скачать книгу бесплатно
Сестра Катря заспокоювала хорих. І, коли на койках стихло, вона звернулася до Хлонi:
– Навiщо ви так?.. Ах, як негарно!
Хлоня мовчав.
Анарх теж не промовив жодного слова. Вся ця iсторiя давно йому обридла, i вiн не буде втручатися в неi. Вiн простягнув свое величезне тiло, i здавалося, що от-от трiснуть тендiтнi нiжки його койки, i вона зi стогоном завалиться пiд цiею грузною махиною.
А втiм, таке припущення мiг би зробити тiльки той, хто не мав випадку зустрiтися з анарховими очима. Була в цих очах i наiвна простота, i романтична мрiйливiсть.
Анарх уважно дивився на чисте прозоре небо – там стояли пiр’iннi памеги. В цю хвилину вiн просто химерив. Вiн бачив, як у небi росла хрустальна фортеця з неможливо синiм фасадом. Вiн спостерiгав, як по безкрайому горовому океанi, починаючи свою повiтряну путь вiд експериментальноi ферми, пливли бiлi барашки на своiх бiлорунних човнах, i майже нiчого не бачив, крiм синiх верховiть. І коли б не цей негарний смiшок, що ним весь час смiялася Майя (була в тому смiшку якась неприемна нотка), анарх почував би себе добре. Принаймнi, зараз.
Майя знову засмiялась.
Звичайно, можна повернутись i спитати, чому iй так весело. Але ж це даремно: Майя скаже, що вона згадала щось смiшне. На тiм i крапка. А справдi це не так. Вiн мае на це докази.
Нарештi, всi цi iдiотськi iсторii з Савонаролею, безперечно, не обходяться без неi. Це ж вона назвала його Савонаролею.
Із трьох осiб, з якими зiйшовся вiн на санаторiйнiй зонi, саме – Хлонi, сестри Катрi й Майi, до останньоi його найбiльше тягнуло. Спершу анарх думав, що це з’ясовуеться ii фiзичними якостями (Майя, безперечно, була красивою женщиною), що це з’ясовуеться iхнiм фiзичним зв’язком, але потiм переконався: це не те. Інодi вона так тонко й безжалiсно глузувала з нього, що пiсля цього вiн майже з огидою згадував ii довгi темнi вii, пiд якими щулились нехорошi воронi очi. Його навiть у такi хвилини не приваблювало ii запашне тiло, яке вона завжди безсоромно демонструвала пiд надто прозорим капотом.
Якiсь загадковi ланцюжки скрiпляли з нею його, i – цiкаво – часто побрiвши в нiкуди, анарх раптом натикався на Майю, наче саме тут вiн i призначив iй побачення. Проте й Майя нiколи не дивувалася з такоi зустрiчi: чи то й вона вважала ii за звичайне явище, чи просто не звертала на це уваги.
Сестра Катря остаточно заспокоiла хорих. Власне, нiхто й нiкого i не хотiв ображати (виправдувався дехто), i зроблено невеличкий тарарам лише для того, щоб трохи збаламутити тихе озеро сiрого санаторiйного будня.
Над санаторiем стояла сторожка тиша. Проходила, остання лежанка. Розкиданi по садку койки вже не перекидались голосними фразами. Чекали вечерi, щоб пiсля неi попрямувати в бiлi суворi палати.
Але за чверть години до дзвоника бiля пустельноi клюмби на пiвнiчнiм краю будинку раптом виросла фiгура. Одразу ж мало не всi звернули на неi увагу.
Майя цiеi фiгури не бачила. Вона повернулася до анарха й сказала:
– Ну… як дiла?
– Не знаю! – неохоче кинув той.
Тодi Майя пiдвелась i сiла бiля нього. Потiм погладила його волохату голову своею вихоленою рукою:
– Ах, ти, моя волохатко!
– Майо!.. Не треба! – тихо сказав вiн i взяв ii не в мiру тонку талiю у свою мускулясту руку.
Вона засмiялася тихим смiшком, кокетливо опустила голову, швидко метнула погляд, схопила його погляд i обидва перевела до тонкоi сорочки на своi тугi груднi яблука.
– Не треба? – протягнула Майя i, зиркнувши на веранду, раптово скинулась: – Савонаролечко! Вiн i досi тут?
І вона легким рухом одкинула свое тiло до будинку.
Ну да! Бiля клюмби з клунком метранпаж. Сьогоднi зранку вiн прийшов у санаторiй i рiшуче заявив, що не пiде вiдцiля. Це було трохи комiчно, але й трохи трагiкомiчно, як дехто казав.
Метранпаж заявив, що вiн хоче оселитись на санаторiйнiй зонi. Вiн мае вiд свого виробництва вiдпуск, та вiн не мае можливости подихати чистим повiтрям. А через те, що в державних санаторiях завше забрано всi безплатнi мiсця i – мiж нами кажучи (на це «мiж нами кажучи» метранпаж зробив декiлька наголосiв) – не тими, кому слiд забирати, – вiн революцiйним шляхом хоче виправити деякi дрiбненькi хиби «нашого» апарату.
Дзвонили до губздраву. Не було начальника: буде ввечерi. Метранпаж чекав.
– Коли хочеш – це менi подобаеться, – сказала Майя, – бо це справжня упертiсть.
– Упертiсть – то так, але подивiться на анарха, – говорила на дальнiй койцi Унiкум. – Це ж цiлi океани iронii, цiлi таемницi анархiстськоi мудрости. Як же: республiка покинула метранпажiв!
Унiкум i тепер нiхто не вiдповiдав.
Падало сонце. Нечутно гримiло за рiкою нагартованим за день жовтожаром. Ухнув сич… – Тодi повз койки пройшла сестра Катря й зiдхнула.
Анарх раптом згадав тихий негарний смiшок. Вiн подивився на Майю й коротко кинув:
– От!
– Що от? – суворо, мiняючи тон, спитала та. – Особливого нiчого не бачу.
Вона розумiе, куди закидае вiн, i вона цинiчно заявляе, що ii не тiльки радуе, але й нервуе метранпажева впертiсть.
Майя добре знае життя й знае таких плебеiв, котрi тiльки-но й кориснi своею товстозадою пiд боком. Ця ж, остання, продае на бульварi бублики (мухи загадили) або гнилi вишнi: на фунт пiвфунта хвостикiв – i плюе на все i вся.
– Але це ж ти про дружину? – похмуро вставив анарх.
– Знаемо! – грубо кинула Майя. – Знаемо, що таке вплив оточення!
Вiн не сперечався, вiн навiть був незадоволений, що, не стримавши себе, необережно кинув це «от». Вiн знав: спогади про цю невеличку сутичку з Майею будуть тримати його в поганому настроi декiлька днiв. І, власне, навiщо це робити? Коли вiн незадоволений санаторiйною публiкою i вважае, що iй не мiсце тут, коли вiн так уже симпатизуе опозицii, то, по-перше, чому анарх тут живе? По-друге, i сам вiн недалеко одiйшов вiд Унiкум, припустiм. Хiба вiн не порiвнюе себе iз санаторiйною публiкою?
– Не, зрозумiйте! – доказувала десь Унiкум. – При чому тут ми?
– Е, на злодii шапка горить, – викрикнув хтось. – Плебеi все розумiють. Пора б на викиньштейн! Пора б дати мiсця метранпажам.
– Махаiвщина!? – i Унiкум удавано позiхнула.
Перекидались фразами, мов флiртували: гостро. Анарх подивився на клюмбу: до метранпажа пiдiйшла сестра.
Тодi заворушилася зона. Кожне навiть нiкчемне явище зустрiчали тут iз хвилюванням, iз сваркою. Хтось сказав, що метранпажа беруть у санаторiй, i полетiла чутка по койках.
Одна рудоволоса дама скочила з лiжка й запитала:
– Ви не бачили, який вiн?.. Дуже старий?..
– Так що метранпажi не котячоi породи! – вульгарно вiдрубали плебеi. – «Пуговки не вкрутиш!»
– Галдiть! – i дама сплюнула.
Але шум не стихав.
…І тодi ж рiшили, що перший метранпажiв учинок був досить оригiнальний. Ця нова особа, безперечно, буде розвагою протягом кiлькох сiрих санаторiйних буднiв. Вiд метранпажа чекали нових трюкiв.
Вже свiтловi тiнi пали на яблунi, i яблунi стояли тихо, нерухомо. Пуховi сплески повисли над рiкою: грали верховоди. Вiд кошари запахло дальнiм гноем.
– Тям! Тям! Тям! – прозвучало бiля центрального будинку.
Розбитим черепком мiдi кiнчалась остання лежанка. Хорi пiдводились i йшли до веранди.
II
На другий день узнали: метранпаж – iз центру, прiзвище – Карно. Вже говорили про те, що Карно – вертлявий, поганенький, мов миша без хвоста. Проте пройшов третiй день, нарештi – тиждень, а метранпажеве минуле було все таке ж туманне. Це всiх страшенно заiнтригувало, а тому й часто можна було чути, як десь iз-пiд дуба доносились таемничi розмови про Карно. То зiбралось декiлька койок.
Метранпаж, очевидно, зацiкавив своiм зовнiшнiм виглядом. Це була втiлена демонстрацiя. Не дивлячись на його низенький зрiст, нiхто б не мiг щиро сказати, що це – миша без хвоста. Карно в розмовi нiби рiс i становився вищим за всiх. Цiкаво, що вiн i дивився завше так, нiби говорив iз людиною на двi голови нижчою за себе: якось iзверху вниз ухитрявся вiн ставити своi очi, i так з усiма, навiть iз тими, кому вiн був по плече. І коли потiм йому приходилось зустрiчатися з випадковими людьми, якi не знали його, вiн, ведучи з ними розмови, трохи нервувався й доти тягнувся навшпиньки, поки його спiвбесiдник не здавав, як казали санаторiйцi, «внутрiшнi» позицii. Але дивився вiн завжди по-мишачому: хутко й гостро. Навiть i обличчя йому було якесь гостреньке, i балачки його були гостренькi. Проте – хоч як це й дивно – балачки його були звичайнi фрази, якими перекидались санаторiйцi, i з тiею тiльки рiзницею, що фрази цi сполучались через якусь своерiдну синтаксу, характерну для всякого сарказму. Коли Карно можна було назвати втiленою демонстрацiею, то з таким же успiхом до нього пiдходив i втiлений сарказм. Останнiй, власне, заiнтригував бiльш за все санаторiйцiв.
Тiльки анарх та Майя вели себе звичайно. Принаймнi, нiхто не помiчав, щоб iх цiкавила метранпажева постать. Як i ранiш, вони зникали в дикому малиннику й надавали тим багато клопоту черговим сестрам. Крiзь дикий малинник вони продиралися на гору, що була командною висотою в цьому районi, i вiдтiля дивилися на степи: степи вiдходили на пiвнiч i захiд.
Це було вже тодi, коли глибоке лiто шукало своiх кiнцiв, коли зрiдка навiть пахло прозорою осiнню. Саме тодi хора й писала в свойому щоденнику:
…Командна висота стоiть над рiкою. Далi летять поля. Рiка летить за полями: ii смарагдова стьожка, не води. За санаторiем скрадаються слобiдки, поселки, а ще далi – околиця, першi мiськi квартали й нарештi город. Анарх дивився на пiвнiч i бачив: там, бiля города, на перевалах, степи дико озирались i бiгли i зникали в туманнiй безвiстi загiр’я. У санаторiй стiкалися з усiх кiнцiв духмяного краю. Тут були партiйнi, безпартiйнi, анархи, слюсарi, токарi, метранпажi i були, як казала Майя: радбури, комбури, комфутури, пролетури, в «останнiй стадii» i вiд манiкюрш: так, взагалi. Майя оглядала з командноi висоти санаторiйну зону й шпурляла:
– «Тут звалено союзну вiнегрету». Потiм вона говорила, що, коли б ii спитали: «хто це там живе?» – вона б i справдi не найшла вiдповiдi. – «Хто ж? Звичайно, люди!» – дражливо подавав анарх. – «Мiй глупенький Савонаролечко! – усмiхалася Майя, нарочито приймаючи його слова за чисту монету. – Тобi до твоеi навчальноi вiдповiдi недостае: льорнету, що в нього ти дивився б iз безоднею мудрости на цих людей, i театрально-солоденькоi замашки… Савонаролечко! iй-богу, ти доiсторичний екземпляр!» – Анарх мовчав. – «Ну, чого ж ти мовчиш?» – казала кокетуючи Майя. – «Подивися на моi глазьони… Правда ж, вони блистять на сонцi, як чорнi виноградинки? Ну, признайся!.. Правда ж, я – елястична гадючка, що гладить твое серце мiнiятюрним замшевим язичком? Ну?..» – i знову Майя негарно всмiхалась. – «Нi, то неправда! То просто цитата з авантюрного роману a? la Тарзан. То… просто… гра фантазii, викликаноi половим зворушенням…» Потiм вона шелестiла своiми довгими вiями, щулила очi й тараторила щось про свою тендiтну фiгурку, що до неi анарх являеться рiзким контрастом, про волохату махновську вольницю, яка мчить по степах диким кошмаром, i питала: – «Правда?» – «Правда»! – кидав вiн, щоб одв’язатись. І тодi ж думав, що з кожним днем t?te-a-t?te з Майею становиться неможливiш. – «Ну, чого ж ти надувся?» – питала вона. Потiм знову грала своiм негарним смiшком i казала, що перед нею стоiть грiзний образ великого реформатора Савонаролi, i iй не то страшно, не то – не страшно. Тут кокетування переходило своi межi й було вже просто глумом. Анарх знав, що збоку вiн тiльки комiчний, але не перекосити обличчя вiн не мiг, бо й справдi в цей момент йому було неприемно: Майя виводила його з рiвноваги. Остаточно пориваючи з минулим, анарх добре знав, якi сюрпризи чекають його. Але вiн нiколи не припускав, щоб вони так впливали на нього. Власне, в такi хвилини не гнiв на Майю тривожив його, а пiдозрiлiсть. І ця пiдозрiлiсть росла й набирала не абиякоi сили. Перелiм був, власне, недавно, в кiнцi квiтня. Пiсля довгих вагань, пiсля важких безсонних ночей прийшов гарний настрiй i пропала нарештi нудьга, яка не давала йому покою. Протягом мало не тижня вiн був у станi якоiсь молодечоi безшабашности, бо була незломна певнiсть, що це i е те, чого вiн так довго чекав. Правда, i ранiш були такi моменти, коли в до нього приходила бадьорiсть; правда, незломна певнiсть – взагалi проблематичне явище. Але на цей раз вiн повiрив собi. Вiн подумав, що криза свiтогляду (вона виникла пiд давлiнням об’ективних обставин) пройшла, i вiн тепер знову вiзьметься, перецiнивши цiнностi, за творчу працю. Саме тодi анарх i використав знайомство, щоб попасти на санаторiйну зону. Це для цього був перший подвиг: вiн доброхiтно приймав послугу тих, з ким до цього часу вiв запеклу боротьбу. Вiн (так анарх iронiчно думав про себе) спалив чорний прапор i вiдважно розгортав багряний. Тепер вiн бачив, що, спаливши чорний, вiн багряного, можливо, не розгорне. Вiн бачив, нарештi, що перелiм був фiкцiею. І тепер, коли Майя так грубо пiдлiтала до його душевного надлому, анарх спiшив од неi вiдiйти. Далеко маячiв яблуневий глуш. Навкруги розтаборився дикий малинник i стояло чiтке безгомiння. Майя не звертала уваги на анарха й рвала якiсь трави. Вiн сiдав на пеньок i дививсь на горизонт. Інодi з-за рiки хтось знову кричав: – «Аго-о-ов!» – «Хто це? Хто-о-о-це?» – пiдхоплювала Майя. Але рiка й тодi мовчала. Повiльно несла своi темно-алмазнi води в далеч мiж чорних берегiв. Потай рвала зелену лямiвку з круч; невiдомо крутила у верцадлi глибин i виносила ii за осоками, за комишами, на пасторальнi гони духмяного вечора… Стояла сутiнь. Плавко линули сплески пiд шатро легкокрилих верб. Інодi спотикався млявий вiтер i враз падав. Пахло резедою з клюмби, вiдтiля, з дальньоi веранди. Тодi з-за рiки гулом темноi мiдi крокували дзвiницi. Анарх знову сiдав на пеньок i думав про осiнь: напливе осiнь – прозорi простори, стиглi яблука, таемнi мислi, далекi спогади. І коли в цю хвилину з конторського пляцу доносилися звуки «катеринки», ii середньовiчних мотивiв – перед ним стояла якась фiльма з дитячих лiт, на якiй вiн бачив королiвського блазня. І тодi ж перед ним виростав цирк. За цирком холодний дощ: мжичить. На аренi кльовн iз своею буфонадою, а за лаштунками вмирае кльовнiв син.
– Провiнцiяльна трагедiя! – гiрко всмiхався анарх. Але, як вiн не глузував iз себе, як не соромив себе, вiд таких дум вiн не мiг утекти. Цирк, як примара, розпливався й пропадав, а замiсть цирку виростали шереги iнвалiдiв якоiсь невiдомоi iнсурекцii й проходили повз його. Нарештi даль стихала. «Катеринка» пропадала в яблуневiй оазi. Вiн пiдводився i йшов на широку дорогу, де буйно розляглися хлiба. Тодi пiдходила до нього Майя й ще раз смiялася своiм тихим негарним смiшком. – «Савонаролечко!» – казала вона. – «Ну, який з тебе анарх?» – «Майо!» – зупиняв ii той. – «Ну, не буду! Не буду бiльш!» – говорила вона. З появою на санаторiйнiй зонi Карно розмови такi не припинялись, але несподiвано набрали бiльш загострених форм. – «Як тобi подобаеться «наш»? – питала Майя. – «Хто це?» – пiдводив очi анарх. – «Метранпаж, звичайно!» – «Саме?» «Ну, от… взагалi…» – говорила, чомусь нервуючись, Майя. – «Менi здаеться, що вiн просто пронира – i все». – «Можливо»! – Тодi вона раптом грала очима й спирала погляд на своiх грудних яблуках. – «А от менi хочеться з ним пофлiртувати. Ти як на це дивишся?» – «Що ж, дiло твое!» Майя клала свою руку на анархове плече, притулялась до нього всiм тiлом так, що анарх почував, як йому починали горiти вуха, i шепотiла: – «Ти не думай, що так… флiртувати: Я серйозно… Знаеш?.. Ну, ти мене розумiеш!..» Тодi вiн переходив на «ви»: – «Слухайте!» – i вiн зупинявся. – «Ах, який ти смiшний!» – реготала Майя. Вона так голосно реготала, що здавалось – дзвенять усi перевали, весь лiс, усi бур’яни, всi зеленi дороги. Вiдголоски ii реготу метушились i тiкали: i до санаторiйноi зони, i до перших мiських кварталiв, i в сизу загоризонтну безвiсть.
Це був надзвичайний регiт сильноi самицi, що почувала свою силу. Але вiн i тут пiзнавав тихий, негарний смiшок. Щось надломлене, ледве помiтне забiгало вперед i плуталось у мiцних нотах реготу.
III
Колись, коли падали легкi тiнi, з дальнього поселку догори пiдвiвся важкий гул: полудневий шабаш. Це було перед другою лежанкою.
Хлоня подивився задумано в гущавину дерев i сказав, звертаючись до метранпажа:
– Чуете, як гудить? як вам? подобаеться?
Анарх догадався, що Карно нiчого не скаже, а миршавий дiдок i зараз буде фолькотiти гнилими зубами. Тому вiн i одвернувся до веранди.
Дiдок i справдi щось сказав. І те, що вiн сказав, було, як i завжди, безглузде. Анарх не втерпiв i пiдвiвся. Вiн подивився навкруги себе: нiкого з медичного персоналу не було. Тiльки сестра Катря маячiла пiд яблунею з одуванчиком у руцi.
Стояла гаряча тиша. Навiть одуванчик, коли сестра Катря дмухнула на нього, спалахнув, як фоерверк, i розтанув у просторах бiлим димком.
Анарх пiшов повз койок, що на них лежали хорi. Недалеко вiн почув розмову. Один iз хорих надхненно розповiдав про барикади пiд Киевом, про божевiльного Муравйова, про арсенал.
За асоцiяцiею – божевiльний Муравйов – вiн подумав про розстрiли й тут же, зиркнувши на оповiдача, раптом згадав, що ординатор наказав сестрi поповнити про його анамнез. І це неприемно вразило й зiпсувало й без того поганий настрiй. «Для чого анамнез»? І йому раптом прийшло в голову, що анамнез – причiпка: просто треба комусь поповнити його бiографiю.
Сьогоднi вiн знову вiдчув тривогу. Вона пiдiйшла до нього й зупинилась.
Але вiн мусить себе взяти в руки! Вiдкiля ця пiдозрiлiсть?.. Нi, це неможливо! Вiн певний, що справа зовсiм не в ломцi свiтогляду – це просто гiстерiя. Вiн давно вже помiчае, що з ним робиться щось неладне! Саме гiстерiя, iнакше й не могло бути: пiсля довгих рокiв горожанськоi вiйни, в якiй вiн брав активну участь, анарх мусiв чекати цiеi хороби. І вона прийшла iз своiм знеладдям психiчноi сфери, з надзвичайною вразливiстю, з ексцентричнiстю, з приступами тоски й страху. Треба негайно вжити якихось заходiв – iнакше з ним буде те, що i з Хлонею.
Проходив дзвiнкий день.
В тихому блакитному неводi полоскалось бiломiдне сонце, а день тягнув невода все вище й вище, до зенiту. Тодi перевалилось через зенiт бiломiдне сонце, i потягнув хрустальний день на захiд.
До анарха, коли вiн простяг свое велетенське тiло, пiдсунула койку Унiкум. Праворуч лежала Майя, ближче – метранпаж.
– Чому я з вами так мало говорю? – спитала Унiкум, звертаючись до анарха.
Хтось пирхнув: цю солом’яну вдовушку, безперечно, мучить еротоманiя. Вона буквально й остаточно нiкому не дае покою.
– Знаете, краще було б, коли б ви до мене не приставали! – сказав анарх.
– Що? – скрикнула Унiкум.
Хтось iще раз пирхнув.
Тодi Унiкум, щоб вийти з нiякового становища, пiдвелась i погладила своею рукою загорiлi анарховi груди. Потiм похилила голову на бiк, на дикий малинник: мовляв, ходiм! І раптом одвернулась.
– От iще нелюдимий!
– І справдi: якийсь Мендель в окулярах, – сказала Майя, втручаючись у розмову, i кинула до анарха: – Чого ж ви? Сама ж кличе, ну, i йшов би!
– Нiкого я не кличу, – образилась Унiкум. – Подумаеш, яка цяця! – i понесла свою койку до веранди.
Майя вирядила ii iронiчним поглядом, потiм розставила руки й затопила яблуневий глуш:
– О-о-о!
– Так кричить санаторiйний дурень! – подав iз дальньоi койки психопат.
– Коли хочете знати, так кричить життя! – кинула в бiк Майя.
Психопат усмiхнувся: «життя?» Вiн нiколи цьому не повiрить. Дiдок правий: у неi, безперечно, хорий огник в очах.
«О» пiшло в глуш, у бур’яни, й там поринуло, щоб бiльше не вернутися. Але «о» стривожило медичний персонал. Прибiгла сестра й одразу ж накинулась:
– Не можна так, Майо, – сказала вона. – Що ви робите? Я ординаторовi скажу!
Майя звернулася котятком. Майi нема. Майя нiколи не кричала.
– Хто ж?
– О! – i Майя показала пальцем на анарха.
Сестра до нього: мовляв, такий серйозний – i на тобi!
Що це з ним? То невчасно на койку лягае, то ще що-небудь. Це ж недисциплiнованiсть! Так порушувати санаторiйний режим нi в якiм разi не можна. Вiн мусить негайно себе виправдати – iнакше будуть неприемностi.
Але сестру несподiвано перебив метранпаж.
– Це кричали вони! – сказав вiн, роблячи наголос на «вони», i махнув рукою в Майiн бiк.
– Що? – зробила здивованi очi Майя.
– Нiчого! – спокiйно сказав Карно, i потiм раптом спитав, звертаючись до анарха: – А що то у вас лежить у кишенi?
