скачать книгу бесплатно
Знеболювальне i снодiйне
Катерина Бабкiна
Катерина Бабкiна – письменниця i сценарист, автор поетичних книжок «Вогнi святого Ельма» й «Гiрчиця», збiрки оповiдань «Лiлу пiсля тебе» та значноi кiлькостi публiкацiй украiнською i в перекладах росiйською, англiйською, шведською, нiмецькою, польською та французькою мовами. У видавництвi «Фолiо» 2013 року вийшов друком роман К. Бабкiноi «Соня».
«Знеболювальне i снодiйне» – нова й очiкувана поетична збiрка найяскравiшоi украiнськоi поетки, значна кiлькiсть текстiв з котроi ще до виходу книги стали цитованими й улюбленими. «Поезiя Катерини Бабкiноi, – за влучним висловом Ірини Славiнськоi, – це ранка на обвiтрених губах, яка нiколи не заживае».
Катерина Богданiвна Бабкiна
Знеболювальне i снодiйне
І
Знеболювальне
* * *
Валентина, двiрничка, руда i ходяча бiда.
Вся побита артритом, худа i страшна з обличчя,
люди кажуть, вона комунальне майно розкрада,
i ще, кажуть, алкоголiчка,
i безцiльно клясти i врочити мае звичку.
Смiттепроводу ключниця, хоронителька гаражiв,
у пiд’iздi плекае грибки i запахи неприемнi.
Невiдомо, чи хоч хтось колись з нею разом жив,
але коли уночi особливо темно —
Валентина вие i плаче на тисячу голосiв.
Дiти зводять ii на кпини – ряба, кирпата,
непомита, вiдлюдькувата – а вона ж акуратно
береже в пiдвалi скарби своi – мiтли, палi, лопати, —
котрi мешканцям за потреби видае безоплатно,
якщо зранку постукати в ii восьму, однокiмнатну.
І лише коли в сутiнках свiтлий дощ випада,
i нiкого в дворi немае, крiм авт, i дерев, i крукiв,
i паруе вогка земля, i дзвенить небесна вода —
Валентина виходить i довго стоiть одна.
А тодi злiтае, розвiвши покрюченi руки.
І шугае над мiстом, над чужими дворами,
де вона не була, де нiколи не прибирала.
І в цi митi нею бути хотiв би кожен,
i ми всi намагалися. Але нiхто не може.
* * *
Колись я точно знав бiльше, анiж тепер.
Колись я просто мiг не могти взагалi нiчого.
Колись я був корабель, лiтак, пiонер,
я виглядав на убогого чи слiпого,
оголювався на пляжi, обговорював Бога.
Я щось на себе прийняв, про що не просив.
Я винен собi за щось, чого не позичив.
Менi бракуе тепер постiйно часу i сил,
я свiтло колись таке у собi носив,
котрого, здаеться, не дозволяе звичай.
І от що я думаю – все, що зникае з нас,
коли ми стаемо прийнятнi i зрозумiлi,
десь мае лишатися. Як золотий запас.
Як еталонний метр. Як минулий час.
Як хвиля, котра передуе наступнiй хвилi.
Коли тобi звiдусiль кричать «не впади»,
коли тобi в руки дають не зброю, а одразу синицю,
коли ти на вiсiмдесят вiдсоткiв складаешся iз води,
коли твiй дух важить двадцять одну одиницю,
коли ти вже напевне не помер молодим —
потрiбно зникнути, розчинитися, зупинитись.
Так, як зникае над травою туман,
так, як розчиняються видихи у туманi.
Так, як дощ, що народжуеться в океанi,
повертаеться, зникаючи, в океан.
І тодi ти потрапиш туди, де всi, хто зумiв
позбутися свiту цього, прорости у нього,
зустрiчаються й зустрiчають, усмiхненi, кожен новий приплив.
І кожен легко вiдмовляеться вiд усього, про що не просив.
Оголюеться на пляжi. Обговорюе Бога.
* * *
Дивнi це були днi, золотi роки.
Ми переходили серпень, немов рiку.
З неба зривалися яблука i зiрки
i падали, перестиглi, у нiч п’янку,
дотлiвали на вiдстанi простягнутоi руки.
Дивнi були мiста, чарiвнi лiси.
Сильнi чоловiки мали в хащах своi стада,
дiти й жiнки молилися до краси
й свiтла. Уночi з грунтiв випаровувалася вода
й осiдала на шкiрi – не росою, але схожою до роси.
Скiльки iз нас залишилося в тих лiсах,
Скiльки вросло в мури мiст, нiби дикий мох.
Тiнь завагаеться, та вiдлiтае птах,
Дивнi часи переходиш на своiх двох,
Залишаешся сам. Озираешся. Паморозь на полях.
Де ти тепер i з ким, розкажи менi,
дай менi знати, чи вийшов, чи виплив, чи,
не зупинившись, не схибивши, iдучи,
не озираючись, без вагань i причин,
не забуваеш занурюватися в дивнi цi, незабутнi днi.
Борода
Стiльки люду iде повсякчас до громадських купалень —
в теплi води, масажнi ванни i штучнi хвилi,
лiкуватись вiд нервiв, розладiв i запалень
чи засмагати пiд бiлих статуй поглядом пильним.
І от там, де найтеплiша струмить пiдземна вода,
з серпня i по липень щодня купаеться Борода.
Старий i сухий, Борода роздивляеться ласо
красунь, що заходять в купальнi. Непiдвладний часовi,
Борода лежить й очима блиска з-пiд брiв кошлатих,
i чомусь всi красунi до нього поближче iдуть купатись.
Це не жалiсть – на око старого жалiти немае приводiв.
Скiльки персiв, колiн й сiдниць i тонких плечей
свого часу перецiлував вiн. В купальнях привиди
сновигають, замiшавшись у зграйки живих дiтей.
Борода куняе, красунь роздивляючись сонно, мляво,
Борода просмердiвся цiлющою сiркою, як диявол.
Бородi ввижаються в маревi щоденних купань
руiни iмперii й тiнi прозорi колишнiх його кохань,
поки рiзнi – бiлявi, рудi, чорношкiрi чи повнотiлi,
рухаючись у водi, довкола нього здiймають хвилi.
І здаеться очманiлому Бородi,
що красунi розчиняються у водi,
i в порожнiх купальнях, уже надвечiр,
ця вода нiжно пестить тiло його старече.
* * *
Нехай же перебувае з тобою увесь цей транс —
в першу чергу ДержАвто, але також КиiвПас,
де кожен нiчний полiт як нiчний сеанс
i всi репродуктори вiщий транслюють глас.
Нехай же з тобою вiдбуваеться кожен акт
без зайвих зупинок, без зобов’язань, без рук,
щоб в пам’ятi залишався по тому хiба що факт
прожитих наземних сполучень або неземних сполук.
Нехай же увесь цей секс вивертае тебе, як нiч
вивертае оксамитом назовнi лiта вицвiлi небеса.
Нехай тобi свiтлом тонким пульсуе кожна окрема рiч.
І навiть пiсля випадкових ранкiв, подiй, облич
залишаеться лише або нездоланна пустка, або нестерпна краса.
* * *
Розчавленi на асфальтi абрикоси не проростуть
в вогкому, нервовому тiлi мiського лiта.
Нiхто iх не з’iсть. В iхню жовту, пiдгнилу суть
по сутi нiчого доброго Богом не влито.
І абрикоси шепочуть: в усiх свiтах,
в коротких i безнадiйних наших життях,
в очiкуваннi на осенi жовту одiж,
в рiшеннях про злиття, купiвлю i продаж,
пiд час побачень, у випадкових пригодах,
у внутрiшнiх водах i в будь-яких iнших водах,
у подорожах, на вокзалах, у лiтаках;
в тi ночi, коли розбрiдаемося по двое;
у полi, де теж, як вiдомо, один абрикос не воiн;
в лiжках i мрiях, в липких та безплiдних снах
нами керуе страх.
А все найкраще у свiтi: рудi жiнки,
чоловiчi лiктi, дитячi вицвiлi влiтку вii,
великi дзеркала i балетнi станки,
середземноморськi пляжi, слiпi надii,
зручнi черевики, сонячнi ранки, зимнi ставки —
страхом оповите, не свiтиться i не грiе.
І соком серпень бризкае навсiбiч.
І черешки обривае м’яка вага, як серця обривае любов чудна.
І, не сягаючи бiльше асфальту й трави узбiч,
абрикоси безкiнечно летять у серпневу нiч,
i страх зникае, бо нiч ця не мае дна.
* * *
Ось що вона йому говорила,
погоджуючись на невiдоме,
пригортаючись до теплого тiла,
ще перелякана i безсила:
уночi повертайся додому.
Життя невблаганне i незбагненне,
i мало до чого ти там охочий —
все це приемне чи потаемне;
але ночi, казала вона, для мене,
повертайся, казала вона, щоночi.
І вiн повертався, коли осiннi
тумани узбережжя обсiли,
коли кригою дощ вмерзав у вiтрила,
i коли по зимi вiдцентрова сила
штовхала щораз до нового тiла,
i коли вона народила сина,
i коли другого народила.
І коли почув за собою кроки,
знаючи, що нiкому за нього вписатись,
вiдчував, нiби звiр, як заходять збоку,
розумiючи, що саме повинно статись,
i видихав востанне на днi затоки —
