скачать книгу бесплатно
Листи до Мiлени. Лист батьковi
Franz Kafka
Зарубiжнi авторськi зiбрання
Василя Масютина (1884-1955) вважають своiм украiнцi й росiяни. І як художник вiн справдi прислужився i тим, i тим. Але обидвi своi фантазiйнi повiстi написав украiнською. «Два з одного» була написана ще до Першоi свiтовоi вiйни, випередивши повiсть М. Булгакова на схожу тему «Собаче серце», але видана у Львовi в 1936-му, «Царiвна Нефрета» була написана в 1919-му, а видана у Львовi 1938 року. Повiстi збурили тодiшню пресу, клерикальнi часописи побачили там розпусту i гостро заатакували автора й видавництво, називаючи iх «бруковими», тобто бульварними. В «Два з одного» професор вирощуе з двох половин одного тiла двi рiзнi особи, якi не схожi одна на одну. А в «Царiвнi Нефретi» учений египтолог закохуеться в мумiю египетськоi принцеси й намагаеться ii оживити. «Царiвна Нефрета» була неодноразово видана в Росii, де «руського художника и писателя» переклали… з украiнськоi.
Франц Кафка
Листи до Мiлени
Лист батьковi
Листи до Мiлени
(Квiтень 1920 р.)
Мерано-Унтермайс,[1 - Мiстечко, що з 1924 року е частиною мiста Мерано, що у Пiвденному Тиролi (тут i далi примiтки перекладача).] пансiон «Оттобург»
Дорога панi Мiлено,
щойно ущух дощ, який падав два днi й одну нiч, ймовiрно, лише ненадовго, – подiя, втiм, така, що ii варто вiдсвяткувати, i з такоi нагоди я пишу Вам. Дощ був, до речi, доволi стерпний, це через те, що навколо мене чужина, вона, щоправда, невелика, але грiе душу. Ви ж теж, якщо мое враження точне (недовге едине напiвнiме побачення вочевидь у пам’ятi не стерти), тiшилися вiденською чужиною; потiм, можливо, все затьмарили обставини, але Ви теж радiете на чужину як таку? (Втiм, це, напевно, недобра ознака, i краще б на неi не радiти.)
Живу я тут байдуже собi, ретельнiшоi турботи тлiнне тiло навряд чи б i витримало, балкон моеi кiмнати купаеться в зеленi, оповитий, залитий квiтучими кущами (дивна тут рослиннiсть – в таку погоду, за якоi в Празi вже i калюжi б позамерзали, перед моiм балконом лельом-полельом розкриваються квiти), i при цьому вiн увесь виповнений сонцем (або, точнiше, повитим у низькi хмари небом, ось уже майже тиждень), ящiрки i птах, – дивний мезальянс, – вiдвiдують мене; о, як би я хотiв подарувати Вам Мерано. Ви нещодавно написали, що «задихаетесь», образ тут цiлком збiгаеться зi змiстом, а цi краi, можливо, бодай трохи все пом’якшили.
Зi щирими вiтаннями,
Ваш Ф. Кафка
(Квiтень 1920 р.)
Мерано-Унтермайс, пансiон «Оттобург»
Дорога панi Мiлено,
я послав Вам кiлька рядкiв з Праги, а потiм з Мерано. Вiдповiдi не було. Втiм, рядки моi, звичайно ж, не потребували якоiсь пильноi вiдповiдi, i якщо Ваше мовчання – це всього лише ознака вiдносних гараздiв, якi, ми знаемо, часто виражаються у нехотi до писання листiв, то я цiлком задоволений. Але ж можливо також – i тому я пишу знову, – що в тих рядках своiх я Вас чимось образив (яка у мене тодi проти моеi волi груба рука, коли це так) або, що було б куди гiрше, та хвилина перепочинку, про яку ви писали, знову позаду, i для Вас знову настали важкi днi. Щодо першого припущення менi сказати нiчого, такий чужий менi цей намiр, а все iнше трохи ближче; що ж до другого не наважуюсь гадати, – та й як я можу гадати? – хочу тiльки запитати: чому б Вам бодай ненадовго не виiхати з Вiдня? Ви ж не безпритульнi, як iншi. Можливо, прогулянка в Богемiю додала б Вам сил? А якщо з якихось причин, менi невiдомих, Ви не хочете в Богемiю, то куди-небудь iще – може, незле було б навiть у Мерано? Ви бували в Мерано?
Отже, я очiкую одного з двох. Або подальшого мовчання, це означае: «Не переймайтеся, у мене все гаразд»; або ж хоч декiлькох рядкiв.
Сердечно Ваш Кафка
Я раптом зрозумiв, що, власне кажучи, не можу згадати в будь-яких подробицях Ваше обличчя. Бачу тiльки, як Ви тодi проходили помiж столикiв у кафе, прямуючи до виходу, Вашу фiгуру, Вашу сукню – це все я бачу й досi.
Дорога панi Мiлено,
серед вiденськоi зневiри Ви працюете над перекладом. Для мене це i зворушливо, i ганебно. Ви, напевно, встигли вже отримати лист вiд Вольфа,[2 - Мова про Курта Августа Пауля Вольфа (1887–1963), нiмецького видавця, засновника видавництва «Kurt Wolff Verlag», що видавало здебiльшого експресiонiстську лiтературу й iснувало з 1913-го до 1940 року.] принаймнi деякий час тому вiн уже писав менi про такий лист. Новели «Вбивця», нiбито оголошеноi в якомусь каталозi, я не писав, це непорозумiння; але якщо вона, далебi, краща, можливо, так воно i е.
Якщо судити з вашого останнього i передостаннього листiв, тривоги й турботи, здаеться, геть цiлком Вас вiдпустили, i я вельми цього Вам зичу – i Вам, i Вашому чоловiковi. Пригадую, як одного недiльного вечора кiлька рокiв тому брiв набережною Франца Йозефа[3 - Нинi Набережна Бедржиха Сметани.] попiд стiнами будинкiв, i надибав на Вашого чоловiка: не кращий на вигляд, вiн йшов менi назустрiч, – двое великих фахiвцiв з головного болю, втiм, кожен цiлком на свiй лад. Я уже не пам’ятаю, чи то ми пiшли далi вдвох, чи так i розминулися, зрештою, мабуть, рiзниця не така вже й велика. Але все це минуло i мае залишитися в глибинах минулого. Чи добре у Вас удома?
Зi щирими вiтаннями,
Ваш Кафка
(Мерано, квiтень 1920 р.)
Отже, легенi. Цiлий день я повертав цю думку в головi й так i сяк, нi про що iнше думати не мiг. Не те щоб хвороба надто мене налякала; напевно – я на це сподiваюсь, i Вашi натяки про це, здаеться, свiдчать, – вона торкнулася Вас лише м’яко, але навiть i серйозне захворювання легенiв (половина Захiдноi Європи зараз мае бiльш-менш ушкодженi легенi), знайоме менi самому ось уже три роки, радше прислужилося менi, нiж зашкодило. Рокiв зо три тому це почалося в мене посеред ночi: з горла пiшла кров. Я встав з лiжка (i це замiсть лежати й далi, як я згодом дiзнався з приписiв), – те, що трапилося, мене схвилювало, як усе нове, але, звичайно, трохи i налякало; я пiдiйшов до вiкна, вистромився назовнi, потiм пройшов до умивальника, походив по кiмнатi, сiв на лiжко – кров цiдилася невпинно. Але при цьому я не те щоб був нещасний – бо перегодом я чомусь ясно раптом усвiдомив, що по трьох, та нi, чотирьох роках нiчниць я вперше – якщо, звичайно, кров зупиниться – зможу заснути. Незабаром усе припинилося (i вiдтодi не поверталося), тож залишок ночi я спав спокiйно. Щоправда, вранцi прийшла покоiвка (я наймав тодi квартиру в Палацi Шенборнiв), добра, мало не самовiддана, але напрочуд дiлова дiвчина, i, побачивши кров, сказала: «Pane doktore, s Vami to dlouho nepotrva».[4 - «Пане докторе, Вам недовго лишилося жити» (чес.).] Втiм, я почувався краще, нiж звичайно, пiшов у контору i лише по обiдi подався до лiкаря. Розповiдати, що було далi, тут уже нi до чого. Що я хотiв сказати: мене налякала не Ваша хвороба (тим бiльше що я, без кiнця перебиваючи сам себе i перебираючи своi спогади, прозираю за всiею Вашою тендiтнiстю майже по-селянськи бадьору, мiцну натуру i доходжу висновку: нi, Ви не хворi, це лише застереження, а не захворювання легенiв), – так от, не це мене налякало, а думка про те, що5 мало б передувати такому зриву. Тут я для початку виключаю iнше, про що Ви пишете: вiтер у кишенях свище, тiльки чай та яблука, щодня з другоi до восьмоi, – все це речi, яких я не розумiю, i вони явно потребують усних роз’яснень. Вiд цього я, отже, зараз вiдволiкаюся (але тiльки в листi – бо забути таке неможливо) i думаю лише про пояснення, яке я тодi наготував для захворювання в моему випадку i яке надаеться до багатьох випадкiв. Здавалося, мозок мiй тодi просто не мiг бiльше витерплювати покладенi на нього турботи й муки. Вiн сказав: «Я здаюсь; а якщо комусь таки важливо по змозi зберегти цiле, нехай полегшить мене вiд тягаря, i тодi ми ще якийсь час протримаемось». Аж тут озвалися легенi – iм, видко, нiчого було втрачати. Цi перемовини мiж мозком i легенями – без мого вiдома – були, напевно, жахливi.
І що ж Ви тепер робитимете? Скiльки я розумiю, трiшки оберiгати Вас – це рiч мала. А те, що Вас треба трiшки оберiгати, мае збагнути кожен, хто Вас любить, тут усi iншi мiркування повиннi припнути язика. Отже, порятунок знайдено? Я ж сказав уже – але нi, не жартуватиму, в мене геть невесело на душi i не буде весело, доки Ви не напишете менi, чи вдалося Вам налагодити новий i здоровiший спосiб життя. Чому Ви на деякий час не поiдете з Вiдня – про це я вже не питаю по Вашому останньому листi, я все зрозумiв, але ж i поблизу вiд Вiдня е чудовi мiсця i багато де про Вас могли б пильно попiклуватись. Я не пишу сьогоднi нi про що iнше, нiчого важливiшого у мене немае в головi. Все iнше – на завтра, зокрема i подяку за журнал: я був зворушений i посоромлений, засмучений i втiшений. Нi, ще тiльки про одне сьогоднi: якщо Ви пожертвуете бодай хвилиною Вашого сну заради перекладу, це буде все одно що навiк мене проклясти. Бо коли одного разу дiйде до суду, жодного особливого слiдства не знадобиться, буде просто встановлено: вiн позбавив ii сну. Тим самим я буду засуджений – i правом. Отже, я борюся i за себе, коли прошу Вас бiльше цього не робити.
Ваш Франц К.
(Мерано, кiнець квiтня 1920 р.)
Дорога панi Мiлено,
сьогоднi я хочу писати про iнше, але – не пишеться. Не те щоб я брав усе аж надто серйозно; якби це було так, я писав би по-iншому, але ж мае десь стояти для Вас шезлонг у саду, в напiвзатiненому куточку, i склянок десять молока пiд рукою, щоб вiдразу дотягнутися. Нехай це навiть буде у Вiднi, ну i що, тим бiльше влiтку, тiльки б не голодувати i не тривожитися. Невже немае нiкого, хто б у цьому допомiг? А що каже лiкар?
Коли я вийняв журнал з великого конверта, я був майже розчарований. Я хотiв почути що-небудь про Вас, а не цей аж надто знайомий голос зi староi могили. Навiщо вiн встряв помiж нас? А потiм я зрозумiв, що вiн же нас i звiв. Але, мiж iншим, для мене незбагненно, як Ви зважилися взяти на себе цю тяжку працю, i я глибоко зворушений тим, з якою вiрнiстю Ви ii зробили, речення за реченням; що така вiрнiсть i та чудова природна впевненiсть, з якою Ви ii зберiгаете, можливi в чеськiй мовi, я й гадки не мав. Невже нiмецька й чеська мови такi близькi? Але хай там як, сама розповiдь, кажучи по честi, кепська та й годi; менi було б легше, дорога панi Мiлено, довести Вам це рядок за рядком, i хiба що моя вiдраза пересилила б необхiднiсть доказiв. Те, що розповiдь Вам сподобалася, природно, надае iй цiннiсть, але i трохи затьмарюе для мене картину свiту. Досить про це. «Сiльського лiкаря» Ви отримаете вiд Вольфа, я йому написав.
Звiсно, я розумiю чеську. Менi вже не раз хотiлося запитати Вас, чому Ви не напишете менi якось чеською. Це зовсiм не тому, що Ви не володiете нiмецькою мовою. Здебiльшого володiете Ви нею блискуче, а якщо десь раптом виявиться, що ви нею не володiете, вона самохiть схиляеться перед Вами, i тодi це особливо чудово; ось нiмець цього вiд своеi мови нiяк не очiкуе, тож особисто вiн не наважуеться писати. Але я б хотiв почитати Вас чеською, це ж ваша мова, адже тiльки там, у нiй, уся Мiлена (переклад про це свiдчить), а тут хiба що Мiлена вiденська або та, що збираеться до Вiдня. Отже, по чеськи, будь ласка. І надiшлiть своi фейлетони, про якi Ви пишете. Нехай вони «убогi», Ви ж пробралися крiзь мою повiстину – до якого мiсця? Не знаю. Але раптом i я зможу, а вже якщо не зможу, що ж – так i залишуся й далi в найкращому упередженнi з усiх можливих.
Ви питаете про моi заручини. Я був заручений двiчi (коли хочете, навiть тричi – бо ж двiчi з однiею i тiею ж дiвчиною[5 - Мова про Фелiцiю Бауер (1887–1960). Перший раз заручини зiрвалися у серпнi 1914 року, другий – 12 липня 1917 року, по чому у груднi знову дiйшло до розриву.]); отже, тричi я був за якихось кiлька днiв од шлюбу. Перша iсторiя цiлком позаду (там уже нове подружжя i, як я чув, з’явився малюк), друга ще жива, але без будь-яких намiрiв узяти шлюб, себто, власне, вже й не жива – або, точнiше кажучи, живе тепер самостiйним життям завдяки людям. Узагалi я в цьому випадку – та й в iнших теж – дiйшов висновку, що чоловiки, можливо, бiльше страждають або, якщо поглянути на справу iнакше, виявляють меншу опiрнiсть, а ось жiнки завжди страждають безвинно, i це не тому, що вони тут «неспроможнi що-небудь вдiяти», а в прямому розумiннi, хоча воно, напевно, врештi-решт виявляеться тiею-таки «неспромогою». Втiм, ламати над цим голову нi до чого. Ти нiби силкуешся розбити один-единий казан у пеклi; по-перше, це не вдаеться, а по-друге, якщо i вдасться, ти хоч i згориш сам у розтопленiй лавi, що з нього хлюпне, та пекло все одно залишиться у всiй своiй красi. Треба дiяти iнакше.
Але спочатку, в усякому разi, треба лягти в саду i спробувати скуштувати всiеi розкошi, яка тiльки можлива, з хвороби, особливо якщо це хвороба несправжня. А розкошi в нiй багато.
Ваш Франц К.
* * *
Дорога панi Мiлено,
скажу вiдразу – а то Ви, чого доброго, проти моеi волi вичитаете це з мого листа: ось уже тижнiв зо два менi дедалi дужче дошкуляють нiчницi, взагалi то я не роблю з цього трагедii, такi перiоди приходять i йдуть, i для них завжди е навiть бiльше причин, нiж потрiбно (це смiшно, але, за Бедекером, одна з них – Меранське повiтря[6 - Кафка згадуе один iз найвiдомiших путiвникiв того часу, де, зокрема, зазначено, що Мерано являе собою «вельми популярний курорт, з огляду на м’який клiмат, серед пацiентiв, якi страждають на легеневi хвороби, i навеснi тут використовують сироватку, а восени – виноградне вино» (Southern Germany and Austria, Including the Eastern Alps, 1871. P. 240).]), – хоч цi причини iнодi майже i не видно; хай там як, через усе це стаеш тупим, як колода, i нервовим, як лiсовий звiр.
Але хоч одна радiсть у мене е. Ви спали спокiйно – нехай i «дивним чином», нехай ще вчора ви були «у нестямi», – але спали спокiйно. Якщо вночi, отже, сон тiкатиме вiд мене, я тепер знаю його дорогу – i прийму ii. Та й нерозумно було б нарiкати: адже з усiх створiнь сон – найбезневиннiше, а людина, яка не знае сну, – сама винна.
І ось цiй людинi, позбавленiй сну, Ви дякуете в своему останньому листi. Якби хтось збоку прочитав його, вiн би, напевно, подумав: «Що за людина! Схоже, вона здолала зрушити гори». А тим часом людина нiчого не зробила, пальцем не ворухнула (хiба що пером), харчуеться молоком i всякою всячиною (не завжди – хоч i часто – маючи пiд рукою «чай та яблука»), а в iншому пускае речi самопливом i дозволяе горам залишатися на своiх мiсцях. Ви знаете iсторiю першого успiху Достоевського? Ця iсторiя чимало в себе увiбрала, i я наводжу ii лише для зручностi, через славетне iм’я, бо ж будь-яка iсторiя, що трапилася по сусiдству, а то i ще ближче, мала той-таки сенс. До речi, я вже i пам’ятаю-бо ii лише приблизно – тим бiльше iмена. Достоевський писав у цей час свiй перший роман «Бiднi люди», а жив разом зi своiм другом, лiтератором Григор’евим.[7 - Кафкa мае на увазi, очевидно, Аполлона Григор’ева (1822–1864), росiйського поета, а також лiтературного й театрального критика. Проте насправдi це помилка – Достоевський дiлив помешкання з письменником i мистецтвознавцем Дмитром Григоровичем (1822–1900), а Григор’ев написав одну з перших рецензiй на роман «Бiднi люди».] Той хоч i бачив мiсяцями купу списаних аркушiв на столi, але манускрипт отримав у руки, лише коли роман був готовий. Вiн його прочитав, був у захватi i, нi слова не сказавши Достоевському, вiднiс його знаменитому тодi критику Некрасову. О третiй ночi у дверi Достоевського дзвонять. Вриваються Григор’ев з Некрасовим, кидаються до Д. з обiймами i поцiлунками, Некрасов, який перше його не знав, називае його надiею Росii, вони розмовляють годину, двi, головним чином про роман, i розходяться лише пiд ранок. Достоевський, який потiм назвав цю нiч найщасливiшою у своему життi, пiдходить до вiкна, дивиться iм услiд, не може стямитися i заливаеться сльозами. Почуття, що його охопило – вiн сам його потiм описав, не пам’ятаю де, – було приблизно таке: «Що за чудовi люди! Якi добрi, якi шляхетнi! І який низький я сам. Якщо б вони могли заглянути в мою душу… Але ж якби я сказав iм – не повiрили б». Те, що Достоевський потiм ще i вирiшив ступати iм у слiди, – це вже химера, це останне слово, яке залишае за собою непереможна юнiсть, до розказаноi iсторii це вже не мае вiдношення, вона, отже, добiгла кiнця. Чи розумiете Ви, люба панi Мiлено, таемний сенс цiеi iсторii, непроникний для думки? На мою думку, вiн ось у чому: Григор’ев i Некрасов, якщо говорити взагалi, були, звичайно ж, не шляхетнiшi за Достоевського, але Ви вiдмовтеся зараз вiд загального погляду (Достоевському вiн-бо теж не потрiбен був тiеi ночi, та й що зиску вiд нього в кожному окремому випадку?), Ви слухайте тiльки Достоевського, i Ви перейметеся тодi переконанням, що Гр. i Н. справдi були прекраснi, а Д. брудний, нескiнченно низький, що вiн, звичайно ж, нiколи навiть i вiддалено не доскочить до цих висот i вже тим бiльше мови бути не може про те, щоб вiддячити Гр. i Н. за iх нечуване, незаслужене добродiйство. Я буквально бачу iх з вiкна – як вони даленiють i тим самим пiдтверджують свою недосяжнiсть. На жаль, iстинний сенс цiеi iсторii розмиваеться великим iм’ям Достоевського. Куди мене завело мое безсоння? Туди, у всякому разi, де я i залишаюся, щоб побажати Вам усього найкращого.
Ваш Франц К.
(Меран, травень 1920 р.)
Дорога панi Мiлено,
всього кiлька слiв, завтра напевно напишу Вам знову; сьогоднi ж я пишу тiльки заради себе, тiльки для того, щоб бодай щось зробити для себе, тiльки щоб трохи вiдсунути враження вiд Вашого листа, iнакше вiн переслiдуватиме мене день i нiч. Ви дуже дивна, панi Мiлено, живете там, у Вiднi, страждаете вiд того i того i, крiм того, ще знаходите час дивуватися, що iншим, менi, наприклад, живеться не з медом i що якусь нiч я сплю гiрше, нiж попередню. У трьох тутешнiх моiх приятельок (трьох сестричок, найстаршiй – п’ять рокiв) бачення розумнiше, за будь-якоi зручноi i незручноi нагоди, бiля рiчки чи нi, вони силкувалися спихнути мене в воду, i зовсiм не тому, що я якось iх скривдив, аж нiяк. Коли дорослi загрожують дiтям такими речами, то це, зрозумiло, жарт i любов i означае приблизно таке: скажемо задля смiху що-небудь ну геть, абсолютно неможливе. Але дiти беруть усе серйозно, i неможливе для них не iснуе, десять невдалих спроб зiпхнути тебе в воду не переконають iх, що i одинадцята закiнчиться невдачею, бо вони не пам’ятають, що колись десять разiв вони вхопили шилом патоки. Якщо наповнити дитячi слова i намiри знанням дорослих, стае моторошно. Коли така собi чотирирiчна дiвчинка, яка немовби i створена лише для того, щоб ii цiлували i мнули, а до того ж сильна, як ведмежа, i ще по-дитячому опецькувата, йде на тебе в атаку, а двi сестрички допомагають iй злiва i справа, i за спиною у тебе вже бильця, а щирий татусь цiеi трiйцi i м’яка красива товстуля-мати (в колисцi у неi четвертий) з посмiшкою здалеку спостерiгають за тим, що вiдбуваеться, i геть не квапляться тобi допомогти, – ти майже на краю загибелi, i годi описати, яким чином усе ж вдаеться врятуватися. Розумнi або прозорливi дiти намагалися скинути мене в воду просто так, можливо, тому, що вважали мене зайвим, непотрiбним, але ж вони не знали нi Ваших листiв, анi моiх вiдповiдей.
Нехай Вас не лякають «добрi намiри» останнього листа. У мене був – тут це часто трапляеться – перiод цiлковитого безсоння, я записав цю iсторiю, про яку часто розмiрковував у зв’язку з Вами, але, коли закiнчив, скронi i праворуч, i лiворуч так зчавило, що я вже не розумiв до пуття, нащо ii розповiдав, до того ж заважала i безформна брила всього того, що я хотiв сказати Вам на балконi, в гойдалцi, тому менi нiчого i не залишалося, крiм як послатися на основне вiдчуття, та я i тепер ще не можу iнакше.
У Вас е все, що я опублiкував, крiм останньоi книжки «Сiльський лiкар», збiрки невеликих оповiдань, яку Вам надiшле Вольф, у всякому разi тиждень тому я просив його про це в листi. У пресi немае нiчого, i не пригадаю, щоб щось могло вийти. Хоч як Ви вчинили би з цими книгами i перекладами, все буде правильно, шкода, що вони не такi менi дорогi, щоб передача iх в Вашi руки по-справжньому висловила ту довiру, яку я до Вас маю. Зате я дуже радий, що за допомогою декiлькох зауважень з приводу «Паровичника», про якi Ви просите, справдi можу принести маленьку жертву; це буде передвiстя тiеi пекельноi кари, яка полягае в тому, що необхiдно ще раз перевiрити свое життя поглядом пiзнання, причому найгiрше тут не перегляд явних переступiв, а саме тих, якi колись вважав спасенними.
Хоч би там що, а писати-таки добре i корисно, менi тепер спокiйнiше, нiж було двi години тому з Вашим листом на балконi, в гойдалцi. Я лежав там, а за крок вiд мене горiзнач упав якийсь жук, комашка вiдчайдушно намагалася пiдвестись i не могла, я б охоче допомiг жуковi, адже це було геть легко: зробити крок i трохи його пiдштовхнути – чим не дiева допомога, але я забув про нього, читаючи Ваш лист, я не мiг встати, лише якась ящiрка знову привернула мою увагу до життя навколо, шлях ящiрки лежав якраз через кузьку, яка вже зовсiм затихла, – значить, сказав я собi, це була не дрiбна невдача, а сутичка зi смертю, рiдкiсне видовище природноi смертi живоi тварини; та, коли ящiрка уджигнула через жука, вона ненароком поставила його на ноги, вiн, щоправда, ще хвилину-другу не ворушився, але потiм любiсiнько побiг угору по стiнi. Якимось чином це, мабуть, дещо мене осмiлило, я встав, випив молока i написав Вам.
Ваш Франц К.
Отже, коментарi:
Колонка I, рядок 2 arm («рука») мае тут також значення: «bedauernswert» («бiдолашний»), але без особливого емоцiйного наголосу, симпатичного спiвчуття, що його Карл вiдчувае до своiх батькiв, можливо, uboz?,[8 - Жалюгiдний (калiч. чес.).] I 9 «вiтри» трохи розкiшнiшi, але, ймовiрно, тут немае виходу; I 17 z dobrе nаlady a ponevad byl siln? chlapec[9 - «З гарного настрою i тому, що був сильним хлопцем» (калiч. чес.).] геть викреслено.
Нi, листа пошлю краще сьогоднi, а завтра вiдправлю Вам своi зауваження, до речi, iх дуже небагато, на бiльшостi сторiнок iх узагалi нема, наче сама собою зрозумiла правдивiсть переказу знову i знову – коли я змiчаю, що це зовсiм не само собою зрозумiло, – дивуе мене, майже жодноi похибки, та й те через дрiбницi, завжди мiцне i рiшуче розумiння. Я ось тiльки не знаю, чи не поремствують на Вас чехи за цю вiрнiсть, яка менi в перекладi особливо мила (зовсiм не в iм’я розповiдi, але в iм’я мене самого); мое чеське вiдчуття мови, а воно у мене теж е, повнiстю задоволене, але вкрай упереджене. Принаймнi, якщо хтось Вам це закине, постарайтеся врiвноважити образу моею вдячнiстю.
(Меран, травень 1920 р.)
Дорога панi Мiлено,
(так, звернення це вже набридло, але в нашому ненадiйному свiтi воно – один iз тих поручнiв, за якi можуть вхопитися хворi, i якщо хапатися за поручень набридло, – це все одно ще не ознака одужання) я нiколи не жив серед нiмецького народу, нiмецька мова менi рiдна по матерi i тому для мене природна, проте чеська менi куди милiша, тим-то Ваш лист нiби розривае туманнi завiси, я бачу Вас яснiше, рухи тiла, рук, такi швидкi, такi рiшучi, це майже зустрiч, – правда, коли я потiм хочу звести очi, щоб побачити Ваше обличчя, то лист мiй – оце пригода! – спалахуе полум’ям, i я нiчого не бачу, тiльки полум’я.
Так можна спокуситися й повiрити в виведений Вами закон Вашого iснування. Те, що Ви не хочете, щоб Вас шкодували через цей, нiбито навислий над Вами закон, цiлком зрозумiло, бо незнання закону е не що iнше, як високодумство i пересада (ja jsem ten kter? plat?[10 - Я той, до кого це стосуеться (чес.).]); правда, приклади прояву цього закону, Вами наведенi, обговоренню не пiдлягають, тут залишаеться тiльки мовчки поцiлувати Вам руку. Що ж до мене, я, звичайно, вiрю у цей Ваш закон, я не вiрю тiльки, що вiн так уже й неприховано жорстоко i навiки поклав свiй знак на Ваше життя; хоч вiн i одкровення, але одкровення в дорозi, а шлях нескiнченний.
Однак незалежно вiд цього для людського земного обмеженого розуму жахливо уявляти Вас у тiй розпеченiй печi, в якiй Ви живете. Я спробую говорити тiльки про себе. Якщо розглядати все як якусь натяму шкiльного завдання, то у Вас щодо мене були три можливостi. Ви могли б, наприклад, нiчого не розповiдати менi про себе, але тодi ви позбавили б мене щастя знати Вас i – що ще важливiше – щастя перевiряти на цьому себе саму. Тож Вам не можна було критися передi мною. Ви могли б, далi, про щось промовчати, багато прикрасити – i тепер iще можете, – але я б за нинiшнього стану речей це вiдчув, хоч i нiчого не сказав би, i менi було б лише вдвiчi боляче. Значить, i цього Вам не можна робити. Залишаеться тiльки третя можливiсть: намагатися по змозi врятувати саму себе. І боязка надiя на таку можливiсть прослизае-таки у Ваших листах. Я часто-густо тепер читаю в них про спокiй i твердiсть, нерiдко, щоправда, доводиться досi читати i про iнше – а то навiть i про «reeln? hr?za».[11 - «Справжнiй жах» (чес.).]
Того, що Ви повiдомляете про свое здоров’я (у мене воно гарне, тiльки сплю я в цьому гiрському повiтрi погано), менi недостатньо. Дiагноз лiкаря я не вважаю надто вже сприятливим – точнiше кажучи, вiн нi те нi се, i лише вiд Вашоi поведiнки залежить, як його витлумачити. Звичайно, всi лiкарi – бовдури; втiм, вони, напевно, i не дурнiшi за iнших, але iхнi амбiцii смiшнi; хай там як, треба взяти до уваги, що варто нам тiльки з ними зв’язатись, як вони дедалi вiдбiгають розуму; але те, що лiкар вiд Вас поки вимагае, не назвеш нi дуже дурним, анi неможливим. Неможливо лише, щоб Ви серйозно захворiли, i так воно i мае залишитися неможливим. У чому змiнилося Ваше життя пiсля розмови з лiкарем – ось найголовнiше питання.
А тепер кiлька другорядних питань – Ви дозволите? – Чому i вiдколи Ви сидите без грошей? Чи пiдтримуете стосунки з родичами? (Я так думаю, бо якось ви дали менi адресу, з якоi ви регулярно отримували пакунки, це скiнчилося?) Чому Ви ранiше, як Ви пишете, спiлкувалися в Вiднi з багатьма людьми, а тепер нi з ким?
Своi фейлетони Ви не хочете менi надiслати; отже, не вiрите, що я зможу правильно i доречно вписати цi фейлетони в той образ, який я собi про Вас склав. Гаразд, тодi я буду з цього погляду на Вас сердитий, що, втiм, не бiда, адже для збереження рiвноваги навiть краще, якщо в одному куточку мого серця для Вас буде приготовлено дрiбку сердитостi.
Ваш Франц К.
(Меран, 29 травня 1920 р.)
Дорога панi Мiлено,
день такий короткий, проведено його з Вами з деякими незначними дрiбницями, i вiн уже добiг кiнця. Залишаеться хiба що трохи часу, щоб написати справжнiй Мiленi, позаяк ще справжнiший цiлий день вона пробула тут, у кiмнатi, на балконi, в хмарах.
Звiдки йде свiжiсть, настрiй, безтурботнiсть Вашого останнього листа? Щось змiнилося? Або я помиляюсь i цьому сприяють буденнi речi? Або Ви так добре владаете собою, а заразом i всiм цим? У чому ж тут рiч?
Починаеться Ваш лист прямо як судовий документ, я серйозно так вважаю. І Ви мае слушнiсть, дорiкаючи: «ci ne tak docela pravdu»,[12 - «Або не зовсiм правильно» (чес.).] так само як Ви, по сутi, мали рацiю щодо «dobre mineno».[13 - «Доброi думки» (чес.).] Адже це само собою зрозумiло. Коли б я був стривожений так сильно i безперервно, як написав, то не витримав би у гойдалцi i жоднi перешкоди не завадили б менi вже за день з’явитися у Вашiй кiмнатi. Це едина перевiрка на правдивiсть, все iнше – розмови, зокрема й ось це. Або апеляцii до основоположного вiдчуття, але воно мовчить i сидить склавши руки.
Як же виходить, що всi цi смiшнi люди, тi, кого Ви описуете (з любов’ю i тому чудово), потiм той, хто ставить питання, i багато iнших, Вам iще не набридли? Ви ж повиннi скласти вирок, адже врештi-решт вирок складае саме жiнка. (Легенда про Парiса дещо напускае туману, а й Парiс судить лише про те, вирок якоi iз богинь найвагомiший.) Рiч-то, загалом, не в смiховинних дрiбницях, можливо, смiховинне в них миттеве, а ставши частиною цiлого, вони потiм стануть серйознi i хорошi, – чи не ця надiя утримуе Вас при тих людях? Хто може сказати, що йому вiдомi таемнi думки судii, але менi здаеться, що Ви прощаете смiховиннi дрiбницi як такi, розумiете iх, любите i Вашою любов’ю ушляхетнюете. А тим часом цi смiховиннi дрiбницi суть не що iнше, як зигзаги собачоi бiганини, тодi як господар прямуе навпростець, ну не напролом звичайно, а якраз там, де проходить дорога. Однак у Вашiй любовi, напевно, все одно е сенс, я в цьому абсолютно впевнений (просто я не можу не питати i не вважати це дивним), i, тiльки щоб пiдтвердити таку можливiсть, менi пригадуються слова одного з колег по роботi. Кiлька рокiв тому я часто плавав в човнику «душогубцi» (manas[14 - Легкий човен (чес.).]) по Влтавi, пiднiмався на веслах угору рiчкою, а потiм, розтягнувшись на весь зрiст на днi, плив iз примхи хвиль пiд мостами. Через мою худорбу згори, з мосту, видовище явно було вельми смiшне. Так ось, той товариш по службi, який одного разу побачив мене з моста, так пiдсумував свое враження, перше досить пiдкресливши комiзм ситуацii: картина – як перед початком Страшного суду, коли вiкна вже повiдкриванi, але мертвi ще не повоскресали.
Зробив невелику прогулянку (не ту велику, про яку згадував i яка так i не вiдбулася) i майже три днi через (зовсiм не неприемну) втому майже нiчого не мiг робити, навiть писати, тiльки читав, лист, статтi, i не по одному разу, вважаючи, що така проза iснуе, зрозумiло, не заради себе самоi, а править за своерiдний дороговказ на шляху до людини, на шляху, яким iдеш дедалi щасливiший, поки в мить прозрiння не усвiдомлюеш, що нiтрохи не просуваешся вперед, просто й далi блукаеш у власному лабiринтi, тiльки у ще бiльшому, нiж зазвичай, хвилюваннi i сум’яттi. Але хай там як, написала це не яка-небудь пересiчна авторка. Пiсля цього я маю до Ваших писань майже стiльки ж довiри, як i до Вас самоi. Чеською мовою (за мiзерних моiх знань) менi вiдомий лише один зразок словесноi музики – музика Божени Немцовоi,[15 - Божена Немцова (уродж. – Барбора Панклова; 1820–1862) – славетна чеська письменниця.] i ось нова музика, але рiднить ii з першою рiшучiсть, пристрасть, витонченiсть i перш за все прозорливiсть розуму. Це зродили останнi роки? Ранiше Ви теж писали? Звичайно, Ви можете сказати, що я до смiшного упереджений, i Ви маете рацiю, я безумовно упереджений, але лише через те, що я не просто вперше знайшов у цих (до речi, нерiвних, подекуди позначених поганим впливом газети) нотатках, але знайшов знову. Неповноцiннiсть мого судження Ви, однак, можете помiтити вiдразу по тому, що я, зведений двома пасажами, вважаю Вашою i порiзану статтю про моду. Я б iз великим задоволенням залишив цi витинки в себе, щоб принаймнi показати iх своiй сестрi, але, що вони потрiбнi Вам негайно, то докладаю iх до листа, до того ж по краях я бачу пiдрахунки. Вашого чоловiка я все ж оцiнював iнакше. У колi завсiдникiв кав’ярнi вiн здавався менi найпоступливiшим, найтямковитiшим, найспокiйнiшим, чи не перебiльшено по-батькiвському турботливим, утiм, i закритим, але не до такоi мiри, щоб це усунуло вищеозначенi риси. Я завжди ставився до нього з повагою, а познайомитися з ним ближче не мав нi нагоди, нi здатностi, але друзi, надто ж Макс Брод, були про нього високоi думки, i, думаючи про нього, я постiйно про це пам’ятав. Свого часу менi особливо подобалося його дивацтво: у будь-якiй кав’ярнi йому по кiлька разiв за вечiр телефонували. Схоже, хтось, замiсть спати, сидiв бiля апарата, дрiмав, поклавши голову на спинку фотеля, i час вiд часу в панiцi прокидався, щоб зателефонувати. Менi так зрозумiлий цей стан, що, напевно, я тiльки тому про це i пишу. Поза цим я визнаю рацiю Сташi;[16 - Мова про Сташу Їловську (1898–1955), перекладачку i близьку подругу Єсенськоi.] у всьому, менi недосяжному, я визнаю рацiю, тiльки коли нiхто не стежить, я крадькома визнаю бiльшу рацiю Сташi.
Ваш Франц К.
Як ви думаете? Чи вдасться менi ще до недiлi отримати лист? Можливiсть е ж. Але ця пристрасть до листiв просто безглузда. Хiба мало одного листа, однiеi звiсточки? Звичайно досить, i все ж вiдкидаешся на спинку гойдалки, i п’еш цi листи, i знаеш тiльки, що так би i пив iх безпересталь. Пояснiть це, Мiлено, вчителько!
(Меран, 30 травня 1920 р.)
Як iдуть справи з Вашим знанням людей, Мiлено?
Інодi я вже починаю в ньому сумнiватися, наприклад коли Ви пишете про Верфеля; у Ваших рядках звучить i любов (i, може, тiльки любов), але любов не зовсiм розумiють; якщо, однак, забути про все, що собою являе Верфель як чоловiк, i закидати йому огряднiсть (до речi, i цей докiр я вважаю несправедливим, – як на мене, Верфель з кожним роком гарнiшае i милiшае, щоправда, ми бачимося лише мигцем), хiба не вiдомо Вам, що тiльки товстуни i заслуговують на довiру? Тiльки в цих грубезних посудинах усе доварюеться до готовостi, тiльки цi капiталiсти повiтряного простору убезпеченi вiд турбот i божевiлля, наскiльки це взагалi можливо для людини, вони можуть спокiйно займатися своiм дiлом, i лише вiд них одних, як хтось одного разу сказав, е пуття на землi як вiд ii справжнiх громадян, бо на пiвночi вони зiгрiвають, а на пiвднi дають тiнь. (Можна, звичайно, сказати i навпаки, але тодi це буде неправда.) (слiв iз 40 написано нечiтко)
Тепер про еврейство. Ви питаете мене, чи не еврей я; може, це просто жарт, а може, Ви хочете лише дiзнатися, чи не з тих я, бува, заляканих евреiв; але ж Ви пражанка i тому з цього погляду не можете бути такою ж наiвною, як, скажiмо, Матильда, дружина Гайне. До речi, чи знаете Ви цю iсторiю? Взагалi-то у мене знайшлося б що важливiше Вам розповiсти, та ще я напевно собi ж якось i нашкоджу – не самою iсторiею, а тим, що ii розповiдаю; але ж Вам цiкаво буде почути вiд мене для рiзноманiтностi що-небудь веселе. Майснер,[17 - Мова про Альфреда Майснера (1822–1885), нiмецькомовного чеського письменника i поета, онука письменника Августа Готтлiба Майснера.] нiмецький поет з Богемii, не еврей, розповiдае цю iсторiю у своiх спогадах. Матильда завжди дратувала його своiми вихватками проти нiмцiв: i ехиднi вони, i зарозумiлi, i самовпевненi, i дрiб’язковi, i нав’язливi – коротше кажучи, нестерпний народ! Майснер одного разу не витримав i сказав: «Але ж ви зовсiм не знаете нiмцiв! Гайнрiх спiлкуеться тiльки з нiмецькими журналiстами, а вони тут у Парижi всi евреi». – «Ах, – каже Матильда, – всюди ви перебираете через край. Один-другий серед них, можливо, i знайдеться, наприклад, Зейферт…» – «Нi, – мовить Майснер, – вiн тут единий не еврей». – «Це ж як? – дивуеться Матильда. – Ось Ейтелес – вiн що, еврей?» (А це був могутнiй бiлявий здоровань.) – «Ще й який!» – вiдказуе Майснер. «А Бамбергер?» – «Вiн теж». – «А Амштайн?» – «І вiн». Так вони перебрали всiх знайомих. Зрештою, Матильда розлютилась i сказала: «Ви просто мене морочите. Скажiть iще насамкiнець, що Кон теж еврейське прiзвище, але ж Кон – зять Гайнрiха, а Гайнрiх – лютеранин». На це вже Майснеру було нiчого заперечити. – Хай там як, Ви, схоже, не боiтесь евреiв. Щодо нинiшнього i попереднього поколiння евреiв у наших мiстах це майже геройство, i – киньте жарти далеко! – якщо чисте юне створiння говорить своiм батькам: «Пустiть мене!» – i йде до еврея, це куди вагомiша подiя, нiж вихiд Орлеанськоi дiви зi свого села.
У такому разi Ви, звичайно, мае право картати евреiв за надмiрну заляканiсть, хоча такий закид свiдчить бiльше про теоретичне, нiж про практичне знання людей; теоретичне – тому що, по-перше, цей закид, судячи з Вашого ж, як i ранiше опису, анiтрохи не зачiпае Вашого чоловiка; по-друге, вiн, судячи з мого досвiду, такий, що не зачiпае i бiльшiсть евреiв; по-трете, вiн зачiпае лише окремi екземпляри, але вже iх вельми сильно, – наприклад, мене. Найдивовижнiше тут – що докiр несправедливий щодо бiльшостi. Здавалося б, загальне почуття невпевненостi у евреiв (тут i невпевненiсть внутрiшня, i невпевненiсть в оточеннi, серед громадян) мае робити бiльш нiж зрозумiлою iхню звичку вважати своiм лише те, що схоплено руками або зубами; тiльки мiцна хватка дае iм право на життя, адже варто було б iм одного разу щось прогавити, i воно до них вже нiколи не повернеться, а тихо-мирно попливе вiд них. З найнесподiванiших бокiв евреям загрожуе небезпека – чи, щоб бути точнiше, залишимо небезпеки i скажемо: «iм загрожують загрози». Ось один приклад, що стосуеться Вас, i лежить вiн на поверхнi. Щоправда, я, здаеться, обiцяв свого часу мовчати (тодi я ще ледь був знайомий з Вами), але без жодних докорiв сумлiння розповiм Вам про це, бо нiчого нового Ви не дiзнаетеся, зате оцiните любов своiх рiдних, а iмен та деталей я не наводитиму, я iх уже не пам’ятаю. Найменша моя сестра збиралася замiж за чеха, християнина, вiн одного разу обмовився однiй Вашiй родичцi про свiй намiр одружитися на еврейцi, а та сказала: «Зв’язуватися з евреями? Хай Бог милуе! Ось послухайте: наша Мiлена…» i т. iн.
Куди я мав намiр Вас з усiм цим вивести? Я трiшки заблукав, але це нiчого, бо, сподiваюся, Ви йшли зi мною i ми заблукали разом. До речi, що найпрекраснiше в Вашому перекладi – це його вiрнiсть (лайте мене за цю «вiрнiсть» скiльки завгодно, Ви все можете, але сваритися, напевно, вдаеться Вам найкраще, я хотiв би бути Вашим учнем i весь час робити помилки, тiльки щоб Ви весь час мене лаяли; сидиш за партою, ледь наважуешся звести очi, а Ви нахиляетеся над зошитом, i весь час миготить Ваш палець, тицяючи в помилки, – так же, так?), – отже, переклад «вiрний», i у мене таке вiдчуття, що я вiв Вас за руку похмурими, низькими, страшними, вiдразливими пiдземними ходами i переходами своеi iсторii, майже нескiнченними (тому i речення нескiнченнi, хiба Ви це не зрозумiли?), майже нескiнченно (Ви сказали, тiльки два мiсяцi?), а потiм по виходi, при свiтлi дня, як я сподiваюся, виявив у себе достатньо здорового глузду, щоб зникнути без слiду.
Це менi знак закiнчити на сьогоднi, вiдпустити на сьогоднi благословенну руку. Завтра я напишу знову i поясню, чому я – скiльки я можу за себе ручитися – не приiду до Вiдня, i я не заспокоюся, доки Ви не скажете: вiн мае рацiю.
Ваш Ф.
Будь ласка, пишiть адресу розбiрнiше; коли лист Ваш уже в конвертi, вiн уже майже моя власнiсть, i Вам треба поступувати з чужою власнiстю дбайливiше, з бiльшою вiдповiдальнiстю. Tak.[18 - В оригiналi чеською.]
До речi, у мене теж таке враження, абсолютно несвiдоме, що один iз моiх листiв загубився. Острах перед евреями! Іншого треба боятися – що листи безпечно дiйдуть!
Зараз я скажу ще одну дурницю з цього ж приводу, вiрнiше, дурiсть полягае в тому, що я говорю те, що вважаю правильним, не беручи до уваги, що менi це шкодить. А на додачу ще й Мiлена мiркуе про острах, штовхае мене в груди або запитуе про те, що в чеськiй i за жестом, i за звучанням абсолютно однакове: jste zid?.[19 - Ви – еврей? (Чес.)] Хiба Ви не бачите, як у цьому «jste» кулак замахуеться, […одне слово нечiтке…] збираючи мускульну силу? А потiм у «zid» завдае радiсного, безпомилкового, спрямованого вперед удару? Так нерiдко чеська мова опосередковано впливае на нiмецьке вухо. Наприклад, Ви якось запитали, як це я примудряюся узалежнити свое перебування тут вiд письма, i негайно ж самi вiдповiли: «nechаpu».[20 - «Не розумiю» (чес.).] [Дивне слово в чеськiй, а понад те у Вашiй мовi, таке суворе, байдуже, холодне, економне, а головне – схоже на Лускунчик, тричi на цьому словi щелепи клацають, точнiше сказати: перший склад намагаеться схопити горiх, другий склад вiдкривае рот ширше, тепер горiх цiлком туди входить, i, нарештi, третiй розколюе шкаралупу, чуете зуби? Особливо це рiшуче стуляння губ у кiнцi заказуе iншому будь-яке, протилежне пояснення, що часом дуже навiть непогано, наприклад, коли iнший такий балакучий, як я зараз. На що базiка знову-таки, виправдовуючись, каже: «Язик як на коворотi гуляе тiльки тодi, коли трiшки радiеш».]
До речi, листа вiд Вас нинi не було. А що я, власне, хотiв насамкiнець сказати, досi так i не сказав. Іншим разом. Менi дуже, дуже хочеться почути завтра що-небудь вiд Вас, адже останнi слова, якi я почув вiд Вас, перш нiж зачинилися дверi – усi зачинюванi дверi огиднi, – були жахливi.
Ваш Ф.
Цiлком можливо, що три склади означають також три рухи апостола на годиннику Праги.[21 - Мова про знанi куранти на Старомiськiй площi, встановленi 1410 року. У XVII столiттi до оздоби Празьких курантiв додали рухомi фiгурки. Фiгурки апостолiв додано в ходi капiтального ремонту 1865–1866 рокiв.]
Прибуття, Поява, Сердите зникнення.
(Меран, 31 травня 1920 р.)
Понедiлок
Отже, обiцяне вчора пояснення.
Я не хочу (Мiлено, допоможiть менi! Постарайтеся зрозумiти бiльше, нiж я говорю!), не хочу (але не подумайте тут, що я заiкаюся), не хочу приiздити до Вiдня, бо мiй слабкий дух не витримав би такоi напруги. Я хворий духом, а захворювання легень – лише наслiдок того, що духовна хвороба вийшла з берегiв. Я хворий так ось уже рокiв чотири-п’ять, з часу моiх двох заручин. (Усе нiяк не мiг пояснити собi безтурботно веселий тон Вашого останнього листа, тiльки потiм зрозумiв: я постiйно забуваю, що Ви ще такi молодi, Вам, напевно, i двадцяти п’яти ще немае, а може, лише двадцять три.
Менi тридцять сiм, майже тридцять вiсiм, я майже на цiле юне поколiння старший за Вас, майже сивий вiд старечих ночей i мiгренi.) Не розгортатиму перед Вами всю цю довгу iсторiю з ii воiстину густими нетрями подробиць, яких я i зараз боюся як дитина, тiльки без дитячого дару забуття. Загальним для всiх трьох заручин було те, що в усьому був винен я, винен безперечно, обох дiвчат я зробив нещасними, а саме (тут я говорю тiльки про першу, про другу не можу говорити, вона дуже вразлива, кожне слово, навiть найдобрiше, завдало б iй жахливоi образи, i я ii розумiю) – а саме лише тому, що я всупереч усiм ii старанням (а вона, варто було менi побажати, принесла б, напевно, себе в жертву) не мiг бути весь час веселим, спокiйним, рiшучим – у загальному, готовим до шлюбу, хоча я знову i знову, i з власноi волi, обiцяв iй це, хоча я часом вiдчайдушно бував закоханий у неi, хоча нiчого не було для мене бажанiшим, нiж шлюб як такий. Майже п’ять рокiв я безперервно ii (або, якщо завгодно, себе) лупцював; на щастя, вона виявилася непохитною – сумiш пруссацтва i еврейства, сумiш сильна, переможна. Я не був такий мiцний; правда, iй доводилося тiльки страждати, а я одночасно i завдавав удари, i страждав.
– Усе, бiльше писати не можу, пояснювати – теж, хоча я щойно взявся описувати духовну хворобу i збирався навести iншi причини, з яких не можу приiхати, – прийшла телеграма: «Вiдносно зустрiчi Карлсбадi прошу письмового повiдомлення». Зiзнаюся, коли я ii розкривав, вона зробила жахливе обличчя, хоча за нею стоiть найсамовiдданiше, найтихiше, найскромнiше створiння i хоча все, власне, бере початок у моiх власних намiрах. Зараз менi цього не пояснити, адже не можу ж я посилатися на опис хвороби. Ясно поки одне: в понедiлок я звiдси iду; часом я дивлюся на телеграму i не здолаю до пуття ii прочитати, в нiй немов присутнiй тайнопис, який стирае верхнi письмена i каже: iдь через Вiдень! – очевидний наказ, але без остраху наказiв. Я цього не зроблю, навiть на найпозверховiший погляд безглуздо – iхати не короткою дорогою через Мюнхен, а вдвiчi довшою через Лiнц, та ще й роблячи гак через Вiдень. Роблю пробу: горобець на балконi чекае, що я кину йому хлiб зi столу на балкон, натомiсть я кидаю хлiб бiля себе, в серединi кiмнати, на пiдлогу. Вiн лишаеться зовнi i бачить у напiвтемрявi свою улюблену iжу, яка неймовiрно його притягуе, вiн стрiпуеться, вiн уже скорiше тут, нiж там, але тут темрява, а з хлiбом я, таемна сила. А проте вiн перескакуе через порiг, робить iще стрибок iнший, на бiльше не наважуеться, раптово лякаеться i летить геть. Але якi сили ховаються в цiй непоказнiй пташцi – трохи згодом горобець знову тут, вивчае обстановку, я пiдсипаю ще крихт, щоб полегшити йому справу, i – якби я не злякав його навмисно-ненавмисно (так дiе таемна мiць) непримiтним рухом – вiн доскочив би собi хлiба.
Що ж, у кiнцi червня моя вiдпустка добiгае кiнця, i для переходу – до того ж тут уже стае занадто спекотно, що, втiм, саме по собi менi б i не завадило, – я хочу пожити ще де-iнде за мiстом. Вона теж збиралася приiхати, i ми там зустрiнемося, я залишуся там на кiлька днiв i, можливо, проведу ще кiлька днiв iз батьками в Константинсбадi,[22 - Мова про Константиновi Лазнi (Konstantinovy Lаzne) – курортне селище на заходi Чехii, приблизно за 40 км на пiвнiчний захiд вiд мiста Пльзень i 60 км на пiвденний схiд вiд курорту Карловi Вари.] а потiм поiду в Прагу; розважаючи над цими поiздками i порiвнюючи iх зi станом моеi голови, я вiдчуваю щось таке, як, напевно, Наполеон, якби вiн, накидаючи плани росiйськоi кампанii, заздалегiдь точно знав ii результат.
Пiд той час, коли вiд Вас прийшов перший лист, по-моему, це було незадовго до запланованого весiлля (плани якого, наприклад, були цiлком i повнiстю справою моiх рук), я зрадiв i показав його iй. Згодом – нi, досить, нi слова бiльше, i цей лист я не рватиму, звички в нас подiбнi, тiльки у мене пiд рукою немае печi, i я, майже жахаючись, думаю, що цiлком мiг послати на зворотному боцi такого розпочатого листа записку тiй дiвчинi.
Але це несуттево, я i без телеграми не змiг би приiхати до Вiдня, навпаки, телеграма – це швидше аргумент на користь поiздки. Я напевно не приiду, а якщо все-таки – цього не станеться – раптом, собi на жах, опинюся в Вiднi, менi знадобляться не снiданок i не вечеря, а скорiше ношi, щоб ненадовго на них прилягти.
Бувайте здоровi, тутешнiй тиждень не буде легким.
Ваш Ф.
Якби Ви бодай раз черкнули менi слiвце в Карлсбад, до зажадання… Нi, спершу краще в Прагу.
Що це за неймовiрнi школи, де Ви викладаете, двi сотнi учнiв, п’ять десяткiв учнiв. Хотiлося б менi посидiти бiля вiкна в останньому ряду, цiлий урок, тодi я вiдмовлюся вiд жодного побачення з Вами (яке, до речi, i без того не вiдбудеться), вiдмовлюся вiд усiх поiздок – досить, цей бiлий папiр, якому кiнця-краю немае, пече очi, тим-то i пишеш.
