скачать книгу бесплатно
Твiй
(Меран, 12 червня 1920 р.)
Недiля (ще один лист)
Цей перехресний i послiдовний обмiн листами слiд припинити, Мiлено, вiн позбавляе нас розуму, не знаеш, що написано, не знаеш, на що вiдповiдати, i завжди, хай там як, вагаешся. Я дуже добре розумiю вашу чеську, чую смiх, але варто менi закопатися у вашi листи мiж словами та смiхом, i тодi я чую лише слово i, крiм того, авжеж, це моя природа: страх.
Чи ти все ще хочеш побачити мене по моiх листах вiд середи-четверга, я не можу визначити, я знаю мое ставлення до Нього (ви належите менi, навiть якщо я нiколи бiльше не побачу вас). […слiв iз 11 написано нечiтко…] його я знаю, наскiльки воно лежить не в неяснiй царинi страху, але я не знаю вашого ставлення до мене, вся рiч тут у страху. Я повторюю, ти не знаеш мене, Мiлено.
Для мене жахливо те, що вiдбуваеться: мiй свiт валиться, мiй свiт знову постае з руiн, ось i дивись, як тобi тут втриматися. Я не скаржуся на те, що вiн руйнуеться, вiн давно вже хитався, я скаржуся на те, що вiн встае знову, на те, що я народився на свiт, – i на свiтло сонця скаржуся теж.
Як нам жити далi? Якщо ти згодна з моiми дiями у вiдповiдь листами, тобi нiяк не можна бiльше жити у Вiднi, це просто неможливо.
Одночасно з вашими листами сьогоднi надiйшов лист вiд Макса Брода, в якому вiн, зокрема, пише: «Дiйшло до дивноi iсторii, яку я «змалюю» тобi бодай натяком». Молодий редактор «Трибуни» Райнер[32 - Мова про Йозефа Райнера (1898–1920), який наклав на себе руки 19 лютого.] (кажуть, що вельми розумний i справдi непересiчний юнак – можливо, 20 рокiв) отруiвся. Трапилося це, коли ви, гадаю, були ще в Празi. Тепер з’ясовуеться причина: Вiллi Хаас мав з його дружиною[33 - Уроджена Амброжова, подруга Мiлени Єсенськоi.] стосунки, якi, втiм, мабуть, не вкладалися в рамцi духовного зв’язку. Нiхто iх там не захопив розполохом чи щось таке, крiм того, жiнка так замучила людину, яку вона знала за багато рокiв до шлюбу, переважно словами i своею поведiнкою, що вiн заподiяв собi смерть у редакцii. Зрана вона приiхала до редакцii з паном Хаасом, щоб запитати, чому вiн не вернувся з нiчноi змiни. Юнак уже був у шпиталi i помер, перш нiж вони туди дiсталися. Хаас, в якого попереду був останнiй iспит, кинув навчання, посварився з батьком i редагуе кiногазету в Берлiнi. Ведеться йому, мабуть, не з медом. Жiнка також живе у Берлiнi, i, е думка, що вiн одружиться з нею. – Я не знаю, чому розповiдаю вам цю жорстоку iсторiю. Можливо, тiльки тому, що ми потерпаемо вiд того ж демона, i тому iсторiя – така складова нас, як ми суть складовi ii».
Щодо листа. Повторюю, що ти не можеш залишатися у Вiднi. Що за страшна iсторiя. Одного разу я впiймав крота i принiс його в хмiльник. Коли я його вiдпустив, вiн наче сам не свiй полiз пiд землю, i зник, як у воду пiшов. Тому i вiд цiеi iсторii слiд сховатися. Мiлено, мова ж не про це, ти для мене не жiнка, ти – дiвчинка, нiчого бiльш дiвочого я зроду ранiше не бачив, я не смiю навiть подати тобi руку, дiвчинко, брудну, тремтячу, пазуристу, нервову, невпевнену, холодно-гарячу руку.
Ф.
Що ж до празького посланця, це поганий план. Ти знайдеш тiльки порожнiй будинок – мое бюро. А я тим часом, закривши обличчя руками, сидiтиму за письмовим столом за адресою: Altst?dter Ring, 6, на третьому поверсi.
Так, ти не розумiеш мене, Мiлено, «еврейське питання» було просто дурним жартом.
(Меран, 13 червня 1920 р.)
Недiля
Сьогоднi, мабуть, дещо для тебе проясниться, Мiлено (яке на царський лад важке iм’я, така в ньому повнота, що його вже майже i не пiдняти, але ж спочатку не надто менi подобалося, думалося – якийсь грек або римлянин, який заблукав у Богемii, силою перетворений на чеха, з ламаним наголосом, i, однак, за кольором i подобою – о диво! – жiнка, яку на руках треба забрати з цього свiту, з вогню, вже не знаю з чого, i вона довiрливо i покiрно горнеться до тебе, ось тiльки сильний наголос на «i» збивае з пантелику: а раптом це iм’я знову вислизне вiд тебе? Або це всього лише рятiвний стрибок навмання, який ти робиш сам зi своею дорогоцiнною ношею?).
Ти пишеш якiсь двоiстi листи, я не маю на увазi: пером i олiвцем, – хоча i олiвець сам по собi про щось говорить i вже змушуе насторожитись, але ця рiзниця не головне: наприклад, останнiй лист iз планом квартири написано олiвцем, i все ж вiн мене ощасливив; головне, мiй страх – i, зрозумiй: твоя молодiсть, твоя чистота, твоя мужнiсть; але ж мiй страх усе зростае, бо вiн означае вiдступ перед натиском свiту, а звiдси – посилення цього натиску i знову-таки посилення страху, твоя ж мужнiсть означае наступ, звiдси – ослаблення натиску i зростання мужностi – ущасливити мене можуть тiльки тихi листи; я б так i сидiв бiля iхнiх нiг, щасливий без мiри, це як дощ на розпечену голову. Але коли приходять тi, iншi листи – нехай навiть вони, по сутi, приносять бiльше щастя, нiж першi (тiльки я через слабкiсть свою лише багато днiв по тому усвiдомлюю це щастя), – цi листи, що починаються вигуками (а я ж так далеко!) i закiнчуються вже не знаю якими жахами, – тодi, Мiлено, я справдi починаю тремтiти, нiби чуючи звуки великого дзвону, я не можу це читати i все ж, звичайно, читаю, як п’е воду змучений спрагою звiр, а страх невпинно росте, що робити, я шукаю, пiд який стiл або шафу заповзти, забиваюсь у куток i молюся, весь тремчу i, не тямлячи себе, молюся, щоб ти, бурею увiрвавшись до мене з цим листом, знову полетiла через розкрите вiкно, бо ж не можу я тримати в кiмнатi бурю; менi думаеться, в таких листах у тебе блискуча голова Медузи, змii жаху звиваються навколо неi – а навколо моеi, зрозумiло, ще дикiшi в’ються змii страху.
* * *
Твiй лист вiд середи та четверга. Але дитинко, дитинко (власне, це я так вимовляю «Медуза»). Ти сприймаеш серйозно всi моi дурнi жарти (щодо «zid» i «nechаpu» i «ненавидiти»), але ж я просто хотiв трохи тебе цим посмiшити, через страх ми розумiемо одне одного неправильно, тiльки, будь ласка, не змушуй мене писати чеською, тут i тiнi докору не було, скорiше я б мiг закинути тобi, що ти занадто доброi думки про евреiв, якi тобi знайомi (зокрема про мене), – е й iншi! – часом менi хочеться iх усiх (зокрема i себе самого) саме як евреiв заштовхати в шухляду комода, почекати трохи, потiм трiшки висунути шухляду i подивитися, чи встигли вони всi задихнутися чи нi, i якщо нi, знову засунути шухляду i ось так продовжувати до кiнця…
Те, що я сказав про твою «промову», було, до речi, серйозно (знову i знову прокрадаеться в лист це «всерйоз». Напевно, я поводжуся з ним – не можу замислюватися про це – вкрай негарно, але маю майже таке ж сильне вiдчуття, що пов’язаний з ним тепер, i зв’язок цей дедалi мiцнiший i мiцнiший, так i хочеться сказати: не на життя, а на смерть. Якщо б я мiг з ним поговорити! Але я боюся його, вiн набагато мене перевершуе. Знаеш, Мiлено, коли ти пiшла до нього, ти зробила великий крок униз iз твого рiвня, але якщо ти прийдеш до мене, то стрибнеш у прiрву. Ти знаеш це? Нi, в тому листi була не моя «висота», а твоя) – я говорив про «промову», ти ж у нiй теж була абсолютно серйозна, в цьому я не можу помилятися.
Знову чую про твою хворобу. Мiлено, тобi б треба лягти в лiжко. І напевно, варто було б це зробити. А, можливо, ти i лежиш, коли я це пишу. Хiба мiсяць тому я не був кращим? Дбав про тебе (щоправда, лише подумки), знав про твою хворобу, а тепер нiчого такого, тепер я думаю тiльки про мою хворобу i мое здоров’я, а мiж iншим, те й iнше – це ти.
Ф.
Сьогоднi зробив невелику прогулянку, щоб разом з тим улюбленим iнженером вирватися з цiеi безсонноi атмосфери. Там я теж написав тобi листiвку, але не змiг ii пiдписати i вiдiслати, я бiльше не можу писати тобi як чужий.
Лист од п’ятницi прийшов лише в середу, швидкi i рекомендованi листи йдуть повiльнiше за звичайнi.
(Меран, 14 червня 1920 р.)
Понедiлок
Сьогоднi вранцi, перш нiж прокинутися, а тодi хутко заснути, я бачив огидний, щоб не сказати жахливий (на щастя, враження вiд сну швидко випаровуеться), словом, просто огидний сон. До речi, завдяки йому я трохи поспав, вiд такого сну прокидаешся, тiльки коли вiн закiнчуеться, ранiше вирватися неможливо, вiн тримае тебе за язик.
Було це у Вiднi, приблизно так, як я уявляю собi в мрiях уявки свою туди поiздку (у цих мрiях Вiдень складаеться з единоi тихоi маленькоi площi, одну ii сторону утворюе твiй будинок, навпроти – готель, де я житиму, лiворуч – Захiдний вокзал, на який я приiжджаю, по лiву руку вiд нього – вокзал Франца Йосифа, з якого поiду, ну, а в нижньому поверсi мого будинку приемним чином розташована вегетарiанська iдальня, де я харчуюся, не заради харчування, а щоб привезти до Праги щось на кшталт ваги. Нащо я це розповiдаю? Власне, до сну це прямо не стосуеться, очевидно, я досi його боюся). Коротше кажучи, не те, щоб воно було так точно, мiсто було насправдi велике – а вечорiло, – мокре, темне, на вулицях невпiзнанно сильний рух: довгий прямокутний сквер вiддiляв будинок, де жив я, вiд твого будинку. Я приiхав до Вiдня раптово, обiгнавши власнi листи, якi ще прямували дорогою до тебе (пiзнiше це завдавало менi особливого болю). Так чи iнакше, тебе попередили, i я мав iз тобою зустрiтися. На щастя (утiм, у мене водночас було i вiдчуття якоiсь незручностi), я був не один, маленька компанiя, зокрема, по-моему, й одна дiвчина, була разом зi мною, але точно я про них нiчого не пам’ятаю, вони здавалися менi чимось на зразок секундантiв. Були б вони спокiйнiшi, але, як на те, лепетали одне одному, як той пустий млин, ймовiрно про моi справи, я чув тiльки нервове бурмотiння, але не розумiв нi слова, та й не хотiв розумiти. Я стояв на краю тротуару праворуч вiд мого будинку i спостерiгав за твоiм. Низька вiлла з красивою простою кам’яною лоджiею по фасаду, пiд округлим склепiнням, на висотi нижнього поверху.
Раптом виявилося, що час снiдати, в лоджii був накритий стiл, здалеку я бачив, як прийшов твiй чоловiк, сiв у плетене крiсло праворуч, ще заспаний, потягнувся, розкинувши руки. Потiм прийшла ти i сiла за стiл, причому так, що тебе було видно цiлком. Щоправда, не надто чiтко, вiдстань занадто велика, твого чоловiка око вловлювало куди виразнiше, не знаю чому, а ти залишалася всього лише чимось блакитно-бiлим, текучим, примарним. Ти теж розкинула руки, але не для того, щоб потягнутися, у тебе це була урочиста поза.
Трохи згодом – знову ж таки, втiм, схилялося над вечiр – ти опинилася на вулицi, поруч зi мною, ти стояла на тротуарi, а я однiею ногою на переiздку, я тримав твою руку, i тут дiйшло до шалено швидкоi короткофразноi розмови: клац-клац, i так до кiнця сну, майже без зупинки.
Переказати його я не можу, пам’ятаю, по сутi, тiльки два перших i два останнiх речення, а в промiжку – суцiльна непередавана мука.
Замiсть привiтання я швидко сказав (щось у твоему обличчi змусило мене до цього): «Ти мене уявляла iнакше»; ти вiдповiдаеш: «Вiдверто кажучи, я думала, ти зграбнiший» (узагалi-то ти використовувала ще бiльш вiденський вислiв, але я його забув).
Ось такими були два перших речення (у зв’язку з цим менi раптом спало на думку: чи знаеш ти, що я цiлком – причому такоi довершеностi я нiколи не зустрiчав – немузикальний?), i в принципi тим самим усе вирiшилося, що ще потрiбно? А проте наразi почалися перемовини про нове побачення, хай там якi непевнi реплiки з твого боку, i безперервнi наполегливi запитання – з мого.
Тут втрутилися моi супутники, виникло враження, що я приiхав до Вiдня ще й для того, щоб вiдвiдати якесь сiльськогосподарське училище неподалiк вiд Вiдня, ба бiльше, тепер навiть здавалося, нiби у мене i час для цього знайдеться, як видно, з жалю хотiли прибрати мене подалi. Я розiбрав це, але пiшов-таки з ними на вокзал, напевно, сподiвався, що такi серйознi намiри з вiд’iздом справлять на тебе враження. Ми всi прийшли на ближнiй вокзал, але тут виявилося, що я забув назву мiсця, де розташоване училище. Ми стояли перед великим розкладом потягiв, раз по раз водили пальцями по назвах станцiй i питали себе: може, ця чи ця, але не було жодноi пiдхожоi.
Тим часом я зумiв трохи розгледiти тебе, до речi, менi було абсолютно байдуже, як ти виглядаеш, важливi були тiльки твоi слова. Ти не надто була схожа на себе, здавалася набагато смаглявiшою, обличчя худiше, при круглих щоках така жорстокiсть була б i неможлива. (Але чи була це жорстокiсть?) Костюм у тебе якимось дивом був iз того ж матерiалу, що i мiй, до того ж вельми чоловiчого крою, i зовсiм менi не сподобався. Однак потiм я згадав одне мiсце з листа (вiршик: «dvoje ?aty mаm a prece slu?ne vypadаm»[34 - Двi я сукнi лише маю, та нiвроку виглядаю (чес.).]), i така велика була влада твого слова надi мною, що з цiеi хвилини я накидав оком твое вбрання.
Але ось i кiнець; моi супутники ще студiювали розклад, а ми стояли вiдсторонь i розмовляли. Останнiй етап бесiди зводився приблизно до наступного: завтра недiля; i тобi було до вiдрази незрозумiло, як я мiг уявити, нiби в недiлю у тебе знайдеться для мене час. Але врештi-решт ти нiби як поступилась i сказала, що хвилин сорок, мабуть, викроiш. (Найжахливiше в цiй розмовi, звичайно, не слова, а пiдтекст, марнiсть усього, ну i ще твiй постiйний безмовний аргумент: «Я не хочу приходити. І що тобi це дасть, коли я таки прийду?») Коли ж саме ти викроiш цi сорок хвилин, я не мiг у тебе з’ясувати. Ти сама не знала; незважаючи на нiбито напруженi роздуми, не могла призначити час. Нарештi я запитав: «Що ж, менi цiлий день чекати?» – «Так», – кинула ти i вiдвернулася до компанii, що стояла поруч, чекаючи на тебе. Сенс вiдповiдi був у тому, що ти зовсiм не прийдеш i що едина поступка, яку ти могла менi зробити, – це дозвiл чекати. «Я не чекатиму», – тихо сказав я, а позаяк думав, що ти не чула, а це, як-не-як, був мiй останнiй козир, я вiдчайдушно вигукнув цi слова тобi навздогiн. Але тобi це було байдуже. І нiтрохи тебе не цiкавило. Я сяк-так поплентав назад у мiсто. А за двi години надiйшли листи i квiти, доброта й розрада.
Твiй Ф.
* * *
Адреси, Мiлено, знову нерозбiрнi, пошта iх переписала i доповнила. Пiсля першого прохання адреса була чудова, зразковий пропис красивих, рiзноманiтних, хоча знову таки не вельми розбiрних лiтер. Якби у службовцiв пошти були моi очi, там би, напевно, могли читати тiльки твоi адреси, i бiльше нiчого. Але пошта е пошта…
(Меран, 15 червня 1920 р.)
Вiвторок
Сьогоднi знову бачив тебе увi снi. Ми сидiли поруч, i ти вiдштовхувала мене, не сердито, приязно. Я був вельми нещасний. Не через вiдштовхування, а через себе самого, бо ж поставився до тебе як до першоi-лiпшоi мовчазноi жiнки i пропустив повз вуха голос, який iшов iз тебе i звертався прямо до мене. Або, може, i не пропустив повз вуха, але не мiг вiдповiсти. Так i пiшов, ще нерозваженiший, нiж у першому снi.
Менi згадалося зараз, що одного разу я прочитав у когось: «Моя кохана – вогненний стовп, який ковзае по землi. І вiн тримае мене в полонi. Але веде не полонених, а видющих».
Твiй
(Тепер я вiдкидаю i iм’я теж; воно все вкорочувалось i тепер звучить так: твiй.)
(Меран, 20 червня 1920 р.)
Недiля
Пiсля короткоi прогулянки, яку я зробив iз тобою. (Як легко записати це: невелика прогулянка з тобою. Із сорому треба було б покинути писати, бо ж це так легко.) Найжахливiше для мене в цiй iсторii – це переконання, буцiмто евреi повиннi вбивати, як хижi звiрi, зi страхом, бо ж вони – не тварини, а навпаки, особливо-розумнi люди, i тим не менше вони того i дивись чекають нагоди накинутися на вас. Ця тяма в ii повнотi i силi в твоiй головi не вмiщаеться, все iнше в iсторii, можливо, ти розумiеш краще за мене. Я не розумiю, як люди, що ранiше не мали справи з такими явищами, останнього часу доходили думками про ритуальне вбивство (колись це були щонайбiльше загальний страх i ревнощi, але ж тут однозначний вигляд, тут ви можете побачити, як «Гiлснер»[35 - Мова про так зване ритуальне вбивство чеськоi дiвчини Анежки Грузовоi (1879–1899), нiбито вчинене 23-рiчним безробiтним юдеем Леопольдом Гiлснером, який усе життя займався бродяжництвом.] вчиняе злочин крок за кроком; що дiвчина його при цьому обiймае, але що це означае), щоправда, я не розумiю i те, як люди могли повiрити, що еврей вбивае i не прирiзае потiм себе, бо ж вiн робить це, але тут, певна рiч, потрiбно, щоб люди не переймалися.
Я перебiльшую, все це перебiльшення. Це перебiльшення, бо ж шукачi порятунку завжди кидаються на жiнок, дарма чи на християнок, чи на еврейок. І якщо говорити про невиннiсть дiвчат, то це означае не звичайну фiзичну, а невиннiсть iхнього офiрування, яка е не менш фiзичною.
Я багато хотiв би сказати про цей звiт, але я волiю мовчати: по-перше, я знаю лише Гааса (хоча, як не дивно, його привiтання з приводу моiх заручин було найщирiшим з усiх, якi я дiстав), iнших – анi крихти, крiм того, ти, мабуть, можеш сердитися на мене, якщо я втручатимуся у цi речi, що стосуються тебе, своiми мiркуваннями, i нарештi тут нiхто бiльше не може допомогти, i це була б просто гра думками.
(Я весь час боюся, що ти б, якби йшлося про дiвчину, з якою я мав би зустрiтись у Карлсбадi i якiй незабаром по моiй телеграмi пiсля двох незрозумiлих цидулок сказав щиру правду – за ii вiдчуттям, я й досi змушую себе нiчого не сказати iй у похвалу – могла б несправедливо мене засуджувати, я мимоволi тим бiльше боюся цього, анiж коли мене просто засудили б i засудили вельми тяжко, але аж нiяк не в основному сенсi твоеi розповiдi, отже, можливо, ще тяжче, сказала б ти; ну, тодi я вважаю за краще приймати тяжчу кару вiд справедливих, анiж легшу, яка менi не личить. Даруй, що висловлююсь я так неясно. Це ж i е те питання, де я маю домовитися з собою самим, при цьому я хотiв би зiтхати за тобою тiльки на вiдстанi.)
Що ж до Макса,[36 - Макс Брод.] то я теж вiрю, що слiд знати його особисто, бодай згрубша, щоб судити про нього цiлком. А отже, треба любити його, захоплюватися ним, пишатися, а також спiвчувати йому. Той, хто ставиться до нього iнакше (якщо мова не про добро), не знае його.
Ф.
(Меран, 21 червня 1920 р.)
Понедiлок
Ти маеш слушнiсть, коли я зараз – листи я отримав, на жаль, пiзно ввечерi, а завтра вранцi хочу зробити з iнженером невелику прогулянку в Боцен[37 - Больцано (iт.).] – прочитав докiр з приводу «дiток», я справдi сказав собi: досить, цi листи сьогоднi читати не можна, треба хоч трошки поспати, якщо вранцi ти думаеш здiйснити прогулянку, – i минув певний час, перш нiж я продовжив читання, i зрозумiв, i напруження вiдпустило, i я, якби ти була тут (я маю на увазi не тiльки тiлесну близькiсть), то мiг би з полегшенням устромитися лицем тобi в колiна. Але це ж те саме, що й хвороба, еге ж? Я ж знаю тебе, а ще знаю, що «дитинка» не таке вже й жахливе звернення. Жарти я теж розумiю, але все може виявитися для мене i загрозою. Якщо ти напишеш: «Вчора я порахувала всi “i” в твоему листi, вийшло стiльки; як ти смiеш писати менi “i”, а ще “стiльки”», – то i я, коли ти залишишся серйозною, скорiше за все твердо вирiшу, що тим тебе образив, i буду нещасний. Адже врештi-решт це справдi могло б образити, перевiрити ж важко.
Не забувай i про те, що хоч самi по собi жарт i серйознiсть легко розрiзнити, але у людей, якi для тебе важать так багато, що вiд них залежить твое життя, це знову-таки нелегко, ризик надто вже великий, очi робляться як мiкроскопи, ба – тодi вони вже нiчогiсiнько не розрiзняють. У цьому сенсi я i в сильнi моi часи був не сильний. Наприклад, у першому класi початковоi школи. Наша куховарка, маленька, суха, худа, гостроноса, з позападалими лицями, жовтувата, але мiцна, енергiйна i впевнена, щоранку вiдводила мене в школу. Ми жили в будинку, який вiддiляе малий Ринг вiд великого. І спершу треба було перейти через Ринг, потiм через Тайнгассе, потiм через щось на кшталт пiдворiття вийти на Фляйшмарктгассе i вниз на Фляйшмаркт. І ось, мабуть, цiлий рiк щоранку повторювалося одне i те ж. Виходячи з дому, кухарка казала, що розповiсть учителю, яким неслухом я був удома. Ну, я, напевно, був не так неслухом, як упертюхом, нiкчемним, сумовитим, злим, i, звичайно, для вчителя завжди б знайшлося що-небудь веселеньке. Я це розумiв i тому сприймав кухарчину загрозу цiлком серйозно. Але спочатку я думав, що йти до школи страшенно далеко i дорогою багато чого може статися (ось iз такоi уявноi дитячоi легковажностi мало-помалу, бо ж дороги не такi вже й довжелезнi, виростае ця боязкiсть i мертвоока серйознiсть), i принаймнi на Старомеському Рингу я ще дуже сумнiвався, чи наважиться кухарка, персона важлива, але важлива все ж тiльки вдома, заговорити з учителем, адже вiн – персона всесвiтньо важлива. Ймовiрно, я навiть i говорив щось у цьому дусi, i тодi кухарка, як звичайно коротко, ледь розтуляючи вузькi невблаганнi губи, вiдповiдала, що я можу i не вiрити, але вона скаже. Неподалiк вiд виходу на Фляйшмарктгассе – для мене це донинi мiстечко iсторично знаменне (в якому районi ти жила в дитинствi?) – жах перед загрозою переважував. Школа i без того була для мене кошмаром, а тут ще й кухарка докидала страху. Я починав просити, вона мотала головою, що бiльше я просив, то важливiшим здавалося менi мое прохання i то страшнiшою – небезпека, я зупинявся, перепрошував, вона тягла мене далi, я погрожував iй батькiвською вiдплатою, вона смiялася, тут вона була всесильна, я хапався за дверi крамниць, за будинковi роги, не хотiв iти далi, поки вона мене не пробачить, за спiдницю тягнув ii назад (iй теж доводилося нелегко), але вона тягла мене вперед, запевняючи, що i це розповiсть учителю, ми вже спiзнювалися, годинник на церквi Якова бив восьму, лунав шкiльний дзвоник, iншi дiти припускалися бiгти, а запiзнення я завжди боявся панiчно, ми теж побiгли, а в головi стукало: «Скаже – не скаже…» Загалом, вона нiчого не говорила, нiколи, але можливiсть у неi була завжди, до того ж наче дедалi бiльша (вчора я не сказала, а ось сьогоднi скажу неодмiнно), i вiд цiеi можливостi вона не вiдмовлялася. Інодi – тiльки подумай, Мiлено, – вiд лютi на мене вона тупала ногами по брукiвцi, i, бувало, якась вуглярка все це бачила. Ет, Мiлено, що за дурницi i до якоi ж мiри я належу тобi разом з усiма кухарками, i погрозами, i всiею цiею немислимою курявою, що ii здiйняли 38 рокiв i що осiдае в легенях.
Але я зовсiм не хотiв цього говорити або хотiв, тiльки по-iншому, вже пiзно, доведеться закiнчувати i лягати спати, а спати я не зможу, бо залишив лист до тебе недописаним. Якщо коли-небудь ти захочеш дiзнатися, як я жив ранiше, я пришлю тобi з Праги величезного листа, якого десь пiвроку тому написав батьковi, але так i не вiддав.
А на твiй лист я вiдповiм завтра або, якщо ввечерi вже буде пiзно, пiслязавтра. Я затримаюсь тут ще на кiлька днiв, адже вирiшив не iздити до батькiв у Франценсбад,[38 - Франтишковi-Лазне – курортне мiсто у Чехii, в Рудних горах, на територii Карловарського краю.] утiм, те, що я просто залишаюся лежати на балконi, взагалi-то рiшенням не назвеш.
Ще раз дякую тобi за лист.
Ф.
(Меран, 23 червня 1920 р.)
Середа
Важко говорити правду, бо хоч вона i одна, але жива, i тому у неi, як у всього живого, мiнливе обличчя («krаsnа vubec nikdy, vаzne ne, snad nekdy hezkа»[39 - Узагалi негарна, аж нiяк, либонь, iнодi приваблива (чес.).]). Якщо б я вiдповiдав тобi в нiч iз понедiлка на вiвторок, це було б жахливо, я лежав у лiжку як пiд тортурами, цiлу нiч я вiдповiдав тобi, скаржився тобi, придумував, як тебе вiдлякати вiд себе, проклинав себе. (Це все ще тому, що твiй лист прийшов пiзно ввечерi, а перш нiж настала нiч, я був особливо збуджений i похопливий.) Рано-
вранцi я поiхав у Боцен, звiдти електричкою до Клобенштайна i там, на висотi 1200 м, дихав – правда, так i не прийшовши до тями, – чистим, майже крижаним повiтрям поблизу перших вiдног доломiтових скель, а потiм, поворiтьма, написав тобi таке (зараз я це переписую, але навiть i цi мiркування здаються менi – принаймнi сьогоднi – занадто рiзкими; так змiнюються днi: нарештi я один, повертаюся в Меран, iнженер залишився в Боценi. Я не надто краявся через те, що iнженер i краевиди вмiшалися мiж мною i тобою, бо ж i сам був як не свiй. Учора до о пiв на першу ночi я був з тобою – писав тобi i ще бiльше думав про тебе, – потiм до шостоi ранку крутився в лiжку зi своiм безсонням, потiм здригнувся-таки i витрусив, як витрушуе чужа людина iншу чужу людину з лiжка, i це було добре, тому що, якби залишився я в Меранi, то все одно збув день геть бездарно. Дарма, що цю прогулянку я, власне кажучи, не зовсiм навiть усвiдомив i вона залишиться в моiй пам’ятi лише як не надто виразний сон. А нiч була такою болiсною тому, що ти своiм листом (у тебе пронизливий погляд, це було б ще нiчого, на вулицях повно людей, i вони привернуть очi до себе, але ось безстрашнiсть цього погляду i надто те, що у тебе е сили зазирнути ще далi, нiж вiн, – ось що головне, i ти це знаеш) – своiм листом ти знову пробудила моiх старих знайомих, усiх тих дияволiв, якi одним оком сплять, а iншим визирають доброi нагоди воскреснути; це, звичайно, жахливо, вiдразу пiт проймае через страх (але страх цей, присягаюся тобi, нi перед чим iншим, лише перед ними, перед незбагненними силами), але це i добре, це тiльки здоров’ю на пожиток: приймаеш iхнiй парад i знаеш, що вони е. Але все-таки ти не вельми тлумачиш моi слова: «Їдь iз Вiдня!» Я написав це не легковажно (але пiд враженням цiеi iсторii; власне, думка про подiбнi зв’язки насправдi до того часу не зринала менi в головi, i я був такий здивований, що нагальний вiд’iзд iз Вiдня видавався менi рiччю звичайною, з найкористолюбнiшого мiркування, що те, що через мою вину стосуеться тiльки до твого чоловiка, цiлком стосуеться власне лише мене, сто i тисячу разiв наспiвало мене i розтинало. Тут я нiчим не вiдрiзняюся вiд тебе), i жодних вiдчутних труднощiв я не боявся (хоч заробляю я трохи, але, думаю, на нас двох цiлком би вистачило, – звичайно, якщо не приточувати хворобу), а потiм я абсолютно щирий i в думках своiх, i в iх вираженнi (я i ранiше був таким, але одна ти це змогла побачити, i твiй погляд менi така пiдмога!). Чого я боюся – боюся з розкритими вiд жаху очима, в непритомному безпам’ятствi страху (якщо б я мiг спати так глибоко, як занурююся в страх, я б уже не жив), – чого я боюся, так це таемноi змови проти мене (ти зрозумiеш ii краще, прочитавши мого листа до батька, але все одно не зовсiм зрозумiеш, тому що лист занадто цiлеспрямовано побудовано) – змови, заснованоi приблизно на тому, що я – я на грандiознiй шахiвницi всього лише пiшак пiшаком, i ще менше, – раптом усупереч твердим правилам гри, всю ii плутаючи, збираюся зайняти мiсце королеви, – я, пiшак пiшаком, фiгура, отже, просто неiснуюча, яка не бере участi в грi, – а то, дивись, ще й мiсце самого короля, а то i всю дошку! – i що варто менi насправдi цього захотiти, все мало б вiдбутися зовсiм в iнший, нелюдський спосiб.
Тому те, що я тобi пропоную, важить для мене куди бiльше, нiж для тебе. Цiеi митi безсумнiвне, без жодноi ознаки хворобливостi, – це те, що даруе безумовне щастя.
* * *
Так було вчора, сьогоднi ж я, наприклад, мiг би сказати, що напевно приiду до Вiдня, але, позаяк сьогоднi – це сьогоднi, а завтра – це завтра, я залишаю для себе свободу дiй. Зненацька я тебе у жодному разi не заскочу i вiдразу пiсля четверга теж не з’явлюся. Якщо я поiду до Вiдня, то попереджу тебе пневматичною поштою (нiкого, крiм тебе, я не змiг би бачити, це вже точно) – але десь у вiвторок цього напевно не станеться. Я би приiхав на Пiвденний вокзал – куди iхатиму, ще не знаю, тож у готелi бiля Пiвденного вокзалу зупинюся; шкода, що я не знаю, де ти в тому кварталi даеш уроки, тодi я мiг би чекати там тебе годинi о п’ятiй. (Цю фразу я, мабуть, читав уже в якiйсь казцi – десь поблизу вiд iншоi фрази: «А якщо вони не померли, то живуть iще й досi».) Вивчав сьогоднi план Вiдня, на мить менi здалося незбагненним, навiщо збудували таке величезне мiсто, – адже тобi потрiбна одненька кiмната.
Ф.
Можливо, я написав залишеною поштою кiлька листiв Поллак.[40 - Йдеться швидше за все про сестру Кафки – Валлi (Валерi), що 1913 року вийшла замiж за Йозефа Поллака (1882–1942).]
(Меран, 24 червня 1920 р.)
Четвер
Коли не виспишся, буваеш куди спритнiший, анiж коли висипаешся, вчора я трошки виспався i вiдразу ж понаписував усiляких дурниць щодо поiздки до Вiдня. Зрештою, ця поiздка не дрiбниця, щоб брати ii на кпини. Я жодним чином не збираюся тебе вражати, на одну думку про це мене бере з-за спини. Я ж зовсiм не з’явлюся до тебе на квартиру. Якщо в четвер ти не отримаеш листа пневматичною поштою, значить, я поiхав до Праги. До речi, як кажуть, я приiхав би таки на Захiдний вокзал, – учора я, здаеться, написав про Пiвденний, – ну, та це все одно. І я не надто вже сильно переступаю середню межу непрактичностi, нетранспортабельностi, недбалостi (за умови, що трохи посплю), можеш iз цього приводу не турбуватися, якщо я сяду в вагон, який iде до Вiдня, то i вийду скорiше за все у Вiднi, найбiльшi клопоти пов’язанi з посадкою. Отже, до побачення (не конче у Вiднi, можна i в листах).
Ф.
«Ropucha»[41 - Мiлена Єсенська посилала Кафцi свiй переклад новели Густава Майрiнка «Прокляття жаби».] чудова – чудова, але водночас не те щоб чудова – не надто чудова, це iсторiя як стонога; щойно одного разу жартома приштрикнули ii до землi, вона бiльше не може пересуватись i заклякае, неспроможна рушити навспак, будь-яка свобода, рух першоi половини втрачено. А крiм того, читаеться вона, як лист Мiлени Є., якщо це лист, то я йому вiдповiм.
Що ж до «Мiлени», то германство i еврейство не мае з цим нiчого спiльного. Краще за всiх чеську розумiють (не кажучи, звичайно, про чеських евреiв) панове з «Na?erec», на другому мiсцi – читачi цього журналу, на третьому – передплатники, а я передплатник… І як такий кажу тобi, що в «Мiленi» чеського тiльки i е що зменшувальна форма: «Мiленко». Подобаеться тобi це чи нi, але так стверджуе фiлологiя.
(Меран, 25 червня 1920 р.)
Так, ми починаемо неправильно розумiти одне одного, Мiлено. Ти думаеш, я хотiв допомогти тобi, але ж я хотiв допомогти собi. Нi слова бiльше про це. І про снодiйне я тебе не запитував, скiльки я знаю.
Я ледве знав Отто Гросса;[42 - Син професора права Ганса Гросса, студент-психоаналiтик, 1921 року заморив себе голодом.] але я помiтив, що тут щось важливе простягало принаймнi руку зi «смiшного». Безпорадний настрiй його друзiв i родичiв (дружина, швагро, ба – загадково мовчазне немовля серед дорожнiх сумок – щоб вiн, бува, не випадав iз лiжка, коли лишався сам – пив чорну каву, iв садовину, iв усе, що хотiв) дещо нагадував настрiй послiдовникiв Христа, коли тi стояли попiд розiпнутим. Я тодi саме приiхав з Будапешта, куди супроводив мою наречену i потiм, як викручена ганчiрка, iхав до Праги попри крововилив. Гросс, дружина i швагро iхали з тiеi ж нiчноi поiздки. Корова рад-не-рад, як завжди спiвала й шумiла пiвночi, жiнка тулилась у кутку в смiттi – мiсця нам дiсталися в коридорi, i ми спали (мiцно, але убезпеченi без видимого успiху Гросса). А Гросс майже цiлу нiч щось менi розказував (хiба що зрiдка ненадовго перериваючись, вочевидь, щоб зробити собi iн’екцiю), прийнамнi так менi здавалося, бо ж, власне, я нiчогiсiнько не тямлю. Вiн пояснював свое вчення на прикладi якогось фрагменту Святого Письма, що його я не знав, але через лякливiсть i втому я не казав про це. Вiн без упину розбирав цей уривок, безперервно подаючи новий матерiал, без упину вимагаючи мого розумiння. Я механiчно кивав, а вiн майже розпливався менi перед очима. До речi, я вважаю, що навiть при доброму розумi я б цього не збагнув, моя думка холодна й повiльна. Так спливла нiч. Були й iншi перерви. Часом вiн зупинявся на кiлька хвилин, узявшись за щось i пiднiсши руки, геть напружений, дорогою тремтiв усiм тiлом i при цьому спав. Згодом у Празi я бачив його лише перебiжно.
Так, звичайно, не те щоб немузикальнiсть була нещастям; по-перше, для мене це не нещастя, а рiч спадкова вiд предкiв (дiд мого батька був м’ясником у селi бiля Страконiце,[43 - Мiсто на пiвденному заходi Чехii в Пiвденночеському краi, на рiчцi Отавi (басейн Влтави).] менi не треба було iсти стiльки м’яса, скiльки вiн нарубував i до певноi мiри мене пiдтримував), ба – спорiдненiсть важить для мене багато, а втiм, це-таки людське нещастя, подiбне до того, коли не можеш заплакати чи заснути. І зрозумiти музичних людей означае ж майже немузичнiсть.
Ф.
Якщо приiду до Вiдня, телеграфую або напишу тобi, отже, на поштамт. У вiвторок або в середу. Зрозумiло, всi листи були оплаченi, невже по конверту не видно, що марки зiрвали?
(Меран, 25 червня 1920 р.)
П’ятниця, ввечерi
Понаписував сьогоднi вранцi всiляких дурниць, i ось прийшли обидва твоiх листи, такi переповненi, такi милi. Вiдповiм я на них усно: у вiвторок, якщо не трапиться нiчого несподiваного в менi або зовнi, я буду у Вiднi. Було б, звичайно, вельми розумно, якби я (на вiвторок, менi здаеться, припадае свято, i можливо, що пошта, з якою я збираюся тобi в Вiднi телеграфувати або надiслати листа, буде закрита) вже сьогоднi тобi сказав, де я тебе чекатиму, але я б до того часу просто задихнувся, якщо б зараз назвав тобi якесь мiсце i потiм три днi бачив його перед собою – порожне i змушене чекати того моменту, коли у вiвторок я прийду туди такоi-то i такоi-то години. О, Мiлено, чи е взагалi в свiтi стiльки терпiння, скiльки треба на такого, як я? Скажеш менi про це у вiвторок.
Ф.
(Поштова листiвка, поштовий штамп: Wien 29.VI.20)
Адресат: M. Jesenskа Wien VIII
До запитання
Postamt Bennogasse-Josefst?dterstra?e
Посилач: Dr. Kafka Hotel Riva
Вiвторок, 10 година ранку
До 12-i години цей лист, мабуть, не прийде, напевно навiть не прийде, зараз уже 10.
Тодi все вiдкладаеться на завтра; можливо, це i добре, бо ж хоч я i в Вiднi, сиджу в кафе бiля Пiвденного вокзалу (що тут за какао, що за печиво, i цим ти живеш?), але я ще як би не зовсiм тут, двi ночi поспiль не спав, утiм, невiдомо, чи засну i третьоi, в цьому готелi «Рiва» бiля Пiвденного вокзалу, поруч з гаражем. Загалом, нiчого кращого не можу придумати, крiм ось цього: чекаю на тебе в середу перед готелем, починаючи з десятоi ранку. Прошу тебе, Мiлено, не лякай мене – не з’являйся несподiвано збоку або ззаду, i я теж не буду.
Сьогоднi, можливо, займуся оглядом визначних пам’яток: Лерхенфельдерштрассе, пошта, по окружному поясу вiд Пiвденного вокзалу до Лерхенфельдерштрассе, крамниця вуглярки та iн., – постараюся бродити якнайнепомiтнiше.
Твiй
[Прага, 4 липня 1920 р.]
Недiля
Сьогоднi, Мiлено, Мiлено, Мiлено – нiчого iншого писати сьогоднi не можу! Одначе. Отже, сьогоднi, Мiлено, пишу лише в поспiху, втомi i неприявностi (останне, втiм, напевно збережеться i завтра). Та й як не бути втомленим? Хворому пообiцяли вiдпустку на цiлих три мiсяцi, а дали чотири днi, причому вiд вiвторка до недiлi лише уривками, та до того ж вiдрiзали вiд кожного дня вечiр i ранок. Хiба правда не за мною, що я не зовсiм видужав? Хiба не за мною правда? Мiлено! (Це тобi на вухо, на лiве, а ти лежиш на бiдному лiжку, спиш глибоким сном доброго походження i повiльно, ще нiчого не усвiдомлюючи, повертаешся з правого боку на лiвий – до моiх губ.)
Як я доiхав? Спочатку все було дуже просто, на перонi не виявилося газет. Зайвий привiд вибiгти на площу, але тебе там уже не було – усе гаразд. Я зайшов у купе, потяг рушив, я розкрив газету, почав читати – усе було ще гаразд; за кiлька хвилин я вiдклав газету – i раптом зрозумiв, що тебе вже немае зi мною, вiрнiше, ти була зi мною, я це вiдчував усiм своiм еством, але тепер це твое буття зi мною було зовсiм iншим, нiж у минулi чотири днi, i я мав ще до цього звикнути. Почав знову читати, але щоденник Бара,[44 - Кафка говорить про «Щоденник» (1909) австрiйського письменника, публiциста i критика Германа Бара (1863–1934). Окремi тексти його друкувалися спершу на сторiнках декiлькох видань.] що починався описом курорту Кройц у Грайнi на Дунаi. Тодi я вiдклав газету, але, коли виглянув у вiкно, повз якраз проiжджав потяг, i на вагонi був напис: «Грайн». Я вiдвiв погляд i почав роздивлятися по купе. Пан навпроти читав «Nаrodn? Listy» вiд минулоi недiлi, там я побачив фейлетон Ружени Єсенськоi,[45 - Тiтка Мiлени (1863–1940), регулярна дописувачка газети «Nаrodn? Listy».] попросив почитати; починаю читати – без ладу, знову кидаю – i ось сиджу, а просто передi мною твое обличчя, яким воно було при прощаннi на перонi. Те було явище природи, якого я ще зроду не бачив: сонячне свiтло, що тьмариться не через хмари, а зсередини.
Ну що менi ще сказати? Горло вiдмовляе, руки не слухаються.
