скачать книгу бесплатно
Злодii та Апостоли
Роман Іванович Іваничук
Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #22
Роман Іваничук (1929–2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат багатьох лiтературних премiй, серед яких Нацiональна премiя Украiни iм. Т. Шевченка. У його творчому доробку близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнював бiлi плями в нашiй iсторii. Р. Іваничук розширив жанровi межi iсторичного твору, вiдкривши перед читачем минувшину, що активiзувала нацiональну пам’ять.
Сюжет повiстi «Злодii та Апостоли» (2005) охоплюе чотирьохсотлiтнiй промiжок часу в iсторii Гуцульщини. Життя горян, iхнi звичаi та вiрування, духовний свiт та мова – усе це постае своерiдним колажем, з якого вимальовуеться справжня картина пошукiв свого корiння та родоводу.
Також до видання увiйшла романтична лiсова феерiя Романа Іваничука «Лiсова повiсть» (2003).
Роман Іваничук
Злодii та Апостоли
© Н. Р. Іваничук (правонаступниця), 2021
© Н. Л. Бiчуя, В. В. Габор, Н. Р. Іваничук, упорядкування, 2021
© В. В. Габор, примiтки, 2021
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2021
Злодii та апостоли
…Хтось могутнiй ходив селами вiд хати до хати i сiяв одуряючим зiллям. Пiдiйде, кине у вiдчинене вiкно i йде собi далi, а вiд того зiлля шалiють солодким шалом люди, множитися хотять, вiчнiсть творити. І земля пристроюеться на празник еднання, земля вагiтнiе, земля родить, земля велить бути собою всьому живущому. Чари, чари розiллялися темним зоряним небом, першими цвiтами яблунь, рожевими хмарками на сходi й темно-пурпуровою, налитою жагою пеленою в час захiдний…
Гнат Хоткевич. «Камiнна душа»
Роздiл перший
З досвiтку день заповiдався погiдний, тож Оленка вибралася в гори в светрику-безрукавцi й парусинових шльопанцях, не взявши до уваги попередження старого жаб’евського листоношi Олекси Смоляка, що в нiч проти Івана Купала доконче збереться на дощ, й хребет Чорногори до ранку може й забiлiти. Дiвчина мала гадку д’вечеру вибратися на вершину Попа Івана, подивитися там гуцульськi купальськi забави й пiдготувати матерiал для газети. В прогноз листоношi вона просто не могла повiрити: юна практикантка жаб’евськоi редакцii з надiею дивилася, як над Дзембронею рожевiе, а далi червiнню береться чисте небо, й вода в Черемошi припадае до рiнi, оголюючи воронобокi валуни й порослi жовтою водоростю кам’янi пороги.
Нiякi попередження про негоду, плову, шаргу, на якi в горах, зрештою, нiколи не забарно, не могли зупинити студентку львiвськоi журналiстики: дiвчина постановила будь-що принести редакторовi, пiдстаркуватому бурчуновi Онуфрiевi Шарабуряку, статтю про збережений у Карпатах купальський ритуал i переконати його, що заплiснявiлий виробничний стиль газети, яку вiн затлумлюе сухими шаблонними iнформацiями про трудовi подвиги гуцулiв, давно вiджив свiй вiк – часопис мае стати цiкавим, свiжим, романтичним, а працiвники редакцii мусять врештi позбутися страху перед новими вiяннями, якi, незважаючи на опiр продимлених старим духом, немов шпондер на горищi курноi хати, совкових троглодитiв, все ж проникають крiзь гiрськi ущелини в предковiчний жаб’евський ареал i воскрешають старi традицii, щоб постали вони перед сучасною людиною у своiй незбагненнiй загадковостi й дивовижi.
Оленка сiла в майже порожнiй автобус, що вирушав раннiм ранком у Буркут, – по дорозi вiн набере лiсорубiв, якi щоднини вирушають у бутин, колишнiх бокорашiв, що донедавна працювали на сплавах, а нинi розчищують вiд колод i тирси озеро Шибене, котре мае стати другим Морським оком для утiхи туристам, молодиць, що з порожнiми бесагами добираються на нiч у полонину, аби вранцi повернутися з бербеницями бриндзи, й мандрiвникiв, охочих побачити купальськi забави на Попi Іванi.
Й поки обшмульганий тупорилий «пазик» добереться до Буркута, в його салон наб’еться вщерть людей, i, обважнiлий, вiн перестане деренчати на вибоiнах, а повiтря в автобусi загусне вiд запаху кептарiв, засалених овечим маслом сорочок чабанiв, вiд духу поту та горiлчаного перегару… Це станеться аж у Зеленiй, рiдному селi Оленки: там пасажири штурмуватимуть автобус крiзь переднi й заднi дверi, притиснуть дiвчину до вiкна, що й не зрушиться, не те щоб могла вийти на зупинцi й хоч рукою помахати своiй хатi, яка зсунулася з гори на обривистий берег Черемоша, а може, й матерi, що, спершись на вориння, виглядатиме, як завше, дочку в гостi…
У Зеленiй люду набилося стiльки, що здавалися вони единою живою масою, яка дихае i прiе; шофер сказав «доста!», вийшов з кабiни й позакривав наглухо дверi, щоб до самого Буркута нiде не зупинятися; автобус поволi сунув на пiдйомах i вже доiхав до Явiрника, де новий натовп лаштувався до штурму; шофер розводив руками, даючи знати людям, що вiльних мiсць немае, проте пригальмував машину, щоб випустити вуйка, якому треба було зiйти в Явiрнику, – i тут на його мiсце, не питаючи дозволу у водiя, втиснувся високий хлопець у кепцi й грубому светрi пiд шию, дверi за ним зачинилися, хлопець просунувся до найближчого сидiння й сперся обома руками на його спинку, не помiчаючи, що мiж руками опинилася голiвка бiлявоi дiвчини, якiй не залишалося нiчого iншого, як дивитися в очi хлопцевi; той нарештi вловив ii карий погляд, спробував вiдхилитися, та це йому не вдалося – ззаду натискали пасажири, нахиляючи його ближче до дiвчини, й вiн нiяковiючи видихнув iй в обличчя:
«Я не винен, дiвчино…»
«Якось доберемося, до Буркута не так уже й далеко», – примирливо вiдказала Оленка.
Хлопець мало що не доторкався носом до ii чола, його губи наближалися до ii губiв, вiн знову спробував вiдвести голову, щоб не бентежити дiвчину, а Оленка вiдчула, що його подих, приправлений запахом легкого тютюну, iй приемний, i вона не хотiла, щоб незнайомець вiдхиляв вiд неi обличчя; в його сiрих очах i далi тiнилася винуватiсть, i Оленка посмiхнулася до нього:
«Не робiть собi проблем, – сказала, – нi ви, нi я не виннi…»
Автобус нарештi добрався до Буркута, описав коло й зупинився на узбiччi дороги – тут вiн простоiть до надвечiр’я, i коли тi самi люди, якi сюди приiхали, знову його заповнять, вернеться до Жаб’я. І так щодня…
З переднiх i заднiх дверей вивалювалися пасажири – спiтнiлi, пом’ятi, злi й водночас щасливi, що iм вдалося сiсти в Зеленiй; автобус вичавлював iз себе людську масу, яка на свободi вмить дробилася й розтiкалася врiзнобiч; кiлька жiнок з порожнiми бесагами подалися плаем, що спинався царинками й перелiсками до полонини Веснярки, й правила iм за дороговказ горбата, немов племiнний бугай, синя гора на далекому обрii з короною овальноi руiни на вершинi.
Оленка, хоч i народилася в цих краях, на Попа Івана ще не пiднiмалася, проте водно заманювала ii хвиляста гряда Чорногори, за якою, здавалося, не iснуе нiякого свiту; тепер, коли дiвчина вдивлялася в гiрське забороло, що оточило ii край, запевняючи тутешнiй люд про безпеку, – пройняла ii цiкавiсть: а що там далi, за хребтом Чорногори? Не знала Оленка й квапилася за молодицями, щоб не збитися з дороги, й огортала ii щемна втiха вiд сподiваного пiзнання безмежноi ойкумени.
Про сiроокого хлопця в сивому светрi, який захищав ii вiд людського тлуму, спершись обома руками на спинку крiсла й дихаючи iй в обличчя запашним тютюновим димом, вмить забула, пойнята красою гiр, а сонце вже викочувалося iз-за буркутських верхiв на чисте небо й обдавало теплом спину – вiд цього дiвчинi, продряглiй на ранковiй прохолодi, ставало затишно й добре – де ж той прогноз старого листоношi, який провiщав доконечну негоду проти Івана Купала?
Звивистий плай перенiс Оленку через гору Керничку, вже вийшла дiвчина на Рокиту i вдивлялася в далечiнь, куди невпинно вiдступала горбата вершина Попа Івана, й здалося, що нiколи не дiйде до неi, що гора, недосяжно вiддалена, вiчно стоятиме в глибокому безмежжi на тлi синяви неба; iлюзiя була тривожна й водночас велична, немовби дiвчинi пощастило увiйти в чертоги космосу, де вiдсутнi простiр i час, де iснуе лише метафiзична краса всесвiту.
Оленка зупинилася на вершинi Рокити й чманiла вiд чару, який досi ii, горянку, нiколи не дiймав: у жаб’евському котлованi минула ii шкiльна юнiсть, потiм вона стала дитям великого мiста, i враження вiд гiрськоi природи з вiчним шумом смерек i Черемоша стерлись у пам’ятi – й аж нинi, на Рокитi, збагнула несамовите диво застиглого моря в мент найвищого штормового балу – й були це ii рiднi Карпати.
«Господи, а я вже думав, що не наздожену вас! – почула Оленка позаду себе чоловiчий голос, стрепенулася, оглянулась й побачила свого попутника з автобуса: задиханий, вiн уже стояв поруч з нею й договорював: – Ви, як та лань: з верха на верх, а з бору в бiр…»
«А ви теж на купальськi забави чимчикуете? – спокiйно спитала Оленка, наче iхня розмова, розпочата в автобусi, не переривалася. – Я ж подумала – молодий учитель добираеться до Буркута з призначенням…»
«Ви, напевно, вчителька й думаете, що весь свiт сповнений людьми вашоi професii», – всмiхнувся хлопець.
«Нi, я журналiстка, практикую в Жаб’i: оце й виiхала за матерiалом для газети… А ви хто?»
«Фольклорист… Ну, ще, так би мовити, не зовсiм, щойно – аспiрант кафедри фольклористики у Львiвському унiверситетi. І теж пошукувач матерiалу – для дисертацii».
«Дивно, що в унiверситетi ми нiколи не зустрiчалися… То що – разом збиратимемо: я – для газети, ви – для науковоi працi?».
«А якби ми та й скооперувалися – ото б вийшло досконале дослiдження!»
«Разом добре тiльки кашу iсти», – засмiялася Оленка.
Вони рушили далi плаем, iшли поруч, вряди-годи торкаючись одне одного лiктями й, нiяковiючи вiд цих дотикiв, миттю розступалися.
«…А людина – що iнша, то й iнший свiт, – договорювала Оленка. – Хто практик, хто романтик…»
«Ми ж обое, видно, романтики, якщо вибралися в таку подорож».
«То правда, але тiльки на визначений час – на одну мить купальського вечора».
«Цiеi митi може бути достатньо, щоб пiзнати одне одного».
«Ви так думаете? А я гадаю, для цього потрiбен цiлий вiк».
«Що ми знаемо про цiлий вiк!.. – проказав сам до себе хлопець. – Однак нам варто познайомитись, – спохопився вiн. – Я Данило з Явiрника».
«Тож ми сусiди! – втiшилася дiвчина. – Я – Оленка iз Зеленоi».
«Дивнi дiла Твоi, Господи! – розвiв руками Данило. – Народилися в сусiднiх селах, вчимося в одному унiверситетi, а познайомилися на Рокитi!»
Пiп Іван нарештi зупинився й почав наближатися до мандрiвникiв. Утоптаний людьми й худобою плай уперся в пiднiжжя гори й, не маючи сил ii здолати, круто звернув убiк i зник у заросляку. З-за кущiв жерепу виглядали критий гонтом дах подовгуватоi будiвлi й гострий шпиль колиби, з якого струменiв у небо димок; за широкою смугою заросляка полонина спадала в iзвори, й з них виростала нижча гiрська гряда, що бiгла в незвiстi поруч з Чорногорським хребтом; схили були всiянi обгородженими воринням хижами – деякi втiкали з гурту аж на самi вершечки горбiв, куди не вели нi дороги, нi стежки, й запитала Оленка в Данила чи в себе самоi:
«Нiяк не зрозумiю, скiльки живу в наших краях, тих он вiдлюдникiв, якi чомусь живуть окремо, нiби iм вистачае себе самих… Очевидно, все мають там для життя й рiдко коли спускаються на доли. Ну а дiти – хiба до школи не ходять? Таж навiть за пiв дня не доберешся звiдти до Буркута!»
«Так водиться у нас з правiку, – вiдказав Данило. – Тi самiтники не спiлкуються з людьми, провадять натуральне господарство, не знають нi церкви, анi школи, вони порвали стосунки iз своiми родами, з яких у горах складаеться кожне село, i прагнуть започаткувати свiй власний. Та я сумнiваюся, що iм вдасться це зробити в наш час…»
«А я й не знаю глибин свого роду, – скрушно мовила Оленка. – І родового прозвища не розумiю… Мое пiзнання сягае не далi бабунi, та й то… А ти хiба знаеш – свiй?»
Без згоди Данила Оленка перейшла на «ти», та й чому б не мала цього зробити, коли вони обое ровесники або ж з рiзницею вiку у два-три роки, проте цей крок до товариського зближення торкнувся уваги Данила, йому вiд цього стало приемно, й вiн пильно приглянувся до дiвчини.
Була вона зграбна, гармонiйно збудована, мала овальне, з гострим гуцульським носиком обличчя й великi карi очi. В цю мить Оленка теж окинула поглядом хлопця й вiдзначила про себе, що в нього високе чоло й ледь випнутi вилицi – он куди сягнув, напевне, його рiд: до дакiв або печенiгiв – Данило мав мужнiй вигляд, i був вiн Оленцi приемний.
«Що це ми раптом зупинилися й дивимося одне на одного, мов телята на новi ворота?» – засмiялася Оленка, й Данило сказав, нiби про щось зовсiм буденне:
«Ти гарна!»
«Справдi? – зрадiла дiвчина i вiдразу споважнiла. – А якби й так, то це не моя заслуга – то вiд Бога… Але ти не вiдповiв: до якого колiна знаеш свiй рiд?»
«Тебе подiбнi питання давно цiкавлять?»
«Нiколи над цим не задумувалася… А мабуть, треба! Кожна людина повинна знати, звiдки вона… А ти цiкавився?»
«Вiднедавна… – по хвилi мовив Данило. – Мiсяць чи два тому був я на презентацii книжки, якiй цiни немае: «Украiнський родовiд». Перша ластiвка в цьому жанрi… Я уважно слухав виступи знавцiв, книжку оцiнювали дуже високо, однак у мене зародився сумнiв щодо ii науковоi об’ективностi, i я запитав упорядницю – вельми енергiйну панi з таким оригiнальним iм’ям – Климентина: «Чому ви обмежили свое дослiдження самими тiльки iнтелiгентськими родинами: Жеплинськi, Бачинськi, Левицькi, Цегельськi, Петрушевичi, а де селянськi родоводи, адже майже вся наша iнтелiгенцiя – з селян… До того ж, у кожному дослiдженому родоводi – тiльки iдеальний позитив, нiби в жодному нiколи не було жмикрутiв, ошуканцiв, злочинцiв!..» Не пам’ятаю, що менi вiдповiла на це панi Климентина, але вiдтодi не перестае мене переслiдувати думка: а звiдки я взявся, хто я такий – сiльський парубок з Явiрника?»
«І ти вирiшив шукати свого корiння, – з вiдтiнком iронii мовила Оленка. – Й подався оце в мандрiвку».
«Та нi, як я його знайду?.. Та й iнший в мене нинi клопiт: хочу чи не хочу, а дисертацiя мусить бути написана».
Вiн узяв Оленку лiвою рукою за плече, на ходу повернув ii до себе i ще раз сказав:
«Ти й справдi гарна…»
«А що мала б на це вiдповiсти я? – дiвчина кокетливо глянула на Данила. – Повторити те саме? Що ж, могла б… Та хiба врода – найважливiша людська прикмета? Головне, що менi з тобою просто, легко, наче ми вже давно знайомi».
«Та це ж найкращий для мужчини комплiмент! – вигукнув Данило i враз пильно вдивився у вершок Попа Івана. – Поглянь, поглянь, Оленко: бачиш той синiй, аж чорний клубок над руiнами обсерваторii?»
«Бачу, то й що?»
«О, ти мiська панянка, а не гуцулка: то знак грози, я знаю… Приквапмо крок, щоб встигнути добратись до Веснярки. Там ватагуе старий Дмитро Мочерняк, вiн прихистить. Та й, може, щось цiкавого повiсть…»
«Ти з ним знайомий?»
«Нi, чув лишень про нього… Кажуть, вiн знае багато цiкавих небилиць. Можливо, щось нового дiзнаюся з гуцульськоi демонологii».
Тим часом синювато-чорний клубок хмари, що дотепер непорушно висiв над вершиною Попа Івана, почав раптом набухати, надуватися й набирати форм страхiтливоi потвори, що безупину мiняла свiй погрозливий лик, стаючи схожою то на розсердженого велетня, то на дракона iз роззявленою пащею, якою вiн поглинав синяву неба, – й миттю не стало над головами мандрiвникiв i шматочка голубизни, а з-поза гори, ген аж з-над Тиси, стрiмко пiднялися в небо клуби сизих випарiв, окреслених оранжевою облямiвкою, нiбито десь там, на урочищах Обнижа i Прелук, вибухнув вулкан, й ось за хвилю гаряча лава поллеться схилами вниз, заливаючи жереповий заросляк разом з полониною й будiвлями на нiй; перехреснi тихi блискавки протинали небесну куряву, розпiкаючи ii до стану фiолетовоi плазми; обважнiлi, немов насиченi вулканним попелом хмари спадали на землю, й долинув нарештi безугавний гуркiт громiв.
Роздiл другий
Свiт стемнiв i не проглядався вже й на крок, Данило схопив Оленку за руку, й вони щодуху побiгли плаем, що потягнувся вздовж пiднiжжя Попа Івана до Веснярки; мокра темiнь залiплювала очi, Оленка зсувала долонею з обличчя снiжницю; обое вмить промокли до нитки, в Оленчинi шльопанцi набилося холодноi квашi, ноги задубенiли, руки заклякли, тiльки з Даниловоi долонi, в якiй вiн затиснув руку дiвчини, струменiло тепло; обое бiгли навмання, бо свiт геть зчорнiв – й нарештi повiяло на Оленку гарячим духом ватри, а в очах просвiтлiло – то Данило з грюкотом вiдчинив дверi колиби, увiпхнув досередини дiвчину, сам ввалився за нею, й порятунок вiд лиха постав перед ними в образi вусатого дiда, який сидiв за котлом, повним загуслого молока, й з тiеi гущi виймав снiжно-бiлу масу, витискав долонями з неi сироватку, збивав у плесканки й складав уряд на лавицю свiжi будзи.
Побачивши у дверях колиби промоклих i заснiжених подорожнiх, ватаг припинив роботу, пiдвiвся з лавицi й стрiмко подався до них, простягнувши руки.
«Падоньку гiренький! – забiдкався старий. – Та яка мара вигнала вас у гори в таку шаргу? Ану лишень швиденько роздягайтеся й вiшайте шмаття на бильця бiля ватри! Господи, таж тебе, дитино, спалить гарячка», – приговорював Мочерняк, дивлячись на продряглу, аж синю Оленку.
Вiн стягав з жердини бiлизну, холошi, кептарi й подавав iх то хлопцевi, то дiвчинi й сказав до вiвчарiв, що сидiли довкола ватри, та до жiнок, якi встигли допасти до колиби перед грозою:
«А повiдвертайтеся, повiдвертайтеся, най ця пара вгорнеться в сухе».
Ватаг сам повернувся обличчям до ватри, а Данило й Оленка, стоячи спинами одне до одного, поскидали з себе мокрий одяг i голiсiнькi, як мати родила, квапно одягалися в чужу одежу, яка вiдразу iх зiгрiла; мандрiвники швидко оговтались вiд незручностi перед незнайомими людьми й посiдали на лавицю, простягнувши руки до вогню.
Мочерняк продовжував збивати бриндзу, змученi жiнки дрiмали, поскулювавшись, мов куропатви на стернi, вiвчарi теж посхиляли голови до колiн i куняли, тiльки спузар, брудний i чорний, як арiдник, пiдкидав у ватру смерековi полiнця й галузки хвоi – ватра спалахувала, трiщала, в колибi пахло ладаном, а дим, що струменiв до отвору в стелi, виiдав очi.
«Як же ви опинилися тут, молодята? – спитав урештi ватаг, пильно, аж пiдозрiливо приглядаючись до Оленки й Данила. – А звiдки приманджали?»
«Нездалеку, вуйку Дмитре, – вiдказав Данило. – Я з Явiрника, а Оленка iз Зеленоi… Вибралися на Попа Івана подивитись на купальськi забави. Аж тут…»
«Плова в нас довго не тривае, до вечора й слiд вiд снiгу згине, проте люта вона, – повiв бесiду Мочерняк. – То Чорногор чомусь раптом розсердився, може, й на вас, коли грiшнi… Чи вже пошлюбленi? – допитувався, виймаючи iз сироватки бриндзу та сплескуючи ii в кружала. – То я питаю – пошлюбленi?»
«Та нi, – почервонiла Оленка. – Ми щойно в дорозi познайомилися».
Данило невдоволено глянув на Оленку: навiщо вона сповiдаеться – чей скоро смеркне, й треба заночувати, ще, чого доброго, випровадить iх старий з колиби в таку стужу…
«Ми посватанi, – поправив Данило дiвчину. – Таж не встидайся, Оленко, нема й цьому встиду… Ми нареченi, вуйку Дмитре», – додав твердо.
«Посватанi, то й посватанi, – мiркував уголос ватаг, не пiдводячи голови. – То не пiдете вже нинi на верх, нiхто туди не прийде в таку плюту – i слава Богу… От поiжте трохи бриндзи з кулешею – та й спати в гуртожиток. Там уже повлягалися бовгарi, стадарi, козярi та й цi, – показав на вiвчарiв, що куняли бiля ватри, – скоро туди пiдуть, бо треба рано вставати… Й жiнок теж мушу примiстити. Тiсно буде… Тiльки заказую: пустим не займайтеся, того в мене не бувае».
«Не соромте, вуйку, дiвчину, – глипнув неприязно Данило на ватага. – Могли би-сьте такого й не говорити… Але чому ви щойно тiшилися, мовляв, слава Богу, що на Попа Івана нiхто не вийде? Чому – слава Богу?»
«Якщо ти, хлопче, з Явiрника, а дiвка iз Зеленоi, то мали б чути про ворожнечу мiж Шумеями…»
«Мiж Шумеями?!» – аж скрикнув Данило й вiдразу стих.
«А хiба не чули, що Шумеi iз Зеленоi, яких прозивають Злодiями, донинi смертельно ворогують iз явiрницькими Шумеями, що прозванi Апостолами?»
«Нiколи такого не чув», – тихо проказав Данило, крадькома зиркнувши на Оленку.
Дiвчина миттю вiдвела вiд хлопця очi й прошепотiла, затинаючись:
«І я… i я про таке не чула…»
«Дивно, – гумкнув Мочерняк. – Як то ви можете такого не знати… А може, й самi Шумеями есьте – бо чого вибралися якраз ниньки на Попа Івана?.. А втiм, що менi до того?»
«Та нi, ми iншi, вуйку… А не знаемо про те, що ви кажете, бо давно в тих селах не живемо. Ми у Львовi – вчимося…» – нiби виправдовувався перед ватагом Данило.
«Хiба що так, – згiдливо промовив Мочерняк, пильно глянувши спершу на Данила, потiм на Оленку. – А може, ви й не звiдти, що я там знаю… Та вже докажу, коли розпочав… Тi роди здавна ворогують, i на Івана Купала на нашiй горi деколи й крiвця ллеться. Бартками б’ються… То, певне, Божий палець – що вдарила нинi плова. Хоча вони, тi ворiженьки, такi закукурiченi, а ще як вип’ють – то й у шаргу можуть прийти зводити порахунки…»
Ватаг змовк i бiльше й словом не обiзвався. Данило теж мовчав, хоч мав намiр розпитати старого щось про демонологiю. Не розпитував. А Оленка зовсiм не пiдводила голови, й Данило вiдчув, як мiж ними пролягло незрозумiле вiдчуження. Проте нi вiн, нi вона не могла вгадати причини. Чи, може, моторошно стало вiд того, що обое могли стати нинi свiдками бiйки ворожих родiв?
До кулешi з бриндзою нiхто з них не торкнувся.
Врештi ватаг пiдвiвся i владно мовив до жiнок, пастухiв та молодят:
«Пора вже в стебло!»
У полонинському гуртожитку, на нарах через довгу кiмнату, лежали покотом пастухи й пастушки i вже спали; прийшлi жiнки вiдшукували вiльнi мiсця, втискалися помiж сплячих i тихо засинали; ватаг показав мандрiвникам на край прiчi, де в тiснотi могли лежати тiльки двое, й кинув iм лiжник. Оленка сполохано дивилася на Данила, який вiдразу влiгся бiля пастуха, що розпачливо хропiв; вiн повернув його на бiк, притиснувся до нього спиною й, вiдхиливши рiг пропахлого потом покривала, кивнув Оленцi рукою, щоб лягала. Вона ще довго тупцювала на мiсцi, та врештi пiрнула пiд лiжник, немов у холодну ополонку. Обое лежали обличчям до обличчя, дiвчина вдихала знайомий тютюновий запах, й це ii заспокоювало, а надворi вже стемнiло, й два маленькi вiконця зажеврiли до вимитого неба з повислою на ньому кочергою молодого мiсяця, немов очi зачаеноi вовчицi.
