Романи

скачать книгу бесплатно

Романи
Franz Kafka

До книги вiдомого австрiйського письменника Франца Кафки (1883—1924) увiйшли романи «Замок» та «Процес». У видавництвi «Фолiо» також вийшов друком його роман «Америка».

Творчiсть Ф. Кафки також можна вважати автобiографiчною. Подii особистого життя письменника, його взаемовiдносини з нареченою знайшли свое лiтературне втiлення в романi «Процес». Останнiй рiк свого життя герой проживае у рамках судового процесу, хоча його провина невiдома навiть суддям, якi ведуть справу. Решту своiх днiв Йозеф К. намагаеться контролювати свое життя, чинити опiр безглуздим обвинуваченням, але чим дужче вiн пручаеться, то глибше грузне у болотi абсурду.

«Замок» – останнiй, незакiнчений i найбiльш загадковий роман автора, в якому вiдобразилися всi теми i конфлiкти, що непокоiли письменника протягом його життя.

Мiсце дii роману не мае конкретних географiчних реалiй, бо вбирае в себе весь свiт. Головний герой, опинившись у чужому йому середовищi, намагаеться порозумiтися з тими, вiд кого тепер залежить його доля. Історiя героя нагадуе перипетii долi самого автора i так само трагiчно передае самотнiсть i безпораднiсть людини в ii протистояннi жорстокостi й абсурдностi життя.

Франц Кафка

Романи

ЗАМОК

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

К. прибув пiзнього вечора. Село загрузло в глибокому снiгу. Замковоi гори не було видно, ii поглинули туман i темрява, жоден, навiть слабенький, промiнчик свiтла не виказував iснування великого Замку. К. довго стояв на дерев’яному мiстку, який з’еднував гостинець iз Селом, i вдивлявся в те, що здавалося порожнечею.

Потiм вiн вирушив шукати мiсце для ночiвлi. У заiздi ще не спали, i хоча в господаря, розгубленого несподiваним пiзнiм вiзитом, не виявилося для гостя вiльноi кiмнати, вiн запропонував К. нiчлiг на солом’янiй пiдстилцi в загальному залi. К. погодився. Кiлька селян ще сидiли за пивом, але прибулий не хотiв нi з ким спiлкуватися, тому принiс собi солом’яну пiдстилку з горища i влiгся поближче до печi. Було тепло, селяни сидiли тихо, вiн ще трохи спостерiгав за ними втомленим поглядом, а далi заснув.

Та невдовзi його розбудили. По-мiському вбраний юнак iз обличчям актора – вузькi щiлини очей i густi брови – стояв перед ним разом iз господарем. Селяни теж були ще тут, деякi з них навiть повернули своi крiсла, щоб краще бачити i чути. Юнак дуже ввiчливо вибачився за те, що розбудив К., назвав себе сином замкового каштеляна i сказав:

– Село – це власнiсть Замку, тому кожен, хто живе чи ночуе тут, певною мiрою живе чи ночуе в Замку. Нiхто не мае на це права без дозволу графа. А у вас немае такого дозволу, в кожному разi ви його не показували.

К. сiв, поправив рукою волосся, подивився на людей знизу догори i сказав:

– У яке село мене занесло? Хiба тут е Замок?

– Саме так, – повiльно вимовив юнак, а дехто з присутнiх похитав головою на слова К., – Замок графа Вест-веста.

– Отже, потрiбно отримати дозвiл для ночiвлi? – запитав К., нiби хотiв пересвiдчитися, чи не наснилися йому часом попереднi слова.

– Дозвiл потрiбно отримати, – прозвучало у вiдповiдь, i юнак звернувся до присутнiх, простягнувши руку вперед, у цьому жестi вiдчувалося пiдкреслено глузливе ставлення до К. – Хiба ж можна без дозволу?

– Тодi доведеться взяти дозвiл, – сказав К., позiхаючи, i вiдсунув ковдру, нiби збирався вставати.

– У кого? – запитав юнак.

– У графа, – вiдповiв К., – нiчого iншого менi не залишаеться.

– Зараз, опiвночi, брати дозвiл у графа? – скрикнув юнак i вiдступив на крок назад.

– Хiба це неможливо? – байдуже запитав К. – Тодi навiщо ви мене будили?

Тут юнак страшенно розлютився.

– Ви поводите себе як волоцюга! – закричав вiн. – Я вимагаю поваги до графських служб! Вас розбудили, аби поставити до вiдома, що ви негайно повиннi покинути графськi володiння.

– Припинiть цю комедiю! – пiдкреслено тихо сказав К., лiг на землю i натягнув на себе ковдру. – Ви, юначе, забагато собi дозволяете, i завтра я ще повернуся до вашоi поведiнки. Господар та панове за столами стануть моiми свiдками, якщо взагалi вимагатимуться якiсь свiдчення. А щодо всього iншого, то досить вам буде знати, що я землемiр i прибув на виклик графа. Моi помiчники з iнструментами приiдуть завтра. Менi забаглося прогулятися пiшки по снiгу, але, на жаль, я кiлька разiв збився зi шляху i тому прийшов так пiзно. Те, що сьогоднi вже не слiд заявляти про себе в Замку, я знав i без ваших повчань. Тож задовольнився, як бачите, i таким мiсцем ночiвлi, а ви, м’яко кажучи, дещо неввiчливо перервали мiй сон. На цьому я завершую своi пояснення. Добранiч, панове, – i К. вiдвернувся до печi.

– Землемiр? – почув вiн чиесь нерiшуче питання в себе за спиною, а потiм усi затихли. Та невдовзi юнак опанував себе i стишеним голосом, з огляду на сон К., хоча й достатньо виразно, щоб усiм було чути, сказав господаревi:

– Я запитаю по телефону.

Отже, в цьому сiльському заiздi е телефон? Непогано тут усе облаштовано. Це трохи здивувало К, але загалом вiн сподiвався чогось подiбного. Виявилося, що телефон знаходиться просто в нього над головою, а вiн його навiть не помiтив спросоння. Тепер якщо юнак дзвонитиме, вiн змушений буде потривожити К., тож залишалося вирiшити, чи дозволяти йому дзвонити. К. вирiшив дозволити. Тепер вже не мало сенсу вдавати з себе сплячого, i К. перевернувся на спину. Вiн побачив, як селяни нерiшуче пiдсунулися ближче один до одного i перемовлялися; прибуття землемiра – подiя небуденна. Вiдчинилися дверi кухнi, i весь отвiр заступила собою могутня постать господинi, господар наблизився до неi навшпиньки, щоб увести в курс справи. І тут почалася телефонна розмова. Каштелян уже спав, але його помiчник, точнiше, один iз його помiчникiв, Фрiц, був на мiсцi. Юнак назвав себе Шварце-ром i розповiв, як вiн знайшов у заiздi К., – тридцятирiчного чоловiка в лахмiттi, що спокiйно спав на солом’янiй пiдстилцi, використовуючи замiсть подушки невеличку торбу, а поряд поклав сучкувату палицю. Ясна рiч, чоловiк видавався пiдозрiлим, i оскiльки господар, вочевидь, злегковажив своiм обов’язком, Шварцер змушений був узятися за остаточне з’ясування цiеi справи. Перерваний сон, допит i цiлком законну погрозу вигнання з графства К. сприйняв дуже обурено, хоча, як з’ясувалося згодом, iмовiрно, мав на це право, оскiльки стверджуе, що вiн землемiр i прибув за викликом графа. Безумовно, iснуе принаймнi формальна необхiднiсть перевiрити це твердження, i тому Шварцер просить Фрiца звернутися до центральноi канцелярii за довiдкою про те, чи справдi очiкуеться прибуття землемiра, а тодi вiдразу ж зателефонувати про результат.

Потiм було тихо, Фрiц довiдувався на тому кiнцi дроту, а в заiздi всi чекали на вiдповiдь. К. не зрушив з мiсця, навiть не повернувся, на його обличчi не було й тiнi цiкавостi, вiн мовчки втупився поперед себе. Сумiш недоброзичливостi й обережностi в розповiдi Шварцера свiдчила, що в Замку навiть такi дрiбнi службовцi, як цей, трохи навченi дипломатii. Не бракувало там i старанностi, оскiльки центральна канцелярiя працювала й уночi. Та ще й досить швидко давала довiдки, бо незабаром Фрiц передзвонив. Його вiдповiдь була дуже короткою, i Шварцер iз люттю кинув слухавку.

– Так я i знав! – крикнув вiн. – Нiякий вiн не землемiр, а гидкий брехливий волоцюга, а можливо, i ще гiрше.

Цiеi митi К. подумав, що зараз Шварцер, селяни й господарi накинуться на нього. Щоб витримати хоча б перший натиск, вiн скулився пiд ковдрою. І тут ще раз задзвонив телефон, К. здалося, що звук був дуже рiзким. Вiн поволi висунув голову назовнi. Здавалося не дуже вiрогiдним, що це знову стосувалося К., але всi завмерли, а Шварцер повернувся до апарата. Прослухав довге пояснення i тихо сказав:

– Отже, помилка? Це надзвичайно неприемно. Дзвонив сам начальник канцелярii? Дуже дивно, дуже дивно. І як я маю пояснити це пановi землемiру?

К. прислухався. Отже, Замок затвердив його в ролi землемiра. З одного боку, це було йому невигiдно, бо свiдчило про те, що в Замку знали про нього все необхiдне i, зваживши спiввiдношення сил, заввиграшки прийняли виклик. З iншого боку, це було добре, бо, здаеться, доводило, що його недооцiнюють i таким чином дарують бiльшу свободу, нiж та, на яку вiн мiг би сподiватися. А якщо iм здаеться, що цим пiдтвердженням посади, яке було явним перевищенням його компетенцii, вони примусять К. постiйно тремтiти вiд страху, то це помилка: йому стало трохи лячно, але не бiльше.

К. вiдмахнувся од Шварцера, який спробував несмiливо наблизитися; вiдмовився й од наполегливоi пропозицii перейти до хазяйськоi спальнi, лише взяв iз рук господаря склянку з напоем, а вiд його дружини – рукомийник iз милом та рушником. Йому навiть не довелося вимагати, щоб спорожнили зал, бо всi кинулися геть один поперед одного, нiхто не хотiв уранцi бути впiзнаним. Лампу загасили i нарештi дали йому спокiй. Вiн спав спокiйно до самого ранку, лише раз чи два його потривожили щури, якi пробiгали поблизу його ложа.

Пiсля снiданку – харчування й ночiвлю гостя, як сказав господар, мав оплатити Замок – К. хотiв iти вiдразу в Село. Але господар постiйно крутився довкола, i К. дозволив йому трохи посидiти бiля себе у вiдповiдь на нiме прохання, хоча з огляду на вчорашню поведiнку й не прагнув зайвий раз вступати з господарем у бесiду.

– Я ще не знаю графа, – сказав К. – Кажуть, вiн щедро платить за добру роботу, це правда? Коли вiдриваешся од жiнки та дитини i мандруеш так далеко, як оце я, хочеться привезти назад якомога бiльше.

– Стосовно цього вам не варто турбуватися, на погану платню ще нiхто не нарiкав.

– Але я, – сказав К., – маю досить вiдваги i можу висловити свое незадоволення навiть графовi, хоча, ясна рiч, iз можновладцями завжди краще бути в мирi.

Господар сидiв навпроти К. на краечку пiдвiконня й не наважувався вмоститися зручнiше, вiн не вiдводив од гостя великих карих наляканих очей. І хоча перед тим не вiдходив од К., тепер, здавалося, прагнув утекти геть. Можливо, злякався, що його почнуть випитувати про графа? Чи побоювався, що «пан», за якого вiн уважав К., виявиться людиною ненадiйною? Довелося перевести розмову на iнше. К. поглянув на годинник i сказав:

– Незабаром пiд’iдуть моi помiчники. Чи знайдеться тут для них мiсце?

– Звичайно, пане, – сказав господар. – Але хiба вони не житимуть разом iз вами в Замку?

Невже вiн так легко та охоче позбувався пожильцiв та особливо К., бажаючи неодмiнно прилаштувати того в Замок?

– Це ще невiдомо, – вiдповiв К. – Спочатку треба довiдатися, що за роботу доведеться виконувати. Якщо, наприклад, потрiбно буде працювати тут, унизу, то доцiльнiше б тут i оселитися. Окрiм того, пiдозрюю, що життя в Замку навряд чи менi сподобаеться. Я б хотiв завжди бути вiльним.

– Ти не знаеш порядкiв Замку, – тихо сказав господар.

– Справдi, – погодився К. – Не варто приймати поспiшних рiшень. Наразi я знаю про Замок тiльки те, що там розумiються на виборi добрих землемiрiв. Можливо, знайдуться i ще якiсь переваги.

І вiн пiднявся, щоб звiльнити вiд своеi присутностi господаря, який неспокiйно покушував губи. Завоювати довiру цього чоловiка було не так легко.

К. рушив до виходу i дорогою помiтив на стiнi темний портрет у такiй самiй темнiй рамi. Вiн зауважив його ще ранiше, зi свого нiчного ложа, але здалеку не роздивився деталей i вирiшив, що картину витягли з рами i залишилася тiльки чорна дошка, яка була насподi. Але зараз виявилося, що це була-таки картина, портрет п’ятдесятирiчного чоловiка, зображеного по пояс. Чоловiк опустив голову так низько, що очей майже не було видно, i здавалося, його голова схилилася пiд тягарем високого важкого чола i великого гачкуватого носа. Широка борода, притиснута пiдборiддям, рiзко вiдстовбурчувалась уперед. Лiва рука вчепилась розчепiреними пальцями в густе волосся, але це не допомогло пiдняти голову.

– Хто це? – запитав К. – Граф?

Потiм зупинився перед зображенням i навiть не озирнувся на господаря.

– Нi, – вiдповiв власник заiзду. – Каштелян.

– У Замку вродливий каштелян, – сказав К. – Шкода, що в нього такий невдаха-син.

– Нi, – заперечив господар, притягнув К. ближче до себе i прошепотiв йому у вухо: – Шварцер трохи перебiльшив учора, його батько лише пiдкаштелян, i то один iз найнижчих.

Цiеi митi господар видався К. дитиною.

– Негiдник! – засмiявся К., але господар, здаеться, не бачив у цьому нiчого смiшного. Вiн сказав:

– Його батько теж впливова особа.

– Припини! – сказав К. – Ти всiх уважаеш впливовими. Мене теж?

– Тебе? Нi, тебе я впливовим не вважаю. – злякано, але переконано вiдповiв господар.

– Отже, ти досить спостережливий, – сказав К. – Якщо бути вiдвертим, то я справдi не надiлений владою. І через це маю не менше поваги до можновладцiв, анiж ти. Але я не такий прямолiнiйний i не завжди показую це.

К. поплескав господаря по щоцi, щоб утiшити його i викликати бiльшу довiру до себе. Той посмiхнувся. Вiн справдi був схожий на хлопчика зi своiм м’яким, майже позбавленим бороди обличчям. І чому вiн одружився з такою товстою та немолодою жiнкою? Крiзь отвiр у стiнi було видно, як вона стояла на кухнi руки в боки i вiддавала накази. Але К. не збирався розпитувати про це господаря, щоб не зiгнати з його обличчя усмiшку, яку було так нелегко викликати. Жестом вiн попросив вiдчинити дверi i вийшов у чудовий зимовий ранок.

Тепер увесь Замок ясно вимальовувався перед ним у свiжому повiтрi, а снiг, що тонким шаром укривав усе довкола, робив побачене ще чiткiшим, обвiвши контури усiх предметiв. Здавалося, що на горi снiгу значно менше, нiж у Селi, де К. доводилося прокладати собi дорогу так само важко, як учора на гостинцi. Тут снiг пiдступав аж до вiкон хатин, та ще й притискав низькi дахи додолу, а вгорi все нiби висiло в повiтрi, легко й вiльно, принаймнi так виглядало знизу.

Здалеку вигляд Замку вiдповiдав сподiванням К. Вiн не нагадував анi старовинну лицарську фортецю, анi розкiшно оздоблену новочасну будiвлю. Це було нагромадження багатьох споруд, серед яких були нечисленнi двоповерховi i безлiч низьких, тiсно налiплених одна бiля одноi. Якщо не знати, що це Замок, можна сприйняти цi будiвлi за невеличке мiсто. К. побачив тiльки одну вежу, незрозумiло було, до чого вона належить – до церкви чи до житлових примiщень. Довкола вежi кружляли зграi ворон.

К. iшов далi, не вiдводячи погляду од Замку, все iнше його не цiкавило. Але зблизька Замок розчарував К., це було злиденне мiстечко, яке складалося зi звичайних сiльських хатин, тiльки вибудуваних iз каменю, тиньк пооблiтав зi стiн, а кам’яна кладка почала руйнуватися. У головi К. промайнув спогад про мiстечко його дитинства, яке нiчим не поступалося цьому так званому Замку. Якби йшлося тiльки про те, щоб оглянути Замок, було б шкода вирушати в такi довгi мандри, i вiн учинив би набагато мудрiше, коли б вiдвiдав стареньку батькiвську домiвку, де не був уже так давно. К. подумки порiвняв церковний шпиль рiдного краю з тутешнiм, там, нагорi. Тамтешнiй шпиль, у цьому не виникало жодного сумнiву, рвучко виструнчуеться до неба, завершуеться широким дахом, укритим червоною черепицею, наскрiзь земний – хiба ж можемо ми щось збудувати по-iншому? – але мета його вища, нiж у цього стовпотворiння низьких будiвель, вигляд по-святковому свiтлiший, а не такий похмуро-буденний. Єдина вежа, що визирала вгору з-помiж кам’яниць тутешнього Замку, мала, як це стало видно вже тепер, житлове призначення. Можливо, це був головний замковий будинок, трохи монотонна кругла споруда, дене-де спiвчутливо прикрита плющем, маленькi вiкна виблискували на сонцi – у цьому було щось шалене – машикулi нависали над стiною непевними, нерiвними, ламкими зубцями, що врiзалися в сине небо, нiби намальованi наляканою чи недбалою дитячою рукою. Здавалося, нiби якийсь понурий мешканець будинку, що йому варто було б узагалi зачинитися в найдальшiй кiмнатi, раптом пробив дах i пiднявся над ним, аби показатися свiтовi.

К. знову зупинився, нiби нерухомiсть давала йому бiльше сили для роздумiв. Але його потурбували. Вiн зупинився за сiльською церквою, правду кажучи, це була радше капличка, розширена схожою на комору прибудовою, яка мала б помiстити усiх парафiян i за якою розташувалася школа. Низька й довга будiвля справляла чудернацьке враження: здавалося, що збудовано ii нашвидкуруч i для тимчасового вжитку, але водночас вона дуже стара, ii ховав у собi оточений гратами сад, що зараз перетворився на снiгове поле. Звiдти саме вийшли дiти з учителем. Учнi оточили вчителя тiсною купкою, зазирали йому в очi i невпинно щось вигукували, К. нiчого не розумiв iз iхнього швидкого торохтiння. Учитель – молодий, невисокий, вузькоплечий чоловiк – тримався дуже прямо, але це не виглядало смiшно, вiн ще здалеку помiтив К., зрештою, крiм К. i його самого з учнями довкола нiкого бiльше не було. Як чужинцевi, К. годилося привiтатися першим, тим бiльше, з такою поважною особою.

– Доброго дня, пане вчителю, – сказав вiн.

Дiти замовкли, наче по командi, i ця раптова тиша як пiдготовка до його слiв, здаеться, сподобалася вчителевi.

– Ви оглядаете Замок? – запитав вiн лагiднiше, нiж можна було сподiватися, але таким тоном, нiби не надто схвалюе те, що робить К.

– Так, – вiдповiв К. – Я нетутешнiй, приiхав учора ввечерi.

– Вам не подобаеться Замок? – швидко запитав учитель.

– Як? – здивовано вiдповiв питанням на питання К. i повторив слова вчителя, злегка пом’якшивши. – Чи менi подобаеться Замок? Чому ви вирiшили, що Замок менi не подобаеться?

– Нiкому з чужих вiн не подобаеться, – вiдповiв учитель.

Щоб не сказати нiчого нетактовного, К. перевiв розмову на iншу тему i запитав:

– Ви, напевно, знаете графа?

– Нi, – вiдповiв учитель i зiбрався йти геть, але К. не вiдступав i запитав iще раз:

– Як? То ви не знайомi з графом?

– Звiдки я можу його знати? – тихо сказав учитель i додав французькою: – Будьте обережнi в присутностi невинних дiтей.

З цього К. зробив висновок, що мае право на запитання:

– Чи мiг би я, пане вчителю, якось вас вiдвiдати? Я перебуватиму тут довший час, але вже почуваюся трохи самотньо; нiде не сприймають мене як свого: нi серед селян, нi, здаеться, у Замку.

– Мiж селянами й Замком не така вже й велика рiзниця, – сказав учитель.

– Можливо, – погодився К. – Це нiчого не мiняе в моiй ситуацii. Чи мiг би я зайти до вас?

– Я живу на Шваненгассе, бiля м’ясника.

У цiй фразi прозвучало радше звичайне повiдомлення адреси, нiж запрошення, але К. сказав:

– Добре, я прийду.

Учитель кивнув i рушив далi разом iз дiтьми, якi вiдразу ж знову почали галасувати. Незабаром вони зникли в провулку, що круто спускався донизу.

Але К. не мiг зосередитися, розмова розiзлила його. Уперше з часу свого прибуття вiн вiдчув справжню втому. Далека дорога, як здавалося досi, зовсiм не втомила його, вiн спокiйно собi йшов день у день, крок за кроком. Лише тепер дали про себе знати, i то дуже невчасно, наслiдки цiеi величезноi перевтоми. Йому дуже хотiлося знайти нових знайомих, але спiлкування з кожною новою людиною лише посилювало його втому. Якщо у своему сьогоднiшньому станi вiн примусить себе прогулятися хоча б до входу в Замок, цього буде бiльш нiж достатньо.

Тож вiн знову вирушив уперед, але перед ним лежав довгий шлях. Головна сiльська вулиця, якою вiн iшов, не прямувала до замковоi гори, а лише пiдступала до неi, а потiм, наче навмисне, повертала i, не надто вiддаляючись од Замку, все ж до нього не наближалася. Кожноi митi К. сподiвався, що вулиця нарештi приведе до Замку, i тiльки ця надiя примушувала його рухатися далi. З огляду на свою втому вiн боявся збочити з дороги, а крiм того, його вразило, яке велике Село, що йому не видно було кiнця-краю, – уздовж вулицi з’являлися новi й новi крихiтнi будиночки, замерзлi вiконнi шиби, снiг i безлюддя, – врештi вiн вирвався з цупких обiймiв вулицi, i його проковтнув вузенький провулок, де снiг був ще глибшим. Ставало все важче витягувати ноги, що раз по раз угрузали, виступив пiт, i раптом К. зупинився, не в змозi йти далi.

Зрештою, вiн не був сам-один, справа i злiва стояли селянськi хатини. Вiн злiпив снiжку i кинув ii у вiкно. Одразу ж вiдчинилися дверi – першi вiдчиненi дверi за весь час прогулянки Селом, – у проходi стояв привiтний старий селянин у брунатному кожусi, голова якого схилилася набiк вiд слабостi.

– Чи можу я у вас трохи перепочити? – запитав К. – Я дуже втомився.

Вiн не почув, що сказав старий, лише вдячно подивився на дошку, яку просунули йому назустрiч i яка вирятувала його зi снiгу, потiм зробив кiлька крокiв i опинився в хатинi.

Велика свiтлиця була слабо освiтлена. Пiсля вулицi спочатку важко було щось розгледiти. К. перечепився через корито, жiноча рука пiдтримала його. З одного кутка долинав дитячий вереск. З iншого виповзала пара i перетворювала присмерк на темряву. К. стояв, нiби оповитий хмарами.

– Та вiн п’яний, – сказав хтось.

– Хто ви? – владно крикнув чийсь голос, а потiм звернувся до старого: – Навiщо ти його привiв? Хiба можна пускати всiх, хто волочиться по вулицi?

– Я землемiр графа, – сказав К., нiби виправдовуючись перед усе ще невидимими.

– О, то це землемiр, – сказав жiночий голос, i запанувала цiлковита тиша.

– Ви мене знаете? – запитав К.

– Звичайно, – коротко вiдповiв той самий голос. Але те, що вони знали К., здаеться, не додавало йому авторитету.

Нарештi пара трохи розсiялася, i К. змiг роззирнутися довкола. Виглядало на те, що сьогоднi всi милися. Бiля дверей прали. Але пара виповзала не звiдти, а з iншого кутка, де у величезних дерев’яних ночвах, завбiльшки зо два лiжка, таких великих К. ще не бачив, у паруючiй водi купалися двое чоловiкiв. Та ще бiльша несподiванка чекала на нього в правому кутку. Причому важко було збагнути, вiд чого виникае вiдчуття несподiванки. Слабке свiтло заснiженоi вулицi просочувалося крiзь единий у заднiй стiнi кiмнати вiконний отвiр i падало на жiнку, що втомлено напiвлежала у високому крiслi, вiд цього ii сукня набувала шовковистого полиску. На ii грудях лежало немовля. Довкола неi бавилися дiти, очевидно, селянськi дiти, але чомусь здавалося, що вона походить з iншого середовища. Напевно, хвороба i втома ушляхетнюе навiть селянськi обличчя.

– Сiдайте! – сказав один iз чоловiкiв, бородатий та вусатий, що важко дихав постiйно роззявленим ротом i виглядав досить кумедно. Показуючи пальцем на скриню, вiн витяг руку з теплоi води i оббризкав усе обличчя К. На скринi вже сидiв старий, що впустив К., i дрiмав. К. утiшився, що нарештi може сiсти. Бiльше нiхто ним не цiкавився. Молода кругленька бiлявка, що прала в коритi, тихенько наспiвувала за роботою, чоловiки в ночвах тупцяли на мiсцi i поверталися, дiти намагалися пiдiйти до них, але iх постiйно вiдганяли водяними бризками, вiд яких не врятувався i К., жiнка в крiслi лежала, мов нежива, не дивилася навiть на немовля в себе на грудях, а кудись угору.

К. довго спостерiгав цю незмiнну, гарну i сумну картину, але потiм, напевно, заснув, а коли перелякано прокинувся вiд голосного крику, то тримав голову на плечi в старого. Чоловiки завершили купання i вдягненi стояли перед К., тепер у ночвах пiд наглядом бiлявки хлюпалися дiти. Виявилося, що бородань iз владним голосом не головний у цiй парi. Другий, не набагато вищий i з меншою бородою, тихий чоловiк iз широкою статурою та вилицюватим обличчям, стояв iз опущеною головою, вiдчувалося, що вiн звик думати повiльно.

– Пане землемiр, – сказав вiн. – Вам не можна тут залишатися. Вибачте за неввiчливiсть.