скачать книгу бесплатно
Голос належав фiрмановi, який потягувався й позiхав, нiби щойно прокинувся.
– Що мае довго тривати? – К. майже вiдчув вдячнiсть за те, що його потурбували, бо тиша й напруга вже почали дошкуляти йому.
– Поки ви пiдете звiдси геть, – сказав фiрман. К. не зрозумiв його, але не питав далi, сподiваючись у такий спосiб розговорити зверхнього селянина.
Ця мовчанка у темрявi починала дратувати. І справдi за мить фiрман запитав:
– Хочете коньяку?
– Так, – вiдповiв К., не замислюючись, надто вже спокусливою була пропозицiя у цiй холоднечi.
– Тодi вiдчинiть дверцята, в санках, у боковiй кишенi е пляшки, вiзьмiть одну, вiдпийте й передайте менi. Менi важко злазити донизу, кожух заважае.
К. було прикро вiд думки, що доводиться виконувати такi доручення, але оскiльки вiн уже зв’язався з фiрманом, то послухався, незважаючи навiть на небезпеку, що Кламм застане його всерединi. Вiн вiдчинив широкi дверi i вiдразу ж побачив на внутрiшньому боцi дверей торбинку, з якоi потрiбно було дiстати пляшку, але вiдчиненi дверi стали непереборною спокусою зазирнути глибше, вiн не змiг стриматися i шаснув досередини. У санках було неймовiрно тепло й не ставало холоднiше навiть через широко вiдчиненi дверцята, якi К. не наважився зачинити. Не вiдчувалося, що сидиш на лавцi, так багато на нiй нагромадили подушок, ковдр i хутряних пiдстилок, куди не повернешся, тонеш у теплому й м’якому. Розкинувши руки й пiдперши голову подушкою, К. визирнув iз санок на темний будинок. Чому Кламм так довго не спускаеться? Нiби очманiлий вiд тепла пiсля тривалого стояння в снiгу, К. хотiв, щоб Кламм нарештi вийшов. К. подумав, що було б не дуже доречно потрапити зараз на очi Кламмовi, але ця думка була якась нечiтка, нiби легке подразнення. Це забуття пiдтримувалося фiрманом, який знав, що К. сидить у санках, та не заважав йому й навiть не вимагав коньяку. Це було зворушливо з його боку, але К. обiцяв обслужити фiрмана. Лiниво, не мiняючи пози, К. сягнув до сумки на дверцятах, але не на вiдчинених, якi тепер були надто далеко вiд нього, а на зачинених, де також були пляшки. Вiн витяг одну, вiдкрутив пробку i вдихнув аромат, який примусив його посмiхнутися; пахло так солодко, так привабливо, нiби хтось, хто тобi дуже подобаеться, похвалив тебе, сказав приемнi слова. Не зовсiм зрозумiло, про що йдеться, але розумiти й не хочеться, достатньо щастя вiд усвiдомлення, що говорить саме ця, така дорога тобi людина.
– Хiба це коньяк? – засумнiвався К. i спробував iз цiкавостi.
Це справдi був коньяк, вiн обпiкав i зiгрiвав. Пiд час пиття вiдбувалося перетворення, i те, що здавалося лише носiем нiжного запаху, ставало раптом грубим фiрманським напоем!
– Хiба це можливо? – запитав К., докоряючи самому собi, i ковтнув ще раз.
І цiеi митi, коли К. зробив особливо великий ковток, раптом спалахнуло освiтлення на сходах, у коридорi, на ганку, над вхiдними дверима. Почулися кроки, хтось спустився сходами. Пляшка випала у К. з рук, i рiдина вилилася на одну з хутряних пiдстилок, К. вистрибнув iз санчат i ледь устиг причинити за собою дверi iз сильним стукотом, i вiдразу ж iз будинку вийшов якийсь пан. Тiшило тiльки те, що це не був Кламм, чи навпаки, це було найгiрше? Це був той добродiй, якого К. бачив у вiкнi першого поверху. Молодий, доглянутий, iз бiлою шкiрою i рум’яними щоками, але дуже серйозний. К. також подивився на нього насуплено, але мав при цьому на увазi свою власну поведiнку. Краще б вiн справдi послав сюди своiх помiчникiв; тi змогли б проявити себе не гiрше, нiж щойно вiн сам. Пан, що вийшов iз будинку, мовчав, нiби в його широких грудях не вистачало повiтря для того, щоб говорити.
– Це жахливо, – сказав вiн i вiдсунув свого капелюха з чола.
Як це? Добродiй напевно ще нiчого не знав про те, що К. побував у його санках, а вже щось здавалося йому жахливим. Можливо, те, що К. проникнув у двiр?
– Як ви тут опинилися? – запитав пан уже тихiше i видихнув повiтря, нiби пiдкорюючись неминучому.
Що за питання! Що за вiдповiдi! Невже К. ще й повинен сам пiдтвердити цьому чоловiковi, що його шлях, iз яким вiн пов’язував стiльки сподiвань, виявився марним? Замiсть вiдповiдi К. повернувся до санчат, вiдчинив дверi i витяг свою шапку, яку вiн забув усерединi. Йому стало соромно, коли вiн помiтив, як коньяк скрапуе на приступку.
Потiм вiн повернувся до пана, вiд якого не збирався приховувати свого сидiння у санках, якби його запитали. Це навiть не було найстрашнiшим у всiй ситуацii. Зрештою, вiн не буде замовчувати й того, що його пiдмовив фiрман. Принаймнi на те, щоб вiдчинити дверi. Найгiршим було те, що цей пан надiйшов так несподiвано, i тепер уже не було можливостi, аби заховатися й спокiйно дочекатися Кламма. А крiм того, К. не вистачило сили волi залишитися в санчатах, зачинити дверi i там дочекатися Кламма або хоча б перечекати, поки пiде цей пан. Ясна рiч, не було певностi i в тому, чи зараз не вийде сам Кламм, i тодi, безумовно, краще розмовляти з ним не в санках. Так, багато над чим варто було подумати, але вже надто пiзно, все пропало.
– Ідiть за мною, – звелiв пан, при цьому наказ був не так у його словах, як у жестi рукою, що супроводжував цi слова, – короткому, пiдкреслено байдужому.
– Я чекаю тут на одну людину, – сказав К. просто так, не сподiваючись, що це подiе.
– Ідiть, – повторив чоловiк незворушно, нiби демонструючи: вiн нi хвилини не сумнiвався в тому, що К. на когось чекае.
– Але тодi я розминуся з тим, на кого чекаю, – сказав К., здригнувшись усiм тiлом.
Попри все у нього було вiдчуття, що вiн уже досягнув чогось i тепер це стало його власнiстю, яку вiн не повинен вiддавати на вимогу першого-лiпшого.
– Ви в будь-якому випадку з ним розминетеся, незалежно вiд того, залишитеся чекати чи пiдете, – цi слова звучали категорично, але в них вiдчувалася готовнiсть поступитися К.
– Тодi я краще розминуся, поки чекатиму, – вперто сказав К., цей пан не примусить його пiти звiдси.
Чоловiк на мить вiдхилив назад голову i зосереджено заплющив очi, нiби хотiв повернутися до власноi помiркованостi пiсля впертостi К. Провiв язиком по губах напiврозтуленого рота i сказав фiрмановi:
– Розпрягайте коней.
Вiзник послухався i змушений був злiзти донизу у своему кожусi, вiн кидав на К. злiснi погляди, нiби сподiвався не iншого наказу вiд свого пана, а бiльшоi податливостi К. Вiн потягнув коней разом iз санками назад, до бiчноi прибудови, мабуть, там, за великими ворiтьми, мiстилася конюшня i возiвня. К. залишився сам. Сани рухалися в одному напрямку, юнак – в iншому, тою ж дорогою, якою прийшов К. Усе вiдбувалося дуже повiльно, нiби К. хотiли продемонструвати, що вiн усе ще мае можливiсть повернути iх назад.
Мабуть, це справдi було можливо, але нiчого б не дало, бо повернути назад сани означало вигнати геть самого себе. Тому вiн залишився стояти единою живою душею на всьому дворi, хоча це й була безрадiсна перемога. По черзi вiн дивився услiд то пановi, то фiрману. Добродiй уже дiйшов до дверей, через якi К. потрапив у двiр, ще раз озирнувся назад, похитав головою на затятiсть К., а потiм рiшучим, коротким i остаточним рухом зайшов у коридор, де вiдразу ж зник. Фiрман ще довго залишався у дворi, в нього було багато роботи з повозом, вiн мусив вiдчинити важкi ворота конюшнi, завезти санки задом наперед досередини, розпрягти коней, вiдвести iх до стiйла; усе це вiн виконував серйозно, самозаглиблено, без найменшоi надii на те, що незабаром доведеться iхати. І це мовчазне порання без единого погляду на К. здавалося значно бiльшим докором, анiж поведiнка урядника. Фiрман закiнчив роботу в конюшнi, неквапно похитуючись, пройшов навскоси через двiр, зачинив великi ворота, повернувся. Усе це дуже повiльно, зосереджуючись тiльки на спогляданнi власних слiдiв на снiгу; потiм зачинився в конюшнi i вимкнув освiтлення, бо для кого мало б свiтитися? Тепер залишилася едина свiтла смуга нагорi, у дерев’янiй галереi, ця смуга ненадовго затримала на собi блукаючий погляд К., i йому здалося, що з ним розiрвали всiлякi стосунки. Тепер вiн вiльнiший, нiж будь-коли ранiше, вiн виборов собi цю свободу, яку мало хто змiг би вибороти собi, свободу чекати в забороненому мiсцi, i нiхто не мав права торкатися його чи виганяти, а навiть i говорити з ним. Та водночас вiн мав сильне вiдчуття, що не iснувало нiчого безглуздiшого й безнадiйнiшого за цю свободу, за це очiкування, за цю недоторканнiсть.
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
І вiн зiрвався з мiсця та пiшов назад до будинку, цього разу вже не крадькома попiд муром, а навпростець по снiгу, зустрiв у коридорi господаря, той мовчки кивнув i показав на дверi корчми, К. послухався цього знаку, бо змерз i хотiв побачити людей. Але зайшовши досередини, був розчарований, бо за единим столом, мабуть, принесеним спецiально, адже переважно вiдвiдувачi обходилися бочками з-пiд пива, – сидiв той самий урядник, а перед ним стояла господиня заiзду «Бiля мосту». Це посилило й без того гнiтючий настрiй К. Свiдома власноi гiдностi Пепi з гордо пiднятою головою та незмiнною посмiшкою, з косою, що коливалася в такт ii рухам, поспiхом несла пиво i чорнило, бо юнак працював iз документами, звiряючи мiж собою данi в записах, розкладених по всьому столу, а тепер вирiшив щось занотувати. Господиня мовчки спостерiгала за всiм iз висоти свого зросту, злегка випнувши губи, нiби вiдпочивала пiсля того, як сказала чиновниковi з паперами все важливе i вiн вiдреагував на це позитивно.
– А ось нарештi й пан землемiр, – сказав урядник, побачивши, як К. зайшов до кiмнати, потiм знову заглибився у своi папери.
Господиня теж подивилася на К. байдужим i зовсiм не здивованим поглядом. Пепi, здавалося, помiтила К. лише пiсля того, як вiн пiдiйшов до шинквасу й замовив коньяк.
К. сперся на лiкоть, прикрив очi долонею i на мить забув про все довкола. Потiм ковтнув коньяку i вiдсунув його вiд себе як щось гидке.
– Навiть чиновники п’ють цей коньяк, – коротко сказала Пепi, вилила рештки, помила склянку й поставила на поличку.
– У чиновникiв е й кращий, – заперечив К.
– Можливо, – вiдповiла Пепi. – Але в мене немае.
На цьому вона вичерпала тему й цiлком присвятила себе обслуговуванню пана з паперами, хоча той нiчого й не вимагав. Пепi ходила довкола нього, шанобливо намагаючись через плече зазирнути в його записи, але така порожня цiкавiсть i пиха не сподобалися навiть шинкарцi, яка зневажливо насупилася.
Та раптом господиня прислухалася й напружено втупилася в порожнечу. К. озирнувся, але не побачив нiчого особливого, бiльше нiхто з присутнiх теж не зацiкавився. Великими кроками господиня навшпиньки пiдiйшла до заднiх дверей, що вели у двiр, подивилася в замкову шпарину, iз широко розплющеними очима та розпашiлим обличчям повернулася до iнших i покликала пальцем до себе. Тепер усi по черзi зазирали до щiлини. Найбiльше господиня, потiм Пепi, яка теж була схвильована, найменш емоцiйно вiдреагував урядник. Вiн та Пепi незабаром вiдiйшли, i тiльки господиня продовжувала напружено спостерiгати, сильно нахилившись уперед i майже навколiшки, здавалося, вона молиться на замкову шпарину, просить випустити ii назовнi, бо дивитися там, мабуть, давно не було на що. Потiм вона нарештi пiднялася, провела руками по обличчю, поправила волосся й вiдхекалася; тепер потрiбно було дати очам призвичаiтися до кiмнати та людей, i вона з великою неохотою поверталася до тями. Тодi К. сказав:
– Отже, Кламм уже поiхав геть?
Вiн запитав не для того, щоб пересвiдчитися в чомусь, що й без того знав, а випереджаючи можливий напад, якого майже побоювався, бо вiдчував себе надто вразливим. Господиня мовчки пройшла повз нього, але урядник сказав iз-за свого столу:
– Звичайно. Ви ж покинули свiй пост, тому можна було виiхати. Дивно, що Кламм став таким тонкошкiрим. Ви помiтили, панi господине, як неспокiйно вiн озирався довкола?
Шинкарка, здаеться, нiчого такого не зауважила, але чиновник продовжував свою думку:
– На щастя, нiчого вже не було видно, вiзник стер навiть слiди на снiгу.
– Панi господиня нiчого не помiтила, – сказав К.
Але вiн промовив це не з надiею, а з люттю, його дратував урядник, слова якого претендували на остаточнiсть i безапеляцiйнiсть.
– Напевно, я тiеi митi не дивилася в шпарину, – сказала господиня, щоб захистити думку юнака, а потiм вирiшила виправдати i Кламма. – Хоча я не вiрю в те, що Кламм дуже вразливий. Ми турбуемося про нього та намагаемося захистити, тому припускаемо, що вiн надзвичайно чутливий. Це правильно, i, ясна рiч, вiдповiдае бажанням самого Кламма. Але що вiдбуваеться в його душi насправдi, ми не знаемо. Зрозумiло, що Кламм нiколи не розмовлятиме з тим, з ким не хоче розмовляти, хоч би скiльки зусиль цей хтось докладав i хоч би яку велику наполегливiсть виявив. Але достатньо вже самого твердження, що Кламм нiколи не розмовлятиме з такою людиною, нiколи не дасть iй побачити себе. Навiщо ж думати, що Кламм не витримае зустрiчi з цiею людиною. У кожному разi цього неможливо перевiрити, бо такого нiколи не трапиться.
Юнак пожвавлено закивав:
– Звичайно, загалом i я так вважаю, – сказав вiн. – Можливо, я висловився трохи iнакше, але це для того, щоб пан землемiр краще мене зрозумiв. Справедливо й те, що Кламм, перш нiж вийти назовнi, кiлька разiв озирнувся.
– Можливо, вiн шукав мене, – припустив К.
– Можливо, – вiдповiв чиновник. – Таке не спало менi на думку.
Усi засмiялися, i найголоснiше Пепi, яка навряд чи розумiла хоча б щось зi сказаного.
– Раз ми вже сидимо так гарно всi разом, – сказав урядник, – я б попросив вас, пане землемiр, подати деякi вiдомостi про себе, щоб заповнити папери.
– Тут багато пишуть, – зауважив К. i здалеку подивився на документи.
– Так, погана звичка, – погодився його спiврозмовник i знову засмiявся. – Але ви, здаеться, ще не знаете, хто я такий. Мене звати Момус, я сiльський секретар Кламма.
Пiсля цих слiв у кiмнатi запала шаноблива тиша; хоча господиня та Пепi, ясна рiч, знали секретаря й ранiше, вони також перебували пiд глибоким враженням вiд названого iменi та рангу. Навiть сам Момус, здаеться, перейнявся важливiстю сказаного i, щоб уникнути подальшоi врочистостi, якоi вимагали цi слова, заглибився у своi папери та почав швидко писати, тому в кiмнатi не було чутно нiчого, крiм скрипу пера.
– Що означае «сiльський секретар»? – запитав К. через деякий час.
Тепер, пiсля представлення, Момусовi не пасувало давати такi пояснення, тому сказала господиня:
– Пан Момус – такий самий секретар Кламма, як i всi iншi його секретарi, але мiсце його працi, а також, якщо я не помиляюся, його службовi повноваження, – цiеi митi Момус пожвавлено вiдiрвався од писання й пiдняв голову, тодi шинкарка виправила сама себе, – лише мiсце його роботи, але не службовi повноваження, обмежене Селом. Пан Момус виконуе в Селi всi необхiднi Кламмовi записи, а також приймае всi папери, зверненi до Кламма.
Коли К. подивився на господиню порожнiми очима, не надто вражений почутим, вона додала трохи присоромлено:
– Так уже в нас заведено, всi працiвники Замку мають сiльських секретарiв.
Момус, який слухав набагато уважнiше за К., додав:
– Бiльшiсть сiльських секретарiв працюють тiльки на одного урядника, я ж обслуговую двох: Кламма i Валлабене.
– Справдi, – сказала господиня пригадавши. – Пан Момус працюе на двох чиновникiв, на Кламма й на Валлабене. Отже, вiн подвiйний сiльський секретар.
– Навiть подвiйний, – сказав К. i кивнув Момусовi, який спостерiгав за ним дуже уважно, майже перехилившись через стiл – так дивляться на дитину, яку щойно похвалили. І хоча в цьому поглядi була певна зневага, то вона або залишилася непомiченою, або ж була очiкуваною. Саме перед К., негiдним навiть випадкового погляду Кламма, тепер були детально перелiченi всi заслуги чоловiка з найближчого Кламмового оточення з явною метою викликати визнання й похвалу. Але К. не сприйняв цього як годиться. Вiн, що всiма силами намагався заслужити бодай один погляд Кламма, зовсiм не цiнував посаду такого собi Момуса, якому дозволялося жити в Кламма на очах. К. був далекий вiд захоплення, не кажучи вже про заздрiсть, бо для нього бажаною була не так абстрактна близькiсть Кламма, як можливiсть особисто, без посередництва, зустрiтися з ним, шанс висловити свое власне, а не чиесь прохання. Зустрiтися не для того, щоб залишитися бiля Кламма, а щоб проникнути завдяки йому далi, до Замку.
Тут К. подивився на годинник i сказав:
– Менi час додому.
І вiдразу ж ситуацiя змiнилася на користь Момуса.
– Звичайно, – сказав вiн. – На вас чекають обов’язки шкiльного слуги. Але мусите присвятити менi ще одну мить. Кiлька коротких запитань.
– Я не маю нi найменшого бажання, – сказав К. i вирушив у напрямку до дверей.
Момус стукнув папкою по столi i встав:
– Іменем Кламма я зобов’язую вас вiдповiсти на моi питання.
– Іменем Кламма? – повторив К. – Його цiкавлять моi справи?
– Про це, – вiдповiв Момус, – я не поiнформований, а ви тим бiльше, тож облишмо цю справу на його власний розсуд. Але я наказую вам, владою призначеноi менi Кламмом посади, залишитися й вiдповiсти на запитання.
– Пане землемiр, – утрутилася господиня. – Я маю певнi застереження щодо того, аби знову давати вам поради. Усе, що я рекомендувала вам досi, а це було якнайбiльш прихильно з мого боку, – ви вiдкинули з нечуваною впертiстю, тому я прийшла сюди, до пана секретаря, – менi немае чого приховувати, – щоб належним чином поiнформувати канцелярiю про вашу поведiнку й намiри, а також захистити себе в майбутньому вiд можливостi повторного вашого поселення в моему домi. Такi в нас iз вами стосунки, i вони вже нiколи не змiняться, тож якщо я тепер висловлюю свою думку, то зовсiм не для допомоги вам, а тiльки, щоб трохи полегшити пановi секретарю нелегке завдання спiлкування з таким чоловiком, як ви. Але попри це ви можете, якщо забажаете, отримати вiд моiх слiв якусь користь, адже хоча я й розмовляю з вами з великою неохотою, зате цiлком вiдверто, по-iншому я не можу з вами говорити. Отже, дозволю собi зауважити, що единий шлях, який приведе вас до Кламма, лежить через протоколи його секретаря. Хоча не буду перебiльшувати, можливо, цей шлях i не приведе вас до Кламма, а обiрветься напiвдорозi. Це вирiшуватиме пан секретар. У кожному разi, це единий шлях, який веде вас принаймнi в напрямку до Кламма. І вiд цього единого шляху ви збираетеся вiдмовитися без жодноi поважноi причини, через саму лише впертiсть?
– Люба панi господине, – сказав К., – це зовсiм не единий шлях до Кламма, вiн вартий не бiльше, нiж iншi. А ви, пане секретар, хiба вирiшуете, чи довiдаеться Кламм про те, що я тут скажу?
– Звичайно, – сказав Момус i подивився з-пiд скромно опущених вiй праворуч i лiворуч, де нiчого не було видно, – бо навiщо в iншому разi потрiбен секретар?
– Отже, бачите, панi господине, – сказав К., – насамперед менi доведеться шукати шлях не до Кламма, а до пана секретаря.
– Цей шлях я хотiла вам вiдкрити, – сказала господиня. – Хiба я не пропонувала вам сьогоднi вранцi передати ваше прохання Кламмовi? Це можна було б здiйснити через пана секретаря. Ви вiдмовилися, а тепер вам усе одно не залишаеться нiчого iншого, як тiльки цей шлях. До речi, пiсля вашоi сьогоднiшньоi витiвки, коли ви спробували напасти на Кламма, шанси на успiх стали ще меншими. Але ця остання, крихiтна, майже зникла надiя, якоi, правду кажучи, не iснуе, – це все, що у вас е.
– Як трапилося, панi господине, – запитав К., – що ви спочатку вiдмовляли мене вiд зустрiчi з Кламмом, а тепер ставитеся до мого прохання так серйозно i навiть вважаете, що для мене все буде втрачено, якщо моi плани не здiйсняться? Якщо людина одного разу вiд щирого серця намагалася мене вiдрадити робити будь-якi спроби зустрiтися з Кламмом, як може статися, що тепер та сама людина так само наполегливо штовхае мене на шлях до Кламма, навiть якщо припустити, що цей шлях веде зовсiм не туди?
– Хiба я штовхаю вас уперед? – запитала господиня. – Хiба це називаеться пiдштовхуванням уперед, коли я говорю вам про безнадiйнiсть усiх ваших намагань? Це було б справдi вершиною нахабства, якби ви вирiшили тепер перекладати вiдповiдальнiсть за своi вчинки на мене. Можливо, вас до цього спонукае присутнiсть пана секретаря? Нi, пане землемiр, я зовсiм вас нi до чого не спонукаю. Єдине, в чому я можу зiзнатися, це те, що я трохи переоцiнила вас, коли побачила вперше. Таке миттеве завоювання Фрiди злякало мене, я не знала, чого ще вiд вас чекати, хотiла запобiгти подальшим нещастям i вирiшила спробувати вплинути на вас проханнями й погрозами. Зараз я вже набагато спокiйнiше ставлюся до цього всього. Робiть, що хочете. Вашi дii можуть залишити глибокi слiди хiба що на вулицi, в снiгу, але бiльше нiде.
– Ви не до кiнця пояснили своi суперечливi слова, – сказав К. – Але я задовольняюся й тим, що звернув вашу увагу на цi неузгодженостi. А тепер, пане секретар, скажiть, будь ласка, чи панi господиня каже правду, i протокол, який ми з вами складемо, може мати наслiдком те, що менi дозволять з’явитися перед Кламмом? Якщо це так, то я готовий вiдповiсти на всi запитання. Для цього я на все готовий.
– Нi, – вiдповiв Момус. – Немае пiдстави говорити про такi взаемозв’язки. Ідеться тiльки про те, щоб скласти для реестратури Кламма в Селi детальний опис того, що вiдбувалося сьогоднi пiсля обiду. Загалом цей опис уже готовий, вам потрiбно задля порядку зробити лише кiлька доповнень. Іншоi мети тут немае й бути не може.
К. мовчки подивився на господиню.
– Чому ви на мене так дивитеся? – запитала вона. – Хiба я сказала щось iнше? З ним так завжди, пане секретар, завжди одне й те ж. Вiн перекручуе те, що йому говорять, а потiм стверджуе, що йому сказали неправду. Я казала йому з самого початку i завжди повторюватиму, що в нього немае нi найменших шансiв зустрiтися з Кламмом; а якщо шансiв все одно немае, то й цей протокол не допоможе. Хiба може щось бути яснiшим? Далi я сказала, що цей протокол може бути единим офiцiйним зв’язком мiж ним i Кламмом. Це також достатньо чiтко й однозначно. Якщо вiн менi не вiрить, то я й далi не розумiю, чому i з якою метою. А коли вiн усе ще сподiваеться проникнути до Кламма й не змiнить своiх намiрiв, допомогти йому може единий справдi офiцiйний мiсток мiж ним i Кламмом, тобто цей протокол. Це все, що я сказала, а той, хто стверджуе щось iнше, злiсно перекручуе моi слова.
– Якщо це так, панi господине, то прошу вас пробачити мене, – сказав К. – Я неправильно вас зрозумiв, бо сподiвався, як тепер виявляеться, помилково, що почув у ваших словах про iснування якоiсь найменшоi надii для мене.
– Справдi, – сказала господиня. – Це моi слова. Ви знову iх перекручуете, але тепер у протилежному напрямку. Такий шанс у вас е, i вiн залежить тiльки вiд цього протоколу. Та не потрiбно поводитися так, як ви, i прямо питати пана секретаря, чи зможете ви побачити Кламма, якщо вiдповiсте на запитання? Коли дiти так питають, над ними смiються, коли так робить дорослий, вiн ображае владу. Пан секретар милостиво пом’якшив це своею витонченою вiдповiддю. Надiя, про яку я говорю, iснуе в тому, що завдяки протоколу ви, можливо, отримаете щось схоже на зв’язок iз Кламмом. Хiба цього недостатньо? Якщо вас запитати, чим ви заслужили честь мати таку надiю, ви можете назвати хоча б щось? Бiльше про цю надiю не скажеш, а пан секретар як посадова особа нiколи не робитиме нiяких, навiть найменших натякiв на це. Йому, як вiн i сказав, iдеться лише про опис сьогоднiшнього пополудня, це потрiбно задля порядку; бiльше вiн вам не скаже, навiть якщо ви зараз знову його запитаете, посилаючись на моi слова.
– Пане секретар, чи прочитае Кламм цей протокол? – запитав К.
– Нi, – сказав Момус. – Навiщо? Кламм не може читати всi протоколи, вiн узагалi iх не читае. «Вiдчепiться вiд мене з вашими протоколами», – говорить вiн.
– Пане землемiр, – поскаржилася господиня. – Ви втомили мене такими питаннями. Хiба настiльки необхiдно чи хоча б бажано, щоб Кламм прочитав протокол i детально довiдався про нiкчемнiсть вашого iснування? Хiба не краще було б уклiнно просити про приховання вiд Кламма цього протоколу? Хоча це прохання було б таким самим безглуздим, як i попередне, бо хто може щось приховати вiд Кламма? Але таке прохання хоча б виглядало симпатично. І хiба це потрiбно для того, що ви називаете своею надiею? Хiба ви не самi казали, що будете задоволенi вже й тим, щоб просто мати нагоду говорити з Кламмом, навiть якщо вiн не дивитиметься на вас i не слухатиме? І хiба за допомогою цього протоколу ви не досягнете своеi мети, а можливо, й бiльшого?
– Бiльшого? – запитав К. – Яким чином?
– Може, ви не будете, – вигукнула господиня, – немов дитина, вимагати, щоб вам усе розжовували? Хто може дати вiдповiдь на такi питання? Цей протокол, як ви самi чули, надiйде до реестратури Кламма в Селi. Бiльше нiчого певного про це сказати не можна. Хiба ви не усвiдомлюете всiеi важливостi самоi процедури складання протоколу, посади пана секретаря, iснування такоi установи, як сiльська реестратура? Ви уявляете собi, що це означае, коли пан секретар допитуе вас? Можливо, чи ймовiрно, вiн i сам цього не знае. Вiн просто сидить тут i виконуе свiй обов’язок, як було сказано, задля порядку. Ви тiльки подумайте, що Кламм його призначив, вiн працюе в iм’я Кламма, а те, що вiн робить, навiть якщо воно нiколи й не потрапить на очi Кламму, на це вiд самого початку iснуе згода Кламма. А як щось може мати згоду Кламма, якщо воно не наповнене його духом? Я зовсiм не маю на метi цими словами грубо лестити пановi секретарю, та вiн би й сам був проти, але я говорю не про його особу, а про те, ким вiн стае, коли отримуе згоду Кламма на своi дii, як, наприклад, зараз: тодi вiн стае iнструментом в руках Кламма, i лихо тому, хто його не послухае.
Погрози господинi не злякали К., а надii, якими вона намагалася спокусити його, втомили. Кламм був далеко. Колись господиня порiвняла Кламма з орлом, i тодi це здалося К. смiшним, але зараз вiн уже так не думав, вiн думав про недоступнiсть Кламма, про його недосяжне помешкання, про непорушне мовчання, яке можна було перервати хiба що нечуваноi сили криками, його проникливий погляд, невловимий i неповторний, про кола, якi вiн описуе нагорi за незрозумiлими й непорушними з перспективи К. законами, тiльки на короткi митi з’являючись у височинi. Усе це поеднувало Кламма з орлом. Але з усiм цим, ясна рiч, не мав нiчого спiльного протокол, над яким Момус саме розламав солоне печиво i на папери посипалися сiль i кмин.
– На добранiч, – сказав К. – Я ненавиджу всiлякi допити.
І рушив до дверей.
– Вiн хоче пiти, – майже злякано сказав Момус господинi.
– Не посмiе, – заперечила та, далi К. не почув, бо був уже в коридорi.
Було холодно, дув пронизливий вiтер. Із дверей навпроти вийшов господар, який, напевно, спостерiгав за коридором iз якоiсь щiлини. Вiн мусив закутатися, такий сильний був вiтер навiть тут, у коридорi.
– Ви вже йдете, пане землемiр? – запитав вiн.
– Вас це дивуе? – поцiкавився К.
– Так, – вiдповiв господар. – Вас не допитуватимуть?
