скачать книгу бесплатно
* * *
Пропускаючи в перельотах години вживання протизаплiдних лiкiв,
будь обережна, собою не легковаж, Оксано.
Ще ця рiзниця в часi – я знаю, як в неi хочеться зникнути,
хочеться в неi витекти, нiби в вiдкриту рану.
Бачиш, десь нетривка засмага гарячим медом тебе обмастить,
десь тихий дощ протече за обшивку орендованоi машини —
у повiтряних коридорах Бог розгортае своi риболовецькi снастi,
вiдкидаючи тiнь непевну на пустельнi гори чи зеленi долини.
Хто з вас за ким полюе? В нескiнченнiй стрiчцi твоiх перемiщень,
серед нiчних голосiв диспетчерiв i дотикiв випадкових коханцiв
простим i логiчним здаеться уникання всiх рiшень,
особливо тих, вiд яких залежить, що з тобою надалi станеться.
І за душею, як за обкладинкою паспорта, збираються плани твоi, обiтницi,
нiсенiтницi, сни i сутiнки синi кожного з мiсць цього привiтного свiту,
допоки ти так успiшно минаеш усi чекани й митницi,
допоки ти так невдало не ловишся в небi в Господнi сiтi.
* * *
Чи радiти з того, чи нi, що тобi дано —
не пiдеш з цим до жiнки i не покладеш у рот.
Ця могутнiсть не знае самого поняття «дно»,
ця безглуздiсть всесильна проти усiх природ,
ти богоподiбний, незрiвнянний урод.
І позбутись цього несила – бо свiтлий знак
вирiзняе тебе серед тисячi голосiв.
Ти б його охоче i надалi носив,
лиш неясно, чому тiльки так – але не навспак,
i чому не заради спасiння, радостi чи краси
чи якоiсь великоi цiлi, а просто так.
Чи радiти з того, чи нi, що дано тобi?
І безсилля, i всемогутнiсть – усе одно.
І котрогось дня ти в розпачi i журбi
всю на свiтi воду перетворюеш на вино,
всiх на свiтi риб перетворюеш на хлiби.
* * *
– Ну, чим живу? Розвиваюсь далi.
Пiвас з тобою i супчик в мами,
торгую рiзним, тусуюсь з Вальою —
нормально, типу, усе мiж нами.
Ходжу на турнiк, одягаюсь кльово.
А що тобi, я не поняв, стало? —
В розгубленi сутiнки Вадiк спльовуе, —
Не без бабла нiби, i не хворий.
Чого тобi, Жоро, в життi замало?
– Та сам не знаю, – говорить Жора. —
Цiлими днями сиджу, втикаю,
як ходять люди пiд домом, глупi,
такi маленькi, себе не знають,
такi безглуздi – зароблять, куплять,
з’iдять, забудуть. І кожен мае
безсмертну душу, сердечний промiнь,
такого свiтла в собi без краю,
й не бережуть його – так це тупо!
Печаль вiд цього менi мiшае,
нiби з дитинства далекий спомин,
як волосина в тарiлцi з супом.
– То може, Жоро, поiдь до батi,
