скачать книгу бесплатно
Твiй
Завтра продовжу опис цiеi дивноi мандрiвки.
(Прага, 4 липня 1920 р.)
Недiля, трохи перегодом
Послугач передасть тобi вкладений лист (будь ласка, порви його i лист Макса теж), на нього треба було вiдповiсти негайно, я написав, що буду в неi о 9-й ранку. Що я повинен сказати, абсолютно ясно, як я це скажу – не знаю. Боже правий, уявляю собi: я одружений, повертаюся додому i натрапляю не на послугача, а на лiжко, щоб у нього заритися, наглухо сховатися вiд усiх – без будь-якого пiдземного ходу до Вiдня! Я це говорю собi, щоб усвiдомити самому, яка легка i тяжка мiсiя, що менi належить.
Твiй
Я посилаю тобi ii лист, нiби сподiваючись добитися, щоб ти була геть поруч зi мною, коли я снуватимуся вперед i назад перед ii будинком.
(Прага, 4–5 липня 1920 р.)
Недiля 11.30
3) нумерую принаймнi цi листи, щоб жоден не пройшов повз тебе, так само як я не повинен пройти повз тебе в маленькому парку.
Результату жодного, хоча адже все ясно, i так само ясно мною було все сказано. Подробицi не переказуватиму – хiба тiльки те, що вона не сказала нi про тебе, нi про мене жодного хоч скiльки поганого слова. Через суцiльну яснiсть я навiть не вiдчув жодного спiвчуття. Я мiг лише сказати – i це цiлковита iстина, – що в наших з нею стосунках нiчого не змiнилось i навряд чи коли-небудь змiниться, ось тiльки – нi, не можу бiльше, це огидно, це ремесло ката, не мое ремесло. Лише одне, Мiлено: якщо вона важко захворiе (вона мов з хреста знята, вiдчай ii незмiрний, завтра пiсля обiду я до неi знову пiду) – отож, якщо вона захворiе або ще щось iз нею трапиться, я вже не матиму право над цим, я ж можу тiльки знову i знову говорити правду, а ця правда не просто правда, а щось бiльше, я весь розчинився у тобi, коли йду з нею поруч, – якщо, отже, щось трапиться, то приiзди, Мiлено!
Ф.
Я написав дурницю, не можеш ти приiхати – з тiеi ж таки причини.
Завтра пошлю тобi на хатню адресу свого листа до батька, будь ласка, збережи його – раптом я його одного разу все-таки вiддам йому. Постарайся, щоб вiн нiкому не упав у вiчi. А коли сама читатимеш його, постарайся зрозумiти всi адвокатськi зачiпки – це ж адвокатський лист. І не забувай при цьому про твое таке вагоме «i все-таки!».
Понедiлок, вранцi
Посилаю тобi сьогоднi «Бiдного Шпiльмана»,[46 - Новела Франца Грiльпарцера, що ii любив Кафка.] не тому, що вiн неабияк важить для мене, так вiн важив одного разу, багато рокiв тому. Я посилаю його тому, що його автор такий вiденський i такий немузичний, просто хоч плач, – i ще тому, що вiн дивився на нас згори в Народному саду (на нас! Ти йшла поруч зi мною, Мiлено, подумай, ти йшла поруч зi мною!), i тому, що вiн такий бюрократичний, i тому, що вiн кохав дiловиту дiвчину.
(Прага, 5 липня 1920 р.)
4) Понедiлок, уранцi
Сьогоднi прийшов твiй лист, написаний у п’ятницю, а згодом – нiчний лист того ж дня. Перший такий сумний, iз сумними пероновими рисами, сумний не через свiй змiст, а тому що вiн застарiв, адже все вже в минулому: наш спiльний лiс, нашi спiльнi передмiстя, наша спiльна дорога. А вона ж не закiнчуеться, не йде в небуття, ця пряма, мов стрiла, спiльна дорога, вгору по кам’янистому провулку, назад по алеi до вечiрнього сонця, вона не скiнчиться, i все ж це дурний жарт – казати, що вона не скiнчиться. Навколо тут, куди не глянь, якесь шпаргалля, кiлька листiв, я iх щойно прочитав, привiтання в директора (я не звiльнений) i ще в двох-трьох кiмнатах, i до всього цього у вухах дзвенить маленький дзвiночок: «Вона вже не з тобою»; правда, е ще десь у небесах велетенський дзвiн, i вiн дзвонить: «Вона не залишить тебе» – та маленький дзвiночок геть близенько, у вухах! А потiм цей нiчний лист – незбагненно, як його можна читати, незбагненно, як можуть достатньою мiрою розширюватись i стискатися груди, дихаючи цим повiтрям, незбагненно, як можна бути далеко вiд тебе.
І проте я не скаржуся, це все не скарга, i ти менi дала слово.
* * *
Тепер iсторiя поiздки, i спробуй тiльки потiм сказати, що ти не янгол: я вiддавна знав, що моя австрiйська вiза, власне (i не власне) кажучи, два мiсяцi як задавнена, але в Меранi мене запевнили, що для транзиту вона зовсiм не потрiбна, i справдi, при теперiшньому в’iздi в Австрiю менi нiхто не ставив це на карб. Ось чому я i в Вiднi геть забув про цей недогляд. Однак пiд час паспортного контролю в Гмюндi чиновник – молодий, суворий чоловiк – негайно цю помилку виявив. Паспорт вiдклали вбiк, усiх пропустили далi на митний контроль, а мене – нi, вже одне це було досить кепсько (менi весь час чинять перешкоди, бо лише перший день, я ще не зобов’язаний вислуховувати казенне патякання, а постiйно хто-небудь силкуеться прогнати мене вiд тебе, чи то пак тебе вiд мене, але це iм не вдасться, Мiлено, правда? – нiкому i нiколи). Ось як, значить, усе було, але тут уже взялася за справу ти. Приходить прикордонник – привiтний, вiдкритий, австрiйський, спiвчутливий, щирий – i по сходах i коридорах веде мене в прикордонну iнспекцiю. Там, зi схожою помилкою в паспортi, вже стоiть румунська еврейка, дивним чином теж твоя дружня посланниця, еврейський ти янголе.
Утiм, ворожi сили поки набагато могутнiшi. Височенний iнспектор i його коротун помiчник, обидва жовтi, щуплi, затятi, принаймнi зараз, забирають паспорт у своi руки. Інспектор одразу безапеляцiйно оголошуе: «Повертайтеся до Вiдня й отримайте в полiцii належну вiзу!» Я тiльки i можу, що кiлька разiв повторити: «Для мене це жахливо». Інспектор вiдповiдае, теж кiлька разiв, iронiчно i злiсно: «Вам тiльки так здаеться». – «А чи не можна отримати цю вiзу телеграфом?» – «Нi». – «А якщо сплатити всi витрати?». – «Нi». – «Чи е у вас тут вищий орган?» – «Нi». Жiнка, яка бачить моi муки i зберiгае неймовiрний спокiй, просить iнспектора пропустити бодай мене одного. Занадто слабкi засоби, Мiлено! Так тобi з ними не впоратися. Рад не рад, а треба пройти довгий зворотний шлях до паспортного контролю i забрати багаж, тож виiхати сьогоднi нема абсолютно жодноi надii. І ось ми сидимо в кiмнатi прикордонноi iнспекцii, полiцейському теж нiчим нас особливо втiшити, хiба тiльки тим, що можна продовжити квитки тощо, iнспектор сказав свое останне слово i пiшов у кабiнет, лише коротун помiчник ще тут. Я пiдраховую: наступний потяг до Вiдня вiдходить о 10-й вечора, прибувае до Вiдня о пiв на третю ночi. У мене ще не пройшли укуси «рiвських» клопiв, який буде мiй номер бiля вокзалу Франца Йозефа? Але я ж взагалi номер не отримаю i тодi поiду прямо на Лерхенфельдерштрассе (так, о пiв на третю!). І попрошу притулку там (авжеж, о 5-й ранку). Але хай там як, а вранцi в понедiлок я неодмiнно повинен отримати вiзу у паспортi (але чи отримаю я ii вiдразу, а не у вiвторок?), а тодi вирушити до тебе, влаштувати тобi сюрприз у дверях, якi ти вiдкриеш. Божечку небесний. Тут думки роблять перерву, потiм бiжать далi: але в якому ж станi я буду пiсля цiеi ночi i iзди, а ввечерi менi знову iхати шiстнадцятигодинним потягом, в якому виглядi я доберуся до Праги i що скажу директору, якого знову доведеться телеграфом просити про продовження вiдпустки? Все це тобi, зрозумiло, нi до чого, але що ж робити? Іншого виходу немае. Єдиним невеликим полегшенням було б, набiгае менi раптом на думку, переночувати в Гмюндi i виiхати до Вiдня вранцi, i я, вже зовсiм втомлено, питаю коротуна помiчника щодо ранкового потяга до Вiдня, що вiдходить о пiв на шосту i прибувае об 11-й ранку. Гаразд, отже, я поiду на ньому, i румунка – теж. І тут розмова раптово звертае геть в iнший бiк, не знаю, яким чином, – несподiвано з’ясовуеться, що коротун помiчник хоче нам пiдсобити. Якщо ми переночуемо в Гмюндi, то рано-вранцi, коли в конторi нiкого, крiм нього, немае, вiн потайки пропустить нас до Праги пасажирським потягом, тодi ми вже о 4 годинi дня будемо в Празi. Інспектору ми повиннi сказати, що ми поiдемо до Вiдня ранковим потягом. Чудесно! Втiм, чудесно лише вiдносно, бо ж телеграфувати в Прагу все одно доведеться. Нема ради. Приходить iнспектор, ми розiгруемо маленьку комедiю з ранковим вiденським потягом, потiм помiчник вiдсилае нас геть, увечерi ми тишком-нишком зустрiнемося з ним для обговорення подальшого. У слiпотi своiй я думаю, що це все виходить од тебе, тодi як насправдi це лише останнiй удар ворожих сил. Отже, ми, та жiнка i я, поволi виходимо з вокзалу (поспiшний потяг, який мав вiдвезти нас звiдси, досi стоiть бiля платформи, перевiрка багажу тягнеться довго). Чи далеко до мiста? Година. Нова невдача. Але виявляеться, що i бiля вокзалу е два готелi, в один iз них ми i подамося. Перед готелями проходить колiя, треба перейти через рейки, але по гiлцi саме наближаеться товарняк; я переходжу – напевно встигну, але супутниця мене затримуе, а товарний потяг просто перед нами зупиняеться, i доводиться чекати. Невеликий доважок до наших знегод, думаемо ми. Але саме це очiкування, при тому, що в Прагу я в недiлю вже не потраплю, виявляеться заворотним пунктом. Наче ти, як немов оббiгала всi готелi бiля Захiдного вокзалу, тепер оббiгала всi небеснi ворота, щоб просити за мене, – вiд вокзалу, а це далеченько, до нас, захекавшись, поспiшае твiй полiцейський i кричить: «Ідiть мерщiй назад, iнспектор вас пропускае!» Та невже? Такоi хвилини просто стискае горло. Разiв десять ми припрошуемо полiцейського, перш нiж вiн бере вiд нас грошi. А тепер швидше назад, забрати в iнспекцii багаж, бiгцем до паспортного контролю, потiм на митницю. Але ти вже все полагодила, у мене немае сил тягти багаж – i поруч одразу негайно виростае носильник, бiля паспортного контролю потрапляю в штовханину – полiцейський розчищае менi дорогу, при перевiрцi багажу, сам того не помiтивши, гублю футляр iз золотими шпоньками – чиновник знаходить його i вiддае менi. Ми сiдаемо в потяг i негайно вiд’iжджаемо, нарештi я можу утерти пiт з чола i грудей. Залишайся завжди зi мною!
Ф.
(Прага, 5 липня 1920 р.)
5) Здаеться, понедiлок
Звичайно, треба б лягти спати, вже перша ночi, я б давно написав тобi ще ввечерi, але тут був Макс, якому я-таки дуже зрадiв i вiдвiдати якого менi досi заважали дiвчина i тривога за неi. До 8.30 я був iз дiвчиною, о 9-й прийшов Макс, i до 12.30 ми з ним гуляли. Уяви собi, я думав, що в листах сказав йому, як менi здаеться, з граничною яснiстю, що ти […тити – писання знову кiлька разiв перериваеться] – що саме ти i е та, про кого я говорю, – а вiн нiчого не зрозумiв i тiльки тепер дiзнався iм’я (я, до речi, писав не грубо навпрямки, бо ж, як-не-як, листи могла прочитати i дружина). І ось знову, Мiлено, одна з моеi брехень, друга: колись ти, злякана, цiкавилася, чи лист Макса мав на увазi iсторiю Райнера (я хотiв написати «Макс», написав «Мiлена», iм’я викреслив, не засуджуй мене, менi справдi до слiз прикро) як попередження. Я навiть думав, що це не попередження, але щось на кшталт музики до тексту, втiм, усупереч тобi, коли я тебе так лякаю
на правих берегах першоi сторiнки листа (напис на стор. 90, рядок 30, гай-гай!)). І, попри все, часом я вiрю, що якщо пощастить померти, то це мае статися зi мною. І якщо хтось, кому судилося померти, може, дякуючи щастю, зостатися живим, то я житиму.
бачиш, я вiдкинув [я мав встати, одна зi страшних мишей гризе деiнде], свiдомо брешучи, будь-якi вiдносини. Тепер виявляеться, що насправдi не було жодних стосункiв, але я не знав цього, i тому я збрехав.
Про дiвчину: сьогоднi було краще, але дорогою цiною – я дозволив iй написати тобi. І дуже про це шкодую. Знак мого страху за тебе – телеграма, яку я нинi послав тобi на поштамт до запитання («Дiвчина пише тобi вiдповiдай приязно i… – тут я взагалi-то хотiв вставити «дуже», – гостро i не залишай мене»). В цiлому сьогоднi все пройшло спокiйнiше, я запанував над собою i розповiдав про Меран мирно, настрiй став менш загрозливим. Але щойно мова знову зайшла про головне – довгi хвилини дiвчина поруч зi мною на Карлсплац тремтiла всiм тiлом, – я тiльки й мiг сказати, що поруч iз тобою все iнше, навiть залишаючись саме по собi незмiнним, зникае i зводиться нiнащо.
Вона поставила свое останне запитання, перед яким я завжди був беззахисний, а саме: «Я не можу пiти, але якщо ти мене вiдiшлеш, то я пiду. Ти мене вiдсилаеш?» (Якщо не брати до уваги зарозумiлiсть, у тому, що я це розповiдаю, е щось глибоко огидне, але розповiдаю я це зi страху за тебе. Чого б я тiльки не зробив зi страху за тебе. Бачиш, що за дивовижний новий страх.) Я вiдповiв: «Так». На це вона: «Але я не можу пiти». І тут вона, понад своi сили балакуча, миле добре створiння, почала розповiдати, що все це iй незрозумiло, що ти кохаеш свого чоловiка, а потайки говориш зi мною тощо. Правду кажучи, тут прослизнули i недобрi слова про тебе, за якi я хотiв i мав ii побити, але хiба ж я не мусив дати iй переплакати, принаймнi це? Вона згадала, що хоче написати тобi, i я в тривозi про неi i в нескiнченнiй довiрi до тебе дозволив iй це зробити, хоча i знав, що менi це коштуватиме кiлька ночей. Якраз те, що дозвiл заспокоiв ii, турбуе мене. Будь доброзичливою i суворою, але бiльше суворою, нiж доброзичливою, але що я кажу, хiба ж я не знаю, що ти напишеш все правильно, як слiд. І хiба мiй страх, що вона у своiй бiдi напише що-небудь пiдступне i в такий спосiб вiдновить тебе проти мене, не е для тебе глибоко принизливим? Вiн принизливий, але що менi робити, якщо замiсть серця в грудях б’еться цей страх? Усе-таки даремно я дав iй дозвiл. Ну що ж, завтра я знову побачуся з нею, завтра свято (Гус[47 - Запроваджене за часiв ЧССР свято Яна Гуса, що вiдзначалося 6 липня (цього дня Яна Гуса 1415 року спалили у нiмецькому мiстечку Констанцi).]), вона дуже просила мене про пiсляобiдню прогулянку, пiсля, до кiнця тижня, сказала вона, менi приходити не потрiбно. Можливо, я ще зумiю збити ii писати лист, якщо вона вже його не написала. Але,
На лiвому березi останньоi сторiнки листа: ще одна причина, чому я дозволив iй писати. Вона хотiла побачити листи вiд вас до мене. Я не можу iх показати.
хоча, сказав я собi потiм, можливо, вона i справдi бажае тiльки пояснення, можливо, твое слово якраз i заспокоiть ii своею доброзичливою строгiстю, а можливо, – так бiжать тепер усi моi думки – вона впаде перед твоiм листом на колiна.
Франц
(Прага, 6 липня 1920 р.)
6) Вiвторок, уранцi
Невеликий удар для мене: телеграма з Парижа, з повiдомленням, що завтра ввечерi приiжджае старий дядечко,[48 - Альфред Льовi (1852–1923) – брат матерi Кафки, який посiдав пост директора залiзниць у Мадридi.] якого я, до речi сказати, взагалi дуже люблю, а живе вiн в Мадридi i вже багато рокiв тут не бував. Удар тому, що це вiдбере у мене час, менi ж весь час i навiть в тисячу разiв бiльше, нiж увесь час, а ще краще – весь, весь час, який тiльки е, потрiбен для тебе, для роздумiв про тебе, для дихання в тобi. І тутешня квартира стане неспокiйна, i вечори неспокiйнi, я б хотiв бути де-iнде. Багато що хотiлося б зробити по-iншому, i бюро менi зовсiм нi до чого, але потiм я знову вирiшив, що цiлком заслуговую ударiв по обличчю, коли висловлюю бажання, що перевершують цю реальнiсть, цю належну тобi реальнiсть.
Чи можу я поiхати до Лорена?[49 - Арно Лорен (1889–1945) – головний редактор видання «Tribuna».] Вiн, примiром, знае Пiка.[50 - Отто Пiк (1887–1940) – чеський письменник, поет, драматург, перекладач, театральний критик, видавець. Син дрiбного крамаря.] Хiба не могло б легко статися так, що виплило мое перебування у Вiднi? Напишiть менi про це.
Макс дуже схвильований тим, про що ви кажете про Пршибрама[51 - Карл Пршибрам (1883–1973) та його брат Евальд були друзями Кафки. Карл був пацiентом санаторiю «Veleslav?n», який згадуватиметься згодом.] з санаторiю, вiн звинувачуе себе в тому, що легковажно порвав те, що вже написав для нього. Вiн також мае такi стосунки з владою, що мiг би без особливих труднощiв доскочити потрiбного. Вiн дуже сильно просить вас пiдсумувати те, що слiд сказати про кривду, завдану Пршибраму. Якщо можете, надсилайте менi цю коротку пiдбiрку час вiд часу. (Росiйською означае: кажи.)
* * *
Чомусь не можу бiльше нiчого тобi написати, крiм того, що стосуеться тiльки нас, нас двох у штовханинi свiту. Все чуже, чуже. Несправедливiсть! Несправедливiсть! Але губи шепочуть iнодi, а обличчя устромилось тобi в колiна.
* * *
По Вiднi залишилася гiркота, можна я це скажу? Там, у лiсi, на другий день, по-моему, ти сказала щось на зразок: «Боротьба з передпокоем довго тривати не може». А в передостанньому Меранському листi пишеш про хвороби. Як менi знайти вихiд мiж двома цими речами? Я кажу це не з ревнощiв, Мiлено, я не ревную. Або свiт такий малий, або ми такi величезнi, в кожному разi ми заповнюемо його цiлком. До кого менi ревнувати?
(Прага, 6 липня 1920 р.)
7) Вiвторок, увечерi
Бачиш, Мiлено, тепер я посилаю тобi навiть цей лист, зовсiм не знаючи, що в ньому написано. Вийшло так: я обiцяв iй сьогоднi о 03.30 бути бiля ii будинку. Збиралися покататися на пароплавi; але вчора я лiг дуже пiзно i майже не спав, тому з ранку пневматичною поштою вiдправив iй записку: пiсля обiду менi необхiдно поспати, тому прийду тiльки о 6-й. У своему занепокоеннi, що за всiх письмових i телеграфних гарантiй аж нiяк не бажало угамовуватися, я докинув: «Лист до Вiдня вiдiшлемо тiльки пiсля того, як ми його обговоримо». Вона ж у напiвнепритомностi написала цього листа ще рано-вранцi – хоча навiть не може сказати, що саме написала, – i вiдразу кинула у скриньку. Отримавши мою пневматичну депешу, бiдолаха, обливаючись холодним потом, бiжить на поштамт, примудряеться десь вишукати лист, з радощiв вiддае службовцю всi своi грошi, причому тiльки заднiм числом лякаеться розмiру суми, i ввечерi приносить лист менi. Що менi тепер робити? Моя-бо надiя на швидке, остаточне, успiшне вирiшення заснована на цьому листi i на впливi твоеi вiдповiдi, i зiзнатися, це надiя безглузда, але iншоi в мене немае. Коли я вiдкрию лист i заздалегiдь прочитаю, я, по-перше, ображу ii, а по-друге, напевно, не зможу його тодi вiдiслати. Ось i шлю його тобi заклееного, вiддаю в твоi руки цiлком i повнiстю, як уже вiддав у цi руки себе.
У Празi трохи похмуро, листiв поки немае, на серцi важкувато, i хоча зовсiм неможливо, щоб уже прийшов який-небудь лист, серцю цього не поясниш.
Ф.
Їi адреса: Julie Wohryzek
Na Sme?kаch 6
(Прага, 6 липня 1920 р.)
8) Вiвторок, ще пiзнiше
Ледве кинув цей лист у поштову скриньку – i вiдразу подумав: як же я мiг вимагати вiд тебе таке. Не кажучи про те, що прийняти тут правильне i необхiдне рiшення – все ж тiльки мiй клопiт, для тебе насправдi абсолютно неможливо довiритися чужiй людинi i написати iй у вiдповiдь такий лист. Ну що ж, Мiлено, даруй менi цi листи i телеграми, добачай причину в моему розумi, ослабленому прощанням з тобою; нiчого страшного, якщо ти iй не вiдповiси, адже неодмiнно знайдеться яке-небудь iнше рiшення. Не переймайся цим. Я просто донезмоги втомився вiд цих прогулянок, сьогоднi на Вишеград, ось у чому рiч. До того ж завтра приiжджае дядько, i я рiдко буду сам.
Поговоримо про приемнiше: чи знаеш ти, коли ти в Вiднi була одягнена найгарнiше, ну просто до незмоги гарно? Тут навiть i сперечатися нема чого – в недiлю.
(Прага, 7 липня 1920 р.)
9) Середа, вечiр
Пишу похапцем, лише кiлька слiв на честь мого новосiлля, – похапцем, бо о 10-й годинi прибувають батьки з Франценсбада, о 12-й годинi – дядько з Парижа, i всi хочуть, щоб я iх зустрiв; новосiлля – бо ж я, звiльняючи дядьковi мiсце, переiхав у порожню квартиру сестри, яка зараз в Марiенбадi. Порожня велика квартира, це прекрасно; щоправда, вулиця бiльш галаслива, але в цiлому обмiн аж нiяк не поганий. А написати я тобi мав неодмiнно, тому що з моiх останнiх жалобних листiв (найжахливiший я сьогоднi вранцi вiд сорому порвав; подумай: у мене ще немае жодних звiсток вiд тебе, але скаржитися поштою нерозумно, що менi пошта) ти могла зробити висновок, що я в тобi не впевнений, що боюся тебе втратити; немае, нiчого подiбного. Хiба змогла б ти стати для мене тим, що ти е, якщо був би в тобi не впевнений? Таке враження складаеться тому, що менi дано було пережити коротку тiлесну близькiсть i потiм раптову тiлесну розлуку (Чому саме в недiлю? Чому саме о 7-й ранку? Чому взагалi?), – вiд усього цього, звичайно, голова може пiти обертом. Вибач! А тепер, на добранiч, прийми единим потоком всього мене i все мое – все, що радо мае спочивати в тобi.
Ф.
10) Четвер, ранок
Вулиця галаслива, до того ж навскоси щось будують, перед вiкном не росiйська церква, а житла, набитi людьми, – i все-таки: бути самому в кiмнатi – це, напевно, умова життя, бути самому в квартирi – умова (якщо говорити геть точно: тимчасова) щастя (i – одна з умов, бо який сенс був би у квартирi, якби я не жив, якби в мене не було батькiвщини, що даруе менi заспокоення, – наприклад, пари ясних i синiх, незбагненною ласкою запалених очей); отже, квартира ця – одна зi складових щастя, все так тихо, душова, кухня, передпокiй, три iншi кiмнати, не те що цi загальнi квартири з iхнiм гамором, з iхнiм содомом, з нестримним кровозмiшенням давно вже некерованих, розгнузданих думок, бажань i тiл, коли у всiх закутках, мiж усiма лiжками i шафами плодяться недозволенi зв’язки, невiдповiднi, випадковi речi, дiти з перелюбу, – де незмiнно все вiдбуваеться не як у трьох тихих пустельних передмiстях у недiльний день, а як в оглушливо метушливих багатолюдних передмiстях у безперервний суботнiй вечiр.
