скачать книгу бесплатно
Я (Романтика)
Микола Хвильовий
Рiдне
Видання мiстить твори з другоi збiрки прози М. Хвильового (1893–1933) «Осiнь». Його персонажi долають тяжкий шлях вибору, стикаються з тiею межею, яку нiколи не можна переступати. У душi головного героя новели «Я (Романтика)» вiдбуваеться боротьба мiж добром i злом, гуманiзмом i фанатизмом. Вiн – «чекiст, але i людина», «м’ятежний син», який пiсля найганебнiшого злочину проти найдорожчоi людини – матерi, знищуе залишки людяностi в собi та морально гине. У повiстi «Санаторiйна зона» зображено пореволюцiйне суспiльство. Нещодавнi будiвничi нового життя стають «зайвими людьми», вони вiдчувають власну несумiснiсть iз добою, прiрву мiж iдеалами й дiйснiстю та лiкуються вiд найрiзноманiтнiших душевних хвороб. Зло, заподiяне головним персонажем повiстi задля високоi iдеi, знищило його власнi життевi сили та врештi призвело до самогубства. Комунiстичнi iдеали героiв цiеi збiрки зруйнованi, долi вчорашнiх романтикiв революцii понiвеченi.
Микола Хвильовий
Я (Романтика)
Збiрник
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020
* * *
Я (Романтика)
«Цвiтовi яблунi»
З далекого туману, з тихих озер загiрноi комуни шелестить шелест: то йде Марiя. Я виходжу на безграннi поля, проходжу перевали i там, де жеврiють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюся в даль. – Тодi дума за думою, як амазонянки, джигiтують навколо мене. Тодi все пропадае… Таемнi вершники летять, ритмiчно похитуючись, до отрогiв, i гасне день; бiжить у могилах дорога, а за нею – мовчазний степ… Я одкидаю вii i згадую: …воiстину моя мати – втiлений прообраз тiеi надзвичайноi Марii, що стоiть на гранях невiдомих вiкiв. Моя мати – наiвнiсть, тиха жура i добрiсть безмежна. (Це я добре пам’ятаю!) І мiй неможливий бiль, i моя незносна мука теплiють у лямпадi фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.
Мати каже, що я (ii м’ятежний син) зовсiм замучив себе… Тодi я беру ii милу голову з нальотом срiблястоi сивини i тихо кладу на своi груди… За вiкном iшли росянi ранки i падали перлямутри. Проходили неможливi днi. В далi з темного лiсу брели подорожники й бiля синьоi криницi, де розлетiлись дороги, де розбiйний хрест, зупинялись. То – молоде загiр’я.
– Але минають ночi, шелестять вечори бiля тополь, тополi вiдходять у шосейну безвiсть, а за ними – лiта, роки i моя буйна юнiсть. Тодi днi перед грозою. Там, за отрогами сизого боку, спалахують блискавицi i накипають, i пiняться гори. Важкий душний грiм нiяк не прорветься з Індii, зi сходу. І томиться природа в передгроззi. А втiм, за хмарним накипом чути й iнший гул – …глуха канонада. Насуваються двi грози.
– Тривога! – Мати каже, що вона поливала сьогоднi м’яту, i м’ята вмирае в тузi. Мати каже: «Надходить гроза!» І я бачу: в ii очах стоять двi хрустальнi росинки.
І
Атака за атакою. Шалено напирають ворожi полки. Тодi наша кавалерiя з флангу, i йдуть фаланги iнсургентiв у контратаку, а гроза росте, i моi мислi – до неможливости натягнутий дрiт.
День i нiч я пропадаю в чека.
Помешкання наше – фантастичний палац: це будинок розстрiляного шляхтича. Химернi портьери, древнi вiзерунки, портрети княжоi фамiлii. Все це дивиться на мене з усiх кiнцiв мойого випадкового кабiнету.
Десь апарат вiйськового телефону тягне свою печальну тривожну мелодiю, що нагадуе дальнiй вокзальний рiжок.
На розкiшнiй канапi сидить, пiдклавши пiд себе ноги, озброений татарин i монотонно наспiвуе азiатське: «ала-ла-ла».
Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня – надменна зневага, княжата – в темрявi столiтнiх дубiв.
І в цiй надзвичайнiй суворостi я вiдчуваю весь древнiй свiт, всю безсилу Грандiознiсть i красу третьоi молодости минулих шляхетних лiт.
Це чiткий перламутр на бенкетi дикоi голодноi краiни.
І я, зовсiм чужа людина, бандит – за одною термiнологiею, iнсургент – за другою, я просто i ясно дивлюсь на цi портрети i в моiй душi нема й не буде гнiву. І це зрозумiло:
– Я – чекiст, алеiлюдина.
Темноi ночi, коли за вiкном проходять мiськi вечори (маеток злетiв на гору й царить над мiстом), коли синi димки здiймаються над цегельнею й обивателi, як мишi, – за пiдворiтнi, у кандреечний замок, темноi ночi в мойому надзвичайному кабiнетi збираються моi товаришi. Це новий синедрiон, це чорний трибунал комуни.
Тодi з кожного закутка дивиться справжня й воiстину жахна смерть.
Обиватель:
– Тут засiдае садизм!
Я:
– …(мовчу).
На мiськiй баштi за перевалом тривожно дзвенить мiдь. То б’е годинник. З темного степу доноситься глуха канонада.
Моi товаришi сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тiльки дальнiй вокзальний рiжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодiю. Зрiдка за вiкном проходять iнсургенти.
Моiх товаришiв легко пiзнати:
доктор Тагабат,
Андрюша,
третiй – дегенерат (вiрний вартовий на чатах).
Чорний трибунал у повному складi.
Я:
– Увага! На порядку денному дiло крамаря iкс!
З дальнiх покоiв виходять льокаi i також, як i перед князями, схиляються, чiтко дивляться на новий синедрiон i ставлять на стiл чай. Потiм нечутно зникають по оксамиту килимiв у лябiринтах високих кiмнат.
Канделябр на двi свiчi тускло горить. Свiтлу не сила досягти навiть чверти кабiнету. У височинi ледве манячить жирандоля[1 - Жирандоля – великий фiгурний свiчник для декiлькох свiчок. – Тут i далi прим. ред.]. В городi – тьма. І тут – тьма: електричну станцiю зiрвано.
Доктор Тагабат розвалився на широкiй канапi вдалi вiд канделябру, i я бачу тiльки бiлу лисину й надто високий лоб. За ним iще далi в тьму – вiрний вартовий iз дегенеративною будiвлею черепа. Менi видно лише його трохи безумнi очi, але я знаю:
– у дегенерата – низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий нiс. Менi вiн завше нагадуе каторжника, i я думаю, що вiн не раз мусiв стояти у вiддiлi кримiнальноi хронiки.
Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям i зрiдка тривожно поглядае на доктора. Я знаю, в чому справа.
Андрюшу, мого бiдного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в чека, проти його кволоi волi. І Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергiйно розписатись пiд темною постановою —
– «розстрiлять», завше мнеться, завше
розписуеться так:
не iм’я i прiзвище на суворому життьовому документi ставить, а зовсiм незрозумiлий, зовсiм химерний, як хетейський гiероглiф, хвостик.
Я:
– Дiло все. Докторе, Тагабате, як ви гадаете?
Доктор (динамiчно):
– Розстрiлять!
Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарештi, тремтячи i непевним голосом каже:
– Яз вами, докторе, не згодний.
– Ви зi мною не згоднi? – i грохот хриплого реготу покотився в темнi княжi покоi.
Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь i менi здаеться, що я йду в холодну трясовину. Прудкiсть моеi мислi доходить кульмiнацiй.
І в той же момент раптом передi мною пiдводиться образ моеi матерi…
– …«Розстрiлять»???
І мати тихо зажурено дивиться на мене.
…Знову на далекiй мiськiй баштi за перевалом дзвенить мiдь: то б’е годинник. Пiвнiчна тьма. У шляхетний дiм ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: нашi пiшли в контратаку. За портьерою у скляних дверях стоiть заграва: то за дальнiми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках мiських пiдворiть. В городi тиша й мовчазний передзвiн серць.
…Доктор Тагабат нажав кнопку.
Тодi льокай приносить на пiдносi старi вина. Потiм льокай iде, i тануть його кроки, вiддаляються по леопардових мiхах.
Я дивлюсь на канделябр, але мiй погляд мимоволi скрадаеться туди, де сидить доктор Тагабат i вартовий. В iхнiх руках пляшки з вином, i вони його п’ють пожадливо, хижо.
Я думаю «так треба».
Але Андрюша нервово переходить iз мiсця на мiсце i все пориваеться щось сказати. Я знаю, що вiн думае: вiн хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це – вакханалiя i т. д., i т. п.
Ах, який вiн чудний, цей комунар Андрюша!
Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чiтко написав свое прiзвище пiд постановою —
– «розстрiлять», – мене раптово взяла розпука. Цей доктор iз широким лобом i бiлою лисиною, з холодним розумом i з каменем замiсть серця, – це ж вiн i мiй безвихiдний хазяiн, мiй звiрячий iнстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни – нiкчема в його руках, яка вiддалася на волю хижоi стихii.
«Але який вихiд?»
– Який вихiд? – І я не бачив виходу.
Тодi проноситься передi мною темна iсторiя цивiлiзацii, i бредуть народи, i вiки, i сам час…
– Але я не бачив виходу!
Воiстину правда була за доктором Тагабатом.
…Андрюша поспiшно робив свiй хвостик пiд постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в лiтери.
Я подумав: «коли доктор – злий генiй, зла моя воля, тодi дегенерат е палач iз гiльйотини».
Але я подумав:
– Ах, яка нiсенiтниця! Хiба вiн палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гiмни.
І тодi вiдходила, удалялась од мене моя мати – прообраз загiрноi Марii, i застигала, у тьмi чекаючи.
…Свiчi танули. Суворi постатi князя й княгинi пропадали в синiм туманi цигаркового диму.
…До розстрiлу присуджено,
– шiсть!
Досить! На цю нiч досить!
Татарин знову тягне свое азiятське: «ала-ла-ла».
Я дивлюся на портьеру, на заграву в скляних дверях. – Андрюша вже зник. Тагабат i вартовий п’ють старi вина. Я перекидаю через плече мавзер i виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного мiста.
Город мертвий. Обивателi знають, що нас за три-чотири днi не буде, що даремнi нашi контратаки: скоро зариплять нашi тачанки в далекий сiверкий край. Город причаiвся. Тьма.
Темною волохатою силюстою стоiть на сходi княжий маеток, тепер – чорний трибунал комуни.
Я повертаюсь i дивлюся туди, i тодi раптом згадую, що шiсть на моiй совiстi.
…Шiсть на моiй совiстi?
Нi, це неправда. Шiсть сотень,
шiсть тисяч, шiсть мiльйонiв —
тьма на моiй совiстi!!
– Тьма?
І я здавлюю голову.
…Але знову передi мною проноситься темна iсторiя цивiлiзацii, i бредуть народи, i вiки, i сам час…
Тодi я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на колiна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрiвся з доктором Тагабатом i вартовим iз дегенеративною будiвлею черепа. Потiм повертаюсь i молитовно дивлюся на схiдню волохату силюету.
…Я гублюсь у переулках. І нарештi виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворi пахне м’ятою. За сараем палахкотять блискавицi й чути гуркiт задушеного грому.
Тьма!
Я йду в кiмнату, знiмаю мавзера й запалюю свiчу.
