скачать книгу бесплатно
– Ну? – скинув очi анарх.
– Я питаю: що то у вас лежить у кишенi?
Анарх зиркнув на свою кишеню й тут же почервонiв.
Проходячи повз загороджений молодняк, вiн зiрвав три яблука, що iх хотiв дати Хлонi. Тепер Карно його несподiвано поставив у таке становище, нiби вiн тiльки те й робить, що нищить заборонений молодняк.
– Яблука, – сказав вiн i витяг iх.
– Яблука ж заборонено рвати, – кинув метранпаж i перевiв свiй iронiчний погляд на Майю.
До цього часу анарх жодного разу не говорив iз Карно. І тепер йому раптом здалося, що метранпажiв голос вiн уже десь чув. Анарх навiть пам’ятае: саме такий упертий, повний безсмертного сарказму, з гаркавим акцентом.
Сестра здвигнула плечима й одiйшла вiд койки. Наступила нiякова мовчанка. Майя вперто дивилася на метранпажа, останнiй – iронiчно – на неi. Анарх похилив голову на плече й теж мовчав. І, коли б не дiдок, що пiдсiв до нього, вiн мусiв би кудись одiйти.
Дiдок нахилився до анархового вуха й знову пошепки говорив якусь нiсенiтницю про Рiчардсона, про сентименталiзм. Це була одна з його улюблених тем. Потiм дiдок смакував так: Майя, мовляв, не бiблiйська Рахiль, але щось подiбне. Знаете: фосфоричний блиск, легенька хороба в очах, нiжка, знаете, коли неловко сяде напроти без пантальонiв…
– Хе… хе… Гентiменталiтм?
Анарх тiльки хмурився. Вiн завжди мовчки вислухував цю пошлятину: то в нiм прокидалась у такi моменти неможлива огида й презирство до цього безсилого самця, то раптом охоплювало бажання чути слиняве белькотiння, що його вiн приймав, як молитву перед своiм могутнiм тiлом.
Тепер анарх просто не чув дiдка. Вiн крадькома поглядав на метранпажа i з кожним поглядом усе бiльш находив знайомих рис у його обличчi. Один раз навiть здалося, що це його старий знайомий.
Пiдiйшла сестра Катря. А коли прозвучав дзвiнок i зашумiли хорi, пiдiйшов психопат.
Сестра Катря зривала одуванчики й дмухала на них. Одуванчики спалахували й тут же танули. Хлоня уважно дивився на цю процедуру й нiби щось згадував.
Розмови йшли на антирелiгiйнi теми. Дiйшли нарештi до попiв, до тих, що «к чорту рясу» й на партизанських коней сiдали. Говорили й про iнших: про святих i преподобних Онанiiв i Озарiiв. Для вiдомого кола й це улюблена тема. Дiдок i тут подавав пошлятину. Особливо хвилювався психопат.
– Ви кажете пiп? Добре! Утилiзируй i попа! Нема в нетрях ячейки – хай пiп агiтуе з амвону! І потiм я думаю, – додав вiн, – що i в цiм оновленнi iкон есть своя прелiсть. По-моему, це все-таки – мiстика революцii. Не погоджуетесь?
Звичайно, з ним не погоджувались. Мало того: Майя назвала придуркуватим, за що психопат i образився.
Нарештi, коли бiля жовтого пiсочку хтось крикнув «хто робив – той валяв», публiка кинулась туди. І через деякий час на койцi зосталися: анарх i сестра Катря.
Ця дiвчина завше шукала побачення з анархом. Але природний такт i черезмiрна делiкатнiсть утримували ii вiд такоi безцеремонноi й уiдливоi нав’язи, на яку здiбна була Майя. І тому не дивно, що анарх порiвнюючи також рiдко бачився з сестрою Катрею, як i з Хлонею (останнiй взагалi любив самотнiсть).
Зiйшовся анарх iз цiею дiвчиною в першi днi свого промешкання на санаторiйнiй зонi. Близьке знайомство почалося з того, що сестра Катря вiдрекомендувала йому Хлоню, який i прочитав одну iз своiх патетичних новель. Пiсля цього випадку не тiльки Хлоня найшов у особi анарха свою постiйну й уважну авдиторiю, але й сестра Катря побачила, що вона не помилилась: саме таким i намалювала вона анарха в своiй уявi. – Сестра Катря була тихою дiвчиною, голос iй нiколи не пiдносився на вищi нотки, i навiть тодi, коли вона хотiла висловити свое обурення, у неi нiчого не виходило. Приваблювала вона анарха не красою своею, а саме некрасивiстю, в якiй була своерiдна краса; саме цим трохи кирпатеньким носом i безцвiтними тихими очима. Вся ii одiж сидiла на нiй якось незграбно, але i в цьому була своя привабливiсть. Особливо подобались анарховi неслухнянi кучеряшки з ii русявого волосся, «вiчна» бiленька блюзка, на шиi – «вiчний» бантик «котиком».
Чимсь древнiм, забутим, але й близьким вiяло вiд цього бантика.
І зараз, коли публiка розбiглась, анарх, зиркнувши на сестру Катрю, згадав глуху дорiжку в крижовник, що по нiй ходили тургеневськi дiвчата.
Навкруги стояла гаряча тиша. На далеких перевалах до експериментальноi ферми вiдходила соняшна дорога. На поверхнi рiки бiгали срiблястi зайчики i похило – пiд вагою сонця – стояли осоки. Бiля домiв вiдпочинку зрiдка прокидалися голоси, але глухли в соняшнiй порожнечi.
Сестра Катря подивилася своiми тихими очима на анарха й сказала:
– Знаете? Скоро iду. Подала рапорт.
– Зовсiм?
– Так! Буду працювати десь в iншому мiсцi…
– І радий за вас, i шкода, що iдете! – сказав анарх ласкавим голосом: вiн завжди почував необхiднiсть говорити з сестрою Катрею задушевно.
– А ви ж коли? – спитала сестра Катря.
– Думаю, через два мiсяцi – не бiльше: бачу – мене збираються затримати тут.
– Я чула. Ординатор казав, що у вас щось подiбне до гiстерii.
– Можливо! – покривився вiн.
Потiм сестра Катря скаржилась, що бути бiля города в нетрях надто важче, нiж десь у далеких нетрях. І потiм iй важко в санаторiй: вона вже нiколи не буде сестрою. Але сестра Катря розумiе, що для анарха ця тема не зовсiм приемна.
– Ну, колись i ви виiдете! – сказала вона, зиркнувши на рiку, i задумалась.
Вiн скинув очима в яблуневий глуш i подумав: «колись». І раптом захотiлось йому образити цю милу дiвчину. Вiн ледве стримав себе, щоб не сказати: «а чи не хочете ви комбiнацii з трьох пальцiв?» Чому це всi певнi, що вiн у станi повноi анабiози? Чому це всi говорять iз ним таким жалiсливим тоном, нiби й справдi з ним дiеться щось неладне? Безперечно, вiн мусить пiдлiкуватися… Але що з того?..
З рiки вiйнуло вогким росяним потоком. Сестра Катря положила руку на анархове плече й говорила, легко хвилюючись i пiдкреслюючи своi фрази жестами степовоi дiвчини: наiвними i м’яко-суворими. Темою ii оповiдання були нашi сiрi санаторiйнi «буднi», що з iх кола вона шукала виходу.
– Це якась iдiотська плутанина! – сказала сестра Катря й наiвно подивилася на осоки. – Це якась iдiотська проблема, i iй нема нi кiнця, нi краю. Я буквально не розберу: де починаеться вiльний генiй царя природи й кiнчаеться крамар, свiтовий чортик. Знаете – мисль пiдiйде до цiеi мовчазноi стiни й робиться порожнiм дрiб’язком. – Ви не думайте, що я тут, на санаторiйнiй зонi, давно. Нi, я бiльш, як пiвроку, нiде не проживу. Це – натура. Інодi дивуються: я така тиха, смирненька дiвчина – i така непосидюща… І уiду я вiдцiля все для того ж: шукати виходу з цього тупика, з цiеi буденноi мiзерii…
Потiм сестра Катря говорила, що ii давить якась невимовна тьма. До того ж сестра Катря певна, що основноi проблеми, яка виникае з природи людини незалежно вiд ii переконань, виховання ect, саме: де починаеться вiльний генiй царя природи й кiнчаеться крамар, свiтовий чортик – цiеi проблеми ще нiхто не розв’язав. Сестра Катря гадае, що навiть уплутавши сюди Шпенглера, Бергсона, революцiю, кохання й мiльйон iнших дрiбниць, можна здобути тiльки одну мовчазну стiну, перед якою й буде стояти мисль. Сестра Катря гадае, що прогнозу на майбутне поставити можна, але вона говорить про практику, про сьогоднiшнiй день.
– І нарештi, – i сестра Катря зiдхнула, – я говорю про день, який буде через п’ятсот лiт. Ви мене розумiете? Так, товаришу! Я гадаю, що тут треба щось знайти. Знаете – пiдiйти не гарячково, тихо, повiльно й пошукати. Тут десь, безперечно, криеться помилка.
Сестра Катря скiнчила й наiвно розвела руками. Анарх подивився на неi й згадав ii вiкно, в якому до глухоi ночi вiн часто спостерiгав цю дiвчину в стосах книжок. І в цей момент вiн вiдчув якусь спорiдненiсть iз нею i, добре знаючи собi цiну, вiн подумав iз любов’ю: «Дон-Квiзадо!»
Але майже одноразово анарх почув iзбоку метранпажiв голос. Той, очевидно, давно вже стояв позаду iх. Ця миша без хвоста (як казали хорi), цей Карно нахабно подивився на анарха, подав уперед свое гостреньке обличчя й спитав iз вiдтiнком гаркавого сарказму:
– А дозвольте взнати: з якоi це оперетки? Єсть рiзнi оперетки. Наприклад, «Весьолая вдова».
– Це ви до мене? – спитала сестра Катря.
– До вас, баришня, – кинув Карно.
Сестра Катря засмiялась: хiба ж вона баришня? Це ж помилка: вона тiльки дiвчина. І сказала метранпажевi, що вона трохи цiкавиться фiлософiею. Але ii не задовольняе жодний представник цiеi галузi. Взагалi ж ii бiльше за все цiкавить рацiоналiзм i практична справа. Треба пiзнати природу людини. Це, безперечно, щiльно прилягае й до марксизму. Але це нi в якiм разi не вульгарний.
Потiм сестра Катря, маючи на увазi, що говорить iз примiтивною особою, з’ясувала ще й так:
– Ну, це припустiм, як i мiж робiтництвом бувае: есть своi «iзобретателi». Ви мене розумiете?
Коли сестра Катря говорила, анарховi було нiяково: вона, мов дитина. Але, зиркнувши на Карно, вiн раптом пiзнав до нього почуття ворожнечi.
Проте вiн нiчого не сказав i пiдвiвся. За ним – i сестра Катря. Пiдiйшовши до веранди, анарх iнстинктово, почуваючи на собi погляд, повернувся й зустрiвся очима з Карно.
Метранпаж стояв на тiм же мiсцi й криво всмiхався.
IV
Не встигла сестра Катря зiйти на веранду, як ii хтось покликав до iдальнi.
– Я все-таки не гублю надii ще поговорити з вами, – сказала вона й зникла за дверима.
Анарх сiв за стiл i став переглядати газету.
За другим столом сидiла Унiкум i родина однiеi худорлявоi хороi.
– Як живемо? – казала Унiкум. – На зонi все автоматично робиться.
– А все-таки?
Унiкум зiдхнула, нiби iй i справдi не хотiлось говорити.
– Ну, коли ви так настоюете, – почала вона, – то слухайте. О восьмiй годинi – дзвоник, потiм снiданок, другий снiданок, обiд, чай, вечеря. Мiж ними – лежанки, з яких одна – мертва. В години лежанок, завше непорозумiння з сестрами. Як бачите, без цього не можна: один хорий недисциплiнований, другий просто випадково не дотримуеться режиму. Наприклад, на мертвiй лежанцi замiсть того, щоб лежати колодою, дехто зриваеться й кудись уходить… А то з курiями нелади, бо ж режим не дозволяе вживання тютюну.
– Хiба? – чомусь здивувалась родина.
– Так! – казала далi Унiкум. – Ну, а в недiлю бредуть на терези важитись.
– Важитись?
Анарх пiдвiв очi й подивився на групу за другим столом.
– А що, як би ви пiдвелись! – говорила родина худорлявоi хороi, звертаючись до Унiкум.
– Для чого це?
– Та ну бо, не соромтесь!
Нарештi Унiкум зрозумiла, в чому справа, i пiдвелася. Тодi родина сказала:
– Ах, який у вас торс… прелiсть!.. Невже ви стiльки це за пiвтора мiсяцi?
– Да! – побiдно сказала Унiкум.
– Ох, яка ви симпатична женщина! – похлопала родина Унiкум по ii гладкому торсу й звернулась до своеi родички: – Як же ти, Анелiчко?.. Ну?
Худорлява хора раптом заплакала.
Тодi родина обурилась: це ж неможливо! Тут щось есть! Або сестри, або ординатор виннi. Знаемо, мовляв, цю публiку: специ! Вони обов’язково переговорять iз товаришем iкс.
Худорлява хора ще плакала й радила своiм родичам звернутися спершу до ординатора. Тодi Унiкум запропонувала iм своi послуги й повела всiх у докторський кабiнет.
Коли група зникла в дверях i заглухли ii кроки, анарх знову вiдчув якийсь неприемний накип на серцi. Тi невидимi ланцюжки, якими його зв’язано було з Хлонею, сестрою Катрею, i особливо з Майею, раптом почали потроху розпадатись, i всю його увагу перенесено було на метранпажа. Навiть незадоволености вiн зараз не почував. Якась неясна тривога, якесь передчуття стало в нiм.
Але в цю хвилину повернулась сестра Катря й пiдiйшла до нього.
– Я вам не перешкоджаю своею присутнiстю? – сказала вона й поправила свiй чорненький бантик.
– Будь ласка! – кинув вiн i дав на стiльцi сестрi Катрi мiсце.
– Бачили за столом гостей iз города?
– Бачив.
– Ну i… як ви? Подобаються? От особи: так i просяться в якусь комедiю.
Анарх положив руку на бильце i зiдхнув. З рiки несло запахом прибережних осок. Непомiтно спадав день, i на дорiжки падали довгi тiнi.
– І все-таки, – сказала сестра Катря. – Я i цих, i iнших – нiкого не хочу винити. І не виню я iх не в теорii, так би мовити, а так, серцем. От тепер i розберiться: i не виню, i виню; нелогiчно, але це так. Це, коли хочете, i консеквентно: теорiя моiх переконань говорить, що з такими людьми я повинна завше ворогувати. За своею теорiею я не маю навiть права подавати iм руки. Але та ж теорiя каже: мiщанство, як i кожне соцiяльне зло, е просто продукт певних виробничих взаемовiдносин. От i розберiться. Отже, оскiльки я живу на землi, а не десь на Марсi, оскiльки мiж мною й родиною худорлявоi хороi е певна тотожнiсть, оскiльки, нарештi, я не вживаю нiяких екстраординарних заходiв щодо боротьби з мiщанством, – остiльки я не маю права не тiльки не подавати руки цим людям, але я не маю права iх i обвинувачувати.
Сестра Катря ще раз поправила свiй чорненький бантик i зажурно всмiхнулась. – Але, з другого боку, я не тiльки повинна iх обвинувачувати, але й повинна бути iхнiм завзятим ворогом. От i розплутайте мене.
Анарх подивився на сестру Катрю, на ii «вiчну» блюзку й сказав:
– Знаете, коли я вас слухаю, то менi здаеться, що це не ви кажете, а я. І мiж вами, i мною тiльки та рiзниця, що ви не озираетесь, коли говорите цi сентиментальностi.
– Хiба це сентиментальнiсть? – здивувалась сестра Катря.
– Так. У вас такий же спосiб думання, як i в мене. А я себе добре знаю. Вiзьмiть хоч це: дивлячись на наших гостей, я навiть пригадав махновську тачанку; менi навiть заболiло, що я, забувши про тi тисячi, якi положили своi голови в горожанськiй вiйнi, спокiйно сиджу тут, на санаторiйнiй зонi, остаточно асимiлювавшись iз Унiкум та iншими. Хiба це не сентиментальностi? Хiба це не подiбне до того, що ви менi зараз сказали?
– Нi, не кажiть так! – гаряче перебила сестра Катря. – Яз вами нiяк не можу погодитись. Коли ви вiднiмете вiд людини ii кращi почуття, що ж тодi залишиться?
– Що? – анарх подумав i сказав: – Мабуть, машина?
– Машина? І ви це спокiйно говорите? – сестра Катря знову взялася за бантик. – Ну, я цього не хочу! Я проти цього рiшуче протестую. Майбуття я собi уявляю не iнакше, як прекрасним запашним садом, що в нiм буде хазяiном сам чоловiк. У противнiм разi в життi нема нiякого сенсу. Боротися для того, щоб вибороти собi право бути додатком до машини, е безглуздя.
– А це все-таки так!
– Нi, це не так!
– Нi, це так! – i анарх одкинув волосся. – Інакше я був би не тут, а в махновськiм степу. Боремося саме для того, щоб бути додатком до машини… І це воля, коли хочете, i моя, i ваша, i всiх. З цим парадоксальним твердженням ми не погоджувалися по тiй же самiй причинi, по якiй не погоджуемося iз нашею волею до смерти. По сутi кажучи, ми живемо зовсiм не для того, щоб жити, а для того, щоб умерти. Така наша воля. Решта – не бiльше, як iлюзiя. І дивно було б, коли б я оголосив похiд проти самого життя.
– І це ви серйозно говорите? – збентежено спитала сестра Катря.
– Цiлком серйозно… Хоч це й не значить, що я примирився з таким становищем, з такою ролею на землi.
– Але почекайте. Яке ви маете право говорити так? З таким же поспiхом i я можу…
– Безперечно. Але ваше «можу», як ви менi колись сами сказали, буде палiативом. А в данiм випадку треба найти…
– Нi, ви просто перекручуете моi слова! – з обуренням кинула дiвчина. – Це було сказано зовсiм з iншим сенсом.
Анарх узяв за руку сестру Катрю i всмiхнувся:
– Ну, заспокойтесь… Бачите: не тiльки ви гнiваетесь на мене, – я й сам ненавиджу себе, висловлюючи те, що ви зараз чули. Але що ж робити – так воно есть, i так воно буде. Для нас, безгрунтовних романтикiв (а до них належите i ви, i я, i Хлоня), для нас це, безперечно, боляче. Але, по правдi кажучи, i землi, очевидно, боляче держати нас на своiх плечах. Процес машинiзацii людини йде неухильно, i нiхто його не стримае. І наше завдання – тiльки прискорити його.
