скачать книгу бесплатно
Вона встала з мiсця, злегка похитуючись вiд збудження, пiдiйшла до К., взяла його за руку i благально подивилася на нього.
– Панi господине, – сказав К. – Я не розумiю, чому ви принижуетесь i просите мене заради такоi дрiбницi. Якщо вашi слова – правда i менi дiйсно нiколи не вдасться порозмовляти з Кламмом, отже, цього не вiдбудеться незалежно вiд того, просять мене чи нi. Але якщо така можливiсть iснуе, то чому я повинен вiдмовлятися од неi, особливо якщо цим можна буде спростувати ваш основний закид, а вiдповiдно пiд великим питанням опиняться i вся решта. Те, що я невiглас, – правда, яку важко заперечити, i це дуже сумно для мене, але е в цьому й перевага, оскiльки невiглас завжди дiе смiливiше, а тому я волiю ще деякий час, поки вистачить моiх сил, перебувати в станi свого невiгластва i готовий змиритися з його, безумовно, поганими наслiдками. Цi наслiдки стосуються насамперед мене, тому я не розумiю, навiщо ви мене просите. Ви ж нiколи не покинете Фрiду, пiклуватиметеся про неi, i навiть якби я назавжди зник iз ii життя, у вашому розумiннi це було б щастям. Отже, чого ви боiтеся? Чи не боiтеся ви часом, – невiгласовi все дозволено, – з цими словами К. вiдчинив дверi, – чи не боiтеся ви часом за Кламма?
Господиня мовчки дивилася йому вслiд, коли вiн швидко спускався сходами, а за ним – помiчники.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
К. сам дивувався, що майбутня розмова зi старостою не надто його хвилюе. Вiн намагався пояснити це попереднiм досвiдом, бо досi спiлкування зi службами графа проходило вiдносно безболiсно. Однiею з причин, мабуть, було те, що в його справi iснувало якесь дуже чiтке й вигiдне для нього розпорядження, хоча, з iншого боку, вражала неймовiрна цiлiснiсть та стрункiсть структури всiх замкових служб. Ця еднiсть виглядала особливо досконалою там, де служби, на перший погляд, зовсiм не були взаемопов’язаними. Часом К. розмiрковував про все це i був недалекий вiд думки, що його становище цiлком задовiльне, але щоразу пiсля нападу такоi безтурботностi вiдразу ж нагадував собi, що саме в цьому й криеться найбiльша небезпека.
Прямий контакт iз владою був не надто утрудненим, оскiльки влада, хоч би як добре добре органiзована вона була, завжди мала дiяти вiд iменi далеких невидимих володарiв i залагоджувати далекi невидимi справи, тодi як К. боровся за щось живе i близьке, за себе самого. Принаймнi на початку, оскiльки вiн нападав. У цiй боротьбi йому, здаеться, допомагали ще й iншi, наразi невiдомi йому сили, про iснування яких вiн мiг запiдозрити з дiй влади. Та позаяк у всiх дрiбницях, а про важливi речi наразi ще не було мови, влада досi йшла К. назустрiч, у нього забирали можливiсть незначних i легких перемог, а разом iз цiею можливiстю й вiдповiдне задоволення собою, а також упевненiсть перемоги в подальших великих битвах. Замiсть цього вони дозволяли К. проникати всюди, куди вiн хотiв, хоча й лише в межах Села, розбещували i знесилювали його цим, позбавляли будь-якоi можливостi наступних сутичок та iзолювали вiд дiяльностi владних структур, примушуючи до нудного, незрозумiлого й чужого для нього способу iснування. Якщо так буде й далi, а К. утратить пильнiсть, то цiлком може статитися, що одного дня вiн, попри доброзичливiсть влади i свое старанне виконання всiх занадто вже легких бюрократичних обов’язкiв, дасть увести себе в оману нiбито сприятливiй атмосферi, яка його оточуе, i в подальшому життi поводитиметься настiльки необережно, що помилиться. І тодi влада, все ще м’яка i дружня, буде змушена прибрати його з дороги в iм’я якогось невiдомого йому, але загальнознаного закону. А як, зрештою, виглядатиме подальше життя в Селi? Ще нiде К. не бачив, щоб приватне й службове життя спiвiснували так тiсно, як тут. Вони настiльки переплелися, що часом здавалося, нiби просто помiнялися мiсцями. Наприклад, що означае влада, якою надiлений Кламм над службою К. i яка досi проявила себе лише достатньо формально, порiвняно з тою владою, яку Кламм реально мае в його спальнiй комiрчинi. Звiдси випливае, що трохи бiльшу легковажнiсть i розслабленiсть можна було проявити лише в ставленнi до офiцiйних установ, а всюди решта необхiдно бути страшенно обережним, озиратися на всi боки пiсля кожного кроку.
Спочатку К. побачив, що його теорiя стосовно дiяльностi тутешнiх органiзацiй пiдтверджуеться i в старости. Привiтний, товстий i поголений налисо чоловiк хворiв, його мучив особливо сильний напад подагри, тому вiн прийняв К. у лiжку.
– Отже, ви – наш землемiр, – сказав староста, хотiв випростатися для привiтання, але не змiг i знову вiдкинувся на подушки, безсило показуючи на ноги. Мовчазна жiнка, яка в напiвсутiнках заштореноi кiмнати з крихiтними вiкнами була схожа майже на тiнь, принесла крiсло й пiдсунула його до лiжка.
– Сiдайте, будь ласка, будь ласка, сiдайте, пане землемiр, – сказав староста. – І прошу менi сказати, у якiй ви справi.
К. прочитав листа Кламма i висловив своi зауваження. Тут у нього знову з’явилося вiдчуття надзвичайно легкого спiлкування з владою. Влада буквально брала на себе будь-якi труднощi, можна було все перекласти на ii плечi, а самому залишатися нiчим не зв’язаним i вiльним. Нiби вiдчувши це по-своему, староста неспокiйно засовгався в лiжку. Потiм сказав:
– Як ви помiтили, пане землемiр, я вже знав про всi цi справи. Причиною того, що я досi нiчого не зробив, е, по-перше, моя хвороба, а по-друге, те, що ви так довго не приходили. Я вже подумав, що ви вiд усього вiдмовилися. Але оскiльки ви так люб’язно знайшли мене самi, мушу, на жаль, сказати вам усю гiрку правду. Ви кажете, вас прийняли на роботу як землемiра, але, на жаль, нам не потрiбен землемiр. Для нього не знайшлося б нiякоi роботи, навiть зовсiм дрiбноi. Кордони наших скромних господарств чiтко визначенi, все акуратно розмежовано. Змiни власникiв майже не трапляються, а невеличкi територiальнi непорозумiння ми вирiшуемо самостiйно. Отже, навiщо нам землемiр?
Хоча К. попередньо й не думав про це, але в глибинi душi сподiвався почути щось подiбне. Саме тому змiг вiдразу вiдповiсти:
– Це для мене велика несподiванка, яка руйнуе всi моi плани. Я можу хiба сподiватися, що трапилася якась помилка.
– На жаль, нi, – сказав староста. – Усе виглядае саме так, як я описав.
– Але як таке можливо! – вигукнув К. – Я ж не для того так довго сюди iхав, щоб мене вiдразу ж вiдiслали назад!
– Це вже iнше питання, – сказав староста. – І не менi його вирiшувати, але як до цього дiйшло, я можу вам пояснити. У такiй величезнiй установi, як графська канцелярiя, може часом статися, що один вiддiл видае якийсь наказ, а водночас сусiднiй, нi про що не здогадуючись, готуе цiлком протилежний. І хоча вища контрольна iнстанцiя дiе безпомилково, але ii природа така, що вона завжди запiзнюеться, тому час вiд часу трапляються дрiбнi казуси. Помилки цi завжди дуже незначнi, як, наприклад, у вашому випадку. У важливих справах менi не доводилося чути про якiсь помилки, але за дрiбницi часто бувае дуже соромно. Що ж стосуеться вашоi ситуацii, то я не збираюся робити з цього бюрократичноi таемницi, насамперед тому, що не почуваю себе достатньою мiрою бюрократом, я селянин, i таким залишуся. Тому можу вiдверто розповiсти вам, як усе вiдбувалося. Досить давно, я тодi щойно кiлька мiсяцiв як став старостою, прийшов наказ, уже не пам’ятаю, з якого саме вiддiлу, в наказi з типовою для тамтешнiх канцеляристiв категоричнiстю було повiдомлення про необхiднiсть викликати землемiра, а громада повинна приготувати до його прибуття всi необхiднi для роботи плани й креслення. Цей наказ стосувався, ясна рiч, не вас, це було багато рокiв тому, i я б узагалi про це не згадав, якби не хвороба i надмiр вiльного часу, який я проводжу в лiжку, тож маю нагоду думати про рiзнi дрiбницi… Мiццi, – перебив вiн сам себе, звертаючись до жiнки, яка все ще тинялася по кiмнатi, зайнята незрозумiлою дiяльнiстю. – Будь ласка, подивися там у шафi, може, ти знайдеш наказ. – Розумiете, це було на самому початку моеi роботи, я тодi ще все зберiгав.
Жiнка тут же вiдчинила шафу, i К. разом зi старостою зазирнули всередину. Шафа була забита паперами. Коли вiдкрилися дверi, на пiдлогу випало двi великi пачки документiв, перемотаних так, як переважно зв’язують дрова, – жiнка злякано вiдскочила.
– Це мае бути десь унизу, – керував староста з лiжка. – Унизу, я сказав.
Жiнка обома руками слухняно витягла все з шафи, щоб дiстатися до нижнiх паперiв. Документи зайняли майже пiвкiмнати.
– Багато роботи зроблено, – покивав головою староста. – І це лише крихiтна частка. Основну масу я зберiгав у стодолi, але найбiльшу частину, на жаль, утрачено. Хто ж може все це втримати вкупi! Але в стодолi залишилося ще дуже багато. Ну що, ти зможеш знайти наказ? – вiн знову звернувся до своеi дружини. – Тобi потрiбна папка, на якiй слово «землемiр» пiдкреслено синiм.
– Тут надто темно, – сказала жiнка. – Я принесу свiчку.
І вона вийшла з кiмнати, переступаючи через розкиданi на пiдлозi папери.
– Моя дружина для мене велика опора, – сказав староста, – у цiй важкiй канцелярськiй працi, яку, до того ж, потрiбно виконувати лише помiж iншим. Щоправда, для писання в мене е помiчник, учитель, але навiть i з ним ми не встигаемо завершити все, це просто неможливо, тому залишаеться багато невирiшених справ, я iх зберiгаю в тiй скринi. – І вiн показав на iншу шафу. – А тепер, коли я хворiю, нас просто завалило, – сказав вiн i втомлено, але гордо вiдкинувся на подушки.
– Може, я допомiг би вашiй дружинi в пошуках? – запропонував К., коли жiнка повернулася зi свiчкою i стала на колiна перед шухлядою, шукаючи наказ.
Староста з умiшкою похитав головою:
– Я вже сказав, що не маю перед вами жодних службових таемниць, але дозволити вам порпатися в документах – це все-таки занадто.
У кiмнатi стало тихо, було чути лише шарудiння паперу. Староста, можливо, навiть трохи задрiмав. Тихенький стукiт у дверi змусив К. озирнутися. Це були, ясна рiч, помiчники. Добре, що вiн iх змiг уже хоча б трохи виховати, i вони не ввалювалися вiдразу до кiмнати, а шепотiли спершу крiзь прочиненi дверi:
– Нам холодно на вулицi.
– Хто там? – злякано запитав староста.
– Це моi помiчники, – сказав К. – Я не знаю, де менi залишити iх чекати, на вулицi надто холодно, тут вони будуть заважати.
– Менi вони не перешкоджатимуть, – доброзичливо сказав староста. – Нехай зайдуть. Зрештою, я iх знаю. Давнi знайомi.
– Але менi вони заважають, – вiдверто сказав К., перевiв погляд iз помiчникiв на старосту i назад i побачив, що в усiх трьох абсолютно однаковi посмiшки. – Та якщо ви вже тут, то заходьте й допоможiть панi дружинi старости знайти папку, на якiй слово «землемiр» пiдкреслено синiм.
Староста не заперечував. Те, що заборонялося К., дозволялося помiчникам, i вони кинулися до паперiв, хоча бiльше перевертали iх, анiж шукали, i поки один читав напис, другий видирав йому з рук аркуш. А жiнка стояла на колiнах перед порожньою шухлядою i, здаеться, припинила пошуки. У всякому разi, свiчка стояла вiд неi досить далеко.
– Помiчники, – сказав староста iз задоволеною посмiшкою, так, нiби все вiдбувалося згiдно з його розпорядженнями, але нiхто про це не здогадувався. – Отже, вони вас обтяжують. Але ж це вашi власнi помiчники.
– Нi, – стримано вiдповiв К. – Вони пристали до мене вже тут.
– Як це «пристали»? – сказав староста. – Ви маете на увазi, що вам iх призначили?
– Саме так, призначили, – погодився К. – Але вони могли з тим же успiхом впасти з неба, таким безглуздим було це призначення.
– Безглуздо в нас тут нiчого не робиться, – заперечив староста i навiть сiв прямо, забувши, що в нього болять ноги.
– Нiчого? – запитав К. – А як же мiй виклик?
– Ваш виклик, очевидно, теж був обдуманим, – вiдповiв староста. – Але другоряднi обставини все заплутали, i я доведу вам це з документами в руках.
– Документи не знайдуться, – сказав К.
– Не знайдуться? – вигукнув староста. – Мiццi, поквапся, будь ласка! Але спочатку я можу розповiсти вам цю iсторiю й без документiв. У вiдповiдь на той наказ, про який я вам розповiдав, ми надiслали подяку й повiдомлення, що нам не потрiбен землемiр. Але, здаеться, ця вiдповiдь не потрапила до потрiбного вiддiлу, назвiмо його «А», а замiсть цього опинилася у вiддiлi «В». Таким чином, вiддiл «А» залишився без вiдповiдi, але й вiддiл «В» отримав, на жаль, не ввесь наш лист, невiдомо, чи лист залишився невiдправленим, чи загубився дорогою, – в усякому разi, це трапилося не в самому вiддiлi, в цьому я переконаний. У кожному разi, до вiддiлу «В» надiйшла тiльки порожня канцелярська папка з написом, що в документах, якi додаються, йдеться про виклик землемiра, хоча насправдi нiяких документiв не було. Вiддiл «А» в цей час чекав на нашу вiдповiдь, i в них були нотатки про цю справу, але, як це зi зрозумiлих причин часто трапляеться, i це виправдано навiть в установах, де справи провадяться на найвищому рiвнi, iхнiй референт сподiвався на те, що ми дамо вiдповiдь, i тодi залежно вiд потреби вiн або викличе землемiра, або ж листуватиметься з нами в цiй справi далi. У зв’язку з цим вiн не звернув належноi уваги на подальший хiд справи, i вона поступово забулася. У вiддiлi «В» частина нашого листа потрапила до рук вiдомого своею надзвичайною ретельнiстю референта, iталiйця на iм’я Сордiнi. Вiдверто кажучи, навiть менi, людинi втаемниченiй, важко збагнути, чому цей чоловiк iз його надзвичайними здiбностями досi перебувае на такiй не надто високiй посадi. Отже, Сордiнi надiслав нам порожню папку вiд документiв назад, для доповнення. Вiд часу надсилання першого листа з вiддiлу «А» на ту мить минуло вже багато мiсяцiв, якщо не рокiв. Зрозумiло, що, коли документ вiдправлено належним чином, вiн потрапить до потрiбного вiддiлу не пiзнiше як наступного дня i того ж дня опиниться в роботi, якщо ж трапиться, що документ пiде не тим шляхом, а враховуючи досконалiсть органiзацii працi в нашiй установi, цей шлях потрiбно шукати мало не навмисно, то все це може тривати досить довго. Коли ми отримали вiдповiдь Сордiнi, то лише досить туманно змогли пригадати, про що ж, властиво, йдеться. Тодi ми працювали лише вдвох, я i Мiццi, вчителя нам на допомогу ще не призначили, копii листiв зберiгалися лише у важливих справах, коротше кажучи, ми змогли тiльки досить туманно вiдповiсти, що нам про подiбний виклик нiчого не вiдомо, а потреби в роботi землемiра немае… Але, – перервав сам себе староста, так, нiби азарт оповiдача завiв його надто далеко чи, щонайменше, iснувала iмовiрнiсть того, що вiн мiг би аж так далеко зайти, – вам не нудно все це слухати?
– Нi, – вiдповiв К. – Мене це дуже розважае.
На що староста вiдповiв:
– Я розповiдаю вам не для розваги.
– Це розважае мене тiльки тому, – сказав К., – що я маю можливiсть зазирнути в глибину тiеi смiховинноi плутанини, яка за певних обставин вирiшуе людську долю.
– Ви ще нiкуди не зазирнули, – серйозно заперечив староста. – А тим часом я розповiдатиму далi. Сордiнi, ясна рiч, не задовольнився нашою вiдповiддю. Я схиляюся перед цим чоловiком, хоча вiн i створюе менi чимало проблем. Вiн нiкому не вiрить. Навiть якщо вiн сто разiв переконався в тому, що на людину можна покладатися, при кожнiй наступнiй нагодi вiн поводить себе так, нiби зовсiм цю людину не знае або, ще гiрше, знае як пройдисвiта. Я вважаю, що це абсолютно правильно. Чиновник повинен так поводитися, на жаль, я не можу похвалитися цiею рисою у власному характерi, ви ж бачите, як вiдверто я вам, чужинцю, все розповiдаю, а iнакше я не вмiю. У Сордiнi натомiсть наша вiдповiдь вiдразу викликала пiдозру. І так почалося тривале листування. Сордiнi запитав, чому менi раптом спало на думку, що не треба викликати нiякого землемiра. Я викрутився за допомогою чудовоi пам’ятi Мiццi, що така пропозицiя була скерована до нас iз установи (про те, що йдеться зовсiм про iнший вiддiл, ми на той час, ясна рiч, давно забули). Сордiнi на це: чому я пишу про цю службову записку лише тепер. Я знову: бо лише тепер я про неi згадав. Сордiнi: це дуже дивно. Я: зовсiм не дивно, коли йдеться про справу, яка затягуеться так надовго. Сордiнi: це таки дивно, бо вказiвки, про яку я згадав, не iснуе. Я: звичайно, що не iснуе, коли загубилася цiла папка з документами. Сордiнi: хоча б якась нотатка стосовно цiеi першоi вказiвки мала б залишитися, але ii немае. На цьому я затнувся, бо те, що у вiддiлi Сордiнi може трапитися помилка, я не мiг не те що стверджувати, а навiть запiдозрити. Напевно, ви, пане землемiр, подумки дорiкаете Сордiнi за те, що моя вiдповiдь не наштовхнула його на думку запитати про цю справу в iнших вiддiлах. Але не маете рацii, i я не хочу, щоб навiть у ваших думках цей чоловiк мав бодай найменшу пляму на репутацii. Основна засада роботи установи полягае в тому, що ймовiрнiсть помилки не береться до уваги. Така засада цiлком виправдана, по-перше, через iдеальну органiзованiсть усiеi роботи, по-друге, це дае можливiсть якнайшвидше залагоджувати всi справи. Отже, Сордiнi не мав права питати в iнших вiддiлiв, зрештою, вони б йому й не вiдповiли, бо вiдразу б зауважили, що йдеться про пошук помилки.
– Дозвольте менi, пане старосто, – попросив К., – запитати вас про щось. Хiба ви не казали ранiше про контрольну iнстанцiю? Уся ця дiяльнiсть виглядае з вашоi розповiдi так, що лякае сама думка про ймовiрну вiдсутнiсть контролю.
– Ви надто вимогливий, – сказав староста. – Але навiть якщо б ви були в тисячу разiв суворiшим, це все одно виглядало б смiховинно порiвняно зi суворiстю, яку застосовуе до себе сама канцелярiя. Тiльки чужинець може поставити таке питання. Чи iснують контрольнi органи? Контрольнi органи iснують. Ясна рiч, iхнiм завданням не е в прямому сенсi вишукування помилок, бо помилок не бувае. А навiть якщо вони трапляються, як у вашому випадку, то хто може з певнiстю стверджувати, що це була саме помилка.
– Це щось цiлком нове! – вигукнув К.
– Для мене дуже старе, – сказав староста. – Я не менш за вас переконаний, що трапилася помилка, i Сордiнi вiд думки про це так стривожився, що важко захворiв. Перша контрольна iнстанцiя, якiй ми завдячуемо викриттям джерела помилки, визнала, що це таки помилка. Але хто знае, чи друга контрольна iнстанцiя вирiшить так само, не кажучи вже про третю i всi наступнi?
– Можливо, – сказав К. – У такi роздуми я краще не втручатимуся. Крiм того, я вперше чую про всi цi контрольнi iнстанцii i, ясна рiч, не можу iх зрозумiти. Але менi здаеться, що тут потрiбно розрiзняти два моменти: по-перше, те, що вiдбуваеться всерединi вiддiлiв i що з офiцiйноi точки зору можна трактувати по-рiзному, а по-друге, е конкретна особа, – я, яка перебувае поза канцелярiею i якiй iз боку канцелярii загрожуе рiшення настiльки безглузде, що я досi не можу повiрити в реальнiсть такоi небезпеки. До першого аспекту стосуеться все те, про що ви, пане староста, розповiли менi з неймовiрно глибоким знанням справи, але тепер я хотiв би почути щось i про свою долю.
– Я дiйду до цього, – сказав староста. – Але ви не зможете нiчого збагнути, якщо я не поясню спочатку ще кiлькох речей. Я надто рано згадав у своiй розповiдi контрольнi iнстанцii. Тому повернуся до неузгодженостей iз Сордiнi. Як я вже згадував, моя здатнiсть до самозахисту трохи пiдупала. А якщо Сордiнi мае перед кимось хоча б найменшу перевагу, то можна вважати, що вiн уже перемiг, бо тодi його уважнiсть, енергiйнiсть та дiездатнiсть подвоюються, i це видовище страшне для супротивникiв i неймовiрно приемне для ворогiв цих супротивникiв. Менi траплялося пережити й це останне вiдчуття, тiльки тому я можу розповiдати так спокiйно. Зрештою, я нiколи не бачив його на власнi очi, вiн не сходить донизу, бо завжди завалений роботою, його кiмнату менi описували так: стiн не видно за велетенськими стосами нагромаджених одна на одну папок, i це лише тi справи, iз якими Сордiнi саме працюе, а оскiльки постiйно однi справи додаються, iншi забираються i все це вiдбуваеться дуже поспiшно, то стоси весь час падають, i цей безперервний гуркiт вiдрiзняе кабiнет Сордiнi вiд кiмнат iнших чиновникiв. Так, Сордiнi – справжнiй трудар, найдрiбнiшому випадку вiн придiляе стiльки ж уваги, скiльки й найважливiшому.
– Ви постiйно називаете мою справу незначною, пане староста, – сказав К. – А проте вона завантажила роботою стiлькох канцеляристiв. Тому якщо на початку цю справу i можна було вважати дрiб’язковою, то завдяки старанностi урядникiв, на зразок пана Сордiнi, вона перетворилася на важливу. На жаль, це цiлком суперечить моiм бажанням, бо мое марнославство зовсiм не прагне, аби виростали й падали велетенськi стоси офiцiйних паперiв, у яких iдеться про мене, я б просто хотiв спокiйно працювати непомiтним землемiром за невеличким письмовим столом.
– Зовсiм нi, – заперечив староста. – Це нiяка не важлива справа, а найдрiб’язковiша з дрiб’язкових. З цього погляду ви не маете на що нарiкати. Обсяг роботи зовсiм не визначае важливостi справи, а якщо ви так вважаете, то ще надто мало розумiете в дiяльностi установ. Але навiть якщо вирiшальним був би обсяг робiт, то ваша справа була б однiею з найдрiбнiших i найзвичайнiших, бо тi справи, у яких немае так званих помилок, вимагають ще бiльшоi працi, хоча, ясна рiч, i результат кращий. Зрештою, ви ще нiчого не знаете про справжню роботу, яка була через вас проведена, про неi я лише збираюся розповiсти. Спершу Сордiнi не втягував мене в цю справу, але приходили його пiдлеглi i щодня в «Панському дворi» вiдбувалися протокольнi допити когось iз поважних членiв сiльськоi громади. Бiльшiсть iз них була на моему боцi, тiльки дехто виявив спротив. Питання вимiрювання землi дуже близьке кожному селянину, тут вiдразу починають пiдозрювати якiсь потаемнi домовленостi й несправедливостi. У незадоволених з’явився свiй ватажок, i з iхнiх слiв у Сордiнi склалося враження, що якби я виставив цю справу на голосування засiдання представникiв громади, то не всi голосували б проти виклику землемiра. Таким чином, було висловлено сумнiв щодо безапеляцiйностi твердження про непотрiбнiсть землемiра. Особливо вiдзначився тут такий собi Брунсвiк, ви, напевно, його не знаете, можливо, вiн i непоганий чоловiк, але немудрий i вигадько, це зять Лаземана.
– Чинбаря? – запитав К. й описав бороданя, якого бачив у Лаземана.
– Так, це вiн, – сказав староста.
– Я знаю також його дружину, – сказав К. трохи навмання.
– Можливо, – сказав староста й замовк.
– Вона вродлива, – сказав К. – Але трохи блiда й хвороблива. Ця жiнка походить iз Замку?
Це було напiвпитання. Староста подивився на годинник, налив собi в ложку лiкiв i похапцем випив.
– Напевно, ви знаете у Замку самi лише канцелярii i нiчого бiльше? – грубувато запитав К.
– Так, – вiдповiв староста з iронiчною, але вдячною посмiшкою. – Але це найважливiше. А що стосуеться Брунсвiка, то якби ми могли викинути його з громади, то майже всi зiтхнули б iз полегкiстю, i Лаземан далеко не виняток. Але тодi Брунсвiк мав певний вплив у Селi, вiн хоча й не оратор, зате крикун, декому цього достатньо. Отож мене змусили виставити питання на голосування засiдання представникiв громади, зрештою, це була едина перемога Брунсвiка в цiй справi, бо ясна рiч, що на засiданнi бiльшiстю голосiв було вирiшено, що нiкому землемiр не потрiбен. Це також було вже багато рокiв тому, але досi ця справа нiяк не завершиться. Частково винна в цьому стараннiсть Сордiнi, вiн якнайдетальнiше вивчив аргументи бiльшостi та опозицii, а частково причина в дурнуватому марнославствi Брунсвiка, який мае численнi особистi зв’язки з канцелярiею i використовуе iх iз невичерпним багатством фантазii. Але Сордiнi не дав ввести себе в оману Брунсвiку, хiба мiг би Брунсвiк увести в оману Сордiнi? Та щоб не дати увести себе в оману, необхiдно було провести новi розслiдування, i ще до того, як вони були закiнченi, Брунсвiк уже вигадував щось нове, вiн дуже активний, це одна з рис його недоумства. А тепер настав час розповiсти про одну особливiсть апаратноi структури нашоi канцелярii. У роботi вона одночасно бездоганна i чутлива. Якщо котресь питання розглядаеться надто довго, може трапитися, що ще до закiнчення цього процесу в однiй з iнстанцiй, причому пiзнiше нiколи неможливо визначити, в якiй саме, справа несподiвано вирiшуеться i питання автоматично закриваеться, переважно рiшення це дуже правильне, хоч i спонтанне. Це виглядае так, нiби канцелярський апарат не витримуе напруги, багаторiчного збудження, спричиненого тривалим вирiшенням однiеi-единоi справи, а часом ще й не дуже важливоi, i самостiйно, без допомоги урядникiв, приймае рiшення. Ясна рiч, не трапилося нiякого дива, i хтось iз чиновникiв написав вiдповiдне розпорядження або ж вiддав його усно, але поки що неможливо встановити, чие саме це було розпорядження i на якiй пiдставi воно було зроблено. В усякому разi, досi нi нам, нi канцелярii це не вдалося. Усе з’ясують набагато пiзнiше контрольнi органи, але ми про це вже не дiзнаемося, зрештою, тодi це вже нiкого й не цiкавитиме. При цьому, як я вже казав, саме такi рiшення переважно дуже слушнi, единий iхнiй недолiк – те, що про них стае вiдомо здебiльшого дуже пiзно i тому трапляеться, що ведуться виснажливi дебати про давно вирiшенi речi. Я не знаю, чи у вашому випадку йшлося саме про таке рiшення, – багато аргументiв свiдчать на користь цiеi версii, але не менше – проти неi. Та якщо трапилося саме так, то вам надiслали виклик, i поки ви здiйснювали далеку подорож сюди, минуло багато часу, а Сордiнi тим часом все ще самовiддано працював над вашою справою, Брунсвiк органiзовував змови, i обое мене мучили. Але це все лише моi припущення, точно менi вiдомо тiльки одне: контрольна iнстанцiя з’ясувала, що з вiддiлу «А» багато рокiв тому було вислано запит до громади, на який досi не отримано вiдповiдi. Нещодавно мене про це запитали, i тут справа з’ясувалася. Вiддiл «А» задовольнився моею вiдповiддю про те, що землемiр нам не потрiбен, а Сордiнi змушений був визнати, що вiн у цьому випадку був не уповноважений вести справу, а тому, хоча в цьому й не було його вини, вся проведена ним робота була зайвою, попри те, що вимагала великих затрат нервових зусиль. Якби не те, що з усiх бокiв, як завжди, навалилася нова робота, а ваша справа надто незначна, можна навiть сказати, найдрiбнiша з найдрiбнiших, – усi ми могли б зiтхнути з полегшенням, можливо, навiть сам Сордiнi. Незадоволеним був лише Брунсвiк, але це виглядало смiховинно. Тож уявiть собi мое розчарування, пане землемiр, коли тепер, пiсля щасливого завершення цiлоi справи, – а вiдтодi теж минуло чимало часу, – раптом з’являетеся ви, i все знову може початися спочатку. Думаю, ви зрозумiете мою позицiю, коли я намагатимуся, наскiльки зможу, не допустити цього.
– Звичайно, – сказав К. – Але ще яснiше я усвiдомлюю, що тут коiться страшенне неподобство зi мною, а точнiше, iз самим законом. І я зумiю захистити себе вiд цього.
– Як ви збираетеся це робити? – запитав староста.
– Цього я не можу вам сказати, – вiдповiв К.
– Я не хочу виглядати влiзливим, – сказав староста. – Але дозволю собi нагадати, що в моiй особi ви маете, – я не скажу друга, бо ми зовсiм чужi одне одному, – але до певноi мiри дiлового партнера. Я не дозволю тiльки одного: щоб вас зарахували землемiром, а в усьому решта ви завжди можете на мене розраховувати, ясна рiч, у невеликих межах моiх повноважень.
– Ви постiйно говорите про те, – сказав К., – що мене потрiбно зарахувати на посаду землемiра, але ж мене вже зарахували. Ось вам, будь ласка, лист Кламма.
– Лист Кламма, – сказав староста. – Вiн цiнний i важливий завдяки пiдписовi Кламма, який виглядае справжнiм, та що стосуеться всього решта, хоча я не наважуюсь самостiйно висловлюватись iз цього приводу. – Мiццi! – вигукнув вiн, а потiм: – Що ви там робите?
Помiчники i Мiццi, яких так надовго випустили з поля зору, здаеться, так i не знайшли потрiбний документ, тому хотiли запхнути всi папери назад до шафи, але це iм не вдалося, бо безладно розкиданi документи не влазили. Тому вони придумали вихiд, – мабуть, iдея належала помiчникам, i тепер вона втiлювалася в життя. Вони поклали шафу на пiдлогу, запхнули до неi всi папери, потiм разом iз Мiццi сiли на дверцята шафи i тепер повiльно натискали на них.
– Отже, документ не знайдено, – сказав староста. – Шкода, але ви вже знаете суть справи, тож документ нам нiбито без потреби, хоча його, ясна рiч, неодмiнно буде знайдено, швидше за все, вiн у вчителя, у нього ще багато рiзних паперiв. Пiдiйди, будь ласка, ближче зi свiчкою, Мiццi, i прочитай менi цього листа.
Мiццi пiдiйшла, – вона виглядала ще сiрiше й непомiтнiше, коли сидiла на краечку лiжка i притискалась до свого повнокровного чоловiка, який ii мiцно обнiмав. У свiтлi свiчки було видно тiльки ii маленьке обличчя, чiткi й суворi риси якого трохи пом’якшив час. Вона зазирнула в лист i шанобливо склала руки. «Вiд Кламма», – сказала вона. Вони разом прочитали листа, а потiм трохи пошепотiлися, цiеi митi помiчники голосно вигукнули: «Ура!», бо iм нарештi вдалося зачинити дверцята шафи, i Мiццi мовчки подивилася на них iз вдячнiстю, а староста сказав:
– Мiццi цiлком подiляе мою думку, а отже, я можу смiливо ii висловити. Цей лист не вважаеться нiяким офiцiйним документом, а лише звичайним приватним листом, що можна абсолютно чiтко визначити за самим звертанням «Шановний пане!». Крiм того, там немае жодного слова про те, що вас зарахували на посаду землемiра, а йдеться загалом про службу для графа, хоча й про це не сказано нiчого конкретного, а лише те, що вас зарахували «як вам вiдомо», а це означае, що вiдповiдальнiсть за ваше зарахування несете ви самi. Нарештi, в службових справах вас скеровують до мене, старости, як безпосереднього керiвника, який повинен повiдомити вам усi деталi, i це загалом уже зроблено. Для людини, яка вмiе читати дiловi папери, а внаслiдок цього краще розумiеться й на приватнiй кореспонденцii, тут усе сказано дуже чiтко. А те, що ви, чужинець, цього не бачите, мене також не дивуе. Загалом лист означае тiльки те, що Кламм збираеться опiкуватися вами особисто в разi вашого зарахування на графську службу.
– Пане староста, – сказав К. – Ви так добре прокоментували цього листа, що з нього не залишилося майже нiчого, окрiм пiдпису на порожньому аркушi паперу. Хiба ви не помiчаете, що цим принижуете особу Кламма, до якоi намагаетеся показати велику повагу?
– Ви неправильно мене зрозумiли, – сказав староста. – Я не спотворюю змiст цього листа i не применшую його вагомостi, навпаки. Приватний лист Кламма, ясна рiч, набагато вагомiший, анiж офiцiйне розпорядження, але того змiсту, який ви намагаетеся йому приписати, цей лист не мае.
– Ви знаете Шварцера? – запитав К.
– Нi, – вiдповiв староста. – Може, ти знаеш, Мiццi? Теж нi. Нi, ми не знаемо.
– Це дивно, – сказав К. – Це син помiчника каштеляна.
– Шановний пане землемiр, – сказав староста. – Я не можу знати синiв усiх помiчникiв каштелянiв.
– Добре, – сказав К. – Тодi ви мусите повiрити менi на слово. Так от, iз цим Шварцером у мене трапилася суперечка ще в день мого прибуття. Вiн зателефонував до помiчника каштеляна на iм’я Фрiц i отримав довiдку, що мене зарахували на посаду землемiра. Як ви поясните цей факт, пане староста?
– Дуже просто, – вiдповiв староста. – Ви просто ще нiколи не стикалися з нашими канцелярiями. Вам здаеться, що ви вступаете з ними у контакт, але насправдi це лише iлюзiя, яку ви через свое незнання сприймаете за дiйснiсть. І ще про телефон: бачите самi, що в мене, хоча менi достатньо часто доводиться мати справу з канцелярiями, немае телефону. У шинках i подiбних закладах це потрiбна рiч, приблизно як музичний автомат, не бiльше й не менше. Ви вже хоч раз телефонували тут, у нас? Тодi, можливо, ви мене зрозумiете. У Замку телефон, здаеться, працюе чудово, розповiдають, що там постiйно розмовляють по телефону i це дуже прискорюе роботу. Цi безперервнi телефоннi розмови ми чуемо у своiх телефонних апаратах, вони здаються нам схожими на шелест i наспiвування, i тiльки цьому шелесту та наспiвуванню в наших телефонних апаратах можна довiряти, все решта – обман. Не iснуе безпосереднього телефонного зв’язку iз Замком, жодного центрального пункту, звiдки дзвiнки скеровувались би в потрiбному напрямку. Тому якщо ви телефонуете до Замку, там дзеленчать вiдразу всi телефоннi апарати у всiх найнижчих iнстанцiях, точнiше, вони дзвонили б, якби в них, принаймнi майже у всiх, – а це я знаю напевно, – не була вимкнена гучнiсть дзвiнка. Але час вiд часу хтось iз перевтомлених чиновникiв вiдчувае потребу трохи розвiятися, найчастiше це трапляеться увечерi або вночi, i тодi такий службовець вмикае гучнiсть у своему апаратi. А ми отримуемо вiдповiдь, але це тiльки жарт, нiчого бiльше. І iх можна зрозумiти. Хто мае право своiми дрiб’язковими приватними справами турбувати людей, якi постiйно зайнятi бiльш важливими й термiновими речами? Я не розумiю, як навiть чужинець мiг подумати, що коли вiн телефонуе, наприклад, до Сордiнi, то той, хто бере слухавку, i е Сордiнi. Швидше за все це якийсь невiдомий реестратор iз зовсiм iншого вiддiлу. Але може трапитися й так, що коли зателефонувати цьому невiдомому реестраторовi, то вiдповiсть сам Сордiнi. Тодi, ясна рiч, краще тiкати вiд телефону якомога далi ще до того, як прозвучать першi слова.
– Цього я, звичайно, не врахував, – сказав К. – Звiдки менi було знати аж такi деталi; я не надто довiряв цим телефонним розмовам та усвiдомлював, що по-справжньому важливе тiльки те, що людина дiзнаеться або досягне безпосередньо в Замку.
– Зовсiм нi, – заперечив староста, чiпляючись за слова К. – Телефоннi розмови мають велике значення, як же iнакше? Хiба можна вважати довiдку, отриману вiд працiвника Замку, не дуже важливою? Я вже пояснював це вам на прикладi листа Кламма. Усi цi вислови не мають офiцiйноi ваги. Якщо ви приписуете iм офiцiйне значення, ви помиляетеся. Зате iхня приватна вагомiсть у доброзичливому чи недоброзичливому сенсi дуже велика, жоднi урядовi стосунки не зможуть iз нею зрiвнятися.
– Добре, – сказав К. – Припустiмо, так воно i е, тодi виходить, що я маю в Замку дуже багато хороших друзiв. Якщо бути зовсiм точним, то вони з’явилися ще багато рокiв тому. І коли котромусь iз вiддiлiв спало на думку викликати землемiра, то це був своерiдний вияв прихильностi до мене. Протягом усього цього часу друзiв ставало все бiльше, аж поки мене не затягли сюди, хоча нiчого доброго в цьому й немае, бо тепер менi загрожують вигнанням.
– У ваших словах е частина правди, – сказав староста. – Насамперед ви маете рацiю в тому, що iнструкцii Замку не можна сприймати дослiвно. Та обережнiсть потрiбна в усьому, не лише тут, i ця обережнiсть стае ще нагальнiшою, коли йдеться про важливу iнструкцiю. Але вашi слова про те, нiби вас сюди затягли, для мене незрозумiлi. Якби ви уважнiше слухали моi попереднi пояснення, ви збагнули б, що питання вашого прибуття до нас занадто складне, аби ми могли вiдповiсти на нього пiд час такоi короткоi розмови.
– Висновок такий, – сказав К., – що все дуже туманно й неясно, окрiм перспективи мого вигнання.
– Хто посмiв би вигнати вас, пане землемiр? – спитав староста. – Саме непрозорiсть усього, що передувало вашому приiзду, гарантуе вам якнайбiльш ввiчливий прийом, але, здаеться, ви надто вразливi. Нiхто вас тут не тримае, але це не можна окреслити як вигнання.
– Пане староста, – сказав К. – Тепер вам усе здаеться занадто зрозумiлим. Я дозволю собi перелiчити деякi обставини, що тримають мене тут: жертви, якi менi довелося принести, щоб вибратися з дому; довга i важка подорож; небезпiдставнi сподiвання, якi я мав у зв’язку iз зарахуванням на тутешню службу; повна вiдсутнiсть коштiв; неможливiсть знайти зараз iншу вiдповiдну роботу вдома i нарештi, не менш важлива причина, нiж усi попереднi, – моя наречена, яка живе тут, у Селi.
– А, Фрiда, – не здивувався староста. – Я знаю, але Фрiда поiде з вами куди завгодно. Що ж стосуеться всього iншого, то тут справдi потрiбно помiзкувати, i я повiдомлю про це в Замку. Якщо рiшення буде прийняте або виникне необхiднiсть додатково вас допитати, я пришлю когось за вами. Ви згоднi?
– Нi, аж нiяк не згоден, – сказав К. – Я не хочу, щоб Замок робив менi ласку, а вимагаю лише того, що належить законно.
– Мiццi, – сказав староста своiй дружинi, яка все ще сидiла, притиснувшись до нього, i замрiяно бавилася листом Кламма, зробивши з нього кораблик. К. злякано забрав у неi листа. – Мiццi, нога знову починае сильно болiти, нам потрiбно поставити новий компрес.
К. пiдвiвся.
– Тодi дозвольте менi попрощатися, – сказав вiн.
– Гаразд, – сказала Мiццi, яка вже готувала мазь. – Та й перетяг надто сильний.
К. озирнувся, його помiчники з традицiйно невчасним службовим завзяттям уже широко вiдчинили дверi. Щоб захистити кiмнату хворого вiд рiзкого вторгнення холоду, К. змушений був поквапитися. Вiн вийшов, забравши з собою помiчникiв i зачинивши дверi.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Перед заiздом на нього чекав господар, але не наважувався заговорити першим, тому К. сам запитав, у чому справа.
– Ти маеш куди переiхати? – запитав господар, опустивши очi додолу i втупившись у пiдлогу.
– Ти питаеш, бо дружина тобi доручила? – запитав К. – Здаеться, ти вiд неi дуже залежний?
– Нi, – заперечив господар. – Я питаю не за ii дорученням, але вона дуже знервована й нещасна через тебе, не може працювати, лежить у лiжку i постiйно нарiкае.
