УНДО, пояснив, що «керманичi УНДО не брали участi в зiбраннi, оскiльки з польськоi сторони були репрезентованi кола, якi не вiдiграють полiтичноi ролi в полiтичному життi. Украiнськi чинники звертали увагу на нав’язання взаемин з урядовими колами».[208 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 382. – Оп. 1. – Спр. 8. – Арк. 1–2.]
За формування modus vivendi в польсько-украiнських вiдносинах, що зняли б напруженiсть пiсля пацифiкацii, виступили угодовцi, якi не потрапили до в’язницi i керували полiтичною дiяльнiстю партii на межi 1930–1931 рр. У перiод вiдсутностi угодовського керiвництва, УПР порушила питання про територiальну автономiю. Їi впровадження вимагали в сеймових комiсiях О. Луцький (9 сiчня 1931 р.), Я. Олесницький (20 лютого 1931 р.). У сенатськiй комiсii з цiею пропозицiею виступив А. Горбачевський (4 березня 1931 р.).[209 - Полiтика чину i полiтика фрази // Дiло. – 1931. – 4 берез.]
Законопроект про автономiю
Навеснi 1931 р. законопроект про автономiю для украiнцiв пiдготував i виголосив у сеймi Союз парламентських польських соцiалiстiв (СППС). У цьому законопроектi автономiя охоплювала територiю Волинського, Станiславiвського, Тернопiльського воеводств, схiдних повiтiв Львiвського воеводства (Бiбрка, Добромиль, Дрогобич, Городок, Яворiв, Лiско, Львiв, Мостиська, Рава-Руська, Самбiр, Стрий, Сокаль, Жовква) i Камiнь-Каширський повiт Полiського воеводства. Проект автономii був готовий ще перед травневим переворотом 1926 р. У СППС його опрацювала комiсiя на чолi з І. Дашинським, до складу якоi також входили Т. Голувко, Ф. Перла, Г. Дiамонд, М. Недзялковський.[210 - Проект автономii // Дiло. – 1931. – 15 берез.]
IV Народний з’iзд 1932 р., на якому пiд впливом опозицii Палiева з резолюцii вилучено пункт про автономiю, не полишав автономiчних вимог. Шiстнадцять англiйських парламентарiв 6 жовтня 1932 р. внесли петицiю у справi автономii Схiдноi Галичини до Секретарiату Лiги Нацiй. У петицii, покликаючись на рiшення Ради Амбасадорiв 1923 р., зверталася увага на ухилення польського уряду вiд запровадження автономii. Запропоновано через Лiгу Нацiй передати вирiшення цього питання Трибуналу справедливостi в Гаазi. Англiйцi дорiкали украiнським представникам у Лiзi Нацiй (1932 р.) М. Рудницькiй i О. Луцькому за те, що украiнцi в Польщi не висувають консолiдованоi автономiстськоi програми. Вiдсутнiсть цих вимог, на думку англiйських парламентарiв, значно обмежувала можливостi украiнських послiв. Делегати УНДО визнали справедливiсть цього зауваження.[211 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 382. – Оп. 1. – Спр. 8. – Арк. 5.]
Автономiстська вимога прозвучала також у Сеймi 3 листопада 1932 р. вiд голови УНДО Д. Левицького: «Вимагаемо вiд Польськоi держави, згiдно з ухвалою Ради Амбасадорiв, виконати свое мiжнародне зобов’язання у формi територiальноi автономii. Вимагаемо тiльки, щоб автономiя була поширена на всi украiнськi землi, в межах Польськоi держави. Дана позицiя Украiнського клубу не суперечить правно-державнiй заявi Украiнського клубу 29 березня 1928 р. Висуваючи автономiчну вимогу, украiнський народ не зрiкаеться принципу самовизначення нацiй, якi завдяки президентовi Вiльсоновi здобули собi право вiльного розвитку».[212 - Sprawozdanie stenograficzne z 70 posiedzienia Sejmu 3.11.1932, – l.56.]
Декларацiя УНДО i УПР не становила тiльки реакцiю на закиди англiйських парламентарiв. Вона також була продиктована складним полiтичним i економiчним становищем украiнцiв. Проте лiдери УНДО в цей перiод (1931–1932) не вiрили в можливiсть порозумiння з польською стороною у питаннi територiальноi автономii. Зневiра у змiнi ставлення Польськоi держави до украiнцiв посилила активнiсть УНДО в таких напрямах нацiонального життя, як освiтнiй та релiгiйнiй. Це мало пiдтримати в суспiльствi стан напруженостi.[213 - За единий фронт народу // Дiло. – 1932. – 18 жовт.]
