скачать книгу бесплатно
– От шкода. А я подумав – поговоримо iще…
– А ти далеко?
– В гори.
– В гори?
– В гори. Я законник.
– Що? Мисливець?
– Зовсiм нi! Я чесний виконавець i судовий службовець. Я служив у полiцii Рiно.
– Пробач, – вона всмiхнулась трошки зверхньо. – Менi здалось, ти надто молодий.
Вiн ледь почервонiв.
– Я полiсмен. Ну, був ним. А тепер я виконавець. Тут платять в рази вище, i до того ж це… Я не якийсь там убивця чи головорiз, ви не подумайте. Виконую ухвали суду.
– Працюеш на Бушемiв?
– Зовсiм нi!
Вiн спалахнув.
– На мешканцiв Рiно… Ми не якiсь там розбишаки чи бандити. Це у вас на пустищах вбивають нi за що i просто так, а ми…
– Не ображайся, просто я… Ти надто молодий, невже тебе так ваблять… цi убивства. Вистежувати покидькiв i все оце.
Чого вона iз ним патякае? От лихо…
А вiн же не вмовкав.
– Чому б i нi?
– І ти… вбивав до цього?
– Ну…
Вона поглянула пильнiш, а вiн опустив погляд.
– Так. Вбивав, – сказав.
– Неправда.
– Що неправда?
– Не вбивав.
Вiн одповiв не зразу.
У вiкнi промигнули кiлька поодиноких вогникiв – ховеркари супроводу так i шмигали над темною пустелею.
– Це неважливо, – сказав вiн. – Я вб’ю тепер.
– Це дiйсно того варте? – запитала ще вона.
А вiн прорiк мов сам до себе:
– Так, уб’ю.
– Ти милий хлопець. Може, грець iз ним? До того ж – вбити можуть i тебе.
– Не можуть.
– Помиляешся.
– Не можуть. Я вправнiший за усiх.
– Так не бувае.
– Нi! Бувае!
– О повiр… Ти ж зовсiм ще дитина.
– Не дитина.
Вона поглянула на його руки в дрiбненьких гнiйниках – хлопець тримав iх на колiнах.
– Я зможу вбити будь-кого, – неголосно додав вiн.
– Нi, не зможеш. Це не гра. До того ж – ти не думаеш про те, що забираеш.
– Забираю?
– Про життя, котре ти забереш в людини. Навiть покидька… Ти вб’еш, а потiм будеш думати про це. Весь час. Ти не забудеш тих, кого убив.
– Чого б це?
– Не забудеш. Це… Убивство – це убивство. От i все. Ти милий хлопець, зовсiм юний…
– Ну то й що?
– Навiщо тобi це?
– Бо я це можу.
– Що?
– Я можу – от i все. Я маю дещо… незвичайне.
– Ти про що?
– Про те, що робить мене кращим.
– Кращим? Слухай…
Вона ще позiхнула й додала:
– Ти так говориш, наче це змагання. А це зовсiм не… Це ненормально, от i все. Роби як знаеш, але це… Вчинити комусь смерть – неправильно. Просто…
– Лише це i правильно.
– Що-що?
– Є лише це. Є смерть i е безодня. Бiльш нiчого.
Вона поглянула на нього ще пильнiше.
– Чому ти так сказав? – спитала.
Вiн мовчав.
– Про цю безодню…
Його уста скривилися в пiвусмiшцi.
– Я говорив iз нею. Там.
Сказав вiн i кивнув у бiк вiкна. Тьма розлягалась за вiкном, i одинокi вогники ii не розганяли.
– У цiй пустелi. Казав, як сильно я ii люблю.
Правиця дiвки з фосфоричним манiкюром потяглась до кобури.
А вiн сказав до дiвки тихо-тихо:
– Ну ж бо, Плакса-Зоi, ухопи його. Молю тебе, благаю – ухопи.
Його гноiстi руки все лежали на колiнах, так само розслаблено.
Правиця дiвчини дрiбненько задрижала й вiддалилася вiд кобури.
І зблiдлi губи дiвчини тихенько видихнули:
– Рон?
Незносно потяглися безкiнечнi митi, митi, митi…
Повiки дiвчини дрижали, а в очах бринiли сльози.
– Рон? Це… ти?
Вона повiльно опустила руки на колiна.
– Так. Це ти… у всьому винен. Це твоiх рук…
– Досить. Наостанок я скажу тобi.
– Це ти…
Дiвча дрижало.
А хлопчина проказав неголосно:
– Асемблери. Так я iх називаю. Несуттево. Це лиш сiм’я, що заплiднюе мерцiв.
Вагон струснувся, свiтло з голограмами померкло на хвилину. За вiкном мигнув яскравий спалах, ще один… хтось верескнув десь поруч, i вагоном покотилась веремiя…
Пасажири позлiтали з мiсць, чкурнули до дверей. Усi, крiм двох. Цi двое все сидiли там, коло вiкна, одне напроти одного, дивились очi в очi i тримали руки на колiнах. Дiвчина в свiтло-сiрому свiтшотi i юнак. У полiцейськiй куртцi.
Беззвучнi спалахи з вiкна освiтлювали iхнi лиця, мов заграви.
І юнак повiв:
– Вони не забарились, так? Не забарились.
– Роне, я благаю… – хрипло мовила дiвчина. – Все ще можна…
– Передавай привiт батькам, -
Сказав вiн iй, i свiтло згасло. Потiм був звук лазерного пострiлу у тьмi i гуркiт, трiск i свист. А потiм вже нiчого не було.
ДВА МІСЯЦІ ПОТОМУ, ОРБІТАЛЬНИЙ КОМПОНЕНТ «НАВАХО»
ІГУАНА НЕ МАЛА ОДНОГО ОКА. Замiсть нього з очницi рептилii ледь випинався тонкий i вертлявий нарiст-резонатор, вiд нього до тiм'яноi зони i аж далi до грiзного колючого гребiнця строкато завивались оптоволоконнi патрубки системи реестрацii та контролю. Але iнше, заледве вiдведене вбiк, надчутливе око рептилii бачило все навкруги – неозору долину в спекотному маревi, жовто-червонi пiски, чахлi трави, кущi ялiвця i полин вздовж ущелин, червоне камiння, червонi останцевi скелi-гiганти, що нiмо тяглись до хмарин у бузковому небi. Та погляд кiбернетичноi iгуани був нинi сконцентрований виключно на однiй складовiй цих пейзажiв – дiвчатi, котре сиротливо стояло навпроти в тiнi ферокактуса. Дiвча було юне, не надто високе таке, худорляве, розхристане, в сiрiм мундирi i майцi, такiй жовтуватiй, чорняве, iз пасмом таким у волоссi – ядуче-бузковим. На поясi в того дiвчати висiла важка кобура з пiстолетом патрульного. Зорова iндикацiя враз пiдсвiтила отой пiстолет, окреслила весь силует дiвчиноньки i враз пiдписала його як:
ОБ’ЄКТ_
Сформувала шкалу, пiдписала як:
РІВЕНЬ АГРЕСІЇ ОБ ’ ЄКТА – МІНІМАЛЬНИЙ
І розмножила марки з написом:
СУПРОВІД ЦІЛІ…
Одна з тих марок прилипла до кобури з пiстолетом, друга до руки, що застигла над кобурою, мов паралiзована, а третя – до лоба дiвчати.
