скачать книгу бесплатно
Вiтер протяжно завив у останцевих скелях, погнав тремке марево i похилив чахлi трави. Дiвча ледь примружилось, видихнуло. Шкала поповзла трохи вище i враз зчервонiла, а марки замигали разом iз написом:
ШОКЕР ЗАРЯДЖЕНО_ БІЙ
Тужний вiтер потяг одну ноту, ослаб, чахлi трави застигли, завмерли, немов на картинцi, червонi крупинки пiску зупинились в повiтрi… Дiвчатко iз пасмом немов теж вповiльнилось, але не сильно – воно витягало тепер пiстолет з кобури… Але безуспiшно. Ігуана пустила чiткий травматичний розряд iз резонатора-ока, й чорняве дiвча повалилось на спину, впустивши в червоний пiсок пiстолет.
Вiтер знову повiв свою пiсню, а чахлi травиночки затанцювали пiд неi, червонi крупинки пiску полетiли галасвiта… А з бузкових небес донеслось громове реготання. Таке сильне, що скелястi монументи враз затрiщали й посипались каменепадами. Дiвча пiдвелося на ноги, струснулося i покривилось. А потiм роздратовано прокричало до небес:
– Але це неможливо!
Голос iз неба одразу на те одповiв:
– За язик я тебе не тягнув.
– Але це неможливо, – повторило дiвча спокiйнiше.
– От i нi, курсанте, – прогуркотiв голос. – Ну що ж – позапланове чергування. Ідеш у патруль… з Басовою i Леонеттi. Не проти? Внесу тебе в реестр.
– Тут е якийсь секрет… – пробурчало дiвча, обтрушуючись. – Якийсь трюк…
– Аж нiяк.
– Але, мiстере Когане, сер…
– Замовкни й готуйся до патрулювання.
– Так, сер. Тобто – слухаюсь, сер.
Пустеля захиталась i розтанула, лишився сам валун iз iгуаною у бiлiй пустотi. І те дiвча. Ігуана з цiкавiстю розглядала дiвча.
– Пiшла ти, – вишкiрилось дiвча на iгуану.
Пустота вже прорiзалась аскетичними iнтер’ерами автоматизованого стрiльбища, коли до дiвчинки з iгуаною пiдлетiв на гравiкрiслi патлатий чорношкiрий бородань у кашкетi й пустельнiй формi нацiональноi гвардii, вiдомий тут усiм як рейнджер-iнструктор Коган. Вiн все ще смiявся, але без каменепадiв.
– Ха. Ха. Ха. – злiсно перекривила його Крiстен.
Пiдняла пiстолет iз пiдлоги i рушила геть.
ГІГАНТСЬКИЙ ТУНЕЛЬ КОСМІЧНОЇ СТАНЦІЇ ШВИДШЕ НАГАДУВАВ ВУЛИЦЮ ДОВОЄННОГО МЕГАПОЛІСУ, ОСВІТЛЕНУ ШТУЧНИМ ПРИЗАХІДНИМ СВІТЛОМ. Дисплеi i голографiчнi проекцii лагiдно сяяли, палахкотiли, iскрились рекламою фiльмiв та iгор, одежi, iмплантiв, напоiв, наiдкiв, гукали у бари, кафе, ресторани, стрипклуби, салони краси i усе таке iнше. Юрби людей у буденнiй одежi та формi спiшили собi хто куди, обминаючи Крiстен. Та йшла, як сновида, розбита й зажурена, за нею летiв кумедний патрульний дрон марки «забiяка», i Крiстен розмовляла з ним.
– Я мала його розкусити. Не мала хвалитись так. Боже!
Вона iстерично махнула руками i враз заломила iх, дрон, розумiючи, пропискотiв щось до неi, вона ж не вмовкала нiяк:
– А тепер? Все. Кiнець. І що я скажу мiсiс Лузам? А Кайлу? Нехай би я здохла у тiй морозилцi! Яка ж я нездара… Ну все. Розумiеш? Це все.
Вона хнюпилась дужче i дужче.
Стояла похнюпившись – люди обходили дрона й ii.
Дрон собi пискотiв i лiтав округи, обдавав ii променем сканера.
– Просто… Чекай.
Крiстен зиркнула на дрона, неначе щось згадавши.
Дрон завис перед нею – так само пищав, сканував…
Крiстен рiзко витягла щось iз кобури й нацiлила в дрона… вказiвний i середнiй палець – у руцi нiчого не було.
Дрон завищав, вiдлетiв i проблиснув червоним.
Люди сахнулись, а Крiстен поклала отой «пiстолет» в кобуру.
– Все. Кiнець, – додала ще приречено i втупилася в один iз рекламних дисплеiв.
На ньому творилося таiнство – нанiт вприскував у клiтину модифiкований геном, наноасемблер вибудовував нанiт… Дисплей на хвилю потемнiв, i полилась трансляцiя з одного iз супутникiв контролю, вiн показав увесь компонент «Навахо», що летiв над мертвою планетою. Це значило – почався блок новин…
«УВАГА ЖИТЕЛЯМ ТА ГОСТЯМ КОМПОНЕНТУ НАВАХО
Повiдомляемо вам, що з 22:00 до 06:00 транспортнi платформи не курсуватимуть мiж орбiтальними компонентами Навахо та Ченду через плановi ремонтнi роботи на шлюзових секцiях обох станцiй. Сполучення мiж компонентами в цей час буде здiйснюватись за допомогою десантних шатлiв Народно-визвольноi армii Китаю, мiсткiсть яких обмежена, а отже, в посадкових зонах космопортiв очiкуються черги.
Радимо вам скоректувати своi плани на цей час»
ЛУЗАМ ЗНАЛА, ЩО ПІЦА – ЦЕ ТАЇНА. І нiяк не iнакше. Варто лишень доручити один з компонентiв процесу машинi, i все пiде прахом. Узяти хоча б оце тiсто. Усякий раз тiсто виходить iнакшим. Якщо його замiшуе Лузам. Їй ще направду нi разу не вдавалося замiсити однакове тiсто. І справа не в борошнi, не у помелi його, хоч ти змiряй його до мiкрона!.. Не у дрiжджах тут справа, хоч ти культивуй новий сорт тих бактерiй, спецiальний, модифiкуй ДНК iхне й запатентуй! Може, справа у солi чи цукру, що iх додаеш у процесi? Так може вважати лише дилетант! Лузам у цьому i не сумнiвалась. Ресторани i бари, фаст-фуди, ну що там iще?… Лузам дивилась на них зверху вниз. Дилетанти, ну що з них узяти? Навкруг дилетанти… Чому, якщо справа лиш у дозуваннi, то цукрово-солоний баланс не повторюеться кожного разу? Але ж вiн не повторюеться – от i все. Олiя, так? Уся справа в олii, еге? Вам здаеться так? Дзузьки! Олiя формуе отой самий присмак… якщо ii правильно додавати, на певному етапi процесу. Лузам лише вiдчувала, коли додавати, не знала напевне. І хоч вся олiя тут штучна, одначе рiзновидiв маса, усе, що бажаеш – i соева, й соняшникова, оливкова, пальмова… це з традицiйних, а так – вистачае ще мiксiв, цiлком синтетичних. То й що? Ти нiколи не скажеш напевне, який буде присмак. А температура? Так. Температура, вологiсть повiтря i все от оце, поки зрiе духмяне замiшане тiсто… Хоч ти вимiряй все – тiсто вийде iнакшим. Але що дае практика? Практика, любi, дае вам можливiсть отримати правильне тiсто. Не таке, як учора, але усе ж правильне. А алгоритм. Алгоритм – це дорiжка до пекла. От що таке цей алгоритм.
Тому лиш руками – усе треба робити руками. Лиш руки усе вiдчувають, не кажучи вже, що готуеш – для близьких людей.
Саме цi секрети вона й пояснювала двом кухонним дронам у смiшних голографiчних куховарських ковпаках, що марно поривались iй допомогти. Але це було виключено – Лузам уважала кухню своiм царством. Тут нiхто не буде хазяйнувати, окрiм неi. Навiть Кайл чи Крiстен. Вона, звичайно, вже не раз поривалась навчити Крiстен хоча б кiльком кулiнарним трюкам, але та навчалась без особливого ентузiазму – лише щоб потiшити Лузам. Ну, це ж таке – вона, звичайно, розбираеться у своiх залiзяках, але… Ну, не хоче й не хоче. Лузам i сама справиться. І навiть iз великим задоволенням. Вона взагалi любила куховарити дужче за все на свiтi. Ну а з чим ще це можна порiвняти? Із керуванням кiлькома сотнями розбишак i хулiганiв, котрi з якогось дива називаються рейнджерами захiдного узбережжя? Хех… Порiвняли також. Лузам сотню разiв вже казала i Кайлу, i просто кому тiльки можна, що краще б уже пiдрядилась на всi отi сотнi ротiв куховарити. На жаль, куховарять iм клятi машини, але уже вдома… Вона вiдривалась.
От i нинi гасала по кухнi, спiваючи i розмовляючи з дронами. Кухня у неi була, як усе iхне помешкання – в холоднуватих бiло-бiрюзових тонах, з округлими розсувними дверима та кислотними зображеннями голографiчних екранiв. А сама ж Лузам була стрункою, рудоволосою i веснянкуватою жiночкою з дуже яскраво-зеленими, аж салатовими очима, вдягнена у поношений домашнiй сiрий свiтшот з товстими шворками-зав’язками та зеленi спортивнi штани з бiлими лампасами. Мiднi коси ii були зiбранi у вузол, рукава закоченi. Змастивши готове тiсто томатним соусом, вона самотужки розпакувала брикет з однорiдною масою штучних анчоусiв, пропустила його через подрiбнювач i, акуратно змiшавши з уже подрiбненою цибулею та перцем-халапеньйо, заходилась художньо розкладати поверх томатного соусу, потiм притрусила те все зеленню i шматочками моцарели.
При цьому вона постiйно смiшно i фальшиво спiвала:
– Якщо ви в пустелi – хутчiш озирнiться!
Бо рейнджери стежать за вами…
Врештi закiнчивши всю цю нелегку роботу, Лузам кокетливо пiдморгнула розгубленим дронам i тицьнула пальцями по сяючих символах, що зависли у повiтрi над столом – почувся уривчастий писк, i пiца миттево запеклась, стоячи просто на столi.
Лузам схилилась над пiцою i, з насолодою вдихнувши аромат, задоволено заплескала в долоньки, як мале дитя. І тут же почула гул за спиною – то, крутнувшись, розсувались округлi дверi, i крiзь них до кiмнати зайшла страшенно засмучена Крiстен.
– Ти якраз вчасно, – мовила Лузам, не дивлячись на неi. – Анчоуси! Ось у чому весь секрет!..
Вона, весело крутнувшись на однiй нiжцi, повернулась до Крiстен i з хвилю дивилася на неi отетерiло. Потiм спиталася:
– Все гаразд?
– Так, просто чудесно, – озвалася Крiстен так само знiчено.
Вони хвилi двi так i стояли серед кухнi, дивлячись одна на одну.
– Що сталося?
– Нiчого.
– Точно?
– Точно.
АНЧОУСИ Ж ВОНА І ЇЛА, БІЛЬШ НІЧОГО. Виколупувала iх iз пiци iмпульсним манiпулятором, а до тiста чи цибулi навiть не торкнулася. Сидiла вся похнюплена, як i до того. Лузам занепокоено на неi дивилася, тримаючи в руцi скляночку з соком.
– Що… не смачна? – спитала.
Крiстен подивилася на неi i одповiла неохоче:
– Нi, мем, вона дуже смачна.
Потому демонстративно вiдчахнула величезний шматок i похапцем його ковтнула, до ладу й не розжувавши.
– Не мемкай, – турботливо впiвголоса проказала Лузам. – Що сталось? – додала через хвилю. – Ти знов ходила в патруль?
Крiстен схопила тарiлку й пiднялась як ошпарена.
– Тiтко, можна я… – зам’ялась. – Поiм у кiмнатi? Окей?
– Як хочеш, – розгублено кивнула Лузам.
Вона подивилася вслiд Крiстен i побачила, як та просто в дверях зiткнулася з Кайлом.
ЛУЗАМ ЛЮБИЛА ДИВИТИСЬ НА КАЙЛА, ОСОБЛИВО ОТАК КРАДЬКОМА. І в такi-от хвилини вона милувалася ним. Може, це навiть дивно – побрались вони цiлу вiчнiсть тому, i бувало усяке… Сварки i примирення, клопоти – все от оце. А вона милувалася мужем, тихцем пiдглядала за ним, вiдчувала, як вiн ii вабить. Часом у голову лiзли не дуже приемнi думки – iй здавалось, що просто вона в такi хвилi порiвнюе Кайла оцього i Кайла того, напiвмутанта, що стрiвся iй там унизу… Так, звичайно – тепер вiн красивий, порiвняно з тим… Та вона вiдганяла цю думку. Вона говорила собi, що насправдi завжди розрiзняла у нiм цього Кайла, що вiн проступав ще у тому хлопчинi-мутантi, розбiйнику i волоцюзi. А потiм урештi казала собi, що не варто шукати причини, не варто – тебе вабить твiй муж, i це класно i здорово, просто дивися на нього, милуйся собi крадькома… й не лише крадькома.
Вона й нинi дивилась на нього усе ж замилувано. Середнього зросту жилавий чоловiк зi скуйовдженою, як завжди, досить довгою смоляною чуприною яку прорiзае таке ж, як у Крiстен, бузкове пасмо. Вiн трошки зарiс щетиною, мав нiс iз горбинкою i сiрi очi… Сорочка синя i потертi чорнi джинси, звисае зi шворки рейнджерська зiрка – вiн взагалi постiйно виглядае трохи не по-вiйськовому розхлябано.
І нинi вiн зiткнувся у дверях iз Крiстен, i та вронила долiв пiцу iз тарiлкою.
– Чоорт!.. – протягла малеча злiсно i плаксиво водночас.
– І тобi привiт, – всмiхнувся Кайл.
А дрони кинулись прибирати розгардiяш.
– Зайшов до академii тебе зустрiти, а ти на вулицях, – повiв Кайл дещо роздратовано. – Ізнову? Чого до тебе в’iвся Коган? Вiн вже давно би мав тебе атестувати… Давай я завтра з ним поговорю.
– Нi, сер, я благаю, нi, – панiчно замахала руками Крiстен.
– Не вдома, – суворо одгукнувся Кайл.
Це вiн щодо «сера».
– Кайле… – видихнула Крiстен. – Я сама. Окей?
Кайл наморщив чоло i вимовив рiшуче, сам до себе:
– Зараз його викличу…
– Нi! – аж верескнула Крiстен. – Досить! Мене i так там всi вважають приживалкою.
– Дурницi! – втрутилася Лузам.
– Нiчого не дурницi, мем… ну… Тiтко. Лузам. Я пiду до себе, добре?
Крiстен уже билася в iстерицi.
– Вiзьми ще пiци, – все ж сказала Лузам.
– Я наiлась.
Дiвча вибiгло iз кухнi, ледь не збивши Кайла з нiг. Той закричав iй услiд:
– Чекай!
– Та можу я побути на самотi врештi-решт! – заверещала Крiстен iзгори.
Долинув звук герметизацii дверей, i Кайл розгублено окинув кухню поглядом. Лузам пiдiйшла i нiжно обняла його за плечi. І притулилася щокою до потилицi.
– Ще не звик, бувае важко… – апатично констатував Кайл. – Я був… ще не готовий до такого… Оцього всього.
Лузам усмiхнулась i потерлась скронею об пасмо смоляне його.
Сказала пошепки:
– Ти бачив це?
– Що?
– Пасмо. Прагне бути схожою на тебе – це так мило!
– Можливо.
– Навiть не помiтив?!
– Помiтив я усе.
– Але, можливо, ти правий. Усипати чортiв Зауру? Засидiвся вiн тут, я не люблю його.
– Не треба. Як сама попросить – тодi й всиплеш.
– Добре.
