скачать книгу бесплатно
Оленка стиснула в долонi держак, немов сама наготовилася до битви, й марення про свiтовi мандрiвки вмить ii покинули, вступивши мiсце почуттю кровноi приналежностi до святоi мiсцини над обривом, й у цю хвилину вiдчула вона, що нiяка сила не зможе вирвати ii корiння, яке вросло в цей гiрський кряж, де б не закинула доля, що тут початок i кiнець, альфа й омега ii життя.
Не виймаючи iз гнiзда верхньоi дилини, вона перескочила вориння i вбiгла, таки вбiгла до хати й перш нiж обняти матiр, батька i брата, якi сидiли за обiднiм столом i, уздрiвши ii, сторопiли, обвела пильним поглядом свiтлицю й, помiтивши на припiчку мосянжову головку бартки, насiчену кружальцями й трикутниками з чорними цятками над кутами, схопила ii, припасувала до держака, й коли розломи тiсно увiйшли один в одного, поглянула на батька й подала йому через стiл топiрець, та брат Йосип перехопив його, притиснув до грудей i вигукнув зловтiшно:
«Таки вернулась!»
Якусь хвилину всi стояли мовчки, й нiхто не важився заговорити першим: кожен знав, що будь-чия мова почнеться з питання про бартку – чому вона зламалась i яким чудом держак потрапив до рук Оленки?
Мама Палагна зупинилася перед дочкою з розпростертими до обiймiв руками: обидвi – бiлявi й схожi мiж собою – стояли навпроти циганкуватих батька й сина, теж схожих: в старого Юри дрiбнi кучерi побила сивина, а Йосиповi, ще дрiбнiшi, вилискували, нiби нафарбованi купервасом, – i так застигла родина в кiмнатi, бо тайну бартки знали тiльки Оленка i ii старший брат; вони дивилися одне на одного, не зважуючись порозумiтися: розкривати перед батьками таемницю чи нi…
Та врештi в Йосипа розтулилися вуста, й вiн виплюнув зневажливi слова, якi розкрили для батька й матерi секрет зломаноi бартки, й скрушно зiтхнула мати, а старий Юра й далi стояв iз зцiпленими зубами, тiльки жовна заворушились пiд шкiрою на обличчi, коли вислухав до кiнця жовчну Йосипову мову.
«Шкода, що-м не поклав його намертво, паскуду, – зчеповз келеп по баранячiй шапцi, а на другий помах вiдхилився Михалко, i я луснув топiрцем по каменю – свиснула тодi в один бiк головка, а держак випав з руки… Слава Богу, намацав головку в потемках на землi. А того повели… Й нiчого йому не сталося, тiльки кров зацебенiла з носа, як вода з фаерманськоi помпи…»
«А за що?» – спитала коротко Оленка.
«А за те саме… “Злодii йдуть!” – вигукнув Михалко, наш гурт побачивши. Та якби то справдешнiй Апостол це сказав, я ще б, може, поправувався з ним, за що так обзивае – можливо, розтовкмачив би менi справдешнiй, чому така ганьба впала на нас, а це дзявкнув Михалко Джемига, а то хiба лише дитина не знае, звiдки взялося в Явiрнику те потороччя! І чим займались за советiв, а може, ще й за Польщi та за Австрii… З вошей не вилазили, тому Апостолам задницi лизали!»
Йосип аж задихався вiд лютi, а Юра й далi стояв непорушний i, видимо, стримував у собi гнiв, щоб не вибурхатився з горла при великому святi. Сказав лише:
«І добре зробив Йосип. Пiдпанки завше гiршi, нiж пани…»
Палагна мовчки вислуховувала чоловiчу перемовку, знала вона, з якоi причини терпкi слова мовляться, а Оленка не вiдала нiчого, хiба лишень те, що поганим словом ii рiд мальтретують, i спитала – розгублена аж до слiз:
«А за що, за що нас так обзивають?»
Нiхто на це не вiдповiв, не пояснив прозиванку, що була давня, як свiт; й подумала Оленка, що в цiй хатi, може, й не знають причин ворожнечi мiж родами Шумеiв, а десь там, напевно, й Данило сушить собi голову над цiею самою морокою, бо звiдки йому знати, чому вiн Апостол, а хтось iнший – Злодiй?
«То стара незгода, донько, – вiдказала мати. – І що ми знаемо…»
«Але ж е свiжiша пам’ять, i ми добре пам’ятаемо…» – заговорив Юра й затнувся.
«А чи треба згадувати?» – стенула плечима Палагна.
«Може, й треба, коли так сталося, що зло поновлюеться знову й знову…»
Юра скупо згадував не таке вже й давне.
…У п’ятдесят третьому роцi в Явiрнику гуляли небувале весiлля: син фудульного газди Пилипа Апостола Никола брав шлюб з наймичкою свого неня Федорою – писаною красунею без роду, бо прийшла в найми з теребiзькоi бiдноти й була байстрям, посiяним хтозна й ким… Поговорювали сiльськi плетухи, що сирота Калина понесла те дитя iз Веснярськоi полонини, яка Пилиповi належала. Доiла там овець, i запевняли чабани, що то зеленчуцькi Злодii ту дiвку звели… Забрав тодi спузар Іван Джемига Калину з повним животом на доли, привiв у свiй присiлок Теребiж поблизу Явiрника, де у видолинi осiли курнi хижi, схожi на купи хмизу, й той грiх покрив, бо ж була дiвка, як мак, красна.
Й пiзьма велика взяла бiдняцький рiд Джемиг на зеленчуцьких Шумеiв за те, що Злодiiв у Теребiжi посiяли. На Пилипа ж Апостола вони молилися, бо мали в нього заробiтки, i в найми багач приймав; за советiв деякi в стребки записалися й ходили з московськими облавниками по лiсах бункерiв шукати, i став Теребiж большевицьким гадючником.
То коли донька покiйноi вже нинi Калини Федора, наймичка Пилипа Апостола, чекала в хижi свого вiтчима Івана Джемиги на молодого з боярами, а на подвiр’i ще з-перед вечора грали троiстi музики й здiймалася стовпом весiльна курява, вийшли з лiсу четверо упiвцiв i, безпечнi, що в цю западину гарнiзонники з Жаб’я напевно не прийдуть, поскладали автомати на призьбi бiля колешнi, випили по склянцi горiлки i в танець пустилися.
Танцювали вони шаленого «аркана» всю нiч, наче iз життям прощалися, а певне, що так, бо ж дивилися щоднини i щоночi смертi у вiчi, а перед досвiтком на подвiр’я Джемиги замiсть боярiв увiрвалися, немов шулiки, облавники, схопили всiх чотирьох партизанiв, звели в узвiр i там пострiляли. Й стихло весiлля… А вранцi, нiчого про це не знаючи, примчали на конях молодий з дружбами – й забрав багацький син Никола бiдну молоду до своеi гражди, i стала Федора господинею там, де досi в наймичках ходила.
На другий день пронеслася чутка, що про партизанське гостювання на багацько-бiдняцькому весiллi донiс тiеi ж ночi в жаб’евський гарнiзон той самий Іван Джемига, який Калинин грiх покрив. То скарали його на смерть партизани, й залишився на свiтi вiд нього й Калини син Михалко…
«Не розумiю, навiщо ви про це розповiдаете, тату», – перепинила Оленка батькову мову й сiла скраю до обiднього столу, а мати накладала iй у миску пiдпалки з курятиною.
«А для того, – гаркнув Йосип, – що на Попi Іванi зустрiв мене образливим словом той самий Михалко – теребiзький курокрад!»
«Я бачила ту кров, що ти пролив, – тихо сказала Оленка. – А чи довго ще роситиме вона нашi гори?»
Нiхто на ii слова не обiзвався, i святкова iжа нiкому не йшла до рота.
Роздiл п’ятий
Перед вечором батько з матiр’ю пiшли на другу половину хати, Йосип вибрався на оборiг, де лiтував, й Оленка залишилася сама. Постелила на бамбетлi й, до краю втомлена, лягла, та сон не брався повiк. Перед очима бовванiли руiни обсерваторii на вершинi Попа Івана i ярiла кривава латка пiд муром на снiгу… І втiм дiвчина уздрiла, нiби наяву, нахабний лик Михалка Джемиги, якого нiколи не бачила, проте знала, що вiн саме такий: брунатне обличчя, а очi, запалi пiд дуги брiв, зачаiлися й хижо поблискують; вузькi й чорнi, мов п’явки, губи розтулюються й випльовують на Йосипа образливi слова, – й тодi злiтае уверх бартка, тяжко падае на Михалка, збиваючи баранячу кучму з його голови, й бачить одночасно Оленка червонi, мов у розлюченого бика, Йосиповi очi, а маленькi Михалковi втопилися глибоко пiд череп i крiзь кров, що заливае його обличчя, пронизують ненавистю ворога.
Й думае Оленка: звiдки взялася ця страшна пiзьма мiж сусiдами, та ще й далекими родичами, якi на однiй землi живуть i однiею мовою розмовляють, чей спричинилися до неi не сiльськi прозиванки, котрi ще жодного гуцула не обминули, а десь у правiку добрi й лихi вчинки двох гiлок шумеiвського роду спородили гидке й благородне ймення й визначили – кому славу й винагороду за добродiйство, а кому погорду й кару за злочини. Й далекi поколiння понесли тi печатi на чолах – однi безневинно покутуючи за грiхи прародичiв, а iншi – незаслужено втiшаючись славою роду…
А може, й провинно, може, й заслужено – де знайти свiдка проминулих лiт, якi втопилися у давнинi?.. Тож подумала Оленка, що вiднинi не фольклорнi мiстерii стануть матерiалом для ii журналiстських дослiджень, а грiх ворожнечi, що так цупко засiв у свiдомостi родiв, незважаючи на те, що нiхто не вiдае про його корiння.
Й цiеi митi дiвчина побачила того свiдка: на гзимсi припiчка висiла зачеплена головкою Йосипова бартка iз всунутим у розлом держаком. Миттю схопилася, похапливо взяла ii, немов збоялася, що хтось вiдбере, вiддiлила головку вiд держака й, сiвши за стiл, почала пильно ii розглядати.
Мосянжовий келеп мав розплесканий обушок, видно, колишнiй власник – мольфар чи то опришкiвський ватажок – користувався ним у господарствi, проте узори, риски й кружальця, що нагадували солярнi знаки, не були пошкодженi; по обох боках головки вирiзьбилися двi корони, з-пiд яких визирали совинi очi – може, то лики Бiлобога й Чорнобога, яких заклинав мольфар, коли вони, зiткнувшись у двобою, загрожували засипати землю градом; а може, то парсуни родових ватажкiв, якi невiсть-чого заворогували мiж собою; а тi рунiчнi насiчки – черти i рiзи – то, певне, запис iсторii ворожнечi, i якби тi письмена вiдчитати, то можна б дiзнатися про початок розмиру – хтось же записав i прокляття i благословення на бартцi…
Ось де захована iсторiя мого роду, подумала Оленка, i напевне серед цих письмен е знак, який би розказав про той мент, коли зеленчуцький рiд Шумеiв був обiзваний поганим прозвиськом – i започаткувалась вiдтодi родова ворожнеча, яка вчора мала продовження, а може, й кiнець – на Попi Іванi.
І тут прошибла Оленчин мозок думка, що правду треба шукати не з ii початку, заслоненого вiками, а з кiнця – з допиту останньоi жертви родового роздору.
Вранцi Оленка зiбралася, сказала батькам, що iде до Жаб’я, а сама подалася пiшки в Теребiж. Йшла вздовж Черемоша супроти течii, рiка все звужувалась, мiлiла й, обмиваючи Явiрник, залишала його на пагорбах, помережаних зеленими царинками з розкиданими на них обiйстями, i кожне вiдрiзнялося вiд iншого то гонтовою, то черепицевою або ж цинковою покрiвлею; на одному обiйстi стримiв до неба журавель, а з другого визирала схожа на капличку цямрована криниця, вивершена фiгурним дашком iз пiвником-флюгером; кожен двiр мав вiдмiнну огорожу – там штахети, там частокiл, а де звичайне вориння; однi хати складалися зрубом, а iншi облицьовувались жовтими дошками – село скидалося на розмаiту й водночас гармонiйну, немов у калейдоскопi, мозаiку; був рисунок села продуманий, нiби спланований мислю единого архiтектора, i свiдчило воно про заможнiсть явiрницьких мешканцiв, якi, виставивши свое добро напоказ, обступили житлами, немов дiти батька, високу Думську гору, на чолопку котроi стояла схожа на старовинну кастелу багацька гражда.
Досi Оленка нi разу в Явiрник не заходила й не мала тут знайомих, а втiм, скiльки тих дитячих та шкiльних лiт, та й то середню школу закiнчувала в Жаб’i, а до явiрницькоi п’ятибанноi церкви батьки й на празник не ходили – молилися в своiй маленькiй дерев’янiй церковцi; нi один парубок iз Зеленоi не пазив за явiрницькою дiвчиною, тiльки на третiй день Великодня сходилося з обох сiл парубоцтво на границю, й чутно iх було на всю околицю: «Злодii, що з вами ся дiе?» – «Апостоли, де вашi постоли?» – й казали очевидцi, що без кровi нiколи там не обходилося. Але Оленка того нi разу не бачила, та й Юра на границю сина не пускав, а коли Йосип таки виривався з дому на тi гаiвки, то й приходив iнколи збитий на квасне яблуко.
Оленка навiть не вiдала, який той Явiрник з виду, бо скiльки його зобачиш з вiкна набитого автобуса, коли доводилося iхати в Буркут?.. Та нинi вже знала, що звiдси родом Данило, який сказав так просто й щиро: «Ти гарна», а ще нiхто нiколи iй такого не говорив, i нi з ким досi ще не цiлувалася, а з ним заснула в солодкому поцiлунку, – i де вiн перебувае в цю хвилину, й котра з цих шабатурок його рiдна хата, а та, що найкраща, але ж усi гарнi, й у кожнiй з них мiг вiн народитися; Оленка думала тепер про Данила, й туга добиралася до ii серця.
Зупинилася бiля кладки, що переводила на другий бiк рiки, до Теребiжа, й любувалася селом. Було воно зовсiм iнакше, нiж ii рiдне: Зелена втопилася в перелiсках, запалася в iзвори та мочули й не виставляла себе напоказ, як Явiрник, – щоб Зелену побачити, треба було зiйти в довгу й рiвну видолину над Черемошем, де скупчився бiля церковцi сiльський центр i заслонився вiд свiту високими цвинтарними смереками – село затаювало перед свiтом себе й свiй опришкiвський дух.
Оленка навiть не знала, де той Теребiж: сказали iй – за Черемошем. Перейшла кладкою й довго петлювала крутою стежкою мiж горбами, аж поки вийшла на широку галявину, де чамрiли схожi на колиби хижi, покритi снiпками чорноi прокуреноi соломи, що напластувались один над одним, i дивно було, що тi громiздкi нечупарнi дахи не розчавлюють хатнi клiтi. Але таки повтискали iх у землю – вiкна рамцями сперлися на призьби й, звороженi та непривiтнi, дивилися на свiт чорними очницями – могло здаватися, що цей присiлок вмисне так нехарапутно влаштувався, аби до нього нiхто не заходив – нi красти, нi правуватися за крадене; схоже було це житловище на розбiйницький вертеп.
Оленка зупинилася бiля крайньоi хати, хтось прозирнув iз середини крiзь закурене вiконце, згодом зарипiли дверi, й хлинуло на дiвчину запахом коров’ячого послiду – видно, тут сiни служили за стаенку, – на порозi стала стара жiнка в руб’i й спитала, чого треба. До Михалка Джемиги? А он сусiдне дворище…
Прикро вражена тутешньою бiднотою й брудом, заходила Оленка до Михалковоi хати – з подивом i страхом. Як може таке нехлюйство сусiдувати з явiрницькою чепурнотою, нiби тутешнiй люд таки насправдi зумисне втопив себе у тванi, кинувши виклик багатству… У кiмнатцi на постелi лежав невизначеного вiку чоловiк з перев’язаною рушником головою й кушкою розквашеного носа; Оленка спитала, чи вiн Михалко Джемига, чоловiк ствердно змахнув рукою й далi лежав непорушно; дiвчина придивлялася до нього, дошукуючись в його обличчi тих рис, якi щойно собi уявляла – воно насправдi було брунатне й коряве, тiльки очi, якi визирали з-пiд закутаного рушником надбрiв’я, були спокiйнi й лагiднi.
«Чого прийшла?» – спитав по хвилi чоловiк, i хоч його слова були непривiтнi, все ж вимовив iх лагiдним тоном.
«Хочу поговорити з вами про…» – сказала Оленка й затнулася.
«Про позавчорашне? А ти хто?»
«Я з газети…»
«А-а… Нiколи ще про мене газети не писали. То, може, й варто було… А ти звiдки, дiвко?»
«Із Зеленоi…»
«Злодiйське то село…»
«Про злодiiв поговоримо потiм. Спершу я хочу дiзнатися правду».
«Правду? А вона в кожного своя. І кривда – теж своя…»
Чоловiк замовк, потiм тяжко пiдвiвся i, спершись на лiкоть, заговорив…
«Ти, бачу, дивишся на мое убозтво й думаеш собi: а чого ж то Михалко хоромiв не набудував, стаень для худоби не мае, лишень хлiв, у якому одна коза мекае, а хтось там придбав собi корову або й двi, ще й коня футруе, щоб легше було в полонину ходити, i повнi скринi рiзноi вберi настарав – сардакiв, кожухiв, кептарiв, а багацькi жiнки коралi й таляри нашнуровують i, як до церкви йдуть, то стiльки iх навiшають на шиi, що й голiв зiгнути не годнi, i прiють у них, аби лишень попишатися перед людьми та зверхнiсть свою показати – а все то марнота й мана. А багач пачки грошей ховае за сволоками та за кроквами на подрi й ночами не спить зi страху, що хтось пограбуе… То скажи менi, дiвко, яка може бути правда в багатствi, коли дука молиться в церквi, щоб Пан-Бiг допомiг йому – того оббрехати, того обшахрувати, iншому недоплатити за роботу, а ще комусь не вiддати боргiв… Що ти менi на це скажеш, небого?»
«А що казати, – присiла Оленка на лавицю, – коли з вас, вуйку Михайле, говорить останнiй лiнюх, який не хоче працювати, а жити якось мусить… Ви принаймнi двiчi на день хочете добре попоiсти, а звiдки того харчу наберете, коли робити не хочете?»
«Хто тобi сказав, що не хочу? Пiду на роботу до якогось там Апостола в Явiрник та й щось зароблю. І вiльний я й нiкому не пiдвладний… Ти шукаеш правди, а вона в тому, щоб нiчого не мати, а жити… Та хiба Ісусовi учнi маетнi були, а свiт уславили своею праведнiстю. То якщо ти, дiвко, з тих зеленчуцьких Злодiiв, що в давнину опришкували, а по войнi в банду пiшли, то я скажу тобi таке: йди собi геть, не треба менi нi твоеi поради, анi твого жалю, та й слави у ваших газетах не потребую… Бандери мого неня повiсили, а позавчора й менi наважилися життя вiдiбрати…»
Оленка слухала, не вiдводячи очей вiд Михалка, й дивувалася, що в цього люмпака аж гейби добрi очi, а мали б бути озлобленi й заздрiснi; таiлася в них схожа на собачу запобiгливiсть, i подумала, що з поколiння в поколiння цi нероби навчалися улесливостi, заглядаючи в очi хлiбодавцям, i такий спосiб життя вважали едино правдивим, бо ж, мовляв, i твар земна й небесна не сiе, не жне, а споживае, – i вдавались то до злодiйства, як лисиця, то до пiдлабузництва, як пес. Так виробився певний клас людей, яким бiднiсть дала можливiсть паразитувати, та ще й при тому викликати до себе спiвчуття…
«А чому ви називаете опришкiв i партизанiв злодiями й бандитами? – спитала. – Чейже вони не заради багатства й переситу пiшли в лiси, печери й бункери… Чому б то вам, безмаетним, яким нiчого втрачати, не пiти було разом з ними – хiба краще дивитися засльозеними слiпаками у вiчi багачевi, чекаючи вiд нього ялмужни?»
«Ге, таке кажеш, дiвко! – тихi очi Михалка зблиснули, й з них пробився на свiт блудний вогник, що то спалахуе в очах людини, яка зважилася на злочин. – Багач вiзьме твою працю, заплатить – i будь здоров! А тим треба вiддавати душу, а в них е ще така примiвка – честь мати, а в них присяга, а в них неволя… На дiдька нам цього – для гонору, який в опришкiв i в партизанiв цiнуеться понад усе?»
«Але ж яке то життя – без гонору?» – перебила Оленка Михалкову мову.
«А ось яке – тихе… – вискалив зуби люмпак. – Нам, до речi, найкраще жилося при советах: в артiлях чи то в колгоспах – усе твое! І береш собi, що хочеш, вдень гонорово – а ти кажеш, що без гонору живемо, – а посеред ночi крадеш, i нiхто тебе за це не зганьбить, бо красти в колгоспi – не грiх… Проте бандерам не сподобалась наша воля, то вони проти совецькоi влади стали. А колгоспи – хiба то не ми, простi люди? Тому за наругу, що вони чинили над нашим спокоем й самим життям, iх i прозвали Злодiями».
«Хто прозвав?!» – спалахнула гнiвом Оленка – вмить закипiла в нiй опришкiвська кров, i вона пожалiла, що не мае з собою бартки.
«Мiй неньо! – схопився з постелi Михалко, й собача покiрнiсть в його очах змiнилася враз моторошним зблиском. – Мiй неньо, чуеш?» – повторив, вдаривши себе кулаком у груди.
«Той, котрий видав партизанiв, якi гуляли у твоеi сестри на весiллi?» – пiдвелася й Оленка.
«Той, той! – зверескнув Михалко. – За кривду, яку зеленчуцькi Шумеi вчинили моiй мамi Калинi, Злодiями назвав iх мiй неньо – i присохло, як на собаках! Бо наша правда…»
«Брешеш, паскудо! – процiдила крiзь зуби Оленка. – Не ви так нас прозвали, то давне тавро, i я таки дiзнаюся, звiдки воно взялося… Та скажу тобi, що справжнiм злодiем був твiй тато, який не тiльки партизанiв продав, а й пасербицю Федору вигнав з хати в найми!»
«О, ти, бачу, знаеш не менше, нiж я, – схолов Михалко. – То чого прийшла до мене? Розпитай про те все байстрючку Федору, що в Пилиповiй граждi газдуе, вона тобi докладнiше розповiсть про ту свою злодiйську правду… Ну йди собi, йди!»
Й коли Оленка ступила за порiг, полетiла за нею люта погроза:
«А тому, хто мене скалiчив, хату спалю!»
Роздiл шостий
Лук’ян Васильович Вишиванюк був, як на глибокi карпатськi недеi, вельми показним чоловiком, якому б годилося не на Тарницькому гребенi мiж Бiлим Черемошем i його притокою Пробоiщем осiсти своiм житлом i маленьке село Бiлу Рiчку увiнчати палацовим будинком, зовсiм не схожим на довколишнi хижi, що розсипалися в понизов’i на рiчкових побережжях, а вибудувати цю свiтлу будiвлю принаймнi над Солотвинською Бистрицею, звiдки рукою подати до станiславiвських iнститутiв, музеiв, бiблiотек, театру, без яких Вишиванюк обiйтися не мiг, а що не мiг вiн теж обiйтися i без Бiлоi Рiчки, то начинив свiй дiм книгами, картинами львiвських та станiславiвських художникiв, з яких щодругий був його сердечним приятелем, начинив iнкрустованими тарелями, рiзьбленими касетками i трiйчастими свiчниками роботи соколiвських та яворiвських майстрiв, прерiзними сувенiрами, а ще колекцiями гуцульських люльок i топiрцiв.
Вiрна Лук’янова дружина Марiя, яка не дорiвнювала чоловiковi освiтою, заповнила всi кiмнати дому подушками, скатертинами, рушниками та портьерами з космацькими й брусторськими узорами – i все те в палацi Вишиванюкiв пахло смерековою смолою, воском та крохмалем; а коли тi всi кiмнати встигала прибирати господиня – не вгадаеш: навiть найзануднiший чистоплюй не мiг би тут знайти нiде й порошинки.
Не мав Лук’ян Васильович нiякого стосунку нi до Апостолiв, нi до Злодiiв – ставився вiн до розмиру мiж шумеiвськими родами по-фiлософськи скептично, мовляв, у просвiчений час не повиннi мати мiсце старi забобони й задавненi порахунки – нинiшний люд, на непохитне переконання вчителя, потребуе передовсiм освiти, бо тiльки наука i знання можуть задекларувати свiтовi, що на кожному клаптику украiнськоi землi – в багатолюдних мiстах чи в глухих селах – живе народ, готовий до повноправного незалежного життя. А тому давно пора – бодай у думках – помiняти опришкiвськi келепи й партизанськi шмайсери на книги й пера – чей тiльки за допомогою освiти i натужноi працi на землi може народ вибратися з трясовини принижень i негацii на рiвень поваги й пошанiвку серед сильнiших сусiдiв.
За нiмецькоi окупацii Лук’яновi батьки, якi з дiда-прадiда працювали зваричами на соляних жупах й жили небiдно, послали Лук’яна до Коломийськоi гiмназii, а що гiмназiйне навчання з кiнцем вiйни припинилося, хлопець завершував середню освiту в жаб’евськiй вечiрнiй школi, одночасно працюючи жупником на гринявському соляному промислi й заробляючи непоганi грошi. Саме тодi вiн виснував, що не конче варто покидати село, йти навчатися до мiста й там напiвголодним гризти науку, адже всi знання – в книгах, i тiльки на них треба витрачатися; якщо захочеш, дадуть вони тобi освiту не гiршу, нiж ii можна здобути в унiверситетських аудиторiях, таж колись сини аристократiв навчалися вдома! То правда, але для цього треба бути самому в душi аристократом, вмiти виховати його в собi.
Й Лук’ян ревно займався самовихованням, вiдвiдував станiславiвськi музеi, бiблiотеки i театр, заочно здобув вищу освiту в Педагогiчному iнститутi, став директором неповно-середньоi школи в Бiлiй Рiчцi, на храмовому святi в Явiрнику зустрiв найвродливiшу на свiтi дiвчину Марiйку Шумеiвну, одружився, побудувався й осiв навiчно в рiдному селi. Давав учням грунтовнi знання, й багато хто з них, закiнчивши вищi навчальнi заклади, ставав ученим, а Лук’ян Васильович залишався у своiй домашнiй академii за книгами, й коли до нього приходили в гостi лiтератори iз Станiславова, технарi з Львiвськоi полiтехнiки або ж iсторики й художники зi Львова, вiн гiдно витримував з ними бесiди i дискусii, й далекi та близькi знайомi з любов’ю називали його «фiлософом з Рiчки»…
На Івана Купала завiтав до Лук’яна Васильовича давнiй львiвський приятель Іван Іванович Шварна, працiвник iсторичного архiву. Їхне знайомство розпочалося, коли ще були молодими – в понурому склепi, просяклому запахом паперового тлiну i мишей: учитель з Бiлоi Рiчки, замовивши справи з фонду Дiдушицьких, дошукувався слiдiв опришкiвських походiв в ареалi мiж Чорним i Бiлим Черемошами, де, за легендами, в печерах Тарницьких кряжiв мали легiнi своi осiдки з коморами, повними награбованого у панiв золота.
Лук’ян Васильович, чесно вiдповiдальний за свою учительську мiсiю, намагався не тiльки навчати дiтей грамоти, а й прищеплювати iм цiкавiсть до своеi мiкроiсторii, бо велике складаеться з малого, i ще нiхто не пiзнав минулого свого народу, не дослiдивши життепису рiдного мiста, села й окремоi людини.
Цiкавiсть до iсторii зародилася в нього ще в дитинствi, коли славетний львiвський археолог Маркiян Смiшко розкопував скiфськi кургани бiля Гриняви. Тих найнятих сiльських копачiв зранку до вечора обступали пастухи й очей вiд ям не вiдводили, бо пiшла фама по горах, що вченi шукають у Гринявi Довбушевих скарбiв. Та коли виявилося, що копачi виймають iз могил лише черепки, то й iнтерес у пастухiв пiдупав – таких цiкавських, як Лук’ян, залишилося зовсiм мало, а згодом тiльки вiн один, i доктор Смiшко розповiдав хлопчинi про скiфiв-орачiв, про трипiльськi часи кiлькатисячолiтньоi давностi, й перед Лук’яном вiдкривався безкiнечний простiр, що вгризався в глибину проминулих вiкiв, й хлопець почав усвiдомлювати, що це його простiр, що життя в нього розпочалося не кiлька, а тисячi рокiв тому, й що йому належить ця земля, бо передана вона йому в спадок.
Тi горшки й амфори, розбитi й уцiлiлi, що iх копачi виймали iз землi – то ж побутова власнiсть далекого, проте прямого Лук’янового предка, який виготовляв посуд для зберiгання вина й харчiв, а щойно знайденi кам’янi сокирки – для того, щоб вирубувати в пущах мiсцину, якою потiм володiтиме вiн, Лук’ян…
І не може такого бути, навчав хлопця доктор Смiшко, щоб твоi прародичi розмовляли iншою, нiж ти, мовою, бо звiдки взялися тi вiчнi назви – Город, Могилка, Замчище, а рiчка, в якiй ти купаешся, називаеться Пробоiще, а лiс у Березовi – Княжий, потiк у Дорi – Боярський, а от назва цiеi гори, яку називають Дзембронею, походить вiд слова «зембр – зубр»; ти чуеш, синку, що цi тисячолiтнi топонiми звучать твоею рiдною мовою, – то можеш собi уявити, як далеко сягае твiй рiд…
Іван Іванович теж охоче допомагав молодому вчителевi дошукуватися в архiвних справах слiдiв далеких i близьких предкiв, а той, вернувшись додому, писав для себе, проте лелiяв у душi думку, що його праця знадобиться нащадкам, – iсторiю Бiлоi Рiчки.
Шварна приiхав до Лук’яна в гостину на цiлий тиждень. Петрового дня вiн хоче потрапити до Красноiлля на храмовий празник, куди в цей день стiкаються гуцульськi родини з Устерiк, Яблуницi, Криворiвнi, Ясенова, – щоб попросити в красноiльського отця дозволу переглянути церковний архiв, а може, i в людей щось цiкавого випитае. Іван Іванович знайшов у Заболотiвському архiвi слiд брусторського пароха Петра Ступницького, який свою останню парафiю займав у Красноiллi й там помер. Священник, як свiдчить запис, залишив почерпнуту з розповiдей старожилiв хронiку опришкiвського руху часiв Марусяка, Штоли й останнього ватажка Миколи Шумея-Драгирука, якого стратили в Коломиi.
Шварна сподiвався знайти цей документ у паперах тутешнiх церков…
Марiя поралася на кухнi, готуючи обiд, Іван Іванович i Лук’ян Васильович розмовляли в бiблiотечнiй кiмнатi й почули втiм чоловiчий голос в передпокою. Виглянули й побачили Марiю, що повисла на шиi в молодого парубка, примовляючи:
«Звiдки ти тут узявся, братчику мiй рiднесенький?»
Лук’ян Васильович пiшов назустрiч Даниловi з розпростертими руками й по дорозi розгладжував вуса, готуючись до обiймiв.
«Як ся маеш, дорогий швагерку? А то якими вiтрами тебе занесло – стужився, певне, за горами, небораку, та й як не затужити, коли тут тепер така краса!.. Гей, та заходь до нас у кабiнет, ми тут з Іваном Івановичем… Але передовсiм познайомтесь: це наш славний архiварiус зi Львова, i якщо тобi спотребиться, наприклад, метрика магната Яблоновського, то вiн умент тобi ii знайде… А це, Іване, Марiйчин брат».
«Мiг би й не пiдкреслювати, – посмiхнувся Шварна. – Вони обое – як двi краплi води!»
«Тiльки одна крапля вже досить каламутна, а друга – як та росичка Божа, – засмiялася Марiя i з любов’ю погладила брата по волоссю. – Але заходьте, заходьте до вiтальнi, дорогi моi, обiд уже готовий».
«Яка ж то расова порода! – не переставав захоплюватися Іван Іванович, придивляючись до Марii й Данила. – Та що й казати – опришкiвська!»
«А то нiхто не знае, яка… – сказала, споважнiвши, Марiя, i, щоб приховати враз наплиле збентеження, похапливо загортала гостей до вiтальнi, припрошуючи: – Сiдайте, розсiдайтеся, а я раз-два!»
Лук’ян досягнув з креденса люльку й заходився ii розкурювати, Данило вийняв з кишенi цигарки – пахучий димок постелився пiд стелею, створюючи хатнiй затишок, серед якого сама собою зав’язуеться розмова.
«Ти сказав – опришкiвська, – заговорив Лук’ян, звертаючись до Шварни. – Епiтет, який став суперлятивом для кожного горянина. А я собi подумав цiеi митi, чи не надмiрно наш народ глорифiкуе колишнiй розбiйницький рух й надае йому найпривабливiших прикмет – гордостi, вiдваги, краси… Й завжди, коли находять на мене подiбнi сумнiви, я пригадую «Камiнну душу» Гната Хоткевича – не все там у нього бачиться крiзь рожеву призму…»
«Глорифiкацiя розбiйництва, Лук’яне, веде свiй початок з епохи романтизму, – вiдказав Іван Іванович, погладжуючи блискучу лисину, облямовану стрепiхами рудого волосся; був вiн значно старший за Лук’яна, його масивне воло протинали два сухi жиляки, схожi на риб’ячi остi, що надавало архiварiусовi поважного, аж маестатичного вигляду. – Й не тiльки в нас старовиннi легенди створювали привабливий образ розбiйника: згадай шотландського Робiн Гуда, нiмецьких Рiнальдо Рiнальдiнi й Карла Моора або ж польського Яношика Нендзу-Лiтмановського…»
«Згоден з тобою, Іване, тiльки я бачу суттеву рiзницю мiж европейським розбiйницьким епосом i нашим. Нiмецькi чи то англiйськi легенди залишилися для тих народiв у глибокiй iсторii як надбання епохи романтизму, а опришки у свiдомостi наших людей нiби й досi живуть i дiють – як символ справедливостi, добра й вiдваги. І цим живляться сучаснi поколiння, нiби iнших позитивних прикладiв для наслiдувань у нас нiколи й не було… А мали ж ми i сiчових стрiльцiв, i упiвцiв…»
«А то хто зна, чи були б у нас тi стрiльцi й упiвцi, якби не живуча опришкiвська традицiя», – втрутився в розмову Данило.
«Напевно, так, але в школi ми подаемо учням переважно Довбуша й Кармелюка з iхньою чисто марксiвською iдеологiею експропрiацii експропрiаторiв: “В багатого вiдбираю, а бiдному даю, i так грошi роздiливши, я грiха не маю”. Чи ж то не той самий клич: грабуй награбоване!»
