скачать книгу бесплатно
Переказуй привiт усiм, Твоiм i моiм[31 - Йдеться про матiр Кафки i його сестру Оттлу, якi були у Берлiнi.], i дозволь Тебе поцiлувати в надзвичайно дороге обличчя.
Ф.
13 липня 1914 року, Прага
Франц Кафка до батькiв Фелiцii Бауер[32 - Карл i Анна Бауер. Лист написаний у день розiрвання заручин Франца Кафки з Фелiцiею Бауер у готелi «Askanischer Hof», на яких були присутнi Грете Блох, Ернст Вайс i сестра Фелiцii Ерна.]
[Готель «Askanischer Hof», Берлiн]
Зараз я вже не знаю, як я повинен i як менi дозволено до Вас звертатися.
Я не приiду, це були б непотрiбнi муки для нас усiх. Я знаю, що Ви менi скажете. Ви знаете, як я це сприйму. Тому я не приiду.
Я поiду сьогоднi, ймовiрно, у Любек. Я прихоплю з собою, як вiдносно маленьку, але все-таки втiху, думку, що ми можемо залишитися в хороших стосунках i залишимося в них, навiть якщо зв’язок, якого ми всi б хотiли, виявився для усiх нас неможливим. Фелiцiя, певно, переконувала Вас так само, як i мене. Я бачу все завжди зрозумiлiше.
Усього Вам найкращого, особливо пiсля Вашоi вчорашньоi поведiнки Вам безперечно належить моя повага, згадуйте про мене добрим словом.
З вдячнiстю Франц К.
27 жовтня 1914 року, Прага
Телеграма до Фелiцii Бауер
Фелiцii Бауер, Берлiн, Лiндстрьом,
Гроссе-Франкфуртер-штрасе, 137
Лист у дорозi зараз все йде повiльно щирi вiтання
30 жовтня 1914 року, Прага
До Фелiцii Бауер
[Монограма в шапцi аркуша H. K.]
Мiж нами, Фелiцiе, як менi здаеться, за останнi три мiсяцi зовсiм нiчого не змiнилося, нi в хорошому сенсi, нi в поганому. Звичайно, я готовий до Твого першого дзвiнка, i я точно й одразу вiдповiв би на Твого вранiшнього листа, якби вiн прийшов. Однак я не думав написати Тобi – в «Askanischer Hof» нiкчемнiсть листiв i всього написаного стала надто очевидною, але оскiльки моя голова (навiть коли болить, як i сьогоднi) залишаеться незмiнною, iй не бракувало думок i мрiй, в яких йшлося про Тебе, i наше спiльне життя, яке я уявляв, лише iнодi було гiрким, а так – мирним i щасливим. Проте якось я хотiв Тобi хоч i не написати, але передати вiстку через когось iншого – Ти не вгадаеш, це була особлива нагода, вигадана перед сном, близько 4-i години ранку, коли я зазвичай i засинаю.
Але насамперед я не думав писати тому, що менi справдi здавалося зрозумiлим найважливiше в наших стосунках. Ти довго помилялася, коли так часто посилалася на несказане. Бракувало не слiв, а довiри. Оскiльки Ти не могла повiрити в те, що чула й бачила, Ти думала, що було щось, чого я не сказав. Ти не могла усвiдомити владу, яку надi мною мае моя робота, Ти усвiдомлювала ii, але не зовсiм. Тому Ти хибно тлумачила всi моi хвилювання через цю роботу, лише хвилювання через цю роботу та пов’язанi з цим дивацтва, якi Тебе бентежили. Тепер цi дивацтва (щоправда, огиднi дивацтва, огиднi й менi теж) проявилися для Тебе бiльше, нiж для будь-кого iншого. Це було цiлком природно й сталося не лише з упертостi. Зрозумiй, Ти була не лише найкращим другом, а й найбiльшим ворогом моеi роботи, принаймнi з точки зору власне моеi роботи; тому вона була змушена так само, як вона у своiй сутi понад усе любила Тебе, зберiгати себе й захищатися. Щобiльше – у кожнiй дрiбницi. Наприклад, якось я думав про це, сидячи одного вечора з Твоею сестрою за столом з майже лише м’ясними стравами. Якби там була Ти, я б, напевно, замовив смажений мигдаль.
І в «Askanischer Hof» я мовчав не з упертостi. Те, що Ти казала, було таким зрозумiлим, я не хочу це повторювати, але серед цього всього були речi, якi вiч-на-вiч майже неможливо було б сказати. Однак Ти сказала iх лише пiсля того, як я доволi довго мовчав або казав щось несуттеве. Пiзнiше Ти ще доволi довго чекала, аби я заговорив. Я i зараз не кажу нiчого проти того, що Ти взяла з собою фройляйн Блох, у листi ж до неi я майже принизив Твою гiднiсть, вона мала право бути з Тобою. Але те, що Ти також дозволила поiхати й своiй сестрi[33 - Ерна Бауер (1886–1972) – сестра Фелiцii Бауер, з усiеi сiм’i з Е. у Фелiцii були найтеплiшi i найближчi стосунки.], яку я тодi майже не знав, я не розумiв. Але присутнiсть обох лише трохи бентежила мене; можливо, якби я i хотiв сказати щось вирiшальне, мовчав би з упертостi. Це було можливо, але я не мав чого сказати. Я бачив, що все було втрачено; я також бачив, що ще в останню мить мiг врятувати це якимось несподiваним зiзнанням, але в мене такого не було. Я кохав Тебе, як i сьогоднi, я бачив Тебе нещасною, я знав, що через мене Ти два роки невинно страждала, як не страждають навiть винуватцi; але я також бачив, що Ти не розумiла мое становище. Що менi лишалося? Нiчого iншого, окрiм того, що я зробив: поiхати з вами, мовчати чи говорити щось зовсiм безглузде, слухати iсторiю того дивакуватого вiзника й дивитися на Тебе з думкою, що це востанне.
Коли я кажу, що Ти не могла зрозумiти мое становище, то не стверджую, що знаю, як Тобi слiд було вчинити. Якби я це знав, то Тобi б про це розповiв. Я вкотре намагався показати Тобi мое становище, Ти його, звичайно, зрозумiла, але встановити з ним живий зв’язок – цього Ти не могла. У менi були i е двое, що борються мiж собою. Один – майже такий, яким Ти його хотiла б бачити, i те, чого йому бракуе для втiлення Твого бажання – те вiн мiг би досягти шляхом подальшого розвитку. Жоден з Твоiх докорiв в «Askanischer Hof» не стосувався його. Але iнший думае лише про роботу, це його едина турбота; вона робить так, що йому не чужi найницiшi уявлення; смерть його найкращого друга уявляеться йому насамперед як, хоч i тимчасова, але перешкода для роботи; цю ницiсть врiвноважуе те, що заради своеi роботи вiн i сам готовий страждати. І от цi двое ведуть боротьбу, але це не реальне протистояння, коли вони по черзi завдають удари одне одному. Перший залежний вiд другого, вiн би нiколи, з внутрiшнiх причин, нiколи б не був у змозi розгромити iншого, навпаки, вiн щасливий, коли щасливий iнший, а коли другий, судячи з усього, програе, то перший падае перед ним навколiшки й не хоче бачити нiкого iншого, окрiм нього. Ось воно як, Фелiцiе. І все ж вони борються мiж собою, i все ж обидва могли б належати Тобi, лише нiчого не можна змiнити в них, окрiм як знищити iх обох.
Насправдi це видаеться так, що Ти мала б усе це повнiстю визнати, що Ти мала б усвiдомити, що все, що там вiдбуваеться, вiдбуваеться i для Тебе, i що все, що вимагае для себе робота, е не упертiстю, не настроем, а допомогою, частково просто необхiдною, частково спричиненою умовами мого життя, надзвичайно несприятливими для цiеi роботи. Глянь, як я зараз живу. Один, у квартирi моеi старшоi сестри. Вона ж мешкае у моiх батькiв, оскiльки швагер на вiйнi. Якщо менi не заважае особисте, особливо фабрика, мiй розпорядок дня такий: до 2:30 дня я в конторi, далi обiд вдома, потiм одна або двi години на читання газет, написання листiв чи роботи по службi, далi я пiдiймаюся у свою квартиру (Ти ii знаеш) спати чи просто полежати, потiм о 9-й вечора я йду до батькiв на вечерю (непогана прогулянка), о 10-й повертаюся трамваем назад i потiм не сплю так довго, як це дозволяють сили чи страх перед наступним ранком, страх головних болей у конторi. За останнi три мiсяцi сьогоднi другий вечiр, коли я не працюю, перший був близько мiсяця тому, тодi я був надто втомленим. За останнiй час я також мав двотижневу вiдпустку, тодi, звичайно, розпорядок дня трохи змiнився, наскiльки це було можливо в тi швидкоплиннi два тижнi, у хвилюваннi, що днi швидко минають. Я зазвичай просиджував до 5-i години ранку за столом, якось навiть до 7:30, потiм спав, в останнi днi вiдпустки менi вже вдалося справдi поспати, до 1-i чи 2-i години дня; i тодi я вже був вiльним i вiдпочивав до вечора.
Мабуть, Ти зрозумiеш, Фелiцiе, той спосiб життя, який я вiв пiд час вiдпустки, але мое звичайне життя Ти не можеш засуджувати або не могла дотепер з власноi волi. Я сиджу чи лежу в денний час, визнаючи це прийнятним для мене способом життя, один у цих тихих трьох кiмнатах, нi з ким не бачуся, навiть з друзями, лише з Максом на кiлька хвилин дорогою додому з контори i – я не е щасливим, точно нi, але все ж iнодi задоволений тим, що я, наскiльки це добре вдаеться за цих обставин, виконую свiй обов’язок.
Такий спосiб життя я завжди визнавав, вiн завжди був питанням i випробуванням. Ти вiдповiла на це питання не «нi», але твое «так» нiколи не охоплювало усього питання. Але щось лишилося прогалиною в цiй вiдповiдi, у Тобi, Фелiцiе, вiдчувалася ненависть, але якщо це слово для Тебе надто сильне – вiдраза. Це почалося тодi, коли Ти перебувала у Франкфуртi, безпосереднiй привiд я не пам’ятаю, можливо, його й не було, у будь-якому разi ця вiдраза почала з’являтися у Твоiх листах з Франкфурта, у тому, як Ти реагувала на мiй страх за Тебе, як Ти стримувалася. Імовiрно, Ти тодi сама ще нiчого не знала про це, але згодом Ти це визнала. Чим же був цей страх, про який Ти пiзнiше так часто говорила в Тiргартенi i який ще бiльше, нiж говорити, змушував Тебе мовчати; що ж це було ще, як не вiдраза до мого способу життя, а вiдтак – i до моiх намiрiв, з якими Ти не могла погодитися i якi Тебе ображали. Я бачу, як Ти зi сльозами на очах слухала д-ра В. – це був страх; коли Ти (окремi, можливо, не завжди доречнi приклади) ввечерi, перш нiж я пiшов до Твоiх батькiв, не могла дати чiткоi вiдповiдi – це був страх; коли Ти в Празi скаржилася на дещо в менi – це був страх, завжди, знову й знову той самий страх. Я пишу «страх» замiсть «вiдраза», але обидва почуття змiшалися. І те, що Ти врештi-решт казала в «Askanischer Hof» – хiба це не було вибухом цього всього? Чи мала Ти тодi сумнiви, прислухаючись до себе? Хiба Ти навiть не казала, що, буцiмто, загубила себе, коли Ти… i навiть у Твоему сьогоднiшньому листi, Фелiцiе, я знаходжу мiсця, якi говорять про цей страх. Не зрозумiй мене неправильно, Фелiцiе. Ця вiдраза була, але Ти, попри все, наважилася опиратися iй. Це могло б привести до щасливого кiнця, я i сам сподiваюся на це в години добробуту. Але зараз iдеться не про це. Ти хочеш пояснення моеi нещодавньоi поведiнки, i це пояснення полягае саме в тому, що я постiйно вiдчував Твiй страх, Твою вiдразу. Я був змушений не спати над моею роботою, яка едина дае менi право на життя, а Твiй страх показав менi чи змусив мене боятися (набагато бiльшим страхом), що в цьому полягала найбiльша небезпека для моеi роботи. «Я була знервованою, виснаженою, я думала, що я на межi своiх сил», ось що Ти пишеш, так це й було. Так навiжено тi двое в менi ще нiколи не боролися, як тодi. І тодi я написав того листа до фройляйн Блох.
Можливо, я, однак, ще не добре обгрунтував свiй страх, Твое ж пояснення в «Askanischer Hof» було лише пiзнiше, його я зараз не можу враховувати. Одним з показових прикладiв, однак, е непорозумiння щодо квартири, кожна деталь Твого плану лякала мене, навiть якщо я не мiг iй нiчого суперечити, i усi, безперечно, мусили погоджуватися з собою. Лише Ти сама не мала погоджуватися з собою. Ти хотiла щось просте: тиху, скромно облаштовану квартиру для сiмейного життя, яку зазвичай мають сiм’i Твого й мого оточення. Ти взагалi не хотiла нiчого бiльшого, нiж мали цi люди (i у своему сьогоднiшньому листi Ти iх згадала, це тi, яким усе падае з неба), але те, що вони мали, ти хотiла повною мiрою. Якось я Тебе попросив – це було вже на останнiй межi страху – уникнути урочистостей у храмi, Ти на це не вiдповiла, у своему страху я припустив, що Ти була розлючена через мое прохання, i справдi, Ти згадала в «А. H.» i про це. Але що означало уявлення, яке Ти мала про ту квартиру? Воно означало, що Ти погоджувалася з iншими, але не зi мною; але для них квартира е чимось зовсiм iншим, нiж вона е для мене. Цi iншi, коли укладають шлюб, вже наситилися i шлюб для них е лише останнiм великим кушем. Для мене – нi, я не наситився, я не заснував власноi справи, яка з кожним роком у шлюбi повинна далi рости, менi не треба постiйноi квартири, з впорядкованого затишку якоi я хочу вести цю справу, але не лише те, що я не потребую такоi квартири, лякае мене. Я маю таку жагу до своеi роботи, що менi аж млосно; однак моi теперiшнi обставини шкодять моiй роботi, i якщо я зараз облаштую квартиру вiдповiдно до Твоiх бажань, то це означае, – якщо не зараз, то у майбутньому, – що я намагаюся зробити цi умови довiчними, тобто, накликати найгiрше, що може зi мною статися.
Я хотiв би те, що я зараз сказав, якось обмежити, i тим самим точнiше визначити. Ти маеш право запитати, яких планiв щодо квартири я вiд Тебе очiкував. Я, власне, не можу на це вiдповiсти. Однак найвiдповiднiше й найприроднiше для моеi роботи було б покинути усе й пiдшукати десь квартиру ще вище, нiж на 5-му поверсi, не в Празi, деiнде, але, судячи з усього, нi я, нi Ти не пристосованi для життя в добровiльно обраних злиднях. Мабуть, я навiть ще менше до цього пристосований, нiж Ти. Що ж, нiхто з нас ще цього не пробував. Тож чи очiкував я такоi пропозицii вiд Тебе? Не зовсiм; хоча я б i не знав, що робити вiд щастя вiд такоi пропозицii, але ii я не очiкував. Але, можливо, була якась середина, точно була така середина. І Ти, певно, ii б знайшла, без пошукiв, цiлком природно, якби не, саме так, якби не було того страху, тiеi вiдрази, яка утримувала тебе вiд того, що було вкрай необхiдно для мене й для нашого спiльного життя. Я мiг все ще сподiватися, що ми дiйдемо цiеi згоди, але це були лише сподiвання, тодi з’явилися, однак, тi ознаки протилежного, яких я боявся i вiд яких я також мусив захищатися, якби хотiв, щоб Ти мала ще живого чоловiка.
І зараз Ти, звичайно, можеш усе перекрутити й сказати, що Ти у своiй сутi так само була пiд загрозою, як i я у своiй, i що Твiй страх був так само виправданий, як i мiй. Я не думаю, що це було так. Я все ж кохав Тебе у Твоiй справжнiй сутностi, i лише коли вона вороже торкалася моеi роботи, я ii боявся. Все ж, оскiльки я так кохав Тебе, я не мiг би робити нiчого iншого, окрiм як допомагати Тобi зберегти себе. Все-таки це не зовсiм правдиво, Ти була пiд загрозою, але хiба Ти не хотiла бути пiд загрозою? Нiколи? Зовсiм нi?
Я не сказав нiчого нового, можливо, трiшки по-новому виклав, але нiчого нового. Однак новим е те, що написано це поза нашим постiйним листуванням i що я тому й через те, що Ти хотiла цього пiдсумку, сподiваюся отримати чiтку вiдповiдь. Я жадiбно чекаю на Твою вiдповiдь. Ти маеш менi вiдповiсти, Фелiцiе, наскiльки б Тобi не подобався мiй лист. Я з нетерпiнням чекаю на Твою вiдповiдь. Коли я вчора перервав листа – було вже пiзно, i я лiг спати, поспав недовго, але коли я потiм прокинувся i до ранку, власне, бiльше не заснув, мене охопила наша тривога i наш бiль – тут справдi е щось спiльне – незмiнно, як у найгiршi часи. Це все ще пов’язане мiж собою, нiчого з турбот не вирiшилося, варто iх бодай трохи вiдпустити. Вони крутять i смикають, неначе вхопивши мене за язика. Цiеi ночi я думав, що межi безглуздостi вже позаду, i я не знав, як себе рятувати. Тож Ти менi обов’язково вiдпиши, а якщо хочеш бути особливо люб’язною, надiшли телеграму, отримавши цього листа.
Ти згадуеш листування з Ерною. Я не знаю, що Ти маеш на увазi, коли кажеш, що я, незалежно вiд цього листа, повинен вiдповiсти Тобi. Сталося так, що я збираюся написати Ернi завтра. Тому я iй також напишу, що написав Тобi. Ерна була надзвичайно добра до мене i е доброю до Тебе.
Франц
25 сiчня 1915 року, Прага
До Фелiцii Бауер
Отже, менi пiдсумувати, Ф.? Насамперед так само безпосередне, як i старе спостереження. Я сiдаю за листа й стаю ближче до Тебе, ближче до Тебе, нiж навiть коли стою бiля Твоеi канапи. Тут Ти мене не спантеличиш, тут Ти не ухилишся вiд мого погляду, моiх думок, моiх питань – навiть тодi, коли мовчиш. Чи ми десь тут у мансарднiй квартирi, де годинник з дзвiницi замiсть пiдлогового годинника? Можливо.
Ми з’ясували, що ще не проводили гарно час разом. І це ще м’яко кажучи. Можливо, ми не провели навiть жодноi повноцiнноi вiльноi хвилини разом. Я згадую Рiздво 1912 року. Макс був у Берлiнi й думав, що мусив пiдготувати Тебе до жахливого листа, який Тобi грозив вiд мене. Ти обiцяла залишатися мужньою, але сказала щось на кшталт: «Це так дивно, ми пишемо одне одному, регулярно й дуже часто, я отримала вже багато листiв вiд нього, я хотiла б йому допомогти, але це так важко, вiн все так ускладнюе, ми все нiяк не зблизимося». Ось так – зрозумiй мене правильно – майже все й лишилося, для нас обох. Один визнае це ранiше, iнший – пiзнiше, один забувае це в ту мить, коли iнший згадуе про це. Але цьому, здавалося б, легко зарадити. Якщо не вдаеться зблизитися, люди розходяться геть. Але це зараз знову ж таки неможливо. Дороговказ е лише в один напрямок.
Це перша немилосерднiсть. Інша криеться в нас обох. Я зрозумiв, що ми обидва безжалiснi одне до одного; i не тому, що один для одного не дуже важливий, ми просто безжалiснi. Ти, ймовiрно, зовсiм неумисно, а тому без почуття вини й мук вiд цього почуття. В мене все iнакше. Бiда, мабуть, у тому, що я зовсiм не вмiю сперечатися, я очiкую, наприклад, коли переконання, яке менi так необхiдне, буквально розкриеться зсередини, тому не докладаю жодних зусиль, аби прямо переконувати, ба бiльше, я лише намагаюся, хоча цього взагалi не помiтно, настiльки я до цiеi справи нездатний. Тому в нас немае вiдкритих суперечок, ми мирно йдемо поряд, в той час, як мiж нами здригаеться повiтря, немовби хтось постiйно рубае його шаблею. Аби не забути: Ти теж не сперечаешся, Ти теж зносиш усе, i Твоi страждання, оскiльки вони несправедливi – мабуть, для рiвноваги – е набагато важчими за моi.
І от, стаеться саме те, що я точно передбачив. Я поiхав туди, не з власноi волi, я знав, що менi загрожувало. Менi загрожувала спокуса близькостi, ця безглузда спокуса, що буквально ходить за мною по п’ятах i не дае менi спокою навiть у цiй холоднiй кiмнатi. Зранку Ти була бiля тiеi лавки, на якiй лежали два саквояжi, а пiсля обiду Ти стояла перед тими сходинками, що ведуть до кав’ярнi. Думати про це майже нестерпно, попри всi важкi розумовi вправи останнiх рокiв. Я не знаю, як впораюся з цим пiд час роботи, але все ж якось треба.
Я писатиму Тобi небагато, листи йдуть дуже повiльно, та й не можна писати так вiльно, як ранiше[34 - З початком вiйни у кожному поштовому вiддiленнi був цензор, який мав право вiдкривати та читати будь-яке приватне вiдправлення. Листи з Праги до Берлiна йшли часто 5–7 днiв. Франц Кафка почав здебiльшого писати листiвки, адже вони проходили пункти цензури швидше.]; я також не буду тиснути на Тебе проханнями писати листи, листами ми досягли небагато, ми маемо спробувати досягти цього в iнший спосiб. Можливо, я все ж зможу, це видаеться зараз таким неможливим, видiляти вечори для роботи, у будь-якому разi спробую. І ця робота певною мiрою стосуеться й Тебе теж, попри те, що чорт смикнув Тебе за язика зауважити, що, буцiмто, менi варто було б спробувати запустити фабрику. Чому ж Ти розумiешся у фабриках краще, нiж у менi!
Досить; я маю ще багато справ. Домоправителька захворiла, i я маю знову привести до ладу лiжко, яке я зранку розворушив. А ще треба було б пiдмести й витерти пил, але, оскiльки й домоправителька майже нiколи не робить цього, i сьогоднi це потерпить. Якби Ти мала бажання розбудити мене зранку, близько 7:30 – домоправителька, мабуть, не зробила б i цього – гарним люб’язним сном, це було б дуже мило з Твого боку. Але, якщо зможеш, влаштуй це так, щоб сон, перш нiж вiн мене розбудить, був хорошим i мав би справжнiй щасливий кiнець, який, сподiваюся, все ж нас чекае.
