скачать книгу бесплатно
Листи до Фелiцii (1914–1917)
Franz Kafka
Зарубiжнi авторськi зiбрання
Листування Франца Кафки з його нареченою Фелiцiею Бауер тривало понад п’ять рокiв – з 1912-го по 1917-й. Двiчi Кафка робив iй пропозицiю шлюбу i двiчi вона погодилася. Родичi з обох сторiн вважали весiлля неминучим, а Кафка в цей час описував у щоденнику своi муки: вiн прагнув самотностi й сумнiвався в тому, що взагалi коли-небудь буде в змозi вступити в шлюб. У своiх листах до Фелiцii вiн писав в основному про себе, про своi муки, страхи та бажання. Мабуть, реальна Фелiцiя Кафку не цiкавила, його захопив придуманий образ, тiнь жiнки.
Їхне весiлля так i не вiдбулося. Фелiцiя вийшла замiж за iншого, але зберегла в себе майже всi листи Кафки. Їi листи до нього, на жаль, було втрачено.
Франц Кафка
Листи до Фелiцii (1914-1917)
© Ю. А. Сайдель, переклад украiнською, 2021
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015
9 лютого 1914 року, Прага
Лист до Фелiцii Бауер
Незважаючи нi на що, Ф., незважаючи нi на що (а цього «що», його так багато) – коли я сьогоднi отримав Твою листiвку, це було як вперше. У цiй листiвцi, яку менi передав служник, як щось зовсiм несуттеве, знову Твоi слова, зверненi до мене, радше хорошi, нiж поганi, навiть якщо зрозумiлi слова, у будь-якому разi слова вiд Тебе – менi; принаймнi Ти показуеш менi себе, виявляеш бажання мати зi мною справу, яким би не був привiд; менi стало кепсько вiд щастя; коли я це читав, то не поклав на стiл яблуко, яке саме збирався з’iсти, – воно просто випало у мене з рук. І коли вже пiзнiше, набагато пiзнiше, я почав задиктовувати, i щойно хотiв поринути в роботу, у мене в головi одразу ж промайнули думки: «Що ж це? Чому ти iнший?» – i я вже знав, чому я був зовсiм iншим.
Нiчого ж не сталося; Ти всього лише пишеш, але хто знае, що це означае. Невже це правда, що Ти змусила себе написати цю листiвку, тодi як Ти майже не могла писати останнi листи?
Чи це так? Нi, повнiстю так це не е i не може бути. Хай там як, Ф., не вiдсмикуй руки, яку Ти менi, хоч i непевно, але все ж простягаеш. Дай ii менi, як Ти менi ii вже колись давала.
Але зараз менi знову спадае на думку Твiй останнiй лист i ця «надлишковiсть». Дозволь менi пiсля цього просити Тебе спробувати зi становища, в якому Тобi добре, звичайно, вiдносно добре (в цьому я, здаеться, все ж нарештi переконав Тебе або хоча б позбавив Тебе впевненостi у зворотному) приiхати до мене. Але й про це ще не час говорити.
Зараз лише час попросити Тебе, Ф., знову не мовчати, бо тут у Празi (для мене справдi Берлiн над Прагою, як небо над землею) я зневiрююся вiд безпорадностi, бiгаю туди-сюди, нiчого не бачу, нiчого не чую й постiйно живу з тими самими думками, про якi зараз теж не час говорити. Лише тому я не прошу Тебе нi про що iнше. Скажи менi чесно, що Ти думаеш, i я Тобi вiдповiм так само. Що я думаю, я Тобi не маю говорити, Ти й так все добре знаеш.
Франц
13 березня 1914 року, Прага
Лист до Фелiцii Бауер
Ти не щаслива, Ф.[1 - Нещастя Фелiцii були пов’язанi з ii братом Фердинандом (Феррi): пiсля заручин з багатою нареченою той не лише набрав боргiв, а й обiкрав свого майбутнього тестя. Справа хоч i не дiйшла до суду, але брат був з ганьбою звiльнений i був змушений емiгрувати в Америку. Квиток на корабель i стартовий капiтал, пожертвувавши своiм приданим, йому надала Фелiцiя. На щастя, в Америцi Феррi дiйсно вдалося встати на ноги, вiдкрити власну справу, а потiм i створити сiм’ю (тут i далi прим. пер.).], ще i я надокучаю Тобi. У цьому i е моя бiда. Моiм щастям було б бути для Тебе розрадою, хай i маленькою розрадою. Але я не е нею. Мое ставлення до Тебе, з одного боку, i нещастя у Твоiй сiм’i, з iншого боку, Ти роздiляеш, наче це двi рiзнi речi, а перша з них – несуттева. Якщо Ти робиш так, тодi це й справдi так або принаймнi судячи з усього це так, адже я не хочу щодо цього казати щось певне, це Твоя справа, Ф.
Я не знаю, як часто перечитував Твоi два листи. Там е хороше, звичайно, але також i багато сумного, а найбiльше такого, що не е нi хорошим, нi сумним. Твоя сьогоднiшня телеграма ще бiльше згущуе фарби, або, кажучи Твоiми словами, без яких я не можу обiйтися, робить все бiльш трагiчним. З мого боку це було не надто розумно, можливо, i не надто тактовно просити Тебе приiхати завтра до Дрездена, адже Ти зараз у першi днi пiсля того, що сталося, маеш пiдтримувати своiх батькiв. Це було помилкою, п‘ять слiв Твоеi телеграми[2 - Франц пропонував Фелiцii зустрiтися в Дрезденi, мiж Берлiном i Прагою, на що та вiдповiла телеграмою: «Приiхати Дрезден неможливо вiтання Фелiцiя».] – це достатне покарання. Але, можливо, це була не стiльки помилка, скiльки нездатнiсть розмежувати нещастя у Твоiй родинi й мене, як Ти це робиш.
Облишмо це, Ф., але що мае статися? У жодному разi, Ф., у жодному разi Ти не можеш вiдкинути мене назад у непевнiсть, з якоi я, принаймнi на крок, вийшов завдяки вчорашнiм листам. Цього Ти не можеш зробити в жодному разi, туди, назад, я бiльше не повернуся, лiпше пожертвую найкращим, що в мене е, i втечу з рештою, байдуже куди. Але якщо ми хочемо рухатися вперед, маемо все ж поговорити одне з одним, Ти теж, певно, такоi думки, Ф., хiба нi? Безсумнiвно, що найкраще, найлегше, найповнiше та без перешкод це може вiдбутися в Дрезденi. Ти сама, мiж iншим, запропонувала це нещодавно в Берлiнi й ранiше неодноразово згадувала про це. Для цього немае серйозноi перешкоди, отож – маеш бажання зробити це наступноi суботи? Останнiм часом Ти не могла писати, i зараз це завдае Тобi страждань, я також це частково усвiдомлюю, це ще одна причина, аби зустрiтися. Але, будь ласка, Фелiцiе, не вiдкладай це на довше, нiж на тиждень. Подумай, я чужа людина, яка лише раз бачила Тебе в Празi i яка просить Тебе про одну послугу, що е для Тебе дрiбницею, для неi ж вона вкрай необхiдна. Ти ж не можеш iй у цьому вiдмовити! Що за дурнi балачки! Ти й без цiеi причини усвiдомила б необхiднiсть зустрiчi. Проте, якщо Ти ii не усвiдомлюеш i знаеш щось, що на Твою думку краще, тодi скажи про це, я погоджуся, аби це лише вивело нас з цього стану; я погоджуся на будь-що, якщо це сприятиме зустрiчi. Я мiг би приiхати й до Берлiна, але, крiм того, що, певно, це не буде так добре, як у Дрезденi, я ще й боюся приiжджати до Берлiна, допоки мiж нами немае достатньоi ясностi, мене лякае вигляд перших передмiсть, лякае перон, де я крутив на всi боки головою, шукаючи Тебе, мене лякае вхiд до вокзалу, де я виглядав автомобiлi, що пiд’iжджали, мене лякае все. Лише не зараз! Приiжджай до Дрездена! Дозволь менi бути щасливим, страждати вiд Твоiх страждань, а не самому вiд своiх.
Франц
Я забув сказати, моя мати радiла через Твiй лист, i зовсiм не було необхiдностi казати про Тебе гарнi слова, вона переказуе Тобi щирi вiтання, вона хотiла Тобi одразу вiдповiсти, але я попросив ii поки не робити цього. Найважливiше зараз, що ми, що спочатку Ти – визначишся. У цьому моя мати лише б заважала Тобi, сподiваюся, вона цього вже не зробила своiм першим листом.
Франц
17 березня 1914 року, Прага
Лист до Фелiцii Бауер
Нi, Ф., Ти не можеш зараз лишити мене без вiдповiдi, зараз – тим паче. На два листи я знову не отримав вiдповiдi, на два листи, вiдповiдь на якi була сама собою зрозумiлою, принаймнi вiдповiдь про те, що ми маемо зустрiтися й вiдверто поговорити одне з одним. І з довiрою, яку я мав до Тебе завжди, а Ти – надто рiдко до мене. Тобi подобаеться мати причини, аби не вiдповiдати, Ти б не хотiла марно мучити мене – i, так принаймнi Ти пишеш – себе теж. Але жодна з цих причин не е достатньо вагомою, це вдаванi причини, це примари, поговори ж, Ф., пiдпусти ж мене до цих примар. Те, що Ти сказала в Тiргартенi про свою недостатню прихильнiсть до мене, могло й може бути правдою, але все iнше не е правдою, як зараз виявляеться, принаймнi Твое мовчання не було правдивим. Ф., усвiдом же нарештi, ким я е, ким я став через кохання до Тебе.
Франц
18 березня 1914 року, Прага
Лист до Фелiцii Бауер
Зараз дев’ята година вечора. Вiдповiдь на мою сьогоднiшню телеграму, якщо Ти ii надiслала одразу пiсля обiду, за звичних обставин уже б мала прибути. Я не знаю, чи Ти в конторi чи вдома, Ти вважаеш мене не гiдним жодного слова. Додому я не хотiв телеграфувати, аби не налякати Твоiх батькiв, але менi не лишаеться нiчого iншого. Я маю Тебе усюди шукати, це мiй обов’язок щодо самого себе й, мабуть, навiть щодо Тебе. Ти це зрозумiеш, Ф., якби ж це розумiння вже прийшло! Сьогоднi в телеграмi я написав: «Якщо Ти не приiдеш до Дрездена, я приiду в суботу до Берлiна. Ти погоджуешся з цим? Ти прийдеш до поiзда?»
Такою була телеграма. Я повторив це тут у листi й не переставатиму повторювати це так чи iнакше.
19 березня 1914 року, Прага
Лист до батькiв Фелiцii Бауер
Вельмишановний пане Бауер,
вельмишановна панi Бауер!
Якщо я попрошу Вас зараз, коли Ви в такому нестерпному для Вас становищi, про вiстку, то звичайно, не спираюся на Ваш останнiй, такий люб’язний лист, на який я небувалим чином досi не вiдповiв. Про це зараз не йдеться, я i не знаю, чи можу про це говорити. Хоча тодi Ви вважали мене не зовсiм гiдним Фелiцii, однак чи можу я сьогоднi сподiватися на те, що Ви виконаете мое прохання й передасте менi хоча б коротеньку вiстку про самопочуття Фелiцii?
У суботу я востанне отримав вiстку вiд Фелiцii. Вiдтодi я надiслав у контору та на квартиру чотири листи й телеграму, усе залишилося без вiдповiдi. У наших останнiх листах не може критися причина цього мовчання, навпаки – пiсля усього вiдповiдь, здавалося, була б очевидною необхiднiстю. Отож я можу лише вiрити та думати вдень i вночi, що Фелiцiя хворiе або що вiд суботи з нею сталося ще щось лихе.
Якщо цi побоювання справдi обгрунтованi i якщо Ви взагалi хотiли б виконати мое прохання, тодi щиро прошу Вас, вiдправте менi телеграму на кiлька слiв. Вiд завтрашнього обiду я не робитиму нiчого, окрiм як чекатиму на вiстку, бо я вже довгий час не в змозi робити щось iнше.
Вiдданий Вам д-р Франц Кафка
Прага, Альтштедтер Рiнг, 6
21 березня 1914 року, Прага
Лист до Фелiцii Бауер
Те, що втручаються й зовнiшнi обставини, аби зайвий раз заплутати наше становище; те, що моя телеграма приходить пiсля обiду, коли Тебе немае в конторi; те, що Твоя телеграма неправильно адресована; i що, врештi-решт, як я зараз бачу, мiй лист до Твоiх батькiв запiзнився на день (у четвер я його вже надiслав, Ти можеш переконатися в цьому з квитанцii, яку я додаю) – усе це кепсько, але мiж нами зараз усе так, що навiть найгiршi обставини не можуть ще бiльше це погiршити.
Коли я сьогоднi отримав вiд Тебе запрошення на телефонну розмову, то не мiг залишити контору й лише горiв бажанням якнайскорiше дiзнатися, що Ти хотiла, думав, до речi, у якiйсь божевiльнiй надii про те, що Ти хотiла телефонною розмовою пом’якшити свого термiнового листа, i тому попросив з’еднати нас, коли ще був в установi. Це було помилкою, бо в нас немае телефонноi кабiни, у переговорнiй, де мiститься телефон, завжди стовбичить купа людей, позаду мене стояв начальник, неприемна людина, кепкував з мене, я мало не копнув його ногою, тому я погано розбирав, i навiть iнколи взагалi не розумiв змiст Твоiх слiв. Я мав би припустити, що лист до Твоiх батькiв прийшов ще вчора, що Ти про нього знала, перш нiж надiслала менi телеграму i, звичайно, перш нiж менi написала. Отож по телефону, крiм того, що я мало що розумiв, також мусив обмiрковувати, що Ти власне хотiла, чому Ти покликала мене до телефону. Почувши Твiй голос, тому я й боюся телефонувати, мене знову огорнула туга за Тобою; поiхати до Тебе було б найлегшим способом усе з’ясувати й зрозумiти; отож я сказав – iду до Берлiна. Я змусив себе пропустити повз вуха все, що говорило проти цього, прослухав Твою нерiшучу вiдповiдь, прослухав Твою неохочу й зовсiм непевну обiцянку прийти на вокзал, повнiстю забув, що мав вiдповiсти на Твiй сьогоднiшнiй лист, i сказав, що я iду. Я вибiг з контори, бiгав туди-сюди пiд дощем, обдумував, все здавалося менi таким безнадiйним, дорогу до Тебе я б ще якось подолав, але я мав такий жахливий страх перед дорогою назад, я бiльше не був впевнений, що поiду. Вдома я знайшов телеграму вiд Твого батька: «у фелiцii все гаразд ваш лист теж отримали фелiцiя як менi каже вiдписала вчора», i невдовзi я вже був майже впевнений, що не поiду. Я бачив, що Твоi батьки отримали мого листа лише сьогоднi, зрозумiв, чому Ти менi зателефонувала, зрозумiв усе, що Ти казала; навiть те, чого я не почув, було свого роду докором за те, що я написав Твоiм батькам, це нагадало менi про те, як Ти розлютилася в Тiргартенi, коли я на Твое постiйне напiвмовчання сказав, що поiду до Твого батька, аби отримати яснiсть – однак я не поiхав. Я вiдправив Тобi телеграму в контору, Твоему батьку я вiдправив телеграму з подякою.
Все, Фелiцiе, що я скажу далi, я добре усвiдомлюю, що в сiм’i Тебе спiткало велике, однак не зовсiм зрозумiле менi нещастя, я бачу, що воно шалено смикае Тебе туди-сюди, i я також бачу, що Ти терпиш це так, як це мала б терпiти дiвчина, це я й люблю у Тобi. Усе, що я кажу, я добре усвiдомлюю.
Коли я сьогоднi читав Твого термiнового листа, читав вперше, вдесяте i ще, у мене склалося таке враження, що Ти взагалi не читала моiх останнiх листiв. Останнi чотири чи п’ять листiв вiд суботи Ти могла й справдi не прочитати, iнакше як ще пояснити, що Ти менi не вiдповiла жодного слова, як пояснити те, що Ти хотiла докоряти менi, що я, не отримавши вiдповiдi на таку кiлькiсть листiв та телеграму, вiд хвилювання за Тебе врештi-решт написав до Твоiх батькiв (адресу своеi сестри Ти менi не давала), аби дiзнатися, як у Тебе справи (До речi, я писав Тобi й пiд час передостанньоi мовчанки, що запитаю Твого батька, а це мовчання було зараз бiльш необгрунтованим, нiж будь-яке попередне, воно було абсолютно незрозумiлим, i Ти не намагаешся пояснити його. Я також не можу зрозумiти, чому Ти захотiла вiдповiсти саме на мою телеграму й, зрештою, вiдповiла на неi, тодi як вiдклала геть чотири чи п’ять листiв, з яких був набагато зрозумiлiший мiй стан). Але я зараз маю на увазi не цi листи, також i не той лист, який я написав одразу ж пiсля повернення з Берлiна i яким я сповiстив про лист моеi матерi, i його Ти теж не могла прочитати. Фелiцiе, зрозумiй же, я не просив матiр писати, аби вона для мене здобула прихильнiсть моеi жiнки (i навiть якщо десь у закутках мого розуму я плекав таку надiю, у цьому немае моеi вини), я попросив мою матiр написати, аби вона безпосередньо вiд Тебе переконалася в тому, що Ти менi сказала в Тiргартенi. Чому я дозволив це своiй матерi, можливо, я скажу про це ще в цьому листi.
Сьогоднi Ти пишеш: «Ми хотiли б закреслити сказане в Тiргартенi», це було б добре, я не знаю нiчого кращого; однак вже на наступнiй сторiнцi Ти кажеш: «Ти сказав, що Тобi достатньо того кохання, яке я вiдчуваю до Тебе», але нiщо не може бути жахливiше, нiж це. Фелiцiе, невже ж Ти не помiчаеш, що я у своiй безнадiйностi можу сказати щось подiбне, але нiколи не прийму такого вiд Тебе. Твоi ж слова означають, простiше кажучи, нiщо iнше, як те, що Ти хочеш пожертвувати собою, тому що усвiдомлюеш, що «Я маю отримати Тебе». Чи прийму я людську жертву й до того ж жертву своеi коханоi людини? Ти б мене зненавидiла, якби я таке вчинив, але не лише це: якщо це так само правдиво, як це написано у Твоему листi, тодi Ти мене вже зараз ненавидиш. Однак Ти мусиш ненавидiти того, кого недостатньо кохаеш, аби добровiльно жити з ним i який Тебе iншим способом (а цi способи нiщо iнше, як прояв кохання) змушуе до життя разом. Твiй передостаннiй лист був люб’язним, але я бачив, Ти була в такому глибокому нещастi; те, що Ти сказала в Тiргартенi, здавалося, було сказано в цьому нещастi; сказанi Тобою слова не мають iншого пiдгрунтя, окрiм як Твоi страждання; у листi ж Ти менi дала хоч i непевну, але тим солодшу надiю. У цьому листi е певна надiя, але спочатку удар по головi.
Але й двi неясностi все ж можна знайти у Твоему останньому листi, вони е останньою найменшою можливiстю для майже безсмертноi надii. Ти все ж така нещасна, все ще не в змозi мiркувати й, крiм того, Ти визнаеш (але для цього й не потрiбно жодних зiзнань), що в Тiргартенi Ти сказала «не все». Якби ж решта листа не була такою зрозумiлою, я б мiг триматися за цi двi неясностi! Як сильно я цього хотiв! Скажи ж менi, Фелiцiе: чому Ти змушуеш себе, чому Ти прагнеш себе змушувати? Що змiнилося з часу прогулянки в Тiргартенi? Нiчого, Ти ж сама це кажеш. Але що змiнилося в Тобi вiд наших хороших днiв? Усе, i Ти ж сама це кажеш. Отож чому Ти хочеш пожертвувати собою, чому? Не питай щоразу, чи хочу я, аби Ти була моею! Цi питання засмучують мене до смертi. Цi питання е у Твоему листi, але жодного слова, жодного слiвця вiд Тебе, жодного слова про те, якi Ти маеш очiкування, жодного слова про те, що б означало для Тебе замiжжя. Усе збiгаеться, для Тебе це жертва, тут нема бiльше про що говорити.
Я був би, певно, цiлком не в змозi те, що зараз Тобi написав, сказати в обличчя, радше впав би перед Тобою навколiшки й тримав Тебе. Тому добре, що я не поiхав.
Ти запитуеш про моi плани, я точно не знаю, що саме Ти маеш на увазi, але я думаю, що зараз можу Тобi про них розказати вiдверто. Коли я повернувся з Риви, з рiзних причин мав рiшучий намiр звiльнитися. Вже рiк, i навiть довше, я усвiдомлював, що моя посада мала б лише тодi сенс, хоч якийсь сенс для мене, якби я одружився з Тобою (нiкого iншого, вiдтодi як я Тебе знаю, я для себе не розглядаю й не розглядатиму). Тодi моя посада отримала б сенс, стала б майже привабливою. (Схожому я повчав д-ра Вайса[3 - Ернст Вайс (1884–1940), д-р Вайс, д-р В. – австрiйський письменник, лiтератор, медик. Один з небагатьох друзiв Кафки, який був не з оточення Макса Брода. Талановитий автор оповiдань i п’ес. У 1933 роцi утiк до Францii, а коли нiмцi окупували Париж, наклав на себе руки.], i вiн зараз наполягае, як Ти чула в кав’ярнi, саме на цьому). Якщо я з Тобою не одружуся, тодi моя служба, як легко вона б менi, звичайно, не давалася (не беручи до уваги окремi перiоди), буде огидною, адже я заробляю бiльше, нiж менi потрiбно, а це безглуздо. Ще дещо додам сюди, про що я б все ж краще не говорив. Але все це я сказав своiй матерi уперше, коли повернувся з Берлiна. Вона зрозумiла все це доволi добре, але попросила мене спочатку дозволити iй написати Тобi, можливо, вона зрозумiла це добре лише тому, що не повiрила в те, що я сказав iй про Тебе, i покладала великi надii на свiй лист до Тебе.
Ну що ж, Фелiцiе? У мене таке вiдчуття, нiби стою на перонi Ангальтського вокзалу, i – о диво! – Ти прийшла, я бачу Твое обличчя i повинен назавжди попрощатися з Тобою. – У понедiлок я очiкую ще один термiновий лист як диво; навiть не знаю, на що я очiкую. Вiд вiвторка я бiльше нiчого не очiкуватиму.
Франц
25 березня 1914 року, Прага
Лист до Фелiцii Бауер
Люба Ф., у Твоему останньому листi (як довго ж я сидiв спокiйно й хотiв, щоб Ти була поряд) трапляеться вираз, який менi доволi зрозумiлий з усiх сторiн; такого давно не було. У ньому йдеться про побоювання, якi Ти маеш стосовно проживання зi мною. Ти не вiриш або Ти, мабуть, лише сумнiваешся чи, може, Ти лише хочеш почути мою думку про те, що я буду Тобi опорою, яка Тобi обов’язково потрiбна. Вiдразу я не можу нiчого вiдповiсти на це. Можливо, я зараз надто втомлений (менi довелося чекати на Твою телеграму до 5-оi години вечора. Чому? А на Твого листа я мусив чекати навiть двадцять чотири години всупереч Твоiй обiцянцi. Чому?) i попри втому дуже радий Твоему листу.
Зараз пiзнiй вечiр. Сьогоднi я не зможу бiльше написати, навiть найважливiше. Точну вiдповiдь щодо мене, люба Ф., яку Ти хочеш, я не можу Тобi дати; ii я можу Тобi щонайбiльше дати, коли в Тiргартенi пiдбiгаю позаду до Тебе, а Ти завжди готова пiти геть, а я готовий упасти навколiшки; лише в цьому приниженнi, глибше якого не зазнае жодний собака, я можу це. Зараз я в змозi лише сказати, коли Ти менi ставиш запитання: я кохаю Тебе, Ф., з усiх своiх сил, у цьому Ти можеш менi цiлковито вiрити. Але, зрештою, Ф., я не зовсiм знаю себе. Зi мною постiйно трапляються несподiванки й розчарування. Я маю на увазi, що цi несподiванки й розчарування iснуватимуть лише для мене, я докладатиму усiх зусиль, аби не допустити до Тебе нiчого, окрiм хороших, найкращих несподiванок своеi натури, за це я ручаюся, але ручатися не можу за те, що це менi завжди вдаватиметься. Та i як мiг би я за це ручатися, зважаючи на плутанину в моiх листах, якi Ти отримувала вiд мене впродовж тривалого часу? Ми мало були разом, це правда, але навiть якби ми багато часу були разом, я б просив Тебе (однак це нереально) судити про мене за листами, а не за безпосереднiм спiлкуванням. Можливостi, якi криються в листах, криються також i у менi, як хорошi, так i поганi; безпосередне спiлкування дае загальне уявлення, а що стосуеться мене – то не в найкращому свiтлi. Те, що я Тебе цим, принаймнi цим, не хочу спокушати, Ти, певна рiч, визнаеш, згадавши про деякi моi листи.
Зрештою, я думаю, що ця незавершенiсть, ця, може, щаслива, може, нещаслива рухливiсть моеi iстоти для щастя нашого спiльного майбутнього зовсiм не мае бути вирiшальною, Ти маеш зовсiм не пiддаватися ii впливу, Ти самостiйна, Ф., Ти, напевно, або, радше, безперечно, бажаеш стати несамостiйною, але це бажання – не надовго. Ти б цього не змогла.
Щодо Твого останнього питання, чи можу я приймати Тебе так, наче нiчого не сталося, я можу лише сказати, що це для мене неможливо. Однак, можливо, я зможу, щобiльше, я вважаю це необхiдним, приймати Тебе з усiм, що було, i тримати до божевiлля.
[Додано]
Саме на це Ти маеш зважати, Ф., я у зовсiм iншому становищi, нiж Ти. Ти могла б, мала б продовжувати чи в будь-якому разi продовжувала б, якби ми розiйшлися чи, може, я можу зараз сказати «якщо ми розiйдемося», свое теперiшне життя. Я не змiг би цього зi своiм способом життя, я, безсумнiвно, у мертвiй точцi. Те, що я через Тебе визнав це, я не зможу нiколи забути. Такi безсумнiвнi знаки необхiдностi прийняття рiшення я у своему життi ще не отримував. Я маю вирвати себе зi свого теперiшнього життя, одружившись з Тобою чи звiльнившись i поiхавши геть. Якби я не отримав Твоеi телеграми в понедiлок, то надiслав би у вiвторок або, у крайньому разi, у середу вже написаного листа, який менi, як я сподiваюся, забезпечив би скромну посаду, невелику фiнансову опору в Берлiнi; зрештою, я б спробував, без особливого честолюбства щодо цього, зачепитися десь в рядовiй журналiстицi. Менi б це вдалося, безсумнiвно. Чи вдалося б менi забути Тебе й втрачену можливiсть (вона була б, судячи з усього, втрачена щонайменше на роки) одружитися з Тобою – у це я не вiрю.
Я маю закiнчувати, iнакше лист не пiде, а я не можу змушувати Тебе чекати на листи, адже завжди уявляю собi, що сиджу за Твоiм столом i чекаю (що, однак, е неправильним). Але ще вiдповiм на Твого останнього листа. Лише напиши менi, будь ласка, одразу, хай це будуть кiлька рядкiв. Не змушуй мене чекати! Зрозумiй, Ф., якщо Ти хочеш вийти за мене замiж, не вiдтягуй, не допускай, щоб у час прибуття пошти й ще довго пiсля цього серце Твого майбутнього чоловiка судомно стискалося.
Ти кажеш, що я маю приiхати до Берлiна, але ж Ти розумiеш, що ми, перш нiж я зустрiнуся з Твоiми батьками, маемо поговорити. Це ж вкрай необхiдно. Чи було б це справдi неможливо цiеi недiлi в Дрезденi? Твоi аргументи проти – правильнi; але й моi за – теж. Ти ж i сама ранiше менi неодноразово, i навiть нещодавно в Берлiнi, пропонувала зустрiтися в Дрезденi. Тодi Ти, певно, бачила можливiсть влаштувати нашу зустрiч. Спробуй це, Ф., i в будь-якому разi напиши менi якнайскорше.
Франц
У понедiлок я отримав листiвку «Доброго дня тобi бажае Муццi Браун[4 - Муццi Браун – племiнниця Фелiцii Бауер, дочка ii старшоi сестри Ельзи, яка жила в Будапештi.]». Це не зовсiм вiдповiдало дiйсностi, адже Твоя телеграма прибула лише ввечерi.
3 квiтня 1914 року, Прага
Лист до Фелiцii Бауер
Ти не розумiеш мою телеграму, Ф.? Я припускаю, що вона була неправильно надрукована; вона мала звучати так: «На останнiй лист я не змiг вiдповiсти. Мав собi сказати, що Ти не маеш iнших почуттiв, лише хочеш мене принизити. Що ж ще мiг означати останнiй лист, що ж ще означали безпричиннi перерви мiж Твоiми листами?»
(Твою вчорашню телеграму я отримав, попри те, що вона, здаеться, була вiдправлена в обiд, а отже – запiзно. О 8-й годинi вечора я ще був вдома, телеграма ще не прибула. Тодi я пiшов з дому й повернувся лише о пiв на 1-шу, тодi й знайшов телеграму).
Отже, Ти не розумiеш телеграму? Згадай, Ф., про нашу останню зустрiч, мабуть, глибшого приниження людина не може пiзнати вiд iншоi, як я тодi вiд Тебе, глибшого приниження, справдi, не можна й спровокувати, нiж я тодi спровокував. Приниження полягало навiть не у Твоiй вiдмовi; це було Твоiм беззаперечним правом. Приниження полягало в тому, що Ти менi взагалi не вiдповiдала, а коли й вiдповiдала – то зовсiм невизначено, виказувала менi затаену ненависть i вiдразу, якi були такими жахливо переконливими, що зачепили в менi навiть спогади про нашi добрi часи, i я згадував дещо, що легко можна було б розтлумачити в сенсi Твого теперiшнього ставлення до мене. Ти говорила мало, але багато що з цього зачепило мене словом, iнтонацiею. Ти говорила про можливiсть (можливiсть!) Твого кохання до когось, про кого Ти не хотiла говорити; про те, що Ти б нiчого не могла робити наполовину, i невихiд за мене замiж (я заперечував, що це також щось половинне, адже ж Ти стверджувала, що я Тобi не абсолютно чужий) це бiльш нiж половина; що Ти не змогла б терпiти мою своерiднiсть; щоб я, заради Бога, припинив постiйно просити про неможливе; що, може, зовсiм припинити за моiм бажанням листування, але що Ти б погодилася його продовжити (при цьому я знав точно так само, як i Ти, що Ти б менi не вiдповiла, як це й сталося) – i таких речей було багато. Якщо я щось з цього забув, то можу зробити висновок з моiх вiдповiдей. Однак цi вiдповiдi також показують, на яку ницiсть я здатний. Я зрадив самого себе, я запитував, чи Тобi заважае те, що я вегетарiанець, чи Ти не змогла б вийти за мене замiж не кохаючи, врештi-решт, я не соромився навiть згадати про фабрику[5 - Азбестова фабрика належала швагровi Кафки Карлу Герману, чоловiковi сестри Еллi. Франц Кафка був спiввласником фабрики.].
Не було б причин повторювати це, особливо тому, що Ти тодi перебувала в надзвичайно складному становищi, про яке Ти менi, однак, не довiрилася. Але Ти кажеш, що не розумiеш телеграму. – Мiй перший лист (пiсля Берлiна) спростував бiльшiсть того, що я до того говорив, наскiльки взагалi можливо й дозволено спростовувати власнi слова. Однак моi приниження не припинялися; у Тiргартенi Ти мовчала, так само Ти мовчиш зараз у листах, Ти навiть не одразу вiдповiла моiй матерi. Але цьому було пояснення, Ти пережила так багато страждань. Але згодом, коли найгiрше було позаду, незважаючи й на це Ти мовчала тижнями, лишила без вiдповiдi п’ять листiв. Хiба це не була зневага? Ти не пояснила й словом це мовчання, хоча й знала, як я вiд цього страждав. Чи ж це не було ще гiрше, нiж в Тiргартенi? Якось Ти написала: «Якщо Тобi вистачае мого кохання, то й добре». Такого Ти не казала менi навiть у Тiргартенi. Якось Ти написала: «Те, що я казала в Берлiнi, було правдою, власне, правдою, навiть якщо це було не все». Але ось це «все» я нiколи не дiзнаюся.
Не було б причин згадувати й про це, адже тодi прийшов лист, передостаннiй, який, здавалося, все згладжував. Тепер, здавалося, все добре, тепер, здавалося, остаточно настав початок кращих часiв. Щасливий, я вiдписав, попросив термiново, мабуть, як нiколи, не змушувати мене чекати вiдповiдi; написав, як я з болем у серцi переживаю безрезультатнi години прибуття пошти; просив на наступний день, якби не вийшло iнакше, лише про кiлька рядкiв – а прочекав чотири днi. І що далi? Тодi прийшов Твiй останнiй лист, написанi кiлька рядкiв у ресторанi пiсля iди, без пояснення вiдсутностi вiдповiдi; подорож до Дрездена (знову ж таки без пояснення Твоеi минулоi готовностi до такоi подорожi) просто вiдхилена, нашiптування Твоеi сестри, Ти хотiла б висловитися стислiше (ще стислiше! ще стислiше!). На цьому все. Чи ж мiг я думати про вiдповiдь або взагалi про щось iнше, якщо Ти для мене видiлила впродовж чотирьох днiв лише мить пiсля iди, жодним словом не вiдповiла на моi листи й втиснула всю цю справу в решту свого життя як щось огидне й несуттеве? Чи не ожило знову все те, що вiдбувалося з першого кроку в Тiргартенi? Чи я мiг на це вiдповiсти? Чи розумiеш Ти зараз, що не мiг?
Якщо Ти, Ф., пiсля цього пояснення, яке мае бути поясненням не лише про мене, але й про Тебе, думаеш, що я повинен приiхати, я, звичайно, одразу приiду. Я б приiхав завтра, у суботу, о пiв на 11-ту вечора, i повернувся б о пiв на 5-ту вечора недiлi, оскiльки в понедiлок, як завжди, мене чекае важка й огидна робота. Якщо Ти хочеш, щоб я приiхав, i бажаеш зустрiти мене на вокзалi (я б тiльки провiв Тебе додому, Ти б могла вже о пiв на 12-ту бути вдома), тодi негайно надiшли менi телеграму, аби я отримав ii до полудня, i я одразу побiжу на вокзал.
Франц
7 квiтня(?) 1914 року, Прага
Лист до Фелiцii Бауер
Чесно кажучи, Ф.: у вчорашньому марному й схвильованому очiкуваннi на Твiй лист (вкотре я чекав марно, Ф.?) я був рiшучий не вiдкривати лист, якщо вiн прийде сьогоднi. Лист мiг би прийти ще в недiлю, вiдповiдь на мiй останнiй лист була менi, звичайно, потрiбна термiново, тож я прочекав також i усю недiлю. Крiм того, було малоймовiрно, що лист прийде сьогоднi. Чому саме сьогоднi? Цей лист, який я отримав сьогоднi, який я лише кiлька секунд тримав невiдкритим у сумцi i який мене (я цього не розумiю, зi змiсту цього також не можна зрозумiти) все ж робить щасливим – цей лист, наскiльки це залежало вiд Тебе, мiг би не прийти нi завтра, нi пiслязавтра, нi взагалi. Сам по собi вiн не термiновий.
Моя телеграма, Ф., не була злою, можливо, що лише на паперi так здавалося. Дивно ось що: мiй останнiй лист здавався менi злим, цього Ти не вiдчула, тож, можливо, вiн таким i не був i лише здавався менi таким. У телеграмi я лише сказав, що в мене не було можливостi вiдповiсти, проте в листi я назвав причину, в загальному я усвiдомив купу всього абсолютно незрозумiлого, що досi е мiж нами. Його, справдi, багато, але, можливо, Ти могла б сказати менi кiлька слiв – i не було б бiльше такоi кiлькостi незрозумiлого i, може, взагалi його б не було.
Не обманюй себе, Ф., не обманюй! Роль, яку вiдiграе Твоя сiм’я у Твоему останньому листi, вказуе на певного роду самообман. Не обманюй себе! Тобi, Ф., не слiд було б говорити про те, що Ти хотiла чи не хотiла мого приниження, Ти мала б лише пояснити все, що я виклав в останньому листi; решта стала б сама собою зрозумiлою. Але цю просту рiч Ти не робиш (вiдтягування пояснення аж до розмови при зустрiчi нiчим не допоможе, Ти добре знаеш, що поруч з Тобою я задоволений усiм i нiяк iнакше), отже, ймовiрно, Ти цього не можеш. Але тодi Ти мусиш довiрити пояснення менi. Якби ж Ти все-таки хотiла принизити мене, це було б не найгiрше. Я припустив це лише тому (але серйозно, справдi, серйозно), що це був для мене ще й не найгiрший випадок. Що ж тодi лишаеться, якщо це припущення хибне, якщо Ти не хотiла мене принизити – про це я краще промовчу.
Отже, я приiду на Великдень, але не в суботу в обiд, а в недiлю ввечерi, якщо я не помиляюся, о 6:51. Менi було б, звичайно, найприемнiше, якби Ти в будь-якому разi прийшла мене зустрiти. Але тепер, як я вчора дiзнався, цiлком можливо, що зi мною приiдуть також Макс i його дружина i, ймовiрно, що Отто Пiк[6 - Отто Пiк (1887–1938) – критик, перекладач чеських п’ес нiмецькою мовою.] теж (усi в лiтературних справах), мабуть, Тобi було б неприемно зустрiтися з ними всiма на вокзалi. Тодi ми мали б зустрiтися (якнайскорiше, тож, можливо, о пiв на 8-му, я зупинюся знову в [готелi] «Askanischer Hof»[7 - «Аskanischer Hof» (А. H.) – готель у Берлiнi, у якому часто зупинявся Франц Кафка.]) на мiсцi, визначеному Тобою.
Ти бажаеш отримувати листа щодня, Ф.? Власне, Ти б i не мусила це казати – Ти б i так його отримувала. Але як спiввiдноситься Твое прохання з маренням, яке я останнiм часом часто бачу в напiвснi: Ти кладеш моi листи, непрочитанi, а, отже, i без вiдповiдi, один на одного або один за одним викидаеш iх. Навiть у моему напiвснi Тобi не слiд так робити.
Франц
9 квiтня 1914 року, Прага
Лист до Фелiцii Бауер
Краще все ж стае, Ф., сьогоднi я прочекав на Твою вiдповiдь лише чотири години, проте все ще чотири години. Це цiлком природно, що кожен шукае свою вигоду; я в листах хочу мати вiдповiдь, Ти хочеш давати вiдповiдь лише усно, адже тодi усно Ти не мусиш давати ii. Але чи Ти добре обдумала, чи дiйсно це для Тебе вигода? Те, що Ти повинна сказати менi, Ти також повинна сказати й собi; те, що Ти не кажеш менi, цього Ти не кажеш – принаймнi на це сподiваюся – й собi. А цього ж Тобi не слiд робити, заради нас обох не слiд Тобi цього робити.
Не кажи, що я поводжуся з Тобою надто суворо; те, що в менi здатне до кохання, це служить лише Тобi; але зрозумiй, бiльш нiж пiвтора року ми ходимо по колу, хоча вже пiсля першого мiсяця, здавалося, йшли плiч-о-плiч. І зараз, пiсля такого довгого часу, такого довгого ходiння, ми все ще так далеко одне вiд одного. Твоiм, Ф., обов’язком е, наскiльки це для Тебе можливо, розiбратися в собi. Нам же не можна знищити одне одного, коли ми врештi-решт зiйдемося; було б шкода нас обох.
Я кажу зараз iнакше, нiж в Тiргартенi. Я визнаю, лише Твоя прихильнiсть дае менi можливiсть помiркувати про нас, але також i неминуча необхiднiсть зробити це. Я не мушу зiзнаватися в цьому, це достатньо зрозумiло: коли Ти вiддаляешся вiд мене, я втрачаю будь-яку здатнiсть розмiрковувати; зрештою, в той час, як Ти вiддаляешся вiд мене, у цьому немае нiякоi небезпеки.
Ти маеш рацiю, я не знаю, чому б Тобi мало бути неприемно зустрiтися з Максом[8 - Макс Брод (1884 – 1968) – нiмецькомовний чеський письменник еврейського походження. Близький друг Ф. Кафки. Його вважають основним видавцем творiв Кафки пiсля його смертi. З багатьма своiми друзями Кафка познайомився завдяки Броду.] i його дружиною. Я помiчаю зараз, що припустив це лише тому, що менi це було б неприемно. Мiж iншим, ця небезпека вiдпадае; я також помилявся, лише Макс повинен був приiхати, а зараз i Макс не приiде, як вiн менi сьогоднi сказав. Отже, лишаеться лише Пiк. Краще Тобi прийти о пiв на 8-му до [готелю] «Askanischer Hof», але вчасно, прошу Тебе.
Так, фройляйн Блох[9 - Грете Блох – подруга Фелiцii Бауер. Франц Кафка листувався з нею теж.] не приiде. Я ii дуже люблю.
Франц
14 квiтня 1914 року, Прага
До Фелiцii Бауер
Я, Ф., безперечно, ще нiколи, роблячи щось, не мав такого впевненого вiдчуття, що зробив щось добре i вкрай необхiдне, як на наших заручинах[10 - На Великдень 1914 року вiдбулися неофiцiйнi заручини Кафки i Ф. Бауер.], пiсля них i зараз. Такого впевненого вiдчуття – точно нi. А Ти? Для Тебе? Для Тебе це теж так? Почни свого наступного листа вiдповiддю на це запитання.
Не ображайся на мене через мою перевтомлену, розсiяну, метушливу, можливо, i байдужу поведiнку впродовж цих двох днiв. Це означало нiщо iнше, як те, що я зовсiм був не в собi, а якось цiлком у Тобi, хоч Ти, можливо, цього й не хотiла або лише терпiла, або взагалi лише вiдчувала.
Я не хочу, мiж iншим, казати, що це були хорошi днi, i що вони могли б бути набагато кращими. Перший вечiр мiж нами минув так, як я це й передбачав, так само зовнiшньо, як i внутрiшньо в менi. Те, що наступного дня я одразу мав би розмову з Твоiм батьком, я давно знав, i це зовсiм не залежало б вiд нашоi розмови напередоднi. Це не залежало б навiть вiд надii колись пiзнiше, у спокоi, ще раз мати змогу розпочати цю розмову. Я маю цiлковиту довiру до Тебе, Фелiцiе, цiлковиту довiру, спробуй зрозумiти це, наскiльки це можливо. Те, що я запитував i знову ж запитуватиму, йде, радше, вiд чужоi менi логiчноi потреби, нiж вiд потреби мого серця. Звичайно, у цiй гостротi це неправильно, це так – лише приблизно; за логiкою, е ще й iншi джерела страждань.
(Що мае на увазi фройляйн Блох з приводу цього [пiд цим], коли в телеграмi, яку я саме зараз отримав, вона пише «Щирi побажання вашiй задоволенiй Грете Блох»?)
Найгiршим i просто-таки нестерпним було те, що ми нiколи або лише на короткi митi лишалися на вулицi наодинцi, i що я не мiг отримати Твого поцiлунку, який би мене заспокоiв. Ти могла б менi дати цю можливiсть, але не зробила цього, я ж був аж надто розгубленим, щоб добиватися ii силою. Усi права, якi менi дае факт заручення, для мене огиднi й повнiстю неприйнятнi, заручення е зараз нiчим iншим, як без шлюбу грати комедiю шлюбу на втiху iншим. Цього я не можу, навпаки – я можу страшенно страждати вiд цього. Інодi менi хотiлося дякувати Боговi, що ми не живемо в одному мiстi; але тодi менi знову хочеться дякувати Боговi, адже якби ми жили в одному мiстi, тодi ми б, безперечно, одружилися ранiше попри службовi ювiлеi[11 - Службовий ювiлей Фелiцii Бауер у серпнi 1914 року – п’ять рокiв ii роботи у фiрмi «Carl Lindstr?m A. G.».]. Але хай там як, приiжджай зараз, i якнайскорше. Можливо, Твоя мати додасть кiлька рядкiв до листа, який Ти пишеш моiм батькам; ii тодi, звичайно, щиро запросять. Чи розказала Ти вже в конторi про своi заручини й чи домовилася з керiвництвом про якомога ранiший термiн звiльнення? Чи розiрвала договiр з лiкаркою? Чи завершила роботу над журналом? Якби Ти могла також виконати лише одне з моiх багатьох прохань, тодi нехай воно буде таким: не працюй так багато, виходь на прогулянки та займайся гiмнастикою, роби, що хочеш, лише не працюй ще поза конторою. Я вiзьму Тебе на роботу на час поза конторою й надсилатиму Тобi за це зарплатню, таку високу й так часто, як Ти забажаеш. Це я пiдтверджую своiм пiдписом.
Франц
[На берегах] Палкi вiтання матерi й сестрам.
17 квiтня 1914 року, Прага
