скачать книгу бесплатно
За вiконцями вирував, наче вода в ковбанi, приглушений шум, який нiколи в горах не стихае – у вiтряну а чи в тиху погоду. Той шум здавався Даниловi невпинним диханням планети, чутним лише на верховинах: то видихала земля струджений дух i жадiбно всмоктувала в своi легенi кришталево чисте й вiд свiжостi колюче повiтря. Гiрський шум зливався з диханням утомлених людей i ставав тишею, крiзь яку вперто пробивалася в Данилову пам’ять запаморочлива мелодiя пiснi: «Над Карпатами тиха нiч тремтить, тиха нiч тремтить, мов струна, а Говерла спить i дiвчина спить, тiльки я не сплю, бо – весна…» Ця пiднебесна мелодiя Василя Якуб’яка, цi вишуканi в гiрському шумi слова Степана Пушика скрiзь тепер бринiли, виповнюючи собою безмежний простiр неба й гiр, а теж кiмнату, в якiй спали люди.
А чи сплять? – думав у напiвдрiмотi Данило. – Таж нi – всiх оповив чар полонинськоi ночi, всi прислухаються до неi… Й нараз вiн крiзь мрево тишi вчув живий шепiт, що зливався з пiснею й шелестiв словами: «Марiчко-любасочко, вийдiм надвiр, там мiсяць розсипався на скалки й горить трава, а ми ляжемо на нiй, там не так тiсно…» – «Лежи тихенько, Іванку, люди почують, нiхто ж не спить…» – «Вийдiм, Марiчко, на полонину й до свiтанку гей як налюбимося…» – й шепiт заглушив м’який звук поцiлунка… Чи це снилося Даниловi, чи направдi вiн пiдслухав тремку намову до любовi; хлопець розплющив очi й у вiдсвiтi жеврiючих шибок впiймав тихий погляд Оленки; вiн дотикався вiями до ii вiй, два дихання ставали одним, а уста боязко наближалися, i вже зiткнулися вони у вологому поцiлунку, губи в Оленки були солодкi й рухливi, вона всмоктувала в себе дихання хлопця, та обое лежали непорушно, засинаючи в поцiлунку, i снився iм шалений грiх…
А нiч була коротка, вже за вiконцями зарожевiло небо, й розсипаний на скалки мiсяць знову злiпився в кочергу, яка блiдла й ставала бiлою хмаркою й нарештi випарувалася над гiрським гребенем; в кiмнатi посiрiло, люди заворушилися й тихо вислизали надвiр, бiля кошар уже чулося гейкання, свiтанок сповнився блеянням овець, муканням корiв, форканням коней, i чутно було владний голос ватага.
Оленка й Данило схопилися з нар, щоб при денному свiтлi нiхто не побачив iх, накритих одним лiжником; вони поправляли на собi одежу й намагалися не дивитись одне на одного, та коли iхнi очi зустрiчалися, Данило мовчки запитував, чи то правда, що вона його цiлувала, що вони заснули в солодкому поцiлунку, i яку надiю вiн може мати пiсля цього – й чим упертiше про це запитував, тим густiше заволочувались ii очi памороззю холоду, й вона мовчки запевняла: «Це тобi наснилося, парубче».
А коли нi, наполягав вiн, то що то було: забава чи любов?; то був тiльки сон, вiдпекувалась дiвчина, забудь про це; а як менi далi бути – влюбленому?; як хочеш, менi таки треба вийти на гору, а ти не мусиш, чого нам разом iти, немов справдi посватаним, ми ж випадково зустрiлися й зараз розiйдемося назавше; я пiду з тобою; хiба я бороню, тiльки затям, що все те наснилося тобi…
Вони мовчки змагалися, Данило вловлював в очах дiвчини тугу й холод водночас: що трапилося, чим я ii образив?
По черзi зайшли до колиби, щоб переодягнутися в свою висохлу бiля ватри одежу, з’iли по дрiбцi вчорашньоi кулешi з бриндзою й вийшли на полонину. Вiвчарi вже погнали товар на пашу, бовгарi випускали корiв зi стаень, вiвчарки дзяворили, зганяючи до гурту овець, якi вiдбилися вiд стада, й стояв бiля стаi ватаг, супроводжуючи поглядом полонинський хiд.
«Слава Йсу, вуйку Дмитре! – обiзвався до нього Данило. – Як спали?»
«Миром!»
«Дякуемо вам за нiчлiг».
«Нема за що, – пiдкрутив вуса ватаг. – А дивiться-но, яка погода!»
«Йдемо на гору… А чи можна ще колись до вас заглянути?»
«Та чом би й нi!»
«Я хотiв би дещо розпитати про нечисту силу…»
«Та я мiг би розповiсти не одне… Але, як по правдi, то нечистоi сили в горах нема. Таж подивися лишень на це небо!» – ватаг звiв угору руки.
На вершину Попа Івана вело кiлька стежок: Оленка подалася найпологiшою, за нею пiшов Данило, не наздоганяючи: знав-бо, що розмови мiж ними бiльше не буде, й мозолив хлопець думкою мозок: що ж, до бiса, трапилося, звiдки взявся в неi той холод: чи то iз сорому за нiчний поцiлунок, якого, може, й не було?
А коли пiдходили до вершини гори, й на безверхому мурi колишньоi обсерваторii вирiзнилася кладка з чорних валунiв, Данило згадав розповiдь ватага про щорiчнi тутешнi сутички ворожих родiв з Явiрника й Зеленоi, й подумав при цьому, що не знае Оленчиного прiзвища й чомусь не хоче знати, та й Оленка його не запитуе…
Вони увiйшли одне за одним на загороджений муром плац. Пiд пiвнiчною стiною сiрiла латка вчорашнього снiгу й на нiй розмазалась червона пляма; поруч валявся зломаний держак вiд бартки, й Оленка пильно придивилася до нього… Повсюдно виднiлися слiди шабашу: консервнi бляшанки, порожнi пляшки; з почорнiлого вогнища струменiли тоненькi цiвки диму.
Оленка стояла з одного боку снiговоi латки, а Данило з другого, й мiж ними темнiла пляма, що бралася в коричневий колiр; обое й далi мовчали, й кожне з них намагалося розкрити загадку iхнього вiдчуження й таемницю, яка вiдбулася на цьому плацу купальськоi ночi.
Данила огорнув туск вiд думки, що вони зараз розiйдуться й нiколи бiльше не зустрiнуться; на його устах ще теплився слiд дiвочого поцiлунку – й не буде того бiльше, не буде; вiн хотiв спитати в неi прiзвище й не зробив цього, Оленка теж не запитувала, i вiд цiеi нез’ясованостi тайна сама скрадливо прояснювалася, й страх перед ii розгадкою примушував обох мовчати.
«Чи ми ще колись зустрiнемося?» – витиснув Данило з горла й побачив, як вродливе обличчя дiвчини вкрилося вмить осугою смутку.
Вона пiдвела на нього погляд i тихо мовила, показавши на коричневу пляму:
«Хiба не бачиш, що мiж нами кров?»
І рiзко рушила з мiсця, обiйшла закривавлену латку снiгу, припала до Данилових грудей, поцiлувала його в щоку й вибiгла з плацу, пiднявши на ходу зломаний держак. І зникла за кущами ялiвцю.
Бiлява голiвка вряди-годи то виринала з ялiвцевих i жерепових зарослiв, то зникала, й Данило чомусь-таки вiрив, що Оленка зупиниться внизу й чекатиме на нього, бо чому мала б полишити його самого серед чорногорського безлюддя, чей не посперечалися, не посварилися, i що могла важити для них червона пляма на снiгу, а може, то й не кров, а хтось вишневий сiк розлив… А якби й кров, то що iм до бiйки якихось сп’янiлих парубкiв, чому б це мало стати причиною iхньоi розлуки?
Постать дiвчини вихопилася iз зарослiв й чимдалi малiла, Оленка не зупинялася, не озиралася, й на Данила повiяло пусткою – вiн зрозумiв, що бiльше нiколи ii не побачить, i вiд цього зробилося неймовiрно тоскно; вiн ще не мiг визначити цiни згуби, лише вiдчув, як вiдкроiлася вiд нього немовби половина його сутностi, щойно заповнена образом дiвчини, яка несподiвано завiтала в його життя.
Це було надто несправедливо, бо що б могла означати для Оленки розповiдь ватага про невгасиму ворожнечу мiж родами Шумеiв? І що з того, що Данилових родакiв прозвали Апостолами, – та навiть якби Оленка походила з Шумеiв, прозваних Злодiями, то яке це мало б значення нинi для них обох – цивiлiзованих, освiчених, сучасних?
Проте Данилова догадка була вперта: а таки напевно ця дiвчина iз Шумеiв-Злодiiв, i соромиться вона негiдного прозвиська й озлоблюеться на людей, якi про це iй нагадують… Почекай, Оленко, якщо це насправдi так, то ще не знати, чи справедливо вас прозвали, й чи мое прозвисько не мае iронiчного вiдтiнку, як-от – «святенник», «боженька»?
Данило не був упевнений, що догадка його вiрна, проте в ii справдешностi щораз то бiльше переконувала дивна поведiнка Оленки – i йому стало гiрко вiд того, що така дрiбниця знiвечила iхне знайомство, однак тут же вкрадалася у свiдомiсть думка про фатальнiсть родовоi приналежностi, коли за неi ось учора пролилася кров.
Вiн мусить наздогнати дiвчину й переконати ii, коли це правда, в марностi задавнених образ i родовоi ворожнечi, та водночас проколювалася в душi цiкавiсть дiзнатися правди, заступленоi вiд нього заслоною правiку.
Й заволав Данило навздогiн Оленцi, щоб зупинилася, та голос не здолав простору, що протягнувся мiж ними; вiн перейшов горби Рокиту й Керничку, вийшов на буркутський плай, допав уже й до Буркута: бiля дороги стояв порожнiй жаб’евський автобус, який стоятиме тут до самого надвечiр’я, проте Оленки хлопець не побачив, можливо, поiхала попутною вантажiвкою.
Змучений i збезнадiяний, вiн присiв на приступку машини й думав про свiй родовiд, який для нього сягав не далi дiда Пилипа Шумея, що помер, коли Даниловi сповнилося десять лiт.
Роздiл третiй
Данилова неня Федора прийшла в Явiрник ще малою iз присiлка Теребiж, де вузькоокi, кустратi й чорнi вуглярi випалювали деревне вугiлля й виплавлювали смолу з березовоi кори, а ще крали курей по довколишнiх селах. Вихопила дитину з бруду й нестаткiв ii мати, вродливиця Калина, що невiсть-як опинилася в хатi вiдлюдькуватого нероби Івана Джемиги, й привела свою доньку до власника Веснярськоi полонини Пилипа Шумея, уклiнно впросивши його взяти Федорку за пастушку до телят.
Мав Пилип чимале стадо маржини, ще й племiнного бугая, вiд якого корови щорiчно телилися чорномордим молодняком; шкодуючи тих теличок i бичкiв, газда нiколи не виганяв iх на полонину – пашi вистачало й на Думських пагорбах, що збiгали пологими схилами до Черемоша.
Тi обгородженi воринням сiнокоси й лисi пасовиська, i кладка через рiку, що провадила до гори Тарницi, порослоi рiвними, мов пасхальнi свiчi, смереками, на якi був добрий попит в кутських тартаках, i довгий ряд схожих на сiрниковi коробки вуликiв на царинi пiд Магурою та й сама гражда, обступлена зусiбiч заломленими дахами, пiддашшями, галереями й подвiр’ям, обставленим стайнею, хлiвами, стодолою й оборогом, мiж якими навiть щiлини не проглядалося, й на Божий свiт виводили тiльки хвiртка з боку Думськоi гори й возова брама вiд рiки – все це належало фудульному газдi Пилиповi Шумеевi, прозваному Апостолом.
Сирота Федора виростала серед цього добра й не почувалася тут наймичкою: була працьовитою, бистрою, мов бджiлка, i все, що ii оточувало, немовби iй i належало; дбала вона про Пилипове багатство, як про свое власне; з роками виструнчувалася, мов гаджуга, а коли стала на порi, й тугi цицi вже не вмiщалися в пазушинi, а великi синi очi, заволоченi блудною паволокою, крадькома пазили за чорночубим, смаглявим, нiби циганськоi кровi, багацьким одинаком Николою, а той водно вишукував собi роботу, де поралася Федора, – тодi вони обое почали пропадати то в колешнi, то в стодолi; врештi стрункi ноги дiвчини у вечiрню пору стали дрiбно перераховувати щаблi драбини, припертоi до оборога, й трiщали тi перекладини теж пiд вагою ставного парубка, – не промайнули цi грiховнi виправи повз пильнi очi господаря, й зметикував собi суворий i мовчазний Пилип, що пора дiвчину виганяти з обiйстя або ж брати за невiстку…
Позбуватися такоi справноi робучоi сили Пилиповi було шкода, а Никола не вiдступався вiд дiвки нi на хвилину, й коли фартушина на Федорi почала коротiти, й при зустрiчi з газдою дiвчина соромливо прикривала долонями живiт, а заховати грiха вже не могла, Пилип порiшив – бо як не цю, то iншу знайде хлопець, а напевне пустiшу, чей працьовитiшоi невiстки не мiг собi й придумати, – щоб Никола, хоче того чи не хоче, понiс до ксьондза на заповiдi.
З того нерiвного й для села несподiваного шлюбу народилася дочка Марiйка, й Федора стала повноправною господинею в багацькiй граждi пiд Думською горою. Бабу Фросину, котра й так до господарки нiколи не належала i весь свiй вiк просидiла в коморi за вишиванням сорочок на продаж, розбив паралiч, i нiхто нiколи не бачив ii на бiлому свiтi, аж до похорону, що його по-багацьки справив Пилип, немовби перед упослiдженою жiнкою, якiй належалося бути першою газдинею в селi, а мала вона вiд мужа менше пошанiвку, нiж служниця, виправдовував свою провину пiсля ii смертi: на горах ридали трембiти, везла домовину на цвинтар парокiнна фiра, за катафалком тягнулася довжелезна процесiя, нiбито явiрницький люд хотiв хоч раз у життi побачити найбагатшу в селi господиню; вiдправляли по нiй панахиду аж три ксьондзи – з Явiрника, Зеленоi та Буркута, й справив Пилип гучнi поминки на просторому подвiр’i гражди: столи вгиналися вiд наiдкiв i питва, газди один поперед одного споминали достоiнства найгiднiшоi в селi жiнки, молодицi вмивалися сльозами, витирали очi й носи шальоновими хустками, бiдкалися, завивали, аж поки тi голосiння не перемiнилися в коломийковi спiви i п’яний регiт.
Баба Фросина померла ще при достатку. В Пилипа було все, що мiг послати Господь працьовитому газдi, та найпильнiше доглядав вiн рогату худобу. Кожну корiвчину називав по iменi: Мiнка мае спущенi вниз роги, нiби дiвочi кiски, молода, проте сумирна, й дае на день аж п’ятнадцять лiтрiв молока; Краса ходить з дошкою на лобi й мае червонi лютi очi, нападае навiть на бика – вiд неi одного разу потерпiв сам Пилип i вiдтодi обходив товар у кептарi з дiркою на спинi, проте не продавав Красоi й не рiзав, бо мав вiд неi таке густе молоко, що пiвгладущика бралося густою сметаною, хоч край ножем; Ласка була красунею з великими очима, з яких по-людському котилися сльози, коли ii якийсь пастух врепiжував прутом по хребтi за непослух, й тримав Пилип Ласку лише за вроду, бо надоював вiд неi, що кiт наплакав… Кожну коровину лелiяв Пилип, а мав iх щось аж десять.
Довгими зимовими вечорами, коли в граждi западала нудьга, й тяжко було дочекатися чергового передзвону старого настiнного дзигаря з чавунними вагунами, мовчазний Пилип заводив розмову про худобу: загинав на лiвiй руцi палець за пальцем, перераховуючи, скiльки теличок, а скiльки бичкiв привела кожна корова за свою службу; Пилип знав масть найменшоi тварi, пам’ятав вiк старших й робив позначки на сволоцi – яку й коли треба гнати до Сигету на продаж, а хатнi слухали й мовчали, бо до господарських розрахункiв нiхто не мав права втручатися, й Никола, на вiдмiну вiд Федори, що зайняла становище господинi, залишався слугою в батька, а ще любленим мужем у дружини, вiд якоi аж за двадцять лiт, коли вже Марiя вiддалася за вчителя в Бiлу Рiчку, народився хлопчик Данилко.
Тодi в Данилового дiда вже не було стада, залишилися лише двi корiвки – для скоромини, а решту худоби ватаги перегнали в колгоспну артiль на Веснярку, й старий Пилип вряди-годи вирушав на полонину за належною йому бербеничкою гуслянки й там цiлоденно тинявся на пасовиськах, вiдшукував ту чи iншу свою корiвчину й кликав до себе, корови газду впiзнавали, пiдбiгали до нього, брали в морди його рапавi пальцi й смоктали, а дiд припадав до iхнiх лобiв, пестив i ридма плакав.
Про все це Данило дiзнавався з розповiдей матерi, а в його власнiй дитячiй пам’ятi залишилася лише дiдова пасiка, що вишикувалася довгою шерегою на царинi пiд Магурою.
Та пасiка була окремим царством серед рiзнобарвного квiтування гiрських трав, i доступ до нього мав лишень дiд Пилип – його одного допускав до себе дзвiнкий бджолиний люд, що в цiлоденнiй працi помiж зел i на медоносних липах, зумисне задля пасiки посаджених, поводився сумирно й не помiчав чорнявого хлопчика, який у сонячну погоду вибiгав з гражди, стрiмко долав Думський горб, однак, добираючись чим ближче до царини пiд Магурою, ставав обережнiшим i сповiльнював хiд, а коли вже долинало до вух погрозливе гудiння, то й зовсiм зупинявся, не виходячи з дива: як це так, що дiд бджiл не боiться, смiливо виймае з iхнiх хаток рамцi з обважнiлими вiд меду щiльниками, кусючi комахи лазять по дiдових руках, по обличчi, а вiн лише денеколи легко iх зсуне долонею й при цьому спокiйно смокче люльку, що звисае з губiв на довгому цибуху аж до пояса, круглi кiльця диму вихоплюються з мосянжовоi чашечки й пливуть над вуликами, злагiднюють бджiл, а потiм розчиняються в повiтрi, не залишаючи по собi слiду.
Сидить собi дiд на стiльчику помiж пнями в солом’яному ширококрисому брилi й бiлiй сорочцi, пiдперезанiй вишиваною крайкою, й у бiлих гачах – усе на ньому бiле, як у Бога, та й сам вiн на небожителя схожий, i якби Данило умiв малювати, то списав би з нього Господа й повiсив у церквi на бiчнiй стiнi замiсть розсердженого Саваофа з бiльматими очима й грiзно пiднесеним вказiвним пальцем… Дiд Пилип добрий, але тiльки в пасiцi, а ще коли збирае з липи рiй, i бджоли облiплюють його груди, немов у кольчугу одягають – то й зовсiм тодi ласкавий, бо не можна бодай необачним рухом сполошити комах; дома ж дiдова ласка пропадае, в хатi вiн бурчить i нiколи не дае хлопцевi навiть понюхати меду – зливае його у слоiки й коновки й щоп’ятницi везе в Жаб’е на продаж, а коли вертаеться з торгiв, закриваеться в граждi на всi защiпки й кудись тi грошi ховае, – вiдколи забрали в Шумея полонину й худобу, став вiн несусвiтнiм скупарем, гiршим вiд Шльоми-лихваря, який тримав колись у Явiрнику корчму…
Якось Данило зважився ближче пiдкрастися до пасiки, так тихо пiдходив, що бджоли й не помiчали його руху, й, знаючи, що дiд мусив серед бджiл здобрiти, вирiшив ще раз запитати його про найцiкавiше – про те, чого в книжках недописано, а в маминих пiснях недоспiвано – про опришкiв… Дiд повинен про це краще знати, бо ж дуже давнiй – нехай хоч два слова скаже про Довбуша.
Пилип запримiтив онука й побачив на його обличчi нетерплячку про щось розпитати – най би лиш меду не просив, бо як то тяжко нинi той грiш роздобувати; проте таки вiдламав кусник соту, з якого потекла по пальцях золота патока, й вийшов з-поза пнiв, а за ним хмарою полетiли бджоли; Данилко тепер iх не збоявся, бо вони у дiдовiй владi, похапливо взяв з його рук той шматочок пахучого воску, довго висмоктував з нього солод i врештi зважився заговорити.
«Агей, дiдику, та розкажiть менi щось про опришкiв!»
Й тодi побачив хлопчина, як гнiвно сiпнувся дiд, i бджоли гучнiше задзумкотiли – стали такi лютi, як i вiн.
«Ти вже раз питав мене про це, хлопче, – наморщив чоло Пилип, i вiхтi брiв пiдскочили вгору. – Чи не захотiлося тобi й самому пiти чужi комори розбивати, що про ту голоту водно розпитуеш? А то ж брехня, що тi розбишаки бiдним помагали, жебрак тому й жебракуе, що не хоче робити й лишень за чужим умiе пазити… А то звiдки пiшла ця колгоспна банда, що в мене худобу й полонину забрала, як не з опришкiв! Й такi, як Довбуш, твого прадiда вбили тiльки за те, що той газдою був!»
Дiд лютував i потрясав кулаком до неба, а потiм стишився й, примруживши очi, спитав пiдступно в малого:
«Ти про них з книжок начитався чи, може, неня тобi нашептала?»
О, Данило бiльше нiколи не запитае про це в дiда, бо книжки книжками, а мамi добре дiсталось би, якби вiн признався, що неня колись йому до сну, та ще й тепер, як тiльки дiда нема в хатi, все наспiвувала: «Ой попiд гай зелененький ходить Довбуш молоденький», а в тiй пiснi – про славне побратимство, про зрадливу Дзвiнку та про ясний топiр ватажка, за який угорський король готовий був пiв царства вiддати…
Змовк хлопець, а дiд сердиться, i бджоли теж сердяться – вже летять вони, мов кулi, до малого опришка, й вiн стрiмголов утiкае з пасiки…
І ще одна згадка скалкою увiп’ялася в мозок Данила, який сидiв на приступцi автобуса, терпеливо чекаючи надвечiр’я… Вмирае дiд Пилип, бо час його закiнчився, тата вже давно немае – вбило дерево в бутинi, а Данилко, Федора й Марiя стоять у дiда в узголiв’i, й неня слiзно просить свекра, щоб сказав, бо ще мить – i не зможе: де вiн тi грошi, за мед вторгованi, заховав, он росте хлопець, i в школу до мiста треба буде його послати, бо що без науки нинi варта людина? А дiд вороже дивиться на невiстку й вихриплюе таке, чого нiяк не може збагнути Данилко:
«Ти роботяща була в мене, але гадаеш, я не знаю, звiдки ти взялася в Джемигiв?.. То кров опришкiвська волае з тебе: хочеш роздати мiй набуток голодранцям… А не дам, не дам!»
Дiд сконав, i нiхто й досi не вiдае, де захованi тi його нiкому вже не потрiбнi папiрцi… Й засолоджуе Данилову гiркоту iнший спогад – про заховану в коморi бочiвку меду, якого хлопчик уволю наiвся, аж пупом текло, пiсля дiдовоi смертi…
Нарештi прийшов водiй, торкнувся рукою Данилового плеча, щоб той дав йому дорогу до кабiни. Сидячи в задумi на приступцi автобуса, хлопець i не помiтив, що пасажирiв уже набралося чимало, вiн пiдвiвся, зайшов до салону й зайняв крiсло, на якому вчора сидiла Оленка. Все ще сподiвався, що до вiдправлення зайде i вона, придивлявся до облич дiвчат, якi заходили, та марно: Оленка, видно, давно поiхала… Можливо, вона зiйде в Зеленiй, щоб навiдатися до родини, й майнула в Данила зухвала думка: вийти й собi на наступнiй зупинцi й допитатися до Оленки. Та зразу й вiдкинув таку затiю – що ж бо скаже iй, хоч би й допитався?
У цю мить Данило уявив собi: притиснутий людським тлумом, стоiть вiн перед першим сидiнням i, спершись обома руками на спинку крiсла, немовби в обiймах тримае незнайому вродливу дiвчину, а його губи мало що не торкаються ii губiв, а далi, як то було увi снi, вони з’еднуються устами й вiдiрватися не в силi, губи дiвчини жвавi, рухливi, й вона вбирае в себе його подих…
Стрiпнув головою, щоб вiдiгнати солодке марево; автобус деренчить, пiдскакуе на вибоiнах, нiби квапиться, щоб перед смерком добратися до Жаб’я; а ось уже на заходi проколола помаранчевий пруг неба гостроверха гражда пiд Думською горою – i як то вона з неприступного замку в дитинствi перемiнилася нинi в маленьку хатку, яка може легко злетiти на доли, пiдхоплена буревiем…
Степлiло на серцi в Данила на вид рiдноi оселi, й майнула думка, що треба до неi прикласти рук: пiдняти похиленi паркани, замiнити зiтлiлу дощану обшивку на галереях, побити дах новим гонтом, бо старий струхлявiв, прибрати занедбану свiтлицю – сповiльнiли колись жвавi руки Федори; перевезти книжки з аспiрантського гуртожитку, влаштувати лiтнисько в Явiрнику й запросити в гостi Оленку… ет, що це йому весь час верзеться: нема, не було й нiколи не буде нiякоi Оленки, все то чари святоiванськоi ночi…
А гражда разом з Думською горою наближаеться, вже вiд шляху побiгла до неi заросла споришем стежка; вхiдна хвiртка скрадливо вiдхиляеться, наче за нею хтось чатуе, i врештi лунко гримае об паркан, на стежку виходить жiнка в терновiй хустцi, запинае кептар на петельки, пригладжуе долонями спiдницю, пiдбiгае й таки вже бiжить стежкою вниз i зупиняеться навпроти високого парубка – нiби перед чужим розгублена.
Вони не обнiмаються, в горах не годиться виставляти напоказ родиннi почуття, а село стооко дивиться на Думську гору, бо до вдовицi вчений син приiхав, i дивуеться i заздрить; Данило статечно йде поруч з мамою, й коли хвiртка замикае граждову фортецю, аж тодi Федора припадае синовi до грудей i говорить крiзь сльози:
«Богу дякувати, що вернувся, та то ж така плюта ходила вчора Чорногорою… А ще там, на Попi Іванi, казали нинi коло церкви, побилися зеленчуки з явiрниками, та так, що одного привели…»
Уздрiв Данило в очах мами тугий смуток, змiшаний зi страхом, i в тому, як вона пригорталася до нього, вiдчув ii розтривоженiсть – що б це мало означати, чого вона боiться?
«Ходи, повечеряеш», – сказала мати й пiшла попереду Данила до свiтлицi.
Данило сiв за стiл навпроти вiкна й дивився, як кружало сонця поволi зсувалося вниз по шибцi, аж поки не кануло за Магуру. Федора принесла з кухнi пiдiгрiту пiдпалку й поставила на стiл пляшку сливовицi.
«Пий, сину, скiльки можеш, а я подивлюся… Чейже престольний празник нинi в нашому селi… А тi зганьбилися при такому святi. Ой, Данилку, ти он високу науку здобуваеш, а вони й далi дурiють: кажуть, голову парубковi проломили…»
Даниловi згадалася червона пляма на снiгу пiд стiною обсерваторii i зломаний держак вiд бартки, який чомусь пiдняла Оленка iз землi й пiшла з ним. А ще пригадав розповiдь ватага…
«То кого побили? – спитав у мами, геть спiснiлоi, зморщеноi, без слiду колишньоi вроди на обличчi, а ще ж пам’ятае син, якою гарною була вона за його дитинства. – Кого ж побили?» – допитувався.
«Таж Михалка Джемигу, котрий…»
«Але ж менi вiдомо, що Шумеi з Шумеями б’ються – Злодii з Апостолами. До чого тут Джемига?»
«Нiчого ти не знаеш, сину… Та й навiщо воно тобi? Колись грiх Злодiiв Джемиги покрили й за це ненавидять iх. Той грiх i на менi…»
«Не можу втямити, мамо, чому на вас мае падати тiнь чиеiсь провини?» – проказав Данило й затнувся на словi, згадавши докiр, що його дiд Пилип кинув Федорi перед смертю, не признаючись, де сховав грошi.
«Нiхто не винен, нiхто, – тихо мовила Федора. – Вини нема, а пiзьма жие… Але ти iж, iж, сину, напевне, добре зголоднiв, поки вибрався з тих чорногорських тарапатiв… Та й нащо тобi те все знати?»
«Ви щось недоговорюете, мамо, щось приховуете вiд мене…»
«Не треба того тобi, кажу ще раз. Чей не вiзьмеш бартку в руки й не пiдеш на Попа Івана на той рiк… Ти вчений, в тебе iнше життя».
«Але ж з якогось роду я прийшов у явiрницький свiт – то з якого: вiд Злодiiв чи Апостолiв?»
«Ти людський, хлопче, i цього з тебе досить… Та й вони не розумiють, за що б’ються. Найстрашнiша та ворожнеча, коли причина ii забута, а говорить тiльки чорна кров…»
Данило випив пугар сливовицi, повечеряв i почав укладатися до сну. Ще запитав у мами:
«Ви не знаете в Зеленiй таких Шумеiв, що iхня донька у Львовi вчиться?»
Федора довго мовчала, а потiм мовила благально:
«Не знаю, нi… І ти не дiзнавайся, прошу тебе. Дай менi в спокоi дожити…»
Роздiл четвертий
Оленцi пощастило: не встигла вона ще й розглянутися на автобуснiй зупинцi, як вiд озера Шибеного, круто вивертаючи на гостинець, виiхав нап’ятий тентом «бобик». З вiдкритого вiкна кабiни виглянув повновидий чоловiк – Оленка впiзнала заступника голови Жаб’евськоi районноi ради, який вряди-годи заходив до редакцii, приносячи офiцiйнi матерiали; вiн сказав шоферовi зупинитися й вiдчинив дверцята машини.
«Сiдай, дiвчино-рибчино! На празник приiхала до Явiрника чи, може, шукала цвiту папоротi й тепер вертаеш iз чар-зiллям у свояси?»
«У мене попразен, – квасно посмiхнулася Оленка. – До Зеленоi пiдкинете?»
«А чом би й нi, хто такiй кралi вiдмовить?»
Дiвчина швидко всiлася в машину й приквапила на шофера, щоб рушав, помiтивши, як стежкою з Кернички спускаеться вниз чоловiча постать – був то, напевно, Данило, й Оленка вiдчула, що мусить втiкати вiд нього, аби не було пiзно: наздожене, й залишиться вона з ним надовго, а може, й назавжди, й обое усе життя будуть доходити правди, чому то вони, з однаковими прiзвищами, опинилися серед ворожих родiв, i в чому полягае та ворожнеча? Хто i в якому колiнi з ii роду зло дiяв, що iх обiзвали Злодiями, кому та дiя здавалася злом, а може, якраз добром була i зловi зло чинила? А яку благодать несли у свiт Шумеi, яких Апостолами нарекли, де те добро вiд них посiялося i яким зелом зiйшло на землi: арнiкою чи блекотою?
Мотор у старому «бобику» довго чмихав, а чоловiча постать наближалася буркутським плаем, i в дiвчини завмирало серце: що станеться в ii життi за мить-двi i що буде пiсля того, як те вже станеться – втiха чи жаль, подив чи розчарування; та хай би ця машина вже швидше рушила… та хай би мотор нiколи не завiвся… Данило пiдбiгав, а в дiвчини терпло серце й набиралося тiеi тугостi – коли ще хвилина, i бризне кров…
Та врештi «бобик» скочив з мiсця, немовби з ланцюга зiрвався, закрився клубками дорожньоi куряви, й на мить полегшало на душi в Оленки, страх полишив ii, впустивши на свое мiсце навальний туск, що враз зацiпенiв каменем.
«Я тебе вiдразу впiзнав, Оленко, – повернувся до дiвчини Василь Голуб, заступник голови райради. – А що тебе сюди занесло – чей у вчорашню шаргу не важилася виходити на Попа Івана, та й якi там мiстерii могли вiдбуватися на снiгу… А я iздив поглянути, як iдуть роботи на Шибеному, – вже, слава Богу, закладений фундамент пiд турбазу…»
Дiвчина не обiзвалася, а Голубовi хотiлося розмовляти, вiн показав на держак вiд топiрця, який Оленка тримала в руцi.
«Вiд вовкiв обганялася?»
«Вiд собак…» – скупо вiдказала Оленка.
Голуб ображено вiдвернувся, й дiвчина аж тепер пильно приглянулася до держака, оздобленого перламутровим вiзерунком, немов циркою на красноiльських вуставках, i тепер уже остаточно впевнилася, що то залишок вiд батькiвськоi бартки. А де ж головка з розплесканим обушком, загнута буквою «р» – той мольфарський топiр, яким так дорожив неньо? Як же вiн опинився на Попi Іванi, та невже батько або брат Йосип пролив ним учора кров?
Оленка попросила шофера, щоб зупинився, подякувала й вийшла на автобуснiй станцii в Зеленiй.
Повiльно, нiби вагаючись, чи варто iй сьогоднi заходити до рiдноi хати, дiвчина зiйшла з гостинця й ступила на стежку, що спиналася вгору крутим берегом Черемоша до обiйстя, яке, зiслизнувши iз схилу Сивулi, зупинилося над урвищем. Критий червоною черепицею чепурний дiм обступили молодi смерiчки, що затримували корiнням можливий зсув, й подумала Оленка, що колись цiеi господарки не стане, й тут вируватиме рiчкова заплава, розмиваючи пiднiжжя Сивулi, а вже як далекi шумеiвськi нащадки, загроженi катастрофою, виберуться iз Зеленоi, то й навiки зникне з людського вжитку погане прозвисько, i хай би це сталося якнайшвидше…
Нiколи про таке не думала, не застановлялась, – iй, майбутнiй журналiстцi, марилася праця мiжнародноi кореспондентки, оскiльки добре володiла англiйською, – i що Оленцi до зневажливого прозвиська, яке прилипло до них тiльки в Зеленiй, – не потягнеться воно за нею в далекi свiти й тут теж колись зiтлiе; з Оленки почнеться новий рiд в iнших краях, де не буде нi Злодiiв, нi Апостолiв, а Шумеiв обох гiлок теж не залишиться на свiтi, й ворожнеча iхня навiки забудеться.
Аж здригнулася Оленка вiд таких думок, зупинилась на стежцi, i в ii очi, нiби вперше в життi, увiйшло рiдне обiйстя, заступлене смерiчками й обгороджене воринням; два шпилi заломленого даху вистрелили вверх гострими конусами, немов зiбралися проколоти небесну твердь й зачепитися за неi, коли б насправдi зсунувся берег i внизу завирувала каламутна ковбаня, – й так вiчно висiтиме будинок над Зеленою, чаруючи довкiл своею ошатнiстю й розганяючи кругами флюiди безсмертного шумеiвського роду. Й будуть тут народжуватися новi й новi поколiння Шумеiв-Злодiiв, якi своiм справедливим життям утверджуватимуть славу несправедливо знеславленого роду, передаючи вiд батькiв до синiв героiчний символ – магiчну мольфарську бартку, яка вчора захищала iхню родову честь.
