Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі

скачать книгу бесплатно

Проект «Украiна». Галичина та Волинь у складi мiжвоенноi Польщi
Литагент Фолио

Коллектив авторов

Микола Романович Литвин

Проект «Украiна»
Ця книга – роздуми iсторикiв Львова, Івано-Франкiвська, Рiвного, Луцька про суспiльно-полiтичне й культурно-освiтне життя Галичини i Волинi мiж двома свiтовими вiйнами, пiд польською займанщиною, в часи украiнсько-польських протистоянь – вiд вiйни 1918–1919 рокiв до Волинськоi трагедii 1943-го, в ходi яких гинули як поляки, так i украiнцi.

Основним напрямом нацiональноi полiтики Другоi Речi Посполитоi стало забезпечення територiальноi цiлiсностi вiдродженоi держави з кордоном по Збручу. Варшава органiзовувала репресii проти нацiоналiстичних сил, а також прагнула перевести на рейки угодовства легальнi украiнськi полiтичнi сили. Влада не лише надавала переваги полонофiльським угрупованням, але й штучно формувала прихильну до Польщi нацiональну свiдомiсть серед бойкiв, лемкiв, гуцулiв, полiщукiв, а через систему освiти та культури намагалася реалiзувати полiтику нацiональноi чи державноi асимiляцii. У зв’язку з цим украiнськi громадськi дiячi, Греко-католицька церква змушенi були cтворити недержавнi школи, культурнi та науковi товариства, кооперативи, якi пiдтримували населення матерiально i духовно.

В. Вiсин, Р. Голик, В. Голубко, Т. Горбачевський, Р. Давидюк, Л. Зашкiльняк, В. Клапчук, В. Комар, М. Кучерепа, О. Липитчук, М. Литвин, Т. Литвин, О. Малярчук, М. Посiвнич, О. Руда, І. Соляр

Проект «Украiна»

Галичина та Волинь у складi мiжвоенноi Польщi

Микола Литвин

Вiд вiйни до… вiйни

Шановний читачу! Очевидно, ти пам’ятаеш, як на двох киiвських Майданах поруч iз прапорами Украiни, Грузii, Литви, Молдови та iнших краiн пломенiли прапори сусiдньоi Польщi. Украiнських мiтингувальникiв активно пiдтримали польськi студенти, викладачi, вiдставнi офiцери; на вул. Інститутськiй була навiть розгорнута виставка малюнкiв польських дiтей на пiдтримку Революцii гiдностi. Втiм, у вiдносинах мiж нашими народами i державами не завжди була гармонiя, а iнколи й взаемопоборювання. У цьому контекстi трагiчною i повчальною е iсторiя украiнсько-польських взаемин 20 – 40-х рокiв ХХ ст. Пропонованi нариси дають змогу зрозумiти суспiльнi запити населення захiдних земель Украiни у мiжвоенний перiод i краще вiдчути дух тiеi доби, яку галичани й волиняни iнодi називають «польською». На жаль, украiнсько-польське протистояння нерiдко розпалювали нашi пiвнiчнi сусiди.

Із виходом на мiжнародну арену Московського князiвства у ХV ст. починаеться схiдна експансiя московських правителiв, мета якоi – приеднання бiлоруських i украiнських земель, що призвело до росiйсько-литовських i росiйсько-польських вiйн, якi тривали близько пiвтора столiття. Скориставшись появою Кримського ханства, московськi дипломати намагалися скеровувати кримськi напади на украiнськi землi. Ситуацiя змiнилася в серединi ХVІІ ст. пiсля пiдписання Андрусiвського миру, що роздiлив украiнськi землi мiж Польщею i Росiею. Лише нацiонально-визвольнi рухи поневолених народiв другоi половини ХІХ – початку ХХ ст., а також результати Першоi свiтовоi вiйни спричинили крах iмперiй Романових та Габсбургiв i дали шанс украiнцям i полякам вiдродити нацiональну державнiсть.

Пiд час Першоi свiтовоi вiйни росiйський цар Микола ІІ прагнув захопити Галичину, Карпатськi перевали, щоб звiльнити шлях на Балкани, чорноморськi протоки i Середземне море.[1 - Говард М. Вiйна в европейськiй iсторii. – К., 2000. – С. 129–130.] Для органiзацii нового балканського походу царат прагнув скористатися багатими ресурсами карпатського краю – родовищами нафти, озокериту, поташу, солi, якiсною деревиною, мережею нових залiзниць та кам’яних гiрських дорiг. У тi днi росiйський полiтикум активно пропагував тезу про iсторичну еднiсть народу Галичини з Великою Руссю, а також необхiднiсть визволення галицьких русинiв iз австрiйського ярма. Захоплену в 1914–1915 рр. територiю нова росiйська адмiнiстрацiя та росiйськомовна перiодика називали «Галицька Русь», «Червона Русь», «Юго-запад великой Руси», «восточно-европейский Эльзас и Лотарингия». Украiнську мову нова росiйська влада не використовувала, нерiдко називаючи «поднаречием русского языка».[2 - Бахтурина А. Политика Российской империи в Восточной Галиции в годы Первой мировой войны. – М., 2000. – С. 70–95.]

Уже в першi мiсяцi нова влада ухвалила низку розпоряджень: про вивiшення росiйських прапорiв на всiх урядових будинках, здавання особистоi зброi, переведення на росiйський час (на годину вперед) годинникiв, монополiю на продаж алкоголю. За росiйським зразком реорганiзовувалася система освiти. Вiдкриття середнiх i вищих навчальних закладiв було дозволено лише за особистим наказом генерал-губернатора. Росiйською мовою мали викладатися iсторiя та географiя; польська мова вивчалася за росiйськими пiдручниками. Для галицьких вчителiв вiдкрито вчительськi курси в Петроградi та Киевi. Започатковано вiдкриття фiлiй росiйських банкiв, зокрема «Росiйсько-Азiатського», якi мали монополiзувати торгово-грошовi операцii в Галичинi.

Прихiд росiйськоi вiйськовоi адмiнiстрацii активiзував мiсцевi старi та новi москвофiльськi структури – товариство iм. М. Качковського, «Русский народный совет», «Русский торговый дом», «Русский приют», «Общество русских дам», «Русское издательское общество». Галицьким москвофiлам допомогу надавали «Карпато-Русский освободительный комитет» у Киевi та «Галицко-русское общество» у Петербурзi. Москвофiльськi структури Галичини ще перед Першою свiтовою вiйною отримували чималi дотацii вiд мiнiстерств внутрiшнiх справ i фiнансiв Росii.[3 - Детальнiше див.: Крип’якевич І. Галичина пiд час росiйськоi окупацii. Серпень 1914 – червень 1915. – Вiдень, 1915. – 116 с.]

Пропагандистським рупором новоi вiйськовоi адмiнiстрацii стали росiйськомовнi газети «Львовский вестник», «Голос народа», «Львовское военное дело», «Прикарпатская Русь». Водночас призупинено видання украiнських часописiв, розпочато обшуки в украiнських громадських товариствах, музеях, кооперативах. Це спричинило потiк бiльше нiж ста тисяч бiженцiв до Росii – зокрема Ростовськоi, Подiльськоi губернiй, Киева. З’явилися й сотнi заручникiв – банкiри, мiськi голови, промисловцi, представники iнтелiгенцii, яких вiдправляли на схiд. Натомiсть галицьких москвофiлiв (i не тiльки iх) австрiйська адмiнiстрацiя вiдправляла до концтаборiв у Талергофi, Гнау, Гмюндi, Терезiенштадтi.[4 - Велика вiйна 1914–1918 рр. Украiна / [упоряд. О. Реент]. – К., 2013. – C. 248–300.]

Знаючи суспiльно-полiтичну активнiсть греко-католицьких священикiв, нова влада розпочала насильне навернення до православ’я, хоча до вiйни у Львовi дiяла лише одна Святогеоргiевська православна церква, яку на початку столiття збудувала австрiйська влада для православних воякiв австро-угорськоi армii. 19 вересня 1914 р. заарештовано i вивезено до Росii (Курськ, Суздаль, Ярославль) митрополита греко-католицькоi церкви А. Шептицького. Навеснi 1915 р. така ж доля спiткала ректора Львiвськоi греко-католицькоi семiнарii о. Й. Боцяна. Арештовано й священикiв римо-католицькоi церкви.

Росiйська адмiнiстрацiя переслiдувала не лише украiнських дiячiв (т. зв. мазепинцiв), але й дiячiв еврейського нацiонально-культурного i господарського життя. Уже восени 1914 р. галицькими мiстами прокотилися еврейськi погроми; до грабункiв та пiдпалiв будинкiв були причетнi солдати росiйськоi армii, iнколи мiсцевi жителi. У Львовi було пограбовано еврейський квартал, вбито 18, поранено близько 70 осiб, багатьох евреiв нова влада заарештувала. Єврейське населення краю було фактично позбавлене громадянських прав, якими користувалося в Австро-Угорськiй монархii. За наказом влади евреiв звiльнено з державних установ, призупинено дiяльнiсть еврейських громадських товариств, багатих евреiв та громадських дiячiв оголошено заручниками або злочинцями. Грабунки iх господарств спричинили голод серед мирного еврейського населення. Росiйським вiйськовикам було дозволено страчувати пiдозрюваних евреiв (т. зв. шпигунiв) без суду та слiдства. Євреiв залучали до примусових робiт з очищення дорiг i вулиць, на них часто накладалася контрибуцiя та штрафи. Зазнали знущань навiть рабини, котрих солдати тягали по мiсту за пейси, вiдрiзали iм бороди, примушували чистити вигрiбнi ями. Пiддавалися нарузi синагоги. Все це спонукало бiльшiсть галицьких евреiв тiкати до внутрiшнiх районiв Австро-Угорщини або Росii. Вiйськова цензура забороняла друк будь-яких повiдомлень про становище евреiв на окупованих територiях та в Росii.[5 - Хiтерер В. Погроми, вчиненi частинами росiйськоi армii в Галичинi // Незалежний культурологiчний часопис «Ї». – 2014. – Вип. 75: Перша свiтова вiйна. 1914–2014. Що далi? – С. 155–158; An-Ski Szymon. Tragedia zydоw galicyjskich w czasie 1 wojny swiatowej. – Przemysl, 2010. – 480 s.] На жаль, европейська перiодика теж практично не згадувала про злодiяння росiйськоi вояччини щодо галицьких евреiв.

Зазнавали знущань i галицькi нiмцi, колонii яких дуже часто розташовувалися довкола мiст i мiстечок. Чимало нiмецьких колонiстiв за пiдозрою у шпигунствi було вивезено на схiд. Безчинства росiйських вiйськ у Галичинi окремi депутати Державноi думи Росii назвали «европейським скандалом», а украiнськi – не лише критикували нацiональну полiтику царизму, а й виступали за визнання права украiнцiв на широке культурне самовизначення. Натомiсть Украiнська парламентська репрезентацiя у Вiднi висунула наприкiнцi вiйни ще радикальнiшi вимоги – право населення Схiдноi Галичини на самовизначення. Ця вимога отримала додаткову аргументацiю завдяки новим принципам мiжнародних вiдносин, проголошеним 18 грудня 1916 р. президентом США В. Вiльсоном.

Як бачимо, полiтика росiйськоi влади мала на метi вiдiрвати якомога бiльше людей вiд етнiчних коренiв та усталеного соцiального середовища, де вони перебували тривалий час, i таким чином асимiлювати новоприеднанi територii iмперii. З такою метою проведено депортацii украiнцiв, полякiв, евреiв, нiмцiв. Водночас военнi злочини окупацiйноi влади посилювали прагнення поневолених народiв до визволення вiд нацiонального та соцiального гнiту, вiдродження або створення власних держав.

Протистояти росiйськiй експансii на украiнськi i польськi землi у роки Великоi вiйни мали патрiотично налаштованi стрiльцi легiону Украiнських сiчових стрiльцiв (УСС), котрi вiдзначилися у боях на горi Макiвка 1915 р. i Лисонi 1916 р., i вояки польських легiонiв (згодом бригад) Юзефа Пiлсудського.[6 - За волю Украiни. Іст. Зб. УСС. – Нью-Йорк, 1967. – С. 21 – 379; Литвин М. Історiя галицького стрiлецтва. – Львiв, 1991. – С. 7 – 127.]

Як вiдомо, цiсарське командування погодилося створити два польськi легiони – Захiдний у Краковi та Схiдний у Львовi, по 8,5 тис. осiб у кожному (нагадаймо, що украiнцям дозволено лише один 2-тисячний легiон УСС). Загони Ю. Пiлсудського реформували у 1-й полк, а в груднi 1914 р. на постоi в Новому Санчi – у 1-шу бригаду польських легiонiв (2,4 тис. осiб), що одразу ж прийняла бойове хрещення пiд Тарновом (Ловчувек). Загалом бойовий шлях польських легiонiв у Пiдгаллi, Карпатах та на Волинi тривав три роки – аж до липня 1917 р., коли вони на заклик Ю. Пiлсудського вiдмовилися знову заприсягти на вiрнiсть Нiмеччинi та Австро-Угорщинi. Особливий героiзм виявили польськi легiонери – 6-й полк пiхоти i 1-й батальйон 1-го полку пiхоти наприкiнцi вересня 1915 р. у болотисто-лiсистих околицях волинського села Костюхнiвка. Сучасники насамперед вiдзначали там хоробрiсть 19-рiчного поручника Леопольда Лiса-Кулi пiд час росiйських багнетних штурмiв. Не менш жорстокими були жовтневi атаки пiд селами Кам’януха та Кукла. Наприкiнцi жовтня 1915 р. у прифронтових Маневичах було дислоковано польськi полки 2-i бригади, якi прибули потягом зi Львова (через Люблiн i Ковель) на допомогу в захистi позицiй 21-i бригади австро-угорськоi армii. У ходi листопадових боiв польськi вiддiли не лише виявили героiзм, а й втратили до половини свого особового складу. Щоправда, 9 листопада пiсля потужного артобстрiлу Костюхнiвку вдалося вiдбити у росiян.[7 - Klimecki M., Filipoow K. LEGIONY TO… Szkice z dziejоw legionоw polskich. – Bialystok, 1998. – S. 105–110; Legiony Polskie w I wojnie swiatowej // Encyklopedia Wojskowa. – Warszawa, 2007. – T. 1. – S. 512–513.] Нинi це волинське село е мiсцем паломництва польських патрiотiв.

Серед польського полiтикуму у Велику вiйну популярною була концепцiя «Схiдноi Європи» нiмця Пауля Рорбаха, спiвтворцi та симпатики якоi виступали за передiл Росiйськоi iмперii та вiдновлення iсторичноi Польщi, що мала охоплювати Литву й значнi територii Бiлорусi та Украiни. Польський фактор грав важливу роль у розробленнi та проведеннi «остполiтики» Рейху, насамперед пiд час офiцiйних переговорiв мiж Берлiном i Вiднем.[8 - Федюшин О. Украинская революция 1917–1918. – М., 2007. – С. 27–41.]

Натомiсть украiнський полiтикум Галичини в особi мiжпартiйноi Загальноi украiнськоi ради i позапартiйного Союзу визволення Украiни (СВУ) звертав увагу мiжнародноi громадськостi на украiнський характер не лише Схiдноi Галичини й Волинi, але й Холмщини i Пiдляшшя[9 - Патер І. Союз визволення Украiни: проблеми державностi i соборностi. – Львiв, 2000. – С. 73 – 187.] (Холм, Володимир, Галич, Львiв у рiзнi часи були столицями Галицько-Волинського князiвства/королiвства). СВУ, створений у Львовi надднiпрянськими полiтемiгрантами, популяризував iдею державноi самостiйностi Украiни в часописах i книгах рiзними мовами – нiмецькою, англiйською, польською, турецькою, румунською, болгарською, шведською; iз турецьким урядом обговорювалася навiть iдея створення у Стамбулi спiльного украiнсько-турецького корпусу, який мав протистояти росiйськiй експансii на украiнськi землi.

Пiсля розпаду iмперiй Романових i Габсбургiв плани новоi бiльшовицькоi Росii особливо не змiнилися, удосконалилася лише тактика дiй на украiнських теренах. Власне, за сприяння Москви для нейтралiзацii Украiнськоi революцii, прагнень Украiнськоi Народноi Республiки було проголошено Республiку Тавриду, а згодом Донецько-Криворiзьку республiку, досвiд якоi нинi активно популяризують Кремль, донецькi сепаратисти, Киiвський фiлiал Інституту СНД.[10 - Корнилов В. Донецко-Криворожская республика. Расстрелянная мечта. – Харьков, 2011. – С. 4 – 401.] Росiйська комунiстична партiя (бiльшовикiв) i особисто голова Раднаркому Росii В. Ленiн iнспiрували також проголошення у липнi 1920 р. Галицькоi соцiалiстичноi радянськоi республiки. Червоний прапор у Тернополi (тимчасовiй столицi Республiки) та 50 повiтових мiстах Галичини пiднято пiд час чергового наступу червоноармiйських вiйськ Пiвденно-Захiдного фронту на Прикарпаття.[11 - Литвин М. ЗУНР i Галицька СРР у геостратегii бiльшовицькоi Росii // Украiна: культурна спадщина, нацiональна свiдомiсть, державнiсть. – Львiв, 2009. – Вип. 18. – С. 101–118.] Комiсаром цього фронту, а фактично iдеологом бiльшовицького маршу в Європу був амбiтний Й. Сталiн, командний вагон якого так i не перетнув прикордонний Збруч. Очевидно, що популярнi нинi серед росiйського полiтикуму iдеi «русского мира» не виникли за правлiння В. Путiна, а були актуальними i привабливими в добу Ленiна – Сталiна, а згодом i Брежнева.

Агресiя царськоi, а потiм бiльшовицькоi Росii на украiнськiй землi спонукала нацiонально-державнi сили шукати союзникiв у Берлiнi, Парижi, Лондонi, а також Варшавi, яка вкотре могла стати об’ектом збройноi експансii Москви. Втiм, геополiтика вiдроджуваноi Польщi не цiлком узгоджувалася з державно-територiальними планами Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки, проголошеноi восени 1918 р.

Уряд i Украiнська нацiональна рада – парламент Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки (ЗУНР), якi дiяли у Львовi, Тернополi та Станiславовi у 1918–1919 рр., не йшли на жоднi територiальнi поступки з владою вiдродженоi Польщi, пiдтриманою Антантою. Як вiдомо, пiд час Ходорiвських переговорiв навеснi 1919 р. антантiвська мiсiя Ж. Бартелемi пiсля консультацiй з Варшавою запропонувала провiдникам ЗУНР територiальний компромiс – залишити украiнцям столицю Станiславiв, частину Прикарпаття i все Надзбруччя; до Польщi мали вiдiйти не лише Перемишль i Львiв, а й Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн. Провiдники ЗУНР вiдкинули цю пропозицiю, погодившись лише на тимчасове перемир’я.[12 - Державний архiв Львiвськоi областi (далi – Держархiв Львiвськоi обл.). – Ф. 257. – Оп. 2. – Спр. 1449. – Арк. 7 – 10.] Натомiсть голова Директорii УНР С. Петлюра, котрий прибув до Ходорова 27 лютого, наполягав на визнаннi пропозицii Бартелемi з умовою, що Антанта визнае УНР i надасть допомогу украiнцям у боротьбi з бiльшовиками.[13 - Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. – Вiдень, 1922. – С. 77.] С. Петлюра мав намiр, який збiгався з планами Заходу, – примирити украiнцiв з поляками, щоб спрямувати Галицьку армiю проти бiльшовикiв. Однак спроба Антанти та Польщi досягти миру й повернути обидвi украiнськi армii на схiд – провалилася. Все те дало пiдстави надiслати до Польщi армiю Галлера, яка у травнi – липнi 1919 р. вiдтiснила Галицьку армiю на Тернопiльщину до Збруча.[14 - Литвин М. Украiнсько-польська вiйна 1918–1919 рр. – Львiв, 1998. – С. 381–390.]

Цього часу емiсари С. Петлюри вже вели офiцiйнi i неофiцiйнi таемнi переговори з варшавськими чиновниками. С. Петлюра звернувся 9 серпня 1919 р. до Ю. Пiлсудського з листом, де висловив пропозицiю перенести польсько-украiнськi вiдносини з площини антагонiзму й боротьби на грунт взаемного порозумiння та узгодженоi боротьби перед спiльним ворогом. А вже 1 вересня мiж УНР i Польщею пiдписано угоду про перемир’я, в якiй декларовано дружню нейтральнiсть обох армiй, визначено лiнiю розмежування на Волинi (Корець – Олевськ – Мозер). І тiльки пiсля завершення дев’ятимiсячноi украiнсько-польськоi вiйни польська армiя за згодою уряду ЗУНР у листопадi – груднi 1919 р. зайняла Кам’янець, район Мирополя – Любара, згодом Проскурова; тодi ж було iнтерновано близько 8 тис. хворих, поранених i деморалiзованих воякiв Армii УНР.[15 - Руккас А. Разом з польським вiйськом: Армiя Украiнськоi Народноi Республiки 1920 р. – Нiжин, 2013. – С. 8 – 12.] Нарештi, 2 грудня пiдписано декларацiю УНР про головнi принципи вiдносин з Польщею. Згiдно з цим документом, Надднiпрянська армiя забезпечувалася матерiально-технiчною допомогою, украiнськi вiйськовополоненi та iнтернованi звiльнялися, дозволявся транзит до Украiни через польську територiю озброень i обладнання. Ю. Пiлсудський дав також згоду на формування в Польщi украiнських збройних сил, резерви для чого можна було вiднайти в таборах для iнтернованих у Пiкуличах пiд Перемишлем, Ланцутi, Берестi Литовському, де восени 1919 р. перебували понад 2 тис. полонених та iнтернованих воякiв.[16 - Колянчук О. Украiнська вiйськова емiграцiя в Польщi. 1920–1939. – Львiв, 2000. – С. 55 – 134.]

Однак наприкiнцi зими 1920 р. стало зрозумiло, що бiльшовицька Москва розпочинае пiдготовку до масштабного удару на Мiнськ i Варшаву. Радянськi вiйська мали утримувати оборону, а згодом перейти в наступ. У серединi березня польська розвiдка перехопила радiодепешу, де стверджувався намiр Москви перекинути з Кавказу до Украiни Першу кiнну армiю С. Будьонного. Це переконало Верховного головнокомандувача Ю. Пiлсудського завдати превентивного удару на украiнському напрямку. Бiлi вiйська видавалися ненадiйним союзником. Тому головну ставку було зроблено на военно-полiтичний союз з УНР. 11 березня 1920 р. вiдновлено переговори з Дипломатичною мiсiею УНР. Однак першi днi переговорiв минули в суперечках, якi стосувалися лiнii майбутнього украiнсько-польського кордону на Волинi. У зв’язку з цим С. Петлюра у листi до прем’ера І. Мазепи 15 березня написав: «Польща мае визнати нас, але, очевидно, за дорогу цiну; п’ять повiтiв Волинi хоче собi взяти: Ковельський, Луцький, Дубенський, Рiвненський i частину Крем’янецького. Про це офiцiйно сьогоднi не говорять, але завтра-позавтра можуть рiшуче заявити. Що нашiй мiсii пощастить одстояти – сказати не можна. В кожному разi без того чи iншого порозумiння з Польщею ми не можемо одновити нашоi державноi працi».[17 - Мазепа І. Украiна в огнi й бурi революцii (1917–1921). – К., 2003. – С. 402.] Водночас поляки погоджувалися допомогти вiйськовими та iншими засобами вiдвоювати в бiльшовикiв лише Правобережну Украiну до Днiпра, що теж не влаштовувало украiнську сторону. Вважалося, що Варшава не мае юридичних прав на Лiвобережжя, яке тривалий час перебувало у складi царськоi Росii. При цьому важливо було й не погiршити вiдносини з Антантою, яка пiсля поразки А. Денiкiна й надалi вiдстоювала плани вiдродження «единоi i неподiльноi» Росii, допомагаючи бiлому генералу П. Врангелю захопити не лише Крим, а й здiйснити похiд на бiльшовицьку Росiю. Не сприяла переговорам i позицiя галицьких полiтикiв, котрi, на думку С. Петлюри, були «хворим вiдгуком розпуки та дезорганiзацii». У тi днi вiн зауважував своему вiйськовому мiнiстру: «Ми повиннi в iм’я державностi не рахуватися з розпукою, а мати тверду державну волю i не пiддаватись на провокацiю, все одно чи остання походить з нервiв полiтичних, чи зi свiдомих i недобрих мотивiв».[18 - Петлюра С. Статтi, листи, документи. – Т. 1. – Нью-Йорк, 1956. – С. 263–264.]

Тогочаснi украiнсько-польськi переговори вiдбувалися в режимi таемностi, про iх перебiг не знали навiть депутати Сейму, члени сеймовоi комiсii iз закордонних справ, бiльшiсть польських дипломатiв. Лише 3 квiтня поляки висунули проект польсько-украiнськоi угоди, в якiй Варшава не лише визнавала Директорiю УНР, а й обiцяла iй допомогти у визволеннi Правобережжя; за Польщею пропоновано залишити Схiдну Галичину та сiм iз дванадцяти повiтiв Волинськоi губернii; польськiй нацiональнiй громадi в Украiнi та украiнськiй нацiональнiй громадi в Польщi гарантувалися рiвнi автономнi права. До полiтичних домовленостей мали бути доданi господарська й вiйськова угоди.

Довгоочiкуваний полiтичний договiр мiж Польщею та УНР був пiдписаний у нiч з 21 на 22 квiтня 1920 р. Варшава визнавала незалежнiсть Украiни, а Директорiю – верховною владою УНР. Визначено польсько-украiнськi кордони: за УНР визнано територiю Правобережжя у межах до 1772 р. Водночас взято зобов’язання не укладати жодних мiжнародних угод, спрямованих одне проти одного. Частиною цiеi домовленостi була вiйськова конвенцiя вiд 24 квiтня, згiдно з якою украiнськi та польськi вiйська стали союзними у боротьбi проти експансii бiльшовицькоi Росii, яка неодноразово декларувала свое бажання запалити вогонь свiтовоi революцii у Європi. Також вiдзначено спiльне ведення бойових дiй армiями пiд загальним польським командуванням, утворення украiнськоi адмiнiстрацii на визволенiй територii, пiдконтрольнiй уряду ЗУНР, пiдпорядкування залiзницi польському вiйськовому командуванню. Украiнцi мали забезпечити польську армiю продуктами, органiзувати евакуацiю польських вiйськ пiсля закiнчення бойових дiй з територii Украiни.[19 - Красiвський О. Украiнсько-польськi взаемини в 1917–1923 рр. – К., 2008. – С. 210–254.]

Варто наголосити, що об’еднання збройних сил було важливим не лише для Украiни, але й для Польщi. Ю. Пiлсудський зважився на цей крок, попри застереження Антанти, яка не вважала Украiну самостiйним чинником у боротьбi з бiльшовицькою Москвою.

Зрозумiло, що цю угоду, яка дозволяла полякам окупувати Схiдну Галичину й частину Волинi, не схвалили украiнськi полiтичнi партii Галичини, а також емiграцiйний уряд ЗУНР у Вiднi, який постiйно надсилав протестнi заяви до Паризькоi конференцii, мiжнародноi дипломатii, керiвникiв краiн Європи та Америки. Особливо критикувався пункт таемноi угоди про «вiдступлення» Польщi Схiдноi Галичини, Холмщини, Пiдляшшя, частини Полiсся i захiдних земель Волинi, який, на думку делегацii Украiнськоi нацiональноi ради у Львовi, був укладений проти волi захiдноукраiнськоi людностi.[20 - Захiдно-Украiнська Народна Республiка. 1918–1923. – Т. 5, кн. 2. – Івано-Франкiвськ, 2011. – С. 27–33.] Зазначимо, що вичiкувальну позицiю стосовно угод зайняли польський Сейм i лiвоцентристськi партii; натомiсть нацiонал-демократи засудили цей союз i навiть похiд на Киiв.

Однак за тих складних умов у С. Петлюри реальноi альтернативи не було. Власними силами визволити Украiну, бодай ii частину, Надднiпрянська армiя не могла. Не вдалось С. Петлюрi й пiдняти всенародне повстання. Водночас частина надднiпрянцiв з недовiрою ставилася до нового польського походу в краiну.

На початку лiта лiнiя польсько-росiйського фронту розтягнулася вiд Яруги над Днiстром до околиць Киева i далi вздовж Днiпра, по гирло Прип’ятi. Надднiстрянський вiдрiзок фронту (вiд Яруги до Липiвця) боронили украiнськi дивiзii, що входили до 6-оi польськоi армii. Особливо важкi боi украiнськi козаки провели проти Червоноi армii 19–26 липня на берегах Збруча, Серету й Стрипи. Великий героiзм та самопожертву виявили козаки 6-i дивiзii М. Безручка пiд Замостям наприкiнцi серпня 1920 р., обороняючи мiсто вiд наступу 1-i Кiнноi армii С. Будьонного.[21 - Польща та Украiна в боротьбi за незалежнiсть. 1918–1920 / [ред. Т. Кшонстек]. – Варшава, 2010. – С. 92 – 109, 223, 313.]

У серединi вересня украiнськi загони спiльно з польськими вояками продовжили похiд на схiд, досягнувши 11 жовтня лiнiю р. Лозова, де фактично завершилася бойова спiвпраця з польським вiйськом. Причиною цього стало пiдписання 12 жовтня у Ризi договору з радянськими республiками Росii та Украiни, згiдно з яким Варшава вiдмовилася вiд союзу iз УНР, а також зобов’язалася не утримувати на своiй територii ворожих бiльшовицькiй Росii вiйськових формацiй – Армii УНР та iнтернованих частин Бiлоi армii. Знесилена Армiя УНР 11 листопада форсувала Збруч i опинилася на територii Польщi, де була iнтернована в таборах Ланцута, Калiша, Щепйорно, Вадовиць, Александрова Куявського, Пiкулич та iн..[22 - Колянчук О. Украiнська вiйськова емiграцiя… – С. 7 – 113.]

Польсько-украiнський военно-полiтичний союз виявився короткотермiновим. Украiна в цей час перебувала в мiжнароднiй iзоляцii. Завадила також прагматична полiтика краiн Заходу, насамперед Великоi Британii, яка неодноразово радила Польщi укласти мир iз бiльшовицькою Росiею. Паризька мирна конференцiя теж пропонувала сусiднiм краiнам не вести вiйну з Росiею. На жаль, i американська дипломатiя не схвалювала планiв Ю. Пiлсудського щодо спiльноi з Украiною антибiльшовицькоi кампанii 1920 р. Все це кардинально послаблювало украiнський нацiонально-державний табiр, особливо пiсля заборони дiяльностi ii екзильного уряду в Тарновi та Варшавi й лiквiдацii таборiв iнтернованоi Армii УНР.

Розчленування украiнських етнiчних земель Радянським Союзом, Румунiею, Чехословаччиною, Польщею ще бiльше радикалiзувало в мiжвоенний перiод украiнський нацiонально-визвольний рух. Зокрема, праворадикальнi сили – Украiнська вiйськова органiзацiя (УВО), (створена 1920 р.) i Органiзацiя украiнських нацiоналiстiв (ОУН) (створена 1929 р., спiвзасновниками яких були недавнi старшини i стрiльцi легiону УСС, армiй ЗУНР i УНР) пропонували збройний шлях вiдновлення самостiйноi соборноi Украiнськоi держави; при цьому не заперечувався фiзичний терор проти польських урядовцiв i силовикiв, лояльних до них украiнських дiячiв.[23 - Органiзацiя украiнських нацiоналiстiв i Украiнська повстанська армiя: iст. нариси / [вiдп. ред. С. Кульчицький]. – К., 2005. – С. 450–456; Зайцев О. Украiнський iнтегральний нацiоналiзм (1920 – 1930-тi роки): нариси iнтелектуал. iсторii. – К., 2013. – С. 32–37, 244–359; Wysocki R. Organizacja Ukraiсskich Nacjonalistуw w Polsce w latach 1929–1939. Geneza, struktura, program, ideologia. – Lublin, 2003. – S. 114–348.] Напередоднi Другоi свiтовоi вiйни украiнськi нацiоналiсти намагалися заручитися пiдтримкою офiцiйного Берлiна. Украiнсько-нiмецького порозумiння прагнули й емiграцiйнi уряди ЗУНР i Гетьманату П. Скоропадського, якi в мiжвоенний перiод перебралися до Берлiна.[24 - Павлишин О. Євген Петрушевич (1863–1940): iлюстр. бiогр. нарис. – Львiв, 2013. – С. 358–368.]

Лiворадикали в особi нелегальноi Компартii Захiдноi Украiни та ii легальноi «прибурiвки» – Украiнського соцiалiстичного сiльсько-робiтничого об’еднання («Сельробу») виступали за соцiальне i нацiональне визволення трудящих, возз’еднання Захiдноi Украiни з УСРР у складi Радянського Союзу.[25 - Детальнiше див.: Сливка Ю. Сторiнки iсторii КПЗУ. – Львiв, 1989. – 91 с.] Радянофiли отримували фiнансову допомогу (у валютi або коштовностях) через нелегальне Закордонне бюро допомоги КПЗУ, Посольство СРСР у Варшавi, Генеральне консульство СРСР у Львовi. Щоправда, в лiвому малозабезпеченому середовищi краю дiяли також легальнi сили – представники Украiнських радикальноi й соцiал-демократичноi партiй, котрi обгрунтували iдею створення незалежноi Украiнськоi соцiалiстичноi (демократичноi) держави. Соцiалiстичнi iдеi були особливо популярними у 1920-тi роки, коли в радянськiй Украiнi активно впроваджувалася полiтика украiнiзацii, а захiднi компанii брали участь у модернiзацii промисловостi Надднiпрянщини, будiвництвi гiдроелектростанцiй i металургiйних комбiнатiв.

Утiм, найбiльше прихильникiв у захiдноукраiнському соцiумi здобуло легальне центристське Украiнське нацiонально-демократичне об’еднання (створене 1925 р.), яке намагалося поеднувати парламентськi й непарламентськi засоби полiтичноi боротьби задля вiдродження незалежноi Украiнськоi держави, соборностi ii земель.[26 - Соляр І. Зовнiшнi орiентацii нацiонально-державницьких партiй Захiдноi Украiни. – Львiв, 2011. – С. 157–186, 239–301.] УНДО, як i праворадикали, виступало проти полонiзацii культурно-освiтнього життя, а також засудило насильницьку колективiзацiю надднiпрянського села, полiтику голодомору в УРСР, жертвами якоi в 1932–1933 рр. стали не лише украiнцi, а й представники польськоi меншини (загалом близько 5 млн осiб).

У мiжвоенний перiод дiяли також полiтичнi середовища военно-полiтичноi емiграцii УНР, котрi прагнули налагодити дiалог iз представниками центральноi та мiсцевоi влади Польщi, прихильниками концепцii прометеiзму (тобто федерацii визволених народiв СРСР з Польщею), виступали за культурно-освiтнi преференцii для украiнцiв, мiлiтарну пiдтримку Варшави пiд час наступу нацистськоi Нiмеччини у вереснi 1939 р..[27 - Комар В. Концепцiя прометеiзму в полiтицi Польщi (1921–1939 рр.). – Івано-Франкiвськ, 2011. – С. 54 – 288; Колянчук О. Украiнська вiйськова емiграцiя… – С. 154–190.] У тi критичнi днi у лавах Вiйська Польського воювали близько 120 тис. украiнцiв, серед них – недавнi старшини Армii УНР.

Навеснi того року кривавий смерч вiйни вiдчули на собi украiнцi Закарпаття, прихильники Карпатськоi Украiни, територiю якоi за допомогою зброi i завдяки полiтичнiй пiдтримцi Берлiна включено до хортистськоi Угорщини. У середовищi украiнських науковцiв-археологiв побутуе думка, що до розстрiлiв воякiв Карпатськоi Сiчi на Верецькому перевалi були причетнi польськi прикордонники.[28 - Онищук Я. Галичани в оборонi Карпатськоi Украiни (до 70-i рiчницi трагiчних подiй на Верецькому перевалi) // Цитаделя: Львiв. Мiлiбар. альманах. – Львiв, 2009. – Ч. 2. – С. 47–51; Домбровський Д. Польща i Закарпаття: 1938–1939. – К., 2012. – С. 292–360.]

Пакт Молотова – Рiббентропа 1939 р. не лише санкцiонував розчленування суверенноi Другоi Речi Посполитоi, а й початок радянiзацii Галичини та Волинi – лiквiдацiю багатопартiйностi й ринковоi економiки, репресii проти польськоi i украiнськоi опозицii, депортацiю польських урядовцiв i вiйськовикiв, украiнських i польських громадських дiячiв. Хоч як дивно, але в 1939–1940 рр. прикарпатська нафта i лiс транспортувалися не лише у схiднi регiони УРСР, а й до нацистськоi Нiмеччини.[29 - Детальнiше див.: Литвин М., Науменко К. Сталiн i Захiдна Украiна 1939–1941 рр. – К., 2010. – 80 с.; Баран В., Токарський В. Украiна: захiднi землi. 1939–1941 рр. – Львiв, 2009. – 448 с.]

Вибух нiмецько-радянськоi вiйни 1941 р. став новим випробуванням для украiнського народу, його державно-полiтичних сил. Не менше 6 млн украiнцiв мобiлiзовано до Червоноi армii. Щонайменше 250 тис. украiнцiв (здебiльшого зi Сходу), ворожих сталiнському режиму, вступили до бойових i тилових формувань Вермахту. Понад 100 тис. бiйцiв УПА (здебiльшого членiв ОУН) прагнули вiдновити самостiйнiсть Украiни у боротьбi проти нiмецьких, радянських, угорських, румунських вiйськ, а також формувань Армii Крайовоi i Армii Людовоi. Щоправда, на початковому етапi вiйни нiмецьке командування намагалося домогтися координацii зусиль iз вiддiлами УПА у боротьбi з Червоною армiею i радянськими партизанами й навiть надало украiнським повстанцям зброю.[30 - Органiзацiя украiнських нацiоналiстiв… – С. 88 – 142.] Реальним iдеологом украiнського визвольного руху в той час був не Степан Бандера, котрий у 1934–1939 рр. перебував у польськiй в’язницi, а в 1941–1944 рр. у гiтлерiвському концтаборi, а Петро Федун «Полтава» (двотомник його праць «Концепцiя самостiйноi Украiни» нещодавно видав Інститут украiнознавства iм. І. Крип’якевича НАН Украiни у Львовi).

Украiнцi також воювали в европейському русi опору, американськiй i канадськiй армiях, окремих чеських i польських формуваннях. Наприкiнцi Другоi свiтовоi вiйни провiдники украiнського й польського пiдпiлля прагнули досягти координацii зусиль у боротьбi проти Червоноi армii та iнших силових структур СРСР. Утiм, пiсля кiлькох спiльних збройних акцiй у 1944 р. супротивнi сторони не зумiли порозумiтися, особливо в територiальних питаннях. Не досягнуто компромiсу й у военно-полiтичному протистояннi на Холмщинi та Волинi, де в 1942–1944 рр. загинули десятки тисяч полякiв i украiнцiв, здебiльшого цивiльних осiб.[31 - Калiщук О. Украiнсько-польське протистояння на Волинi та в Галичинi у роки Другоi свiтовоi вiйни: науковий та суспiльний дискурси. – Львiв, 2013. – С. 95 – 308; Сливка Ю. Украiна в Другiй свiтовiй вiйнi: нацiонально-полiтичний та мiжнародно-правовий аспекти // Украiна: культурна спадщина, нацiональна свiдомiсть, державнiсть. – Львiв, 1997. – Вип. 3–4. – С. 3 – 31; Пущук І. Волинь та Холмщина в 1943–1944 роках. Украiнськi жертви. – Львiв, 2014. – С. 7 – 24.] Однак цей конфлiкт мав, на нашу думку, не лише етнополiтичну, а й соцiальну складову, боротьбу за землю, якою з початку 1920-х рокiв володiли чимало польських осадникiв.

У повоенний перiод (1944–1951) за сприяння комунiстичноi влади Польщi та СРСР iз украiнсько-польського пограниччя депортовано майже 2 млн полякiв, украiнцiв, чехiв, що змiнило як демографiчний склад, так i культурно-iсторичну спадщину полiетнiчного регiону – втрачено сотнi церковних об’ектiв, раритетiв сакрального мистецтва, архiвних i бiблiотечних колекцiй, частину з яких вивезено до Росii.[32 - Депортацii. Захiднi землi Украiни кiнця 30-х – початку 50-х рр.: документи, матерiали, спогади: у 3 т. / [вiдп. ред. Ю. Сливка; упоряд.: Ю. Сливка, М. Литвин та iн.]. – Львiв, 1996. – Т. 1. – С. 3 – 15.] По обидва боки кордону не вдалося зберегти польськi та украiнськi вiйськовi меморiали, зокрема поховання Першоi та Другоi свiтових воен, – iх почали вiдновлювати лише пiсля краху тоталiтарних режимiв у Польщi та СРСР.

Проте пiсля Другоi свiтовоi вiйни значно конструктивнiшим став дiалог польськоi та украiнськоi емiграцii як у Європi, так i за океаном. Особливо толерантну позицiю щодо Украiни та украiнцiв зайняла редакцiя польськоi «Культури» в Парижi, яка пропагувала еднiсть антикомунiстичних сил у боротьбi з тоталiтарними режимами у Схiднiй Європi, обгрунтовувала непорушнiсть повоенних кордонiв, зокрема Украiни та Польщi. Вiдчутною була допомога польських iнтелектуалiв – дiячiв «Солiдарностi», журналiстiв, науковцiв, церковнослужителiв – украiнським дисидентам у 80 – 90-тi роки ХХ ст., коли в Украiнi подолано комунiстичну диктатуру й розпочато першi демократичнi реформи.

Сучасна Украiна знову потребуе зовнiшньополiтичноi, матерiально-технiчноi, вiйськовоi i моральноi пiдтримки сусiдньоi Польщi та iнших краiн. Важливо також об’ективно дослiджувати нашу спiльну iсторичну спадщину. Історична наука, зазначав вiдомий нiмецький науковець Йорн Рюзен, – це культурна практика детравматизацii.[33 - Рюзен Й. Новi шляхи iсторичного мислення. – Львiв, 2010. – С. 215.] Власне, пропонована книга нарисiв – це толерантний погляд на украiнсько-польськi вiдносини мiжвоенноi доби, уроки та наслiдки яких е актуальними й сьогоднi.

Руслана Давидюк

«Весь сенс нашого перебуванняза кордоном – у працi для Украiни»:

Надднiпрянська емiграцiя у Схiднiй Галичинi та Захiднiй Волинi

«Страшенно сумую за Украiною, за рiдними, яких там залишила, але тут я можу вiльно i голосно заявляти, що я украiнка, що маю право бути людиною… Весь сенс, усе оправдання нашого перебування за кордоном – в працi для Украiни»[34 - Центральний державний архiв вищих органiв влади i управлiння Украiни (ЦДАВОУ). – Ф. 3327. – Оп. 1. – Спр. 22. – Арк. 104.] – цi слова Софii Русовоi яскраво вiддзеркалюють думки i надii надднiпрянськоi емiграцii мiжвоенного часу. Опинившись на територii Польщi внаслiдок утвердження в Украiнi бiльшовицькоi влади, вони переживали почуття ностальгii за батькiвщиною, за домом, який залишили на радянськiй сторонi. Сподiваючись на швидке повернення, намагалися селитися ближче до кордону, «здебiльшого у прикордонних повiтах коло Збруча, щоби при першiй нагодi, коли територiя Украiни буде звiльнена вiд бiльшовикiв, повернутися до рiдного краю».[35 - Центральний державний iсторичний архiв Украiни у Львовi (ЦДІАУ у Львовi). – Ф. 462. – Оп. 1. – Спр. 187. – Арк. 19.] Визначальним мотивом для вигнанцiв було проживання у Польщi украiнськоi спiльноти, яка становила переважну бiльшiсть у Схiднiй Галичинi й Захiднiй Волинi. Вiдтак, iснувала спiльнiсть мови, культури, а щодо Волинi, то й православноi вiри. Харитя Кононенко говорила: «Цiкавить мене поiздка до Польщi ще й з iншого боку. Їду до цiеi держави вперше, а там живе така велика частина нашого народу… А потiм, бажаеш хоч на хвилину вiдчути, що ти стоiш на тому клаптику земноi кулi, яка вiд тисячолiть належала нам… Для емiгранта це особливий чар, особлива принада… І ось за вiкном нарештi i вогнi славного города Великого Льва. Якась солодка туга, хвилююча радiсть охоплюе ество. «Серед своiх! Серед своiх!»[36 - Кононенко Х. Один тиждень на рiднiй землi // Дiло. – 1934. – Ч. 199. – 30 лип. – С. 4–5.]

Захiдноукраiнське населення, незважаючи на власну бiднiсть i економiчну скруту, долучалося до допомоги надднiпрянцям. Голова Украiнського центрального комiтету (УЦК) Андрiй Лукашевич зазначав: «Украiнське i бiлоруське населення схiдних теренiв – нема чого й казати – ставиться до емiгрантiв цiлком прихильно, як до рiдних братiв. Емiгранти провадять свое життя настiльки скромно i поводять себе настiльки тактовно, що досi нiде не було чути про якiсь поважнi непорозумiння чи конфлiкти мiж емiгрантами i мiсцевим населенням».[37 - Лукашевич А. Украiнська емiграцiя в Польщi // Трибуна Украiни. – 1923. – № 1. – С. 17–21.]

Системну допомогу емiгрантам надавали органiзацii, створенi у Схiднiй Галичинi, зокрема Украiнський горожанський комiтет (УГК) у Львовi.[38 - ЦДАВОУ. – Ф. 3366. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 4–5.] Наприкiнцi червня 1921 р. при ньому з’явилася секцiя допомоги емiгрантам з Надднiпрянськоi Украiни на чолi з Ростиславом Лащенком. У ii складi дiяли пiдсекцii: культурно-просвiтня (проф. Л. Бiлецький), театральна (М. Садовський), допомоги дiтям i молодi (М. Лащенко), фiнансова (Р. Лащенко).[39 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 462. – Оп. 1. – Спр. 186. – Арк. 3.] Тимчасова допомогова секцiя при УГК була створена в Тернополi, яка збирала необхiднi речi, органiзовувала безкоштовнi обiди для емiгрантiв.[40 - Там само. – Спр. 190. – Арк. 101, 106.]

У листопадi 1921 р. у Львовi було зареестровано фiлiю Украiнського товариства допомоги емiгрантам (бiженцям) з Украiни та iх родинам у Польщi.[41 - ЦДАВОУ. – Ф. 3366. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 37.] У рiзний час очолювали Товариство М. Варчук, Л. Янушевич, Л. Бiлецький, В. Дорошенко, Ю. Магалевський та iн. У 1930 р. виникло Товариство украiнських емiгрантiв, яке з часом змiнило назву на Клуб украiнських емiгрантiв (КУЕ). Тут працювали О. Кузьмiнський, О. Доценко, М. Корчинський, А. Жук та iн..[42 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 828. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 1.] Названi органiзацii розгорнули допомогову, благодiйницьку, культурно-освiтню роботу, однак зазнавали багато труднощiв як внутрiшнього, так i зовнiшнього характеру.

Створенi у Львовi допомоговi органiзацii не поширювали свою дiяльнiсть на Волинь, що ускладнювало тут ситуацiю iз захистом прав емiгрантiв. Подекуди iхнi iнтереси намагалися захищати украiнськi посли, обранi до польського парламенту пiд час виборiв 1922 р., котрi долучилися до роботи, пов’язаноi з розселенням емiгрантiв, забезпеченням iх працею у Польщi чи виiздом для працевлаштування в iнших краiнах. Показово, що посол вiд Берестейщини Василь Дмитрiюк, будучи членом комiсii суспiльноi опiки Сейму, змiг домогтися видiлення 30 тисяч злотих допомоги iнтернованому украiнському вояцтву. Наступного дня до Сейму приiхав генерал Олександр Загродський, який вiд iменi УЦК висловив вдячнiсть В. Дмитрiюку.[43 - Дмитрiюк В. Дорогами вiйни i миру: спомини з додатком матерiялiв до iсторii сiм’i / [упоряд.: Мирослава та Володимир Дмитрiюки]. – [Б. м.: б. в. ], 2012. – 160 с. – С. 78.]

На Волинi роботу з пiдтримки емiгрантiв проводив колишнiй командувач Пiвнiчноi групи вiйськ УНР Володимир Оскiлко. За його допомогою у 1924 р. отримали карти азилю полковники Украiнськоi армii, уродженець Подiлля Ананiй Волинець та житомирянин Йосип Бiденко.[44 - Державний архiв Рiвненськоi областi (Держархiв Рiвненськоi обл.). – Ф. 30. – Оп. 18. – Спр. 550. – Арк. 103 зв., 128.] За дорученням Оскiлка квартира Миколи Новицького (звiльнений з калiшського табору, фельдшер на цементному заводi у Здолбуновi) перетворилася на мiсце перебування украiнських емiгрантiв: тут постiйно проживали кiлька осiб, окремi з них жили по два-три мiсяцi, а пiзнiше виiжджали.[45 - Там само. – Ф. Р-2771. – Оп. 2. – Спр. 4361. – Арк. 4–4 зв., 26–27.]

На сторiнках рiвненського «Дзвону», контрольованого В. Оскiлком, вмiщувалася спецiальна рубрика «До органiзацii украiнськоi емiграцii». Зусиллями колишнього отамана та за участю емiгрантiв 16 березня 1924 р. у м. Рiвному виник Украiнський громадянський комiтет допомоги емiгрантам у Польщi.[46 - Держархiв Рiвненськоi обл. – Ф. 33. – Оп. 4. – Спр. 3. – Арк. 22.] Члени комiтету влаштовували вуличнi акцii пiд гаслом «Волинь – емiгранту», проводили пасхальнi збiрки, засновували бiблiотеки, органiзовували аматорськi вистави, розважальнi вечори. Однак подiбнi акцii не давали очiкуваних результатiв. Оскiлко вважав це наслiдком загального зубожiння украiнського населення. Хоча iншою причиною був невеликий авторитет колишнього отамана, про що засвiдчувала його поразка на перших парламентських виборах у Польщi.

Із квiтня 1921 р. виразником iнтересiв украiнськоi полiтичноi емiграцii в Польщi став Украiнський центральний комiтет у Варшавi. Зусиллями його дiячiв, iз дозволу польськоi влади, серед захiдноукраiнського населення збиралися пожертви, значна частина яких органiзовувалася Церквою. З УЦК були пов’язанi першi спроби самоорганiзацii украiнських полiтичних емiгрантiв, призначення уповноважених на воеводства й повiти, створення мiсцевих фiлiй, хоча цей процес йшов складно та повiльно. На Волинi перший вiддiл УЦК виник у жовтнi 1923 р. в Острозi на чолi з Костянтином Смовським.[47 - Вiстi Украiнського Центрального Комiтету в Польщi (Вiстi УЦК). – 1923. – Ч. 2. – 1 листоп. – С. 10.] У 1924 р. уповноваженим УЦК у Станiславiвському воеводствi призначили П. Холодного,[48 - Державний архiв Тернопiльськоi областi (Держархiв Тернопiльськоi обл.). – Ф. 231. – Оп. 1. – Спр. 2272. – Арк. 2.] у Волинському воеводствi – Д. Ковпаненка,[49 - Вiстi УЦК. – 1926. – № 5. – С. 11; Вiстi УЦК. – 1926. – № 7. – С. 31.] у Тернопiльському воеводствi – В. Зарудного, у Бориславi – В. Синклера,[50 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 369. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 18.] у Збаразькому повiтi – Я. Водяного[51 - Там само. – Ф. 580. – Оп. 1. – Спр. 15. – Арк. 16.] та iн. Вiддiл УЦК у Львовi виник лише на початку 1929 р. на чолi з О. Кузьмiнським.[52 - У Польщi. З емiгрантського життя у Львовi // Тризуб. – 1929. – № 19/20. – С. 41–42.] Органiзацiйна робота вiддiлiв УЦК ускладнювалася нестачею кадрiв, постiйною ротацiею уповноважених, пильним контролем влади. Не завжди призначення керiвникiв фiлiй були успiшними. Зокрема, уповноважений УЦК по Здолбунову Лотоцький, працiвник мiсцевоi книгарнi «Вiдбудова», 10 листопада 1924 р. разом iз Михайлом Калюжним та Василем Чуднiвським (заступник мiнiстра народного господарства уряду УНР, зять Іллi Шрага) виiхали до Радянськоi Украiни.[53 - Мiсцевий. Петлюрiвськi «соцiалiсти» // Дзвiн. – 1924. – Ч. 80. – 15 листоп. – С. 3.]

Емiгрант Антон Стрижевський, голова Бюра бiженцiв у Ченстоховi, що з 1923 р. працював на Волинi, так означив органiзацiйнi проблеми вiддiлiв УЦК: «Польська влада i УЦК намагалися органiзувати облiк емiгрантiв УНР, однак вiн проводився лише через фiлii УЦК, а вони реестрували не всiх. Я, як багато iнших, ухилялися вiд цього, тим бiльше, що закону про таку реестрацiю не було».[54 - Держархiв Рiвненськоi обл. – Ф. 2771. – Оп. 2. – Спр. 1101. – Арк. 56–57.] З огляду на це, варто розумiти, що багато емiгрантiв залишалися поза впливом УЦК, намагалися самостiйно вижити та адаптуватися до нових умов життедiяльностi, хоча зробити це було надзвичайно складно.

Роботi вiддiлiв УЦК перешкоджали внутрiшнi суперечностi, що послаблювали украiнську полiтичну емiграцiю впродовж всього мiжвоенного перiоду. Як вiдгомiн суперечностей перiоду революцii, вибухали словеснi звинувачення мiж уповноваженим фiлii УЦК, керiвником трудовоi колонii емiгрантiв у Бабинi Євгеном Бiлецьким та згаданим Володимиром Оскiлком. Останнiй, ведучи боротьбу за вплив на мiсцеве населення, також критикував дiячiв мiсцевоi «Просвiти», обiцяв надати полiцii «компрометуючий матерiал на Нивинського i Домбровську» (Галина Журба – письменниця, емiгрантка. – Р. Д.).[55 - Там само. – Ф. 33. – Оп. 1. – Спр. 256. – Арк. 68–68 зв.] Водночас, перебуваючи серед украiнського оточення, дiячi фiлiй УЦК часто ставали iнiцiаторами урочистостей i культурних iмпрез та брали участь в академiях i святах, якi органiзовувала мiсцева громадськiсть.

Справою честi емiгрантiв було впорядкування могил загиблих побратимiв, вшанування iхньоi пам’ятi. У мiжвоенний перiод збиралися кошти на встановлення надгробкiв Б. Магеровському у Здолбуновi, О. Алмазову у Луцьку, К. Вротновському-Сивошапцi, В. Тютюннику у Рiвному та iн. Важливою була допомога в органiзацii поховання, адже багато з померлих, залишивши родини у Великiй Украiнi, жили одиноко. Не всi витримували моральнi, фiзичнi, психологiчнi труднощi, тому траплялися випадки самогубств. Хвороби, старi рани, важкi умови життя та працi вкорочували вiк емiгрантiв. «Замiсть радости, утiхи, все частiше лунають похороннi дзвони, вiдправляють панахиди, улаштовуються жалiбнi академii»,[56 - Тризуб. – 1932. – 3 лип. – Ч. 27 (335). – С. 11.] – писав «Тризуб».

Процес адаптацii надднiпрянцiв до нового мiсця проживання тривав болiсно, супроводжувався злиднями, обмеженням полiтичних, економiчних прав. Зокрема, вони не мали права самостiйно, без спiвучастi з поляками, займатися пiдприемництвом, створювати торговельнi чи фiнансовi установи. «Цi емiгранти, з яких бiльшiсть емiгрувала з причин полiтичних, перейшовши Збруч, не гарантуються правом особистоi свободи рухiв – не мають права вiльно переiздити, вони прикованi розпорядженням влади до даноi мiсцевостi – не мають права вiльно обирати мiсця свого осiдку, вони позбавленi змоги зайнятися роботою вiдповiдно свого становища, працею, яка б давала iм засоби до iснування» – пiдкреслювалося у «Меморiалi про положення украiнцiв-емiгрантiв з Надднiпрянськоi Украiни, перебуваючих на теренi Схiдноi Галичини».[57 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 462. – Оп. 1. – Спр. 187. – Арк. 46.]

Розпорядженням Мiнiстерства внутрiшнiх справ Польщi вiд 8 червня 1921 р. обмежувалося проживання емiгрантiв на територii Схiдноi Галичини, Захiдноi Волинi, великих мiст тощо.[58 - Там само. – Ф. 580. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 107.] Для поселення на означених територiях потрiбен був спецiальний дозвiл староства. Навiть на тимчасовий в’iзд до схiдних воеводств чи прикордонноi смуги вимагалася спецiальна перепустка.[59 - ЦДАВОУ. – Ф. 3508. – Оп. 1. – Арк. 14.] Прохання про постiйне перебування емiгранти мали складати через староство до воеводи, пояснюючи при цьому мотиви (служба, робота, родиннi справи). В окремих випадках дозвiл мiг отримати УЦК через МВС, але карти азилю видавалися з великими труднощами, а чимало емiгрантiв, як згадувалося, вели iзольоване життя, не контактували з УЦК.

Неврегульованiсть юридичного статусу емiгрантiв супроводжувалася свавiллям мiсцевоi влади. На початку 1920-х рокiв траплялося багато випадкiв «репатрiацii» чи депортацii емiгрантiв до УСРР. Найбiльшу заповзятiсть у цьому виявляли старости схiдних воеводств. УЦК наголошував: «З правного та морального погляду украiнська емiграцiя перебувае у сумному станi. Особливо важкi умови емiграцii спостерiгаемо у глухих кутках провiнцii i в першу чергу на кресах, звiдки весь час iдуть скарги на утиски з боку нижчих агентiв адмiнiстративноi влади».[60 - ЦДАВОУ. – Ф. 3508. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 9.] У травнi 1921 р. були арештованi й вiдправленi до Львова без повiдомлення владi УНР полковник А. Долуд i поручник Пасiчник.[61 - Там само. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 24. – Арк. 65.] На початку 1922 р. полiцiя заарештувала Гната Куприйчука, у минулому начальника 18-i украiнськоi дивiзii Пiвнiчноi групи армii УНР, звинувативши у «зрадi Польськоi держави i вбивствi поляка пiд час украiнсько-польськоi вiйни 1918 р.».[62 - Мельниченко. Арешт б. начальника 18 укр. дивiзii Пiвнiчноi армii Гната Куприйчука // Дзвiн. – 1924. – 1 сiч. – С. 3.] У серпнi 1922 р. вислали з Кременеччини Марка Трепета, Якова Грабова, Івана Романченка, Василя Бiднова.[63 - З Волинi // Дiло. – 1922. – 10 верес. – С. 3.] Також залишив межi Польщi Аркадiй Животко, котрий, працюючи у кременецькiй «Просвiтi», органiзував дитячий садочок, активно проводив культурно-освiтню роботу.[64 - Висилка А. Животька // Дiло. – 1923. – Ч. 7. – 14 квiт. – С. 1.] Перед колишнiм вiце-мiнiстром УНР Миколою Литвицьким, кооператором, поставили вимогу негайно залишити Польщу iз погрозою, що «в iншому випадку його вiддадуть бiльшовикам».[65 - «Мудрi полiтики» // Дiло. – 1923. – Ч. 182 (10.063). – 16 листоп. – С. 2.]

У листi до М. Шумицького С. Петлюра писав: «Наших людей, що навiть отримали право «азилю», виселяють з «кресiв», а часто виселяють з Польщi. Це курс сучасноi урядовоi полiтики, а ще бiльше сваволя мiсцевоi адмiнiстрацii, з якою собi не можуть дати ради в центрi. В результатi все це пiдготовляе балканiзацiю «кресiв» i копае психологiчно прiрву мiж украiнцями i поляками…»[66 - П. (Петлюра). Лист до М. А. Шумицького. 30.ХI.1923 р. // Симон Петлюра: статтi, листи, док. – Том ІІ. – Нью-Йорк: Видано Украiнською вiльною академiею наук у США, 1979. – 627 с. – С. 544–545.] Крiм висилання, польська влада всiляко переслiдувала емiгрантiв, проводила в них обшуки. У Ковелi полiцiя здiйснила трус у будинку Миколи Пирогова, заарештувала його, однак за кiлька годин, за браком доказiв, змушена була вiдпустити.[67 - Масовi арешти на Волинi // Дiло. – 1925. – Ч. 96. – 5 трав. – С. 1.] За безпiдставним звинуваченням у сприяннi «поширенню комунiстичних iдей» було звiльнено з посади директора Луцькоi украiнськоi гiмназii Івана Власовського. Лише пiд тиском громади його повернуто на посаду.[68 - Школа чи слiдча експозитура? // Дiло. – 1926. – Ч. 154. – 16 лип. – С. 3.] Упослiдження емiгрантiв вiдчувалося у здобуттi права на громадянство, яке свiдомо не надавалося вчителям, православним священикам. Яскравим прикладом обмеження прав емiгрантiв було позбавлення у 1923 р. уродженцiв Надднiпрянщини М. Пирогова та В. Комаревича депутатських мандатiв.[69 - За права украiнського народу // Дiло. – 1923. – Ч. 50. – 7 черв. – С. 1–2.]

Особливо насторожено мiсцева влада поставилась до появи в Захiднiй Украiнi колишнiх iнтернованих, «людей вiйськово вишколених i з цього погляду небезпечних»,[70 - Держархiв Рiвненськоi обл. – Ф. 30. – Оп. 18. – Спр. 863. – Арк. 7 зв.] намагаючись «виселити iх у глибину краю, адже той елемент згiдний пiдтримати кожний заклик, а вишколенi солдати стануть на чолi украiнськоi маси, формуючи з себе сильнi кадри вiйськових керiвникiв».[71 - Там само. – Спр. 1017. – Арк. 4.] Інтернованi вiйськовi отримували дозвiл на виiзд до схiдних воеводств за умови працевлаштування. У жовтнi 1923 р. до цукроварнi Бабина, поблизу Рiвного, прибуло близько 100 украiнських воякiв, переважно старшин, пiд керiвництвом генерала Євгена Бiлецького.[72 - Дiяльнiсть Секретарiяту УЦК (за час з 20.VIII. – 20.Х. б.р.) // Вiстi УЦК. – 1923. – Ч. 2. – 1 листоп. – С. 5.] Трудовi осередки емiгрантiв були у селах Шпановi, Оржевi Рiвненського повiту, Цуманi.[73 - Держархiв Рiвненськоi обл. – Ф. 33. – Оп. 4. – Спр. 3. – Арк. 69.] Умови iхнього життя i працi були дуже важкими: «Бабинська цукроварня мае сумний вигляд напiвзруйнованого, закинутого в степу, городища… В кiмнатах, ледве вистарчае на 8 – 10 осiб – мiститься до 50 iнтернованих юнакiв. Крiм того, у «кiмнатах» цих немае пiдлоги, мало свiту».[74 - Бабинський. Інтернованi вояки армii У.Н.Р. в Бабинськiй цукровнi // Дзвiн. – 1923. – Ч. 36. – 1 грудня. – С. 3–4.] До цих проблем додавалися виснажлива робота по 14–16 годин на добу за мiзерну зарплату, нестача одягу, лiкiв. Незважаючи на побутовi проблеми, групи колишнiх iнтернованих вiйськових вирiзнялися органiзованiстю, активною культурно-освiтньою роботою.

Таким чином, iнтеграцiя емiгрантiв у мiсцеве середовище не була легкою: брак необхiдних документiв, незнання законiв, а часто й польськоi мови, вiдсутнiсть зв’язкiв у мiсцевому суспiльствi, безробiття чи важка фiзична праця, сваволя чиновникiв ускладнювали iх непросте життя.

На початках надii надднiпрянцiв на швидке повернення додому пов’язувалися з органiзацiею походу в УСРР, де навеснi 1921 р. розгорнувся повстанський рух. Поширення цього руху зумовило створення п’яти контрольно-розвiдувальних пунктiв Партизансько-повстанського штабу (ППШ) поблизу радянсько-польського кордону – у Тернополi, Крем’янцi, Корцi, Рiвному, Сарнах, iз 14 пiдпунктами, поточну дiяльнiсть яких контролювала польська розвiдка.[75 - Вронська Т. В. Дiяльнiсть польськоi розвiдки на теренах УСРР у 20-тi роки ХХ ст. // Uсrainica Polonica. – Вип. 2. – Киiв; Житомир, 2008. – С. 88.] Однак Другий Зимовий похiд закiнчився трагiчним розгромом пiд Базаром… Пiсля цього емiгрантську спiльноту поповнили повстанцi, котрi вцiлiли пiсля розгрому вiйськ Ю. Тютюнника, та iнтернованi, якi поодинцi чи партiями виiздили на роботи чи просто втiкали з таборiв.

Радянська сторона у першiй половинi 1920-х рокiв здiйснювала у прикордоннi т. зв. активну розвiдку. С. Петлюра у листi до В. Кедровського писав: «На польсько-советському кордонi большевики систематично роблять «нальоти» органiзованими озброеними бандами. Мають вони плян викликати заворушення на мiсцях, щоб, як пощастить iх роздути, приеднати i Галичину i Бессарабiю, i Волинь i Бiлорущину до Союзу С.С.Р.».[76 - П. (Петлюра). Лист до В. І. Кедровського. 9.ІХ.1924 р. Статтi, листи, документи. Видано в тридцяту рiчницю з дня смерти Симона Петлюри. 1926–1956. – Нью-Йорк: Видано Украiнською вiльною академiею наук у США, 1956. – 481 с. – С. 429.] Таемна постанова ЦК РКП(б) вiд 25 лютого 1925 р. передбачала перекидання на територiю Польщi диверсiйних вiйськово-пiдривних груп, якi постачались, забезпечувались зв’язком i вказiвками з Москви.[77 - Жив’юк А., Марчук І. Полiтичнi репресii тоталiтарноi доби на Рiвненщинi: вiд «червоного терору» до боротьби з iнакодумцями // Реабiлiтованi iсторiею. Рiвненська область. – Кн. 1 / упоряд. А.Жив’юк. – Рiвне: ВАТ «Рiвненська друкарня», 2006. – С. 8 – 78. – С. 10.]

У другiй половинi 1920-х рокiв ситуацiя дещо стабiлiзувалася, однак Державне полiтичне управлiння (ДПУ) не припиняло активноi дiяльностi, одним iз напрямiв якоi стала органiзацiя терористичних актiв проти дiячiв УНР. Найбiльш резонансним було вбивство 25 травня 1926 р. Симона Петлюри, а менше, як за мiсяць, 19 червня, у с. Городок Рiвненського повiту був убитий очiльник проурядовоi Украiнськоi народноi партii Володимир Оскiлко. Проводячи слiдство, полiцiя дiйшла висновку, що «вбивство Оскiлка мае полiтичний характер i, як свiдчать факти, було виконане з доручення ГПУ (ДПУ. Р.Д.)».[78 - Держархiв Рiвненськоi обл. – Ф. 30. – Оп. 18. – Спр. 1136. – Арк. 3.]

Завербований ДПУ житель с. Самострiли Павло Пiдстригач у 1927 р. вчинив замах на життя Івана Трейка-Хойнацького. Поранивши колишнього сквирського отамана в обличчя, бiльшовицький агент перейшов до СРСР.[79 - Жив’юк А. Самострiлiвська десятка // Реабiлiтованi iсторiею. Рiвненська область. – Кн. 1 / упоряд. А. Жив’юк. – Рiвне: ВАТ «Рiвненська друкарня», 2006. – С. 352; Юрiй Тютюнник: вiд «Двiйки» до ГПУ: документи i матерiали / Інститут iсторii Украiни НАН Украiни; упоряд.: В. Ф. Верстюк, В. В. Скальський, Я. М. Файзулiн. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2011. – 616 с. – С. 220–221.] Зауважимо, що рiдний брат Павла Пiдстригача, Іван, працював вiйтом у с. Межирiчi й мав тiснi контакти з емiграцiею УНР, а третiй брат Василь був активiстом украiнського культурно-освiтнього життя в умовах Польщi. Приклад цiеi сiм’i вкотре засвiдчуе, що iдеологiчнi погляди та внутрiшня боротьба торкалася рiдних людей, часто роздiляючи родини.

Пiсля травневого перевороту 1926 р. мережею контрольно-розвiдувальних пунктiв у польсько-радянському прикордоннi опiкувався полковник армii УНР Іван Литвиненко. Пiд його керiвництвом дiяли розвiдувальнi пункти УНР у Могилянах, Корцi, Костополi, Острозi, Ланiвцях, з 1928 р. – у Гусятинi, Барсуках. Дислокацiя цих пунктiв перiодично змiнювалася, до 1935 р. дiяв лише один пункт у Рiвному.[80 - Галузевий державний архiв Служби безпеки Украiни (ГДА СБУ), м. Киiв. – Спр. 10418. – Арк. 105; Сiдак В. Особливостi розвiдувальноi дiяльностi вiйськовоi спецслужби Державного Центру УНР в екзилi у мiжвоенний перiод // Военна iсторiя. – 2002. – № 3–4. [Електронний ресурс]. – Мiсце доступу: // www.warhistory.ukrlife.org] У другiй половинi 1930-х рокiв, у нових суспiльно-полiтичних умовах, спецслужба УНР сповiльнила роботу, очiкуючи на слушний момент для антибiльшовицького повстання.

Певне пом’якшення у ставленнi до надднiпрянських емiгрантiв почало вiдчуватися пiсля повернення до влади Ю. Пiлсудського. Це, зокрема, виявилося у дозволi проживати на територii Захiдноi Волинi й Схiдноi Галичини колишнiм урядовцям УНР.[81 - ЦДАВОУ. – Ф. 3322. – Оп. 1. – Спр. 13. – Арк. 19–24.]

З 1 сiчня 1927 р. заборона проживання у схiдних воеводствах була скасована, однак 18 листопада 1927 р. поновлена.[82 - Wiszka E. Emigracja ukrainska w Polsce 1920–1939. – Torun: MADO, 2004. – 752 s. – S. 73, 77, 139.] Прихильники маршала ставилися до емiгрантiв як до колишнiх союзникiв, надавали iм фiнансову, моральну пiдтримку, сподiваючись за iх допомогою цiлковито iнтегрувати захiдноукраiнськi землi до складу Польщi. Окремi емiгранти обiймали адмiнiстративнi посади, зокрема Дмитро Барченко був вiце-президентом м. Ковеля, а у 1929 р. його обрали бурмiстром м. Олика.[83 - Проводи д-ра Барченка // Украiнська нива. – 1929. – Ч. 36 (209). – 14 верес. – С. 2.] Функцii лавника магiстрату в Луцьку виконував Олександр Ковалевський, у Рiвному – Данило Ковпаненко.[84 - О. К. (Олександр Ковалевський). Украiнцi на громадськiй працi // Украiнська нива. – 1927. – Ч. 3 (8). – 21 сiч. – С. 2.] У сiчнi 1927 р. до складу луцькоi мiськоi ради увiйшли шестеро украiнцiв-емiгрантiв.[85 - Життя Волинi // Украiнська нива. – 1927. – Ч. 4 (9). – 28 сiч. – С. 2.]

Зразковий приклад спiвiснування в однiй державi полякiв i украiнцiв протягом десяти рокiв намагався реалiзувати волинський воевода Генрик Юзевський, спираючись на групу емiгрантiв, що консолiдувалися навколо газети «Украiнська нива», переведеноi у 1928 р. з Варшави до Луцька.[86 - Centralne Archiwum Ministerstwa Spraw Wewnetrznych (CA MSW). – K – 674 // II – 31. Sprawozdanie z zycia mnieszosci narodowych. – S. 9.] З iнiцiативи близьких до воеводи надднiпрянцiв Петра Певного, Сергiя Тимошенка, Степана Скрипника, Миколи Маслова та iн. у червнi 1931 р. з’явилася регiональна партiя Волинське украiнське об’еднання (ВУО) та низка проурядових культурно-освiтнiх, громадських органiзацiй. Допомагаючи втiлювати у життя «волинський експеримент», будучи послами i сенаторами парламенту Польщi, цi дiячi подекуди пiдтримували плани, що перешкоджали спiльнiй украiнськiй справi, зокрема, полiтику регiоналiзму чи iдею «сокальського кордону».[87 - Детальнiше див.: Кучерепа М., Давидюк Р. Волинське украiнське об’еднання (1931–1939 рр.): моногр. – Луцьк: Надстир’я, 2001. – 420 с.]

Таким чином, на дiяльнiсть надднiпрянськоi емiграцii у Волинському воеводствi впливала як полiтика Генрика Юзевського, так i слабший, порiвняно зi Схiдною Галичиною, рiвень нацiональноi самосвiдомостi мiсцевого населення, пов’язаний з попереднiм перебуванням цiеi територii у складi Росiйськоi iмперii.

Поява «групи П. Певного» спричинила подальше розмежування в емiграцiйному середовищi краю. Вiдтак, «петлюрiвський» табiр за ступенем лояльностi до Польськоi держави подiлився на окремi групи. Однi сприймали ii як данiсть, не протидiяли iй: нацiонально-демократична група – М. Багринiвський, І. Карнаухов, А. Кентржинський, О. Карпiнський, М. Черкавський, Б. Козубський; лiберально-демократична група – Є. Бiлецький, І. Литвиненко, А. Долуд, О. Волосевич. Іншi активно спiвпрацювали з польською владою – Горемика-Крупчинський, Володимир Оскiлко, «група Петра Певного». З останньою, за словами М. Лiвицького, не пiдтримував вiдносин уряд УНР в екзилi, обмежуючись комунiкацiями лише зi С. Скрипником та С. Тимошенком, водночас контактуючи з багатьма галицькими дiячами.[88 - Лiвицький М. ДЦ УНР в екзилi мiж 1920 i 1940 роками. – Мюнхен- Фiладельфiя: Вид-во Украiнське Інформацiйне Бюро, 1984. – С. 56–58.] Зауважимо, що емiгранти змiнювали своi погляди, очевидно пiддавшись тиску, вмовлянням або переоцiнивши ситуацiю. Прикладом е дiяльнiсть Олександра Ковалевського чи Олександра Калюжного.

У рамках польськоi полiтики регiоналiзму всiляко обмежувалися контакти мiж Захiдною Волинню та Схiдною Галичиною, якi намагалися роздiлити «сокальським кордоном», пiдживлювалися суперечностi, поглиблювалася iдеологiчна полемiка мiж галичанами й надднiпрянцями, що грунтувалося на вiдмiнному баченнi зовнiшньополiтичних орiентацiй, протилежних оцiнках окремих подiй, ставленнi до постатi Симона Петлюри. Зауважимо, що цi суперечностi та розчарування накопичувалися ще з революцiйних часiв, найгострiшою з яких була Варшавська угода. Вiдчувалися вiдмiнностi у менталiтетi, що засвiдчував О. Салiковський: «В той час як у галичан переважають риси, утворенi австрiйськими, а особливо польськими впливами, в нас бiльш збереглися риси нашого народу з доброю домiшкою московськоi iнтелiгентщини…Але не можна заперечувати тому, що галичанин у своiх культурних звичках, у своiй дiловiй працi значно ближче стоiть до европейця, анiж ми».[89 - Салiковський Ол. Не громадським шляхом // Украiнська трибуна. – 1921. – Ч. 55. – 10 лип. – С. 1.]

Надднiпрянськi емiгранти говорили про незалежну Украiну з центром у Киевi, а захiдноукраiнську проблему вважали вторинною, посилаючись на слова С. Петлюри: «Я вiрю i певен, що Украiна, як держава буде. Може не зразу такою великою, як нам хотiлось би, але буде. Думаю я, що шлях для Украiнськоi Державностi стелиться через Киiв, а не через Львiв. Тiльки тодi, коли Украiнська Державнiсть закрiпиться на горах Днiпра i бiля Чорного моря, тiльки тодi можна думати, як про реальну рiч, про збирання украiнських земель, захоплених сусiдами».[90 - Петлюра. Лист до Ю. Гуменюка. 10.V.1926 р. // Симон Петлюра: статтi, листи, док.: видано в тридцяту рiчницю з дня смерти Симона Петлюри. 1926–1956. – Нью-Йорк: Видано Украiнською вiльною академiею наук у США, 1956. – 481 с. – С. 448–454. – С. 453.]

Галичани дедалi частiше закидали надднiпрянцям полонофiльство, а надднiпрянцi говорили про галицький сепаратизм. Загибель С. Петлюри дещо згладила гострi суперечностi, однак не лiквiдувала iх. Врештi-решт «питання про «автохтонiв» i «емiгрантiв», «мiсцевих» i «петлюрiвцiв», «тутейших» i «закордонцiв» пiшло лише на користь чужих елементiв»,[91 - Балябо А. «Ми» i «ви» в украiнськiй нацполiтицi // Волинське слово. – 1937. – № 8. – 25 лют. – С. 4.] – слушно зауважувало «Волинське слово» у вiдповiдi на статтю І. Кедрина у газетi «Дiло».

Попри суперечностi, полiтичну емiграцiю об’еднувала антибiльшовицька позицiя, що пiдтверджував О. Лотоцький: «Однiею з головнiших пiдвалин внутрiшньоi державноi украiнськоi полiтики е боротьба з большевизмом, як чинником, що розкладае самi основи життя нацii».[92 - Лотоцький О. Засади украiнськоi державноi полiтики // На рiках вавилонських: зб. ст. – Львiв: Накладом Видавничоi кооперативи «Хортиця» у Львовi, 1938. – 192 с. – С. 13–19. – С. 18–19.] Емiгранти, котрi проживали на захiдноукраiнських землях, перебували найближче до рiдноi землi, тому, як писав «Тризуб», «найсильнiше одчувають усе те, що дiеться на поневоленiй отчизнi, з якоi до них все ж найлегше доходить вiтер».[93 - Тризуб. – 1937. – Ч. 45 (595). – 21 листоп. – С. 3.] Особливо рельефно ставлення до бiльшовицькоi влади виявилося у реакцii на голодомор 1932–1933 рр. в УСРР. Надднiпрянськi емiгранти (М. Корчинський, В. Дорошенко, А. Жук та iн.) працювали в межах Украiнського комiтету рятунку Украiни у Львовi.[94 - Детальнiше див: Папуга Я. Захiдна Украiна i Голодомор 1932–1933 рокiв: Морально-полiтична i матерiальна допомога постраждалим. – Львiв: Астролябiя, 2008. – 248 с.] На Волинi зусиллями емiгрантiв-надднiпрянцiв (М. Маслов, С. Тимошенко, І. Власовський, О. Алмазов, О. Ковалевський, В. Сочинський та iншi) утворено Волинський громадський комiтет допомоги голодуючим (ВГКДГ) у Радянськiй Украiнi.[95 - Детальнiше див.: Давидюк Р., Жив’юк А. «Почутися одним нерозривним зi своiми братами i сестрами Великоi Украiни». Вiдлуння Голодомору 1932–1933 рокiв на Рiвненщинi. – Рiвне: ВАТ «Рiвненська друкарня», 2008. – 91 с.] Спiльними намаганнями 29 жовтня 1933 р. було оголошено Днем нацiональноi жалоби i протесту усього украiнського суспiльства поза межами СРСР проти голоду в Радянськiй Украiнi.

З метою iнформування свiту про цю трагедiю украiнцi за межами Радянського Союзу апелювали до мiжнародних iнституцiй, урядiв рiзних краiн. До iхнього голосу долучилися представники полiтичноi емiграцii Рiвненського повiту за пiдписом Івана Литвиненка, якi 2 вересня 1934 р. звернулися до секретарiату Лiги Нацiй у Женевi з «Меморандумом», де закликали «в iмя засад людскости до всiх Культурних Народiв Свiта, представлених у Лiзi Нацiй – зупинити свою високу увагу на мiльйонах трупiв украiнцiв планово вимордованих московитами».[96 - Державний архiв Волинськоi областi (Держархiв Волинськоi обл.). – Ф. 199. – Оп. 2. – Спр. 2. – Арк. 122–123.]

Бiльшовики, зi свого боку, не припиняли боротьби з «петлюрiвщиною», хоча ii вплив оцiнювали досить скептично. В iнформацii 7-го вiддiлу штабу Украiнського вiйськового округу «Про становище на окупованiй поляками територii Волинi» у сiчнi 1929 р. до секретноi частини ЦК КП(б)У повiдомлялося: «Могло б здатися, що Волинь, киплячи у котлi «панського пекла», легко може пiти на вудочку УНР i цим допомогти iнтервенцiйним планам панiв-союзникiв з Варшави. Але в дiйсностi справа не е такою: уенерiвцi живуть своiм власним життям, хiба тiльки працюють у деяких кооперативах, не маючи з населенням нiчого бiльш близького. Говорити тут про якийсь вирiшальний полiтичний вплив не приходиться, такого немае».[97 - ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 2999. – Арк. 2–5.]

Незважаючи на таку оцiнку, надднiпрянськi емiгранти зробили посильний внесок у рiзнi сфери життедiяльностi захiдноукраiнських земель. Вихованi у глибокiй православнiй вiрi, вони стали активними борцями за украiнiзацiю православноi Церкви в Польщi. У 1920-х роках нововисвяченi священики та капелани армii УНР, якi пiсля закриття таборiв отримали парафii на Волинi (Павло Пащевський, котрий у 1928 р. отримав титул протопресвiтера, Петро Видибiда-Руденко, Якiв Костецький, Тихон Костюк, Микола Редько, Іван Губа, Василь Варварiв, Михайло Павловський та iн.), попри спротив проросiйськи налаштованоi церковноi iерархii, проводили богослужiння украiнською мовою, служили панахиди за померлими побратимами, iнiцiювали збiрки коштiв на потреби емiгрантiв та iхнiх родин. Польська влада практикувала постiйнi переведення таких священикiв, вiдмовляла iм у громадянствi, а на окремих чекали переслiдування та арешти.

Емiгранти стали iнiцiаторами й учасниками Украiнського церковного з’iзду, сприяли виданню церковноi перiодики. «Улегалiзованою формою украiнського церковно-громадського руху» стало створення у 1931 р. Товариства прихильникiв православноi освiти й охорони традицiй православноi вiри iм. митрополита Петра Могили,[98 - Держархiв Волинськоi обл. – Ф. 198. – Оп. 1. – Спр. 21. – Арк. 15.] управу та п’ять фiлiй якого репрезентували надднiпрянцi (С. Тимошенко, П. Пащевський, І. Власовський, М. Тележинський, Є. Богуславський, В. Серафимович та iн.).[99 - Там само. – Ф. 63. – Оп. 1. – Спр. 13. – Арк. 1.] До налагодження роботи Луцькоi та Кременецькоi пiдкомiсiй перекладу Святого Письма й богослужбових книг на украiнську мову, вiдновлення Луцького Чеснохресного братства також долучилися емiгранти. Зрештою, активiзацiя церковно-релiгiйного руху привела до вiдновлення Луцькоi епископськоi кафедри й висвячення архiмандрита Полiкарпа (емiгрант Петро Сiкорський).

Завдяки сприятливим полiтичним умовам, активностi частини духовенства i мирян, часто за iнiцiативи емiгрантiв, ширилися iдеi украiнiзацii православноi Церкви в Польщi, але у другiй половинi 1930-х рокiв цi процеси призупинилися. Ілюстрацiею нового курсу польськоi полiтики стали акцii навернення православних украiнцiв у римо-католицизм, масове виселення та арешти православного духовенства. У цих умовах емiгрант С. Скрипник 10 липня 1938 р. звернувся з «Інтерпеляцiею до голови Ради Мiнiстрiв Речi Посполитоi у складi неврегульованого дотепер правного становища православноi церкви в Польщi», де наголошував, що «акцiя навернення у римо-католицизм е акцiею державною».[100 - Держархiв Рiвненськоi обл. – Ф. 479. – Оп. 1. – Спр. 8. – Арк. 1–3.]

Важливою складовою самореалiзацii емiгрантiв та iхнього внеску в розбудову життя регiону були iнiцiативи щодо вiдродження та розвитку кооперативного руху. Зокрема, у кооперативних установах Волинi близько 25 % працiвникiв були украiнськими емiгрантами, а 40 % брали участь у iх органiзацii,[101 - О. К. (Олександр Ковалевський). Украiнська емiграцiя i кооперативний рух на Волинi // Вiстi УЦК. – 1927. – Ч. 10. – Берез. – С. 42–45.] серед них Олександр Ковалевський, Платон Доманицький, Сергiй Бачинський, Харитон Лебiдь-Юрчик та iн. У кооперацii Схiдноi Галичини працювали Андрiй Жук, Михайло Корчинський, Михайло Пересада-Суходольський та iн. Зокрема, А. Жук очолював статистичну секцiю Ревiзiйного союзу украiнських кооперативiв (РСУК), був засновником Товариства украiнських кооператорiв у Львовi.

Упродовж 1920-х рокiв налагоджувалися органiзацiйнi зв’язки та правове об’еднання волинськоi та галицькоi кооперацii, що було негативно сприйнято польською владою. Генрик Юзевський 5 грудня 1932 р. заявляв: «Задля вищоi державноi рацii цiле суспiльне життя Волинi, отже i кооперативне, мусить творити вiдокремлену вiд Галичини цiлiсть».[102 - Що каже представник влади про майбутнiсть нашоi кооперацii на Волинi // Господарсько-кооперативний часопис. – 1933. – Ч. 3–4. – 15 сiчня. – С. 8.] У боротьбi з кооперативами, пiдпорядкованими РСУКу, воевода використовував наближених до нього емiгрантiв. Як наслiдок, з 1 сiчня 1935 р. союз отримав право ревiзувати кооперативи лише на територii Львiвського, Станiславiвського та Тернопiльського воеводств, вiдтак був витiснений з Волинi.[103 - Вiдтята частина вiд цiлостi // Господарсько-кооперативний часопис. – 1935. – № 7. – 17 лют. – С. 6.]

Подiбне вiдбувалося з жiночим рухом. З огляду на те, що польська адмiнiстрацiя не дозволила поширити дiяльнiсть галицького «Союзу украiнок» на Волинь, тут виник «Союз украiнок» з центром у Рiвному, у роботi якого, поряд з мiсцевими активiстками, брали участь емiгрантки – Станiслава Томкович, Марiя Бульба, Олена Кентржинська, Парасковiя Багринiвська, Марiя Волосевич та iн. Громадська робота супроводжувалася намаганнями орiентуватися на галицький жiночий союз, тому органiзацiя потрапила пiд пильний контроль полiцii. Подальша заборона «Союзу украiнок» у Рiвному вписувалася у тактику «сокальського кордону». За вже вiдпрацьованим сценарiем група емiгранток (Вiра Маслова, Олена Ковалевська, Зiнаiда Певна, Ганна Бiлогуб, Оксана Пилипчук, Алла Пащевська, Марiя Тимошенко та iн.) зiнiцiювала у 1932 р. створення Союзу жiнок – украiнок громадськоi працi з центром у Луцьку. Новий союз проводив культурно-освiтню роботу серед жiнок, здiйснював опiку над дiтьми, водночас обстоюючи iдею польсько-украiнськоi спiвпрацi.

У Львовi жiнки-емiгрантки Таранович, В. Панченко, Х. Кононенко у 1933 р. започаткували «Союз украiнок-емiгранток», як фiлiю варшавського центру. Органiзацiя займалася лише питаннями гуманiтарного, педагогiчного характеру, насамперед допомогою хворим i безробiтним емiгрантам, опiкою i вихованням дiтей.[104 - Х. К. (Х. Кононенко). З життя львiвськоi фiлii Союзу украiнок-емiгранток // Тризуб. – 1935. – № 25. – С. 7–8.]

Намагаючись реалiзувати громадянську позицiю, багато емiгрантiв були органiзаторами й активiстами мiсцевих «Просвiт», серед них І. Власовський, Х. Лебiдь-Юрчик, Ф. Сумневич, С. Полiкша на Волинi, А. Петренко, М. Таранович, Г. Мiнченко-Сiятовський у Галичинi. Однак, знову-таки в межах «експерименту Генрика Юзевського», на Волинi розпочалася замiна «Просвiт» на проурядовi органiзацii. Газета «Дiло» зазначала: «Замiсть протидержавних виникають продержавнi тенденцii… Замiсть Львова центром украiнськоi Волинi стала Варшава».[105 - У волинськiй, тихiй сторонi… // Дiло. – 1928. – Ч. 83. – 13 квiт. – С. 1.] У таких умовах у Ковелi емiгранти створюють товариство «Основа», у Володимирi та Острозi – «Украiнське культурно-доброчинне товариство», у Кременцi – «Украiнське доброчинне товариство». З 1931 р. у селах Волинi виникають «Просвiтянськi хати» як культурно-освiтнi осередки ВУО. У мiстах iнiцiюеться заснування «Рiдноi хати»: у Луцьку (1929 р., пiд керiвництвом Пилипа Пилипчука), у Рiвному (1931 р., на чолi зi Степаном Скрипником), у Володимирi (1932 р., керiвник Микола Звойницький). Поява таких культурно-освiтнiх товариств мала на метi створення нового чинника в суспiльному життi украiнцiв, який базувався на засадах спiвпрацi i повноi лояльностi до влади та був би цiлком вiддалений вiд товариств Схiдноi Галичини.

Зауважимо, що криза «волинського експерименту» пiсля смертi Ю. Пiлсудського призвела до внутрiшнiх трансформацiй проурядового табору у другiй половинi 1930-х рокiв, виявившись у переходi на автономiстськi позицii групи Степана Скрипника та його подальшому вступi до УНДО. Такий вчинок не залишився поза увагою полiцii, яка порушила справу проти С. Скрипника, звинувативши його у пiдтриманнi контактiв «з украiнськими емiгрантами поза кордонами Польщi».[106 - Держархiв Рiвненськоi обл. – Ф. 33. – Оп. 2. – Спр. 2454. – Арк. 3–3 зв.]

Надднiпрянська емiграцiя активiзувала театральне життя регiону, набувши мистецького досвiду ще в таборах iнтернованих. Улаштував вистави у м. Сарни в минулому генерал-хорунжий флоту УНР Володимир Савченко-Бiльський, курси режисерiв у Рiвному органiзував Петро Зiнченко, органiзацiею драматичних гурткiв у селах поблизу Рiвного займався Андрiй Дубиновський. Театральний гурток, струнний оркестр (мандолiнiсти й гiтаристи), свiтський та духовний хори дiяли у трудовому поселеннi колишнiх iнтернованих у Бабинi, у цуманськiй колонii Олекса Танцюра започаткував украiнський хор, у Рiвному працював композитор i диригент Созонт Кальмуцький, у Володимирi – Михайло Тележинський. Високопрофесiйною бандуристкою була дружина полковника армii УНР Ганна Бiлогуб, хореографiчнi школи на захiдноукраiнських землях вiдкривав танцiвник Василь Авраменко.

Унiверсальною мобiльною формою театральноi практики емiгрантiв стали мандрiвнi групи. Серед них театр пiд керiвництвом Теодори Руденко у Ковелi, реорганiзований у подальшому в «Украiнський надднiпрянський театр», «Украiнський надднiпрянський театр» Ольги Мiткевич, театральнi трупи М. Орла-Степняка, М. Коморовського, Г. Березовського. Директором Украiнськоi драматичноi школи, заснованоi у 1922 р. при Музичному iнститутi iм. М. Лисенка, був Олександр Загаров.[107 - Нарiжний С. Украiнська емiграцiя. Культурна праця украiнськоi емiграцii мiж двома вiйнами. – Ч. перша. – Прага, 1942. – С. 311, 313.] Пiд керiвництвом надднiпрянця Миколи Певного з 1928 р. почав працювати в Луцьку Волинський украiнський театр.[108 - Степанюк С. Дiяльнiсть Волинського украiнського театру (1928–1939) // Украiна: культурна спадщина, нацiональна свiдомiсть, державнiсть. – Вип. 17: Украiнсько-польсько-бiлоруське сусiдство: ХХ столiття /НАН Украiни, Ін-т украiнознавства iм. І. Крип’якевича; голова редколегii Ярослав Ісаевич; упор. М. Литвин, В. Футала. – Львiв, 2008. – С. 320–326.] Пiдтримку йому надавало Волинське украiнське театральне товариство на чолi з емiгрантом Миколою Масловим.[109 - Держархiв Волинськоi обл. – Ф. 200. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 53; Волинське Украiнське Театральне Товариство // Украiнська нива. – 1932. – Ч. 1–2. – 7 сiч. – С. 1.] Однак iз часом польська влада всiляко намагалася iзолювати украiнський культурний простiр на захiдноукраiнських землях у межах «сокальського кордону».

За участю надднiпрянських емiгрантiв у Львовi з 1922 по 1927 р. дiяв «Гурток дiячiв украiнського мистецтва» (ГДУМ), що об’еднував художникiв, лiтераторiв, архiтекторiв на чолi з Петром Холодним. Колишнiй мiнiстр освiти УНР ще в Тарновi органiзував малярську майстерню, у Львовi малював, реставрував iкони, розписував стiни, проектував вiтражi. До ГДУМ належав емiгрант Юрiй Магалевський, уродженець Подiлля, художник при штабi Армii УНР, який написав серiю портретiв дiячiв УНР, у Львовi розписував церкви й каплицi, писав iкони, редагував альманах «Днiпро». Павло Ковжун iз Житомирщини займався книжковою графiкою, малярством, театральною декорацiею, був редактором i автором мистецтвознавчих праць, сатирично-гумористичного журналу «Гедзь».[110 - Голубець М. Павло Ковжун // Дiло. – 1939. – Ч. 111. – 17 трав. – С. 3.]

У Рiвному емiгранти створили «Лiтературно-мистецьке товариство», де працювали Іван Карнаухов, Михайло Павловський, Петро Зiнченко, Андрiй Дубиновський, Сергiй Полiкша.[111 - ГДА СБУ, м. Рiвне. – Ф. П. – Спр. 5219. – Арк. 43.] На захiдноукраiнських землях збереглися будiвлi, спроектованi талановитим архiтектором Сергiем Тимошенком. Серед них храми у Клепаровi та Левандiвцi, монастир Студитiв у Зарваницi, вiдновлення Братськоi церкви у Луцьку, кiлька цивiльних споруд та пам’ятникiв.[112 - Держархiв Волинськоi обл. – Ф. 60. – Оп. 1. – Спр. 8. – Арк. 116.]

Долучилися емiгранти й до лiтературноi творчостi. До подвижникiв украiнськоi нацiональноi iдеi, що уособлювали надднiпрянську полiтичну емiграцiю, можна вiднести Галину Журбу (Домбровська), автора сценiчного етюду «Маланка» (1921 р.), повiстi «Зорi свiт заповiдають» (1933 р.), роману «Революцiя iде» (1937 р.). Спiвпраця з «Лiтературно-науковим вiсником», «Лiтописом Червоноi калини», «Веселкою», листування з Дмитром Донцовим, написання лiтературних творiв, публiцистичних статей характеризували творче життя Романа Бжеського, що оселився у Кременцi.[113 - Чернихiвський Г. Маловiдомий Роман Бжеський // Портрети пером. – Кременець; Тернопiль: Папiрус, 2001. – С. 136–147. – С. 136.] Вiдомим автором невеликих оповiдань, описiв iз народного життя, «Читанки» та низки перекладiв був лiкар i педагог Модест Левицький.[114 - Дорошенко Вол. Пам’ятi Модеста Левицького // Дiло. – 1932. – Ч. 139. – 26 черв. – С. 3–4.]

Емiгранти переймалися питаннями шкiльництва й освiти, виступали проти утраквiзму, працювали вчителями (Надiя Шульгина-Іщук, Іван Власовський, Роман Бжеський, Євген Богуславський, Петро Зiнченко та iн.). На Волинi з iхньоi iнiцiативи виникли товариства, якi опiкувалися проблемами украiнських приватних гiмназiй. Зокрема, «Украiнська школа» дбала про Рiвненську украiнську приватну гiмназiю, видавала часопис для дiтей «Сонечко», iнiцiювала будiвництво Украiнського дому. Товариство iм. Лесi Украiнки турбувалося справами Луцькоi, а пiзнiше i Кременецькоi украiнських приватних гiмназiй. Однак у боротьбi за украiнську школу емiгранти обмежувалися закликами, меморандумами, резолюцiями, протестами, а для польськоi адмiнiстрацii шкiльництво залишалося основним засобом асимiляцiйноi полiтики.